Етнонаціоналістична радикалізація до насильства
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Етнонаціоналістична радикалізація до насильства — це процес, у якому уявлення про етнічну або національну спільноту, її статус, кордони, історію чи загрози їй поєднуються з дедалі сильнішим виправданням насильства проти визначених людей або груп. Предметом психологічного аналізу є формування підтримки насильства, готовності до нього та відповідних дій. Саме усвідомлення своєї національної належності, збереження культури, захист мовних прав, патріотизм, вимоги самовизначення чи мирний політичний активізм не становлять насильницької радикалізації. У дослідженнях ідентичності, зокрема в систематичному огляді 75 кількісних праць Echelmeyer, Slotboom і Weerman, зв'язок належності до групи з екстремістськими установками залежить від додаткових умов і способу вимірювання.
Термін охоплює різні політичні й історичні середовища: рухи, що від імені домінантної більшості прагнуть примусово виключити меншини; мережі, які обґрунтовують етнічну перевагу; окремі рухи, що застосовують ідеологічно мотивоване насильство в контексті територіальних конфліктів. Між цими випадками існують істотні відмінності цілей, становища груп, правового контексту й форм насильства. Дослідниця Susan Olzak (2023) показала роль етнонаціоналізму й відчуття групової загрози в аналізі праворадикального насильства у США; результати цього конкретного дослідження не переносяться автоматично на всі національні рухи світу.
Етнонаціоналістична радикалізація є міждисциплінарною проблемою соціальної, політичної та юридичної психології, соціології конфліктів і досліджень тероризму. Вона не є психіатричним діагнозом. Найважливіше дослідницьке запитання стосується того, за яких обставин групові уявлення починають слугувати моральним виправданням заподіяння шкоди, як формується готовність діяти і що допомагає запобігати насильству.
Що означає етнонаціоналістична радикалізація
Етнонаціоналізм у суспільних науках пов'язаний з уявленням про націю, визначену спільним походженням, історичною пам'яттю, культурою або етнічною спорідненістю. Сам цей спосіб розуміння національної належності описує тип колективної ідентифікації. Для психології насильницької радикалізації вирішальним є перехід від ідентичності й політичної позиції до нормативного дозволу на насильство: проти кого, заради чого, за яких умов і ким воно проголошується допустимим. Огляд Atran (2021) аналізує, як групова ідентичність, цінності та соціальні зв'язки можуть підтримувати крайні форми політичного конфлікту.
Потрібно розрізняти чотири рівні: належність до етнічної чи національної спільноти; політичні або історичні судження про її інтереси; схвалення насильства як засобу; підготовку, участь чи здійснення конкретного насильства. Ці рівні не утворюють обов'язкової послідовності. Деякі люди підтримують жорстку політичну риторику без насильницької поведінки, інші долучаються до насильства через мережевий тиск або ситуативні обставини за відносно слабкої ідеологічної прихильності. Систематичний огляд Feddes та співавторів (2023) окремо досліджує чинники екстремістського мислення й екстремістських дій.
Це розрізнення важливе й для суспільних дискусій. Дослідження національної пам'яті, захист культурної спадщини, громадські кампанії проти дискримінації та мирне відстоювання колективних прав належать до легітимних сфер суспільного життя. Оцінка насильства ґрунтується на конкретних погрозах, закликах, діях і встановлених правових фактах, а не на етнічній самоідентифікації чи незгоді з державною політикою.
Чим це явище відрізняється від суміжних понять
Патріотизм, національна ідентичність і політичний націоналізм
Патріотизм означає прихильність до своєї країни та турботу про її добробут; національна ідентичність — переживання належності до національної спільноти. Вони можуть бути пов'язані з громадянською солідарністю, культурною тяглістю та ненасильницькою участю в політичному житті. Емпіричні праці про екстремізм показують, що сама сила ідентифікації з групою має непослідовний зв'язок із насильницькими установками; важливими можуть бути уявлення про перевагу своєї групи, загрозу з боку інших і злиття особистої ідентичності з груповою. Це підсумовує огляд Echelmeyer та співавторів.
