Спільне проєктування послуг психічного здоров’я разом із користувачами
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 11 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Що таке спільне проєктування послуг психічного здоров’я
Спільне проєктування послуг психічного здоров’я — це організований процес, у якому люди, які користуються або користувалися допомогою, разом із фахівцями, керівниками служб та іншими зацікавленими сторонами визначають проблему, створюють рішення, випробовують їх і оцінюють результати. Власний досвід людини стає джерелом знань про те, як реально працює послуга: де виникають бар’єри, що допомагає зберігати гідність, якої підтримки бракує та які зміни найбільше впливають на повсякденне життя.
Ключова ознака спільного проєктування — заздалегідь визначений реальний вплив користувачів на рішення. Це може бути вплив на правила запису, маршрут звернення, мову інформаційних матеріалів, облаштування простору, процедури скарг, способи підтримки після виписки або критерії якості. За якісної організації служба фіксує, хто ухвалює рішення, на яких етапах учасники можуть їх змінювати, як враховано пропозиції та за що відповідальні організатори.
Мета методу — створити послугу, яку люди можуть знайти, зрозуміти, безпечно використовувати й оцінювати на власних умовах. ВООЗ розглядає змістовне залучення людей із власним досвідом як спосіб спільного розроблення політик, програм і послуг, що вимагає організаційної підтримки та практичних механізмів впливу (WHO, 2023).
Для яких завдань застосовують спільне проєктування
Метод застосовують, коли рішення залежить від досвіду проходження через систему: пошуку допомоги, першого контакту, очікування, взаємодії з командою, перенаправлення, кризової підтримки та повернення до життя у громаді. Типові завдання — відкрити послугу в новому районі, змінити складний порядок звернення, зробити інформацію доступною, переглянути роботу приймального відділення або спроєктувати безпечний зворотний зв’язок.
Спільне проєктування особливо корисне, коли фахові показники успішності розходяться з тим, як люди переживають контакт із послугою. Служба може звітувати про кількість консультацій, водночас користувачі описуватимуть незрозумілий запис, довгий шлях до закладу, відсутність приватності, страх розголошення або труднощі з продовженням підтримки. Саме такі відмінності допомагають правильно поставити проєктне завдання.
До участі можуть долучатися люди з досвідом психічних розладів або психічних труднощів, люди з психосоціальною інвалідністю, молодь, представники груп з обмеженим доступом до допомоги, близькі та працівники служб. Склад учасників визначають за конкретним завданням. Досвід родича чи фахівця розкриває важливу частину ситуації, але не замінює позицію самої людини, яка отримує підтримку.
Чим відрізняються консультація, спільне проєктування та співтворення послуг
Консультація: люди повідомляють, що для них важливо
Під час опитування, фокус-групи чи громадського обговорення користувачі надають інформацію, а організатор визначає, як її застосувати. Такі форми потрібні для виявлення потреб, однак сам факт збору думок ще не встановлює спільного впливу на остаточний варіант послуги.
Спільне проєктування: люди створюють рішення разом
Учасники спільно формулюють проблему, розглядають альтернативи, працюють над прототипами й тестують їх. Для цього потрібні зрозумілі правила прийняття рішень, доступ до необхідної інформації, зворотний зв’язок та право обґрунтовано не погоджуватися з запропонованим рішенням. В ідеалі користувачів залучають ще до вибору основного напряму змін.
Співвиробництво послуг: співпраця триває під час надання й оцінювання
У міжнародній літературі co-design і co-production іноді вживають як близькі поняття. Для практичної ясності спільне проєктування стосується переважно розроблення або перебудови послуги, а співвиробництво охоплює також спільне управління, реалізацію та оцінювання. Повніше питання довгострокової участі в управлінні розглянуто в матеріалі «Участь людей із власним досвідом психічних труднощів в управлінні послугами».
Окремо стоїть спільне прийняття рішень у медицині: це розмова конкретної людини з фахівцем про варіанти допомоги для неї. Спільне проєктування змінює саму організацію послуги для багатьох людей. Вони доповнюють одне одного, але мають різні предмети, учасників і способи оцінювання.
