Кінезіофобія: страх руху при болю, уникання і повернення до активності

3 дні тому

Читати 12 хв

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 3 жовтня 2026 · Редакційна політика

Кінезіофобія — це стійкий страх руху або фізичної активності, пов’язаний з очікуванням, що рух посилить біль, спричинить ушкодження або повторну травму. Найчастіше цей конструкт вивчають у людей із м’язово-скелетним і хронічним болем, а також у реабілітації після травм та операцій. Кінезіофобія не є окремим медичним чи психіатричним діагнозом: це характеристика пов’язаного з болем страху, яка може впливати на поведінку, функціонування та повернення до активності.

Сам факт страху руху не означає, що біль «психологічний», перебільшений або вигаданий. За сучасним визначенням Міжнародної асоціації з вивчення болю (IASP), біль є особистим сенсорним та емоційним досвідом, на який у різній мірі впливають біологічні, психологічні й соціальні чинники; біль і ноцицепція не тотожні. Тому робота зі страхом руху є частиною комплексної допомоги, а не поясненням болю «лише психікою».

Ця стаття пояснює, як формується уникання, як оцінюють кінезіофобію, що відомо про її зв’язок із болем та обмеженням функціонування і як у доказовій реабілітації організовують поступове повернення до руху. Конкретний план навантаження завжди залежить від медичного стану, діагнозу, етапу відновлення та реальних обмежень безпеки.

Коли страх руху є захисним, а коли стає перешкодою

Обережність після гострої травми, операції або під час загострення може бути цілком адаптивною. Якщо тканина ще загоюється, існують післяопераційні обмеження або певний рух справді підвищує ризик ушкодження, уникання такого навантаження виконує захисну функцію. Клінічно важливе питання полягає не в тому, чи людина боїться руху взагалі, а в тому, наскільки цей страх відповідає поточному ризику.

Проблема виникає, коли уявна небезпека руху залишається значно більшою за ризик, підтверджений медичною та реабілітаційною оцінкою, і через це людина дедалі більше обмежує безпечну активність. Наприклад, після завершення гострого етапу людина може уникати нахилів, ходьби, сходів, піднімання легких предметів або терапевтичних вправ не через актуальну заборону, а через очікування нового ушкодження.

Тут важливо уникати універсального правила «треба рухатися попри біль». Біль може супроводжувати реальне ушкодження або захворювання, а допустиме навантаження різниться між станами. Повернення до руху починається з відповіді на два питання: що в конкретній ситуації є медично безпечним і які обмеження справді потрібні саме зараз.

Як працює цикл страху й уникання

Для опису кінезіофобії часто використовують модель страху й уникання болю. У спрощеній формі вона описує послідовність: біль або загроза болю → небезпечне тлумачення відчуттів → страх руху чи повторної травми → уникання та захисна поведінка → менше досвіду безпечного руху й більше функціональних обмежень → збереження переконання, що рух небезпечний.

Це корисна клінічна модель, але її не слід сприймати як універсальний причинний закон. Критичний огляд моделей вразливості до хронічного болю показав, що fear-avoidance model має добру концептуальну ясність і значний масив психологічних даних, однак механістичні та причинні ланки досліджені слабше. У реальній клінічній картині страх руху взаємодіє з типом болю, станом тканин і нервової системи, попереднім досвідом, сном, настроєм, інформацією від медичних працівників, умовами життя та доступом до реабілітації.

Що підтримує уникання

досвід різкого болю під час конкретного руху або повторної травми;
очікування, що будь-яке посилення болю означає нове ушкодження;
катастрофічні прогнози про наслідки руху й майбутню інвалідність;
суперечливі або лякаючі пояснення результатів обстежень;
тривалий відпочинок і звуження повсякденної активності;
невпевненість у тому, які рухи дозволені після травми, операції чи загострення;
попередні невдалі спроби повернутися до активності, особливо якщо навантаження збільшували надто різко.

Уникання дає короткочасне відчуття безпеки: людина не робить рух — і не стикається з очікуваною загрозою. Водночас вона не отримує нового досвіду, який міг би показати, що певна дія вже переноситься безпечно. Саме тому в реабілітації важлива керована зустріч із безпечним рухом, а не просте переконування словами.

