top of page

Психологічна енкциклопедія

Репарації та відшкодування шкоди: психологічне значення

1 день тому
Читати 15 хв

Репарації та відшкодування шкоди — це сукупність заходів, спрямованих на відновлення порушених прав, компенсацію втрат, реабілітацію постраждалих, офіційне визнання завданого насильства та створення гарантій його неповторення. Їхнє психологічне значення полягає в тому, як люди й спільноти переживають визнання шкоди, справедливість рішення, можливість впливати на власне життя, ставлення відповідальних інституцій і реальність змін після порушення прав. Для людини, яка втратила дім, близьких, здоров’я, безпеку або звичний спосіб життя, процес відшкодування може стати важливою складовою відновлення, однак його результат залежить від змісту, доступності та способу здійснення заходів.

У психології миру репарації розглядають одночасно як матеріальну відповідь на шкоду, суспільне повідомлення про цінність постраждалих і можливий елемент відновлення довіри до правових та соціальних інституцій. Право на відшкодування існує незалежно від того, чи готова людина пробачити заподіяну шкоду, вступати в діалог або підтримувати примирення. Міжнародні принципи ООН визначають право постраждалих на ефективний засіб правового захисту та належне відшкодування як окрему правову вимогу (Генеральна Асамблея ООН, 2005).

Що означають репарації, компенсація і відшкодування шкоди

У широкому міжнародно-правовому значенні репарації охоплюють заходи, покликані виправити наслідки тяжких порушень прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. Відшкодування шкоди є загальним українським виразом, який може позначати як компенсацію конкретних збитків, так і ширші заходи відновлення залежно від правового контексту. Компенсація зазвичай стосується грошового відшкодування оцінюваних втрат, а реституція — повернення становища, яке існувало до порушення, настільки, наскільки це реально можливо. Значення термінів у певній юридичній процедурі визначається її нормативними правилами.

Психологічне дослідження ставить інше, але пов’язане запитання: як різні форми відшкодування змінюють досвід постраждалих та суспільне ставлення до відповідальності? Однакові грошові суми можуть переживатися по-різному залежно від того, чи було визнано факти насильства, чи мала людина можливість бути почутою, скільки тривала процедура та чи супроводжувалася вона приниженням. Водночас символічне визнання може мати значення для гідності, але не покриває витрат на житло, лікування чи втрату доходу. Ці виміри потрібно оцінювати разом, не підмінюючи один одним.

Філософ права Пабло де Грейфф запропонував розглядати репарації через визнання постраждалих як носіїв прав і відновлення їхньої громадянської рівності. Це нормативно-теоретичний підхід до справедливості, який допомагає сформулювати мету програм; сам собою він ще не доводить, що кожна програма досягає психологічного відновлення (de Greiff, 2006).

П’ять форм репарацій у міжнародних принципах

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 60/147 описує п’ять взаємопов’язаних форм належного відшкодування: реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. Обсяг і застосовність кожного заходу залежать від характеру порушення й обставин справи. Ця класифікація є правовою рамкою, а психологічні наслідки кожної форми потребують окремого аналізу (Генеральна Асамблея ООН, 2005).

Реституція: повернення можливості жити й діяти

Реституція може передбачати відновлення свободи, прав, сімейного життя, повернення до місця проживання чи повернення майна. Її психологічний сенс пов’язаний із відновленням повсякденної передбачуваності, простору вибору та зв’язку з місцем і спільнотою. Повернення майна не обов’язково означає повернення втраченого відчуття безпеки: після окупації, руйнування або вимушеного переміщення середовище й потреби людини могли докорінно змінитися. Тому право на реституцію має реалізовуватися з урахуванням безпеки й реальних життєвих планів постраждалої людини.

Компенсація: матеріальні ресурси для подолання наслідків

Грошова компенсація може зменшувати фінансовий тиск, допомагати оплачувати житло, догляд, медичні та реабілітаційні послуги, відновлювати професійну діяльність. Її психологічна цінність часто проявляється через зменшення вимушеної залежності й можливість самостійно ухвалювати рішення. Водночас сума відшкодування не встановлює «вартості» життя, людської гідності або пережитої втрати. Таке ототожнення особливо болісне, коли процедура зводить багатовимірну шкоду до формуляра чи оцінювальної шкали (Hamber, 2000).