Етнічні упередження, мова ворожнечі та насильницький екстремізм
Упередження — це оцінні установки щодо людей на підставі приписаної групової належності. Мова ворожнечі може принижувати або демонізувати такі групи; насильницький екстремізм стосується виправдання чи застосування насильства задля ідеологічних цілей. Зв'язки між цими явищами досліджують, зокрема, через механізми відчуження, дегуманізації та сприйнятої загрози. Але образливий вислів, дискримінаційна практика, підтримка насильства й насильницький злочин мають різні критерії оцінювання та правові наслідки. У дослідженні сприйнятої групової загрози й праворадикального насильства у Фландрії етноцентризм та екстремістські установки аналізувалися як взаємопов'язані змінні, а не як індивідуальний діагностичний тест.
Сепаратизм, збройний конфлікт і тероризм
Територіальні та етнополітичні конфлікти мають власну історію, структуру акторів і норми міжнародного гуманітарного права. Політична вимога самовизначення, участь у мирному русі та фактичне застосування насильства потребують різних аналітичних і правових оцінок. Тероризм у правовому сенсі визначається законом, а наукова категорія радикалізації описує процеси, які можуть відбуватися в різних середовищах. Della Porta (2018) пропонує реляційний погляд, у якому насильницька ескалація залежить від взаємодій груп, державних інституцій та політичного оточення.
Психологічні механізми: від групової належності до виправдання насильства
Соціальна ідентичність і символічні кордони
Людина може сприймати приналежність до нації як центральний елемент власного життєвого сенсу. Групова ідентичність визначає, кому вона довіряє, які події вважає особисто значущими, кого включає до кола моральної відповідальності. У конфліктному середовищі категорії «ми» та «вони» стають особливо помітними. Проте збереження виразної національної ідентичності сумісне з визнанням прав інших спільнот. Вирішального значення набуває спосіб, яким групові відмінності пояснюють та пов'язують із допустимістю шкоди. Огляд Atran (2021) і систематичний огляд досліджень ідентичності (2023) дають підстави розглядати ці процеси разом із контекстом, а не ізольовано.
У частині насильницьких етнонаціоналістичних наративів межу між спільнотами описують як природну, нездоланну й загрозливу. Культурні зміни інтерпретуються як навмисний наступ іншої групи, а різні люди з цієї групи зображуються як єдиний колективний супротивник. Це психологічно спрощує складну соціальну реальність і може розширювати коло тих, проти кого насильство видається виправданим. Водночас такі повідомлення вивчаються насамперед як зміст конкретних ідеологій та пропагандистських практик; сам факт етнічної належності нічого не говорить про прийняття цих повідомлень.
Відчуття колективної загрози та несправедливості
Сприйнята загроза може бути матеріальною, коли йдеться про ресурси, безпеку або політичний вплив, чи символічною — щодо мови, культури, статусу та цінностей. Власне сприйняття не завжди відповідає об'єктивній величині загрози, але може сильно впливати на політичні судження. У систематичному огляді Wolfowicz та співавторів (2021) показники загрози, дегуманізації та групової переваги входили до чинників із помітнішими статистичними зв'язками з відповідними формами радикалізації; при цьому результати для установок і поведінки істотно відрізнялися.
У випадках реального переслідування чи історично задокументованого насильства колективні образи мають фактичні підстави. Науковий аналіз досліджує, як пережита несправедливість може перетворюватися на підтримку насильства проти людей, яким приписують колективну відповідальність. Цей перехід залежить від наявних ненасильницьких засобів захисту, групових норм, політичних обставин, довіри до інституцій та індивідуального досвіду. Реляційна модель della Porta особливо підкреслює значення взаємодії конфліктних сторін.
