Політична нетерпимість: ставлення до прав і голосу опонентів
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 17 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Політична нетерпимість — це готовність обмежувати політичні свободи, можливості висловлювання й участі людей або груп, чиї погляди викликають неприйняття. Її центральна ознака — перехід від незгоди з переконаннями опонента до підтримки обмежень його громадянських прав саме через ці переконання. Людина може різко критикувати чужу програму, відмовлятися підтримувати партію і водночас визнавати право її прихильників брати участь у законній політичній дискусії. Різниця між цими позиціями становить предмет психологічного дослідження політичної толерантності та нетерпимості.
Політична нетерпимість стосується насамперед ставлення до права іншого бути почутим, організовуватися, висувати аргументи, брати участь у публічних справах і користуватися належними правовими процедурами. Її не можна встановити за силою обурення, рівнем політичної активності чи належністю до певної ідеології. Наукова оцінка потребує конкретного питання: чи підтримує респондент однакове застосування прав до тих, із ким погоджується, і тих, кого вважає неприйнятними? Огляди Саллівана й Трансю та вимірювальна робота Джеймса Ґібсона закладають основу цього розрізнення.
Що означає політична нетерпимість у психології
Наукове поняття описує специфічну установку щодо громадянських свобод політично неприйнятної групи. Її зміст можна викласти через три складники: наявність суб'єктивно неприйнятного опонента, оцінку його права на певну політичну дію та готовність підтримати обмеження цієї дії. Коли дослідження питає, чи має непопулярна група право виголосити промову, провести мирне зібрання або висунути кандидата відповідно до закону, воно наближається до власне політичної толерантності. Коли питає тільки про симпатію до цієї групи, воно вимірює інше ставлення.
Термін «політична толерантність» означає визнання допустимості законної політичної участі тих, чиї переконання людина заперечує. Це вимогливий демократичний принцип, оскільки він стосується насамперед незручних випадків. Співчуття до однодумців є природним проявом групової прихильності; повага до прав незгодних потребує застосування загального правила тоді, коли власна емоційна реакція підштовхує до винятку. У класичній статті Салліван, Пірсон і Маркус показали, чому вимірювання має виходити саме з груп, які респондент справді не схвалює.
Нетолерантне судження є установкою, а реальне позбавлення права — інституційною дією. Між ними існують проміжні механізми: голосування за обмежувальні заходи, підтримка політичного лідера, який вибірково застосовує процедури, участь у кампаніях проти певної групи або мовчазне схвалення нерівного ставлення. Дослідження установок не дозволяють автоматично стверджувати, що людина здійснить репресивні дії; для такого висновку потрібні поведінкові дані.
Чим нетерпимість відрізняється від інших політичних явищ
Неприязнь до опонента й афективна поляризація
Афективна поляризація описує емоційну відстань, негативні оцінки та недовіру між політичними групами. Політична нетерпимість зосереджена на розподілі прав і свободи дії. Людина може відчувати сильну антипатію до партії, але наполягати на рівній процедурі для її прихильників; інша може декларувати відсутність неприязні, проте підтримувати заборону виступів конкретної групи. Отже, емоційна ворожість і готовність обмежувати права пов'язані, але не тотожні.
У двох попередньо зареєстрованих експериментах у Великій Британії Тіллі, Беджан і Гоболт (2026) порівняли ставлення до суперечливих дій прибічників «своєї» та протилежної партій. Вони виявили значну різницю в готовності втручатися залежно від партійної належності учасника дії та її зв'язок з афективною поляризацією, хоча звичайні абстрактні показники толерантності цього розходження не відображали. Це є свідченням контекстної й групово-вибіркової нетерпимості у дослідженій британській вибірці, а не універсальною оцінкою всіх демократичних суспільств.
