Лідерство і харизма в насильницьких екстремістських групах
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Лідерство в насильницьких екстремістських групах пояснює, як організаційна влада, авторитет, групова ідентичність і міжособистісні зв’язки впливають на колективні рішення та ставлення до насильства. Харизма в цьому контексті означає особливий тип авторитету, який виникає у взаєминах між лідером і прихильниками: послідовники визнають винятковість особи та надають їй право визначати смисли, норми й напрями дії. Дослідження показують, що керівники, структури груп і соціальні мережі можуть мати значення для насильницької поведінки, проте сам факт харизматичного лідерства не визначає, чи вдасться група до насильства. Гофман і Доусон (2014), Феддес та співавтори (2023).
Варто відразу розділити кілька різних явищ. Сильний політичний або релігійний лідер, переконливий промовець, згуртована спільнота й радикальні переконання самі по собі не свідчать про насильницький екстремізм. Предмет цієї статті — психологічні та організаційні процеси в групах, які підтримують, готують або здійснюють ідеологічно мотивоване насильство. Відмінності між прихильністю до ідеї, схваленням насильства, наміром і реальною дією є принциповими для дослідження та профілактики. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023).
Що означають лідерство, влада і харизма
Лідерство — процес впливу на спільне визначення цілей, групових норм, розподіл відповідальності та координацію колективної діяльності. Формальний керівник може контролювати ресурси й обіймати посаду, не користуючись особливою особистою довірою. Неформальний лідер здатний впливати через авторитет, досвід, зв’язки або сприйняття його як представника групи. Харизматичний авторитет є окремим різновидом легітимності: послідовники визнають особу винятковою та вважають її судження особливо значущими. Гофман (2015), ван Кніппенберг і Гоґґ (2003).
Соціологічна традиція Макса Вебера розглядає харизматичну владу як відносини визнання, а не постійну властивість обличчя, голосу, темпераменту чи особистості. Саме тому вираз «харизматичний терористичний лідер» потребує конкретизації: необхідно з’ясувати, хто саме приписує особі надзвичайний авторитет, за яких умов і як це відбивається на поведінці організації. Гофман і Доусон застерігають від змішування популярності, публічної відомості та харизматичної влади у дослідженнях тероризму. Гофман і Доусон (2014).
Для наукового аналізу доцільно розрізняти чотири рівні: особисте сприйняття лідера його прихильниками; реальний обсяг його повноважень; неформальні механізми групового впливу; і результати рішень та дій організації. Людина може бути публічним символом руху й водночас мати обмежений контроль над окремими осередками. І навпаки, малопомітний координатор може суттєво визначати внутрішні правила. Це аналітичне розрізнення допомагає уникнути пояснення складних подій самими лише рисами однієї особи. Гофман (2016).
Чому прихильники визнають лідера авторитетом
Групова ідентичність і відчуття представництва
Теорія соціальної ідентичності лідерства пояснює, чому авторитет залежить від сприйняття людини як виразника цінностей та характерних рис спільноти. Лідерові можуть довіряти, коли він здається втіленням того, «хто ми є», і його дії сприймають як служіння груповим інтересам. Дослідження цієї моделі проводили переважно в організаційних та звичайних соціальних середовищах; переносити її висновки на насильницькі угруповання можна як теоретичну рамку, що потребує спеціальної емпіричної перевірки. ван Кніппенберг і Гоґґ (2003).
Тут виникає важливе співвідношення: прихильність до колективу може посилювати готовність слухати людину, яку група вважає «своєю», але належність до будь-якої етнічної, релігійної чи політичної спільноти не дозволяє робити висновки про схвалення насильства. Систематичний огляд 75 кількісних досліджень показав неоднорідність зв’язку між груповою ідентифікацією та показниками екстремізму; результати залежать від способу визначення ідентичності й супутніх умов. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023).