Моральне виправдання й дегуманізація
Щоб заподіяння шкоди стало прийнятним, ідеологічні наративи можуть приписувати всій зовнішній групі небезпечні наміри, применшувати страждання її членів або подавати насильство як моральний обов'язок. Такі механізми належать до ширшого кола процесів морального відсторонення та виправдання міжгрупової агресії. Їхній зв'язок із насильницькими установками обговорюється в метааналітичному огляді Wolfowicz та співавторів та соціально-когнітивному аналізі радикалізації.
У цьому процесі важливо відрізняти моральний осуд дій, військову й правову оцінку відповідальності конкретних осіб та дегуманізацію цілої етнічної спільноти. Осуд агресії, воєнних злочинів чи порушень прав людини може ґрунтуватися на перевірених фактах і правових нормах; приписування однакової провини всім людям за походженням створює інший психологічний механізм — узагальнення колективної вини.
Злиття особистої та групової ідентичності
Поняття злиття ідентичностей описує особливо сильний зв'язок між особистим «я» та групою. За окремих умов такий зв'язок пов'язаний із готовністю до значних особистих жертв заради колективних цілей. Теорія не означає, що висока відданість спільноті веде до насильства: зміст групових норм, цілей і засобів дії залишається вирішальним. Atran (2021) розглядає злиття ідентичності, священні цінності й соціальні зв'язки у дослідженнях крайніх конфліктів; Echelmeyer та співавтори зіставляють емпіричні вимірювання різних форм ідентичності.
Групова динаміка та взаємне підкріплення
Підтримка насильства може зміцнюватися там, де учасники отримують соціальне схвалення за категоричні заяви, а сумніви трактують як нелояльність. Усередині спільнот формуються норми, які визначають межі допустимої поведінки. Розумінню цього допомагають поняття групової динаміки та групової поляризації. Друга описує можливість зміщення групової позиції після обговорення; вона не встановлює універсального правила, за яким кожна згуртована спільнота стає насильницькою. Feddes та співавтори (2023) наголошують на розмежуванні екстремістських переконань і дій.
Яку роль відіграють суспільні та історичні умови
Етнонаціоналістична радикалізація розгортається в конкретних умовах. Колоніальне підпорядкування, дискримінація, нерівне представництво, насильство, репресії та воєнний конфлікт можуть впливати на колективну пам'ять і сприйняття безпеки. Водночас влада, еліти та пропагандистські мережі можуть цілеспрямовано експлуатувати уявлення про втрату статусу або загрозу демографічних змін. Ці чинники слід вивчати за документованою історією кожного випадку, його соціальною структурою і правовими обставинами. Della Porta (2018) розглядає радикалізацію як взаємодію соціальних рухів, інституцій та конфліктних процесів.
Дані про одну країну чи групу не визначають висновків щодо іншої. Наприклад, Olzak (2023) аналізує етнонаціоналістичні механізми праворадикального насильства у США у 2000–2018 роках. Це вагоме джерело для розуміння виключальних практик домінантних груп, проте воно не описує весь спектр рухів самовизначення або ситуації військової окупації. Огляд психології насильницьких конфліктів Atran (2021) містить приклади з різних регіонів і демонструє значення різноманітних історичних контекстів.
Міжгруповий конфлікт може тривати роками, не переходячи в терористичне насильство, а окремі акти насильства можуть виникати в середовищах без масової підтримки. Для аналізу таких відмінностей корисне ширше поняття міжгрупового конфлікту, яке охоплює також конкуренцію, переговори, деескалацію та мирне врегулювання.