Політична поляризація й ідеологічна відстань
Політична поляризація охоплює ширший процес розходження позицій, ідентичностей та політичних таборів. Ідеологічна відстань означає розбіжність поглядів на зміст політики — наприклад, бюджет, економічне регулювання чи роль держави. Велика відстань між програмами може співіснувати з повагою до процедур. І навпаки, майже однакові політичні пропозиції не виключають боротьби за усунення опонента від можливості говорити.
Групові упередження, дискримінація та насильство
Упередження стосується оцінки людей за груповою належністю; дискримінація — нерівного поводження; політична нетерпимість — готовності відмовляти в політичних правах саме небажаним носіям поглядів. Перетини між ними можливі. Водночас уникання розмов, підтримка обмеження права на мирний протест і схвалення політичного насильства утворюють різні емпіричні наслідки, які потрібно вимірювати окремо. Дослідження Бернтцен, Келсолл і Гартевелда у Норвегії та Великій Британії спеціально розділяє ці три наслідки афективної поляризації.
Відсутність згоди з екстремістською ідеологією, критика пропаганди чи правомірне реагування на реальні загрози безпеці самі собою не встановлюють політичної нетерпимості. Дослідник повинен розрізняти мотив обмеження, фактичну поведінку, її законність, необхідність і пропорційність, а також рівність застосування правил.
Як формувалося наукове вивчення політичної толерантності
Після Другої світової війни дослідників цікавило, наскільки громадяни підтримують свободу висловлювань і політичну присутність непопулярних груп. Семюел Стоуффер досліджував таку готовність у США 1950-х років. Підхід із наперед названими групами був важливим кроком, але мав принципову слабкість: одна й та сама група викликала в різних людей дуже різне неприйняття. Дозвіл виступати групі, яка респонденту симпатична, мало говорить про його здатність терпіти справді неприйнятні погляди.
У 1979 році Салліван, Пірсон і Маркус запропонували альтернативну концептуалізацію: спочатку визначати найбільш небажану групу для конкретної людини, а потім питати про її права. Завдяки цьому зміст перевірки наблизився до визначення толерантності як готовності захищати свободу незгодного. Подальші роботи поширили дослідження на різні політичні системи й порівняли установки з відчуттям реальної свободи громадян.
Наприкінці ХХ століття Салліван і Трансю (1999) узагальнили роль демократичних цінностей, особистісних характеристик і сприйняття загрози. Згодом Ґібсон продемонстрував, що громадська нетерпимість може бути пов'язана з культурою конформності та самообмеження політичних висловлювань, хоча характер зв'язків залежить від дослідницької конструкції. Сучасні експерименти розглядають додаткове запитання: чи готові люди застосовувати одне й те саме правило до різних партій у цілком симетричній ситуації?
Основні психологічні механізми
Сприйняття загрози та потреба у безпеці
Коли опонента сприймають як загрозу суспільному устрою, особистій безпеці чи існуванню важливої групи, можливість обмежити його права починає видаватися частині громадян захисним заходом. Це особливо помітно, коли судження будуються на уявленні про небезпеку для всього суспільства. У вимірювальному дослідженні Ґібсона (2013) сприйнята суспільна загроза була істотним предиктором нетерпимості щодо найбільш небажаної групи. Такі дані показують статистичний зв'язок у конкретному контексті; вони не доводять, що кожен страх породжує обмежувальну поведінку.
Важливо досліджувати точність самого уявлення про загрозу. Загроза може бути обґрунтованою фактами, перебільшеною політичною комунікацією або побудованою на помилковому приписуванні намірів. Психологічна оцінка вимагає відокремлювати сприйняття ризику від доказів реальної небезпеки та від законного реагування на неї.
Політична ідентичність і вибіркове застосування правил
Політична ідентичність задає межу між «своїми» та «чужими» і може змінювати те, кому людина надає перевагу в оцінці однакових дій. Прихильник може назвати протест своєї групи реалізацією свободи зібрань, а аналогічний протест суперників — неприпустимим порушенням порядку. Механізм стає особливо помітним у дзеркальних експериментах, коли дослідники змінюють тільки партійну належність організаторів, залишаючи зміст і спосіб дії незмінними.
