Визнання завданої шкоди у процесах примирення
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Визнання завданої шкоди у процесах примирення — це встановлення й публічне або міжособистісне підтвердження того, що певні дії, рішення чи суспільні практики спричинили страждання, порушення прав, втрати або приниження іншій людині чи групі. У міжгруповому примиренні визнання також означає прийняття відповідальності належним суб’єктом, надання суспільної ваги досвіду постраждалих і готовність усувати наслідки порушення. Воно може відбуватися у формі офіційної заяви, встановлення фактів, документування свідчень, публічного засудження насильства, інституційних рішень та дій із відшкодування шкоди.
Психологічне значення визнання полягає в тому, що досвід постраждалих перестає залишатися предметом заперечення, применшення або боротьби за право назвати подію своїм ім’ям. Дослідження Фольгардт, Мазура й Лемаг’є та Ікбал і Білалі показують, що повідомлення про визнання колективної віктимізації або відповідальності за завдану шкоду можуть впливати на емоційні реакції, відчуття справедливості та ставлення до іншої групи. Умови, за яких такий вплив зберігається в повсякденних відносинах, залежать від контексту, довіри та наступних дій.
Визнання має самостійну цінність для гідності, правди та справедливості. Постраждалі можуть прагнути офіційного встановлення фактів і відповідальності та водночас відмовлятися від зустрічі з кривдником, прощення або примирення. Така позиція є повноцінною формою здійснення автономії, а процес визнання має поважати її.
Що саме означає визнати завдану шкоду
Визнання охоплює кілька пов’язаних рівнів. Фактичний рівень стосується встановлення того, що відбулося, хто зазнав шкоди, які дії її спричинили та які наслідки можна обґрунтовано задокументувати. Моральний рівень стосується оцінки порушення: дії називають неприйнятними, а права і гідність постраждалих — значущими. Рівень відповідальності встановлює, хто має пояснювати свої рішення, співпрацювати з розслідуванням і брати участь у виправленні наслідків. Інституційний рівень перетворює визнання на процедури, гарантії, рішення та ресурси.
Огляд Твалі, Хамейрі, Фольгардт і Надлера описує відмінність між фактичним визнанням події, емпатичним визнанням страждання та способами, якими спільноти визнають відповідальність і власну негативну історичну роль. Ці форми мають різне значення: підтвердження факту може бути важливим для публічної правди, співчуття — для відчуття почутості, а прийняття відповідальності — для оцінки можливості справедливих змін.
Визнання факту, наслідків і відповідальності
Фраза «ми знаємо, що сталася трагедія» може підтверджувати подію, проте залишати відкритим питання її причин і виконавців. Визнання завданої шкоди стає конкретнішим, коли названо вчинки й рішення, їхню неправомірність, групи постраждалих, види втрат і відповідальних суб’єктів. У випадках масового насильства індивідуальну кримінальну відповідальність визначають компетентні правові механізми, а суспільне та інституційне визнання може включати ширше коло рішень, практик і умов, що сприяли порушенням.
Висловлювання «нам прикро, що ви відчуваєте біль» іноді звучить як співчуття, але саме собою не встановлює причинного зв’язку між діями кривдника і заподіяною шкодою. Натомість змістовне визнання містить ясне повідомлення: «Такі дії відбулися; вони завдали шкоди; вони були неприйнятними; відповідальні особи й інституції повинні відповідати за наслідки». Конкретна форма має відповідати перевіреним обставинам і статусу мовця.
Визнання може бути особистим, груповим та інституційним
Окрема людина може визнати власні вчинки; представник групи — історичні дії організації або її членів у межах своїх повноважень; держава чи інституція — документовані порушення, пов’язані з її рішеннями. Важливо, хто саме говорить, від чийого імені, які має повноваження і чи здатен забезпечити подальші дії. Соціально значуща заява потребує відповідності між її змістом, представництвом та реальною поведінкою.
Відповідальність за конкретний злочин залишається індивідуалізованою у правовому сенсі. Водночас соціально-психологічні дослідження аналізують, як належність до групи впливає на переживання історичних порушень, підтримку відшкодування і сприйняття морального обов’язку. Ці рівні аналізу слід розрізняти: групова емоція не встановлює юридичної вини кожного члена спільноти.
