Переговори між конфліктуючими громадами: психологічні механізми
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Переговори між конфліктуючими громадами — це організований процес узгодження рішень між представниками спільнот, інтереси, потреби, уявлення про справедливість або досвід взаємодії яких увійшли в суперечність. Їхня психологічна особливість полягає в тому, що учасники одночасно обговорюють конкретну проблему й представляють групи, від яких залежать їхні повноваження, репутація та можливість виконати домовленості. За столом переговорів присутні не лише представники: на рішення впливають очікування мешканців, пам’ять про попередні події, страх втрат, довіра до процедур і спроможність установ виконувати обіцянки.
Наукові дослідження переговорів та міжгрупових конфліктів описують сприйняття загроз, упередження, групову ідентичність, емоції та мотивоване мислення як чинники, що ускладнюють пошук рішень навіть тоді, коли практичний компроміс можливий (Friend і Malhotra, 2019; Brett і Thompson, 2016). Водночас переговори залежать від матеріальних ресурсів, права, повноважень і розподілу влади. Психологічний аналіз допомагає вибудувати процес, у якому ці реальні обставини можна обговорювати точно й безпечно.
Коли переговори справді відбуваються між громадами
Громада в цьому контексті означає територіальну, соціальну або іншу спільноту людей, яких поєднують умови життя, належність, інституції чи спільні інтереси. Переговори можуть стосуватися розподілу води, землі й бюджетних коштів, доступу до громадських просторів, прийому внутрішньо переміщених людей, транспортних маршрутів, відбудови інфраструктури або правил користування спільними послугами. Іноді сторони представляють сусідні територіальні громади; іноді — групи всередині однієї громади, наприклад різні мікрорайони, мешканців і підприємців або приймаючу спільноту та переселенців.
Ключова умова — наявність колективних інтересів і представництва. Якщо двоє сусідів сперечаються щодо паркування, це насамперед міжособистісні переговори. Коли рішення про користування дорогою зачіпає кілька поселень, публічні бюджети й права мешканців, виникає міжгруповий процес із власними психологічними закономірностями. Для ширшого пояснення витоків протистояння див. «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання».
Переговори розрізняються за метою. Одні потрібні для термінового узгодження безпечних правил співжиття; інші — для розподілу ресурсу; ще інші — для вироблення спільного проєкту чи зміни несправедливих процедур. Розмови про досвід і взаємне сприйняття мають іншу безпосередню мету, ніж підписання обов’язкової для виконання угоди. Обидва формати можуть поєднуватися, але потребують різних правил і критеріїв результату.
Чим міжгрупові переговори відрізняються від звичайної розмови
Від імені громади людина виступає водночас учасником розмови, представником інтересів та об’єктом контролю своєї групи. Її поступку можуть оцінити як зраду, а непохитність — як доказ сили. Через це навіть нейтральні формулювання про бюджет або графік робіт іноді сприймаються як заяви про гідність, статус чи право належати до спільного простору. Експериментальні дослідження представницьких переговорів показують, що підзвітність перед власною групою, спосіб обрання представника і його становище всередині групи змінюють переговорну поведінку; напрями ефектів залежать від умов дослідження (Klimoski і Ash, 1974; O’Connor, 1997; van Kleef та ін., 2007).
Успіх на зустрічі й підтримка домовленості мешканцями — окремі питання. Представники можуть дійти спільного рішення, яке їхні громади згодом відкинуть через непрозорий мандат, страх втрат або відсутність можливості поставити запитання. Тому міжгруповий переговорний процес охоплює підготовку представництва, обмін інформацією, прийняття рішення, його пояснення громадам і перевірку виконання.
