top of page

Психологічна енкциклопедія

Місцеві лідери в урегулюванні міжгрупових конфліктів

1 день тому
Читати 16 хв

Місцеві лідери в урегулюванні міжгрупових конфліктів — це люди, здатні впливати на відносини між спільнотами, організовувати безпечну взаємодію, представляти різні інтереси й допомагати громадам переходити від взаємних звинувачень до перевірюваних рішень. До них належать обрані представники місцевого самоврядування, громадські активісти, керівники організацій, авторитетні представники вразливих спільнот, неформальні посередники, освітяни та інші люди, яким довіряють у конкретному соціальному середовищі. Їхня ефективність залежить від легітимності, зв’язків між групами, уміння розпізнавати ризики, процедурної справедливості та реальних повноважень. Weinberger і Carter, 2024; Aragaw, 2024.

Ключове завдання такого лідерства — створити умови, за яких конфліктні інтереси можна висловити без загроз і примусу, факти перевіряють, права кожної групи захищають, а домовленості мають відповідальних виконавців. Місцевий авторитет може допомогти знизити напругу, проте сам по собі не гарантує ні безпеки, ні справедливості: лідер здатен також закріплювати нерівність, приховувати насильство або говорити від імені людей, які його не уповноважували. Тому предметом оцінювання є поведінка, підзвітність і наслідки рішень, а не популярність особи. United Nations, 2012; Aragaw, 2024.

Хто такі місцеві лідери та чим вони відрізняються від медіаторів

Місцевим лідером у контексті міжгрупового конфлікту є людина, яку частина громади визнає здатною впливати на колективні рішення або спільні дії. Формальний статус, суспільна довіра та професійні навички — три різні властивості. Голова громади може мати законні управлінські повноваження, але низьку довіру певної групи; неформальна лідерка може мати широку довіру без доступу до бюджету; фаховий медіатор може володіти методикою перемовин і не бути місцевим представником. Розподіл цих ролей визначає допустимі завдання кожного учасника. Weinberger і Carter, 2024; United Nations, 2012.

Медіатор відповідає за організацію переговорного процесу відповідно до встановлених правил, а громадський лідер може бути представником сторони, організатором безпечного простору, джерелом локальної інформації чи виконавцем досягнутих домовленостей. Коли керівник має власний політичний або економічний інтерес у результаті, його участь як нейтрального посередника потребує окремої оцінки конфлікту інтересів. Визнання цього інтересу дає змогу спроєктувати процедуру із незалежним веденням, відкритими критеріями рішення та доступом до скарги. United Nations, 2012.

Формальне, неформальне та колективне лідерство

Формальними суб’єктами є представники місцевої влади, адміністрацій і установ, які мають визначені законом функції. Неформальний вплив здійснюють люди, з якими радяться сусіди, молодь, переміщені мешканці, ветерани, релігійні чи професійні спільноти. Колективне лідерство виникає тоді, коли кілька представників різних груп спільно визначають порядок денний, розподіляють відповідальність і контролюють рішення. Дослідження соціальних мереж пояснюють, чому для співпраці важливі зв’язки між різними осередками впливу, а не тільки позиція найвідомішого керівника. Weinberger і Carter, 2024.

Міжгрупове врегулювання зазвичай потребує мережі, у якій є люди, здатні донести інформацію до різних середовищ і водночас дотримуватися узгоджених правил. Водночас мережевий «міст» може перетворитися на монополію посередника, якщо вся комунікація проходить через одну особу. Децентралізація представництва та наявність кількох незалежних каналів зворотного зв’язку підвищують стійкість процесу. Ця рекомендація випливає із мережевого підходу, проте порівняльних випробувань усіх можливих моделей лідерства поки бракує. Weinberger і Carter, 2024.

Які конфлікти можуть виникати між групами в громаді

Предметом місцевого втручання можуть бути суперечки щодо розподілу ресурсів, доступу до послуг, представництва в органах ухвалення рішень, використання громадського простору, символічного визнання, історичних наративів або поведінки окремих організацій. Під час тривалих криз до цих чинників додаються зміни складу населення, нерівний доступ до інформації, невизначеність правил і недовіра до інституцій. Важливо визначити фактичний предмет суперечки, її історію, учасників і розподіл впливу, замість приписувати всій групі однакові наміри. Fiedler, 2023; UNDP, 2024.

