Колективна травма: що це, як вона впливає на групи та як передається історичний досвід
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 2 жовтня 2026 · Редакційна політика
Колективна травма — це дослідницьке й професійне поняття для опису того, як масштабна руйнівна подія або тривалий історичний досвід змінює не лише окремих людей, а й групу як соціальне ціле: її відчуття безпеки, довіру, спільну пам’ять, уявлення про себе, відносини між поколіннями та способи пояснювати минуле. Йдеться про рівень сімей, громад, етнічних, релігійних чи національних спільнот, а не про твердження, що всі члени групи мають однакові симптоми.
Колективна травма не є окремим діагнозом у сучасних класифікаціях психічних розладів. Вона також не означає «ПТСР у всього суспільства». ПТСР діагностують у конкретної людини за визначеними критеріями, тоді як колективна травма описує групові та соціокультурні наслідки масштабного досвіду. У науковій літературі поняття колективної, історичної та міжпоколіннєвої травми частково перетинаються, але не є взаємозамінними.
Коротка відповідь: коли травма стає колективною
Сам факт, що багато людей одночасно пережили небезпечну подію, ще не вичерпує поняття колективної травми. Груповий рівень з’являється тоді, коли досвід входить у спільну пам’ять і починає змінювати те, як група розуміє власне минуле, теперішню безпеку, межі «ми», довіру до інших, інституції та уявлення про майбутнє.
У соціально-психологічній моделі Гілада Гіршбергера колективна травма розглядається як процес, у якому катастрофічний досвід перетворюється на колективну пам’ять, а пам’ять — на систему значень, що впливає на групову ідентичність. Ця модель добре пояснює, чому подія може залишатися психологічно й культурно значущою для людей, які народилися значно пізніше. Hirschberger, 2018
Отже, варто розрізняти чотири рівні:
Масова або потенційно травматична подія — війна, геноцид, терористичний напад, катастрофа, насильницьке переміщення, систематичне переслідування чи інший досвід, який охоплює велику кількість людей.
Індивідуальна психологічна травма — стійкі наслідки пережитого для конкретної людини, її безпеки, емоцій, поведінки, стосунків і функціонування.
Клінічний розлад — наприклад, ПТСР, комплексний ПТСР або розлад адаптації, якщо людина відповідає відповідним діагностичним вимогам.
Колективна травма — груповий вимір, у якому пережите змінює спільну пам’ять, ідентичність, соціальні зв’язки, норми, символи та способи передавання досвіду.
Ці рівні можуть бути пов’язані, але один не доводить існування іншого. Потенційно травматична подія ≠ психологічна травма ≠ ПТСР. Так само масова експозиція до війни або катастрофи не означає, що «все суспільство має ПТСР».
Науковий статус поняття «колективна травма»
«Колективна травма» — міждисциплінарний конструкт, який використовують у соціальній психології, психології травми, дослідженнях пам’яті, громадського здоров’я, соціології та культурних студіях. Він допомагає описувати наслідки, які не вкладаються в індивідуальну діагностичну рамку.
У DSM-5-TR та ICD-11 є конкретні діагнози, пов’язані з травмою і стресом, але «колективної травми» як окремого психіатричного діагнозу немає. Огляд структури ICD-11 включає ПТСР, комплексний ПТСР, розлад адаптації та інші стани, пов’язані зі стресом; діагностична оцінка стосується симптомів і функціонування конкретної людини. Maercker & Eberle, 2022
Наукова проблема полягає в тому, що різні традиції по-різному визначають, де закінчується «спільна важка історія» і починається саме колективна травма. Систематичний огляд досліджень історичної травми, міжпоколіннєвої травми та споріднених понять виявив нестачу стандартизованих ознак і потребу в подальшому уточненні самого конструкта. Mutuyimana & Maercker, 2023
Тому термін корисний як аналітична рамка, якщо ним не підміняють клінічну діагностику і не приписують одній групі єдину психіку.