Чому власний досвід має значення для якості послуг
Професійні знання потрібні для безпеки, клінічної обґрунтованості та організації ресурсів. Досвід користувачів допомагає побачити наслідки конкретних правил у повсякденному житті: наскільки зрозумілим було пояснення, чи почувалася людина в безпеці, чи змогла відмовитися від неприйнятного формату взаємодії, чи розуміла наступний крок після консультації.
Якщо рішення готує лише адміністративна команда, частина перешкод залишається непомітною. Наприклад, цифровий запис виглядає зручним за кількістю операцій, але може виключати людей із нестабільним доступом до інтернету або тих, кому потрібне особисте пояснення. Спільне проєктування додає до організаційних та клінічних критеріїв критерії здійсненного доступу.
Водночас один особистий досвід не представляє всіх користувачів. Люди мають різні вікові, соціальні, мовні, економічні обставини, різну історію контакту зі службами та відмінні погляди на підтримку. Надійніший проєкт поєднує різноманітний досвід, дані про попит і доступність, професійну експертизу та повторну перевірку змін у реальних умовах.
Принципи змістовної участі
Спільне визначення проблеми й меж повноважень
Перед початком організатори чесно пояснюють, які рішення відкриті до змін, які залежать від законодавства чи фінансування, хто затверджує результат і як будуть розв’язуватися суперечності. Коли фінальний вибір повністю залишається за адміністрацією, це потрібно назвати та компенсувати прозорими правилами обґрунтування відхилених пропозицій. Обіцянка рівного голосу без відповідної процедури підриває довіру.
Доступність участі
Запрошення має бути зрозумілим, а спосіб участі — гнучким. Комусь підходить групова зустріч; іншій людині потрібне письмове висловлення, дистанційне долучення, супровід довіреної особи, доступні матеріали або коротші зустрічі з перервами. Доступність охоплює також транспорт, фізичний простір, час, сенсорне навантаження та можливість долучитися без розкриття чутливого досвіду перед групою.
Оплата праці й визнання внеску
Участь вимагає часу, підготовки, інколи емоційної праці та відмови від інших справ. Організаторам варто передбачати оплату за проєктну роботу, відшкодування витрат і прозорі умови співпраці. Форма оплати повинна відповідати правовому статусу проєкту та обставинам учасника; її не варто створювати так, щоб людина втрачала необхідні соціальні виплати без попереднього пояснення можливих наслідків. Безкоштовна участь може бути добровільною, але не повинна бути вимушеною передумовою голосу.
Безпечна участь і право відмовитися
Людина визначає, скільки власної історії готова розповісти. Участь не повинна передбачати публічного розкриття діагнозу, повторного детального опису травматичних подій або залежати від оцінки її стану працівником служби. Потрібні правила конфіденційності, обговорення чутливих тем, можливість перерви та виходу з процесу без негативного впливу на доступ до допомоги.
Відкритий облік впливу
Завершальна презентація спільного проєкту має містити просту простежуваність рішень: яку проблему назвали користувачі, що змінили, які альтернативи розглядали, що вирішили перевірити пізніше та які питання залишилися відкритими. Надійний результат має власника, термін упровадження й спосіб перевірки.
Систематичний огляд Hopkins та співавторів (2024) показує, наскільки складно розподіляти вплив у вже ієрархічних організаціях. Автори описують значення довірливих стосунків, а також структурних рішень на рівні керівництва та фінансування. Огляд Gonsamo та співавторів (2026) підтверджує, що організаційні умови, стигма, ресурси й нерівність влади суттєво впливають на співтворення.
Хто має брати участь і як уникнути вибіркового представництва
Набір учасників починається з карти людей, яких зачіпає рішення. Для амбулаторної служби це можуть бути люди з досвідом першого звернення, тривалого отримання допомоги й припинення контакту, люди, які ще не скористалися послугою через бар’єри, а також представники громадських об’єднань. До роботи за потреби долучаються фахівці різних професій, представники місцевого самоврядування й технічні спеціалісти.
Поширена помилка — працювати лише з людьми, які вже добре знають службу, мають вільний час, упевнено говорять на зустрічах і погоджуються з адміністрацією. Такий склад може допомогти сформувати перші рішення, але його висновки не слід автоматично переносити на тих, хто стикається з найвищими бар’єрами. Досвід примусових форм допомоги, бездомності, переміщення, сільського проживання або мовних бар’єрів може бути представлений лише за безпечних і доступних умов.
