Праворадикальне насильство: психологічні процеси та контексти
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Праворадикальне насильство охоплює дії та погрози насильством, у яких напад на людей, групи або інституції обґрунтовують ідеями расової, етнічної, національної чи іншої ієрархії, уявленнями про виняткові права «своєї» спільноти, авторитарне очищення суспільства або необхідність силового усунення визначених «ворогів». Для психологічного дослідження вирішальне значення має зв’язок між ідеологічним виправданням, конкретною ситуацією, соціальними взаємодіями та поведінкою. Людина може мати радикальні погляди й водночас відкидати насильство; небезпека постає там, де насильство починають вважати припустимим засобом досягнення політичних або групових цілей. У спеціальному огляді чинників праворадикального насильства дослідники наголошують на їхній багаторівневості й значному перетині з чинниками інших форм насильницької поведінки (Knäble та співавт., 2025).
У цій статті розглянуто психологічні механізми саме праворадикального насильства: утворення образу ворога, сприйняття міжгрупової загрози, пошук значущості, групову належність, дегуманізацію, виправдання агресії, роль цифрових середовищ, контекстні чинники, межі оцінювання ризику та підходи до профілактики. Це окремий предмет поряд із загальною психологією радикалізації, дослідженням злочинів на ґрунті ненависті та правовими визначеннями тероризму.
Що означає праворадикальне насильство
Термін «праворадикальний» у порівняльних дослідженнях охоплює різні рухи, ідеологічні середовища та історичні контексти. До них можуть належати расистські й неонацистські течії, рухи білої переваги, етнонаціоналістичний насильницький екстремізм та інші форми політичного насильства, що утверджують нерівноцінність груп і силове підпорядкування. Межі категорії залежать від операційного визначення конкретного дослідження й національного контексту. Саме тому порівнювати поширеність, психологічні характеристики або динаміку таких явищ між країнами слід із урахуванням того, кого і за якими ознаками включали до вибірки (Knäble та співавт., 2025).
Праві політичні переконання, консерватизм, національна ідентичність, релігійність, патріотизм, прихильність до жорсткої політики чи участь у законному політичному протесті самі собою не визначають насильницького екстремізму. У науковому аналізі необхідно окремо встановлювати зміст переконань, схвалення насильства, участь у насильницькій діяльності та факти завдання шкоди. Психологічний механізм, юридична кваліфікація й політична самоідентифікація становлять різні аналітичні площини (Wolfowicz та співавт., 2021; ОБСЄ/БДІПЛ, визначення злочинів на ґрунті ненависті).
Праворадикальне насильство перетинається з насильством на ґрунті упереджень, політично мотивованими нападами й тероризмом, проте ці категорії не тотожні. Злочин на ґрунті ненависті у визначенні ОБСЄ має два складники: кримінальне правопорушення та мотив упередження щодо дійсної або приписуваної групової належності потерпілої людини. Терористичний злочин установлюють за конкретними правовими ознаками. Один випадок може підпадати під кілька описів, а інший — лише під один із них (БДІПЛ ОБСЄ; Кримінальний кодекс України).
Що показують сучасні дослідження
Наукові результати вказують на взаємодію індивідуальних, міжособистісних і суспільних процесів. Огляд, спеціально присвячений праворадикальному насильству, узагальнює чинники ризику й захисту на мікро-, мезо- та макрорівнях і застерігає від перенесення загальних закономірностей насильства на якусь одну ідеологію без додаткової перевірки. Значна частина доказів отримана з неоднорідних вибірок, різних визначень екстремізму та ретроспективних описів (Knäble та співавт., 2025).
Метааналіз досліджень когнітивної та поведінкової радикалізації охопив 127 досліджень і 206 вибірок. За його результатами демографічні ознаки загалом демонстрували слабші зв’язки з досліджуваними наслідками, ніж певні переживання, установки, психологічні й криміногенні чинники. Водночас аналіз об’єднував різні ідеології та різні показники: підтримка радикальних ідей, наміри й насильницькі дії не можна автоматично звести до єдиного результату. Переважання поперечних досліджень істотно обмежує причинні висновки (Wolfowicz та співавт., 2021).