Що саме робить травму колективною
Подія зачіпає основу спільного життя
Колективні травми часто пов’язані з подіями, які руйнують звичний соціальний порядок: життя і здоров’я людей, домівки, місцеві спільноти, інституції, економічні зв’язки, культурні місця, ритуали, можливість планувати майбутнє. Наслідком стає не лише сума індивідуальних втрат, а зміна умов, у яких група існує.
У цьому сенсі одна й та сама подія має принаймні два виміри. На індивідуальному рівні важливо, що сталося з конкретною людиною та які наслідки це мало для її психіки. На колективному — що сталося з мережею відносин, правилами спільного життя, довірою, відчуттям безперервності історії та уявленням про те, ким є «ми».
Виникає спільна система значень
Група починає пояснювати подію через історії, символи, ритуали, річниці, меморіальні практики, освіту, родинні розповіді, мистецтво й публічні дискусії. З часом ці форми можуть стати частиною групової ідентичності.
Це не означає, що всі члени групи погоджуються з одним трактуванням. Колективна пам’ять завжди має внутрішні суперечки: які події вважати центральними, кого пам’ятати, що замовчувати, які уроки з минулого виводити. Саме тому пам’ять є не копією історії, а соціальним процесом конструювання значення. Hirschberger, 2018
Наслідки виходять за межі покоління безпосередніх свідків
Діти й онуки можуть жити серед наслідків події, якої не переживали особисто. Вони можуть успадковувати сімейні історії й мовчання, способи говорити про небезпеку, моделі довіри, практики пам’яті, матеріальні втрати, статусні зміни, досвід переміщення або дискримінації. Це створює реальний міжпоколіннєвий шлях передачі без припущення, що сама травма буквально «записана в гени».
Колективна пам’ять: як минуле продовжує діяти в теперішньому
Колективна пам’ять — один із головних механізмів довгого життя колективної травми. Вона складається не тільки зі спогадів очевидців. До неї входять сімейні розповіді, архіви, шкільні програми, пам’ятники, дні пам’яті, музеї, фотографії, пісні, назви місць, публічні дебати й те, про що в родинах роками не говорили.
Пам’ять виконує кілька функцій одночасно. Вона може зберігати свідчення і захищати від заперечення; підтримувати зв’язок поколінь; пояснювати походження групових норм і страхів; давати мову для втрати; формувати солідарність. Водночас пам’ять може підтримувати відчуття постійної загрози, якщо кожна нова подія автоматично читається як повторення минулої катастрофи.
Тому важливе розрізнення між історією і колективною пам’яттю. Історичне дослідження прагне реконструювати події за джерелами й методами історичної науки. Колективна пам’ять відповідає на інше питання: яке значення минуле має для групи сьогодні. Вона вибіркова, емоційна, пов’язана з ідентичністю і може змінюватися разом із суспільством.
Українська соціально-психологічна традиція також розглядає колективну травму як проблему функціонування великих і малих груп, історичної пам’яті та трансгенераційної передачі. Павло Горностай описував цей феномен як окреме поле соціальної та політичної психології, а Олена Суший — як багатовимірний процес, у якому перетинаються історичні, соціальні та культурні зміни. Це передусім теоретичні й методологічні рамки, а не клінічні діагностичні моделі. Горностай, 2018 Суший, 2023
Як колективна травма може змінювати групу
Безпека і довіра
Після війни, геноциду, репресій, масового насильства або катастрофи змінюється базове питання: кому і чому можна довіряти. Якщо загроза тривала довго або була пов’язана з інституціями, зрадами, переслідуванням чи безкарністю, недовіра може закріплюватися в сімейних правилах і суспільних очікуваннях.
На індивідуальному рівні це може проявлятися як гіперпильність або уникання. На груповому рівні — як обережність щодо інституцій, зовнішніх груп або майбутнього. Ці процеси не треба змішувати: соціальна недовіра не є симптомом ПТСР сама по собі.
