top of page

Психологічна енкциклопедія

Як говорити з людиною після катастрофи: слова підтримки, слухання і межі

3 дні тому
Читати 14 хв

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 14 жовтня 2026 року · Редакційна політика


Після катастрофи людині потрібна розмова, у якій вона зберігає право на власні почуття, мовчання й рішення. Підійдіть спокійно, назвіть себе, запитайте, чи можна побути поруч, вислухайте те, чим вона сама хоче поділитися, і запропонуйте конкретну допомогу. Почати можна словами: «Я поруч. Мені шкода, що це сталося. Що для вас зараз найважливіше?» Якщо людина мовчить, достатньо сказати: «Вам не обов’язково зараз говорити. Я можу побути поруч».


Ці слова не становлять готового сценарію для кожної людини. Після обстрілу, пожежі, повені, аварії чи евакуації одна людина прагне розповісти про подію, друга шукає рідних, третя зосереджена на ліках або житлі, четверта хоче побути наодинці. Хороше спілкування починається з уважності до цієї відмінності. Всесвітня організація охорони здоров’я описує такий підхід у настанові з першої психологічної допомоги: гуманна присутність, уважне слухання без примусу, практична підтримка та зв’язок із потрібними послугами.


Цей матеріал присвячений саме словам, слуханню, паузам, запитанням і межам спілкування з людиною після надзвичайної події. Організацію всіх етапів гуманітарної допомоги та спеціалізоване лікування розкрито в окремих матеріалах енциклопедії.


Ширший контекст надзвичайної ситуації розкриває стаття «Психологія гуманітарних криз і катастроф». Практичну послідовність першої підтримки пояснюють «Перша психологічна допомога» та «Як допомогти людині в перші години після катастрофи». Для особливих обставин корисні матеріали про підтримку після обстрілу та спілкування під час евакуації.



З чого почати розмову: спочатку безпека, потім слова


Перед психологічною розмовою з’ясуйте, чи людина перебуває у відносно безпечному місці. Під час триваючої небезпеки пріоритетом залишаються укриття, евакуація, медична допомога й інструкції відповідальних служб. Якщо є підозра на травму, сильний біль, порушення свідомості, проблеми з диханням або інші невідкладні симптоми, організуйте медичну допомогу. Спокійний голос корисний, але не замінює захисту життя.


Коли безпосередню небезпеку усунуто, оберіть простий спосіб звернутися до людини. Не підходьте раптово зі спини, не торкайтеся без дозволу, не перекривайте шлях до виходу. Представтеся, якщо ви незнайомі, та поясніть, чому звертаєтеся: «Я волонтерка пункту допомоги. Можу пояснити, де отримати воду та інформацію. Чи потрібна вам моя допомога?» Людина має знати, хто говорить із нею й чи може відмовитися.


Запитайте про найнагальніше: «Чи є хтось, кому потрібно зателефонувати?», «Чи потрібні зараз вода, теплий одяг, ліки, перекладач або місце, де можна сісти?». Конкретна пропозиція часто корисніша за загальне «чим допомогти?», адже в умовах перевантаження буває важко самостійно скласти список потреб. Водночас кожна пропозиція залишає вибір: «Можу принести воду, якщо хочете».


За рекомендаціями ВООЗ щодо першої психологічної допомоги та Національного центру ПТСР США, контакт має бути ненав’язливим: відчути присутність іншої людини, отримати достовірну інформацію та допомогу можна без обов’язкової розповіді про пережите.


Що сказати людині після катастрофи


Підтримувальні слова виконують три завдання: визнають реальність пережитого, дають людині можливість визначити потребу та окреслюють, яку допомогу ви можете надати. Найкраще працюють прості фрази, сказані своїми словами, із готовністю почути відповідь.


Коли людина налякана, розгублена або плаче


  • «Я поруч. Ви можете говорити або просто посидіти зі мною».

  • «Зараз справді дуже важко. Чого вам найбільше потрібно цієї миті?»

  • «Ми зараз у цьому місці. Я можу допомогти вам знайти працівника, який пояснить наступні кроки».