Новий систематичний огляд чинників радикалізації також виділяє індивідуальні, соціально-групові й макросуспільні виміри. Він корисний для побудови багаторівневих пояснень, але його висновки стосуються ширшого спектра радикалізації та насильницького екстремізму. Для праворадикального насильства вони слугують контекстом, який потрібно співвідносити зі спеціалізованими дослідженнями цієї форми насильства (Pandey і Behera, 2026).
Ідеологія, групова загроза та образ ворога
Як формується сприйняття загрози
Колективну ідентичність людина вибудовує через уявлення про належність, спільну історію, цінності й соціальні межі. У насильницьких праворадикальних наративах загрозу власній групі можуть зображувати як тотальну, навмисну й неминучу, а складні соціальні зміни — пояснювати діями персоніфікованого ворога. Таке пояснення надає просту причину різним проблемам і здатне перетворювати страх, гнів чи приниження на моральне схвалення агресії. Це аналітичний опис можливого механізму, а не твердження, що відповідні емоції закономірно ведуть до насильства (Kruglanski та співавт., 2022; Atran, 2021).
Важливу роль може відігравати різниця між реальним конфліктом інтересів і суб’єктивним відчуттям, ніби існування, статус або культурне майбутнє своєї спільноти опинилися під загрозою. У групових середовищах це відчуття підтримується через повторювані історії про втрату, приписування колективної провини й трактування компромісу як зради. Емпіричні огляди пов’язують сприйняття міжгрупових загроз і ворожі установки з радикалізацією, однак напрям цих зв’язків у багатьох дослідженнях залишається відкритим (Pandey і Behera, 2026).
Дегуманізація та моральне виправдання агресії
Дегуманізацією називають способи сприйняття й опису інших людей, що послаблюють визнання їхньої повноцінної людяності. У пропагандистських наративах це може поєднуватися з колективними звинуваченнями, уявленнями про «очищення» та приписуванням жертвам відповідальності за спрямоване проти них насильство. Відповідний психологічний механізм допомагає пояснювати, як учасники групи можуть переосмислювати агресію як обов’язок або «самооборону», хоча сам зміст повідомлень ще не доводить наявності наміру діяти (Atran, 2021; Kruglanski та співавт., 2014).
Моральне відсторонення охоплює виправдання шкоди «вищою метою», применшення її наслідків, перенесення відповідальності на авторитет або групу та звинувачення потерпілих. Для доказової оцінки важливо досліджувати не окрему образливу фразу, а ширший зв’язок між установками, конкретними рішеннями й фактичною поведінкою. Ненависницьке висловлювання, реальна погроза, підготовка нападу та вчинений злочин потребують різних реакцій і різних способів перевірки (БДІПЛ ОБСЄ; Knäble та співавт., 2025).
Пошук значущості, приниження та потреба належати
Модель «потреба — наратив — мережа» пояснює одну з можливих траєкторій насильницької радикалізації. Відчуття втрати значущості, приниження чи прагнення визнання створюють мотиваційний запит; ідеологічна історія пропонує причину проблем і спосіб відновити гідність; соціальна мережа надає схвалення й закріплює норми. Ця модель спирається на емпіричні дані, але залишається теоретичною рамкою, яку слід перевіряти щодо конкретних популяцій, контекстів та типів поведінки (Kruglanski та співавт., 2014; Molinario та співавт., 2025).
У групах, які схвалюють насильство, людині можуть пропонувати статус, дружбу, ясні правила й відчуття особливої місії. Для одних учасників важливішою є ідеологія, для інших — особисті зв’язки, соціальна підтримка, пригодницька мотивація чи емоційна причетність. Такі відмінності пояснюють, чому історії входження до насильницьких рухів не вкладаються в один психологічний профіль. Міжособистісні зв’язки можуть як підтримувати участь, так і допомагати безпечно її припиняти (Atran, 2021; Raets, 2024).
Особисте невдоволення, безробіття, самотність або соціальна відчуженість не перетворюють людину на носія загрози. Психологічно значущим стає те, як переживання інтерпретується, з ким обговорюється, які засоби дій отримують моральне виправдання та які можливості доступні для конструктивної участі в суспільстві. Широкі соціальні обставини можуть впливати на середовище можливостей, але не дають індивідуального прогнозу (Wolfowicz та співавт., 2021; Knäble та співавт., 2025).