Для певних груп ефективніше працюють окремі зустрічі, індивідуальні інтерв’ю, незалежні фасилітатори й партнерство з організаціями самопредставництва. Представник громадського об’єднання може мати мандат висловлювати узгоджену позицію організації, проте його голос не слід трактувати як єдину думку всіх людей із подібним досвідом.
Як організувати спільне проєктування: послідовність роботи
Етап 1. Сформулювати питання, яке справді можна змінити
Замість загальної мети «покращити психіатричну допомогу» визначають конкретне питання: чому люди переривають контакт після першого звернення, чому не користуються кризовою лінією, як спростити перенаправлення між соціальною та медичною підтримкою. На цьому кроці погоджують організаційні межі, бюджет, терміни та допустимі способи змін.
Етап 2. Створити спільну групу і правила рішень
Група погоджує склад учасників, завдання, компенсацію, графік, правила конфіденційності, порядок голосування або досягнення згоди, протокол заперечень і маршрут вирішення конфліктів. Окремо визначають, чи матимуть користувачі місця в керівній групі проєкту, право спільно затверджувати прототип або можливість офіційно оскаржити виключення їхніх пропозицій.
Етап 3. Дослідити досвід взаємодії з послугою
Інтерв’ю, щоденники досвіду, карти маршруту звернення, обговорення критичних моментів і аналіз скарг допомагають описати реальну послідовність контакту зі службою. Організатори збирають історії добровільно, відокремлюють ідентифікаційні дані від висновків, перевіряють, чи досвід окремих людей узгоджується з ширшими даними.
Етап 4. Спільно обрати пріоритети
Учасники порівнюють проблеми за значущістю для людей, масштабом, здійсненністю та ризиками. Наприклад, зміна повідомлення про запис може бути швидким рішенням, а створення кризової служби — потребувати іншого фінансування. Важливо зберігати в протоколі проблеми, які команда поки що не може розв’язати, щоб обмежені ресурси не перетворювалися на заперечення потреб.
Етап 5. Створити й випробувати прототип
Прототипом можуть бути новий порядок першого контакту, лист запрошення, макет інформаційної сторінки, схема маршруту допомоги, інструкція для працівників або форма зворотного зв’язку. Його показують людям поза проєктною групою, спостерігають за використанням і уточнюють за результатами тестування. У складніших змінах організовують обмежене випробування перед масштабуванням.
Етап 6. Впровадити рішення з розподілом відповідальності
Затверджені зміни перетворюють на робочий план із відповідальними, фінансуванням, термінами, навчанням персоналу та способами інформування користувачів. До контролю впровадження зберігають доступ представників користувачів: інакше готовий прототип може суттєво змінитися під час адміністративного погодження.
Етап 7. Перевірити зміни й повернути результати учасникам
Після запуску оцінюють і результати послуги, і якість самого процесу участі. Людям повідомляють, які рішення здійснили, які виявилися складними, що показало випробування та хто відповідає за наступний перегляд. Опублікувати лише перелік проведених зустрічей означає оцінити активність проєкту, але ще не перевірити результат.
Методи спільного проєктування
Для виявлення бар’єрів застосовують інтерв’ю, картування шляху користувача, спостереження за точками контакту, групові обговорення та збір анонімних історій. Для створення рішень використовують спільні майстерні, розроблення сценаріїв, макети документів, прототипи процесів та повторні цикли тестування. Для оцінювання — порівняння показників до і після змін, опитування досвіду, аналіз доступності та відкриті обговорення отриманих висновків.
Одна з відомих дослідницьких рамок — проєктування на основі досвіду користувачів (experience-based co-design). Вона поєднує вивчення ситуацій, значущих для користувачів і працівників, спільне визначення пріоритетів і роботу над змінами. Огляд Hawke та співавторів (2024) описує різноманітність застосувань такого підходу в психічному здоров’ї. Структуру методу слід добирати до контексту, ресурсів і безпеки учасників.