Окрема суперечка про черговість користування приміщенням не тотожна систематичній дискримінації; конфлікт через чергу на житло має інший механізм, ніж погрози людям через їхню групову належність. У першому випадку можуть допомогти прозорі правила та узгодження потреб. У випадках переслідування, насильства або примусу першочергові завдання — захист, документування, доступ до належних процедур та відповідальність. Публічний діалог може бути додатковим інструментом лише за безпечних умов. United Nations, 2012.

Для глибшої карти причин, ескалації та деескалації дивіться «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання». Тут центральне питання — конкретний внесок місцевих лідерів у створення справедливого процесу між групами.

Психологічні механізми впливу місцевих лідерів

Довіра та легітимність

Довіра до лідера складається з очікувань компетентності, доброчесності, передбачуваності й готовності врахувати потреби тих, хто має менше впливу. Людина може бути популярною у власній групі та викликати підозру в інших. Тому легітимність міжгрупової роботи перевіряють окремо серед кожної зацікавленої спільноти, зокрема серед тих, хто зазвичай уникає публічних заходів. Дослідження соціальної згуртованості після збройних конфліктів виявляють неоднакові зміни довіри всередині груп, між групами та до влади. Fiedler, 2023.

Демонстрацією легітимності стають зрозумілі повноваження, публічні правила, виконані зобов’язання, можливість заперечити рішення без покарання та доступність інформації. Корисно відокремлювати довіру до конкретного представника від довіри до установи: першу можна втратити після зміни посадовця, тоді як сталі процедури мають працювати незалежно від персоналій. UNDP, 2024.

Групові норми та спільне представництво

Впливовий лідер може задавати норми допустимої поведінки: чи нормально обговорювати незгоду, перевіряти чутки, засуджувати погрози, залучати опонентів і визнавати власні помилки. Такий вплив пов’язаний із тим, як люди визначають належність до групи та кого вважають уповноваженим говорити від її імені. Водночас підтримка своєї групи не дає автоматичного права представляти іншу. Переходи через міжгрупові межі вимагають політичної обачності, прозорого мандата й уважності до того, як різні аудиторії сприймають дії лідера. Khalil і Hartley, 2024.

Спільна ідентичність громади може допомогти сформулювати об’єднавче завдання, наприклад забезпечення доступу до води або безпечного навчання. Вона приносить користь тоді, коли не стирає реальні нерівності й особливі потреби меншин. Представники мають мати можливість говорити про власні відмінності без вимоги негайно перейти до універсальної формули «ми всі однакові». Це практичний висновок із соціально-психологічної теорії та спостережень лідерства, а не гарантований механізм примирення в кожній громаді. Orazani та ін., 2023.

Міжгрупові зв’язки, контакт і спільна діяльність

Лідери можуть організовувати контакт між представниками груп, що раніше мало спілкувалися: спільні обговорення локальних потреб, робочі групи, освітні проєкти, координацію громадських послуг. Метааналіз контактних досліджень пов’язує міжгрупову взаємодію зі зменшенням упереджень, але пізніший огляд рандомізованих втручань показав значні прогалини у доказах довготривалого ефекту для окремих дорослих міжетнічних контекстів. Отже, сам факт зустрічі не визначає її результату; істотні безпека, статус учасників, норми, спільне завдання та характер подальшої взаємодії. Pettigrew і Tropp, 2006; Paluck та ін., 2019.

Спільна справа має конкретний результат, який групи можуть оцінити незалежно від того, чи змінили вони ставлення одна до одної. Це може бути ремонт доступного простору, графік користування інфраструктурою або спільний контроль за якістю послуг. Утім, успішне виконання одного завдання не доводить автоматичного виникнення тривалого міжгрупового довір’я. Sonnenfeld та ін., 2021; Casey та ін., 2012.