Групова динаміка й нормалізація насильства
У згуртованій спільноті учасники орієнтуються на групові норми: що вважається героїчним, за які слова винагороджують, що засуджують і кому довіряють. Взаємне підтвердження поглядів здатне посилювати впевненість, а змагання за репутацію — заохочувати дедалі різкіші демонстрації лояльності. Проте групова поляризація має значно ширше застосування в соціальній психології, тому її наявність сама по собі не свідчить про насильницький екстремізм. Поглиблений виклад цього загального механізму подано в окремому матеріалі про групову поляризацію.
Дослідження «відданого учасника» та злиття особистої й групової ідентичності показують, що глибоко пережита спільна місія іноді пов’язана з готовністю до надзвичайних самопожертв. Такі висновки отримані в різних конфліктах та не означають, що висока групова ідентифікація за будь-яких умов породжує праворадикальне насильство. Спрямованість поведінки залежить, зокрема, від норм групи та її ставлення до людської гідності й застосування сили (Atran, 2021).
На рівні конкретної організації значення мають способи схвалення агресії, взаємне спонукання, реакції оточення та можливості виходу. Організовані групи, неформальні мережі та люди, які діють самостійно, мають різні соціальні контексти. Огляд факторів праворадикального насильства підтримує багаторівневий підхід, але не дозволяє впевнено вивести єдиний порядок подій для кожної людини (Knäble та співавт., 2025).
Конспірологічні уявлення, пропаганда та інформаційна ізоляція
Конспірологічні пояснення можуть надавати складним політичним процесам образ таємного керівного центру, а окремим подіям — вигляд доказів масштабної змови. У деяких насильницьких середовищах такі уявлення допомагають персоніфікувати ворога й подавати насильство як вимушену відповідь. Огляд, заснований на моделі трьох складників радикалізації, аналізує можливі зв’язки між конспірологічними переконаннями, прагненням значущості та легітимацією агресії; він не встановлює, що кожен носій конспірологічних переконань готовий до насильства (Kruglanski та співавт., 2022).
Ключове запитання полягає в переході від хибного або ворожого пояснення подій до схвалення шкоди конкретним людям. Цей перехід залежить від переконань, соціального контексту, особистих рішень і доступних можливостей. Спостереження за інформаційною поведінкою в дослідженнях допомагає виявляти типові патерни впливу, проте історія переглядів чи участь у суперечливій дискусії не дає надійної індивідуальної оцінки загрози (Knäble та співавт., 2025).
Інтернет, платформи та цифрові мережі
Цифрові платформи полегшують пошук однодумців, обмін ідеологічними матеріалами, публічне схвалення агресії та підтримання транснаціональних зв’язків. Проте інтернет є сукупністю різних комунікаційних середовищ, а досліджувані ефекти залежать від платформи, користувацької поведінки, контенту й соціального оточення. Великий огляд 2026 року, який охопив 382 публікації за 2000–2025 роки, виявив неоднорідність понять, методів і висновків щодо цифрової радикалізації. Наявність радикального контенту в мережі не дорівнює доведеному причинному впливу на конкретну людину (Rothut та співавт., 2026).
Систематичний огляд досліджень рекомендацій YouTube, що відібрав 23 праці, зафіксував як результати, які вказували на можливі шляхи до проблемного контенту, так і змішані чи негативні висновки. Доступ дослідників до внутрішньої логіки систем обмежений, а поняття «проблемний контент» не завжди тотожне насильницькому праворадикальному матеріалу. Тому твердження, ніби рекомендаційний алгоритм автоматично перетворює глядачів на нападників, науково необґрунтоване (Yesilada і Lewandowsky, 2022).
Генеративні системи штучного інтелекту здатні здешевлювати масове створення переконливих текстів, зображень та синтетичних відео. Управління ООН із боротьби з тероризмом визначає ці можливості як нові виклики для профілактики й водночас наголошує на необхідності захисту свободи вираження поглядів і підзвітності цифрового врядування. Оцінка реального внеску конкретних технологій у праворадикальне насильство потребує окремих перевірок та зіставлення із базовими рівнями впливу (Управління ООН із боротьби з тероризмом).