  • «Якщо хочете, я посиджу поряд, поки ви зв’яжетеся з близькими».


Плач, тремтіння, страх або тиша після небезпечної події можуть бути зрозумілими реакціями на надзвичайне навантаження. Вони самі по собі не встановлюють психіатричного діагнозу. Не треба вимагати, щоб людина «взяла себе в руки» чи швидко перестала плакати. Допоможіть відновити відчуття опори через реальні, доступні дії.


Коли людина втратила житло, майно чи відчуття стабільності


  • «Те, що з вами сталося, має велике значення. Мені шкода».

  • «Зараз можна почати з одного питання. Чи потрібна допомога з ночівлею, документами або зв’язком?»

  • «Я не знаю, як швидко все вирішиться. Допоможу з’ясувати, яка інформація є підтвердженою».


Не порівнюйте втрати з чужими. Фраза «головне, що всі живі» може звучати як знецінення знищеного дому, документів, роботи, спогадів та відчуття безпеки. Людина має право одночасно відчувати полегшення від порятунку та горювати через інші втрати.


Коли людина звинувачує себе


Можна сказати: «Я чую, що ви повертаєтеся думками до того, що могли зробити. Мені шкода, що вам доводиться через це проходити». Якщо фактів недостатньо, уникайте категоричних суджень про відповідальність. Запитайте, чи потрібна людині практична допомога, контакт із близькими або можливість спокійно поговорити пізніше.


Не перетворюйте першу розмову на розслідування. Запитання «чому ви не поїхали раніше?» або «чому ви не врятували речі?» можуть посилювати сором і звучати як звинувачення. Якщо потрібні офіційні свідчення про подію, їх збирають уповноважені фахівці в належних умовах, з урахуванням безпеки та прав людини.


Коли людина зла або не хоче допомоги


«Я бачу, що зараз непросто розмовляти. Не наполягатиму. Якщо ви передумаєте, пункт допомоги розташований там». Це підтримує доступ до допомоги й визнає право відмовитися. Гнів може мати різні причини, серед яких страх, безсилля, біль, недовіра чи справедливе обурення організацією допомоги. Важливо чути зміст сказаного, не навішуючи психологічного ярлика.


Якщо людина ображає інших або погрожує, окресліть межу спокійно: «Я хочу допомогти, але ми маємо говорити без погроз. Зараз покличу відповідального працівника». За реальної небезпеки припиніть контакт і забезпечте власну та чужу безпеку.


Як слухати людину, що пережила катастрофу


Слухання означає увагу до того, що людина вирішила повідомити, і до того, яку відповідь вона очікує. Дайте співрозмовникові закінчити думку, не заповнюйте кожну паузу, не переводьте розмову на власний досвід. Короткі слова «Я слухаю», «Розумію, що це для вас важливо», «Можете продовжити, якщо хочете» часто доречніші за довгу промову.


Перепитуйте про зміст, який має практичне значення: «Я правильно зрозуміла, що зараз ви шукаєте сестру, а інформації про неї поки немає?» Це допомагає уникнути непорозуміння. Обережно називайте емоції як припущення, а не як встановлений факт: «Схоже, ви сильно хвилюєтеся. Я правильно відчуваю?» Якщо людина заперечує, прийміть її уточнення.


Дозвольте мовчанню бути частиною контакту. Мовчання може означати втому, потребу обміркувати слова, небажання відкриватися незнайомцеві або обраний людиною спосіб переживати подію. Поруч із мовчазною людиною можна запропонувати воду, уточнити, чи зручно їй, і залишити можливість звернутися пізніше.


Стежте за невербальною поведінкою. Сядьте на прийнятній для людини відстані, говоріть помірно й зрозуміло, не вимагайте дивитися в очі. Для деяких людей прямий погляд чи дотик небажані через особисті, культурні або сенсорні причини. Запитуйте дозволу на фізичний контакт, навіть якщо він здається вам співчутливим.


