top of page

Психологічна енкциклопедія

Спільні цілі в подоланні міжгрупової ворожнечі

2 дні тому
Читати 13 хв

Спільні цілі в подоланні міжгрупової ворожнечі — це цілі, досягнення яких має значення для представників різних груп і потребує їхніх узгоджених, взаємозалежних дій. У соціальній психології такі цілі називають надпорядковими. Вони змінюють умови взаємодії: успіх однієї групи починає залежати від внеску іншої, а учасники отримують нагоду побачити практичну користь співпраці. Класичним науковим джерелом підходу є дослідження Музафера Шерифа, а сучасні пояснення розвивають теорії міжгрупового контакту й спільної групової ідентичності.

Спільна мета дає підставу для зміни взаємних очікувань, може зменшувати соціальну дистанцію та підтримувати поступове формування довіри. Її можливості залежать від характеру конфлікту, безпеки, добровільності участі, справедливого розподілу впливу та реального результату роботи. Тому важливо окремо оцінювати успішність завдання, ставлення між групами, дотримання прав учасників і тривалі суспільні наслідки. Сучасний огляд міжгрупових втручань наголошує на відповідності методу конкретним людям, цілям та умовам його застосування (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).

Що означають спільні та надпорядкові цілі

Спільний інтерес виникає, коли двом або кільком групам потрібен подібний результат. Спільна ціль визначає бажаний стан, якого вони прагнуть досягти. Спільне завдання розподіляє дії та відповідальність. Надпорядкова ціль має ще одну ознаку: вона створює реальну взаємозалежність, за якої внесок кожної сторони необхідний для досягнення результату. Власне це поняття дає змогу зрозуміти, чому формальна угода про добрі відносини і спільна робота можуть мати різні психологічні наслідки.

Наприклад, різні частини громади можуть погоджувати відновлення водопостачання, організацію безпечного громадського простору або прозорі правила користування спільною інфраструктурою. Якщо одна група самостійно ухвалює рішення, а інша лише виконує доручення, взаємозалежність залишається обмеженою. Якщо сторони мають потрібні компетенції, спільно визначають правила та несуть відповідальність за результат, виникають умови для безпосереднього досвіду співпраці. Така відмінність відповідає класичній логіці надпорядкових цілей і подальшим моделям міжгрупової категоризації (Sherif, 1958; Gaertner et al., 2000).

Спільні цілі можуть бути короткостроковими, як усунення конкретної проблеми, або довгостроковими, як підтримання доступної системи місцевих послуг. Довгостроковий формат створює нагоди для повторюваних контактів, однак також потребує сталих правил і можливості перегляду домовленостей. Сама тривалість співпраці ще не доводить її результативності.

Як міжгрупова ворожнеча пов’язана з конкуренцією

Міжгрупова ворожнеча може проявлятися через негативні стереотипи, страх, знецінення іншої спільноти, недовіру, підтримку дискримінаційних рішень або відкриті ворожі дії. Її джерела різноманітні: конкуренція за ресурси, статус і владу, переживання загрози, історичні образи, політична мобілізація, поширення ворожих норм та досвід насильства. Одна психологічна практика може впливати на частину цих механізмів, залишаючи інші без змін.

За конкурентної структури взаємодії досягнення однієї групи сприймається як втрата іншої. Надпорядкова ціль змінює практичну ситуацію: для досягнення важливого результату потрібна координація. Учасники можуть побачити, що допомога іншій групі підтримує і власний успіх. Проте конфлікти через несправедливість або питання відповідальності потребують прямих рішень. Психологічний механізм взаємозалежності не усуває структурних причин ворожнечі автоматично (Sherif, 1958).

Експеримент «Печера розбійників»: історичне походження ідеї

Як було організовано дослідження

У 1954 році Музафер Шериф і його колеги провели польове дослідження у дитячому таборі в США, відоме як експеримент «Печера розбійників». Дві групи хлопців спочатку формували внутрішні зв’язки окремо, потім брали участь у змаганнях між групами. У конкурентній фазі виникли ворожі оцінки, образи та соціальна дистанція. Далі дослідники змінювали умови взаємодії, намагаючись зменшити напруження (Sherif, 1958).

Чому приємного контакту виявилося замало

Звичайні зустрічі та спільні розваги не забезпечили стійкого зниження ворожості. Дослідники ввели завдання, які потребували спільних зусиль, зокрема роботу з відновлення водопостачання та розв’язання побутових труднощів, спільних для обох груп. Після серії таких дій спостерігалося поліпшення взаємних ставлень. Автор інтерпретував це як значення привабливих надпорядкових цілей, які неможливо досягти силами однієї сторони (оригінальна стаття).