Молодь, розвиток і ризики стигматизації
Підлітковий і ранній дорослий вік є періодами активного формування ідентичності, соціальної належності та політичних переконань. Деякі молоді люди можуть зустрічати насильницькі наративи в онлайн-спільнотах або групах однолітків; значущість такого контакту визначають характер спілкування, підтримка дорослих, доступні можливості й конкретні прояви поведінки. Вік не є достатньою підставою для висновку про небезпеку. На рівні політики ЮНЕСКО пропонує працювати з діалогом, критичним мисленням, повагою до прав людини та безпечним освітнім середовищем (ЮНЕСКО).
Звернення по допомогу щодо підлітка має починатися з перевірки конкретних обставин, поважного обговорення і захисту прав дитини. Публічне таврування, приписування небезпечності на підставі стилю одягу, субкультури, національності або випадкової інтернет-активності може погіршувати довіру й відносини з дорослими. Профілактика повинна поєднувати вікову відповідність, конфіденційність, недискримінацію та пропорційність реакції (ЮНЕСКО; ООН, План дій із запобігання насильницькому екстремізму).
Психічне здоров’я, особистість і межі психологічного пояснення
Психічні розлади не є синонімом праворадикального насильства. Систематичний огляд досліджень психіатричних діагнозів у групах радикалізованих осіб і причетних до тероризму виявив значну неоднорідність показників та слабку методологічну якість багатьох робіт. Автори не встановили переконливого загального зв’язку між психіатричними розладами й радикалізацією чи тероризмом; особливості деяких підгруп потребують окремого вивчення (Trimbur та співавт., 2021).
Інший систематичний огляд показав широкий розкид оцінок поширеності проблем психічного здоров’я залежно від вибірки, визначення діагнозу й методів дослідження. Це підтверджує необхідність розрізняти клінічну потребу людини в допомозі та кримінологічну оцінку конкретної поведінки (Gill та співавт., 2021).
Не існує загальновалідного психологічного портрета праворадикального нападника, який дозволяв би за рисами характеру, тестом, діагнозом, віком або політичними словами достовірно передбачити насильство. Групові статистичні асоціації не є індивідуальною діагностикою. Навіть якщо деякі ознаки частіше трапляються у певній вибірці, вони можуть бути поширеними і серед людей, які ніколи не вчиняють правопорушень (Wolfowicz та співавт., 2021; Knäble та співавт., 2025).
Як відрізняють переконання, підтримку насильства та реальну загрозу
Для змістовної оцінки потрібно розділяти щонайменше чотири рівні: переконання й ідентичність; загальне схвалення насильства; висловлені наміри або конкретні погрози; фактичні дії та підтверджену підготовку до заподіяння шкоди. Людина може демонструвати один із цих рівнів без переходу до наступного. Наукові дослідження насильницької радикалізації часто вимірюють різні кінцеві показники, через що узагальнення «ризику радикалізації» може приховувати суттєві відмінності (Wolfowicz та співавт., 2021).
Оцінювання конкретних погроз проводять уповноважені й підготовлені фахівці на підставі перевірених фактів, поточної поведінки, контексту, доступних законних відомостей і процедур оцінки загрози. Дослідницькі інструменти та структуровані професійні підходи мають різну сферу застосування й межі валідності; їхні результати не перетворюють ймовірності на певність. Побутова спроба «вирахувати екстреміста» за списком психологічних ознак створює ризик хибних звинувачень і дискримінації (Knäble та співавт., 2025; ООН, підхід на основі прав людини).
Під час безпосередньої небезпеки пріоритетом є фізична безпека: залишити небезпечне місце, не провокувати можливого нападника, викликати відповідні екстрені служби і передати їм конкретні відомості про загрозу. У ситуаціях без негайної небезпеки доречні фахова консультація, документування реальних погроз у законний спосіб та звернення до компетентних установ. Ці рекомендації стосуються спостережуваної небезпечної поведінки незалежно від політичної самоідентифікації особи.