Ідентичність і межі «ми»
Спільне переживання може посилювати належність: люди відчувають спільну долю, взаємну відповідальність і потребу зберегти групу. Водночас травматична пам’ять може робити межі між «своїми» і «чужими» жорсткішими.
Дослідження соціальної ідентичності показують, що групова належність пов’язана і з ризиками, і з ресурсами після травматичних подій. Солідарність, довіра і доступ до справедливості можуть підтримувати адаптацію, тоді як стигматизація і соціальна недовіра можуть її ускладнювати. Muldoon та співавт., 2021
Соціальна тканина і згуртованість
Колективна травма може розривати мережі підтримки через загибель, переміщення, розділення сімей, руйнування громад і втрату звичних місць. Але спільна небезпека інколи створює й протилежний рух — взаємодопомогу, нові горизонтальні зв’язки, волонтерство, локальні мережі підтримки.
Систематичний огляд досліджень після катастроф і конфліктів виявив зв’язки між окремими показниками соціального капіталу та кращим психічним здоров’ям, але більшість включених робіт були перехресними, тому причинність встановити складно. Коректний висновок звучить так: соціальні зв’язки мають значення, проте не існує простого правила «згуртованість автоматично лікує травму». Noel, Cork & White, 2018
Норми, цінності й уявлення про майбутнє
Після масштабних потрясінь групи переоцінюють те, що вважають важливим: безпеку, свободу, автономію, родину, взаємну допомогу, пам’ять, справедливість. Частина змін виникає через свідоме осмислення, частина — через нові умови життя.
Такі зміни не слід автоматично називати патологічними. Колективна травма може бути пов’язана з втратою й загрозою, але суспільна відповідь включає також адаптацію, організацію, культурну творчість і побудову нових інституцій. Дослідження колективного насильства показують, що поряд із негативними наслідками люди й спільноти описують ресурси сенсу, взаємної підтримки та суб’єктивного посттравматичного зростання; водночас ці результати неоднорідні й не створюють вимоги «вирости завдяки травмі». Огляд колективного насильства і посттравматичного зростання, 2025
Чи «передається» колективна травма наступним поколінням
Так, наслідки травматичного досвіду одного покоління можуть бути пов’язані з життям наступного. Але слово «передається» легко створює хибну картину, ніби існує одна субстанція травми, що переходить від батьків до дітей. Дані підтримують складнішу модель: працює кілька психологічних, сімейних, соціальних, культурних і, можливо, біологічних шляхів.
Систематичний огляд 18 кількісних досліджень другого покоління нащадків людей, які пережили колективні травми, виявив психологічні, соціальні та фізіологічні відмінності в частині вибірок; батьківський ПТСР був одним із важливих предикторів. Автори водночас наголосили на малих вибірках, перехресних дизайнах, самозвітах і недостатньому контролі змішувальних факторів. El-Khalil, Caculidis Tudor & Nedelcea, 2025
1. Сімейні моделі взаємодії
Психологічні наслідки батьків можуть змінювати їхню доступність, реакції на небезпеку, спосіб встановлювати межі, захищати дитину і пояснювати світ. Якщо дорослий живе з вираженою тривогою, ПТСР, депресією, емоційним відстороненням або хронічною недовірою, дитина взаємодіє вже не з минулою подією, а з її теперішніми наслідками в сім’ї.
Свіжий метааналіз сімейних механізмів, що пов’язують материнський досвід дитячої травми з психічним здоров’ям дітей, показав роль психічного стану матері, стилю прив’язаності, соціальної підтримки, відносин «батьки — дитина» та домашнього контексту. Ці дані стосуються не лише колективної травми, тому їх не можна механічно переносити на війни чи геноциди, але вони демонструють, як міжпоколіннєві ефекти можуть формуватися через сімейне середовище без генетичної детермінованості. Mew та співавт., 2026
2. Розповіді, мовчання і спосіб говорити про минуле
Передаватися може не лише зміст історії, а й спосіб її комунікувати. Деякі сім’ї детально розповідають про пережите; інші намагаються не говорити, щоб захистити дітей; ще інші передають фрагменти, натяки й заборони без пояснення контексту.