Невизначеність, потреба в ясності та авторитарна визначеність
Модель невизначеності й ідентичності припускає, що за умов особистісної або соціальної невизначеності деякі люди активніше шукають групи з чіткими межами, простими поясненнями та впевненими керівниками. Експериментальні й кореляційні дослідження, узагальнені Гоґґом і Адельман, виявили зв’язки між невизначеністю, підтримкою авторитарного лідерства та окремими проявами радикальних групових установок. Це контекстна психологічна модель, а не правило про поведінку конкретної людини. Гоґґ і Адельман (2013).
Обіцянка однозначного порядку може бути привабливою, коли людина переживає нестабільність, приниження або втрату належності. Проте джерела невизначеності різноманітні, а можливі відповіді включають освіту, громадську активність, співпрацю та інші мирні шляхи. Наявність кризи чи пошук визначеності не є підставою вважати людину потенційно небезпечною. Пандей і Бегера (2026).
Персоніфікація групи та злиття ідентичності
Іноді лідер стає символічним уособленням спільноти: особисту відданість йому учасники переживають як відданість усій групі або справі. Дослідники називають особливо тісне переживання єдності особистої та групової ідентичності «злиттям ідентичності». У кількісній літературі цей конструкт пов’язаний із декларованою готовністю до крайніх дій заради групи чи лідера, зокрема у вибірках, що досліджували політичне насильство. Водночас показник готовності, отриманий з анкети, не тотожний здійсненому нападу. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023), Шейх, Гомес і Атран (2016).
Це дозволяє точніше описати психологічну роль харизми: важливо досліджувати, наскільки прихильники пов’язують власне «я» з групою та її представником, як оцінюють моральну допустимість насильства й чи існують внутрішні межі послуху. Жоден із цих вимірів окремо не встановлює особистої небезпечності. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023).
Як лідерство взаємодіє з насильницькою радикалізацією
Вплив складається з взаємодій, а не одного наказу
Дослідження взаємодії керівників і послідовників на матеріалах справи про вибухи на Балі описує радикалізацію як процес, у якому важливі міжособистісні зв’язки, інтерпретації подій, обставини середовища та групові очікування. Автори запропонували стадійну модель для дослідженого випадку. Ці стадії не становлять універсального маршруту, який обов’язково проходять усі учасники інших рухів. Мілла та співавтори (2013).
У групі керівники можуть визначати, які події вважаються несправедливістю, які пояснення сприймаються переконливими та як інтерпретуються розбіжності з іншими. Відповідний психологічний процес відбувається в ширшому полі суспільних конфліктів, цифрових взаємодій, дружніх зв’язків і особистих біографій. Систематичний огляд Феддеса та колег відносить міжособистісні й групові фактори до важливих складників досліджуваних шляхів радикалізації, але застерігає від механічного передбачення насильства за окремими чинниками. Феддес та співавтори (2023).
Норми групи, моральні межі та відповідальність
Підтримка насильства може зміцнюватися там, де насильницькі дії отримують схвалення, а критичні голоси втрачають вплив. З погляду групової психології важливо вивчати не лише слова керівника, а й те, як інші учасники підтверджують або оскаржують його позицію, які правила діють у спільноті та чи допускається відкрите заперечення. Загальні механізми групової динаміки й конформності допомагають описати ці процеси, хоча насильницький контекст потребує додаткових спеціалізованих даних. Феддес та співавтори (2023).
Групова поляризація є окремим явищем: після обговорення спільна позиція може зміститися до сильнішої версії початкової тенденції. Саме по собі обговорення не спричиняє насильство. Для аналізу екстремістської організації слід окремо встановлювати ідеологічний зміст висловлювань, суспільні умови, особисті наміри, наявні дії та перевірені факти заподіяння шкоди. Гоґґ і Адельман (2013), Пандей і Бегера (2026).