Психологічний механізм перший: сприйняття загрози та захист групових інтересів
Коли громада вважає, що інша група обмежить доступ до житла, послуг, фінансування чи політичного впливу, переговорна пропозиція може сприйматися крізь очікування втрати. Загроза буває матеріальною — ресурси, безпека, робочі місця — або символічною: зневага до звичаїв, публічного статусу, мови чи пам’яті. Відчуття загрози саме по собі не визначає, чи справді ресурсів бракує; відповідь має спиратися на перевірені факти та досвід мешканців. Огляд психологічних бар’єрів міжгрупового врегулювання пояснює, чому такі оцінки посилюють недовіру й зменшують готовність розглядати пропозиції опонента (Friend і Malhotra, 2019).
Завдання підготовки — окремо записати підтверджені потреби, прогнозовані ризики й неперевірені припущення. Наприклад, за суперечки про доступ до укриття одна громада може боятися фізичного перевантаження об’єкта, а інша — дискримінаційного недопуску. Перша проблема вимагає даних про місткість і маршрути, друга — прозорих правил доступу та незалежного контролю. Формула «ви просто перебільшуєте» руйнує можливість обговорити обидві підстави.
Значення має також порядок розмови. Якщо ризики життю й безпеці залишаються нез’ясованими, швидкий перехід до розподілу другорядних вигод може збільшити напруження. Спочатку потрібно визначити умови безпеки, повноваження і межі обговорюваного, а вже потім шукати варіанти співпраці.
Механізм другий: «наша громада» як джерело довіри та тиску
Групова належність дає людям відчуття підтримки й водночас створює очікування лояльності. У переговорах це означає, що зміст пропозиції часто оцінюють разом із тим, хто її висловив: те саме рішення від «своїх» може здаватися надійним, а від «чужих» — прихованою пасткою. Такі закономірності розглядаються в психології міжгрупових конфліктів та дослідженнях поведінки представників (Friend і Malhotra, 2019; Aaldering та ін., 2013).
Переговорник повинен мати зрозумілий мандат: кого він представляє, які питання може погоджувати, що потребує консультацій і як повідомлятиме результати. Якщо громадські групи неоднорідні, одна людина може не представляти досвід жінок, молоді, людей з інвалідністю, старших мешканців, переселенців або тих, хто зазнав найбільших втрат. Запрошення символічного «представника всіх» без перевірки його зв’язку з групою здатне посилити виключення.
Важливе правило — передбачити право повернутися до громади для обговорення проміжної пропозиції. Це зменшує тиск миттєвої демонстрації лояльності. Проте консультації теж мають межі: за небезпеки розголошення конфіденційних даних чи погроз оприлюднення деталей може нашкодити учасникам. Правила зворотного зв’язку узгоджують до зустрічі.
Механізм третій: когнітивні упередження та уявлення про «фіксований пиріг»
Одна з типових переговорних помилок — уявлення, що будь-який виграш іншої сторони неминуче дорівнює власній втраті. Для окремих ресурсів така конкуренція справді існує: один і той самий бюджет не можна витратити двічі. Але конфлікт може охоплювати кілька потреб, які мають різну вагу для сторін. Тоді можливі поетапні рішення, обмін поступками у різних питаннях, спільне залучення ресурсів або незалежні гарантії виконання. Огляди переговорної психології відзначають роль упереджень, інформації про пріоритети та здатності шукати спільно корисні варіанти (Brett і Thompson, 2016; Boothby та ін., 2023).
Інші ризики — вибірковий добір фактів на користь власної позиції, приписування супротивникам найгірших мотивів, переоцінка власної правоти та різне ставлення до однакових втрат. Тому під час підготовки корисно розмежувати позицію («гроші мають отримати лише наші») і потребу («нам потрібне гарантоване фінансування шкільного підвезення»). Такий аналіз сам по собі ще не доводить можливості домовленості, але допомагає з’ясувати, які частини конфлікту справді несумісні.
Практична техніка — окрема карта інтересів: для кожної сторони зафіксувати бажаний результат, мінімально прийнятні умови, неприйнятні ризики, докази та альтернативи в разі відсутності угоди. Альтернативу оцінюють реалістично, включаючи юридичні, фінансові й соціальні наслідки. Саме тут стає помітною різниця між «поступкою заради тиші» та обґрунтованим рішенням.
