Релігійно мотивований насильницький екстремізм: наукові пояснення
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Релігійно мотивований насильницький екстремізм — це форма ідеологічно мотивованого насильства, у якій учасники або організатори посилаються на релігійні ідеї, символи, приписи чи уявлення про священний обов’язок для обґрунтування заподіяння шкоди іншим людям. Психологічне дослідження цього явища зосереджується на тому, як релігійна інтерпретація взаємодіє з груповою належністю, переживанням несправедливості, моральними судженнями, соціальними зв’язками, політичним конфліктом та можливостями діяти. Висновок сучасної науки полягає в багатопричинності: релігійна мотивація може бути значущою частиною конкретного випадку, однак жодна релігія, інтенсивність особистої віри або релігійна практика сама по собі не визначає участі в насильстві. De Graaf і van den Bos (2021); Dawson (2018); Milla і Yustisia (2025).
Ця стаття пояснює наукові механізми та межі доказів. Її предмет — перехід до підтримки чи застосування насильства під релігійним обґрунтуванням. Віра, богословський консерватизм, мирне місіонерство, незвичні обряди, зміна конфесії, критика влади й законна громадська діяльність належать до інших питань. Для точності важливо послідовно розрізняти переконання, виправдання насильства, поведінкову участь і юридичну відповідальність. Vergani та ін. (2020); Конституція України, статті 34–35.
Що саме означає релігійна мотивація насильницького екстремізму
Термін має два компоненти. Перший — насильницька практика або її свідома підтримка як способу досягнення ідеологічної мети. Другий — релігійний зміст, яким учасники пояснюють, санкціонують або наділяють цю практику моральним сенсом. У межах конкретних рухів релігійні посилання можуть бути центральною метою, засобом мобілізації, мовою ідентичності, способом легітимації вже наявного політичного конфлікту або поєднанням цих функцій. Визначити їхню питому вагу можна лише шляхом дослідження відповідного історичного середовища, інтерв’ю, документів і реальної поведінки. Dawson (2018); Rogers та ін. (2007).
Слово «екстремізм» у суспільних дебатах часто має ширший, оціночний зміст. Для наукового аналізу визначальне уточнення «насильницький»: йдеться про заподіяння шкоди чи її виправдання, а не про ступінь відмінності переконань від поглядів більшості. Радикалізація також не обов’язково завершується злочином. Дослідники окремо вимірюють когнітивну радикалізацію — зміну поглядів і ставлень — та поведінкову радикалізацію, пов’язану з діями. Це два різні результати, зв’язок між якими залежить від обставин. Vergani та ін. (2020).
Релігійний фундаменталізм, ортодоксальність, висока релігійність та насильницький екстремізм також потребують окремих визначень. Фундаменталізм зазвичай пов’язують із певним способом ставлення до авторитету, істини й меж спільноти; ортодоксальність — із дотриманням нормативного віровчення; релігійність — із багатовимірним досвідом віри, практики та належності. Їхні психологічні вимірювання неоднакові, а змішування створює хибні узагальнення щодо віруючих людей. Milla і Yustisia (2025); Demmrich і Hanel (2024).
Чому релігійного пояснення недостатньо
Релігійні тексти не діють незалежно від тих, хто їх тлумачить, поширює та використовує. Одна і та сама традиція може надавати своїм прихильникам підстави для миру, допомоги, солідарності, захисту прав, самообмеження чи, за специфічного тлумачення і конфліктного контексту, для виправдання жорстокості. Тому пояснення на кшталт «людина стала небезпечною, бо вона релігійна» пропускає власне дослідницьке питання: хто сформулював насильницьке тлумачення, чому воно стало переконливим, які відносини його підкріпили та як воно перейшло в поведінку. De Graaf і van den Bos (2021); Dawson (2018).
У науковій літературі точиться змістовна дискусія про те, наскільки релігійні переконання є самостійним мотивом порівняно з дружніми мережами, груповою ідентичністю, образою, політичними цілями та досвідом насильства. Dawson показує, що в частині інтерв’ю з людьми, пов’язаними з іноземними бойовиками, значення релігійної мотивації не можна звести до групових зв’язків. Водночас соціально-психологічні дослідження демонструють, що зміст переконань набуває сили в конкретних соціальних взаєминах. Обидві лінії досліджень вимагають аналізу випадку, а не універсальної формули. Dawson (2018); Rogers та ін. (2007).