Лояльність, залежність і контроль
Висока довіра до лідера інколи співіснує з нерівномірним доступом до інформації, заохоченням безумовної слухняності або покаранням за незгоду. Такі практики потрібно аналізувати через фактичні відносини контролю, обмеження автономії та конкретну поведінку, а не через оцінку «сильного характеру» керівника. Залежність від організації може формуватися також через соціальні контакти, матеріальні умови чи страх втратити значущі взаємини. Гофман і Доусон (2014), Феддес та співавтори (2023).
Важливе наукове розрізнення полягає у тому, що підкорення груповим правилам, підтримка конкретного лідера та безпосередня участь у насильницьких діях становлять різні змінні. Вони можуть збігатися, але їхня відповідність потребує окремого дослідження в кожній вибірці. Ясько і ЛаФрі (2020).
Хто фактично керує насильницькими групами
Образ єдиного всесильного керівника часто спрощує організаційну реальність. Угруповання можуть поєднувати формальну ієрархію, місцеві автономні осередки, неформальних авторитетів та взаємопов’язані соціальні мережі. У такій структурі вплив на колективну ідентичність, контроль ресурсів та ухвалення конкретних рішень можуть належати різним людям. Дослідження мережевої структури екстремістської організації, опубліковане у 2025 році, підкреслює значення різних типів онлайн- і офлайн-зв’язків. Віппелл і Гейні (2025).
Для читача корисна така аналітична карта. Символічний лідер формує відчуття спільної мети та уособлює групу; організаційний керівник забезпечує правила й узгодження дій; неформальний авторитет впливає завдяки довірі та особистим зв’язкам; учасники й локальні осередки мають власну здатність приймати рішення. Ці ролі можуть поєднуватися в одній особі або розподілятися. Карта є редакційним узагальненням досліджень організаційного лідерства та екстремістських мереж, а не типовою схемою кожного угруповання. ван Кніппенберг і Гоґґ (2003), Віппелл і Гейні (2025).
Що показують емпіричні дослідження
Харизматичне керівництво й відмінності між групами
Чермака, Фрейліха та Саттмеллера цікавили організаційні відмінності між насильницькими й ненасильницькими ультраправими групами США. В їхньому дослідженні наявність харизматичних керівників була серед організаційних характеристик, пов’язаних із вищою ймовірністю насильства. Це спостережний результат для конкретного набору організацій: він не означає, що харизма є достатньою причиною насильства, а тим паче не поширюється автоматично на будь-які політичні, громадські чи релігійні спільноти. Чермак, Фрейліх і Саттмеллер (2013).
У дослідженні 30 міжнародних терористичних організацій Гофман запропонував емпірично оцінювати зв’язок харизматичної влади з організаційними рішеннями та результатами насильницьких дій. Праця демонструє можливості кількісного аналізу цього явища, але невелика й неоднорідна вибірка, спосіб вимірювання харизми та історична специфіка організацій обмежують силу загальних причинних висновків. Гофман (2016).
Лідери й учасники: чи однакова їхня поведінка
У дослідженні 1331 особи, засудженої за ідеологічно мотивовані політичні злочини у США, Ясько і ЛаФрі виявили, що керівники частіше демонстрували високу ідеологічну відданість, але рідше були безпосередньо залучені до насильницьких дій, ніж послідовники. Це важливий висновок для розуміння різниці між ідеологічною роллю, організаційною позицією та особистою участю у нападі. Він залежить від складу дослідженої вибірки й способів класифікації ролей; він також не визначає юридичну відповідальність конкретних осіб. Ясько і ЛаФрі (2020).
Дані спростовують просте уявлення, що найбільше насильство завжди чинить найбільш помітний чи переконливий лідер. Дослідники мають окремо вивчати ініціювання, схвалення, організацію, заохочення й фактичне виконання дій, не ототожнюючи їх із одним показником лояльності. Ясько і ЛаФрі (2020).
Соціальні зв’язки та організаційна центральність
Дослідження, засновані на мережевому аналізі, показують, що значення має не тільки ставлення до керівника, а й розташування людини в системі контактів. Ролі учасників, їхні зв’язки та місце в організації можуть істотно відрізнятися. Такі дослідження корисні для розуміння групової структури, хоча результати окремої мережі не є універсальним алгоритмом прогнозування індивідуального насильства. Віппелл і Гейні (2025).