Межі висновків із класичного експерименту

Дослідження стало важливим історичним доказом можливості змінювати міжгрупову взаємодію через організацію завдань. Водночас специфічні умови дитячого табору, невеликий і однорідний склад учасників та значна роль дослідників у створенні ситуацій обмежують пряме узагальнення. Сучасні суспільства, громади після насильства й політичні конфлікти відрізняються масштабом, інституціями, історією та нерівністю можливостей. Подальші автори розглядають історичні результати як складову ширшої теорії, що потребує перевірки в різних контекстах (Gaertner et al., 2000).

Основні психологічні механізми спільних цілей

Позитивна взаємозалежність

Коли результат можливий лише завдяки співпраці, дії іншої групи стають цінними для досягнення власної мети. Учасники отримують стимул обмінюватися інформацією, координувати рішення й підтримувати домовленості. Взаємозалежність повинна бути реальною й видимою для учасників. У проєкті, де одна сторона володіє всією інформацією, ухвалює всі рішення та приписує собі результат, такий механізм може залишитися слабким.

Зміна уявлень про «своїх» і «чужих»

Під час спільної роботи представники різних груп можуть бачити один одного як конкретних людей, учасників ширшої спільноти та носіїв власної групової ідентичності. Теорія спільної групової ідентичності описує декатегоризацію, перекатегоризацію та взаємне визнання групових відмінностей. Спільне «ми» може виникати поряд із збереженням окремих культурних і соціальних ідентичностей. Це важливо, бо вимога розчинити ідентичність слабшої групи здатна створити додатковий опір (Gaertner et al., 2000).

Перевірка очікувань через поведінку

Партнери спостерігають, чи інша сторона виконує домовленості, як розподіляє відповідальність, чи визнає внесок інших і як реагує на розбіжності. Повторювана передбачувана поведінка поступово створює підстави для довіри. При цьому позитивний досвід із кількома представниками групи не завжди переноситься на уявлення про всю спільноту. У дослідженнях міжгрупового контакту важливими залишаються соціальні норми й умови узагальнення досвіду (Pettigrew & Tropp, 2006).

Емоції, тривога та відчуття безпеки

Успішна співпраця може робити майбутню взаємодію передбачуванішою, зменшувати очікування ворожих дій і посилювати готовність до контактів. Проте негативний досвід може діяти у зворотному напрямку. Метааналіз 2024 року виявив значущість негативного міжгрупового контакту, який за певних умов має сильніший зв’язок з упередженнями, ніж позитивний контакт. Тому якість взаємодії і захист учасників є важливою частиною проєкту (Paolini et al., 2024).

Групові норми та інституційна підтримка

Коли організація встановлює прозорі правила, визнає внесок різних груп і реагує на порушення, спільна діяльність набуває соціальної легітимності. Якщо формальне керівництво схвалює співпрацю, але фактично винагороджує виключення або дискримінацію, учасники отримують суперечливі сигнали. Сучасні огляди підкреслюють потребу поєднувати психологічні втручання з умовами, які впливають на їхню реалізацію (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).

Які умови підвищують шанси на корисну співпрацю

Першою умовою є значуща та зрозуміла мета. Учасники повинні знати, яку саме проблему розв’язують, для кого важливий результат, як оцінюватиметься виконання і що відбудеться після завершення роботи. Якщо мета сформульована надто загально, учасники можуть вкладати в неї різний зміст і зіткнутися з новим конфліктом уже на етапі виконання.

Друга умова — реальний внесок усіх сторін. Доцільно створювати завдання, де компетенції й можливості різних учасників доповнюють одна одну. Справедливе представництво, доступ до інформації, узгодження ролей і визнання результатів потрібні, щоб люди могли сприймати процес як спільний. Рівні можливості впливати на рішення іноді потребують додаткової підтримки тих, чиї ресурси або доступ обмежені.

Третя умова — добровільність і безпека. Учасники повинні мати інформацію про мету, ризики, використання їхніх свідчень та право припинити участь. Важливо передбачити незалежний спосіб повідомлення про приниження, погрози або дискримінацію. Безпечний процес допускає зміну формату та припинення контактної частини, якщо ризики зростають.