Багаторівнева модель: особа, група й суспільний контекст
Систематичні огляди об’єднують фактори в три взаємопов’язані площини: індивідуальну, міжособистісну та групову, а також суспільно-політичну. У межах першої досліджують потребу в значущості, особисті інтерпретації подій, почуття загрози й невизначеності. Друга охоплює родину, друзів, лідерів, мережі та соціальні винагороди. Третя стосується конфліктів, дискримінації, інституційної довіри та умов, у яких поширюються ідеологічні наративи. Фактори взаємодіють; їхній перелік не є шкалою небезпеки окремої людини. Pandey та ін. (2026); Vergani та ін. (2020).
Огляд Vergani та співавторів охопив 148 емпіричних рецензованих праць, опублікованих у межах визначеного авторами періоду. Дослідники описали фактори тиску, привабливості та індивідуальні чинники; особливо часто в різних контекстах з’являлися механізми привабливості групи. Цей результат підтримує важливість соціальних взаємин, але не доводить, що саме вони в кожному конкретному випадку спричинили насильство. Vergani та ін. (2020).
Огляд 2026 року деталізує особистісний, груповий і макросоціальний рівні та водночас демонструє давню проблему цього поля: окремі дослідження застосовують різні визначення радикалізації, вибірки та показники результату. Категорії ризику переважно пояснюють статистичні зв’язки на рівні груп і теоретичні механізми, а не дають способу наперед визначити, хто здійснить напад. Pandey та ін. (2026).
Переживання несправедливості та колективної загрози
Відчуття приниження, нерівного ставлення чи загрози власній спільноті може створювати емоційний матеріал для насильницького наративу. Вирішальним стає процес інтерпретації: хто названий винним, як описано «нашу» групу, чому мирні способи дії оголошено марними та хто пропонує насильство як нібито моральний вихід. Люди можуть стикатися з тією самою несправедливістю й обирати цілком різні форми реакції, зокрема правозахисну або ненасильницьку громадську діяльність. De Graaf і van den Bos (2021); Milla і Yustisia (2025).
Потреба в значущості та сенсі
Модель прагнення значущості описує ситуації, в яких втрата статусу, приниження, особиста криза або обіцянка героїчного визнання підвищують привабливість дій, які група трактує як гідні поваги. У схемі «потреба — наратив — мережа» людина шукає значущості, наратив представляє насильство як засіб її здобуття, а мережа підтримує це тлумачення і винагороджує прихильність. Метааналіз 42 досліджень, представлених у 17 звітах, знайшов статистичні зв’язки між елементами моделі й показниками насильницького екстремізму; він перевіряє узгодженість моделі з даними, а не гарантує прогноз для окремої особи. Da Silva та ін. (2024); Molinario та ін. (2025).
Для релігійно забарвлених рухів особливо важливо, що потреба в сенсі може бути оформлена через розповідь про духовне відновлення, покликання чи жертву. Але релігійна мета сама по собі нічого не говорить про використання насильства: вирішальним є те, які дії визнаються допустимими, хто їх санкціонує та що відбувається в соціальному середовищі. De Graaf і van den Bos (2021).
Належність, ідентичність і соціальні винагороди
Релігійна спільнота може забезпечувати турботу, моральні орієнтири, дружбу та відчуття приналежності. У насильницьких мережах схожі потреби іноді використовують для зміцнення закритої групової лояльності, де схвалення однодумців залежить від дедалі більшого прийняття агресивних поглядів. Дослідники описують не «небезпечну груповість» як рису віри, а умови, за яких мережа підкріплює конкретні насильницькі норми. Ellenberg і Kruglanski (2024); Rogers та ін. (2007).
У цьому контексті корисно відрізняти загальну групову поляризацію від переходу до насильства. Посилення початкових поглядів після групового обговорення може відбуватися в безлічі мирних соціальних ситуацій. Для екстремістського насильства потрібні додаткові процеси легітимації шкоди, соціального схвалення й поведінкових можливостей. Vergani та ін. (2020).