Приклад: як змінити перше звернення до служби
Уявімо, що громада відкрила центр психічного здоров’я, але частина людей після першого дзвінка не приходить на консультацію. Працівники припускають, що людям незручний графік. Запрошені користувачі пояснюють, що їм незрозуміло, хто відповість на дзвінок, які дані треба повідомляти, чи можна прийти з близькою людиною та що відбудеться під час першої зустрічі.
Спільна команда створює коротке пояснення першого контакту, змінює запитання адміністратора, додає можливість іншого способу зв’язку, перевіряє зрозумілість повідомлень і визначає, куди звертатися у кризі. До тестування залучають людей, які раніше не були учасниками робочої групи. Після впровадження порівнюють частку завершених записів, пропущені візити, досвід першого контакту та скарги, а також перевіряють, чи зміни працюють для людей із різними можливостями доступу.
Цей приклад ілюструє спосіб роботи, а не описує конкретне проведене дослідження. Зниження кількості пропущених консультацій у такому проєкті потребувало б фактичних даних; воно не випливає автоматично з того, що відбулася спільна майстерня.
Що показують наукові дослідження
Вплив на організацію послуг
Систематичний огляд Ezaydi та співавторів (2023) включив дев’ять досліджень залучення користувачів до планування, розроблення й надання послуг психічного здоров’я; у шести описували співпроєктування або співвиробництво. Серед повідомлених результатів були покращення доступності, збільшення звернень і вища задоволеність користувачів. Тривалі наслідки оцінювали рідко, тому огляд не дозволяє вважати ці результати гарантованими для будь-якої служби.
Наскільки активно людей включають у дизайн
У систематичному огляді Veldmeijer та співавторів (2023) проаналізовано 33 дослідження інновацій у сфері психічного здоров’я. Людей із власним досвідом часто залучали до обговорення й генерування ідей, зокрема для цифрових інструментів, але реальна участь в остаточному ухваленні рішень залишалася обмеженою. Це важливе застереження: формальне використання назви «спільне проєктування» не підтверджує рівність впливу.
Питання влади, представництва та умов співпраці
Огляд Hopkins та співавторів (2024) синтезував дев’ять якісних робіт про розподіл влади в спільно виконуваних дослідженнях психічного здоров’я. Його висновки стосуються насамперед дослідницької співпраці, тому переносити їх на роботу всіх клінічних служб без уточнень не варто. Водночас вони допомагають зрозуміти механізм: правила установи, ресурси й усталена професійна ієрархія обмежують навіть добре задуману участь.
Новіший огляд Gonsamo та співавторів (2026) розглядає бар’єри та чинники сприяння співвиробництву в допомозі, дослідженнях і освіті у сфері психічного здоров’я. Автори виділяють потребу реального перерозподілу впливу, подолання стигми й організації умов співпраці. Це огляд чинників процесу, а не доказ того, що конкретна модель автоматично покращує клінічні результати.
Наскільки сильні докази
Наявні огляди підтримують спільне проєктування як перспективний організаційний підхід, що може робити послуги ближчими до потреб користувачів. Водночас дослідження відрізняються за визначенням участі, способом відбору учасників, типами послуг, методами оцінювання й тривалістю спостереження. Часто бракує порівняльних груп, систематичного вимірювання небажаних наслідків і довгострокових показників.
Тому відповідальний висновок має два рівні. Для прав людини змістовна участь є самостійною цінністю й предметом правових та нормативних зобов’язань у визначених сферах. Для твердження, що певний формат співпроєктування зменшує симптоми, кількість госпіталізацій або витрати системи, потрібні окремі надійні емпіричні дані, яких для багатьох моделей поки недостатньо.
Як вимірювати результат спільного проєктування
Показники процесу охоплюють, хто був запрошений, хто реально зміг долучитися, чи отримували учасники компенсацію, чи мали доступні матеріали, скільки пропозицій розглянули та які рішення вони змінили. Ці дані допомагають оцінити якість участі, але самі собою ще не свідчать про покращення послуги.