Чому визнання важливе для психології примирення
Відновлення суб’єктності й права визначати власний досвід
Насильство часто супроводжується втратою контролю: людина чи спільнота не можуть вплинути на події, захистити важливі для себе зв’язки або домогтися того, щоб їхню версію почули. Модель потреб у примиренні, розроблена Шнабель і Надлером, припускає, що постраждалі насамперед прагнуть відновлення суб’єктності та впливу, тоді як представники групи, відповідальної за порушення, можуть прагнути відновити моральний образ своєї групи. Пізніші міжгрупові дослідження дали підтримку окремим прогнозам цієї моделі.
Звідси випливає практичний принцип: визнання стає психологічно значущим, коли постраждалі мають змогу визначати, чи хочуть вони говорити, хто їх представляє, які факти вважають ключовими і яких форм відновлення потребують. Участь має бути добровільною, а відмова від участі — доступною без санкцій. Дослідження Качаноффа та співавторів свідчить, що вибачення, у якому прямо визнають право постраждалої групи прийняти чи відхилити його, може краще підтримувати її відчуття автономії.
Відчуття справедливості та оцінка моральних норм
Визнання підтверджує, що порушення не вважають нормальним або допустимим. Воно змінює суспільне значення події: те, що було витіснене, знецінене чи оскаржуване, набуває статусу питання справедливості та відповідальності. У дослідженнях Ікбал і Білалі, присвячених насильству 1971 року в Бангладеш, сприйняття несправедливості та гнів були важливими механізмами зв’язку між визнанням або запереченням відповідальності й міжгруповими реакціями.
Визнання може бути початком зміни норм і практик, але саме по собі не визначає, чи буде справедливість реалізована. Публічний жест, за яким не слідують розслідування, належні процедури, безпека і виправлення наслідків, ризикує сприйматися як спроба завершити дискусію без розв’язання проблеми.
Почуття, довіра та готовність до співіснування
У чотирьох експериментах Фольгардт, Мазур і Лемаг’є вивчали реакції учасників із груп, що пам’ятають геноцид вірмен, погром у Кельцях та Голокост. Повідомлення про визнання історичного переслідування порівняно з його невизнанням були пов’язані з позитивнішими емоційними оцінками та більшою висловленою готовністю до примирення. Це важливий експериментальний результат щодо короткочасних реакцій на інформацію; він не доводить автоматичного відновлення довіри або поведінкових змін у суспільстві.
Довіра формується через досвід передбачуваності, виконані зобов’язання та відсутність нових загроз. Визнання може створити основу для перевірки цих умов, але стійкі міжгрупові відносини потребують послідовної поведінки. Докладніше психологічні механізми досліджено в матеріалі «Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється».
Визнання, вибачення, каяття, прощення та примирення
Визнання шкоди є складником багатьох вибачень, проте воно може існувати й без прохання про прощення. Офіційний звіт, рішення суду, встановлений факт, публічна пам’ятна практика чи інституційне повідомлення можуть визнавати порушення без звернення до постраждалих із проханням змінити їхнє ставлення.
Колективне вибачення зазвичай містить визнання, висловлення жалю або каяття та намір виправити ситуацію. Його ефективність залежить від довіри до мовця, представництва, змісту й подальших кроків. Огляд Горнсі й Воля пояснює, чому вибачення може мати слабкий зв’язок із міжгруповим прощенням, а інколи навіть викликати опір. Детальний аналіз цих умов містить стаття «Колективне вибачення: коли воно допомагає відновити довіру».
Каяття описує ставлення до власного вчинку та переживання відповідальності. Його неможливо надійно встановити за однією промовою. Прощення означає можливу зміну ставлення постраждалого до кривдника, і рішення про нього належить виключно постраждалому. Примирення стосується ширшого процесу зміни відносин, а його практичний зміст може варіюватися від безпечного співіснування до відновленої співпраці. Ці процеси можуть розвиватися різними темпами. Шнабель і Улльріх в огляді 2026 року розглядають можливості та межі моделі «вибачення — прощення» для міжгрупових відносин.
Визнати шкоду можна без очікування прощення. Відшкодовувати шкоду необхідно відповідно до встановленої відповідальності та прав потерпілих, а не в обмін на їхню згоду примиритися. Матеріал «Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі» розкриває саме добровільну психологічну сторону цього процесу.