Механізм четвертий: колективні емоції, гідність і образа
Страх, гнів, приниження, недовіра й надія впливають на увагу, оцінку ризику та готовність слухати. Емоційні висловлювання одного учасника передають інформацію іншим і можуть змінювати їхні очікування, але інтерпретація гніву чи тривоги залежить від статусу сторін та ситуації. Систематизований огляд емоційних процесів у переговорах розрізняє особистий, міжособистісний і груповий рівні та застерігає від простих універсальних правил (van Kleef і Côté, 2018).
Вимога визнати втрату, порушення прав або попередню несправедливість має реальний зміст. Вислухати розповідь про шкоду не означає погодитися з неперевіреним обвинуваченням; так само офіційне визнання підтверджених порушень вимагає відповідних дій, а не лише ввічливих формул. Коли сторона почувається зневаженою, заклик «забути минуле заради майбутнього» здатний закрити можливість обговорювати конкретні порушення.
Тому переговорний порядок денний може містити окремі питання про захист гідності, визнання встановлених фактів, процедури скарг, правовий захист і механізми запобігання повторенню шкоди. Психологічне зниження напруження підтримує обговорення; воно не підміняє відповідальності й справедливості.
Механізм п’ятий: процесуальна справедливість і право бути почутими
Для мешканців важливі і зміст рішення, і спосіб його ухвалення. Процесуальна справедливість стосується доступу до участі, послідовності правил, можливості висловити заперечення, обґрунтованості критеріїв і зрозумілого механізму перегляду. Розподільча справедливість — питання про те, хто отримує ресурси, які несе витрати та за яким принципом. Дослідницький огляд переговорів показує, що обидві площини впливають на перебіг і результати домовленостей (Druckman і Wagner, 2016).
Практично це означає відкритий опис того, хто встановлює порядок денний, як добирають делегатів, звідки беруться цифри, хто веде протокол і як розглядають заперечення. Учасники повинні розуміти різницю між консультацією, спільною рекомендацією та юридично обов’язковим рішенням. Надання слова без жодного впливу на процедуру може створити враження удаваної участі.
Процедура має передбачати доступність: зрозумілу мову, фізичну та цифрову безбар’єрність, час для доглядових обов’язків, можливість письмової участі й захист персональних даних. Це не ритуальні атрибути «гарного діалогу», а умови того, чи справді представлені люди можуть вплинути на результат.
Механізм шостий: довіра, перевірюваність обіцянок і спільні очікування
Довіра між групами зростає тоді, коли є підстави очікувати передбачуваної поведінки, виконання зобов’язань та можливості виявити порушення. У гострому конфлікті вимога «спочатку повністю довіртеся нам» може бути нереалістичною. Натомість домовленості можуть передбачати обмежені перевірювані кроки: публічний графік, узгоджений критерій доступу, спільний моніторинг, строк перевірки й процедуру виправлення збоїв. Про ширший процес див. «Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється».
Важливо відокремлювати добрі наміри представника від його реальної спроможності діяти. Посадовець, активіст або делегат може щиро підтримувати компроміс і водночас не мати бюджету, повноважень чи підтримки потрібного органу. Тому умови рішення мають зазначати відповідального виконавця, джерело ресурсу, межі його повноважень і спосіб незалежно перевірити виконання.
Як організувати переговори: від аналізу конфлікту до виконання
1. З’ясувати предмет, учасників і безпекові ризики
Потрібно розрізнити безпосередній предмет спору, його історію й ширші соціальні напруження. Для кожної групи аналізують, кого зачіпає проблема, хто може говорити від її імені, які групи відсутні, які юридичні обмеження діють і чи є погрози, переслідування або залежність від сильнішої сторони. У конфліктах, пов’язаних з насильством, насамперед оцінюють ризик примусу й повторної шкоди. Настанови ООН щодо медіації визначають згоду, інклюзивність, належну підготовку, узгодженість з правом і якість домовленостей як фундаментальні умови процесу (ООН, 2012).