Четверта умова — повторювані перевірні дії. Одна зустріч може дати приємне враження, але подальша співпраця дозволяє перевіряти надійність домовленостей і реакцію на труднощі. Якщо учасники бачать користь та справедливість упродовж декількох етапів, це створює ширші підстави для перегляду взаємних очікувань. Конкретна тривалість і формат потребують окремої оцінки.

Класичний метааналіз міжгрупового контакту встановив, що сприятливі умови контакту пов’язані із сильнішим зниженням упереджень, хоча жодна окрема умова не є універсально необхідною в кожному випадку. Цей висновок стосується широкої сукупності контактних ситуацій; для надпорядкових цілей він є науковим орієнтиром, а не гарантованим прогнозом (Pettigrew & Tropp, 2006).

Чому формальна спільна діяльність може не допомогти

Сам факт зустрічі, спільне фото або проголошення єдності не створюють позитивної взаємозалежності. Якщо завдання приховано відтворює змагання за обмежений ресурс, групи можуть продовжувати поводитися як суперники. Якщо організатори ігнорують реальну нерівність, участь перетворюється на символічний жест. Якщо учасники відчувають небезпеку, примус чи приниження, досвід може поглиблювати ворожість.

Важливо також розрізняти співпрацю заради практичного результату й зміну установок. Групи можуть ефективно працювати разом над окремим завданням і зберігати гострі політичні чи історичні суперечності. Це не робить результат беззмістовним: локальна співпраця має власну суспільну цінність. Однак вважати її доказом загального примирення було б необґрунтованим.

Що показують сучасні наукові дослідження

Метааналіз міжгрупового контакту

Томас Петтігрю та Лінда Тропп у 2006 році узагальнили 515 досліджень, які охопили 713 незалежних вибірок. Загальний результат вказував, що міжгруповий контакт зазвичай пов’язаний із нижчим рівнем упереджень. Ефект проявлявся в різних контекстах; сприятливі умови контакту асоціювалися з кращими результатами. Водночас такий метааналіз об’єднує багато різних видів контакту й не є окремим випробуванням програм спільних цілей (Pettigrew & Tropp, 2006).

Втручання поза лабораторією

Гуннар Леммер та Ульріх Вагнер проаналізували дослідження прямих і опосередкованих контактних втручань поза лабораторними умовами. Метааналіз підтримує потенціал таких практик для зменшення етнічних упереджень. Разом із цим програми різнилися за змістом, тривалістю, складом учасників і вимірюваними наслідками. Тому доказову оцінку конкретного освітнього або громадського проєкту варто робити окремо (Lemmer & Wagner, 2015).

Чому короткочасного успіху недостатньо

Огляд Елізабет Палук та співавторів включив 418 експериментів зі зменшення упереджень, описаних у 309 роботах. Автори виявили переважання коротких втручань, слабку визначеність багатьох довготривалих ефектів та ознаки вибіркової публікації позитивних результатів. Окреме успішне випробування не означає універсальної дієвості програми. Варто досліджувати стійкість змін, їхнє перенесення у повсякденну поведінку та можливі небажані наслідки (Paluck et al., 2021).

Потреба пристосовувати метод до обставин

Сабіна Чехаїч-Кленсі й Еран Галперін у науковому огляді 2024 року об’єднали підходи до зменшення упереджень, урегулювання конфліктів, примирення та емоційної поляризації. Автори пропонують враховувати мету втручання, характеристики учасників і соціальний контекст. Отже, програма спільної роботи має відповідати конкретній проблемі, а її ефективність потребує перевірки на місці (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).

Межі методу та небажані наслідки

Нерівність влади та «іронія гармонії»

Коли одна група має значно більше ресурсів і влади, програма, зосереджена тільки на позитивних стосунках, може створювати нереалістичні очікування справедливості. У дослідженні Тамар Сагуй та співавторів контакт, що наголошував на спільності, за певних умов послаблював увагу до міжгрупової нерівності та готовність представників менш впливової групи підтримувати суспільні зміни. Це показує, що покращення ставлення не замінює змін у правилах розподілу влади й ресурсів (Saguy et al., 2009).

Метааналітичне порівняння також виявило, що зв’язок між міжгруповим контактом і зменшенням упереджень загалом слабший серед учасників із груп нижчого соціального статусу. Тому оцінювати ефект програми слід окремо для різних груп і враховувати їхні нерівні початкові позиції (Tropp & Pettigrew, 2005).