Індивідуальні траєкторії: чому універсальної схеми немає
Дослідники описують різні поєднання особистих подій, мережевих зв'язків, ідеологічних інтерпретацій і політичних обставин. Людина може поступово змінювати погляди під впливом близького оточення; в іншому випадку значну роль відіграють уже сформовані стосунки в групі, конфліктний досвід або конкретні події. Деякі траєкторії перериваються, частина людей відмовляється від насильства чи залишає групи. Відповідно, схема «образа — радикальні переконання — напад» не є загальним законом. Feddes та співавтори і della Porta демонструють багатофакторність та історичну мінливість процесів.
Ідеологічне переконання та поведінка
Підтримка жорсткої ідеології, виправдання насильства, готовність завдати шкоди і фактичні дії вимірюються різними способами. Значна частина психологічних опитувань оцінює установки або наміри, тоді як підтверджені насильницькі події є відносно рідкісними. Тому статистичний зв'язок між певним поглядом та відповіддю в анкеті ще не дає надійного прогнозу реального нападу конкретної людини. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів розділяє когнітивну й поведінкову радикалізацію, а Feddes та співавтори аналізують чинники мислення та дії окремо.
Соціальна ізоляція, потреба в значущості та належність
Відчуття приниження, відчуження або втрати статусу може робити деякі ідеологічні пояснення привабливими. Однак ізоляція чи життєва криза зустрічаються в багатьох людей, які ніколи не підтримують насильство. Експериментальні й оглядові дослідження пов'язують соціальне виключення з окремими показниками радикальних установок, але їх результати залежать від методик та контексту. Це показано в огляді Pfundmair, Wood, Hales і Wesselmann та дослідженні моделі 3N. Такі асоціації корисні для розуміння шляхів підтримки й включення, але не перетворюють самотність на ознаку небезпеки.
Цифрове середовище та етнонаціоналістичні наративи
Цифрові майданчики розширюють доступ до ідеологічних текстів, аудіовізуальних матеріалів і спільнот; вони полегшують контакти між людьми з різних країн та поширення образів колективної загрози. Деякі онлайн-середовища створюють відчуття постійної присутності групи, у якій радикальні висловлювання отримують винагороду у вигляді уваги та схвалення. Водночас інтернет є засобом навчання, правозахисної діяльності, міжкультурної комунікації і мирної мобілізації. Огляд Rothut та співавторів (2026), що охоплює 382 публікації за 2000–2025 роки, підкреслює різнорідність механізмів та суперечливість результатів щодо онлайн-радикалізації.
Етнонаціоналістичні екстремістські повідомлення можуть представляти складні соціальні зміни як наслідок єдиної ворожої змови, пропонувати уявлення про колективного ворога та нормалізувати ворожість через повторювані зображення або жарти. Аналіз документів окремих праворадикальних нападників демонструє, як аргументація групової загрози може перетворюватися на самовиправдання насильства; цей метод досліджує вже відомі випадки та має обмеження узагальнення. Прикладом є аналіз маніфестів 2024 року в European Journal of International Security.
Чи спричиняють алгоритми насильницьку радикалізацію
Рекомендаційні системи можуть змінювати видимість матеріалів і вибір контактів, проте вплив конкретних алгоритмів на реальне насильство складно відокремити від попередніх інтересів користувача, активного пошуку інформації, групового оточення та подій поза мережею. Новий огляд Rothut та співавторів відзначає відмінності у визначеннях, методах і результатах. Дослідження платформ потребує обережної інтерпретації даних, оскільки способи відбору облікових записів та класифікації контенту можуть впливати на результат. Жодна окрема рекомендація відео не є доказом наміру людини вчинити напад.
Підлітки й молодь
У підлітковому віці зростає значення ровесників, соціального прийняття та становлення ідентичності. Цифрові групи можуть пропонувати символічну належність, іноді поєднуючи жарти з нормалізацією жорстокості. Для профілактики важливо розуміти конкретний зміст контактів, ситуацію дитини й можливість безпечної розмови. Підлітковий протест, інтерес до історії, суперечки про політику чи пошук групової належності не є підставою для стигматизації. Огляд психологічних чинників радикалізації і дослідження ідентичності та насильницького екстремізму дають основу для такого багатофакторного підходу.