У практичному посібнику ВООЗ особливо наголошено на праві не розповідати історію, на повазі до культурних відмінностей і на тому, що коротка спокійна присутність також може бути підтримкою. Це рекомендації гуманітарної практики, а не гарантія конкретного клінічного результату кожної розмови.


Яких фраз і запитань варто уникати


Деякі звичні слова промовляють із добрим наміром, проте вони нав’язують людині висновок, якого вона сама ще не зробила, або створюють обіцянку, якої неможливо виконати.


  • Замість «Усе буде добре» — «Зараз багато невідомого. Я можу допомогти з’ясувати найближчі кроки».

  • Замість «Не плачте, заспокойтеся» — «Можете плакати. Я побуду поруч, якщо це вам підходить».

  • Замість «Я точно знаю, що ви відчуваєте» — «Я хочу зрозуміти, як це для вас. Розкажіть стільки, скільки хочете».

  • Замість «Вам треба все виговорити» — «Можете розповісти, якщо захочете. Мовчати теж можна».

  • Замість «Іншим було ще гірше» — «Ви втратили багато. Що зараз для вас найважче?»

  • Замість «Будьте сильними заради дітей» — «Ви також потребуєте підтримки. Хто може допомогти вам із дітьми сьогодні?»

  • Замість «Це точно означає, що у вас ПТСР» — «Після такого можуть виникати різні реакції. Якщо труднощі тривають або посилюються, допоможу знайти фахівця».

  • Замість «Розкажіть по порядку все, що бачили» — «Чи є щось, про що ви зараз хочете поговорити або в чому потребуєте допомоги?»


Окремої уваги потребують релігійні та світоглядні пояснення. Фрази «так мало бути» або «це випробування дано вам із певною метою» можуть суперечити переконанням людини. Якщо вона сама говорить про віру, підтримуйте розмову в межах її власних цінностей, не нав’язуючи тлумачення втрати.


Коли ви помилилися у словах, достатньо коротко визнати це: «Пробачте, я невдало сказала. Хочу краще зрозуміти, що вам зараз потрібно». Виправлення помилки підтримує довіру краще за довге виправдання.


Розмова не повинна перетворюватися на примусове відтворення події


Людина може сама захотіти розповісти, що сталося. Тоді уважно слухайте, не переривайте й не намагайтеся прискорити або поглибити розповідь. Інша людина може зовсім не говорити про катастрофу. Обидва варіанти сумісні з отриманням першої підтримки.


Запитання про деталі загибелі, поранення, звуки вибуху, вигляд руйнувань або останні слова близьких не варто ставити просто задля «емоційного звільнення». Рутинний односеансовий психологічний дебрифінг із примусовим пригадуванням події не показав користі як універсальна профілактика посттравматичного стресового розладу. Кокранівський систематичний огляд не підтримує таку практику для всіх постраждалих; окремі результати вказували на можливе погіршення. Це не забороняє добровільної розмови про пережите — йдеться саме про метод і примусове втручання.


Перша психологічна допомога зосереджується на безпеці, потребах і добровільному зв’язку з підтримкою. Психотерапія, лікування ПТСР та інші спеціалізовані втручання мають окремі показання й виконуються відповідно до клінічної оцінки.



Як говорити з людиною, яка втратила близького або не має звісток про нього


Коли людина дізналася про смерть рідного, важливо визнати втрату просто й прямо: «Мені дуже шкода, що ваша мама загинула. Я можу побути з вами». Уникайте пояснень, навіщо це «сталося», або спроб знайти позитивний сенс у смерті. Якщо людина хоче згадувати рідного, слухайте; якщо не хоче, підтримуйте її іншим доступним способом.


Коли доля близького невідома, не подавайте припущення як факт. Слова «його точно знайдуть» можуть створити болісну неправдиву надію. Натомість варто сказати: «Зараз підтвердженої інформації немає. Давайте з’ясуємо, через який офіційний канал можна подати запит». Повідомлення про смерть, зникнення чи поранення потребують достовірної інформації й належного способу передачі.