Систематичний огляд 31 дослідження комунікації в сім’ях після потенційно травматичних подій показав значну різноманітність стратегій і зв’язок як загальної комунікації, так і розмов про пережиті події з функціонуванням, ідентичністю та добробутом дітей. Автори прямо зазначають, що механізми ще не встановлені остаточно. de Beijer та співавт., 2026
Мовчання тому не є автоматично «поганим», а розкриття всіх деталей — автоматично «цілющим». Значення має вік дитини, її запитання, контекст, емоційна регуляція дорослих, форма розповіді та можливість говорити без примусу.
3. Соціальне навчання і уявлення про загрозу
Діти вчаться, кого вважати небезпечним, яких ситуацій уникати, кому довіряти, як реагувати на невизначеність і що означають символи групової пам’яті. Частина цього навчання відбувається прямо через пояснення, частина — через спостереження за поведінкою дорослих.
Так можуть передаватися не «симптоми як спадковий пакет», а моделі очікування світу: «не висовуйся», «нікому не довіряй», «запаси повинні бути завжди», «про це не говорять», «ми маємо пам’ятати». В іншій сім’ї з тією самою історією можуть передаватися інші формули: взаємодопомога, цінність освіти, готовність звертатися по підтримку, збереження мови й культури.
4. Матеріальні та інституційні наслідки
Історичний досвід передається також без психологічного «каналу». Втрата майна, вимушена міграція, бідність, руйнування освіти, дискримінація, зміна місця проживання, порушення доступу до медицини чи розрив соціальних мереж можуть визначати стартові умови наступного покоління.
Це особливо важливо для історичної травми. Якщо нащадки живуть із наслідками структурної нерівності або незавершеного насильства, їхній стан не можна пояснювати лише сімейною пам’яттю. Систематичні огляди досліджень історичної травми в корінних народів Північної Америки виявляють асоціації з низкою показників здоров’я, але також значну методологічну неоднорідність і невизначеність щодо того, які саме механізми пояснюють ці зв’язки. Gone та співавт., 2019
5. Культурні практики й колективна пам’ять
Пам’ять передається через сім’ю, але не обмежується сім’єю. Школа, громада, релігійні й культурні інституції, музеї, меморіали, річниці, публічні тексти та мистецтво створюють середовище, в якому нове покоління розуміє минуле.
Саме тут колективна травма відрізняється від суто сімейної міжпоколіннєвої передачі: носієм стає не одна родина, а ширша система соціальних значень.
А що з епігенетикою: чи може травма передаватися «через гени»
Епігенетика досліджує зміни регуляції активності генів без зміни самої послідовності ДНК. У людей, які пережили сильний або хронічний стрес, і в їхніх нащадків справді знаходили відмінності в метилуванні ДНК та інших біологічних показниках. Це важливий напрям досліджень.
Але з цього не випливає, що психологічна травма «записується в гени» і гарантовано передається дітям або онукам. Огляд досліджень епігенетичної передачі стресу й травми в людей підкреслює, що результати є попередніми, вибірки часто невеликі, а людські дані важко відокремити від прямого внутрішньоутробного впливу, спільного середовища, соціальних умов і генетичних відмінностей. Автори прямо зазначають, що роль епігенетичних механізмів у міжпоколіннєвій передачі в людей залишається дискусійною. Zhou & Ryan, 2023
Тут важливе ще одне термінологічне уточнення. «Міжпоколіннєвий» ефект може охоплювати покоління, яке зазнало прямого біологічного впливу, наприклад плід під час вагітності. «Трансгенераційна» біологічна спадковість у строгому сенсі потребує доказу ефекту в поколіннях, які не мали такого прямого впливу. Для людської травми така причинна модель не встановлена.
Тому науково коректна формула звучить так: біологічне вбудовування стресу можливе; епігенетичні асоціації спостерігаються; причинна трансгенераційна епігенетична передача психологічної травми в людей залишається непідтвердженою як універсальний механізм.