Кінезіофобія, катастрофізація болю та страх-уникання — різні поняття

Ці терміни часто з’являються поруч, але позначають різні рівні процесу. Катастрофізація болю описує схильність перебільшувати загрозу болю, постійно зосереджуватися на ньому та відчувати безпорадність. Кінезіофобія стосується передусім страху руху або повторного ушкодження. Уникання — це вже поведінка: людина не виконує певні дії, зменшує навантаження або відмовляється від активності.

В однієї людини ці компоненти можуть поєднуватися, але не обов’язково. Можна мати виражений страх конкретного руху без глобальної катастрофізації, або багато тривожних думок про біль без систематичного уникання активності. Саме тому оцінювання має охоплювати не лише анкету, а й конкретні рухи, функціональні цілі, переконання і реальну поведінку.

Що показують дослідження

Найстабільніший висновок сучасної доказової бази полягає у зв’язку вищої кінезіофобії з більшими функціональними обмеженнями. Систематичний огляд 63 спостережних досліджень із 10 726 учасниками виявив сильні докази асоціації вищої кінезіофобії з більшою інтенсивністю болю та інвалідизацією і помірні докази зв’язку з нижчою якістю життя. У поздовжніх даних вища кінезіофобія була пов’язана з подальшим погіршенням функціонування, але не передбачала змін інтенсивності болю. Більшість включених робіт були поперечними, тому такі асоціації не доводять односторонню причинність.

Ширший umbrella review 2024 року, що узагальнив 13 систематичних оглядів і 185 первинних досліджень, знайшов помірну певність доказів того, що fear avoidance пов’язаний із переходом м’язово-скелетного болю в хронічний. Водночас автори відзначили високий ризик упередження у значній частині оглядів. Це підтримує клінічну важливість страху й уникання, але не перетворює їх на єдину причину хронічного болю.

Українські дані також показують клінічну релевантність поняття. У дослідженні 2025 року в Університетській клініці НМУ імені О. О. Богомольця 100 дорослих із хронічним неспецифічним болем у попереку заповнювали TSK-11; за використаним авторами порогом 48% вибірки мали підвищену кінезіофобію, яка була пов’язана з більшою інтенсивністю болю, стресом і функціональними обмеженнями. Це показник конкретної клінічної вибірки, а не оцінка поширеності кінезіофобії серед населення України.

Як проявляється кінезіофобія

Кінезіофобія не має одного набору «симптомів», за яким можна встановити діагноз. У практиці її помічають як стійкий патерн думок, страху та поведінки навколо руху. Значення має контекст: одна й та сама дія може бути обґрунтовано обмежена в одному стані і цілком безпечна в іншому.

людина очікує, що певний рух обов’язково «пошкодить» спину, суглоб або іншу ділянку, хоча поточна оцінка не підтверджує такого ризику;
уникає ходьби, нахилів, поворотів, сходів, вправ чи побутових дій через страх болю або повторної травми;
рухається надмірно обережно, скуто або постійно контролює тіло в очікуванні небезпеки;
відкладає повернення до звичних справ після того, як гострі медичні обмеження вже переглянуті;
сприймає тимчасове збільшення больових відчуттів як доказ нового ушкодження без додаткової оцінки;
звужує коло активностей настільки, що страждають самостійність, фізична форма, дозвілля або соціальна участь.

Окремий прояв не встановлює кінезіофобію. Наприклад, людина може не виконувати рух через справжню слабкість, запаморочення, запальне загострення, нестабільність суглоба, післяопераційну заборону або іншу медичну причину. Тому оцінка страху руху завжди йде поруч з оцінкою стану, функціонування та безпеки навантаження.

Як вимірюють кінезіофобію

Найвідоміший інструмент — Тампська шкала кінезіофобії (Tampa Scale of Kinesiophobia, TSK). Існують версії TSK-17, TSK-13, TSK-11 та коротші або спеціалізовані варіанти. Вони є опитувальниками самозвіту: людина оцінює твердження про рух, біль, ушкодження та безпеку.