Релігійні переконання, фундаменталізм і готовність підтримати насильство
Найкращою перевіркою популярних узагальнень є дослідження того, що саме вимірюють як «релігійність» і що саме вважають «насильством». Дослідження Demmrich і Hanel 2024 року розрізняло ортодоксальну та фундаменталістську релігійність і пов’язувало ці конструкти з прийнятністю різних форм насильства. Автори описали статистичні асоціації в конкретній вибірці та закликали обережно тлумачити результати щодо активного насильства через низький рівень його схвалення. Саме тому ці дані не можна використовувати як твердження, що певний тип віри автоматично веде до нападу. Demmrich і Hanel (2024).
Оглядовий розділ Milla і Yustisia 2025 року показує складнішу картину: зв’язки між фундаменталізмом і насильницьким екстремізмом опосередковують міжгрупова ворожість, ідеологічне відчуття переваги, групові норми та середовище екстремістських мереж; їхню вираженість змінюють переживання несправедливості й загрози. Фундаменталістська орієнтація не створює універсальної траєкторії до насильства. Milla і Yustisia (2025).
Водночас науково неправильно вважати релігійний зміст лише маскою «справжніх» соціальних причин. Якщо конкретні учасники описують свої дії в термінах богословських приписів, спасіння, духовного обов’язку чи священної боротьби, дослідник повинен аналізувати ці мотиви разом із матеріальними, політичними та соціальними чинниками. Співвідношення складників залишається емпіричним питанням, яке може відрізнятися навіть усередині однієї мережі. Dawson (2018).
Священні цінності, моральна абсолютність і виправдання шкоди
«Священні цінності» в соціально-психологічних дослідженнях — це цінності, які люди вважають такими, що їх не можна обміняти на матеріальну вигоду. Вони можуть бути релігійними або світськими: дослідження цієї категорії стосуються також території, національної гідності й інших групових ідеалів. Священний статус цінності не рівнозначний прихильності до насильства; він описує особливості морального зобов’язання та компромісу. Atran і Ginges (2012); Ginges та ін. (2007).
Модель відданого діяча поєднує переживання священних цінностей зі злиттям особистої та групової ідентичності. В окремих дослідженнях такі поєднання асоціювалися з готовністю до дорогої особистої жертви за групу та її цінності. Але готовність, висловлена в опитуванні чи експерименті, відрізняється від фактичної участі в нападі. Ці результати пояснюють можливий психологічний механізм без перетворення його на інструмент індивідуального прогнозування. Sheikh, Gómez і Atran (2016).
На межі переходу до насильства важливу роль може відігравати моральне переозначення: завдання шкоди оголошують захистом невинних, самопожертвою або виконанням вищого обов’язку. Наукове завдання полягає у вивченні того, як здійснюється така зміна морального судження, які групові авторитети її підкріплюють та які бар’єри проти насильства залишаються дієвими. Релігійні етичні системи водночас здатні містити власні сильні приписи захисту життя й утримання від агресії. Rogers та ін. (2007); Atran і Ginges (2012).
Лідери, інтерпретаційні спільноти та соціальні мережі
Участь у насильницькій мережі передбачає соціальну взаємодію: люди отримують інтерпретації подій, символічні зразки, схвалення, запрошення до колективної дії та пояснення, чому звичайні моральні межі нібито можна відкинути. Роль конкретного лідера залежить від легітимності, яку йому надають учасники; харизма сама по собі не є причиною тероризму. Rogers та ін. (2007); Ellenberg і Kruglanski (2024).
Особливе значення має групова можливість поставити під сумнів насильницьке тлумачення. Там, де інакомислення карають соціальним відторгненням, а належність пов’язують із беззаперечною підтримкою агресивної програми, критичне обговорення ускладнюється. Однак закритість групи чи авторитет духовного наставника самі по собі не підтверджують злочинного наміру; предметом оцінювання мають бути конкретні заклики, погрози, дії та контекст. Milla і Yustisia (2025).