Колективна, історична і міжпоколіннєва травма: у чому різниця
Колективна травма описує груповий рівень впливу масштабної події або процесу. Фокус — на соціальній тканині, ідентичності, пам’яті, довірі та спільних значеннях.
Історична травма — близький, але вужчий контекстуальний конструкт, який зазвичай стосується масових травматичних процесів у минулому та їхнього довготривалого значення для конкретної групи. Поняття особливо розвивалося в дослідженнях корінних народів і наслідків колонізації, насильницької асиміляції та інституційних практик.
Міжпоколіннєва травма фокусується на тому, як наслідки травматичного досвіду одного покоління пов’язані зі станом і життям наступного. Вона може стосуватися як колективних катастроф, так і сімейного насильства, війни, переслідування, міграції та інших подій.
Одна історія може належати до всіх трьох площин, але питання будуть різними. «Як ця подія змінила спільну ідентичність?» — питання колективної травми. «Як минула катастрофа присутня в сучасному житті групи?» — історичної травми. «Через які механізми наслідки батьківського досвіду пов’язані з дітьми?» — міжпоколіннєвої.
Систематичний огляд 52 емпіричних робіт про історичну травму показав, що ці поняття мають значний дослідницький потенціал, але поле все ще потребує чіткіших стандартів визначення й вимірювання. Mutuyimana & Maercker, 2023
Колективна травма в умовах війни в Україні
Для України поняття колективної травми закономірно використовується для аналізу досвіду війни, масових втрат, вимушеного переміщення, руйнування громад, тривалої небезпеки та змін у суспільній пам’яті. Водночас наукова точність вимагає не перетворювати це поняття на діагноз для цілої країни.
Війна створює масову експозицію до потенційно травматичних подій і тривалих стресорів, але психологічні траєкторії людей відрізняються. Частина має тимчасовий дистрес, частина зберігає функціонування, частина розвиває ПТСР, депресію, тривожні або інші клінічні стани, а частина переживає втрати й зміни без психічного розладу. Тому фраза «українці травмовані» не може замінювати індивідуальну оцінку.
Водночас груповий рівень реальний. Війна змінює географію сімей і громад, публічні ритуали пам’яті, сприйняття безпеки, ставлення до інституцій, культурні практики й образ майбутнього. Українські автори описують ці процеси як поле колективної та соцієтальної травми, але самі роботи наголошують на потребі подальших досліджень, особливо щодо довгострокових і міжпоколіннєвих ефектів. Франкова та співавт., 2023
Масштаб поточного навантаження на психічне здоров’я підтверджують і дані громадського здоров’я. У національному опитуванні ВООЗ в Україні за квітень 2025 року понад 70% респондентів повідомили про симптоми тривоги, депресії або сильного стресу протягом попереднього року, тоді як професійної допомоги шукав приблизно кожен п’ятий. Це показник потреб у сфері психічного здоров’я, а не поширеності «колективної травми» як діагнозу. ВООЗ, 2025
Так само важливо враховувати, що загроза для багатьох людей триває. Психологічне «відновлення після події» працює інакше, коли подія не завершена, а обстріли, переміщення, втрати та невизначеність залишаються частиною теперішнього.
Чого не можна висновувати з поняття колективної травми
«Усі члени групи травмовані однаково»
Ні. Групова подія не створює однакової психологічної реакції. Навіть за дуже схожої експозиції люди відрізняються за симптомами, функціонуванням, підтримкою, попереднім досвідом, віком, ресурсами й поточними умовами.
«Якщо подія колективна, у більшості буде ПТСР»
Ні. ПТСР — конкретний клінічний розлад, а не назва будь-якої реакції на війну, насильство чи катастрофу. Діагноз потребує певного типу експозиції, визначеного набору симптомів, тривалості та клінічно значущого порушення функціонування. National Center for PTSD: критерії DSM-5
Про відмінність між подією, психологічною травмою та клінічним розладом докладніше пояснює наша стаття «Психологічна травма: що це таке і чому не кожна важка подія стає травмою». Окремі критерії й прояви ПТСР розібрані в матеріалі «Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР): що це, симптоми та лікування».