Реабілітація: доступ до допомоги й відновлення функціонування

Реабілітація в міжнародній рамці охоплює медичну та психологічну допомогу, юридичні й соціальні послуги. Психологічні потреби можуть стосуватися підтримки в переживанні втрати, повернення до навчання й праці, відновлення соціальних зв’язків і доступу до зрозумілої інформації. Допомога має відповідати потребам конкретної людини, її рішенням та обставинам. Умовою отримання відшкодування не повинні ставати проходження психотерапії, розкриття інтимних подробиць або підтвердження певної «правильної» емоційної реакції (Lykes & Mersky, 2006).

Сатисфакція: визнання правди, гідності та відповідальності

Сатисфакція може включати перевірку фактів, офіційне визнання порушень, встановлення долі зниклих, публічне спростування неправдивих звинувачень, вшанування пам’яті та інші заходи, передбачені принципами ООН. Її можливе психологічне значення полягає у подоланні суспільного заперечення шкоди та поверненні постраждалим статусу людей, чиї права й свідчення мають значення. Проте публічність бажана не для кожного: розголошення імен, подробиць насильства чи сімейної історії потребує згоди й оцінювання ризиків.

Гарантії неповторення: безпека як умова відновлення

Гарантії неповторення стосуються інституційних змін, контролю над силовими структурами, правових запобіжників, підзвітності та інших засобів зменшення ризику нового насильства. Для постраждалих важлива не лише декларація таких гарантій, а й можливість спостерігати їхню дію. Там, де небезпека триває, очікування психологічного примирення від символічного акту або разової виплати залишає поза увагою головну потребу — реальний захист.

Чому репарації мають психологічне значення

Визнання завданої шкоди і статусу постраждалої людини

Порушення прав часто супроводжується досвідом безсилля, несправедливості та знецінення. Офіційне визнання може змінити суспільне повідомлення: пережите насильство назване, відповідальність не перекладено на постраждалого, його права залишаються чинними. У дослідженні досвіду рішень Європейського суду з прав людини щодо порушень у Туреччині опитані постраждалі наголошували, що визнання, розслідування й припинення безкарності можуть бути важливішими за саму грошову виплату. Це якісне дослідження вибраної групи учасників, тому воно пояснює можливі механізми, а не визначає однакову ієрархію потреб для всіх людей (Demirçivi & de Waardt, 2026).

Визнання має зміст, коли воно конкретне: називає порушення, його наслідки та відповідальність, не вимагаючи подяки чи примирення у відповідь. Формальна урочиста церемонія, що супроводжується запереченням фактів або відсутністю матеріальної допомоги, може сприйматися як ще одна несправедливість. Саме тому символічні й матеріальні заходи доцільно узгоджувати.

Повернення здатності впливати на власне життя

Втрата житла, документів, доходу, соціальних зв’язків або фізичної спроможності обмежує практичний вибір. Коли відшкодування забезпечує доступні ресурси, зрозумілі рішення й можливість визначати пріоритети, людина отримує більше контролю над повсякденністю. Цей механізм не дорівнює універсальному зниженню симптомів стресу; він стосується реальних умов діяльності. Психосоціальні підходи до репарацій пов’язують людську дієздатність із доступом до ресурсів, підтримкою спільноти та збереженням соціального голосу (Lykes & Mersky, 2006).

Розширення вибору передбачає різні способи отримання допомоги, доступні для людей з інвалідністю, старших осіб, тих, хто переїхав, і людей без належних цифрових навичок. Коли процедура нав’язує єдину модель «правильного відновлення», навіть корисний матеріальний захід може порушувати автономію адресата.

Справедливість процедури: як із людиною поводяться

Люди оцінюють справедливість не лише за сумою або результатом рішення, а й за зрозумілістю правил, можливістю висловитися, нейтральністю посадових осіб, повагою до гідності та передбачуваністю дій установ. Огляд досліджень процедурної справедливості показав стійку значущість голосу, поваги й належного ставлення в різних правових та організаційних контекстах. Водночас автор застерігав, що зовнішньо ввічливу процедуру можуть використовувати для приховування несправедливого результату (MacCoun, 2005).

Для програм репарацій це означає практичний стандарт: повідомляти критерії, пояснювати причини рішень, забезпечувати доступне оскарження, повідомляти про затримки й не змушувати заявників багаторазово розповідати про насильство різним працівникам. Повага під час приймання заяви є важливою складовою справедливості, однак не замінює виконаного зобов’язання.