Профілактика: що є обґрунтованим і що потрібно перевіряти
Профілактика праворадикального насильства має охоплювати умови, за яких групова ворожість перетворюється на виправдання шкоди, та забезпечувати законні шляхи участі, підтримки й вирішення конфліктів. План дій ООН поєднує безпекові заходи із соціальною інклюзією, освітою, залученням громад, захистом прав людини та належним урядуванням. Це програмна політична рамка; її рекомендації не слід плутати з доказом ефективності кожного окремого втручання (ООН, План дій).
На рівні школи й громади доцільно створювати можливості для змістовного діалогу, медіаграмотності, реагування на цькування та безпечного обговорення складних питань ідентичності. Для людини, яка вже контактує з насильницьким середовищем, цінними можуть бути доступ до надійних соціальних зв’язків, індивідуальна підтримка, допомога у відновленні навчання або праці й безпечний вихід із групових відносин. Ці підходи узгоджуються із загальними принципами ЮНЕСКО та ООН, але потребують оцінювання конкретних результатів, зокрема зниження підтвердженої насильницької поведінки, а не лише зміни анкетних відповідей (ЮНЕСКО; ООН, програма профілактики).
Контрнаративи й інформаційні кампанії можуть змінювати обізнаність, ставлення або сприйняття соціальних норм, однак їхня ефективність щодо запобігання реальним нападам не випливає з кількості переглядів, позитивних відгуків чи короткочасних змін установок. Якісна оцінка повинна враховувати контрольну групу, тривалість спостереження, безпеку учасників, побічні наслідки та вимірюваний поведінковий результат. Висновок про доведене зменшення насильства потребує відповідних емпіричних даних (Wolfowicz та співавт., 2021; ООН, програма профілактики).
Вихід із насильницького середовища та реінтеграція
Припинення участі в насильницькій групі, зміна переконань і відмова від злочинів становлять різні процеси. Людина може припинити участь у насильстві, зберігаючи частину попередніх ідей; інша може змінити погляди до фактичного виходу з групи. На цьому розрізненні ґрунтується класична концептуальна робота про відмежування припинення участі й дерадикалізації (Horgan, 2009).
Сучасний міждисциплінарний огляд зіставляє припинення злочинної діяльності, вихід із екстремістських груп і зміни ідеологічних позицій. Він підкреслює значення соціальних умов, тривалості процесу та підтримки реінтеграції. Для оцінювання програм слід окремо перевіряти поведінкову безпеку, соціальне функціонування, повторні правопорушення, добровільність і стійкість змін (Raets, 2024).
Вихід може ускладнюватися страхом втратити друзів, репутацію, житло або соціальну підтримку. Важливо мати доступні правомірні шляхи допомоги, збереження безпеки та відновлення зв’язків із суспільством. Конкретні рішення потребують індивідуального оцінювання ризиків, а програми не варто оголошувати успішними лише на підставі декларованого відречення від колишніх поглядів (Horgan, 2009; Raets, 2024).
Український контекст: право, війна та захист потерпілих
В Україні юридичне оцінювання конкретних дій здійснюють за чинним законодавством. Кримінальний кодекс передбачає, зокрема, відповідальність за діяння, визначені статтею 161 щодо порушення рівноправності та розпалювання окремих форм ворожнечі, а також за терористичні злочини, передбачені статтями 258 та пов’язаними нормами. Застосовність статті визначають склад правопорушення, докази й компетентний орган, а не загальна психологічна характеристика особи (Кримінальний кодекс України, чинна редакція).
Методологія БДІПЛ ОБСЄ щодо злочинів на ґрунті ненависті розрізняє офіційно обліковані злочини та інциденти, про які повідомили громадські організації. Це принципово важливо під час читання статистики: кількість повідомлень не є ні повним масштабом проблеми, ні автоматично кількістю доведених злочинів. У матеріалах щодо України БДІПЛ окремо відзначає обмеження реєстрації та необхідність уважного ставлення до постраждалих. Умови війни додатково вимагають відокремлення злочинів на ґрунті упереджень від порушень міжнародного гуманітарного права та насильства, пов’язаного з бойовими діями (БДІПЛ ОБСЄ: Україна; БДІПЛ ОБСЄ: методологія).