2. Уточнити мандат і можливості представництва
Кожна делегація має пояснити, хто її уповноважив, які рішення вона вправі погоджувати і як залучатиме людей, яких зачіпає результат. Важливо залучити групи, які зазвичай менш помітні на публічних зборах. За необхідності можуть бути окремі підготовчі консультації, анонімні канали зворотного зв’язку й допомога незалежних фахівців. Присутність делегата є лише одним показником включення: важлива реальна здатність впливати.
3. Узгодити правила розмови та протокол фактичних даних
До обговорення конкретних вимог визначають порядок виступів, часові межі, правила оприлюднення інформації, процедуру реагування на погрози та право зробити перерву. Дані про гроші, чисельність населення, навантаження на інфраструктуру чи права користування мають походити з перевірюваних джерел. Якщо інформація спірна, сторони домовляються, хто і як її перевірятиме.
4. Перекласти жорсткі позиції мовою потреб і критеріїв
Кожна сторона послідовно називає свою пропозицію, підстави, ключову потребу та межі прийнятності. Ведучий уточнює значення слів, щоб «рівність» означала конкретний критерій, а «безпека» — перевірювані заходи. Визнання потреби не створює обов’язку приймати будь-яку вимогу. Права людини, встановлені правові вимоги й безпека не перетворюються на предмет торгу лише тому, що хтось цього хоче.
5. Створити кілька варіантів і перевірити їх на справедливість
Корисно розглядати кілька альтернатив: різні графіки, формули розподілу, пілотний етап, незалежне оцінювання, спільне фінансування, механізм компенсації допустимих витрат чи окремий контрольний орган. Кожен варіант перевіряють за законністю, безпекою, розподілом вигод і ризиків, ресурсною спроможністю та наслідками для вразливих людей. Якщо прийнятного рішення немає, фіксують розбіжності й подальшу процедуру, а не оголошують штучний консенсус.
6. Перевірити підтримку громад і завершити письмову угоду
Проміжні рішення пояснюють мешканцям у заздалегідь узгоджений спосіб. Відгуки мають документуватися, особливо коли люди повідомляють про непередбачені ризики. Фінальний документ визначає предмет домовленості, конкретні зобов’язання, виконавців, строки, ресурси, показники виконання, механізм скарг і дату перегляду. Ступінь обов’язковості угоди визначають компетенція сторін та застосовне право.
7. Моніторити виконання і відновлювати процес після порушень
Для довіри важлива реакція на збій. Якщо ресурс не виділено або обіцяний доступ заблоковано, сторони повинні мати процедуру з’ясування причин, виправлення і повідомлення мешканців. Без цього навіть змістовна домовленість може стати новим джерелом недовіри. Показником ефективності є не тільки кількість зустрічей, а фактичне виконання погоджених рішень і зменшення конкретної шкоди.
Роль посередника: нейтральність процедури і межі впливу
Посередник допомагає організувати безпечний і зрозумілий процес, з’ясувати предмет суперечки, забезпечити слово для учасників, відокремити факти від припущень і перевірити реалізовність варіантів. Залежно від повноважень, він може вести спільні зустрічі, окремі консультації та роботу з формулюванням домовленостей. Посередництво відрізняється від переговорів як таких: у переговорах сторони безпосередньо представляють свої інтереси; посередник підтримує процедуру, але не отримує автоматичного права визначати результат.
