Історія поведінкових підходів у державній політиці

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 р. · Редакційна політика

Історія поведінкових підходів у державній політиці — це історія поступового переходу від припущень про типову поведінку громадян до систематичного дослідження того, як люди фактично розуміють правила, ухвалюють рішення, взаємодіють з установами й долають повсякденні перешкоди. Сучасна поведінкова державна політика поєднує психологію, економіку, соціологію, організаційні дослідження, управління та оцінювання державних програм. Її історичне значення полягає в тому, що поведінка стала предметом перевірюваних гіпотез, а повсякденний досвід громадянина — частиною проєктування суспільних рішень.

Нинішній напрям сформувався на перетині кількох незалежних традицій: дослідження адміністративної поведінки, обмеженої раціональності, соціально-психологічних механізмів, експериментальної економіки, оцінювання соціальних програм і прикладного аналізу державних послуг. Тому пов’язувати його походження виключно з книгою про підштовхування або з британською урядовою командою 2010 року історично неточно. Ці події стали переломними для суспільного визнання й організаційного оформлення підходу, що мав значно довшу інтелектуальну передісторію. Таку багатолінійну історію описують ОЕСР та історичні огляди розвитку поведінкової державної політики.

Що означає поведінковий підхід у державній політиці

Поведінковий підхід — це використання перевірених знань про людську, групову та організаційну поведінку для аналізу суспільної проблеми, вибору засобів втручання, їх випробування й оцінювання наслідків. У центрі стоїть конкретна взаємодія: хто має виконати яку дію, у якому середовищі, з якими ресурсами, правилами, очікуваннями та обмеженнями. Йдеться і про громадянина, і про працівника установи, і про організацію, яка формує правила та забезпечує послуги.

Це поняття історично ширше за підштовхування, яке є лише одним зі способів впливу на середовище вибору. Поведінкова політика охоплює зрозумілість комунікації, доступність інфраструктури, соціальні норми, взаємодію з державою, професійну підготовку, зміну адміністративних процедур, розроблення правил, матеріальні стимули та підтримку спроможності діяти. Докладну сучасну класифікацію розглянуто у статті «Поведінкові інструменти держави».

Історію цього напряму доцільно читати за трьома паралельними процесами. Перший — наукове пояснення поведінки та ухвалення рішень; другий — розвиток методів, здатних відрізнити дієве втручання від переконливої розповіді про нього; третій — поява установ, які використовують поведінкові докази як регулярну частину державної роботи. Перехід від однієї стадії до іншої не був ані одночасним, ані однаковим у різних країнах.

Інтелектуальні витоки: управління, моральна філософія та соціальне середовище

До появи сучасної поведінкової науки

Правителі та громадські інституції протягом століть використовували податки, заборони, винагороди, публічні повідомлення та суспільні звичаї для впливу на дії людей. Філософські міркування Адама Сміта про моральні почуття, соціальне схвалення й ринкову поведінку, а також утилітарні роздуми Джеремі Бентама про наслідки суспільних правил належать до важливої історичної передісторії. Проте сучасні стандарти доказової поведінкової політики сформувалися значно пізніше, коли з’явилися методи експериментального вивчення суджень, соціальних впливів та реального виконання державних програм.

У ХІХ і на початку ХХ століття держави дедалі частіше втручалися у сфери санітарії, охорони праці, освіти й громадського здоров’я. Уже тоді стало зрозуміло, що суспільний результат залежить від законів, міської інфраструктури, доступу до інформації та практик населення. Однак небезпечно називати кожний історичний захід «поведінковим експериментом»: сучасний термін передбачає визначений механізм дії й належне оцінювання ефекту, яких у ранній адміністративній практиці часто бракувало.

Соціальна психологія і теорії навчання

У першій половині ХХ століття дослідження навчання, підкріплення, переконування, соціального впливу та групових норм створили підґрунтя для пізніших суспільних програм. Ідеї про роль ситуації, групової належності й очікувань допомагали пояснити, чому однакова інформація викликає різні реакції. У подальшому ці результати стали підставою для вивчення офіційних повідомлень, довіри до інституцій, поведінки працівників державних служб та взаємного впливу людей.

Сила цієї традиції полягає в дослідженні контексту, а її історичне обмеження — у тому, що окремий лабораторний механізм не гарантує суспільного результату. Соціальна норма, виявлена в експерименті, може діяти інакше в державній установі, де важливими є статус, правова відповідальність, матеріальні витрати й історія відносин із владою.