Систематичний огляд психологічних чинників насильницької радикалізації, опублікований 2026 року, також підтримує багаторівневий підхід: особистісні переживання, міжособистісні відносини та суспільний контекст слід досліджувати у взаємозв’язку. Звести феномен до харизматичного керівника або до одного психологічного профілю неможливо. Пандей і Бегера (2026).
Чому харизма не є поясненням усіх випадків насильства
Харизматична влада є одним із можливих організаційних чинників. Деякі насильницькі осередки мають виразного символічного лідера, інші діють на основі розподілених контактів, локальної взаємодії або обмеженої координації. Ідеологічні цілі, сприйняті загрози, соціальні зв’язки, життєві події, групові практики та політичний контекст здатні змінювати зв’язок між авторитетом і поведінкою. Феддес та співавтори (2023), Пандей і Бегера (2026).
Також не кожний випадок публічної підтримки радикальної ідеї означає участь у насильницькій організації. Мирний протест, критика влади, нетрадиційна релігійна практика або сильна політична самоідентифікація не становлять самі собою свідчення підготовки насильницьких дій. Уважне розмежування поглядів, намірів, організаційних зв’язків і підтвердженої поведінки потрібне і науковцям, і редакціям, і фахівцям із безпеки. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023).
Чи змінюється група після втрати або відходу лідера
У харизматичних спільнотах відхід центральної постаті може викликати боротьбу за легітимність, переосмислення ідентичності, появу нових авторитетів або зміну зв’язків між учасниками. Однак реакція організації залежить від її структури, ресурсів, групових норм та обставин. Тому смерть, арешт або добровільний вихід керівника не гарантують автоматичного припинення насильства. Дослідження харизматичної влади спеціально розглядають такі організаційні питання як напрям подальшого емпіричного аналізу. Гофман і Доусон (2014), Гофман (2015).
Дослідження соціальних зв’язків в індонезійській спільноті, опубліковане 2026 року, зафіксувало, що відхід та зміна поглядів провідних діячів не призвели до одночасного виходу всіх прихильників. Для частини людей припинення участі ставало можливим завдяки довірчим відносинам та іншим обставинам. Це якісний контекстно обмежений випадок, який ілюструє складність групових змін. Рахма (2026).
Окреме інтерв’ю-дослідження 38 колишніх учасників насильницьких угруповань в Індонезії пов’язує процес відмежування від групи з переосмисленням попередньої участі, розчаруванням і побудовою інших життєвих зв’язків. Такі результати пояснюють, чому підтримка виходу потребує уваги до ідентичності й соціального середовища та чому зміна поглядів керівника й зміна поведінки послідовників можуть відбуватися в різний час. Сяфік (2026).
Як відрізнити науковий висновок від популярного міфу
Твердження «харизматичні люди створюють екстремістів» є надмірним узагальненням. Дослідження фіксують окремі зв’язки між типом організаційного керівництва й поведінкою, але вони не дозволяють робити висновок про насильство за манерою мовлення, популярністю, зовнішністю чи особистою впевненістю керівника. Гофман і Доусон (2014), Чермак, Фрейліх і Саттмеллер (2013).
Твердження «послідовники виконують будь-який наказ» так само не відповідає складності спостережуваних процесів. Учасники мають різний ступінь переконаності, зв’язків, можливостей вибору та реальної участі. Емпіричне порівняння керівників і послідовників показує відмінності, що їх неможливо побачити через один стереотип. Ясько і ЛаФрі (2020).
Твердження «достатньо прибрати лідера, щоб група зникла» також суперечить багаторівневому розумінню груп. Соціальні зв’язки, ідентичність, локальні авторитети й організаційні відносини можуть зберігатися після зміни керівництва. Доступні спостережні роботи описують різні результати, а не універсальний сценарій. Рахма (2026), Віппелл і Гейні (2025).