Що саме робить місцевий лідер на різних етапах конфлікту

До загострення: виявлення напруги

Лідери можуть помічати повторювані скарги, нерівний доступ до приймання рішень, публічні звинувачення цілих груп, поширення погроз і втрату контактів між спільнотами. Важливо поєднувати офіційні дані зі зворотним зв’язком від людей, які рідко беруть участь у слуханнях. Для достовірності потрібні кілька незалежних джерел, захист персональних даних та утримання від публічного приписування мотивів. Weinberger і Carter, 2024.

Раннє виявлення означає не створення списків «небезпечних груп», а розуміння ситуацій, у яких ризик насильства або виключення збільшується. Зібрані свідчення слід відрізняти від чуток, а оцінювання ризику — від політичного ярлика. Коли йдеться про конкретні погрози, діють належні механізми безпеки й компетентні органи.

Під час ескалації: зниження ризику та утримання каналів зв’язку

Коли напруга зростає, першим результатом роботи може бути припинення погроз, запобігання фізичним зіткненням, надання перевіреної інформації й встановлення контактів для невідкладного реагування. Залучення шанованих учасників кожної групи іноді допомагає зменшити поширення чуток. Проте посадовець, громадський діяч або релігійний представник не може замінити правоохоронні, судові та інші законні процедури там, де існують злочини або безпосередня небезпека. United Nations, 2012.

На цьому етапі корисно розділити відкриті переговори про спільні ресурси і чутливі свідчення постраждалих. Публічна зустріч із великою аудиторією може загострити суперечку, якщо люди відчувають загрозу, сором або необхідність захищати репутацію своєї групи. Лідер має забезпечити можливість відмовитися від участі, отримати консультацію окремо і скористатися належним захистом. Cilliers та ін., 2016.

Під час врегулювання: процедура, рішення й відповідальність

У процесі врегулювання місцевий лідер допомагає визначити сторони, предмет рішення, коло постраждалих, відповідальні установи та критерії виконання. Він може організувати збір пропозицій, доступні консультації, прозорий графік і механізм оскарження. Якщо учасники мають нерівну владу, однакова тривалість виступів не забезпечить рівного впливу: частині людей потрібні підтримка, незалежний представник, доступний формат чи захисні заходи. United Nations, 2012.

Домовленість вважають придатною до виконання, коли зрозумілі її правові межі, відповідальний виконавець, ресурси, строки, спосіб моніторингу й дії у випадку порушення. Усна згода впливових осіб без участі безпосередньо зачеплених людей створює ризик нової хвилі недовіри.

Після рішення: контроль і відновлення взаємодії

Після публічного оголошення рішення лідер допомагає перевірити, чи справді змінилися доступ до послуг, взаємодія груп, інформованість громадян і практика установ. Відповідальність за реалізацію мають нести ті органи й організації, які володіють відповідними повноваженнями. Саме на цій стадії відрізняються церемоніальна «згода» і тривалі зміни. Експериментальні дослідження громадських програм показують, що окремі покращення на рівні послуг чи участі можуть співіснувати з відсутністю довготривалих змін у політичній поведінці й колективній взаємодії. Casey та ін., 2012; Fearon та ін., 2009.

Представництво: кого необхідно залучати і як уникнути символічної участі

Лідери мають визначити, які групи реально зазнають наслідків рішення, хто має владні повноваження, хто контролює інформацію, а кому заважають економічні, вікові, мовні, фізичні чи безпекові бар’єри. Представник, обраний організатором, не обов’язково отримав мандат від спільноти. Питання «хто уповноважив цю особу?» має доповнюватися запитаннями про спосіб відкликання мандата, звітність і канали для незгодних. United Nations, 2012.

Змістовна участь жінок, молоді, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб, літніх людей та інших зачеплених груп полягає у можливості впливати на порядок денний і результати. Запрошення однієї представниці на фотографування після прийнятого рішення не створює участі. Формат варто оцінювати за тим, хто мав право ініціювати питання, чи було забезпечено доступність, чи почули альтернативні позиції та чи змінили їхні пропозиції зміст рішення. Залучення саме по собі є питанням справедливості; причинні докази його ефектів на довготривалий мир залежать від дизайну і середовища програми. Sonnenfeld та ін., 2021.