Належний посередник відкрито повідомляє про можливий конфлікт інтересів, джерело фінансування, повноваження та межі конфіденційності. Неупередженість процедури означає послідовне застосування правил і врахування реальних дисбалансів. Коли одна сторона має змогу погрожувати, перекривати доступ до життєво важливих ресурсів або карати за незгоду, формально однаковий час для виступів не забезпечує справедливої участі. Настанови ООН наголошують на підготовленості, згоді, інклюзивності та нормативних межах медіації (ООН, 2012).
Місцеві посередники можуть мати важливий авторитет завдяки знанню спільнот і тривалим соціальним зв’язкам. ПРООН описує внутрішнє посередництво як роботу людей, які добре знають місцеві обставини та можуть сприяти ранньому врегулюванню суперечностей. Це опис практичного підходу, а не доказ однакової ефективності для всіх ситуацій (ПРООН: Insider Mediation).
Переговори, діалог, медіація та примирення: різні результати
Міжгруповий діалог допомагає з’ясувати досвід, потреби та взаємні уявлення. Переговори спрямовані на узгодження конкретних зобов’язань і рішень. Медіація додає третю сторону, яка сприяє процесу. Примирення стосується ширших і триваліших змін у відносинах, у тому числі правди, відповідальності, гарантій неповторення й питання відновлення довіри. Про власні межі діалогу див. «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека».
Одна вдала зустріч може завершитися робочим графіком, але не змінити ставлення людей до іншої спільноти. І навпаки, учасники можуть краще зрозуміти одне одного й залишитися без угоди через юридичну заборону, брак грошей або невирішену проблему відповідальності. Огляд емпіричних оцінок міжгрупового діалогу відзначає його різні цілі — стосунки, громадянську участь, соціальні зміни — й методологічні труднощі вимірювання ефектів (Dessel і Rogge, 2008).
Примирення або прощення не може бути умовою права постраждалих на безпеку, захист, доступ до послуг чи справедливу процедуру. Участь у контакті та діалозі має бути добровільною. Там, де триває насильство або є примус, першорядними є припинення шкоди, захист людей, документування порушень і виконання законних зобов’язань.
Що підказують дослідження, а чого вони ще не доводять
Сильна частина доказової бази стосується загальних механізмів: міжгрупових бар’єрів, упереджень у переговорах, ролі емоцій і справедливості процедур. Це підтверджують великі огляди літератури, зокрема Friend і Malhotra (2019), Druckman і Wagner (2016) та van Kleef і Côté (2018). Однак частина експериментів проводилася в лабораторних умовах, у двосторонніх переговорах або зі студентськими групами. Перенесення їхніх результатів на багатосторонні конфлікти територіальних громад потребує перевірки реальних інституційних, культурних і безпекових умов.
Дослідження міжгрупового контакту дають підстави очікувати покращення певних ставлень за сприятливих умов, але не дозволяють стверджувати, що достатньо зібрати конфліктуючі громади в одній залі, щоб вони уклали стійку угоду. Огляд застосування контакту до конфліктів обговорює можливості та обмеження таких програм (Al Ramiah і Hewstone, 2013). Сучасний огляд втручань підкреслює, що ефективність залежить від типу проблеми, цільового механізму та контексту; єдиного втручання для всіх ситуацій немає (Čehajić-Clancy і Halperin, 2024).
Оцінювання саме переговорів громад має включати незалежні дані до й після втручання, порівняння з альтернативними сценаріями там, де це можливо, та відстеження непередбачених наслідків. Публічна кількість заходів, кількість підписаних меморандумів і позитивні відгуки учасників є корисними показниками діяльності, але окремо не встановлюють причинного впливу програми на суспільну згуртованість.
Коли переговори можуть погіршити ситуацію
Примус, нерівність влади та удавана згода
Якщо доступ до допомоги, житла чи безпеки залежить від участі в зустрічі або прийняття пропозиції, згода не є вільною в повному розумінні. Ризик посилюється, коли сильніша сторона визначає порядок денний, контролює інформацію та одноосібно тлумачить результат. У таких умовах першочерговими можуть бути захисні заходи, правова допомога, незалежний контроль або відкладення переговорів. Настанови ООН про медіацію прямо вимагають згоди сторін та дотримання нормативних рамок (ООН, 2012).