Тіллі, Беджан і Гоболт (2026) називають таку різницю партійною нетерпимістю. Саме асиметрія в застосуванні громадянських свобод дозволяє виявити проблему навіть у людей, які загалом підтримують свободу слова. Наявність асиметрії не пояснює автоматично її причину: за нею можуть стояти емоційна неприязнь, відмінні уявлення про загрозу, недовіра до групи або стратегічні інтереси.
Моральні переконання й сприйняття легітимності
Коли опонент постає як принципово аморальний, політичну суперечку легше сприймати як боротьбу, в якій звичайні правила взаємності зайві. Моральні оцінки можуть ґрунтуватися на реальних діях або на стереотипах, тому сам факт морального осуду ще нічого не говорить про правомірність конкретного обмеження. Питання полягає в тому, чи людина відмовляється застосовувати спільні процедурні правила через категоричне неприйняття носія поглядів.
Легітимність процедур має практичне значення: люди погоджуються на рішення за загальними правилами тоді, коли визнають саму можливість політичної конкуренції. У дослідженні Ґрема і Своліка (2020) американські виборці в експериментальному виборі кандидатів нерідко ставили партійні та політичні міркування вище за абстрактні демократичні принципи. Цей результат стосується компромісу між демократичними нормами й іншими пріоритетами під час вибору, а не безпосереднього клінічного чи особистісного «діагнозу» виборців.
Конспіративне мислення та уявлення про приховані наміри
У порівняльному опитуванні десяти європейських країн Штекель і Чека (2023) виявили, що схильність пояснювати події змовами пов'язана з нижчою толерантністю до небажаних груп; показник космополітичної орієнтації, навпаки, корелював із більшою толерантністю. Це результати спостережувального дослідження з даними 2017 року, а не експериментальне доведення причинного впливу конспіративних переконань. Їхня інтерпретація має враховувати країну, вибір груп та культурне значення запитань.
Емоції, інформаційне середовище та соціальні норми
Страх, гнів, відраза й образа можуть підсилювати готовність виключити опонента з політичного процесу, коли поєднуються зі стійким уявленням про його небезпечність і нелегітимність. Інформаційні середовища впливають на те, які випадки поведінки опонентів стають помітними, як часто люди стикаються з різними поглядами й які пояснення цих дій отримують. Проте вплив окремої платформи чи медіа на політичну нетерпимість не слід припускати без відповідних досліджень дизайну, аудиторії та конкретного результату.
Групові норми також визначають, за яку риторику люди отримують схвалення. В одному середовищі визнання політичних прав суперника підтримується як принцип; в іншому від нього очікують заяв про заборону, покарання або усунення конкурента. Вплив соціального оточення важливий саме через повторювану практику оцінювання громадянських свобод у конкретних ситуаціях.
Як науковці вимірюють політичну нетерпимість
Підхід із наперед визначеними групами
Респондентові пропонують перелік груп і запитують, чи слід дозволити їм певні форми участі. Метод дає змогу порівнювати відповіді щодо однакових об'єктів, але вибір груп дослідником може виявитися культурно застарілим. Якщо більшість респондентів не відчуває неприйняття до зазначеної групи, позитивна відповідь слабко перевіряє здатність визнавати права справжнього опонента.
Метод найбільш небажаної групи
Спочатку людина обирає групу, яку найбільше не схвалює, після чого оцінює конкретні права цієї групи. Типові запитання стосуються можливості провести мирний мітинг, виступити публічно, висунути кандидата за чинними вимогами чи створити законну організацію. Метод краще охоплює принцип толерантності до незгодних, але відповіді різних респондентів стосуються неоднакових груп і ступенів сприйнятої небезпеки.