Систематичний огляд психометричних властивостей TSK 2023 року включив 41 дослідження людей із м’язово-скелетним болем і показав, що різні версії мають різні характеристики; найпослідовнішу підтримку отримали TSK-13 і TSK-17. COSMIN-огляд адаптацій TSK-11 2024 року підтвердив корисні властивості цієї версії, але також виявив значну міжкультурну та методичну неоднорідність і прямо рекомендував доповнювати TSK-11 іншими інструментами.

Вищий бал означає більш виражений страх руху в межах конкретної версії шкали, але бал TSK не є діагнозом. Універсального порогу, який однаково працював би для всіх версій, мов, захворювань і клінічних цілей, немає. Результат слід інтерпретувати разом із медичним станом, функціональними обмеженнями, поведінкою, цілями людини та валідністю конкретної мовної версії.

Що входить у клінічну оцінку

медичний діагноз, перебіг захворювання або травми та актуальні обмеження безпеки;
інтенсивність, характер, тривалість і контекст болю;
конкретні рухи та дії, яких людина боїться або уникає;
очікування: що, на думку людини, станеться під час руху;
фактичне функціонування — ходьба, самообслуговування, побут, дозвілля та участь у житті;
рівень активності, сон, настрій, попередній досвід лікування і реабілітації;
результат TSK або іншого інструмента як один елемент загальної картини.

Як повертаються до активності

Повернення до активності — це процес відновлення функції в межах безпечного для конкретного стану навантаження. Для людини з кінезіофобією мета полягає не в тому, щоб «перестати боятися силою волі», а в тому, щоб поступово накопичувати досвід: рух можна виконувати контрольовано, прогнозовано й дедалі впевненіше.

1. Спочатку визначають межі безпеки

До збільшення навантаження потрібно зрозуміти, що відбувається з тілом: який встановлено діагноз, чи завершився гострий етап, які рухи дозволені, які тимчасово обмежені і за яких ознак план слід переглянути. Якщо біль новий, різко змінився або супроводжується новими неврологічними чи системними проявами, потрібна повторна медична оцінка, а не автоматичне «подолання страху».

2. Формулюють функціональну мету

Корисна мета описує не абстрактне «менше боятися», а дію: пройти певну відстань, знову підніматися сходами, гратися з дитиною на підлозі, повернутися до велосипеда, підняти побутовий предмет, виконати рекомендовану вправу. Функціональна мета дозволяє оцінювати прогрес за участю в житті, а не лише за коливаннями болю.

3. Складають ієрархію лякаючих рухів

У graded exposure — поступовій експозиції — людина разом із фахівцем визначає конкретні дії, яких боїться, і розташовує їх від менш до більш загрозливих. Починають із руху, який є достатньо складним для нового досвіду, але залишається медично безпечним та керованим. Завдання повторюють, поступово змінюючи амплітуду, навантаження, тривалість або контекст.

Метааналіз 2026 року восьми рандомізованих досліджень із 554 учасниками показав, що graded exposure може зменшувати пов’язані з болем страх і катастрофізацію та покращувати деякі показники інвалідизації. Для кінезіофобії середня різниця за TSK становила приблизно −4,6 бала на користь експозиції. Водночас певність доказів варіювала від дуже низької до помірної, результати щодо інтенсивності болю були непослідовними, а популяції й протоколи відрізнялися. Тому graded exposure є обґрунтованим варіантом у відповідно відібраних випадках, а не універсальною схемою для будь-якого болю.

4. Використовують вправи і фізичну активність

Терапевтичні вправи можуть одночасно покращувати силу, витривалість, координацію та впевненість у русі. Метааналіз 2026 року восьми РКД із 854 дорослими з неспецифічним хронічним болем у попереку виявив зменшення кінезіофобії при використанні вправ як самостійного втручання порівняно з пасивним контролем або звичайною допомогою. Автори оцінили певність доказів як низьку, а неоднорідність результатів була дуже високою, тому величину ефекту не слід переносити на всі види болю.