Відтворення нерівності всередині громади
Домовленість між помітними лідерами може залишити поза рішенням людей, які найбільше залежать від послуг або мають найменше голосу. Однакове число делегатів від кожної сторони не гарантує врахування потреб менш представлених груп. Потрібні зрозумілі критерії відбору, канали скарг та оцінка розподілу наслідків усередині кожної громади.
Публічне приниження і небезпечне розголошення
Примусові особисті історії, відкриті списки постраждалих, трансляції конфіденційних зустрічей та публічний тиск «знайти спільну мову» можуть завдати додаткової шкоди. Формат зустрічі, обсяг запису, доступ до протоколів та право відмовитися від відповіді узгоджують завчасно. Особиста розповідь не повинна бути ціною отримання послуги або права голосу.
Символічний консенсус без ресурсів
Коли сторони підписують загальну декларацію без повноважень, коштів і строків, невиконані обіцянки можуть поглибити недовіру. Ефективніший результат — чесно зафіксований частковий прогрес, перелік розбіжностей і наступний перевірюваний крок.
Український контекст: війна, переміщення та відновлення громад
Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну спричинило масштабні людські втрати, переміщення та руйнування інфраструктури. У громадах, які приймають внутрішньо переміщених людей, у деокупованих територіях та місцях відбудови можуть виникати суперечності щодо житла, бюджетів, підтримки різних груп і послідовності відновлювальних робіт. Це підстави для предметних внутрішньосуспільних переговорів у межах українського правового порядку. Відповідальність за міжнародну агресію та порушення міжнародного права визначається відповідними правовими процедурами; психологія переговорів не встановлює їх і не створює симетрії відповідальності.
Аналітичні програми ПРООН і партнерів вивчають горизонтальні зв’язки між групами та вертикальну довіру до інституцій. Звіт reSCORE 2024 присвячений суспільній згуртованості в умовах російського вторгнення, а матеріали SHARP, хвиля 3 досліджують стійкість, потреби, довіру та взаємини населення. Ці спостереження допомагають формувати гіпотези для місцевої роботи, проте самі по собі не доводять ефективності окремої переговорної методики.
ПРООН описує практику співпраці місцевої влади, громадських ініціатив і установ безпеки навколо визначення потреб та місцевих пріоритетів («Community Security and Social Cohesion»). Для переговорів про відновлення корисно починати з прозорої карти потреб, критеріїв розподілу допомоги й безпечних каналів участі; оцінка конкретної громади повинна ґрунтуватися на її власних даних.
Наприклад, у суперечці щодо черговості ремонту шкіл у двох поселеннях слід окремо перевірити рівень пошкоджень, кількість дітей, можливість безпечного навчання, транспорт, потреби дітей з інвалідністю, джерела фінансування й часові обмеження. Тільки після цього доцільно обговорювати формулу пріоритетів. Людям варто пояснити, хто ухвалює остаточне рішення й як подати заперечення. Визнання болю однієї громади не применшує втрат іншої, а безпечне обговорення потреб не зобов’язує постраждалих до прощення.
Як оцінити результати переговорів
Для змістовного оцінювання потрібна початкова точка: яка конкретна проблема існувала, кого зачіпала і за якими ознаками буде помітне покращення. Показники варто розділити на чотири площини. Перша — процес: безпека, добровільність, реальна представленість, доступ до інформації й дотримання процедури. Друга — результат рішення: його законність, зрозумілість, розподіл вигод і витрат, наявність відповідальних виконавців. Третя — виконання: чи реалізовані кроки, скільки порушень зафіксовано, як вирішено скарги. Четверта — ширші наслідки: чи змінилися очікування взаємної надійності, відчуття справедливості та можливість мирної взаємодії.