Для малих громад особливо важливі конфіденційність та захист від помсти. Якщо публічне називання представника ставить його чи родину під загрозу, застосовують безпечніші форми представництва, анонімізований зворотний зв’язок і окремі консультації. Немає підстав вимагати від постраждалих відкритого свідчення заради легітимності процедури.

Лідерські мережі, громадські ради та місцеві комітети миру

Місцевий комітет миру — одна з організаційних форм, у якій представники спільнот спільно опрацьовують локальні суперечки, підтримують зв’язок між групами і сприяють запобіганню ескалації. Він може бути неформальною ініціативою або структурою, що взаємодіє з установами. Вивчення комітетів в Ефіопії описує процедури розгляду конфліктів, але також виявляє політизацію та комерціалізацію як загрози їхній ролі; ці якісні дані не доводять універсальної ефективності моделі. Aragaw, 2024.

Мережі лідерства корисні, коли мають відкриті правила добору, ротації, протоколювання рішень, запобігання конфліктам інтересів і співпраці з відповідальними установами. Вони можуть використовувати неформальний авторитет для раннього контакту між групами, але мають передавати питання кримінального насильства, корупції або дискримінації до компетентних механізмів. Аналіз соціальних мереж вказує на потенційну роль посередників між ізольованими групами, проте ця перспектива значною мірою залишається програмою досліджень щодо саме миротворчого лідерства. Weinberger і Carter, 2024.

Небезпека виникає, коли місцевий комітет закріплює владу кількох родин, партій чи бізнесових груп, висуває умову мовчання для отримання допомоги або підміняє встановлені права «звичаєвим примиренням». Сам факт створення ради не є показником зниження насильства. Результати слід перевіряти незалежно від організаторів. Aragaw, 2024.

Коли лідерський діалог допомагає, а коли становить ризик

Діалог може бути доречним, якщо предмет суперечки визначено, учасники мають реальне право сказати «ні», а наслідки участі передбачувані. Сторони повинні розуміти, чого саме стосується зустріч: обміну досвідом, консультації щодо проєкту, вироблення рішення чи формальних переговорів. Різні цілі вимагають різних правил. United Nations, 2012.

Умовами безпеки є попередня оцінка ризиків, доступне інформування, право вийти з процесу, правила конфіденційності, запобігання погрозам, відсутність покарання за незгоду та готовність зупинити процедуру. Якщо одна сторона контролює роботу, житло, допомогу або безпеку іншої, організатори повинні відокремити ці залежності від участі в діалозі. Формальна «добровільна згода» не усуває структурного примусу.

Місцевий лідер не повинен вимагати від постраждалих прощення, зустрічі з кривдником, відмови від скарги чи публічної демонстрації примирення. Дослідження програми примирення в Сьєрра-Леоне зафіксувало одночасне посилення деяких показників соціального капіталу й погіршення психологічного добробуту окремих учасників; цей результат показує, чому оцінка суспільної користі має включати можливу шкоду людям. Cilliers та ін., 2016.

Докладні принципи викладено в матеріалах «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека» і «Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих». Для місцевого керівництва їх слід застосовувати як обмеження будь-якої організаційної ініціативи.

Асиметрія влади, конфлікт інтересів і відповідальність

У деяких громадах формально рівні учасники мають дуже різну здатність впливати на рішення. Влада проявляється в доступі до бюджету, інформації, приміщень, роботи, правової допомоги, адміністративних процедур або безпечного пересування. Лідер має назвати й документувати ці залежності, перш ніж розпочинати переговори. Інакше сильніша група може отримати публічну згоду без реальної зміни умов життя слабшої. United Nations, 2012.

Конфлікт інтересів вимагає оприлюднення істотних зв’язків, відводу від рішень за потреби та незалежного перегляду. Ротація учасників сама по собі не усуває залежність від одного джерела фінансування. Важливі доступність документів, незалежні скарги й чіткий розподіл ролей. Застосування цих гарантій є нормативною рекомендацією з належного врядування, а не формулою, ефективність якої в усіх умовах експериментально доведена.