Індивідуальні траєкторії: чому універсального шляху немає
У дослідженнях зустрічаються різні послідовності: людина може спочатку знайти коло друзів, потім прийняти його інтерпретації; може прийти через вже сформовані переконання; може поступово виправдовувати насильство без практичної участі; може брати участь у діяльності групи з прагматичних причин; може відмовитися від насильства, зберігаючи багато початкових релігійних поглядів. Ці можливості пояснюють, чому наукові огляди розрізняють когнітивні та поведінкові результати й підкреслюють взаємодію факторів. Vergani та ін. (2020); Ellenberg і Kruglanski (2024).
Психічні розлади, особистісні особливості, вік, етнічне походження, стать або релігійна належність не становлять діагнозу «екстремізму». Окремі дослідження виявляють групові статистичні кореляції з деякими характеристиками, однак їхня наявність у конкретної людини не визначає наміру вчинити насильство. Насильницький екстремізм не є клінічним діагнозом, а психіатрична допомога не повинна перетворюватися на форму оцінювання політичних або релігійних переконань. Pandey та ін. (2026); Vergani та ін. (2020).
Релігійно обґрунтоване насильство й цифрове середовище
Цифрові платформи дають можливість поширювати ідеологічні тексти, відео, спільнотні інтерпретації та емоційні свідчення серед людей, які фізично не перебувають в одному місці. Соціальна взаємодія онлайн може підтримувати відчуття належності, зокрема в насильницьких мережах; водночас сам факт перегляду суперечливих релігійних матеріалів не є доказом радикалізації до насильства. Загальні механізми мережевої підтримки описані в соціально-психологічній літературі, але їхній розмір і причинна роль залежать від платформи, групи та способу вимірювання. Ellenberg і Kruglanski (2024); Pandey та ін. (2026).
Твердження, ніби рекомендаційний алгоритм неминуче «веде» кожного користувача від релігійного відео до тероризму, виходить за межі представлених тут доказів. Для перевірки такого причинного ланцюга потрібні дослідження реальної експозиції, алгоритмічного добору, попередніх переконань, міжособистісних впливів і подальшої поведінки. Редакційний висновок полягає в необхідності оцінювати конкретні цифрові механізми, уникаючи припущення про автоматичний вплив технології на насильницьку поведінку. Vergani та ін. (2020).
Підлітки й молодь: розвиток, належність і захист прав
Підлітковий вік є періодом розвитку особистої та соціальної ідентичності, але належність до вікової групи не може використовуватися як ознака насильницького ризику. Освітні та родинні ініціативи мають підтримувати здатність розрізняти переконання й насильство, критично працювати з інформацією, шукати допомогу та зберігати стосунки, у яких можливе безпечне обговорення складних тем. UNESCO розглядає освіту в контексті запобігання насильницькому екстремізму через діалог, повагу до прав людини й розвиток ненасильницьких способів розв’язання конфліктів. UNESCO.
Для батьків та педагогів важливо оцінювати поведінку й конкретні загрози без навішування ярликів за одягом, віруваннями, мовою, захопленнями або політичними судженнями. Якщо дитина повідомляє про залякування, примус, загрози життю або вимоги брати участь у протиправній діяльності, першочерговими стають її безпека, підтримка дорослого, фахове реагування і мінімізація поширення персональних даних. Такий підхід узгоджується з правозахисною логікою освітньої профілактики. UNESCO; Конституція України, стаття 35.
Як наука досліджує релігійно мотивований екстремізм
Наукові методи охоплюють інтерв’ю з людьми, які були учасниками насильницьких мереж або припинили участь, історичні документи й матеріали судових справ, порівняльні опитування, експерименти з моральними судженнями, аналіз соціальних зв’язків і систематичні огляди. Кожний метод висвітлює окрему частину питання. Інтерв’ю дають доступ до пережитої мотивації, але залежать від пам’яті, контексту й добору співрозмовників; експерименти краще ізолюють окремі механізми, однак не відтворюють повністю ситуацію реального злочину. Dawson (2018); Sheikh, Gómez і Atran (2016).