Праворадикальний мотив не можна встановити лише за символікою, заявленою національною позицією чи конфліктом навколо історичної пам’яті. У кожному випадку потрібні конкретні дані про дії, мотив, потерпілих та контекст. Редакційне застосування міжнародних психологічних висновків до України повинно враховувати збройну агресію проти країни, ризики воєнної пропаганди, відмінність законного захисту держави від нападів на цивільних і наукові обмеження порівнянь із мирними західними вибірками. Для практичної роботи поліції й прокуратури БДІПЛ видало спеціальні рекомендації щодо кваліфікації й розслідування злочинів на ґрунті ненависті в Україні (БДІПЛ ОБСЄ, посібник для України).
Постраждалі від нападів і погроз потребують поваги, фізичної безпеки, доступу до правового захисту та за потреби психологічної допомоги. Психологічну підтримку після масового насильства докладніше розглянуто в українській статті «Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства».
Як читати наукові результати критично
Окремі дослідження аналізують переконання в загальній популяції, інші — учасників груп, засуджених осіб, матеріали відкритих джерел або повідомлення у цифрових мережах. Такі вибірки відповідають на різні запитання. Самозвіт про готовність до насильства є психологічним показником, але не дорівнює факту нападу; архіви правопорушень дають інший вид свідчень, однак також залежать від способів виявлення та правової класифікації (Wolfowicz та співавт., 2021; Knäble та співавт., 2025).
Статистичний зв’язок між чинником і результатом не доводить причинності. Дослідження після насильницької події можуть переоцінювати ті риси біографії, які здаються значущими заднім числом. Рідкісність тяжких нападів істотно обмежує позитивну прогностичну цінність навіть формально точних ознак. До того ж екстремістські середовища історично змінюються, а моделі, створені в одній країні або на одному масиві інтернет-даних, потребують окремої перевірки в інших умовах (Pandey і Behera, 2026; Rothut та співавт., 2026).
Поширені запитання
Чи всі праворадикальні погляди ведуть до насильства?
Ні. Для розуміння небезпеки потрібно розділяти зміст поглядів, схвалення заподіяння шкоди, конкретні погрози й насильницьку поведінку. Наявні огляди не підтримують уявлення про універсальний і неминучий шлях від радикальних переконань до нападу (Knäble та співавт., 2025).
Чи можна визначити майбутнього нападника за психологічним тестом?
Надійного універсального тесту для такого передбачення немає. Для професійної оцінки конкретної загрози потрібні факти, контекст, спеціальна підготовка й урахування меж методу. Самостійна класифікація людей за поглядами, емоціями чи станом здоров’я методологічно й етично неприйнятна (Wolfowicz та співавт., 2021).
Яку роль відіграють соціальні мережі?
Вони можуть полегшувати зв’язки й поширення пропаганди, але ступінь впливу залежить від платформи, людини, оточення і дослідницького визначення радикалізації. Встановити самостійний причинний вплив рекомендаційних алгоритмів на реальне насильство складно (Rothut та співавт., 2026).
Чи є праворадикальне насильство наслідком психічних розладів?
Наукові огляди не встановили загальної причинної моделі, яка пояснювала б тероризм або радикалізацію психіатричним діагнозом. Людина з психічним розладом може потребувати клінічної допомоги, а оцінка загрози має ґрунтуватися на окремих поведінкових відомостях (Trimbur та співавт., 2021).
Що робити, якщо знайома людина погрожує комусь насильством?
Слід поставитися до конкретної погрози серйозно, дбати про власну безпеку, не вступати в небезпечну конфронтацію й звернутися до компетентних служб. Повідомляти варто перевірені факти: що саме сталося, коли й щодо кого висловлено загрозу. Політичні ярлики й психологічні здогади не замінюють цих даних.
Чим відрізняються дерадикалізація та припинення участі?
Припинення участі означає вихід із насильницької діяльності або відповідної групи; дерадикалізація стосується зміни переконань і виправдань насильства. Ці процеси можуть відбуватися в різній послідовності, а їхні результати потрібно вимірювати окремо (Horgan, 2009; Raets, 2024).