Дзеркальні сценарії та експерименти
Однакові дії двох умовно протилежних політичних груп описують у різних версіях анкети. Якщо людина вимагає заборони мирного виступу одних і дозволяє той самий формат іншим, виникає вимірювана асиметрія. Експериментальна зміна ознаки учасника дає підставу пов'язати різницю оцінок із груповим маркером у межах дослідження. Водночас коротка реакція на сценарій не гарантує аналогічної поведінки у справжньому політичному конфлікті.
Абстрактні принципи та конкретні рішення
Поширена методична помилка — вважати схвалення фрази «я за свободу слова» доказом готовності надати таку свободу найменш бажаним співгромадянам. Ґібсон (2013), порівнявши кілька показників у п'яти американських опитуваннях 2007–2011 років, показав, що загальні установки щодо політики громадянських свобод і толерантність до конкретних небажаних груп пов'язані досить слабко. Йдеться про різні операціоналізації, тому дослідник має прямо зазначати, що саме вимірює шкала.
Що показують дослідження в різних країнах
Класичні американські дослідження сформували головні методи й гіпотези. У Південній Африці Ґібсон і Ґаувс (2001) у вбудованому в репрезентативне опитування експерименті спостерігали сильний вплив попереднього сприйняття загрози на судження про допустимість прав небажаних груп. Це свідчить про важливість історичного міжгрупового контексту.
Дані Штекеля і Чеки (2023) охоплюють десять європейських країн, але не Україну. Їхні питання стосувалися прав найбільш небажаних груп, а перелік цих груп і політичне середовище відрізнялися між державами. Частка людей, які відмовляють певній групі в праві на парламентське представництво, залежить від формулювання запитання, реальних норм щодо партій, складу списку та уявлень про загрозу. Ці відмінності є частиною результату, а не перешкодою, яку можна просто ігнорувати.
У Норвегії та Великій Британії Бернтцен, Келсолл і Гартевелд (2024) розділили соціальне уникання, нетерпимість і підтримку насильства щодо політичних опонентів. Таке розрізнення показує, чому для висновку про небезпеку для демократії недостатньо лише індексу загального негативного ставлення. А два британські експерименти Тіллі, Беджан і Гоболт (2026) додали окремий показник партійної асиметрії у ставленні до однакових політичних дій.
Наведений корпус встановлює існування явища у різних контекстах, але не задає універсального коефіцієнта нетерпимості для населення будь-якої країни. Порівняння рівнів потребує однакових інструментів, перевірки перекладу та смислової відповідності питань, зіставних вибірок і уваги до інституційних обмежень.
Політична нетерпимість та демократичні норми
Демократична конкуренція передбачає, що політична меншість має законні засоби висловити позицію, переконувати інших та претендувати на майбутню більшість. Саме визнання цих можливостей створює психологічні підстави для прийняття програшу на виборах і продовження суспільної участі. Докладніше про зв'язок демократичних правил, участі та незгоди йдеться в матеріалі «Психологія демократії».
Готовність позбавляти опонента його законного голосу може сприяти самоцензурі, звуженню кола суспільних розмов та виключенню людей з публічної дискусії. У праці Ґібсона (2008) порівняно американські дані 1954–2005 років; дослідник розглянув політичну нетерпимість і суб'єктивне відчуття обмеження свободи. Такі результати не означають, що кожна нетолерантна відповідь безпосередньо породжує конкретний акт державного примусу. Суспільні наслідки залежать від інституцій, законів, еліт і реальної можливості перетворювати установки на рішення.
Є й проблема вибіркового демократичного принципу: люди можуть захищати свободу свого політичного табору, однак не визнавати аналогічних прав за опонентами. Тому оцінювання демократичної стійкості має включати не лише декларації, а й готовність дотримуватися спільних правил за політичної невигоди.
Межі толерантності: права, загрози й законні обмеження
Психологічне поняття політичної нетерпимості не замінює правової оцінки. Свобода слова, мирних зібрань, об'єднання та участі у справах держави мають правові гарантії, а також передбачені правом умови їх обмеження. Зокрема, Конституція України у статтях 34, 36, 38 і 39 регулює відповідні права. Наукове питання полягає в тому, чи підтримує людина рівну правову процедуру й обмеження, обґрунтовані конкретними діями та законом, чи прагне позбавити супротивника прав через його політичну належність.