Публічне називання «обох сторін відповідальними» без розгляду фактичних дій спотворює ситуації насильства й переслідування. Механізми конфлікту пояснюють поведінку груп, але не розподіляють юридичну відповідальність автоматично. Визнання постраждалих, захист прав, розслідування та гарантії неповторення насильства є окремими складниками справедливого врегулювання.

Що говорить наука про ефективність місцевого лідерства

Доказова база складається з кількох різних напрямів. Дослідження психології міжгрупового контакту оцінюють упередження і взаємодію; праці про соціальну згуртованість — довіру та зв’язки; експерименти з громадським розвитком — участь і локальні інституції; дослідження мирних комітетів — процеси врегулювання; роботи про лідерство — мережі впливу. Вони відповідають на споріднені, але різні питання. Переносити результати одного класу програм на всі форми місцевого лідерства методологічно некоректно. Sonnenfeld та ін., 2021; Orazani та ін., 2023.

Систематичний огляд втручань у соціальну згуртованість у крихких умовах демонструє неоднорідність програм, груп населення і вимірюваних результатів. Огляд соціально-психологічних втручань також виявляє, що механізми співпраці та контакту вивчено нерівномірно, а довгострокові наслідки для інститутів і лідерської культури потребують окремої перевірки. Отже, перспективна теорія лідерського впливу ще не дорівнює доказу ефективності конкретного місцевого комітету. Sonnenfeld та ін., 2021; Orazani та ін., 2023.

У польовому експерименті з громадським розвитком у Сьєрра-Леоне дослідники зафіксували окремі матеріальні й економічні результати, але не виявили стійкого перетворення місцевих інституцій і політичної участі за показниками дослідження. У Ліберії інший експеримент аналізував внесок спільних проєктів у соціальну згуртованість після громадянської війни. Висновок для редакційної оцінки такий: необхідно розрізняти завершений проєкт, короткочасну співпрацю, зміну довіри та довготривалу здатність громади самостійно врегульовувати конфлікти. Casey та ін., 2012; Fearon та ін., 2009.

Дослідження місцевих комітетів миру в Ефіопії виявило можливості традиційних процедур і водночас ризики політизації та приватизації впливу. Це якісне тематичне дослідження, тому його механізми важливі для постановки запитань, але числові оцінки результативності неможливо прямо перенести на іншу країну чи структуру. Aragaw, 2024.

Найважливіше обмеження доказовості полягає у відборі учасників і середовищ: громади, де люди погодилися працювати з лідерами, можуть уже мати кращі зв’язки, ніж громади, де ініціатива не відбулася. Надійне оцінювання має враховувати вихідний стан, порівняльні групи, тривалість ефекту та небажані наслідки.

Україна: роль місцевих лідерів під час російської агресії та відновлення громад

В Україні повномасштабна російська агресія змінила склад багатьох громад, доступ до житла й послуг, відносини між жителями, які залишилися, людьми, що були змушені переміститися, та тими, хто повертається. Місцеві лідери можуть працювати з практичними питаннями співжиття, доступу до інформації, участі у відбудові, прозорого розподілу підтримки та безпечної співпраці між жителями. Дані дослідження reSCORE показують важливість окремого вимірювання довіри, соціальних зв’язків і вразливостей, що різняться за групами та територіями. UNDP, 2024.

Внутрішні конфлікти щодо місцевих ресурсів, відновлення послуг або представництва можуть мати простір для врегулювання. Російську агресію та відповідальність за вчинене насильство слід розглядати відповідно до фактів і міжнародного права. Психологічні методи налагодження взаємодії між українськими групами не встановлюють симетрії відповідальності між агресором та постраждалими і не передбачають обов’язку людей зустрічатися з особами, які завдали шкоди.

Внутрішньо переміщені люди та приймаючі громади

Під час приймання переселенців напруження іноді концентрується навколо житла, черг, допомоги, робочих місць, доступу до комунальних просторів. Місцеве лідерство полягає у перевірці правил, поясненні критеріїв, організації доступного зворотного зв’язку й запобіганні стигматизації людей за статусом переміщення. Замість публічних звинувачень важливо зібрати факти: хто ухвалює рішення, які потреби не покрито, які ресурси доступні, чи працює процедура оскарження. UNDP, 2024.