Робота з неповнолітніми потребує поваги до приватності та прав дитини. Реагування дорослих має виходити зі змісту реальних загроз і добробуту дитини; навчання, підтримка довірених стосунків і професійне консультування за потреби є конструктивнішими за автоматичне навішування політичних ярликів. Коли є конкретні погрози фізичній безпеці або свідчення підготовки насильства, пріоритетом стає невідкладний захист людей та звернення до відповідальних служб.
Як досліджують та оцінюють ризики
Науковці використовують опитування, інтерв'ю, дослідження групових мереж, аналіз публічних повідомлень, історичні кейси й порівняльні бази інцидентів. Кожен метод має власні упередження. Опитування може фіксувати задекларовані погляди замість поведінки; дані про затриманих чи засуджених виключають численні ненасильницькі траєкторії; аналіз повідомлень погано розрізняє іронію, цитування, риторику та реальні наміри без контексту. Огляд Echelmeyer та співавторів показує різноманітність операціоналізацій ідентичності, а Wolfowicz та співавтори окремо описують різницю між когнітивними та поведінковими результатами.
Оцінювання загроз у практиці безпеки стосується конкретних фактів, поведінкових змін, доступних ресурсів, контексту, захисних умов та професійного судження. Навіть спеціалізовані структуровані підходи потребують підготовки, якісних даних і критичного розуміння меж валідності. Походження, релігія, мова, патріотизм, травматичний досвід або психіатричний стан не можуть слугувати самостійною підставою висновку про небезпечність. Принципи правомірної, пропорційної, недискримінаційної роботи підкреслює Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ.
Для неспеціаліста обґрунтований практичний підхід полягає в уважності до безпосередніх погроз, переслідування, закликів до фізичної розправи або інших конкретних обставин, що створюють небезпеку, з фіксацією доступної інформації законним способом. Складання власних «психологічних профілів екстремістів» за зовнішністю, етнічністю, читацькими інтересами чи політичними вподобаннями є методологічно хибним і може завдавати шкоди.
Профілактика: що підтримують дослідження
Підтримка соціальної довіри та ненасильницької участі
Профілактична робота може підтримувати довіру між громадами, доступ до справедливих процедур, громадянську участь, критичне обговорення конфліктів, інклюзивну освіту та конструктивні шляхи висловлення незгоди. Ці напрямки мають психологічну логіку: вони розширюють можливості належності без вимоги демонструвати ворожість до інших. Однак окремі сприятливі соціальні показники не доводять безпосереднього запобігання терактам. Систематичний огляд Charkawi, Dunn і Bliuc (2024) виявив неоднорідну якість оцінювань 74 програм і потребу в кращих показниках успішності.
Важливо, щоб освітня програма могла обговорювати історичні травми, етнічні конфлікти та реальні прояви дискримінації без примусу замовчувати проблеми. Діалог стає змістовним за умов визнання прав, безпеки учасників і можливості аргументованої незгоди. Керівництво ОБСЄ з профілактики насильницького екстремізму на основі партнерства з громадами підкреслює довіру та професійну співпрацю, а також ризики неадекватної взаємодії правоохоронних структур із громадянами.
Освіта, медіаграмотність та контрповідомлення
Медіаграмотність може допомагати розпізнавати узагальнення, дегуманізацію та маніпулятивне використання історії. Вона має охоплювати перевірку джерел, контексту, зображень та чисел і водночас підтримувати здатність говорити про конфлікт без насильства. Втім, зміна відповідей у тесті після заняття не дорівнює доведеному зниженню майбутніх насильницьких дій. Систематичний огляд інформаційних кампаній проти насильницького екстремізму (2024) вказує на обмеженість доказів ефективності таких кампаній.