Чим відрізняються вимірювані результати
Прийнятність насильства в анкеті є показником ставлення. Намір діяти — інша змінна; контакт із групою — ще інша; документована участь у насильстві — поведінковий результат. Дослідження, яке виявило зміну відповідей у шкалі прийнятності насильства, не доводить зменшення кількості нападів. Ця відмінність принципова як для інтерпретації релігійності, так і для оцінки профілактики. Demmrich і Hanel (2024); Vergani та ін. (2020).
Чому психологічний «профіль екстреміста» не працює як тест
Перехресні фактори, низька частота тяжких нападів, змішані траєкторії та відмінні контексти заважають переносити середньогрупові асоціації на конкретну людину. Психологічні опитувальники, переліки поведінкових ознак і спеціалізовані інструменти структурованого професійного судження не слід використовувати як самодіагностику або універсальну систему передбачення злочину. Професійна оцінка конкретної загрози потребує належних повноважень, підготовки, обґрунтованих фактів, аналізу ситуації та захисту прав людини. Pandey та ін. (2026); Концепція боротьби з тероризмом в Україні (2026).
Профілактика: що випливає з досліджень
Науково обґрунтована профілактика виходить із реальних механізмів і практичних потреб: підтримує ненасильницькі способи участі в суспільстві, розвиває навички критичного обговорення, зменшує дискримінацію та соціальну ізоляцію, допомагає людям отримувати підтримку й забезпечує законне реагування на конкретні погрози. Для релігійних громад додатково важливі можливості відкритої богословської дискусії, незалежної допомоги та співпраці без колективної підозри. Це напрямки профілактичної роботи, обґрунтовані багатофакторним аналізом і рекомендаціями UNESCO; їхню фактичну ефективність потрібно оцінювати для кожної програми окремо. UNESCO; Milla і Yustisia (2025).
Результати систематичного огляду Campbell Collaboration, опублікованого 2024 року, задають важливу межу впевненості: під час аналізу програм індивідуального супроводу для протидії радикалізації до насильства автори не знайшли придатних для включення оцінок ефективності. Отже, обіцяти гарантоване зниження насильства лише на підставі популярності певного підходу науково некоректно. Важливо розрізняти здійсненність програми, зміни ставлень, припинення участі й доведене скорочення насильницьких подій. Campbell Collaboration (2024); Lewis і Marsden (2025).
Контрнаративи, дискусійні зустрічі, цифрові освітні програми та міжконфесійний діалог можуть бути складниками профілактики, але кожний із них потребує належного визначення цілей, етичної оцінки, контекстної адаптації та дослідження реального результату. Редакційний висновок: перш ніж назвати програму дієвою, необхідно відповісти, що саме змінилося, порівняно з чим, як довго тривала зміна й чи пов’язана вона зі зменшенням підтвердженого насильства. Campbell Collaboration (2024).
Вихід із насильницької групи та реінтеграція
Припинення участі означає поведінковий розрив із насильницькою діяльністю. Дерадикалізація зазвичай стосується зміни переконань, що виправдовували насильство. Реінтеграція охоплює відновлення зв’язків, навчання, працевлаштування, безпеки та участі в суспільстві. Ці процеси можуть відбуватися з різною швидкістю й не обов’язково збігаються. Людина може відмовитися від насильства, зберігши релігійну самоідентифікацію; інша може змінити частину ідей, але залишитися залежною від колишньої мережі. Ellenberg і Kruglanski (2024); Lewis і Marsden (2025).
Фахова підтримка може стосуватися реальних життєвих потреб, безпечного виходу з примусових взаємин, відновлення довіри та пошуку альтернативних соціальних зв’язків. Докази ефективності окремих моделей залишаються обмеженими; їх не можна прирівнювати до доведеного запобігання повторному насильству без належних досліджень. Campbell Collaboration (2024).
Український правовий та суспільний контекст
Свобода світогляду і законні межі реагування
Стаття 35 Конституції України гарантує свободу світогляду і віросповідання, зокрема право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Стаття 34 захищає свободу думки та вираження переконань у визначених законом межах. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлює спеціальні правила в цій сфері. Релігійна ідентичність та практика не можуть бути замінником доказів протиправної діяльності. Конституція України; Закон № 987-XII.
Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає тероризм і терористичну діяльність як юридичні категорії, пов’язані з передбаченими законом діями. Науковий термін «релігійно мотивований насильницький екстремізм» застосовується тут для аналізу психологічного механізму і не замінює встановлення складу злочину відповідно до чинного права. Закон № 638-IV.
Державна стратегія 2026 року
Концепцію боротьби з тероризмом в Україні затверджено Указом Президента України № 492/2026 від 11 червня 2026 року. Документ виокремлює запобігання, захист, реагування та переслідування причетних до терористичної діяльності, а серед принципів називає системність, пропорційність і захист прав людини. Це чинний правовий і політичний контекст, а не емпіричне свідчення ефективності якоїсь психологічної програми. Указ Президента України № 492/2026.
Для України суттєві виклики війни, ворожої пропаганди, злочинної діяльності та загроз безпеці. Водночас аналітичні категорії релігійно мотивованого насильства, воєнних злочинів, державного тероризму, злочинів на ґрунті ненависті та законної військової діяльності мають різні правові й фактичні підстави. Редакційна інтерпретація цієї статті полягає в необхідності досліджувати мотиви конкретної діяльності, а не переносити будь-які висновки про релігійну радикалізацію на групи населення чи на всі форми насильства воєнного часу. Концепція боротьби з тероризмом в Україні (2026); Закон № 638-IV.
Практичні принципи безпечної допомоги
Коли близька людина висловлює категоричні релігійні або політичні судження, корисно починати з розмови про зміст її переживань, безпеку стосунків та можливість мирного обговорення. Зміна світогляду, посилення релігійної практики чи конфлікт у родині самі по собі не є підставою називати людину небезпечною. Якщо натомість з’являються конкретні погрози заподіяти шкоду, прямий примус до участі в насильстві або відомості про підготовку протиправного діяння, пріоритетом стає фактична безпека людей та звернення до компетентних служб відповідно до ситуації й закону. Конституція України; Закон № 638-IV.
Не варто збирати та поширювати приватні списки «підозрілих віруючих», самостійно проводити психологічне профілювання чи перевіряти людину через провокації. Розумні межі допомоги передбачають повагу до приватності, відсутність дискримінації, документування лише необхідних відомостей та передавання інформації уповноваженим фахівцям за належної підстави. За безпосередньої небезпеки потрібно звертатися до екстрених служб. Конституція України, статті 34–35; Концепція боротьби з тероризмом в Україні (2026).
Часті запитання
Чи може релігія бути самостійним мотивом насильства?
Так, у певних випадках люди прямо пов’язують свою участь у насильстві з релігійними ідеями та духовними зобов’язаннями. Науковий аналіз має враховувати цю мотивацію разом із соціальними відносинами, політичними подіями й особистим досвідом. Питома роль кожного чинника залежить від конкретного випадку. Dawson (2018).
Чи означає фундаменталізм схильність до тероризму?
Ні. Дослідження виявляють контекстні асоціації деяких форм фундаменталістської орієнтації з прийнятністю насильства, але не доводять, що всі люди з відповідними переконаннями підтримують або здійснюють насильство. Milla і Yustisia (2025); Demmrich і Hanel (2024).
Чи можна визначити потенційного нападника за релігійними поглядами?
Ні. Релігійна належність, стиль одягу, молитва, релігійна освіта, зміна поглядів чи навіть радикальні ненасильницькі заяви не є надійним способом передбачити індивідуальну насильницьку поведінку. Оцінювання конкретної загрози пов’язане з доказовою інформацією про дії та обставини й належить підготовленим фахівцям. Pandey та ін. (2026).
Чим відрізняються припинення участі й дерадикалізація?
Припинення участі — зміна поведінки та зв’язків із насильницькою діяльністю. Дерадикалізація — зміна переконань, що її виправдовували. Ці процеси можуть взаємодіяти, але збігаються не завжди. Ellenberg і Kruglanski (2024).
Чи доведено ефективність програм профілактики?
Ефективність залежить від типу програми й показника результату. Систематичний огляд індивідуального супроводу не знайшов придатних оцінок ефективності для відповідних програм протидії радикалізації до насильства; отже, для частини поширених практик наукова певність залишається низькою. Campbell Collaboration (2024).