Якщо людина просить залишити її саму, зважайте на безпеку й волевиявлення: «Я відійду. Ви можете звернутися до мене або до працівника поруч, якщо щось знадобиться». Коли є явна загроза життю або людина не здатна подбати про базову безпеку, діяти треба відповідно до невідкладного ризику.


Як говорити з дітьми й підлітками після катастрофи


Спілкування з дитиною має відповідати її віку, розвитку, стану та способу комунікації. Почніть із простого пояснення того, де вона зараз і хто поруч. Не обіцяйте повної безпеки, якщо загроза триває; поясніть, які конкретні заходи дорослі вживають для захисту. «Зараз ми в укритті, дорослі стежать за повідомленнями, а я залишаюся поруч» — точніше за безумовне «більше нічого поганого не станеться».


Поставте запитання, на яке дитина може відповісти по-своєму: «Що тебе зараз найбільше турбує?», «Хочеш розказати чи краще трохи посидимо?». Маленькі діти можуть висловлюватися через гру, поведінку або короткі речення. Не вимагайте від них послідовної розповіді й не організовуйте примусового малювання травматичних сцен.


Підлітку часто важливо мати приватність, достовірну інформацію та можливість спілкуватися з довіреними ровесниками. Не розпитуйте про його переживання перед іншими, якщо він цього не хоче. Поясніть, як він може звернутися по допомогу самостійно. ЮНІСЕФ радить уважно слухати дітей, визнавати почуття й надавати правдиву інформацію доступними словами, без примусу до розповіді.


Якщо дитина розлучена з батьками чи законними представниками, забезпечення захисту та встановлення безпечного зв’язку з відповідальними службами має особливий пріоритет. Не обіцяйте таємниці у питаннях, де необхідні дії для її захисту. Додатковий матеріал Хабу — Як говорити з дитиною про вимушений переїзд і зміни.


Спілкування з людьми з різними потребами


Людині з порушенням слуху може знадобитися письмове повідомлення, перекладач жестової мови або інший доступний спосіб зв’язку. Людині з порушенням зору — чітке словесне пояснення місця, маршруту й того, хто перебуває поруч. Для людини з інтелектуальними чи когнітивними труднощами корисні короткі повідомлення, повторення ключової інформації та час на відповідь. Спосіб спілкування визначайте разом із нею, а не за зовнішнім враженням.


Літній людині може бути складно чути в шумному пункті евакуації або одночасно обробити кілька повідомлень. Запитайте, чи зручно говорити тут, чи потрібні окуляри, слуховий апарат, час або присутність обраної довіреної особи. Звертайтеся до самої людини, навіть якщо поруч родич або супровідник.


Якщо є мовний бар’єр, використовуйте підготовленого перекладача, коли це можливо, і поясніть, як забезпечується приватність. Звертайтеся безпосередньо до постраждалої людини, а не лише до перекладача. Не змушуйте дітей перекладати делікатні розмови про насильство, медичні стани чи втрату, коли можна забезпечити належний професійний супровід.


Вагітні, люди з хронічними захворюваннями, люди, які постраждали від насильства, і ті, хто потребує безперервного психіатричного лікування, можуть мати додаткові практичні та безпекові потреби. Запитання «Чи є щось, що ми маємо врахувати, щоб допомога була доступною та безпечною для вас?» залишає можливість повідомити про це без примусового розкриття приватних деталей.


Якщо людина пережила насильство або боїться іншої особи


Не розпитуйте про подробиці насильства в загальному приміщенні, у присутності можливого кривдника чи сторонніх. Насамперед з’ясуйте, чи безпечно говорити та чи потрібна допомога у відокремленому місці. Якщо людина повідомляє про насильство, можна відповісти: «Дякую, що розповіли. Ви заслуговуєте на безпеку. Чим я можу допомогти зараз?» Уникайте сумнівів, звинувачень і самостійного тиску щодо подальших рішень.