Односторонні кампанії, що таврують цілу етнічну, мовну чи релігійну спільноту як «підозрілу», можуть поглиблювати відчуження. Програми слід будувати з урахуванням конкретного середовища та незалежної оцінки можливих небажаних наслідків. Charkawi та співавтори (2024) описують, серед іншого, випадки стигматизації та обмеженого успіху профілактичних втручань.
Індивідуальна допомога, вихід із насильницької групи та реінтеграція
Людині, яка бажає відмовитися від насильницького середовища, можуть знадобитися захист від погроз, підтримка безпечних соціальних зв'язків, правова допомога, житло, освіта або професійне консультування. Припинення участі у насильницьких діях і зміна глибоких ідеологічних переконань є різними результатами. Вони можуть не збігатися за часом. Систематичний огляд Lewis і Marsden (2025) підкреслює, що ефективність індивідуальних програм супроводу все ще недостатньо вивчена, хоча якість взаємин, довіра та координація служб важливі для їх упровадження.
Оцінка успішності потребує чітких показників: безпека людей, підтверджене припинення насильства, зменшення повторних правопорушень за достатнього періоду спостереження, стабільність ненасильницьких стосунків. Враження фахівця про «пом'якшення риторики» може мати значення для діалогу, але не є прямим доказом довгострокового зниження загрози. Огляд 74 оцінювань програм показує, наскільки важливо відрізняти заявлені цілі від надійно виміряних результатів.
Український контекст: права людини, протидія злочинам і межі поняття
В Україні етнічна й національна ідентичність, свобода переконань і захист прав людини існують у конкретному конституційному й правовому полі. Конституція України закріплює рівність громадян та свободу думки і слова, визначаючи також законні підстави відповідних обмежень. Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» регулює недискримінацію, а стаття 161 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за визначені законом умисні дії, спрямовані, зокрема, на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. Юридична кваліфікація конкретної поведінки належить компетентним органам і залежить від установлених обставин.
Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає відповідні правові поняття та систему протидії тероризму. Закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів встановлює спеціальні правові заборони у сфері пропаганди цих режимів і їхньої символіки. Ці нормативні акти мають різний предмет; психологічний термін «етнонаціоналістична радикалізація до насильства» не підміняє юридичних складів правопорушень.
Український досвід російської агресії, окупації, депортацій і захисту державної незалежності потребує особливої поняттєвої точності. Законний захист країни й цивільного населення, політичне відстоювання незалежності, документування міжнародних злочинів та ідеологічно мотивовані напади на цивільних людей за приписаною груповою належністю мають різні цілі й нормативний статус. Редакційний висновок полягає в тому, що психологічний аналіз повинен одночасно визнавати фактичний контекст війни та утримуватися від колективного приписування особистої провини людям за етнічним походженням. Правові висновки щодо конкретних дій спираються на чинне законодавство та встановлені факти.
Що робити, якщо з'являється занепокоєння через насильницьку риторику
У сім'ї, навчальному закладі чи громаді варто розділити суперечливі погляди й конкретні дії. Обговорення політичних переконань може бути відкритим і критичним; у відповідь на висловлене прагнення заподіяти шкоду потрібно насамперед з'ясувати безпосередню безпекову ситуацію та подбати про захист потенційно постраждалих. Співрозмовник може запитувати про значення висловленого й підтримувати можливість ненасильницького вирішення конфлікту, не вдаючись до приниження чи публічного таврування. Це загальні профілактичні орієнтири, а не методика індивідуального прогнозування. Люди, які зіткнулися з наслідками масового насильства, можуть потребувати окремої психосоціальної допомоги.
За наявності реальної негайної загрози життю або фізичній безпеці слід перейти у безпечне місце та звернутися до екстрених служб за номером 102 чи 112 відповідно до ситуації. Якщо йдеться про дитину, потрібні участь відповідальних дорослих, захист від повторного травмування, повага до її приватності та відповідне професійне реагування. У випадках, що не є невідкладними, можливе звернення до психолога, адміністрації закладу, правозахисної чи іншої компетентної служби залежно від характеру проблеми.