Як науковці досліджують лідерство в таких угрупованнях
Основні підходи включають порівняння організацій, вивчення судових матеріалів і документів, інтерв’ю з колишніми учасниками, мережевий аналіз та дослідження групової ідентичності. Кожний метод відповідає на частину запитань. Описи конкретних подій дають глибину контексту, але мають обмежену переносимість; великі спостережні вибірки виявляють закономірності, але складніше встановлюють причинність; опитування про готовність до насильства вимірюють заявлені установки, а не автоматично підтверджені вчинки. Гофман (2016), Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023).
Особливо складно надійно виміряти харизму. Дослідник має пояснити, за якими ознаками встановлюється визнання авторитету, чи є джерела незалежними, чи не виникає упередження заднім числом через відомий результат і наскільки точно можна відділити роль лідера від характеристик групи. Гофман запропонував спеціальну концептуальну рамку, але її використання потребує подальших перевірок. Гофман (2015).
Важливе обмеження — доступність даних. Зазвичай науковцям легше дослідити відомі випадки, учасників кримінальних проваджень та осіб, що погодилися на інтерв’ю, ніж невидимі внутрішні процеси всіх організацій. Звідси випливає ризик помилкового перенесення висновків із засуджених учасників, конкретного регіону чи історичного періоду на будь-яку сучасну групу. Ясько і ЛаФрі (2020), Пандей і Бегера (2026).
Профілактика: які висновки справді випливають із науки
Профілактична робота має враховувати відносини довіри та групової належності. Захисне значення можуть мати доступність безпечних соціальних зв’язків, можливість обговорювати складні суспільні питання без приниження, критичне осмислення закликів до насильства й підтримка людей у періоди втрати значущих стосунків. Систематичний огляд Феддеса та колег описує соціальну інтеграцію, різноманітні контакти та інші чинники як потенційно пов’язані зі стійкістю до екстремістського впливу. Це підґрунтя для обережного розроблення програм, а не гарантія ефективності конкретного втручання. Феддес та співавтори (2023).
Для сім’ї, освітян і фахівців важливі перевірювані факти та поведінка, а не ярлики. Доцільно підтримувати відкритий контакт, цікавитися станом і потребами людини, розрізняти незвичні переконання та конкретні погрози, захищати приватність неповнолітніх і не застосовувати публічне таврування. Коли є конкретна достовірна загроза насильства, пріоритетом стає безпека та звернення до уповноважених служб. Наукові огляди не підтримують використання поверхових психологічних «портретів» як точного способу передбачити індивідуальний напад. Пандей і Бегера (2026), Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023).
В оцінюванні профілактики треба розділяти три результати: зміни в установках щодо насильства, фактичне припинення участі в групі та підтверджене зменшення насильницьких дій. Покращення першого показника не доводить автоматично досягнення третього. Програми мають оцінюватися за прозорими критеріями, з урахуванням можливих наслідків стигматизації й порушення прав людини. Феддес та співавтори (2023).
Практичні запитання
Чи кожний харизматичний лідер здатен радикалізувати людей до насильства?
Ні. Харизма — характеристика відносин авторитету, яка зустрічається в багатьох мирних спільнотах. Для пояснення насильницьких дій необхідно окремо вивчати зміст групових норм, організаційний контекст, індивідуальні рішення та підтверджену поведінку. Гофман і Доусон (2014).
Чи можуть учасники чинити насильство без прямого наказу лідера?
Можуть. Організаційна роль керівника, ступінь ідеологічної прихильності та безпосереднє насильницьке діяння не збігаються автоматично. Порівняльні дані вказують на важливість окремого аналізу ролей керівників і послідовників. Ясько і ЛаФрі (2020).
Чи існує психологічний тест, що виявляє небезпечного лідера?