Прикладом принципової різниці є порівняння мирної законної демонстрації з діями, що створюють безпосередні загрози людям, закликають до насильства або містять інші ознаки правопорушення. Оцінювати їх за одним критерієм — помилка. Міжнародні стандарти свободи вираження передбачають перевірку законності, необхідності та обґрунтованості обмежень; відповідні принципи розкрито в Загальному коментарі № 34 Комітету ООН з прав людини.
Установки щодо заборон особливо складно тлумачити в умовах війни та надзвичайних загроз. Закон України «Про правовий режим воєнного стану» передбачає спеціальні повноваження й тимчасові обмеження в установлених правових межах. Підтримку конкретного правомірного заходу безпеки не можна автоматично кодувати як політичну нетерпимість. Для такої оцінки треба з'ясувати, чи є обмеження однаково застосовним, чи відповідає воно чинному праву, чи пов'язане з перевірюваною загрозою, і чи підтримує респондент його насамперед через неприязнь до носія політичної позиції.
Ця відмінність суттєва також під час аналізу організацій, що обстоюють дискримінацію, політичне насильство або підрив конституційного ладу. Правова реакція на конкретну протиправну діяльність має інший зміст, ніж вибіркове позбавлення людей свобод лише через непопулярні переконання. Психологічна стаття пояснює структуру установок, а рішення про законність конкретного обмеження спирається на чинні норми й факти справи.
Український контекст і межі перенесення міжнародних результатів
В Україні політична незгода розгортається в умовах власної історії державності, мовного й культурного досвіду, суспільної мобілізації, тривалої війни та особливих правових режимів. Публічне ставлення до політичних опонентів у цих умовах може відображати одночасно групову ідентичність, досвід небезпеки, уявлення про державну легітимність і ставлення до реальних загроз. Саме тому перенесення інструмента, створеного для мирного американського чи британського партійного суперництва, потребує української перевірки змісту та валідності.
Для національного вимірювання необхідно встановити, кого люди вважають політичними опонентами, які права описує анкета, чи йдеться про звичайну законну позицію, чи про поведінку з юридичними наслідками, та які обмеження фактично діють. Поняття «опонент» не має механічно поєднувати різні категорії: демократичного конкурента, представника легального громадського руху, учасника протиправної діяльності або суб'єкта збройної агресії. Відмінності цих ситуацій принципові для валідного психологічного висновку.
У матеріалі не наводиться вигаданого загальноукраїнського «рівня нетерпимості». Для такого показника потрібні сучасне дослідження, опис вибірки, метод вимірювання й оцінка похибки. Результати досліджень США, ЄС, Норвегії, Великої Британії, Південної Африки чи Гондурасу дають теоретичні орієнтири, які необхідно перевіряти на українських даних.
Чи можна зменшити політичну нетерпимість
Варто розрізняти зниження емоційної ворожості та посилення готовності застосовувати права однаково до однодумців і супротивників. Перше може полегшувати друге, але між ними немає автоматичного переходу. Ефективність будь-якого втручання треба перевіряти саме за тим наслідком, який воно обіцяє змінити.
Усвідомлене застосування однакових правил
Практично корисна вправа полягає в тому, щоб сформулювати одне правило для політичної дії та перевірити його в дзеркальній ситуації: чи вважаю я припустимим такий самий законний виступ, коли його організують люди, з якими я категорично не погоджуюся? Така перевірка дає змогу побачити власну асиметрію без необхідності змінювати світогляд. Це практичне застосування експериментальної логіки Тіллі та співавторів (2026), а не самостійно доведена терапевтична методика.