Конфіденційність важлива, але має межі, визначені безпекою та застосовними правилами захисту. Пояснюйте ці межі зрозуміло. У випадках безпосередньої небезпеки, захисту дитини або необхідності невідкладного втручання можуть знадобитися відповідні служби. Конкретні юридичні процедури залежать від обставин. Окремо дивіться Як говорити з людиною, яка зазнає насильства: підтримка без тиску.


Як говорити телефоном або в повідомленнях


Після евакуації, переміщення чи роз’єднання сім’ї підтримка часто відбувається на відстані. Почніть із короткого повідомлення без вимоги негайної відповіді: «Я думаю про тебе. Якщо можу допомогти з дзвінками, продуктами чи пошуком інформації — напиши, коли матимеш змогу». За потреби запитайте, чи безпечно людині зараз говорити телефоном та чи має вона заряд і зв’язок.


Під час телефонної розмови говоріть коротко й чітко, особливо якщо на тлі сирени, шуму, нестабільного зв’язку або сильного хвилювання важко почути слова. Повторіть лише головне: де людина перебуває, яка допомога потрібна і як зв’язатися з нею наступного разу. Не поширюйте її місцеперебування, фото чи історію без дозволу.


Якщо відповіді немає, зважайте на можливі технічні й життєві причини. Серія наполегливих дзвінків або повідомлень може створити додаткове навантаження. Коли є обґрунтовані ознаки небезпеки для життя, використовуйте офіційні канали реагування, а не обмежуйтеся листуванням.


Де проходять межі допомоги: згода, приватність і відповідальність


Навіть найближча людина не отримує автоматичного права вимагати розповіді. Запитуйте, чи бажаний ваш контакт і яка форма підтримки підходить. «Я можу залишитися на пів години або допомогти знайти когось іншого» — чесніше й надійніше за обіцянку бути доступною безперервно, якщо ви не можете її виконати.


Не фотографуйте людину, її речі чи повідомлення без дозволу, не публікуйте розповідь у соціальних мережах і не передавайте іншим те, що почули, без потреби та правової підстави. Якщо ви працюєте як волонтер або фахівець служби, поясніть правила конфіденційності й ті випадки, коли інформацію доведеться передати для захисту життя чи організації послуги.


Скажіть, що саме можете зробити, і дотримайте слова. Якщо ви не знаєте, де отримати ліки чи допомогу, визнайте це й запропонуйте перевірити доступні канали: «Я не маю підтвердженої відповіді. Зараз звернуся до координатора». Неправдиві запевнення та невиконані обіцянки руйнують довіру до підтримки.


Сама людина визначає, чи їй потрібна присутність друга, близької людини, соціального працівника, психолога або лікаря. Її бажання слід поєднувати з оцінкою реальної небезпеки та доступності допомоги. IASC наголошує на міжсекторній допомозі, повазі до прав, базових послугах і можливості залучити різні рівні підтримки.


Коли першочерговою потребою є орієнтування й зменшення перевантаження, дивіться також «Психологічна стабілізація після катастрофи» — із застереженнями щодо медичної безпеки та меж окремих технік.


Коли підтримувальної розмови замало


Якщо людина непритомніє, має судоми, різке порушення свідомості, тяжкі неврологічні симптоми, зазнала фізичної травми, не може дихати нормально або має інші ознаки невідкладного стану, першочерговою є екстрена медична допомога. Не пояснюйте такі симптоми лише «панікою» і не затримуйте медичне оцінювання заради бесіди.


Якщо людина говорить про намір покінчити із собою, має конкретний план самопошкодження, прямо погрожує іншій особі або поведінка свідчить про безпосередню загрозу, потрібне негайне забезпечення безпеки й залучення відповідних екстрених та медичних служб. Поставте пряме спокійне запитання про актуальну небезпеку і не залишайте людину саму, коли це може бути небезпечно та ви можете безпечно залишатися поруч до прибуття допомоги. Докладніше — Як допомогти людині із суїцидальними думками: що сказати і коли діяти негайно.