Заперечення, применшення та боротьба за суспільне визнання
Способи заперечення
Заперечення буває фактичним — коли стверджують, що події не було; інтерпретаційним — коли визнають подію, але заперечують її насильницький або протиправний характер; і запереченням наслідків — коли визнають факт, але відкидають його моральні, правові та практичні наслідки. У науковому огляді Твалі та співавторів ці відмінності пояснено в контексті колективної віктимізації.
До поширених практик належать перекладання провини на постраждалих, евфемізми, знеособлення відповідальних, вибіркове визнання лише окремих жертв, виправдання насильства нібито необхідністю та символічні жести без зміни інституційних правил. Оцінювати конкретний випадок необхідно за доказами, а не за готовим психологічним ярликом.
Чому невизнання посилює конфлікт
Коли досвід постраждалих виключено із суспільної пам’яті, групи можуть вступати в боротьбу за увагу, легітимність і ресурси. Де Гісме й Ліката виявили у трьох дослідженнях, що сприйнятий дефіцит визнання власної історичної віктимізації за певних умов пов’язаний із негативним ставленням до іншої постраждалої групи. Отже, політика пам’яті має враховувати досвід різних спільнот, зберігаючи точність фактів та відповідальність конкретних суб’єктів.
Це положення не робить усі історичні ситуації рівнозначними. Різні порушення мають різний масштаб, юридичну кваліфікацію, структуру відповідальності та ступінь документованості. Розширення визнання не вимагає штучної симетрії між агресором і постраждалою стороною.
Хто має визнавати шкоду і кому адресоване визнання
Сила визнання залежить від зв’язку між мовцем і завданою шкодою. Якщо заяву робить посадовець, постраждалі мають підстави запитати, чи він представляє установу, чи визнає конкретні рішення, чи має повноваження їх змінювати. Якщо говорить громадська організація або посередник, її роль може полягати в документуванні та підтримці потерпілих, але вона не може привласнити відповідальність безпосередніх виконавців.
Мовці також мають розрізняти, до кого звертаються: до безпосередньо постраждалих, родичів загиблих, переміщених осіб, нащадків історично постраждалої спільноти чи ширшої громадськості. Узагальнене повідомлення може не відповідати потребам конкретних груп. Представництво визначають прозоро; жодна людина не отримує автоматичного права говорити від імені всіх постраждалих.
Роль свідків, дослідників, журналістів та інституцій
Незалежні дослідники, правозахисні інституції, суди, органи розслідування і суспільні архіви можуть здійснювати фактичне та документальне визнання. Вони допомагають утримувати правду у публічному просторі й перевіряти заперечення. Проте правова кваліфікація й психологічне значення такого встановлення належать до різних площин. Висновок дослідження про сприйняття справедливості не замінює вироку, а юридичне рішення не визначає, що людина повинна відчувати.
Надзвичайно важливою є достовірність. Неперевірені свідчення слід належно перевіряти, захищаючи свідків; підтверджені порушення — називати точно; невстановлені деталі — залишати відкритими для розслідування. Поспішне публічне обвинувачення без процедури може завдати додаткової шкоди постраждалим та надійності самого процесу.
Від слів до відповідальності та відшкодування
Визнання створює очікування дій. Їхній зміст залежить від виду порушення, потреб постраждалих, можливостей інституцій та правового режиму. Дії можуть охоплювати припинення шкідливої практики, розслідування, притягнення винних до відповідальності, повернення майна, компенсацію, реабілітацію, меморіалізацію, зміни правил та гарантії неповторення.
Основні принципи та керівні положення ООН щодо права на правовий захист і відшкодування, ухвалені Генеральною Асамблеєю резолюцією 60/147, описують реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. До форм сатисфакції належать, залежно від обставин, перевірка й оприлюднення фактів, встановлення долі зниклих людей, офіційні заяви, вибачення, вшанування пам’яті й інші заходи. Це міжнародна нормативна рамка, а конкретне право на виплату, процедуру чи пільгу визначають чинні застосовні механізми.
Підтримка відшкодування залежить також від соціальних емоцій. Метааналіз Гакіма, Бранскомб і Шеманна об’єднав 101 показник із 58 вибірок, загалом 10 305 учасників, і встановив зв’язок між груповими провиною, соромом або гнівом та підтримкою репарацій (сукупна кореляція r = 0,44). Це кореляційна оцінка підтримки політик, яка не доводить, що викликання провини автоматично спричиняє реальне відшкодування. Дослідження Чехаїч-Кленсі та співавторів додатково показали, що в окремих експериментальних умовах особистісне самоствердження може сприяти визнанню відповідальності власної групи та підтримці заходів відшкодування.