Обговорення із правилами взаємної поваги
Експериментальні дослідження політичного обговорення демонструють можливість зменшувати афективну поляризацію за певних умов. У дослідженні Еріка Крамона (2026) в Гондурасі контакт із поглядами опонентів під час структурованого обговорення підвищував пізнавальне розуміння іншої позиції та зменшував ворожість. Це надає підстави досліджувати подібні формати в інших країнах, але сам результат не доводить довготривалого зростання поваги до конкретних громадянських прав в Україні.
У британському експерименті де Йонга (2024) коротка розмова прихильників різних партій зменшувала деякі показники поляризації, проте її ефект залежав від характеру розбіжностей. Розмова не повинна вимагати від людей приймати небезпечні дії чи зрікатися власних переконань; її мета — навчитися розрізняти суперечку про позицію та рішення про рівність політичних прав.
Міжгруповий контакт та його обмеження
Метааналіз Петтіґрю і Тропп (2006), який охопив сотні вибірок, виявив загальний зв'язок між міжгруповим контактом і зниженням упереджень. Це потужна широка база щодо міжгрупового ставлення, однак вона не дає права автоматично переносити ефект на політичну толерантність до законної участі опонента. Негативний досвід контакту, статусна нерівність і нав'язаний формат спілкування можуть змінювати результат. Для політичної нетерпимості необхідні дослідження з безпосередніми показниками підтримки прав.
Обмірковування принципів і наслідків
У трьох експериментальних дослідженнях із репрезентативними нідерландськими вибірками Веркайтен та співавтори показали, що спонукання до більш обміркованого судження підвищувало толерантність щодо практик меншин. Ці дані підтримують ідею уважного порівняння принципів, але досліджували конкретні соціокультурні практики, тому ступінь застосовності до партійної конкуренції та прав політичних опонентів залишається окремим емпіричним питанням.
Як розпізнати подвійний стандарт у повсякденній політичній розмові
Показовим є не сам рівень різкості дискусії, а те, які права людина визнає за іншими. Заява «я не поділяю цієї позиції й аргументовано заперечуватиму її» висловлює політичну незгоду. Заява «їм узагалі не можна давати говорити, бо вони підтримують цю партію» може виявляти нетерпимість, коли йдеться про законну діяльність і відсутні належні правові підстави для обмеження.
Для аналізу корисно послідовно з'ясувати чотири речі. По-перше, яка конкретна дія викликає обурення: зміст висловлювання, факт публічної участі чи реальний ризик шкоди? По-друге, чи існує загальне правило і чи застосовується воно до всіх сторін? По-третє, чи змінилася б оцінка, якби ту саму дію здійснили політичні однодумці? По-четверте, які факти й правові підстави потрібні для рішення про обмеження? Такий порядок запитань допомагає відокремити емоційну реакцію від процедурного судження.
Людина має право не дружити з опонентом, не запрошувати його на приватну зустріч і не підтримувати його публічно. У приватних стосунках діють власні межі та обов'язки. Політична толерантність як науковий конструкт стосується передусім ставлення до громадянських свобод і законної публічної участі, а не вимоги особистої симпатії або безумовного соціального контакту.
Методологічні обмеження та відкриті питання
По-перше, інструменти політичної толерантності вимірюють різні конструкти. Загальна підтримка свободи слова, ставлення до конкретної непопулярної групи й різниця у ставленні до партійних таборів не є взаємозамінними індикаторами. Для порівнянь у часі потрібно враховувати зміну суспільного значення груп і самих політичних загроз.
По-друге, тип даних визначає силу висновку. Кореляція між сприйняттям загрози та нетерпимістю не дає автоматичної причинної відповіді. Експериментальні сценарії дозволяють оцінити вплив маніпульованої ознаки в межах заданої ситуації, але не гарантують довготривалого впливу або повторення ефекту в поведінці.
По-третє, особливі правові режими змінюють значення запитань. В анкеті слід розділяти заборону через неприйнятний світогляд, підтримку загально застосовного заходу безпеки та правову оцінку конкретного діяння. Без цього результати можуть плутати принципову нетерпимість із ставленням до законності або захисту від реальної загрози.