Діалог із представниками внутрішньо переміщених людей повинен мати практичний наслідок: зміну правил, доступності послуг, інформування або захист від дискримінації. Залучення жінок, літніх людей і осіб з інвалідністю до обговорення має враховувати фізичну доступність і безпеку висловлювань.

Деокуповані, прифронтові та постраждалі громади

Для громад, які пережили окупацію, обстріли або масштабне насильство, пріоритетами є захист, надійна інформація, безпечні послуги, відновлення законних інституцій та участь постраждалих у рішеннях, що їх стосуються. У таких умовах лідер може координувати доступ до допомоги і передавати потреби компетентним службам. Зустрічі, присвячені «спільному примиренню», потребують окремої оцінки ризику повторної травматизації, залякування або замовчування відповідальності. Cilliers та ін., 2016; United Nations, 2012.

Наявність соціального конфлікту в громаді не дає підстав визначати психічні стани чи клінічні діагнози окремих мешканців. Якщо люди потребують психологічної або психосоціальної допомоги, доступ до неї організовують через відповідні служби на основі потреб і добровільної згоди. Цю функцію слід координувати з фахівцями, а не покладати на громадського посередника без підготовки.

Як організувати роботу місцевих лідерів: практична модель

Крок 1. Визначити предмет, групи та межі компетенції

Початковий документ має описати конкретну суперечку, її вплив на різні групи, повноваження інституцій та факти, які ще потребують перевірки. Потрібно відрізнити дискусію про управлінське рішення від загроз і правопорушень, де першими діють механізми захисту й відповідальності. Наявність правового конфлікту або небезпеки фіксують до запрошення людей на зустріч.

Крок 2. Провести незалежну оцінку представництва та безпеки

Перевіряють, кого визнають різні спільноти, чи уповноважені представники приймати рішення, чи є конфлікти інтересів, кому загрожує тиск через участь і чи існують альтернативні канали висловлювання. Окремо формулюють умови, за яких процес зупиняється. Ці вимоги узгоджуються із міжнародними принципами відповідального посередництва. United Nations, 2012.

Крок 3. Установити прозорі правила

До початку роботи погоджують цілі, порядок денний, роль фасилітатора, використання інформації, процедуру скарги, правила конфіденційності, відповідальних за безпеку та спосіб відмови від участі. Якщо лідери є сторонами суперечки, незалежне ведення процесу особливо важливе. Усні домовленості варто перетворювати на доступні учасникам документи.

Крок 4. Створити кілька каналів участі

Відкриті зустрічі доповнюють малими консультаціями, письмовими пропозиціями й доступними форматами. Це дозволяє чути людей, яким складно або небезпечно говорити перед впливовими учасниками. Представники звітують, які пропозиції прийнято, відхилено і чому. Різні канали необхідні, щоб популярний лідер не став єдиним джерелом відомостей про потреби громади.

Крок 5. Ухвалити виконуване рішення

Рішення містить конкретні дії, строки, ресурси, відповідальну установу, процедуру коригування і незалежний контроль. Публічна згода не повинна вимагати відмови від права на скаргу, правосуддя чи захист. Якщо питання не належить до компетенції місцевої групи, вона формулює звернення до уповноваженого органу, а не імітує остаточне врегулювання.

Крок 6. Оцінювати результат і ризики

Окремо перевіряють зміну доступності послуг, частоту погроз, міжгрупову взаємодію, довіру та реальну участь людей, які раніше були виключені. Проводять безпечний збір відгуків і фіксують можливу шкоду. Якщо змінилися лише кількість зустрічей або позитивні відгуки організаторів, цього недостатньо для висновку про миробудівний ефект. Sonnenfeld та ін., 2021; OSCE, 2026.

Як вимірювати внесок лідерів у зниження конфліктності

Оцінювання починають із причинної гіпотези: яка конкретна дія лідерів повинна змінити який механізм конфлікту і за який проміжок часу. Для одних програм результатом є припинення погроз, для інших — відновлення доступу до послуги, поліпшення процедури розподілу ресурсів або здатність представників різних груп регулярно ухвалювати рішення разом. Кожен результат потребує відповідного показника.