Між психологічним і правовим значенням репарацій існує зв’язок: практичне виправлення наслідків підтверджує, що визнання має матеріальні наслідки. Проте символічні заходи й компенсації мають різні функції; їх не слід механічно підмінювати одне одним.
Як відрізнити змістовне визнання від формальної заяви
Точність і відповідність фактам
Заява називає конкретне порушення, його обставини та постраждалих настільки точно, наскільки це дозволяють перевірені дані. Якщо розслідування триває, відкрито зазначають, що встановлено, а що ще з’ясовують. Такий підхід підтримує суспільну довіру до фактичної сторони повідомлення.
Відповідальний суб’єкт і його повноваження
Визнання має виходити від особи або інституції, яка здатна відповідати за свої вчинки та рішення. Якщо постраждалі очікують офіційної відповіді держави, символічна промова стороннього учасника не замінить необхідних державних дій. Огляди Горнсі й Воля та Бобовік, Рупар і Мартинович розглядають достовірність, представництво та контекст як умови можливих наслідків групових вибачень.
Право постраждалих визначати межі участі
Визнання не вимагає від людини публічної розповіді, участі у спільній зустрічі або оцінки щирості вибачення. Можливість надати свідчення через представника, не розголошувати персональні дані, отримати незалежну підтримку й відмовитися від контакту має бути реальною. Формат «ви зобов’язані почути іншу сторону» особливо ризикований за нерівності влади або триваючої небезпеки.
Узгодженість заяви з поведінкою
Після визнання оцінюють припинення порушень, співпрацю з незалежним встановленням фактів, доступ до засобів захисту, виконання рішень і механізми контролю. Коли поведінка суперечить заяві, у постраждалих є підстави сумніватися в її значенні. Формальна мова співчуття без подальших змін може навіть посилити розчарування.
Умови, за яких визнання допомагає, і ситуації ризику
Сприйняття визнання залежить від тяжкості насильства, часу після порушення, стану безпеки, історії недовіри, авторитету мовця, доступності доказів, змісту обіцянок та добровільності участі. Ефект окремих короткочасних повідомлень у дослідженні ще не означає ефективності масштабної державної програми. Шнабель і Улльріх наголошують на складності пов’язаних потреб постраждалих та представників відповідальної групи й обмеженнях однієї лише логіки взаємного вибачення і прощення.
Ризик тиску на прощення
Коли публічне визнання подають як достатню підставу для «закриття питання», постраждалим можуть нав’язувати вдячність, прощення або мовчання. Таке очікування переносить відповідальність за успішність примирення на людей, які вже зазнали шкоди. Повага до автономії вимагає відокремити факт визнання від права людини визначати власне ставлення та майбутні стосунки.
Ризик повторного завдання шкоди під час свідчень
Деякі формати публічного свідчення можуть бути важливими для встановлення правди, але участь у них не є психологічно безпечною за замовчуванням. У дослідженні наслідків Комісії правди та примирення Південної Африки Стейн та співавтори проаналізували загальнонаціональне опитування 4 351 особи й виявили зв’язки психологічного дистресу зі ставленням до комісії та наявністю досвіду, про який можна свідчити. Перехресний дизайн не дозволяє встановити причинність; він підкреслює, що свідчення не гарантовано покращують психологічний стан кожного учасника.
Організаторам потрібні конфіденційність, усвідомлена згода, право перервати участь, захист від помсти, зрозумілі процедури скарг і доступ до належної підтримки. Професійні психологи можуть допомагати створювати безпечні умови, але вони не мають вимагати певної емоційної реакції або трактувати відмову свідчити як ознаку психічного розладу.
Ризик символічної заміни правосуддя
Офіційне вибачення чи церемонія можуть бути корисними, проте стають проблематичними, коли їх використовують замість розслідування, відповідальності та виправлення наслідків. Міжнародні принципи ООН щодо права на правовий захист передбачають ширший набір засобів відшкодування та гарантій неповторення. Вибір конкретного заходу має враховувати запит постраждалих, характер порушення і його правові наслідки.