Показники організації послуг можуть включати час до першого контакту, доступність різних каналів звернення, зрозумілість інформації, завершення перенаправлень, кількість скарг, досвід конфіденційності та безпечності, безперервність підтримки. Вибір залежить від первинної проблеми. Кількість звернень варто інтерпретувати разом із потребами населення й ресурсами, оскільки більше звернень не завжди дорівнює кращому результату.
Показники життя людей — відчуття автономії, можливість брати участь у громаді, власна оцінка відновлення та якість життя — потребують належних методів вимірювання й узгодження з користувачами. Якщо дослідження оцінює клінічні симптоми, результати слід відокремлювати від оцінки доступності, прав та досвіду взаємодії.
Для надійнішого висновку варто заздалегідь визначати початкові показники, момент повторної оцінки, джерела даних, можливі зміни складу користувачів і фактори поза проєктом. Якщо після запуску нового процесу показники покращилися, це ще не встановлює причинний внесок співпроєктування без відповідного дослідницького дизайну.
Ризики й етичні складнощі
Символічна участь
Найпомітніший ризик — запрошення людей лише для формального погодження вже ухваленого рішення. Ознаками є невизначені повноваження, відсутність оплати, непояснені відхилення пропозицій і використання фотографій учасників як головного доказу співпраці. Відповіддю стає письмова домовленість про роль, участь на ранніх етапах та звіт про внесок у кінцеве рішення.
Нерівність між учасниками
Керівники служб мають інституційну владу, доступ до бюджету та інформації. Людина, яка залежить від тієї самої служби, може побоюватися критикувати її, особливо якщо раніше стикалася з примусом або зневажливим ставленням. Для зменшення цього ризику потрібні незалежна фасилітація, можливість анонімних повідомлень, зрозумілий порядок звернення зі скаргою та відокремлення участі від рішень про індивідуальну допомогу.
Переобтяження та небажане розкриття досвіду
Проєктні зустрічі можуть бути виснажливими або торкатися важких спогадів. Учаснику слід завчасно пояснювати теми, дозволяти обирати спосіб висловлення та припиняти участь за власним рішенням. Організаторам важливо не вимагати повторної розповіді травматичних подробиць заради переконливості аргументів і не обіцяти терапевтичного ефекту від проєктної роботи.
Конфіденційність і конфлікт інтересів
Робоча група може отримувати інформацію про маршрути звернення, персонал або скарги. Потрібно мінімізувати використання персональних даних, визначити правила доступу й не переносити конкретні історії до публічних документів без належної правової підстави. Фінансові або організаційні зв’язки учасників слід відкрито обговорювати в межах, необхідних для неупередженості рішень.
Що означає правозахисний підхід
Спільне проєктування пов’язане з повагою до гідності, автономії, доступності та участі людей у справах, що їх стосуються. Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю у статті 4(3) встановлює обов’язок держав-учасниць тісно консультуватися з особами з інвалідністю й активно залучати їх через представницькі організації під час розроблення законодавства, стратегій та інших процесів ухвалення рішень із питань, що їх стосуються.
Стаття 12 Конвенції присвячена рівному визнанню перед законом і підтримці в реалізації правоздатності, а стаття 19 — незалежному способу життя та залученню до місцевої спільноти. Разом ці положення задають правозахисний контекст для розвитку послуг у громаді, хоча конкретні форми співпроєктування залежать від змісту відповідного рішення та застосовного законодавства.
Керівництво ВООЗ про послуги психічного здоров’я в громаді (2021) описує орієнтацію на людину і права людини як засади розвитку служб. Рамка змістовного залучення ВООЗ (2023) пропонує організаційний підхід до участі людей із власним досвідом у створенні політик, програм і послуг. Це міжнародні професійні документи, які допомагають проєктувати якісну практику; їх потрібно розрізняти із конкретними приписами законодавства України.
Спільне проєктування в Україні: що передбачає закон
Український Закон «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» № 4223-IX від 15 січня 2025 року введено в дію 7 лютого 2026 року. Стаття 3 закріплює, зокрема, залучення отримувачів допомоги до прийняття рішень щодо необхідних їм видів послуг, а стаття 8 визначає принцип партнерства з особами, які мають досвід психічних розладів, у системі охорони психічного здоров’я.