Довіра до інституцій і суспільні зв’язки

Справедлива, послідовна й виконувана програма може створювати підстави для довіри до інституцій, які захищають права та визнають шкоду. Важливе саме підтвердження діями: рішення має бути виконано, порядок виплати — прозорий, а відповідальність — простежувана. Довіра до установ, безпека громади, довіра між групами й особисте ставлення до людей, які завдали шкоди, становлять різні результати. Покращення одного з них не гарантує зміни інших.

У теоретичному аналізі репарацій де Грейфф виокремлює визнання, громадянську довіру й солідарність як суспільні орієнтири справедливості. Ці орієнтири допомагають проєктувати програми, але їхню фактичну реалізацію потрібно перевіряти дослідженнями, а не виводити з самого факту виплати (de Greiff, 2006).

Репарації як міжгруповий моральний процес

Коли шкоду завдано внаслідок організованого насильства, дискримінації або порушень, відповідальність та відшкодування стають предметом суспільних уявлень про історію, статус груп і справедливий розподіл ресурсів. Психологічно важливим є те, чи визнає суспільство шкоду неправомірною і чи підтримує реальні заходи для постраждалих.

Метааналіз Надера Хакіма, Найли Бренскомб та Александра Шоуманна узагальнив 101 оцінку ефектів із 58 вибірок загальною чисельністю 10 305 учасників. Групові почуття провини, сорому та морального обурення були пов’язані з підтримкою репарацій; узагальнений зв’язок становив приблизно r = 0,44. Для провини й сорому зв’язок слабшав, коли підтримка вимагала реальних зусиль, а символічний характер заходів міг посилювати асоціацію із соромом. Дослідження пояснює механізми готовності підтримувати відшкодування, але не доводить, що певні емоції автоматично спричиняють справедливу політику або що репарації гарантовано покращують стан постраждалих (Hakim, Branscombe & Schoemann, 2021).

Звідси випливає важливий висновок для публічних програм: готовність відповідальної сторони висловити жаль не є достатнім критерієм. Потрібні конкретні рішення, ресурси, підзвітність та перевірювані гарантії. Публічне каяття може існувати поряд зі спротивом матеріальним зобов’язанням.

Що показують дослідження психологічних наслідків компенсації

Систематичний огляд компенсаційних процедур після катастроф

Систематичний огляд Саманти Брукс та колег, опублікований 2024 року, охопив 66 досліджень компенсаційних процесів після катастроф. Дані про зв’язок участі в таких процесах зі станом психічного здоров’я були неоднорідними. Водночас численні роботи описували стрес, спричинений заплутаними документами, тривалими очікуваннями, нечіткими критеріями, недостатньою інформацією, непослідовністю відомств та відчуттям недостатньої компенсації. Отже, програма відшкодування може одночасно пропонувати потрібні ресурси й створювати додаткове психологічне навантаження (Brooks та співавтори, 2024).

Огляд стосується переважно наслідків катастроф і компенсаційних систем, а не безпосередньо репарацій за воєнні злочини. Його результати корисні для організації процедур та розуміння адміністративного стресу, але перенесення висновків на війну потребує врахування відповідальності за умисне насильство, безпекових загроз і правового статусу порушень.

Дослідження постраждалих від порушень прав людини

Якісне дослідження Демірчіві та де Ваардт, опубліковане у випуску журналу 2026 року, показало різницю між формальним присудженням компенсації та суб’єктивним переживанням справедливості. Учасники оцінювали відшкодування також через визнання відповідальності, правду про порушення та можливість припинити безкарність. Коли структурні причини насильства зберігаються, грошова виплата може залишатися неповною відповіддю на заподіяну шкоду. Висновки спираються на досвід конкретної групи в конкретному правовому середовищі, а не на випадкове представницьке опитування всіх постраждалих (Demirçivi & de Waardt, 2026).

Що можна і чого не можна запозичувати з відновного правосуддя

Огляд Насіменто, Андраде та де Кастро Родрігес об’єднав 35 досліджень психологічних наслідків добровільних відновних зустрічей потерпілих і правопорушників. Він виявив повідомлення про позитивні зміни емоційних реакцій і деяких симптомів у певних учасників, але ці результати стосуються саме відібраних програм відновного правосуддя. Вони не є доказом того, що зустріч із відповідальними за воєнне насильство безпечна чи ефективна для всіх, а також не доводять ефективності грошових репарацій самих по собі (Nascimento, Andrade & de Castro Rodrigues, 2023).