Несправедливий розподіл результатів

Якщо одна сторона отримує репутаційні або матеріальні переваги, а інша виконує більшу частину роботи й не бере участі в рішеннях, співпраця може породити нові претензії. Перед початком корисно погодити прозорі критерії розподілу користі, визнання внеску та незалежний розгляд скарг. Ці кроки є обґрунтованими організаційними принципами, проте їхня ефективність у конкретній програмі має оцінюватися емпірично.

Негативний контакт

Образи, погрози, приниження й демонстративне порушення домовленостей можуть закріплювати попередні уявлення про небезпеку іншої групи. Метааналіз 2024 року показав, що негативний міжгруповий контакт іноді має сильніший вплив, ніж позитивний, зокрема за можливості уникати майбутніх контактів. Це важливий аргумент на користь попередньої перевірки ризиків і механізмів захисту (Paolini et al., 2024).

Небезпека вимушеного примирення

Якщо учасникам пропонують працювати з представниками групи, яку вони пов’язують із пережитим насильством, і від них очікують прощення, програма може порушувати безпеку та права постраждалих. Спільна мета не створює морального обов’язку контактувати, довіряти або відмовлятися від вимог відповідальності. За наявності загрози доцільніше змінити формат, забезпечити захист або відмовитися від контактної частини.

Спільні цілі, діалог, переговори та примирення: різні завдання

Міжгруповий діалог допомагає висловлювати перспективи, прояснювати розбіжності та домовлятися про способи співіснування. Переговори працюють з інтересами, ресурсами, повноваженнями та зобов’язаннями. Спільна мета організовує конкретну діяльність, результат якої вимагає внесків різних груп. Ці формати можуть поєднуватися: діалог допомагає визначити проблему, переговори — погодити правила, спільна робота — перевірити їх у дії.

Примирення охоплює складніші суспільні процеси, зокрема встановлення правди про шкоду, визнання відповідальності, відшкодування, гарантії неповторення насильства і можливе відновлення відносин. Виконання спільного завдання не засвідчує автоматичного завершення цих процесів. Учасники можуть співпрацювати заради безпеки чи суспільно корисного результату, зберігаючи різні погляди на минуле.

Приклади застосування в освіті, організаціях і громадах

Освітні заклади

У школі або університеті можна організувати команди з учнів різного соціального походження, які мають виконати взаємозалежні частини дослідницького, навчального чи громадського завдання. Важливо, щоб кожен учасник мав значущий внесок, підтримку викладача та захист від виключення. Ефективність слід вимірювати окремо за результатом навчання, якістю взаємодії та змінами міжгрупових установок. Дані контактних досліджень дають підстави перевіряти такі практики, але не гарантують однакових ефектів у кожному класі (Lemmer & Wagner, 2015).

Професійні колективи

У трудових колективах спільні завдання можуть покращувати координацію між підрозділами або професійними групами, коли їхні результати взаємозалежні. Доцільно перевіряти, чи учасники мають доступ до інформації, чи зрозуміло розподілено відповідальність і чи керівництво однаково застосовує правила. Дослідження етнічних упереджень самі по собі не доводять підвищення продуктивності організацій, тому робочі результати потрібно вимірювати окремо.

Місцеві громади

У громаді спільна мета може полягати в безпечному використанні громадського простору, відновленні інфраструктури, поліпшенні доступності послуг або спільному реагуванні на локальні потреби. Практика потребує прозорих правил участі, доступності для малопредставлених груп і публічного звітування про результати. Корисно запрошувати до визначення проблеми тих, на кого безпосередньо вплине рішення.

Покрокова організація програми спільних цілей

1. Визначити природу конфлікту

Спершу потрібно з’ясувати, що саме підтримує напруження: конкуренція, страх, нерівний доступ до ресурсів, дискримінаційні правила, загрози чи попереднє насильство. Для цього можна провести окремі консультації з представниками груп, перевірити організаційні процедури та доступні місцеві дані. Якщо головною причиною є несправедлива процедура, її виправлення має стати центральною частиною рішення.

2. Перевірити безпеку й добровільність

Учасники повинні знати мету, порядок роботи, можливі ризики та способи захисту своєї інформації. Участь має бути добровільною; відмова не повинна спричиняти покарання або втрату доступу до необхідних послуг. За наявності погроз чи примусу безпека стає першою умовою, а контактний формат може бути відкладено.

3. Узгодити конкретну мету та критерії успіху

Результат треба описати так, щоб можна було перевірити виконання: що саме має змінитися, у який спосіб та на чию користь. Необхідно зафіксувати питання, в яких інтереси груп залишаються різними, і передбачити процедуру їхнього подальшого обговорення. Впливати на формулювання мети повинні всі залучені сторони.