«Травма успадковується біологічно і визначає долю нащадків»
Дані цього не доводять. Біологічні асоціації досліджуються, але вони не встановлюють фатальної спадковості. Нащадки не приречені повторювати психічний стан попереднього покоління.
«Пам’ятати травму — означає залишатися травмованими»
Ні. Пам’ять може бути способом зберегти факти, вшанувати людей, підтримати безперервність культури і передати досвід. Психологічна проблема визначається не самим фактом пам’яті, а тим, як пам’ять функціонує в житті людини й групи: чи допомагає вона інтегрувати минуле, чи зводить теперішнє до нескінченного повторення загрози.
«Є один правильний спосіб колективного зцілення»
Ні. У науковій літературі немає універсального протоколу «лікування колективної травми», порівнянного з клінічними настановами для ПТСР. Систематичний огляд програм для корінних спільнот, що працювали з історичною та актуальною травмою, знайшов перспективні результати, але суттєві обмеження дизайну й невеликі вибірки не дозволяють робити універсальні висновки. Gameon & Skewes, 2020
Що підтримує відновлення на рівні груп і спільнот
Колективний рівень потребує колективних умов. Психотерапія окремих людей може бути важливою, але вона не відбудовує зруйноване житло, не повертає інституційну довіру і не замінює соціальні зв’язки. Тому відновлення варто мислити як багаторівневий процес.
Реальна безпека і базові умови
Першим рівнем є не психологічна техніка, а зменшення реальної загрози, доступ до житла, медицини, освіти, правової допомоги, стабільних доходів і можливості підтримувати сімейні та громадські зв’язки. Система загрози не може повністю «вимкнутися», якщо небезпека залишається реальною.
Соціальні зв’язки без примусу до однаковості
Підтримка громади, взаємодопомога, відновлення горизонтальних зв’язків і можливість брати участь у спільному житті можуть бути ресурсом. Водночас згуртованість не повинна означати вимогу відчувати однаково або розповідати про досвід за єдиним сценарієм.
Пам’ять, яка допускає складність
Меморіальні практики можуть зберігати факти й давати місце горю, вдячності, відповідальності та навчанню. Психологічно важливо, щоб пам’ять не зводила людей лише до статусу жертв і залишала простір для багатоголосся, життя після втрати та майбутнього.
Справедливість, визнання і суспільна відповідальність
Для частини колективних травм важливими є визнання подій, документування, відновлення прав і суспільні механізми відповідальності. Це не психотерапевтичні методи, але вони можуть впливати на те, чи спільнота переживає минуле як заперечене й незавершене або як назване й включене в публічну історію.
Доступна допомога для тих, кому вона потрібна
Групова рамка не скасовує індивідуальну допомогу. Людям із ПТСР, депресією, тривожними розладами, проблемами зі сном, вживанням психоактивних речовин чи іншими клінічно значущими труднощами потрібна оцінка й допомога відповідно до конкретного стану, а не «лікування колективної травми» як абстрактної сутності.
Як говорити з дітьми про травматичну історію групи
Діти стикаються з колективною пам’яттю раніше, ніж можуть повністю зрозуміти історичний контекст. Вони чують розмови дорослих, бачать річниці, фотографії, новини, пам’ятні місця, помічають страхи й правила сім’ї.
Корисний принцип — давати правдиву інформацію в обсязі, що відповідає віку, і залишати дитині можливість запитувати. Мета розмови полягає не в тому, щоб передати весь жах минулого, а в тому, щоб допомогти дитині розуміти події, емоції та теперішню реальність.
Якщо дорослий сам дуже активований спогадами, краще спочатку відновити достатню емоційну рівновагу. Дитині важко засвоювати навіть точну інформацію, коли вона одночасно змушена заспокоювати дорослого.