Наукова картина є диференційованою: існують досить переконливі дані про значення процедурної справедливості та групових моральних емоцій, систематизовані спостереження про ризики компенсаційної бюрократії та значно менш узагальнені дані про довгостроковий вплив конкретних репараційних програм на психологічне благополуччя після масового насильства. Для оцінювання результатів необхідні порівняльні дизайни, якісні дослідження досвіду постраждалих і тривале спостереження.

Чому відшкодування іноді посилює відчуття несправедливості

Адміністративне виснаження та повторне переживання шкоди

Багатоетапні заяви, вимога повторювати свідчення, пошук втрачених документів, непередбачувані відповіді й тривала невизначеність можуть робити процедуру емоційно виснажливою. Для частини людей повторні детальні розповіді про пережите насильство без підготовки, належної мети та права відмовитися можуть спричиняти сильний дистрес. Водночас емоційна реакція заявника не визначає автоматично наявність клінічного розладу. Ці ризики узгоджуються з результатами систематичного огляду компенсаційних процедур (Brooks та співавтори, 2024).

Відповіддю є скорочення зайвих повторів, чіткі пояснення, безпечні канали комунікації, можливість супроводу представником і навчання персоналу взаємодії з постраждалими. Особливо важливо не створювати враження, що отримання допомоги залежить від здатності людини переконливо демонструвати страждання.

Непрозорі критерії та нерівність доступу

Коли люди зі схожими втратами отримують різні результати без зрозумілих причин, виникають питання про упередженість, справедливість і довіру. Відмінності між громадами, мовні та цифрові бар’єри, втрата документів або неможливість регулярно звертатися до державних установ можуть спричиняти систематичне виключення. Відповідна політика повинна аналізувати не тільки загальну суму виплат, а й те, хто зміг подати заяву, хто відмовився, хто довго чекає і чому.

Символічні дії без матеріальних наслідків

Публічне визнання може бути важливим, але коли воно відділене від виконуваного зобов’язання, постраждалі можуть сприйняти його як спосіб закрити суспільне питання за їхній рахунок. Грошова допомога без визнання відповідальності також здатна залишати незадоволеною потребу в справедливості. Брендон Гамбер описав подібні суперечності як складність відновлення того, що в буквальному сенсі вже неможливо повернути: жодна процедура не скасовує факту насильства, але змістовна відповідь може підтримувати людську гідність і відновлення суспільних відносин (Hamber, 2000).

Примус до прощення, публічності або контакту

Репарації не повинні ставати засобом вимагати від постраждалих вдячності, мовчання, відмови від правових претензій, примирення чи зустрічей з особами, які завдали шкоди. Публічні заходи, інтерв’ю, церемонії та відновні практики потребують окремої добровільної згоди. Розподіл компенсації та реалізація законних прав не мають залежати від того, чи готова людина до міжгрупового діалогу.

Індивідуальні та колективні репарації

Індивідуальні заходи адресують втрати конкретної людини або сім’ї. Колективні можуть передбачати відновлення школи, лікарні, місця пам’яті, громадської інфраструктури, культурної спадщини чи соціальних послуг для постраждалої спільноти. Обидва рівні можуть бути потрібними одночасно. Відремонтована лікарня покращує умови громади, але не відшкодовує конкретній сім’ї втрату житла; індивідуальна виплата не повертає громаді зруйновану інфраструктуру й не відновлює її соціальне життя.

Колективне відшкодування потребує справжнього представництва. Громада складається з людей з різними втратами, інтересами й оцінками справедливості; її голос не тотожний думці одного керівника чи активної групи. Варто передбачати участь внутрішньо переміщених людей, родин загиблих і зниклих, людей з інвалідністю, старших мешканців, молоді та тих, хто поки не може повернутися. Водночас участь у консультаціях має залишатися добровільною, а конфіденційні свідчення — захищеними.

Психологічна ефективність колективних програм залежить також від довіри між мешканцями та способу розподілу ресурсів. Коли допомога сприймається як нагорода лише для частини спільноти, вона може посилити локальне напруження. Прозорий процес і зрозуміле обґрунтування пріоритетів створюють умови для обговорення складних рішень, хоча самі по собі не усувають усіх розбіжностей (MacCoun, 2005).