Висновки
Праворадикальне насильство виникає в конкретних поєднаннях ідеологічного виправдання, міжгрупових конфліктів, особистих мотивацій, соціальних мереж та можливостей діяти. Окремі психологічні процеси — пошук визнання, страх втрати статусу, групова поляризація, дегуманізація чи конспірологічні пояснення — допомагають досліджувати такі поєднання, але жоден із них не визначає неминучої поведінки. Науково обґрунтований підхід зосереджується на підтверджених діях, правах людини, різних рівнях контексту, захисті потерпілих і ретельному оцінюванні профілактичних програм. Для України особливо важливе чітке розмежування психологічних пояснень, чинного права та історично специфічних умов війни.
Пов’язані статті
Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — загальний соціально-психологічний механізм групового обговорення й посилення початкових позицій.
Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — наслідки насильства для постраждалих і організація психологічної підтримки.
Джерела
Atran, S. (2021). Psychology of Transnational Terrorism and Extreme Political Conflict. Annual Review of Psychology, 72, 471–501. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-010419-050800.
Gill, P., та співавт. (2021). Systematic Review of Mental Health Problems and Violent Extremism. The Journal of Forensic Psychiatry & Psychology, 32(1), 51–78. https://doi.org/10.1080/14789949.2020.1820067.
Horgan, J. (2009). Deradicalization or Disengagement? A Process in Need of Clarity and a Counterterrorism Initiative in Need of Evaluation. International Journal of Social Psychology, 24(2), 291–298. https://doi.org/10.1174/021347409788041408.
Knäble, J., Breiling, L., Brodführer, A., Sadowski, F., Heil, L., & Rettenberger, M. (2025). A Scoping Review of Risk and Protective Factors for Right-Wing Extremist Violence. Aggression and Violent Behavior, 85, 102098. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102098.
Kruglanski, A. W., та співавт. (2014). The Psychology of Radicalization and Deradicalization: How Significance Quest Impacts Violent Extremism. Political Psychology, 35(S1), 69–93. https://doi.org/10.1111/pops.12163.
Kruglanski, A. W., Molinario, E., Ellenberg, M., & Di Cicco, G. (2022). Terrorism and Conspiracy Theories: A View from the 3N Model of Radicalization. Current Opinion in Psychology, 47, 101396. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2022.101396.
Molinario, E., Webber, D., Jasko, K., & Kruglanski, A. W. (2025). Quest for Significance and Violent Extremism. In The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism. https://doi.org/10.1017/9781009407892.009.
Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064.
Raets, S. (2024). Desistance, Disengagement, and Deradicalization: A Cross-Field Comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology, 68(4), 389–426. https://doi.org/10.1177/0306624X221102802.
Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the Internet: 25 Years of (Online) Radicalization Research. The Communication Review. https://doi.org/10.1080/10714421.2026.2658935.
Trimbur, M., Amad, A., Horn, M., Thomas, P., & Fovet, T. (2021). Are Radicalization and Terrorism Associated with Psychiatric Disorders? A Systematic Review. Journal of Psychiatric Research, 141, 214–222. https://doi.org/10.1016/j.jpsychires.2021.07.002.
Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and Behavioral Radicalization: A Systematic Review of the Putative Risk and Protective Factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174.
Yesilada, M., & Lewandowsky, S. (2022). Systematic Review: YouTube Recommendations and Problematic Content. Internet Policy Review, 11(1), 1652. https://doi.org/10.14763/2022.1.1652.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Бюро демократичних інститутів і прав людини. (2019). Categorizing and Investigating Hate Crimes in Ukraine: A Practical Guide. https://odihr.osce.org/odihr/419891.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Бюро демократичних інститутів і прав людини. Hate Crime — Definition. https://odihr.osce.org/hate-crime.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Бюро демократичних інститутів і прав людини. Ukraine Hate Crime Reporting. https://hatecrime.osce.org/ukraine.
Організація Об’єднаних Націй. (2016). Plan of Action to Prevent Violent Extremism. https://www.un.org/counterterrorism/en/plan-of-action-to-prevent-violent-extremism.
Організація Об’єднаних Націй. Artificial Intelligence and Preventing Violent Extremism. https://www.un.org/counterterrorism/en/artificial-intelligence-and-preventing-violent-extremism.
Україна. (2001, редакція від 18 вересня 2026 року). Кримінальний кодекс України, Закон № 2341-III. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.
ЮНЕСКО. Preventing Violent Extremism. https://www.unesco.org/en/preventing-violent-extremism.