Так само не варто робити дитину носієм боргу перед минулим: вимагати «відчувати правильні почуття», бути сильнішою за свій вік або жити так, ніби її головне завдання — компенсувати втрати попередніх поколінь. Пам’ять стає ресурсом, коли вона дає контекст і зв’язок, а не забирає право на власне життя.
Коли після колективної події потрібна індивідуальна психологічна або медична допомога
Термін «колективна травма» не відповідає на питання, чи потрібне лікування конкретній людині. Тут треба оцінювати її симптоми, тривалість, безпеку і функціонування.
Звернення по професійну допомогу особливо доречне, якщо нав’язливі спогади, кошмари, уникання, постійне відчуття загрози, панічні реакції, емоційне оніміння, різкі зміни настрою або проблеми зі сном тривають і суттєво заважають життю; якщо людина дедалі більше обмежує повсякденність через страх; якщо зростає вживання алкоголю чи інших речовин; якщо виникають думки про самопошкодження або суїцид.
Окремий матеріал «Ознаки психологічної травми у дорослих: як вона проявляється» допомагає розрізнити поширені прояви після травматичного досвіду. Постійне сканування середовища на небезпеку докладніше розібране у статті «Гіперпильність: чому мозок постійно шукає небезпеку».
За безпосередньої небезпеки, гострої медичної проблеми, суїцидального наміру або ризику насильства пріоритетом є негайна безпека й відповідні екстрені служби, а не самодопомога чи онлайн-читання.
Часті запитання
Чи є колективна травма психіатричним діагнозом?
Ні. Це дослідницький і професійний конструкт для опису групових та соціокультурних наслідків масштабного травматичного досвіду. Клінічні діагнози, зокрема ПТСР, комплексний ПТСР і розлад адаптації, встановлюють конкретній людині за відповідними критеріями.
Чи може цілий народ мати ПТСР?
ПТСР діагностують індивідуально. У суспільстві, яке переживає війну або іншу катастрофу, може бути висока поширеність травматичної експозиції, дистресу та психічних розладів, але це не робить ПТСР характеристикою «народу як пацієнта».
Чим колективна травма відрізняється від міжпоколіннєвої?
Колективна травма описує наслідки на рівні групи. Міжпоколіннєва травма описує зв’язки між травматичним досвідом одного покоління і станом наступного. Колективна травма може мати міжпоколіннєвий вимір, але не кожна міжпоколіннєва передача є колективною.
Чи передається колективна травма через ДНК?
Надійних доказів того, що психологічна травма універсально передається нащадкам через зміни ДНК або епігенетичне успадкування, немає. Є попередні епігенетичні асоціації, але людські дослідження не дозволяють відокремити всі біологічні, внутрішньоутробні, сімейні та соціальні механізми.
Чи можна «вилікувати» колективну травму?
Для колективної травми немає одного стандартизованого клінічного лікування. Відновлення відбувається на кількох рівнях: безпека й базові умови, соціальні зв’язки, пам’ять і визнання, інституційне відновлення, доступ до допомоги у сфері психічного здоров’я, а для конкретних розладів — доказове лікування відповідного діагнозу.
Чи обов’язково наступне покоління матиме психологічні проблеми?
Ні. Міжпоколіннєві зв’язки є ймовірнісними, а не фатальними. На результати впливають психічний стан батьків, якість стосунків, соціальна підтримка, матеріальні умови, культурний контекст і багато інших факторів. Передаватися можуть також ресурси: знання, згуртованість, навички виживання, культурна безперервність і мережі взаємодопомоги.
Головне
Колективна травма описує те, що відбувається з групою, коли масштабний травматичний досвід стає частиною її пам’яті, ідентичності та соціального життя. Це не діагноз і не спосіб оголосити всіх членів спільноти психологічно травмованими.
Найсильніше підтверджені міжпоколіннєві механізми лежать у психологічній, сімейній, соціальній і культурній площинах: психічний стан батьків, стосунки, комунікація, соціальне навчання, матеріальні умови, інституції та колективна пам’ять. Біологічні й епігенетичні механізми досліджуються, але не дають підстав говорити про неминучу спадкову передачу травми.