Репарації, відповідальність, справедливість і примирення

Репарації є одним зі способів реагування на шкоду, тоді як встановлення фактів, притягнення винних до відповідальності, гарантії безпеки, відновлення довіри й зміна суспільних відносин мають власні механізми. Право людини на компенсацію не зникає через відсутність примирення, а готовність до суспільної співпраці не може замінити правосуддя. Ці процеси можуть підтримувати один одного за умови належної інституційної організації (de Greiff, 2006).

Відшкодування не зобов’язує постраждалу людину особисто довіряти кривднику. Для деяких людей справедливим результатом буде доступ до ресурсів, виконання судових рішень та безпечна дистанція. Для інших важливими стануть участь у збереженні пам’яті, громадські ініціативи або повернення до звичних соціальних зв’язків. Усі ці можливості сумісні з повагою до прав постраждалих.

Україна: відшкодування шкоди, завданої російською агресією

Російська агресія проти України створила масштабні втрати життя, здоров’я, житла, майна, соціальних зв’язків і громадської інфраструктури. Міжнародно-правовий статус агресії, юридична відповідальність та особисті психологічні наслідки потребують окремих правових і наукових оцінок. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 прямо стосується агресії проти України (Генеральна Асамблея ООН, 2022). Психологічні потреби українських постраждалих не слід описувати мовою симетричної відповідальності двох однаково причетних сторін.

Велике опитування «Ukraine Justice & Accountability Survey 2024» охопило 4500 дорослих респондентів в Україні, досліджуючи пріоритети справедливості й відповідальності. Його результати засвідчили значну важливість репарацій для опитаних поряд з іншими механізмами правосуддя та потребу в кращій інформації. Це дані про суспільні ставлення в конкретний період, а не вимір фактичного психологічного ефекту майбутніх виплат (Vinck та співавтори, 2024).

Реєстр збитків для України: подання заяви ще не означає виплату

Станом на 15 жовтня 2026 року міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, приймає визначені категорії заяв, пов’язаних зі шкодою, втратами й ушкодженнями, заподіяними 24 лютого 2022 року або після цієї дати. Офіційні правила уточнюють, що Реєстр збирає та перевіряє допустимість заяв і доказів; він не визначає остаточний розмір відшкодування і не здійснює виплат. Подання заяв відбувається через портал «Дія», а конкретні категорії, документи та правила слід перевіряти в чинних роз’ясненнях Реєстру (Реєстр збитків для України: офіційні відповіді; подання заяви).

Конвенцію про створення Міжнародної комісії з розгляду заяв щодо України відкрили для підписання 16 грудня 2025 року. За офіційними даними Ради Європи від 6 жовтня 2026 року Комісія ще перебувала на етапі створення і мала розпочати діяльність після набрання Конвенцією чинності. Отже, належить чітко розрізняти реєстрацію вимоги, оцінювання права на компенсацію та фактичну виплату (Рада Європи, 2026). Поряд з цим можуть існувати окремі українські програми допомоги й компенсації, які мають власні умови та рішення; одну процедуру не можна видавати за іншу.

Психологічно важливо надавати людям точну інформацію про етапи процесу, не обіцяти непідтверджених строків або сум, залишати можливість зберігати документи й звертатися по допомогу у підготовці заяв. Прозоре повідомлення про невизначеність краще підтримує обґрунтовані очікування, ніж запевнення, які не контролює жоден консультант.

Постраждалі громади, вимушене переміщення і право на вибір

У деокупованих, прифронтових і приймаючих громадах відшкодування стосується матеріальних втрат та відновлення соціальних умов життя. Для внутрішньо переміщеної людини важливими можуть бути житло, навчання дітей, робота, доступ до медичної допомоги й збереження зв’язку з місцем походження. Для мешканців зруйнованої громади — безпека, інфраструктура, пам’ять про загиблих та передбачувана підтримка. Програма має враховувати право обирати подальше місце проживання й темп відновлення. Повернення або публічна участь у громадському житті не можуть слугувати умовою визнання шкоди.

Особлива увага потрібна постраждалим від катувань, сексуального насильства, незаконного позбавлення волі та сім’ям зниклих. Їхні інформаційні та безпекові потреби можуть відрізнятися, а доступ до компенсації має бути організований із дотриманням конфіденційності та контролю над розкриттям особистої історії. Обсяг прав визначають відповідні правові механізми; психологічна практика допомагає зробити участь безпечнішою, не підмінюючи юридичну оцінку.