Особливо важливо враховувати людей, які не брали участі у зустрічах. Їхній досвід може відрізнятися від оцінок делегатів. У місцевих програмах доцільно поєднувати документацію рішень із анонімними опитуваннями, якісними інтерв’ю, незалежною перевіркою виконання й аналізом скарг. Відстеження суспільної згуртованості має враховувати і стосунки між групами, і довіру до інституцій, як у рамках індексу SCORE.
Практичний приклад: спір щодо громадського простору
Уявімо дві групи мешканців, які по-різному бачать використання відновленого приміщення: одна хоче молодіжний центр, інша — пункт соціальних послуг. Публічна дискусія вже перетворилася на взаємні звинувачення в байдужості. Першим кроком є перевірка правового статусу будівлі, кошторису, доступності й реального попиту. Далі сторони визначають, які потреби є невідкладними, а які можна задовольнити іншим способом.
Ведучий зустрічі відокремлює звинувачення щодо мотивів від перевірюваних тверджень. Учасники можуть розглянути зонування приміщення, часовий розклад, альтернативні локації або поетапне фінансування. Кожен варіант перевіряють за критеріями доступності, безпеки, витрат і рівного доступу. Якщо приміщення непридатне для одного з передбачених видів послуг, відповідне рішення виключають незалежно від популярності. Наприкінці фіксують, хто перевіряє технічні можливості та коли громада побачить обґрунтовану відповідь.
Це навчальна модель переговорного аналізу, а не опис проведеного експерименту чи підтвердженої успішної програми. Її цінність у чіткому поділі потреб, фактів, критеріїв і повноважень.
Поширені запитання
Чи можуть громади домовитися, якщо між ними немає довіри?
Так, інколи домовленість можлива за обмеженої довіри, коли сторони погоджують конкретні перевірювані кроки та незалежний контроль. Для складних питань потрібні безпека, законні повноваження й реалістичні гарантії. Поступове виконання домовленостей може створювати підстави для довіри, але саме по собі не гарантує її відновлення.
Хто має представляти громаду на переговорах?
Особи з підтвердженим мандатом і належним зв’язком із людьми, яких зачіпає рішення. Залежно від предмета це можуть бути уповноважені органів місцевого самоврядування, громадських організацій, ініціативних груп або спеціально обрані делегати. Важливі прозорі критерії представництва, консультації з менш помітними групами та можливість перевірити, чи не порушено права відсутніх учасників.
Чи повинен посередник бути однаково прихильним до всіх вимог?
Посередник забезпечує справедливу процедуру й не вирішує наперед результат на користь однієї сторони. Однак загрози, примус, дискримінація та порушення закону не стають допустимими від того, що їх названо переговорною позицією. Об’єктивні критерії, захист учасників і правові межі залишаються обов’язковими.
Чи достатньо однієї зустрічі для примирення?
Однієї зустрічі може вистачити для вузького адміністративного рішення, але примирення охоплює довший процес, у якому можливі питання відповідальності, захисту прав, подолання наслідків шкоди та гарантій неповторення. Наявність угоди не означає, що кожна людина пробачила іншим або відчула безпеку.
Що робити, якщо мешканці відкидають домовленість представників?
Слід з’ясувати причину: недостатній мандат, помилки даних, непередбачені наслідки, порушення правил консультацій чи розбіжність у цінностях. Після цього — виправити процедуру, оприлюднити обґрунтування й повернути спірні положення на належний рівень розгляду. Нав’язане «остаточне рішення» без повноважень і підтримки часто лише переносить конфлікт на етап виконання.
Чи можна проводити переговори під час війни?
Внутрішні переговори щодо місцевих послуг, допомоги й відновлення можуть бути необхідними навіть за умов воєнного стану, якщо вони безпечні, законні й добровільні. Конкретні рішення приймають із урахуванням чинних обмежень, загроз і компетенції установ. Ведення таких переговорів між громадянами та установами України не слід змішувати з питанням міжнародно-правової відповідальності за російську агресію.