Середина ХХ століття: Герберт Саймон і обмежена раціональність

Поворотним етапом стали дослідження Герберта Саймона, який розглядав реальне ухвалення рішень в організаціях та адміністрації. У статті «A Behavioral Model of Rational Choice» (1955) він пояснив, чому люди ухвалюють рішення в умовах обмежених знань і можливостей оброблення інформації. Модель обмеженої раціональності дає підстави вивчати реальні процедури пошуку інформації, порівняння варіантів і припинення пошуку після знаходження прийнятного рішення.

Для державної політики це був методологічний зсув: складність адміністративної форми або кількість можливих процедур впливають на поведінку не менше, ніж формально проголошене право на послугу. Коли людина витрачає години, щоб з’ясувати, яку заяву подати, проблема може полягати в устрої системи. Вивчення організацій та процедур разом із психологією заявника поступово перетворилося на окреме завдання публічного управління.

Погляди Саймона мають безпосередній зв’язок з оцінюванням адміністративного навантаження: інструкції, часові обмеження, черги, нестача зрозумілих відповідей і необхідність повторно доводити обставини життя можуть заважати скористатися формально доступним правом. Тому історія поведінкової політики охоплює зміни всередині установ так само, як і зміни поведінки громадян.

1970-ті й 1980-ті: евристики, ризик і поведінкова економіка

У 1974 році Амос Тверскі та Деніел Канеман опублікували дослідження евристик і систематичних помилок судження. Воно описувало репрезентативність, доступність прикладів та коригування від початкової опори. Виявилося, що оцінювання ймовірностей залежить від подання інформації та звичних розумових способів спрощення складних завдань. Ці евристики нерідко допомагають діяти швидко, а в окремих умовах породжують передбачувані похибки.

Подальші роботи Канемана і Тверскі з теорії перспектив та дослідження Річарда Талера показали, що сприйняття втрат, виграшів, початкового стану й формулювання вибору впливає на рішення. Для держави це означало необхідність випробовувати конкретне подання варіантів, а не припускати, що законодавчо однакові умови сприйматимуться однаково. Саме в цей період психологічні експерименти дедалі тісніше перепліталися з економічними моделями поведінки.

Важливо зберігати історичне розрізнення: результати про евристики є дослідженнями психології судження, а не прямими доказами успішності кожного майбутнього державного втручання. Щоб перейти від пояснення механізму до публічної програми, потрібні польові дані, визначення цільової поведінки та причинне оцінювання.

Від експерименту до проєктування правил

У 1990-х і 2000-х дослідники дедалі активніше перевіряли, як реальні налаштування процедури впливають на участь у програмах. Показовим стало дослідження Еріка Джонсона та Деніела Ґолдштейна «Do Defaults Save Lives?» (2003), присвячене впливу стандартного варіанта рішення на ставлення до донорства органів. Воно посилило увагу до налаштувань за замовчуванням, однак міжкраїнні відмінності в донорстві пояснюються також законами, медичною системою, родинною згодою, довірою та організацією трансплантації. Коректний історичний урок полягає в тому, що процедура має значення, а причинні висновки про політику потребують ширших доказів.

2008–2010 роки: вихід поведінкової науки в центр політики

У 2008 році Річард Талер і Касс Санстейн опублікували книжку «Nudge», яка популяризувала ідею свідомого проєктування середовища вибору. Її центральна теза привернула увагу політиків: навіть невеликі особливості способу подання варіантів іноді змінюють рішення без запровадження нових заборон. Світова фінансова криза 2007–2008 років, бюджетні обмеження та пошук додаткових політичних інструментів створили сприятливий контекст для широкого поширення цієї ідеї. Історичний огляд у Behavioural Public Policy розглядає саме поєднання інтелектуальних і політичних умов, а не одну «дату народження» напряму.

У 2009 році Касс Санстейн очолив американське Управління інформації та регуляторних питань. У 2010 році у Великій Британії в межах урядового апарату створили Behavioural Insights Team — спеціалізовану команду застосування поведінкових наук до суспільних завдань. Про її походження та перші напрями роботи розповідають офіційна історія команди й аналіз становлення галузі 2018 року.

Поява спеціалізованої команди стала інституційним нововведенням: державні службовці й дослідники змогли не лише пропонувати поради про поведінку, а й проводити великі випробування в реальних податкових, соціальних та адміністративних процесах. Популярність підштовхувань водночас породила спрощене уявлення, ніби належна державна політика складається переважно з недорогих змін текстів, кольорів і кнопок. Подальші дослідження показали необхідність набагато ширшого погляду.