Ризик вибіркового визнання
Якщо суспільна увага зосереджується лише на окремих категоріях потерпілих, інші групи можуть залишатися невидимими. Потрібно враховувати людей із різними видами втрат, родини зниклих безвісти, людей із вимушеним переміщенням, осіб з інвалідністю та тих, хто не може брати участі у відкритому процесі. Визнання потребує доступних каналів участі й представництва, а також чітких критеріїв для документування шкоди.
Визнання шкоди під час війни Росії проти України
Російська агресія проти України є конкретним міжнародно-правовим і суспільним контекстом, у якому питання визнання шкоди поєднане з документуванням злочинів, правом потерпілих на правду, відповідальністю, відшкодуванням і гарантіями безпеки. Психологічні поняття міжгрупового конфлікту не змінюють відповідальності за агресію та не встановлюють симетричної провини держави-агресора й держави, що обороняється.
Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні наголошувала на підзвітності, праві постраждалих на правду, пошуку зниклих осіб, реабілітації, комплексних репараціях і гарантіях неповторення. Її висновки стосуються прав потерпілих та відповідальності й мають розглядатися поряд із кримінальними й іншими належними процедурами.
Для українських громад визнання може означати документування досвіду окупації, загибелі й зникнення людей, незаконного позбавлення волі, втрати житла, розриву суспільних зв’язків та інституційних порушень. Публічні заходи мають узгоджуватися з безпекою свідків, захистом персональних даних і можливістю відмовитися від участі. Відновлення відносин усередині громад після деокупації та справедливе ставлення до переміщених людей вимагають окремої роботи з потребами різних груп, перевіреними фактами і правами кожної людини.
Визнання фактів і прав постраждалих може відбуватися під час триваючої війни; очікування контакту чи примирення з представниками відповідальної сторони не має ставати умовою допомоги. Для багатьох людей першочерговими є фізична безпека, пошук близьких, юридичний захист, житло, стабільність і доступ до послуг. Інституційні дії в цих сферах можуть мати безпосереднє значення для відчуття справедливості та довіри.
Міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України приймає заяви в доступних категоріях через портал «Дія». Це механізм реєстрації вимог, а не автоматична гарантія компенсації: актуальні категорії, умови та порядок звернення слід перевіряти на офіційному сайті реєстру. Психологічне визнання втрат і правове подання заяви мають різні завдання та можуть взаємно доповнювати одне одного.
Як організувати процес визнання в громаді або установі
1. Визначити мету та межі процесу
Спочатку встановлюють, чи йдеться про документування фактів, публічне визнання, відповідь установи, підтримку пам’яті, консультації з постраждалими або підготовку відновлювальних заходів. Різні цілі потребують різних процедур. Не можна обіцяти правових результатів там, де організація не має відповідних повноважень, або обіцяти психологічне полегшення всім учасникам.
2. Захистити автономію і безпеку постраждалих
Кожному потенційному учаснику пояснюють, хто збирає дані, як їх використають, хто матиме доступ, чи можна відкликати згоду, що буде оприлюднено і куди звертатися по підтримку. Участь організовують так, щоб людина могла висловитися письмово, через представника, в закритому форматі або взагалі не брати участі. За ризику помсти, примусу або продовження насильства пріоритетом є захист людини.
3. Розділити перевірку фактів і підтримку людей
Збирання доказів і надання психологічної допомоги виконують за різними професійними стандартами. Свідчення не слід перетворювати на терапевтичну вправу, а консультантам — нав’язувати роль слідчих. Організація забезпечує можливість передачі інформації компетентним органам у межах закону та окремі канали підтримки, які не залежать від участі в розслідуванні.
4. Сформулювати чітке публічне повідомлення
У повідомленні зазначають перевірені події, постраждалих, характер порушень, відповідальних у межах установлених фактів, межі наявного знання та подальші кроки. Воно має відповідати реальним повноваженням установи. Потрібно уникати евфемізмів, перекладання відповідальності й вимоги відповісти прощенням.
5. Передбачити наступні дії та контроль
Громада чи установа повідомляє, які саме дії заплановано, хто за них відповідає, як можна перевірити виконання, які доступні механізми скарг і як враховуватимуть зауваження постраждалих. Для розслідування злочинів та компенсацій діють уповноважені механізми. Результативність визнання оцінюють не кількістю промов, а якістю процесу і спостережуваними змінами.