Виражена дезорієнтація, важкі порушення сприйняття реальності, крайня ажитація, нездатність подбати про базові життєві потреби або припинення необхідного лікування можуть вимагати термінової оцінки медичного фахівця. Це ситуації, де підтримка співрозмовника поєднується з маршрутизацією до компетентної допомоги; самостійний діагноз за кількома ознаками є необґрунтованим.


Якщо небезпека минула, але через дні чи тижні людина не може спати, працювати, навчатися, піклуватися про себе, постійно переживає виражений дистрес або її стан погіршується, варто запропонувати професійне оцінювання. Після катастрофи можуть співіснувати очікувані реакції, соціальні втрати, соматичні проблеми й клінічні стани. Вид допомоги визначають за індивідуальними потребами. ВООЗ підкреслює, що психосоціальна підтримка під час надзвичайних ситуацій охоплює спектр від громади та практичної допомоги до спеціалізованих послуг.


Три приклади розмов у різних обставинах


Після обстрілу біля пункту допомоги


«Добрий день. Я тут допомагаю людям, які щойно прибули. Чи можете ви зараз говорити?» — «Я не знаю, де мій чоловік». — «Розумію, що зараз найважливіше дізнатися про нього. Давайте звернемося до працівника, який має перевірену інформацію. Хочете, я піду з вами?» У цій розмові підтримка пов’язана з конкретною потребою й не містить припущень про долю людини.


Коли подруга мовчить після евакуації


«Я принесла чай. Хочеш, щоб я посиділа поруч?» — людина киває, але нічого не говорить. — «Добре. Говорити зараз не потрібно. Якщо захочеш, я послухаю». Далі можна помовчати. Потреба в контакті не завжди означає потребу розповідати.


Коли знайомий повторює: «Це моя вина»


«Ти багато разів повертаєшся до цієї думки. Я слухаю. Можеш розповісти, що зараз для тебе найболючіше, якщо хочеш». Якщо він говорить, не перебивайте і не влаштовуйте допиту. Якщо йому потрібна допомога з конкретним рішенням, запропонуйте обговорити найближчий крок. За наростання безнадії, висловлювання наміру померти чи інших ознак гострої небезпеки переходьте до відповідного безпекового реагування.


Ці діалоги — приклади адаптованої практичної комунікації, а не клінічно випробувані словесні формули. Кожна реальна розмова залежить від контексту й волі людини.


Як підтримувати контакт згодом


Перший контакт може бути дуже коротким. Через день або кілька днів корисно запитати: «Як ви сьогодні? Чи з’явилися нові потреби?». Надавайте людині право відповідати не одразу та самій обирати частоту контакту. Іноді практична допомога з документами, транспортом, продуктами, дітьми чи пошуком медичної послуги створює більше відчуття підтримки, ніж повторні запитання про емоційний стан.


Якщо людина поступово відновлює звичні справи, не вимагайте від неї постійно повертатися до розмов про подію. Якщо вона переживає тривалий дистрес чи втрати, не встановлюйте власного «терміну, до якого вже треба оговтатися». Важливі доступність підтримки, стабільність домовленостей і повага до її темпу.


Підтримувач також має межі. Після важких розмов може знадобитися відпочинок, консультація координатора чи супервізія. Якщо ваша роль добровільна, чесно визначайте час і можливості; якщо професійна — дотримуйтеся процедур конфіденційності, передачі випадків та захисту. Якісна допомога не залежить від готовності однієї людини бути доступною постійно.


На чому ґрунтуються ці рекомендації


Рекомендації щодо ненав’язливого слухання, поваги до згоди, достовірної інформації та практичної допомоги містяться в посібнику ВООЗ з першої психологічної допомоги, міжвідомчих рекомендаціях IASC та посібнику Національного центру ПТСР США й Національної мережі з дитячого травматичного стресу. Їхнє практичне ядро — безпека, спокій, підтримка дієздатності, зв’язок із людьми та реалістична надія. Ці принципи також систематизували Hobfoll та співавтори на основі міждисциплінарного експертного аналізу.