4. Створити реальну взаємозалежність

Потрібно розподілити внески так, щоб успіх залежав від компетенцій і рішень різних учасників. Важливо забезпечити доступ до необхідної інформації, справедливий розподіл роботи й право кожної сторони брати участь у ключових рішеннях. За потреби слабше представленим групам надають додаткові ресурси для рівної участі.

5. Забезпечити незалежне реагування на порушення

Погоджують правила поведінки, спосіб повідомлення про приниження чи дискримінацію, порядок перегляду несправедливих домовленостей і можливість зупинити взаємодію. Організатор має реагувати на небажані наслідки, а не вимагати завершення програми за будь-яких обставин.

6. Оцінити результати для кожної групи

Після завершення перевіряють практичний результат, сприйняття справедливості, виконання домовленостей, готовність до подальшої співпраці й зміни упереджень. Якщо можливо, вимірювання повторюють пізніше та порівнюють із початковим станом. Слід врахувати людей, які відмовилися від участі, вийшли з програми або зазнали небажаних наслідків. Саме така оцінка допомагає відокремити короткочасне задоволення від стійких змін (Paluck et al., 2021).

Україна: співпраця під час війни та відновлення громад

Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий статус. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 засудила агресію Російської Федерації проти України та вимагала виведення її військ. Психологічні моделі внутрішньосуспільного співробітництва в Україні мають застосовуватися з повагою до реальної відповідальності за насильство й прав постраждалих (Генеральна Асамблея ООН, 2022).

У місцевих громадах можливими завданнями спільної роботи є планування доступних послуг, відновлення громадських об’єктів, створення безбар’єрного простору, підтримка людей із досвідом вимушеного переміщення, ветеранських і цивільних спільнот. Це приклади напрямів практики, які треба пристосовувати до конкретних потреб і ризиків. Вони не є переліком втручань із доведеною результативністю саме для українських громад.

Особливої уваги потребують деокуповані та постраждалі громади. Фізична безпека, нерозголошення чутливих відомостей, врахування втрат і нерівного доступу до ресурсів, добровільність участі та право людини обирати формат контакту мають визначати спосіб роботи. Коли контакт може призвести до повторної травматизації, примусу або ризику для життя, першочерговими є захист і безпека.

Успішна спільна діяльність усередині громади не замінює правосуддя, відшкодування шкоди, гарантій неповторення насильства чи державної відповідальності за безпеку. Психологічна користь від співпраці має оцінюватися поряд із правами постраждалих та інституційними змінами, оскільки прагнення гармонії іноді приховує питання нерівності (Saguy et al., 2009).

Про готовність, безпеку та ризики міжгрупового контакту після насильства читайте окремий матеріал: Контакти між групами після насильства: готовність та ризики.

Як оцінювати ефективність спільних цілей

Матеріальний результат оцінюють за виконанням завдання: чи відновлено послугу, чи забезпечено доступ, чи погоджено правила, чи розподілено ресурси прозоро. Психологічні наслідки потребують інших показників: міжгрупової довіри, соціальної дистанції, очікувань справедливого ставлення, готовності до співпраці та підтримки прав інших людей. Задоволення учасників саме по собі не вимірює цих результатів.

Коли дозволяють ресурси й етичні умови, дослідницький дизайн повинен включати початкове вимірювання, оцінку після завершення, відкладене спостереження та порівняння з іншою групою або періодом. Важливо фіксувати небажані наслідки, відмови, випадки виключення й результати окремо для учасників із різним рівнем впливу. Без належної контрольної логіки не слід пояснювати всі суспільні зміни лише однією програмою (Paluck et al., 2021; Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).

Реалістичний підсумковий звіт показує, яке завдання було виконано, для кого змінилася ситуація, які установки чи поведінкові показники покращилися, скільки часу тривав ефект і які проблеми залишилися. Такий підхід робить програму придатною до подальшого вдосконалення без необґрунтованих обіцянок.

Поширені запитання

Чи будь-яка спільна ціль зменшує ворожість?

Ефект залежить від значущості мети, реальної взаємозалежності, якості контакту, суспільного контексту та безпеки. Проголошення спільних цінностей або одноразова зустріч можуть не створювати умов для зміни ставлення. Огляд сучасних втручань наголошує на необхідності добирати інструмент під конкретну проблему (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).

Чи потрібно спершу повністю довіряти іншій групі?