По-четверте, індивідуальні установки не тотожні політиці держави. Можливість перетворення нетерпимості на обмеження залежить від судової системи, адміністративних процедур, медіасередовища, рівня організованості груп і поведінки політичних еліт. Майбутні дослідження мають поєднувати опитування й експерименти з даними про реальні рішення та свободи громадян.
По-п'яте, необхідні дослідження українською мовою з культурно адаптованими шкалами, перевіркою вимірювальної інваріантності та прозорим урахуванням воєнного контексту. Політичні переконання й громадянська активність не є ознаками психіатричного розладу; психологічна стаття не використовує політичну нетерпимість як клінічний діагноз або підставу для стигматизації груп.
Часті запитання
Чи означає політична нетерпимість будь-яку неприязнь до іншої партії?
Ні. Неприязнь описує емоційне ставлення, а політична нетерпимість — готовність відмовляти небажаним групам у політичних свободах. Вони можуть бути пов'язані, але досліджуються окремими показниками.
Чи має толерантна людина погоджуватися з поглядами опонента?
Політична толерантність допускає глибоку і принципову незгоду. Її зміст полягає у визнанні законної можливості іншого висловитися й діяти в межах рівних правил.
Чи є критика, бойкот або відмова від дискусії нетерпимістю?
Сама по собі критика поглядів, добровільна відмова від приватної розмови або мирний бойкот не встановлюють бажання обмежити громадянські права. Оцінка залежить від предмета дії, її способу, контексту та фактичних вимог до прав інших людей.
Чи будь-яке обмеження висловлювань є політичною нетерпимістю?
Правова система передбачає певні обґрунтовані обмеження, зокрема для захисту прав інших людей і безпеки. Психологічна нетерпимість виявляється в прагненні обмежити саме політичного опонента через неприйняття його позиції, особливо коли ті самі правила до власної групи не застосовуються.
Чи можна виміряти політичну нетерпимість одним запитанням?
Окреме запитання дає один показник ставлення до конкретної ситуації. Надійне дослідження використовує кілька прав, кілька груп або дзеркальні сценарії, описує вибірку та перевіряє валідність інструмента.
Чому людина підтримує свободу слова загалом, але заперечує її для опонента?
Абстрактний принцип не завжди зберігає силу, коли активуються групова ідентичність, страх загрози чи негативні емоції. Це розходження між декларацією і конкретним судженням багаторазово описане в літературі про політичну толерантність.
Чи доведено, що міжпартійні розмови усувають політичну нетерпимість?
Наявні експерименти показують, що окремі формати обговорення можуть послаблювати ворожість або афективну поляризацію. Це ще не доводить універсального, тривалого поліпшення поваги до громадянських свобод. Для такого висновку потрібні спеціальні вимірювання саме прав опонентів.
Який головний критерій політичної толерантності?
Наскільки послідовно людина визнає законну політичну участь і свободи тих, чиї погляди їй найбільше не подобаються. Порівняння однакових дій власної та протилежної групи допомагає виявити подвійні стандарти.
Висновок
Політична нетерпимість означає підтримку винятків із громадянських свобод для небажаних політичних груп. Її психологічні підстави пов'язані зі сприйняттям загрози, груповою ідентичністю, емоційною ворожістю, уявленнями про легітимність і соціальними нормами. Науково коректне дослідження перевіряє, чи визнає людина однакові права в конкретних порівнянних випадках, а також відокремлює особисту установку від законного правового обмеження та реальної політичної дії. Для українського контексту вирішальними є власні валідні дані, конкретні правові обставини та уважне розмежування демократичної конкуренції й реальних загроз безпеці.
Пов’язані статті
Політична ідентичність: належність, самовизначення та поведінка — як групова належність змінює сприйняття «своїх» та «чужих» і оцінку політичних правил.
Афективна поляризація: неприязнь до політичних опонентів — чому емоційна антипатія до суперників потребує окремого вимірювання порівняно з обмеженням їхніх прав.