Для України ця рамка допомагає бачити водночас два рівні: реальні суспільні зміни, які породжує війна, і різноманітність індивідуальних психологічних траєкторій. Пам’ять про катастрофу може зберігати біль і загрозу, але вона також може підтримувати безперервність, свідчення, солідарність і здатність будувати майбутнє.
Пов’язані статті
Джерела
Brooks, M., O’Brien, R. O., Livanou, M., Turner, M. J., & Whittenbury, K. (2025). Collective Violence, Strengths, and Perceived Posttraumatic Growth: A Scoping Review. Trauma, Violence, & Abuse, 26(2), 342–355. PMC
de Beijer, D., Sloover, M., Heesen, K., & van Ee, E. (2026). Parent-Child Communication after Parental Exposure to Potentially Traumatic Events: A Systematic Review. Trauma, Violence, & Abuse, 27(4), 1251–1269. DOI
El-Khalil, C., Caculidis Tudor, D., & Nedelcea, C. (2025). Impact of intergenerational trauma on second-generation descendants: a systematic review. BMC Psychology, 13, 668. DOI
Gameon, J. A., & Skewes, M. C. (2020). A Systematic Review of Trauma Interventions in Native Communities. American Journal of Community Psychology, 65(1–2), 223–241. DOI
Gone, J. P., Hartmann, W. E., Pomerville, A., Wendt, D. C., Klem, S. H., & Burrage, R. L. (2019). The impact of historical trauma on health outcomes for Indigenous populations in the USA and Canada: A systematic review. American Psychologist, 74(1), 20–35. PubMed
Hirschberger, G. (2018). Collective Trauma and the Social Construction of Meaning. Frontiers in Psychology, 9, 1441. DOI
Maercker, A., & Eberle, D. J. (2022). Disorders Specifically Associated With Stress in ICD-11. Clinical Psychology in Europe, 4(Spec Issue), e9711. DOI
Mew, E. J., Poulin, R., Shabanova, V., et al. (2026). Family-Level Mediators in the Intergenerational Transmission of Maternal Childhood Trauma: Systematic Review and Meta-Analysis of Pooled Effect Measures. Child Maltreatment. PubMed
Muldoon, O. T., Lowe, R. D., Jetten, J., Cruwys, T., & Haslam, S. A. (2021). Personal and Political: Post-Traumatic Stress Through the Lens of Social Identity, Power, and Politics. Political Psychology, 42, 501–533. PMC
Mutuyimana, C., & Maercker, A. (2023). Clinically relevant historical trauma sequelae: A systematic review. Clinical Psychology & Psychotherapy, 30(4), 729–739. DOI
Noel, P., Cork, C., & White, R. G. (2018). Social Capital and Mental Health in Post-Disaster/Conflict Contexts: A Systematic Review. Disaster Medicine and Public Health Preparedness, 12(6), 791–802. DOI
U.S. Department of Veterans Affairs, National Center for PTSD. (n.d.). PTSD and DSM-5. National Center for PTSD
World Health Organization Regional Office for Europe. (2025). Health needs assessment of the adult population in Ukraine: survey report, April 2025. WHO
Zhou, A., & Ryan, J. (2023). Biological Embedding of Early-Life Adversity and a Scoping Review of the Evidence for Intergenerational Epigenetic Transmission of Stress and Trauma in Humans. Genes, 14(8), 1639. PubMed
Горностай, П. П. (2018). Колективна травма як проблема соціальної та політичної психології. Проблеми політичної психології, 21(1), 54–68. Стаття
Суший, О. (2023). Травма як соціальний діагноз Українського суспільства. Проблеми політичної психології, 14(28), 62–78. Стаття
Франкова, І., Чабан, О., Петренко, Г., & Токарчук, А. (2023). Колективна травма населення України: реалії, перспективи та можливість дослідження трансгенераційного аспекту. Психосоматична медицина та загальна практика, 8(3). Стаття