Показники процесу охоплюють репрезентативність учасників, доступність зустрічей, дотримання згоди, документування рішень та виконання строків. Показники результату — фактичні зміни поведінки й установ, рівень довіри за окремими групами, наявність дієвих каналів оскарження, кількість невирішених проблем. Показники безпеки — скарги на примус, залякування, розголошення даних, погіршення стану постраждалих. Зведений «бал успіху» не повинен маскувати шкоду невеликій групі людей. Cilliers та ін., 2016; OSCE, 2026.

Для України корисно розрізняти горизонтальну згуртованість — відносини між жителями та групами — і вертикальну, тобто довіру до органів та інституцій. Структура показників reSCORE дозволяє концептуально розвести ці виміри, але конкретну місцеву ініціативу потрібно оцінювати власними даними до та після втручання і, за можливості, обґрунтованим порівнянням. UNDP, 2024.

За відсутності надійної порівняльної групи можна описувати внесок програми, послідовність подій та альтернативні пояснення; причинний висновок тоді має залишатися обмеженим. Методичні підходи до оцінювання складних миробудівних процесів наголошують на необхідності враховувати місцевий контекст, зміни в часі та кілька джерел доказів. Apgar та ін., 2024.

Типові помилки місцевих лідерів

Перша помилка — говорити від імені всієї громади, коли організатор має підтримку лише активної частини мешканців. Друга — плутати відсутність відкритих заперечень зі згодою. Третя — запрошувати людей на публічний діалог до оцінювання ризиків примусу та насильства. Четверта — оцінювати успіх за кількістю заходів, а не виконаних рішень і зміною умов життя. П’ята — перетворювати медіацію на спосіб закрити питання відповідальності за шкоду. Ці ризики поєднують висновки досліджень локальних комітетів, програм розвитку та посередництва. Aragaw, 2024; Casey та ін., 2012; United Nations, 2012.

Ще одна помилка — вважати, що авторитет однієї людини усуває потребу в інституційних процедурах. Навіть визнаний лідер не здатен гарантувати тривалі результати без прозорих правил, можливості оскарження, належних ресурсів і наступності після зміни керівництва. Fiedler, 2023.

Питання та відповіді

Чи може місцевий лідер самостійно врегулювати міжгруповий конфлікт?

Він може вплинути на окремі механізми — відновити канал зв’язку, знизити напругу, допомогти уточнити потреби та зібрати компетентних учасників. Стійке врегулювання залежить також від повноважень установ, безпеки, доступу до ресурсів, прав постраждалих і виконання рішень. Роль особистості слід оцінювати разом зі структурою відносин та інституцій. Weinberger і Carter, 2024.

Чи обов’язково лідер має бути нейтральним?

Представник громади може відкрито захищати законні інтереси своєї групи. Важливо, щоб його роль була прозорою, а процедурне ведення спірного питання забезпечувало справедливі правила, захист учасників та управління конфліктами інтересів. Незалежному медіатору потрібні інші професійні гарантії, ніж обраному представнику. United Nations, 2012.

Чи завжди спільні заходи зменшують упередження?

Ні. Узагальнена доказова база міжгрупового контакту є обнадійливою, проте результати залежать від умов, складу учасників, тривалості та ризиків. Публічна зустріч в умовах погроз або нерівної влади може посилити недовіру. Pettigrew і Tropp, 2006; Paluck та ін., 2019.

Як перевірити, чи представляє людина інтереси групи?

Потрібно з’ясувати, ким і як її делеговано, які питання вона уповноважена вирішувати, як звітує, чи існує процедура заміни та чи мають незгодні альтернативний канал. Репрезентативність перевіряють за реальною участю різних підгруп, а не за посадою, відомістю чи кількістю підписників.

Що робити, якщо одна група відмовляється від діалогу?

Відмову поважають. Організатори можуть надати інформацію про безпечні альтернативи, окремі консультації та законні способи захисту інтересів. Участь не може бути умовою доступу до допомоги, відновлення прав чи отримання послуг. United Nations, 2012.

Чи повинні постраждалі прощати кривдників заради миру?