Сучасні клінічні рекомендації також підтримують активний, людиноцентричний підхід у відповідних станах. NICE NG193 рекомендує при хронічному первинному болю пропонувати програму вправ з урахуванням потреб, уподобань і можливостей та заохочувати тривалу фізичну активність. Настанова ВООЗ щодо хронічного первинного болю в попереку включає структуровану освіту, фізичні, психологічні та багатокомпонентні втручання. Ці рекомендації стосуються визначених клінічних груп і не скасовують обмежень, пов’язаних з іншими захворюваннями чи гострими ушкодженнями.

5. Працюють із очікуваннями і знаннями про біль

Освіта про біль може допомагати розрізняти больовий сигнал, тканинний ризик, захисні реакції та допустимі коливання симптомів. Вона має бути конкретною: що відомо про стан саме цієї людини, які рухи безпечні, що може тимчасово посилити відчуття і які ознаки потребують перегляду плану. Загальні фрази «нічого страшного» без пояснення рідко змінюють поведінку.

Систематичний огляд для клінічної настанови ВООЗ знайшов, що структурована освіта або поради при хронічному первинному болю в попереку можуть покращувати біль, функцію та fear-avoidance, але певність доказів для цих результатів була дуже низькою. Освіта працює радше як компонент ширшої стратегії, а не як гарантований самостійний «метод від кінезіофобії».

6. За потреби додають психологічну допомогу

Когнітивно-поведінкові підходи можуть працювати з прогнозами катастрофи, униканням, увагою до загрози та поверненням до значущої активності. Терапія прийняття та відповідальності допомагає діяти відповідно до цінностей навіть за наявності неприємних відчуттів. NICE радить розглядати CBT для болю або ACT при хронічному первинному болю. Це не означає, що психологічна терапія «лікує вигаданий біль»: її мішенню є поведінкові й психологічні процеси, що впливають на функціонування та якість життя.

Мережевий метааналіз 2022 року 31 дослідження м’язово-скелетного болю показав позитивні ефекти багатокомпонентних програм і потенційну користь психологічних втручань для кінезіофобії. Через різноманітність протоколів це не дає підстав визначати одну терапію як універсально найкращу.

Поступова експозиція і поступове нарощування активності — не одне й те саме

Обидва підходи можуть виглядати як поступове збільшення руху, але логіка різна. Graded exposure організують навколо страху: обирають конкретний лякаючий рух і допомагають безпечно перевірити прогноз небезпеки. Graded activity організують навколо обсягу діяльності: навантаження підвищують за заздалегідь узгодженим планом, орієнтуючись на функцію, переносимість і цілі.

На практиці ці елементи можуть поєднуватися. Якщо людина боїться нахилу через очікування «зсуву хребта», експозиція працюватиме саме з нахилом та прогнозом ушкодження. Якщо основна проблема — дуже низька витривалість після тривалого обмеження активності, план може більше нагадувати дозоване нарощування ходьби або вправ. Вибір залежить від механізму обмеження, а не від назви протоколу.

Практичний алгоритм повернення до руху

Уточнити медичний контекст. Знати діагноз, актуальні обмеження, дозволене навантаження і причини, з яких план слід змінити.
Назвати конкретний страх. Не «я боюся рухатися», а «я боюся нахилитися, бо думаю, що пошкоджу диск» або «боюся пройти 500 метрів, бо біль стане неконтрольованим».
Визначити значущу функцію. Обрати дію, яку людина хоче повернути у своє життя.
Побудувати градацію. Розкласти цю дію на керовані рівні — за амплітудою, вагою, тривалістю, швидкістю або складністю.
Почати з безпечного рівня. Виконувати рух у дозі, яка дозволяє зберігати техніку, відновлюватися і не порушує медичних обмежень.
Перевіряти прогноз. Перед вправою сформулювати, чого людина очікує, а після — що реально сталося. Це перетворює заняття на навчання, а не на випробування сили волі.
Збільшувати навантаження поступово. Прогрес визначається функцією, переносимістю і клінічною логікою, а не вимогою повної відсутності болю після кожного кроку.
Переглядати план. Якщо симптоми змінюються нетипово, відновлення погіршується або з’являються нові ознаки, потрібна повторна оцінка.