У статті 10 серед суб’єктів системи названо громадські об’єднання людей, які потребують допомоги, включно з об’єднаннями осіб з інвалідністю. Закон також передбачає, що органи місцевого самоврядування сприяють роботі відповідних громадських об’єднань, залучають людей до співпраці та партнерства й підтримують їхню участь у житті територіальних громад (чинний текст Закону).
Ці норми надають важливу правову основу для співпраці служб із користувачами. З них, однак, не випливає автоматично єдина обов’язкова для кожної установи методика майстерень, кількість місць користувачів у кожній робочій групі чи загальне право вето на будь-яке управлінське рішення. Для конкретного проєкту потрібно перевіряти повноваження його організаторів, правила закупівель, захист персональних даних і порядок прийняття рішень.
Практичний початок для української громади — оцінити місцеві потреби, запросити самопредставницькі об’єднання та людей з різним досвідом звернення, визначити відкриті до змін питання й забезпечити прозорість співпраці. Організаційні маршрути та місце різних надавачів розкриває окрема стаття «Система охорони психічного здоров’я в Україні».
Спільне проєктування під час війни й переміщення
В Україні суттєве значення мають доступність послуг для внутрішньо переміщених людей, ветеранів, родин загиблих, людей з інвалідністю, жителів сільських територій і громад із пошкодженою інфраструктурою. Ці групи неоднорідні, тому під час проєктування потрібно слухати конкретні потреби, не прирівнюючи досвід війни до психіатричного діагнозу та не вимагаючи розповідати про травматичні події.
У процесі можна поєднувати місцеві зустрічі, безпечні дистанційні способи участі та співпрацю з громадськими ініціативами. Варто окремо оцінювати транспортну доступність, конфіденційність у невеликих громадах, безпечність приміщень, переривання зв’язку й реальні можливості післякризового супроводу. Важливо перевіряти, чи нова форма запису або комунікації доступна людям у нестабільних життєвих обставинах.
Можливості місцевої підтримки та міжсекторальної взаємодії докладніше описані в матеріалі «Психічне здоров’я в громаді». Партнерські ролі людей із власним досвідом слід також узгоджувати з компетенціями працівників та добровільністю участі; підтримка «рівний — рівному» має власні завдання й межі.
Як користувачеві долучитися до змін у послузі
Людина може запитати у служби, чи існує консультативна або проєктна група користувачів, як долучитися до перегляду правил, куди надсилати пропозиції й хто відповідає на повідомлення. Під час першої розмови варто з’ясувати, чи буде участь оплаченою, чи можуть учасники впливати на рішення, як захищають приватність, чи можна висловлювати критику і як служба звітує про результати.
Якщо групи немає, можна запропонувати конкретне питання для спільного обговорення — наприклад, зрозумілість першого звернення або можливість отримати доступну інформацію про варіанти підтримки. Також можна звернутися через громадське об’єднання людей із власним досвідом, якщо воно діє у відповідній місцевості. Для участі людина сама визначає, якими фактами своєї історії готова ділитися.
Як керівникові служби перевірити, чи процес справді спільний
Перед запуском варто дати змістовні відповіді на такі запитання: хто саме не має голосу в чинній системі; які питання відкриті до змін; хто володіє інформацією й остаточним рішенням; які ресурси виділені на участь; як компенсують витрати; що робити з незгодою; хто відповідає за безпечність і конфіденційність; як досвід учасників вплине на прототип; якими даними оцінять результат і коли повернуться до учасників зі звітом.
Якщо у відповідях фігурують лише запрошення, кількість зустрічей і загальна згода з метою проєкту, варто конкретизувати механізми впливу. Корисно ще до першої майстерні оприлюднити короткі правила співпраці та пояснити, які рішення адміністрація зобов’язується розглянути й як зафіксує їхній результат.
Поширені запитання
Чи достатньо одного опитування, щоб назвати проєкт спільним?
Опитування допомагає виявити потреби, але сама процедура збору відповідей є консультацією. Спільне проєктування передбачає участь користувачів у формуванні, перевірці та перегляді рішень і прозорий опис реального впливу.
Чи повинні користувачі ухвалювати всі рішення нарівні з керівництвом?