Висновок
Релігійно мотивований насильницький екстремізм виникає у взаємодії світоглядних тлумачень, соціальної належності, моральних виправдань, індивідуальних переживань і конкретного історико-політичного середовища. Сила наукового пояснення полягає у здатності простежити цю взаємодію та відрізнити підтримку насильства від звичайної релігійної практики. Профілактика повинна захищати життя й права людей, підтримувати ненасильницьку участь у суспільстві та перевіряти результати втручань за реальними даними. De Graaf і van den Bos (2021); Milla і Yustisia (2025); Campbell Collaboration (2024).
Пов’язані статті
Джерела
Atran, S., & Ginges, J. (2012). Religious and sacred imperatives in human conflict. Science, 336, 855–857. https://doi.org/10.1126/science.1216902.
Campbell Collaboration. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. https://www.campbellcollaboration.org/review/case-management-interventions-seeking-to-counter-radicalisation-to-violence-and-related-forms-of-violence-a-systematic-review/.
Da Silva, C., Trottier, D., Amadio, N., Domingo, B., Sarg, R., & Benbouriche, M. (2024). Significance quest: A meta-analysis on the association between the variables of the 3N model and violent extremism. Trauma, Violence, & Abuse, 25, 1184–1200. https://doi.org/10.1177/15248380231176056.
Dawson, L. L. (2018). Debating the role of religion in the motivation of religious terrorism. Nordic Journal of Religion and Society, 31, 98–117. https://doi.org/10.18261/issn.1890-7008-2018-02-02.
De Graaf, B. A., & van den Bos, K. (2021). Religious radicalization: Social appraisals and finding radical redemption in extreme beliefs. Current Opinion in Psychology, 40, 56–60. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2020.08.028.
Demmrich, S., & Hanel, P. H. P. (2024). The relative role of religiosity in radicalization: How orthodox and fundamentalist religiosity are linked to violence acceptance. Frontiers in Social Psychology, 2. https://doi.org/10.3389/frsps.2024.1406688.
Ellenberg, M., & Kruglanski, A. W. (2024). Power of the network and power from the network: Group processes and radicalization. Group Processes & Intergroup Relations. https://doi.org/10.1177/13684302241240704.
Ginges, J., Atran, S., Medin, D., & Shikaki, K. (2007). Sacred bounds on rational resolution of violent political conflict. PNAS, 104, 7357–7360. https://doi.org/10.1073/pnas.0701768104.
Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102050.
Milla, M. N., & Yustisia, W. (2025). Religious fundamentalism and violent extremism. In M. Obaidi & J. Kunst (Eds.), The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism (pp. 142–165). https://doi.org/10.1017/9781009407892.010.
Molinario, E., Webber, D., Jasko, K., & Kruglanski, A. W. (2025). Quest for significance and violent extremism. In M. Obaidi & J. Kunst (Eds.), The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism. https://doi.org/10.1017/9781009407892.009.
Pandey, N., та ін. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law. https://doi.org/10.1002/bsl.70064.
Rogers, M. B., Loewenthal, K. M., Lewis, C. A., Amlôt, R., Cinnirella, M., & Ansari, H. (2007). The role of religious fundamentalism in terrorist violence: A social psychological analysis. International Review of Psychiatry, 19, 253–262. https://doi.org/10.1080/09540260701349399.
Sheikh, H., Gómez, Á., & Atran, S. (2016). Empirical evidence for the devoted actor model. Current Anthropology, 57(S13). https://doi.org/10.1086/686221.
UNESCO. (без дати). Preventing violent extremism. https://www.unesco.org/en/preventing-violent-extremism.
Верховна Рада України. (1991). Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», № 987-XII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/987-12.
Верховна Рада України. (1996). Конституція України, статті 34–35. https://www.president.gov.ua/ua/documents/constitution/konstituciya-ukrayini-rozdil-ii.
Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15.
Президент України. (2026). Указ № 492/2026 «Про Концепцію боротьби з тероризмом в Україні». https://www.president.gov.ua/documents/4922026-59865.