Надійного універсального тесту за харизмою, манерою спілкування або типом особистості немає. Наукові дослідження вимірюють окремі психологічні й організаційні характеристики, а оцінювання реальної загрози вимагає професійної роботи з конкретними перевіреними фактами. Гофман (2015), Пандей і Бегера (2026).
Чи припиняється радикалізація після розчарування в лідері?
Розчарування може бути частиною перегляду групової належності, але подальший шлях залежить від соціальних зв’язків, життєвих умов і особистих рішень. Вихід із групи, зміна переконань і зменшення ризику насильства слід оцінювати окремо. Сяфік (2026), Рахма (2026).
Висновок
Лідерство в насильницьких екстремістських групах є взаємодією авторитету, групової ідентичності, організаційних можливостей, соціальних зв’язків і конкретних рішень. Харизматичний авторитет здатний відігравати суттєву роль у тому, як учасники розуміють себе та свою спільноту, але його вплив змінюється залежно від контексту. Найбільш обґрунтований науковий підхід вивчає керівника разом із групою та середовищем і послідовно відокремлює погляди, підтримку насильства й фактичні дії. Гофман і Доусон (2014), Феддес та співавтори (2023).
Пов’язані статті
Джерела
Chermak, S., Freilich, J., & Suttmoeller, M. (2013). The organizational dynamics of far-right hate groups in the United States: Comparing violent to nonviolent organizations. Studies in Conflict & Terrorism, 36(3), 193–218. DOI.
Echelmeyer, L., Slotboom, A.-M., & Weerman, F. (2023, опубліковано онлайн). The putative effect of identity on extremist radicalization: A systematic review of quantitative studies. Studies in Conflict & Terrorism. DOI.
Feddes, A. R., Nickolson, L., van Bergen, N. R. J., Mann, L., & Doosje, B. (2023). Extremist thinking and doing: A systematic literature study of empirical findings on factors associated with (de)radicalisation processes. DOI.
Hofmann, D. C., & Dawson, L. L. (2014). The neglected role of charismatic authority in the study of terrorist groups and radicalization. Studies in Conflict & Terrorism, 37(4), 348–368. DOI.
Hofmann, D. C. (2015). Quantifying and qualifying charisma: A theoretical framework for measuring the presence of charismatic authority in terrorist groups. Studies in Conflict & Terrorism, 38(9), 710–733. DOI.
Hofmann, D. C. (2016). The influence of charismatic authority on operational strategies and attack outcomes of terrorist groups. Journal of Strategic Security, 9(2), 14–44. DOI.
Hogg, M. A., & Adelman, J. (2013). Uncertainty–identity theory: Extreme groups, radical behavior, and authoritarian leadership. Journal of Social Issues, 69(3), 436–454. DOI.
Jasko, K., & LaFree, G. (2020). Who is more violent in extremist groups? A comparison of leaders and followers. Aggressive Behavior, 46(2), 141–150. DOI.
Milla, M. N., et al. (2013). The impact of leader–follower interactions on the radicalization of terrorists: A case study of the Bali bombers. Asian Journal of Social Psychology. DOI.
Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI.
Rahmah, U. (2026). Social relations, radicalisation, and disengagement in the pro-Islamic State group in Bima. Counter Terrorist Trends and Analyses, 18(2), 25–30. Офіційна публікація.
Sheikh, H., Gómez, Á., & Atran, S. (2016). Empirical evidence for the devoted actor model. Current Anthropology, 57(S13). DOI.
Syafiq, M. (2026). Disengagement from religious extremist groups: Identity change and group disidentification. Journal of Community & Applied Social Psychology, 36(6), e70331. DOI.
van Knippenberg, D., & Hogg, M. A. (2003). A social identity model of leadership effectiveness in organizations. Research in Organizational Behavior, 25, 243–295. DOI.
Wippell, J. G. R., & Haynie, D. L. (2025). A multiplex network approach to understanding extremist organizations: A case study of the Proud Boys. Journal of Criminal Justice, 96, 102353. DOI.