Висновок
Переговори між конфліктуючими громадами поєднують реальну проблему розподілу ресурсів, прав чи відповідальності з психологією колективної загрози, групової лояльності, емоцій, упереджень, довіри й справедливості. Їхню якість визначає здатність сторін працювати з перевірюваними фактами, мати законні й зрозумілі повноваження, визнавати значущість завданої шкоди, враховувати відсутні голоси та перевіряти виконання обіцянок. Добра переговорна процедура робить відповідальні рішення можливими й залишає людям право на незгоду, захист і справедливість.
Пов’язані статті
Джерела
Aaldering, H., Greer, L. L., Van Kleef, G. A., & De Dreu, C. K. W. (2013). Interest (mis)alignments in representative negotiations: Do pro-social agents fuel or reduce inter-group conflict? Organizational Behavior and Human Decision Processes, 120(2), 240–250. https://doi.org/10.1016/j.obhdp.2012.06.001
Al Ramiah, A., & Hewstone, M. (2013). Intergroup contact as a tool for reducing, resolving, and preventing intergroup conflict: Evidence, limitations, and potential. American Psychologist, 68(7), 527–542. https://doi.org/10.1037/a0032603
Boothby, E. J., Cooney, G., & Schweitzer, M. E. (2023). Embracing complexity: A review of negotiation research. Annual Review of Psychology, 74, 299–332. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-033020-014116
Brett, J., & Thompson, L. (2016). Negotiation. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 136, 68–79. https://doi.org/10.1016/j.obhdp.2016.06.003
Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z
Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230
Druckman, D., & Wagner, L. M. (2016). Justice and negotiation. Annual Review of Psychology, 67, 387–413. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-122414-033308
Friend, W., & Malhotra, D. (2019). Psychological barriers to resolving intergroup conflict: An extensive review and consolidation of the literature. Negotiation Journal, 35(4), 407–442. https://doi.org/10.1111/nejo.12299
Klimoski, R. J., & Ash, R. A. (1974). Accountability and negotiator behavior. Organizational Behavior and Human Performance, 11(3), 409–425. https://doi.org/10.1016/0030-5073(74)90029-4
O’Connor, K. M. (1997). Groups and solos in context: The effects of accountability on team negotiation. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 72(3), 384–407. https://doi.org/10.1006/obhd.1997.2743
United Nations. (2012). United Nations guidance for effective mediation. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation
United Nations Development Programme. (n.d.). Insider mediation: Strengthening peace from within. https://www.undp.org/crisis/local-action/insider-mediation
United Nations Development Programme. (n.d.). Enhancing community security and social cohesion. https://www.undp.org/ukraine/enhancing-community-security-and-social-cohesion
United Nations Development Programme. (n.d.). Social cohesion and reconciliation index (SCORE) for Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/social-cohesion-and-reconciliation-index-score-eastern-ukraine
United Nations Development Programme. (2024). SHARP: Assessing social cohesion, resistance, and people’s needs in Ukraine amid Russian full-scale invasion — Wave 3 (2024). https://www.undp.org/ukraine/publications/sharp-assessing-social-cohesion-resistance-and-peoples-needs-ukraine-amid-russian-full-scale-invasion-wave-3-2024
United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024
van Kleef, G. A., Steinel, W., van Knippenberg, D., Hogg, M. A., & Svensson, A. (2007). Group member prototypicality and intergroup negotiation: How one’s standing in the group affects negotiation behaviour. British Journal of Social Psychology, 46(1), 129–152. https://doi.org/10.1348/014466605X89353
van Kleef, G. A., & Côté, S. (2018). Emotional dynamics in conflict and negotiation: Individual, dyadic, and group processes. Annual Review of Organizational Psychology and Organizational Behavior, 5, 437–464. https://doi.org/10.1146/annurev-orgpsych-032117-104714