Межі наукових висновків
Сучасна література містить значний масив досліджень установок, соціальних ідентичностей і цифрових спільнот, однак підтверджене індивідуальне насильство становить складніший для вивчення результат. Частина вибірок складається зі студентів або учасників інтернет-опитувань, частина — з відомих випадків екстремістського насильства. Різні автори вкладають у терміни «радикалізація», «екстремізм» і «насильство» неоднаковий зміст. Wolfowicz та співавтори й Rothut та співавтори докладно описують ці методологічні обмеження.
Крім того, статистичні кореляції не доводять причинності; моделі, які добре описують уже відомі випадки, можуть погано розпізнавати майбутні події в загальній популяції. Висновки щодо однієї ідеології, країни або платформи не можна безпосередньо переносити на іншу. Профілактичні втручання повинні перевірятися за об'єктивними результатами, включно з можливими побічними ефектами. Charkawi та співавтори (2024) і Lewis та Marsden (2025) пояснюють, чому доказова база програм поки недостатня для універсальних обіцянок ефективності.
Поширені запитання
Чи є націоналізм психологічною ознакою схильності до насильства?
Ні. Національна ідентичність і політичні переконання не є психіатричними симптомами чи валідованими індивідуальними прогнозами. Предметом аналізу стають підтримка конкретного насильства, пов'язані групові норми, реальні дії та контекст. Систематичний огляд ідентичності показує неоднорідність емпіричних зв'язків.
Чи може людина мати сильну етнічну ідентичність і відкидати насильство?
Так. Сильна групова належність сумісна із солідарністю, культурним розвитком та ненасильницьким захистом прав. Зміст групових норм і ставлення до прав інших людей має більше пояснювальне значення для цієї теми, ніж сама інтенсивність належності. Це узгоджується з оглядом досліджень ідентичності.
Чи завжди етнонаціоналістичні рухи є праворадикальними?
Ні. Етнонаціоналістичні ідеї та рухи існують у різноманітних політичних контекстах. Праворадикальне насильство, расова перевага, рухи самовизначення і конфлікти довкола території потребують конкретного аналізу; змішування цих категорій спотворює причини й правові оцінки. Della Porta (2018) демонструє контекстну природу різних траєкторій радикалізації.
Чи може перегляд екстремістського контенту сам по собі спричинити напад?
Одна подія перегляду не визначає насильницьку поведінку. Дослідження цифрової радикалізації виявляють різні механізми взаємодії користувача, контенту, спільноти та соціального середовища, а причинні оцінки залишаються складними. Це підкреслює огляд 2026 року.
Чи можна розпізнати майбутнього нападника за особистісним профілем?
Надійного універсального психологічного профілю немає. Оцінювання реальної загрози потребує професійного аналізу конкретної поведінки та доступних фактів. Переліки ознак, побудовані на національності, релігії або звичайних підліткових переживаннях, не є доказовою методикою. Підстави для такого розмежування описують огляди чинників радикалізації та ОБСЄ.
Чи доведено, що програми дерадикалізації запобігають насильству?
Докази неоднорідні. Деякі дослідження виявляють корисні зміни довіри, належності або установок, але даних щодо стабільного зниження підтвердженого насильства значно менше. Charkawi та співавтори і Lewis та Marsden наголошують на потребі якісного оцінювання.
Висновок
Етнонаціоналістична радикалізація до насильства виникає в особливих конфігураціях історичного конфлікту, групових наративів, уявлень про загрозу, морального виправдання та соціальних зв'язків. Національна самосвідомість, культурна солідарність та мирне відстоювання прав залишаються самостійними суспільними явищами. Доказовий підхід досліджує, як саме насильство стає допустимим у конкретному середовищі, які реальні обставини підсилюють або стримують його, та як підтримувати безпеку й права людини. Найперспективніша профілактика спирається на законність, довіру, недискримінацію, доступні ненасильницькі способи розв'язання конфліктів і вимірювання фактичних результатів.