Повноваження залежать від предмета рішення, законодавства, відповідальності за безпеку та структури організації. Змістовна участь потребує чесно визначених механізмів впливу, співпраці й відповідальності за зворотний зв’язок. Рівноправна повага до досвіду не скасовує спеціальної професійної чи юридичної відповідальності.
Чи можна долучатися без психіатричного діагнозу?
Так, коли критерії проєкту передбачають досвід звернення, психічних труднощів, недоступності допомоги або участі в житті громади. Діагноз не є універсальною умовою громадської чи проєктної участі. Для вузьких програм склад учасників обґрунтовують конкретним завданням.
Чи замінює співпроєктування професійні стандарти й лікування?
Ні. У проєктуванні поєднують досвід користувачів, якісні наукові дані, професійні вимоги та правові гарантії. Сам процес участі не є психотерапією, не встановлює діагноз і не замінює потрібної медичної допомоги.
Чи доведено, що спільне проєктування зменшує госпіталізації?
Наявні огляди повідомляють передусім про зміни доступності, прийнятності та організації послуг. Узагальненого надійного доказу, що будь-яка форма спільного проєктування сама по собі зменшує госпіталізації в усіх групах і системах, немає. Клінічні та системні ефекти потрібно вимірювати окремо.
Як зрозуміти, що людей залучили лише формально?
Тривожні ознаки — наперед затверджений результат, відсутність правил ухвалення рішень, ігнорування заперечень, некомпенсована значна робота й відсутність звіту про внесені зміни. Попросіть показати рішення, на яке реально вплинула група, та пояснити, як розглядали альтернативи.
Пов’язані статті
Участь людей із власним досвідом психічних труднощів в управлінні послугами — про тривале представництво й вплив на управлінські рішення.
Спільне прийняття рішень у медицині: як пацієнт і лікар обирають разом — про рішення щодо допомоги конкретній людині.
Психічне здоров’я в громаді: як організована підтримка поруч із місцем проживання — про організацію доступної підтримки.
Підтримка «рівний — рівному» у сфері психічного здоров’я — про інший формат участі людей із власним досвідом.
Джерела
Ezaydi, N., Sheldon, E., Kenny, A., Buck, E. T., & Weich, S. (2023). Service user involvement in mental health service commissioning, development and delivery: A systematic review of service level outcomes. Health Expectations, 26(4), 1453–1466. https://doi.org/10.1111/hex.13788
Gonsamo, D. D., Lo, H. H. M., Chui, W. H., & Zhang, Z. J. (2026). Co-production in mental health care, research, and education: A scoping review of barriers and facilitators. Social Science & Medicine, 404, 119474. https://doi.org/10.1016/j.socscimed.2026.119474
Hawke, L. D., Sheikhan, N. Y., Bastidas-Bilbao, H., & Rodak, T. (2024). Experience-based co-design of mental health services and interventions: A scoping review. SSM – Mental Health, 5, 100309. https://doi.org/10.1016/j.ssmmh.2024.100309
Hopkins, I., Verlander, M., Clarkson, L., & Jacobsen, P. (2024). What Do We Know About Sharing Power in Co-Production in Mental Health Research? A Systematic Review and Thematic Synthesis. Health Expectations, 27(5), e70014. https://doi.org/10.1111/hex.70014
Veldmeijer, L., Terlouw, G., van Os, J., van Dijk, O., van ’t Veer, J., & Boonstra, N. (2023). The Involvement of Service Users and People With Lived Experience in Mental Health Care Innovation Through Design: Systematic Review. JMIR Mental Health, 10, e46590. https://mental.jmir.org/2023/1/e46590/
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2021). Guidance on community mental health services: Promoting person-centred and rights-based approaches. https://www.who.int/publications/i/item/9789240025707
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2023). WHO framework for meaningful engagement of people living with noncommunicable diseases, and mental health and neurological conditions. https://www.who.int/publications/i/item/9789240073074
Верховна Рада України. (2025). Про систему охорони психічного здоров’я в Україні: Закон України від 15 січня 2025 року № 4223-IX (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4223-20
Організація Об’єднаних Націй. (2006). Конвенція про права осіб з інвалідністю (офіційний переклад; чинна редакція на порталі Верховної Ради України). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_g71