Прощення є особистим рішенням і не становить обов’язку постраждалої людини. Захист, відповідальність за шкоду, справедливі процедури й гарантії неповторення насильства мають власне значення. Деякі примирювальні втручання можуть мати несприятливі індивідуальні наслідки навіть за позитивних групових змін. Cilliers та ін., 2016.

Яка перша ознака успіху місцевої ініціативи?

Найзмістовніша початкова ознака — конкретна безпечна зміна, яку підтверджують різні учасники: усунена загроза, доступніше рішення, виконана домовленість, працюючий канал скарг. Для заяви про довготривалу соціальну згуртованість потрібні додаткові вимірювання й спостереження. Sonnenfeld та ін., 2021.

Висновки

Місцеві лідери сприяють врегулюванню міжгрупових конфліктів тоді, коли їхній суспільний вплив стає частиною прозорої, підзвітної та безпечної системи спільних рішень. Вони здатні виявляти напругу, поєднувати ізольовані групи, організовувати представництво, підтримувати виконання домовленостей і передавати складні питання належним установам. Наукові дані підтверджують значення контактів, соціальних зв’язків і громадських процедур, водночас виявляють неоднорідність ефектів та можливу шкоду окремих втручань. Orazani та ін., 2023; Cilliers та ін., 2016.

В українських громадах критерій відповідального лідерства охоплює повагу до постраждалих від російської агресії, безпечну добровільну участь, захист прав і підзвітність рішень. Найцінніший результат — спроможність людей і установ справедливо розв’язувати суперечності й після завершення окремого проєкту.

Пов’язані статті

Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій — батьківський матеріал про участь громад та інституційну організацію миробудування.

Психосоціальна підтримка у миробудуванні та реінтеграції — підтримка людей у відновленні суспільних відносин.

Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — групові та інституційні показники.

Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека — застосування принципів безпеки в українському контексті.

Джерела

Apgar, M., Bradburn, H., Rohrbach, L., та ін. (2024). Rethinking rigour to embrace complexity in peacebuilding evaluation. Evaluation, 30(3), 408–433. https://doi.org/10.1177/13563890241232405.

Aragaw, B. A. (2024). Conflict resolution from below: The case of local peace committees in North Wollo Zone, Amhara Region, Ethiopia. African Security Review, 33(1), 98–114. https://doi.org/10.1080/10246029.2024.2306284.

Casey, K., Glennerster, R., & Miguel, E. (2012). Reshaping institutions: Evidence on aid impacts using a preanalysis plan. The Quarterly Journal of Economics, 127(4), 1755–1812. https://doi.org/10.1093/qje/qje027.

Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682.

Fearon, J. D., Humphreys, M., & Weinstein, J. M. (2009). Can development aid contribute to social cohesion after civil war? Evidence from a field experiment in post-conflict Liberia. American Economic Review, 99(2), 287–291. https://doi.org/10.1257/aer.99.2.287.

Fiedler, C. (2023). What do we know about how armed conflict affects social cohesion? A review of the empirical literature. International Studies Review, 25(3), viad030. https://doi.org/10.1093/isr/viad030.

Khalil, L., & Hartley, J. (2024). Public leadership to foster peacebuilding in violently divided societies. Public Management Review, 26(3), 724–745. https://doi.org/10.1080/14719037.2022.2116094.

Orazani, S. N., Reynolds, K. J., & Osborne, H. (2023). What works and why in interventions to strengthen social cohesion: A systematic review. Journal of Applied Social Psychology, 53, 938–995. https://doi.org/10.1111/jasp.12990.

Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE). (2026). Guide for Evaluation of Facilitated Dialogues. https://www.osce.org/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842.

Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://doi.org/10.1017/bpp.2018.25.

Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751.

Sonnenfeld, A., та ін. (2021). Strengthening intergroup social cohesion in fragile situations. 3ie Systematic Review, 46. https://doi.org/10.23846/SR00046.

United Nations Development Programme (UNDP). (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024.

United Nations. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation.

Weinberger, C., & Carter, D. R. (2024). Social network competence for peace leadership. Journal of Leadership Studies, 18(3), 98–104. https://doi.org/10.1002/jls.21914.

 
 
bottom of page