Сила доказів різниться залежно від твердження. Систематичний огляд Hermosilla та співавторів охопив 12 досліджень першої психологічної допомоги із загалом 1437 учасниками; лише одне було рандомізованим контрольованим випробуванням, а загальний ризик систематичної похибки був високим. У багатьох роботах описували позитивні результати, проте така доказова база поки не дозволяє надійно встановити розмір ефекту чи вважати ППД універсальним лікуванням психічних розладів.


Отже, формулювання в цій статті слід розуміти як практичні, етичні й доказово поінформовані рекомендації для первинного спілкування. Вони не є гарантією профілактики ПТСР або заміною кваліфікованої допомоги. Водночас наявність обмежень досліджень не скасовує етичних вимог не тиснути, не вводити людину в оману та забезпечувати її доступ до базових послуг.


Поширені запитання


Чи варто запитувати, що саме сталося?


Лише тоді, коли це необхідно для актуальної безпеки, допомоги або людина сама хоче розповісти. Для первинної підтримки не потрібно з’ясовувати подробиці травматичного досвіду. Запитання «Що вам зараз потрібно?» зазвичай має практичнішу мету, ніж «Розкажіть усе від початку».


Що робити, якщо людина взагалі не говорить?


Запитайте, чи можна побути поряд, запропонуйте зрозумілу практичну допомогу та поважайте мовчання. Якщо мовчання супроводжується втратою свідомості, вираженою дезорієнтацією чи нездатністю реагувати на небезпеку, потрібна невідкладна оцінка стану.


Чи доречно обійняти постраждалу людину?


Лише за її згодою й у контексті, де такий контакт є безпечним і доречним. Якщо ви сумніваєтеся, запитайте: «Можна вас обійняти?» або запропонуйте інший спосіб підтримки. Відмова не означає неприйняття вашої допомоги.


Чи потрібно переконувати людину мислити позитивно?


Корисніше визнавати невизначеність і допомагати з найближчим досяжним кроком. Надія в гуманітарній підтримці пов’язана з реалістичною можливістю дії, доступом до інформації й соціальним зв’язком, а не з обіцянками, що все неодмінно завершиться добре.


Якщо людина сама багато розповідає про пережите, її треба зупинити?


Ні, якщо розмова добровільна, безпечна й відповідає її потребам. Слухайте без нав’язування додаткових деталей. Коли людина виснажується або потребує медичної чи практичної допомоги, м’яко запропонуйте паузу та уточніть, чого вона хоче далі.


Як зрозуміти, що моя допомога була корисною?


Орієнтуйтеся на потреби, які назвала людина: чи отримала вона достовірну інформацію, змогла звернутися по потрібну допомогу, обрала бажаний спосіб контакту, відчула повагу до своїх меж. Вираженість емоцій або кількість сказаних слів не є мірилом успіху розмови.


Пов’язані статті



Джерела


  • Hermosilla, S., Forthal, S., Sadowska, K., Magill, E. B., Watson, P., & Pike, K. M. (2023). We need to build the evidence: A systematic review of psychological first aid on mental health and well-being. Journal of Traumatic Stress, 36(1), 5–16. Повний текст.

  • Hobfoll, S. E., Watson, P., Bell, C. C., та ін. (2007). Five essential elements of immediate and mid-term mass trauma intervention: Empirical evidence. Psychiatry, 70(4), 283–315. Публікація.

  • Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. Офіційна настанова.

  • National Child Traumatic Stress Network & National Center for PTSD. (2006; 2-ге вид.). Psychological First Aid: Field Operations Guide. Посібник.

  • Rose, S. C., Bisson, J., Churchill, R., & Wessely, S. (2002). Psychological debriefing for preventing post traumatic stress disorder (PTSD). Cochrane Database of Systematic Reviews, CD000560. Систематичний огляд.

  • UNICEF. (2023). How parents can support their children and themselves following distressing events. Матеріал ЮНІСЕФ.

  • World Health Organization, War Trauma Foundation, & World Vision International. (2011). Psychological first aid: Guide for field workers. Посібник ВООЗ.

  • World Health Organization. (2025). Mental health in emergencies. Офіційний матеріал.


 
 
bottom of page