Як досліджувати та оцінювати результати визнання
Наукове оцінювання має розрізняти безпосереднє сприйняття повідомлення, зміни емоцій, оцінку справедливості, довіру, наміри контактів, реальну поведінку й інституційні результати. Ці показники пов’язані, але жоден з них не замінює всіх інших. Підвищення задекларованої готовності до діалогу через тиждень після церемонії саме по собі не доводить довготривалого відновлення відносин.
Корисно заздалегідь визначати показники безпеки та добровільності: чи знали учасники про право відмовитися, чи були скарги на тиск, чи забезпечено конфіденційність, чи збережено доступ до підтримки. Окремо оцінюють достовірність встановлених фактів, участь різних категорій постраждалих, виконання рішень і наявність процедур перегляду помилок.
Експериментальні дослідження Фольгардт та співавторів дозволяють робити висновки про вплив певних інформаційних повідомлень в умовах досліду. Змішаний дизайн Ікбал і Білалі дозволяє дослідити реакції у специфічному історичному контексті. Поперечне опитування Стейна та співавторів показує асоціації, але не причинний ефект участі в комісії. Ці відмінності визначають силу висновків і межі перенесення результатів на інші країни та групи.
Для оцінювання громадських програм доречні порівняльні групи там, де це етично, довші періоди спостереження, незалежний збір даних, якісні інтерв’ю за добровільною згодою та окремий облік небажаних наслідків. Підсумок має розрізняти те, що програма справді змінила, те, що учасники сприйняли позитивно, і те, що залишається гіпотезою.
Поширені запитання
Чи означає визнання шкоди, що конфлікт завершено?
Визнання може відбутися до завершення насильства, під час розслідувань або через багато років після подій. Воно не засвідчує автоматичного припинення загроз, відновлення довіри чи виконання зобов’язань. Ці результати потребують окремих умов і перевірки.
Хто має право вимагати визнання шкоди?
Люди й спільноти, які зазнали порушень, можуть вимагати встановлення фактів, суспільного визнання та належних правових засобів захисту. Обсяг юридичних прав і процедур залежить від застосовного права та конкретного механізму. Міжнародні принципи ООН визначають нормативну рамку прав постраждалих від грубих порушень прав людини й серйозних порушень міжнародного гуманітарного права.
Чи достатньо офіційного вибачення для визнання?
Вибачення може містити змістовне визнання, якщо називає порушення та відповідальність. Воно не замінює встановлення фактів, правосуддя, репарацій і гарантій неповторення. Наукові огляди показують, що навіть щиро сприйняті вибачення не гарантують прощення.
Чи зобов’язана постраждала людина приймати вибачення або брати участь у діалозі?
Ні. Участь у зустрічі, публічному свідченні, діалозі та примиренні ґрунтується на добровільності й безпеці. Відмова не скасовує права на визнання завданої шкоди, належний захист і справедливе відшкодування.
Чи може визнання відбутися без прямого контакту з кривдником?
Так. Встановлення фактів, судові рішення, офіційні документи, незалежні розслідування, інституційні заяви й меморіальні заходи можуть виконувати функцію визнання без безпосередньої зустрічі. За загрози безпеці дистанційні й опосередковані форми можуть бути доречнішими.
Чому після визнання люди все одно можуть відчувати гнів?
Гнів може бути реакцією на несправедливість, невідшкодовані втрати, тривалі загрози та недовіру. Дослідження Ікбал і Білалі показує важливість гніву та оцінки несправедливості для міжгрупових реакцій на визнання й заперечення. Наявність гніву сама по собі не свідчить про неуспішність визнання й не є підставою робити висновки про психічний стан людини.
Чи можливе примирення без прощення?
Соціальні відносини можуть набувати форми безпечного співіснування, передбачуваної взаємодії та дотримання прав без особистого прощення. Рівень близькості, якого люди прагнуть, визначають вони самі; відновлення прав і гарантій безпеки має самостійну цінність.
Що особливо важливо для українських громад під час війни?
Важливі безпека свідків, точне документування порушень, участь постраждалих на добровільній основі, право на правду, належні процедури відповідальності, підтримка вимушено переміщених людей та доступ до офіційних механізмів відшкодування. Рамку прав постраждалих і відповідальності відображають матеріали Комісії ООН. Участь у діалозі з представниками держави-агресора не є умовою цих прав.