Такий алгоритм не є персональною програмою лікування. Він описує логіку, за якою фахівці перетворюють абстрактний страх руху на конкретні, вимірювані та безпечні кроки.

Що зазвичай не допомагає

Знецінювати біль словами «це все у вас у голові». Такий підхід суперечить сучасному розумінню болю і руйнує довіру.
Вимагати різкого повернення до повного навантаження. Надто великий крок може посилити симптоми, підтвердити очікування небезпеки й зміцнити уникання.
Рекомендувати нескінченний спокій без клінічної причини. Тривале необґрунтоване уникання може звужувати функціонування і підтримувати страх.
Орієнтуватися лише на бал TSK. Шкала не замінює оцінювання стану, руху та функції.
Обіцяти, що правильна психологічна робота повністю прибере біль. Зменшення страху й покращення функції можливі навіть тоді, коли біль не зникає повністю.
Переносити один протокол на всі захворювання. Опорно-руховий біль, післяопераційне відновлення, запальні, неврологічні та інші стани мають різні обмеження й траєкторії.

Хто може допомогти

Залежно від причини болю та етапу відновлення до допомоги можуть залучатися сімейний лікар або профільний лікар, лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, ерготерапевт і психолог, який працює з хронічним болем або реабілітацією. Завдання команди — узгодити медичну безпеку, функціональні цілі, дозування навантаження і способи роботи зі страхом.

Особливо корисна фахова оцінка, коли страх руху різко обмежує повсякденне життя, людина місяцями уникає важливих дій, реабілітація зупинилася через очікування повторної травми або самостійні спроби повернути активність регулярно завершуються циклом «занадто багато — загострення — повний спокій».

У ширшій перспективі кінезіофобія належить до тем психології здоров’я: вона показує, як медичний стан, переконання про симптоми, досвід лікування і поведінка разом впливають на функціонування. Коли тривале захворювання або інвалідність змінюють ролі та участь у житті, питання повернення до активності може також перетинатися із соціальною реабілітацією.

Часті запитання

Чи є кінезіофобія психіатричним діагнозом?

Ні. У контексті болю кінезіофобія — це дослідницький і клінічний конструкт, що описує страх руху або повторного ушкодження. Її оцінюють як частину загальної картини болю й функціонування, а не як окремий діагноз за балом анкети.

Чи означає кінезіофобія, що біль має психологічне походження?

Ні. Біль є реальним досвідом. Психологічні процеси можуть впливати на увагу, очікування, поведінку та функціонування, так само як біологічні й соціальні чинники. Наявність страху руху нічого не доводить про «вигаданість» болю і не скасовує медичної причини.

Чи треба рухатися через біль?

Не існує універсальної відповіді. У деяких реабілітаційних програмах допустиме тимчасове збільшення симптомів під час безпечного навантаження; в інших станах біль сигналізує про потребу зменшити або змінити активність. Орієнтиром є не героїчне терпіння, а діагноз, етап відновлення, план фахівця і реакція організму.

Чи можна визначити кінезіофобію за TSK-11 самостійно?

TSK-11 може показати ступінь пов’язаного з рухом страху в межах конкретної версії шкали, але не встановлює діагноз і не пояснює причину уникання. Пороги з окремих досліджень не слід автоматично переносити на іншу популяцію або мовну адаптацію.

Скільки часу потрібно, щоб повернутися до активності?

Єдиного строку немає. Темп залежить від захворювання або травми, тривалості обмеження активності, вихідного функціонування, рівня страху, цілей, супутніх станів і того, як організм реагує на навантаження. Практичний критерій прогресу — послідовне розширення безпечної функції.

Чи можна позбутися кінезіофобії лише вправами?

У деяких людей вправ достатньо, особливо коли вони дають повторний досвід безпечного руху. У інших страх підтримують конкретні переконання, попередня травма, катастрофічні прогнози або складний хронічний біль — тоді кориснішими можуть бути багатокомпонентні програми з освітою, поступовою експозицією та психологічною підтримкою.