Пов’язані статті
• Форми насильницького екстремізму: порівняльна психологія — порівняння різних контекстів і межі класифікації.
• Релігійно мотивований насильницький екстремізм: наукові пояснення — сусідній контекст з іншою структурою переконань і ризиків.
• Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — динаміка конфліктів між спільнотами та способи врегулювання.
• Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — механізми зміни групових позицій.
• Групова динаміка: групові процеси та розвиток групи — норми, взаємодії та соціальний вплив.
• Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — підтримка людей після травматичних подій.
Джерела
• Atran, S. (2021). Psychology of transnational terrorism and extreme political conflict. Annual Review of Psychology, 72, 471–501. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-010419-050800.
• Bélanger, J. J., Moyano, M., Muhammad, H., Richardson, L., Lafrenière, M.-A. K., McCaffery, P., Framand, K., & Nociti, N. (2019). Radicalization leading to violence: A test of the 3N model. Frontiers in Psychiatry, 10, 42. https://doi.org/10.3389/fpsyt.2019.00042.
• Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A. M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674.
• della Porta, D. (2018). Radicalization: A relational perspective. Annual Review of Political Science, 21, 461–474. https://doi.org/10.1146/annurev-polisci-042716-102314.
• Demir, C. K., & Çona, Ö. (2024). Taking stock of far-right terrorism through manifestos: Glorification of identity. European Journal of International Security. https://doi.org/10.1017/eis.2024.8.
• Echelmeyer, L., Slotboom, A.-M., & Weerman, F. (2023). The putative effect of identity on extremist radicalization: A systematic review of quantitative studies. Studies in Conflict & Terrorism. https://doi.org/10.1080/1057610X.2023.2247621.
• Feddes, A. R., Nickolson, L., van Bergen, N. R. J., Mann, L., & Doosje, B. (2023). Extremist thinking and doing: A systematic literature study of empirical findings on factors associated with (de)radicalisation processes. https://doi.org/10.3233/DEV-230345.
• Ferguson, N., & McAuley, J. W. (2021). Dedicated to the cause: Identity development and violent extremism. European Psychologist. https://doi.org/10.1027/1016-9040/a000414.
• Garcet, S. (2021). Understanding the psychological aspects of the radicalisation process: A sociocognitive approach. Forensic Sciences Research. https://doi.org/10.1080/20961790.2020.1869883.
• Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102050.
• Olzak, S. (2023). Ethno-nationalism and right-wing extremist violence in the United States, 2000 through 2018. Sociological Science, 10, 197–226. https://doi.org/10.15195/v10.a6.
• Organization for Security and Co-operation in Europe. (2014). Preventing terrorism and countering violent extremism and radicalization that lead to terrorism: A community-policing approach. https://www.osce.org/atu/111438.
• OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights. (без дати). Protecting human rights while countering terrorism. https://odihr.osce.org/odihr/countering-terrorism.
• Pfundmair, M., Wood, N. R., Hales, A., & Wesselmann, E. D. (2024). How social exclusion makes radicalism flourish: A review of empirical evidence. Journal of Social Issues, 80(1), 341–359. https://doi.org/10.1111/josi.12520.
• Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. The Communication Review. https://doi.org/10.1080/10714421.2026.2658935.
• Treacy, S., Reed, A., & Glazzard, A. (2024). A systematic integrative review of counter-messaging communication campaigns targeting terrorism or violent extremism. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression. https://doi.org/10.1080/19434472.2024.2419390.
• Верховна Рада України. (1996). Конституція України. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.
• Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України, стаття 161. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.
• Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом». https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15.
• Верховна Рада України. (2012). Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5207-17.
• Верховна Рада України. (2015). Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317-19.
• Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174.