Як створювати програми відшкодування з урахуванням психологічних потреб

Розроблення програми починається з точного визначення правових підстав, характеру завданої шкоди й груп адресатів. Далі потрібно передбачити доступні шляхи подання заяв, зрозумілі пояснення, повагу до приватності, фаховий супровід для тих, кому він потрібен, і незалежну процедуру оскарження. Працівники мають чітко пояснювати, що вже вирішено, що перевіряється та які строки залишаються невідомими.

Під час консультацій із постраждалими важливо питати про реальні пріоритети: кошти, житло, реабілітацію, повернення документів, встановлення правди, вшанування пам’яті, доступ до архівів чи відновлення громадської інфраструктури. Створення єдиної ієрархії потреб для всіх відтворює нерівність, яку програма покликана зменшити. Вибір учасників не є абсолютним: правові критерії, захист інших людей і доступні ресурси встановлюють межі, які потрібно чесно пояснювати.

Безпека процедури означає добровільність додаткових опитувань і публічних заходів, мінімізацію повторного збирання травматичних свідчень, захист персональних даних, можливість спілкування через уповноваженого представника та доступ до незалежної підтримки. Розмова про шкоду має проходити в умовах, у яких людина знає, навіщо потрібна інформація, хто її отримає і які існують альтернативи.

Як оцінювати ефективність репарацій

Оцінювання повинно перевіряти виконання зобов’язань і досвід постраждалих на кількох рівнях. Показники результату можуть охоплювати охоплення заявників, час до рішення, фактичність і достатність виплат або послуг, частку оскаржених рішень, доступність для різних груп, оцінку справедливості процедури, відчуття контролю над власним життям, довіру до відповідальної установи та сприйняття безпеки. Для громадських заходів додатково важливі наслідки для доступу до послуг і локальних соціальних зв’язків.

Потрібно відокремлювати задоволеність сервісом від зменшення психологічних труднощів, а короткострокові емоційні реакції — від стійких змін. Людина може бути вдячною ввічливому працівникові й водночас не отримати належного відшкодування. Вона може отримати компенсацію й надалі переживати втрату, не свідчачи цим про «невдачу» програми. Такі відмінності особливо важливі, коли дослідження спирається лише на опитування задоволеності (Brooks та співавтори, 2024; Nascimento та співавтори, 2023).

Для переконливих висновків про ефективність бажані вимірювання до і після участі, тривале спостереження, доречні порівняльні групи, аналіз систематичних бар’єрів доступу та якісні інтерв’ю. В умовах тривалої війни слід враховувати нові втрати, переміщення, повторні загрози й одночасні програми допомоги. Без цього покращення або погіршення стану людини помилково приписуватимуть тільки компенсації.

Часті запитання

Чи може грошова компенсація зменшити психологічний біль?

Вона може поліпшити матеріальні умови, відновити частину свободи дій і зменшити щоденну невизначеність. Проте переживання втрати, горя чи несправедливості мають інші виміри, які не зводяться до коштів. Систематичний огляд компенсаційних процесів показує неоднорідні дані про зв’язок із психічним здоров’ям, тому загальної гарантованої зміни очікувати немає підстав (Brooks та співавтори, 2024).

Чим символічні репарації відрізняються від колективного вибачення?

Символічні репарації можуть включати визнання фактів, вшанування пам’яті, відновлення доброго імені або публічні заходи сатисфакції. Колективне вибачення — окрема форма морального висловлювання відповідальності. Воно може бути частиною ширшої відповіді на шкоду, але не замінює матеріальної компенсації, належного розслідування й гарантій неповторення.

Чи повинна людина пробачити, якщо їй відшкодували шкоду?

Ні. Право на належне відшкодування не залежить від готовності пробачити, зустрітися з кривдником чи примиритися. Прощення є особистим рішенням, а юридична та інституційна відповідальність має власні підстави. Для частини постраждалих безпечна дистанція і захист прав залишаються найбільш прийнятним результатом.

Чому навіть справедлива сума виплати може сприйматися як несправедливість?

Сприйняття пов’язане з поясненням критеріїв, тривалістю очікування, повагою до людини та тим, чи було визнано характер завданого насильства. Зрозуміла процедура зменшує частину невизначеності, але не усуває моральних питань, які неможливо виразити сумою. Дослідження процедурної справедливості допомагають пояснити цю відмінність (MacCoun, 2005).

Чи є виплата репарацій доказом відновлення довіри між групами?