Підсумок
Визнання завданої шкоди є важливим психологічним і суспільним процесом, через який встановлені факти, відповідальність та гідність постраждалих отримують чітке публічне підтвердження. Воно може підтримувати почуття справедливості, відновлення суб’єктності й перспективу безпечних відносин, коли поєднане з добровільністю, правдивістю, належними процедурами, конкретними діями та гарантіями неповторення. Право постраждалих на правду, безпеку й відшкодування зберігається незалежно від їхньої готовності прощати чи примирятися.
Пов’язані статті
Джерела
Bobowik, M., Rupar, M., & Martinović, B. (2026). Group apologies in the context of transitional justice: A review of the evidence. In C. Brants, S. Karstedt, & N. Knust (Eds.), Transitional Justice: Legacies and Futures (pp. 242–259). Routledge. https://doi.org/10.4324/9781003133377-17
Čehajić-Clancy, S., Effron, D. A., Halperin, E., Liberman, V., & Ross, L. D. (2011). Affirmation, acknowledgment of in-group responsibility, group-based guilt, and support for reparative measures. Journal of Personality and Social Psychology, 101(2), 256–270. https://doi.org/10.1037/a0023936
De Guissmé, L., & Licata, L. (2017). Competition over collective victimhood recognition: When perceived lack of recognition for past victimization is associated with negative attitudes towards another victimized group. European Journal of Social Psychology. https://doi.org/10.1002/ejsp.2244
Hakim, N., Branscombe, N. R., & Schoemann, A. M. (2021). Group-based emotions and support for reparations: A meta-analysis. Affective Science, 2(4), 363–378. https://doi.org/10.1007/s42761-021-00055-9
Hornsey, M. J., & Wohl, M. J. A. (2013). We are sorry: Intergroup apologies and their tenuous link with intergroup forgiveness. European Review of Social Psychology, 24(1), 1–31. https://doi.org/10.1080/10463283.2013.822206
Iqbal, Y., & Bilali, R. (2018). The impact of acknowledgement and denial of responsibility for harm on victim groups’ perceptions of justice, power, and intergroup attitudes. European Journal of Social Psychology, 48(4), 397–411. https://doi.org/10.1002/ejsp.2338
Kachanoff, F. J., Caouette, J., Wohl, M. J. A., & Taylor, D. M. (2017). Allowing the victim to draw a line in history: Intergroup apology effectiveness as a function of collective autonomy support. European Journal of Social Psychology, 47(6), 663–676. https://doi.org/10.1002/ejsp.2260
Nadler, A., & Shnabel, N. (2015). Intergroup reconciliation: Instrumental and socio-emotional processes and the needs-based model. European Review of Social Psychology, 26(1), 93–125. https://doi.org/10.1080/10463283.2015.1106712
Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116
Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. https://doi.org/10.1177/0146167209336610
Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity needs in intergroup relations: Between the age of apology and victimhood culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840
Stein, D. J., Seedat, S., Kaminer, D., Moomal, H., Herman, A., Sonnega, J., & Williams, D. R. (2008). The impact of the Truth and Reconciliation Commission on psychological distress and forgiveness in South Africa. Social Psychiatry and Psychiatric Epidemiology, 43(6), 462–468. https://doi.org/10.1007/s00127-008-0350-0
Twali, M. S., Hameiri, B., Vollhardt, J. R., & Nadler, A. (2020). Experiencing acknowledgment versus denial of the ingroup’s collective victimization. In J. R. Vollhardt (Ed.), The Social Psychology of Collective Victimhood (pp. 297–318). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oso/9780190875190.003.0014
United Nations General Assembly. (2005). Basic Principles and Guidelines on the Right to a Remedy and Reparation for Victims of Gross Violations of International Human Rights Law and Serious Violations of International Humanitarian Law (Resolution A/RES/60/147). https://www.ohchr.org/en/instruments-mechanisms/instruments/basic-principles-and-guidelines-right-remedy-and-reparation
United Nations Independent International Commission of Inquiry on Ukraine. (2025). The Independent International Commission of Inquiry visits Kyiv, reiterating its findings. United Nations in Ukraine. https://ukraine.un.org/en/304860-independent-international-commission-inquiry-visits-kyiv-reiterating-its-findings
Vollhardt, J. R., Mazur, L. B., & Lemahieu, M. (2014). Acknowledgment after mass violence: Effects on psychological well-being and intergroup relations. Group Processes & Intergroup Relations, 17(3), 306–323. https://doi.org/10.1177/1368430213517270