Повна довіра не є вихідною умовою всіх форм співпраці. Іноді її підстави формуються через невеликі перевірні домовленості, передбачувані правила та поступове виконання зобов’язань. За наявності прямої загрози або примусу спершу потрібні гарантії безпеки.

Чим надпорядкова ціль відрізняється від компромісу?

Компроміс узгоджує різні вимоги через взаємні поступки. Надпорядкова ціль створює або визначає результат, який вимагає взаємозалежних внесків кількох груп. Компроміс може стати частиною правил досягнення такої цілі, але поняття описують різні аспекти процесу.

Чи потрібно учасникам відмовлятися від своєї ідентичності?

Ні. Спільна діяльність може підтримувати ширшу групову належність поряд зі збереженням окремої культурної, історичної та соціальної ідентичності учасників. Це узгоджується з теоретичними моделями спільної групової ідентичності та взаємного визнання відмінностей (Gaertner et al., 2000).

Чи означає успішна співпраця прощення або примирення?

Спільний результат підтверджує здатність координувати дії в певній ситуації. Примирення може вимагати встановлення правди, відповідальності, відшкодування та гарантій неповторення насильства. Прощення залишається особистим рішенням; участь у спільному проєкті не створює такого обов’язку.

Як діяти, коли одна група має більше влади?

Потрібно забезпечити реальний вплив обох сторін на рішення, доступ до інформації, незалежний розгляд скарг та перевірку розподілу користі. Позитивний контакт не повинен приховувати інституційної нерівності, що підтверджується дослідженнями «іронії гармонії» (Saguy et al., 2009).

Чи доведено, що спільні цілі можуть припинити війну?

Наукові роботи про надпорядкові цілі й контакт стосуються психологічних механізмів взаємодії, установок та співпраці у визначених умовах. Вони не доводять універсального методу припинення воєнної агресії. Для припинення насильства та забезпечення справедливості потрібні відповідні політичні, правові й безпекові механізми.

Що робити, якщо спільна робота посилила конфлікт?

Потрібно призупинити небезпечну взаємодію, перевірити факти порушень, забезпечити захист учасників і переглянути організацію завдання. Якщо безпечний формат прямого контакту неможливий, доцільно перейти до окремих консультацій або інших процедур. Негативний досвід контакту має науково підтверджені ризики для міжгрупових установок (Paolini et al., 2024).

Висновок

Спільні надпорядкові цілі можуть допомагати зменшувати міжгрупову ворожість, коли створюють значущу взаємозалежність, відкривають можливість перевіряти взаємні очікування та дають реальний результат для всіх залучених. Дослідження підтримують потенціал контакту й співпраці для зниження упереджень, водночас підкреслюють неоднорідність результатів і необхідність довготривалої оцінки.

Безпека, добровільність, справедливий розподіл впливу, визнання відмінностей та відповідальність за завдану шкоду визначають допустимість і якість практики. Для організацій і громад спільна ціль стає перевірним інструментом співробітництва, який може доповнювати діалог, інституційне відновлення та суспільну справедливість.

Пов’язані статті

Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — причини та динаміка конфліктів між спільнотами.

Контакти між групами після насильства: готовність та ризики — безпека та добровільність співпраці після насильства.

Джерела

Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z

Gaertner, S. L., Dovidio, J. F., Banker, B. S., Houlette, M., Johnson, K. M., & McGlynn, E. A. (2000). Reducing intergroup conflict: From superordinate goals to decategorization, recategorization, and mutual differentiation. Group Dynamics: Theory, Research, and Practice, 4(1), 98–114. https://doi.org/10.1037/1089-2699.4.1.98

Lemmer, G., & Wagner, U. (2015). Can we really reduce ethnic prejudice outside the lab? A meta-analysis of direct and indirect contact interventions. European Journal of Social Psychology, 45(2), 152–168. https://doi.org/10.1002/ejsp.2079

Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439

Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619

Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751

Saguy, T., Tausch, N., Dovidio, J. F., & Pratto, F. (2009). The irony of harmony: Intergroup contact can produce false expectations for equality. Psychological Science, 20(1), 114–121. https://doi.org/10.1111/j.1467-9280.2008.02261.x

Sherif, M. (1958). Superordinate goals in the reduction of intergroup conflict. American Journal of Sociology, 63(4), 349–356. https://doi.org/10.1086/222258

Tropp, L. R., & Pettigrew, T. F. (2005). Relationships between intergroup contact and prejudice among minority and majority status groups. Psychological Science, 16(12), 951–957. https://doi.org/10.1111/j.1467-9280.2005.01643.x

United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/

 
 
bottom of page