Ні. Виплата свідчить про виконання конкретного рішення. Довіра залежить також від припинення насильства, відповідальності, передбачуваної поведінки інституцій і реальних гарантій безпеки. Навіть правильно організоване відшкодування може не змінити ставлення до тих, хто завдав шкоди.

Чи можна оцінювати психологічну ефективність за кількістю отримувачів?

Кількість отримувачів показує охоплення програми, проте мало говорить про достатність допомоги, її справедливість, доступність для уразливих груп або довгострокові наслідки. Потрібні окремі показники матеріального відновлення, досвіду процедури, соціальних відносин та благополуччя.

Чи означає подання заяви до міжнародного Реєстру збитків, що компенсацію вже призначено?

Ні. Офіційний Реєстр збитків для України приймає та опрацьовує заяви за передбаченими категоріями, але не присуджує й не виплачує кошти. Інформацію про актуальні категорії, потрібні докази та порядок подання слід перевіряти в офіційних роз’ясненнях Реєстру.

Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки».

Пов’язані статті

• Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — про довіру між спільнотами та до інституцій після насильства.

• Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — про місце відповідальності, правосуддя й відшкодування в процесах примирення.

• Колективне вибачення: коли воно допомагає відновити довіру — про зміст вибачення та його відмінність від матеріальних зобов’язань.

• Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі — про право постраждалих самостійно визначати ставлення до прощення.

• Відновлення довіри й відчуття безпеки після насильства — про ширші умови повернення передбачуваності й безпеки.

• ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга — про соціальні умови відновлення після переміщення.

Джерела

Brooks, S. K., Rogers, M. B., Wessely, S., Patel, S. S., & Greenberg, N. (2024). Psychosocial impacts of post-disaster compensation processes: Narrative systematic review. BMC Psychology, 12, Article 539. https://doi.org/10.1186/s40359-024-02025-9

Council of Europe. (2026). International Claims Commission for Ukraine: Status and preparations, updated 6 October 2026. https://www.coe.int/en/web/portal/international-claims-commission-for-ukraine-

de Greiff, P. (2006). Justice and reparations. In P. de Greiff (Ed.), The handbook of reparations (pp. 451–477). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/0199291926.003.0013

Demirçivi, F., & de Waardt, M. (2026). Justice beyond compensation: How survivors of human rights violations in Türkiye experience ECtHR reparations. International Review of Victimology, 32(2), 376–406. https://doi.org/10.1177/02697580251390548

Hakim, N., Branscombe, N. R., & Schoemann, A. M. (2021). Group-based emotions and support for reparations: A meta-analysis. Affective Science, 2(4), 363–378. https://doi.org/10.1007/s42761-021-00055-9

Hamber, B. (2000). Repairing the irreparable: Dealing with the double-binds of making reparations for crimes of the past. Ethnicity & Health, 5(3–4), 215–226. https://doi.org/10.1080/713667456

Lykes, M. B., & Mersky, M. (2006). Reparations and mental health: Psychosocial interventions towards healing, human agency, and rethreading social realities. In P. de Greiff (Ed.), The handbook of reparations (pp. 589–622). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/0199291926.003.0018

MacCoun, R. J. (2005). Voice, control, and belonging: The double-edged sword of procedural fairness. Annual Review of Law and Social Science, 1, 171–201. https://doi.org/10.1146/annurev.lawsocsci.1.041604.115958

Nascimento, A. M., Andrade, J., & de Castro Rodrigues, A. (2023). The psychological impact of restorative justice practices on victims of crimes—a systematic review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(3), 1929–1947. https://doi.org/10.1177/15248380221082085

Register of Damage for Ukraine. (2026). General: Functions and scope of the Register, claims and compensation. Council of Europe. https://rd4u.coe.int/en/faq/general

United Nations General Assembly. (2005). Basic principles and guidelines on the right to a remedy and reparation for victims of gross violations of international human rights law and serious violations of international humanitarian law (A/RES/60/147). https://www.ohchr.org/sites/default/files/2021-08/N0549642.pdf

United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). https://digitallibrary.un.org/record/3965290

Vinck, P., Mysiv, L., Cave, A., Regan, M., McIntosh, S., & Pham, P. (2024). Ukraine justice & accountability survey 2024. Transitional Justice Evaluation Tools. https://transitionaljusticedata.org/en/publications/2024-04-ukraine-survey/

 
 
bottom of page