Політична поляризація: причини, види та суспільні наслідки — ширший процес розмежування політичних позицій, групових ідентичностей і суспільних відносин.
Психологія демократії: участь, норми та прийняття незгоди — роль процедурних правил, конкуренції та визнання законної політичної участі.
Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — психологічні процеси, які підсилюють ворожість і змінюють взаємодію груп.
Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — як обговорення всередині групи здатне змінювати інтенсивність позицій.
Джерела
Berntzen, L. E., Kelsall, H., & Harteveld, E. (2024). Consequences of affective polarization: Avoidance, intolerance and support for violence in the United Kingdom and Norway. European Journal of Political Research, 63, 927–949. https://doi.org/10.1111/1475-6765.12623
De Jong, J. F. (2024). Cross-partisan discussions reduced political polarization between UK voters, but less so when they disagreed. Communications Psychology, 2, 5. https://doi.org/10.1038/s44271-023-00051-8
Gibson, J. L. (2008). Intolerance and political repression in the United States: A half century after McCarthyism. American Journal of Political Science, 52, 96–108. https://doi.org/10.1111/j.1540-5907.2007.00301.x
Gibson, J. L. (2013). Measuring political tolerance and general support for pro–civil liberties policies: Notes, evidence, and cautions. Public Opinion Quarterly, 77(S1), 45–68. https://doi.org/10.1093/poq/nfs073
Gibson, J. L., & Gouws, A. (2001). Making tolerance judgments: The effects of context, local and national. The Journal of Politics, 63(4). https://doi.org/10.1111/0022-3816.00101
Graham, M. H., & Svolik, M. W. (2020). Democracy in America? Partisanship, polarization, and the robustness of support for democracy in the United States. American Political Science Review, 114(2), 392–409. https://doi.org/10.1017/S0003055420000052
Human Rights Committee. (2011). General comment No. 34: Article 19 — Freedoms of opinion and expression. United Nations. https://www.ohchr.org/sites/default/files/english/bodies/hrc/docs/gc34.pdf
Kramon, E. (2026). Why do deliberative discussions reduce affective polarization? Evidence from a deliberation experiment in Honduras. Perspectives on Politics. https://www.cambridge.org/core/journals/perspectives-on-politics/article/why-do-deliberative-discussions-reduce-affective-polarization-evidence-from-a-deliberation-experiment-in-honduras/2B25719A011B36A99738ACC02368BB6F
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751
Stoeckel, F., & Ceka, B. (2023). Political tolerance in Europe: The role of conspiratorial thinking and cosmopolitanism. European Journal of Political Research, 62(3), 699–722. https://doi.org/10.1111/1475-6765.12527
Sullivan, J. L., Piereson, J., & Marcus, G. E. (1979). An alternative conceptualization of political tolerance: Illusory increases 1950s–1970s. American Political Science Review, 73(3), 781–794. https://www.cambridge.org/core/journals/american-political-science-review/article/abs/an-alternative-conceptualization-of-political-tolerance-illusory-increases-1950s1970s/1FC27090011442D83E587F0E6DFEB810
Sullivan, J. L., & Transue, J. E. (1999). The psychological underpinnings of democracy: A selective review of research on political tolerance, interpersonal trust, and social capital. Annual Review of Psychology, 50, 625–650. https://doi.org/10.1146/annurev.psych.50.1.625
Tilley, J., Bejan, T., & Hobolt, S. B. (2026). Partisan (in)tolerance and affective polarization. British Journal of Political Science, 56, e36. https://doi.org/10.1017/S0007123426101550
Verkuyten, M., Yogeeswaran, K., & Adelman, L. (2022). Deliberative thinking increases tolerance of minority group practices: Testing a dual-process model of tolerance. Journal of Experimental Psychology: Applied. https://doi.org/10.1037/xap0000429
Верховна Рада України. (1996). Конституція України. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text
Верховна Рада України. (2015). Закон України «Про правовий режим воєнного стану» № 389-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19#Text