2010-ті роки: урядові підрозділи, міжнародні мережі та польові експерименти

Після британського прикладу поведінкові групи, лабораторії та міжвідомчі мережі виникали в інших країнах і міжнародних організаціях. Державні команди мали різний статус: від невеликих підрозділів у центрі уряду до дослідницьких партнерств при окремих відомствах. Тому їхнє поширення не означало появи однієї стандартної моделі управління. Порівняльний аналіз розвитку державних поведінкових структур (2024) описує розмаїття інституційних форм, мандатів і сфер діяльності.

Польові експерименти стали символом цього етапу. Наприклад, Голлсворт і співавтори (2017) дослідили в умовах британського податкового адміністрування, як повідомлення про соціальні норми в листах-нагадуваннях впливають на сплату заборгованості. Результати показали можливість покращення окремих показників шляхом зміни комунікації. Але ефект листа залежить від того, чи людина отримує повідомлення, має кошти для платежу, довіряє інформації та здатна скористатися доступним способом сплати. Соціальна норма не усуває матеріальних бар’єрів.

Такі дослідження змінили уявлення про державний експеримент. Замість загальної оцінки «програма подобається людям» дослідник має визначити вимірюваний наслідок: завершене звернення, сплачений борг, явку на прийом або реальне отримання послуги. Важливо також відрізняти показник відкриття листа чи натискання кнопки від суспільно значущого кінцевого результату.

ОЕСР і перехід від окремого прийому до повного циклу політики

У 2017 році ОЕСР опублікувала міжнародний огляд понад ста прикладів застосування поведінкових знань в охороні здоров’я, фінансах, освіті, енергетиці, державних послугах та інших секторах. Організація розглядала цей напрям як частину доказової державної політики, із питаннями щодо ефективності й філософських засад застосування.

У 2019 році набір інструментів BASIC запропонував послідовність аналізу поведінки, добору стратегій, випробування й подальшого використання результатів, поєднавши методологію з етичними питаннями. Цей підхід відображає важливу зміну в історії дисципліни: від пошуку вдалої психологічної «хитрості» до перевірки всієї логіки державного рішення.

2011 рік і подальший розвиток: COM-B та системне проєктування змін

У 2011 році Сьюзен Мічі, Маарт'є ван Стрален та Роберт Вест запропонували колесо зміни поведінки, пов'язане з моделлю COM-B. Вона описує поведінку через взаємодію спроможності людини, можливостей у середовищі та мотивації. Її значення для державної політики полягає в тому, що психологічне пояснення інтегрується з матеріальним, соціальним і організаційним контекстом.

Якщо люди не відвідують профілактичні обстеження, історично типова реакція установи могла обмежуватися просвітницькою кампанією. Аналіз за COM-B дозволяє окремо перевірити розуміння процедури, доступність запису, відстань, вартість поїздки, робочий графік, довіру та сприйняття ризику. У певних випадках вирішальною зміною стане не повідомлення, а новий графік прийому чи мобільна медична послуга. Це приклад розширення інструментарію поведінкової політики в бік системного дизайну.

Теоретична модель допомагає впорядкувати припущення, але не встановлює наперед, який засіб спрацює. Перевірка починається з конкретної установи й населення. Тому сучасна поведінкова діагностика суспільної проблеми є самостійною методологічною роботою.

2020-ті роки: перевірка обіцянок і суперечка про розмір ефектів

Після першої хвилі ентузіазму ключовим питанням стало співвідношення академічних результатів та ефективності реальних державних програм. Мертенс і співавтори (2022) узагальнили понад 200 досліджень із більш ніж двома мільйонами учасників і отримали середній стандартизований ефект втручань в архітектуру вибору близько d = 0,45. Водночас вони виявили виражену неоднорідність за типом прийому, сферою й обставинами дослідження та обговорили публікаційне упередження.

Маєр і співавтори (2022) повторно проаналізували ці дані з іншими способами коригування публікаційного зміщення і отримали значно обережніший висновок про середній ефект. Їхня публікація є методологічною критикою, а не свідченням того, що всі окремі поведінкові втручання не діють. Різні моделі коригування спираються на різні припущення; суперечка показує, чому агреговане значення не можна оголошувати універсальною гарантією результату.

Особливо показовою стала робота Деллавіньї та Лінос (2022). Дослідники зібрали 126 рандомізованих випробувань двох великих американських урядових команд, які охоплювали близько 23 мільйонів людей. Середній приріст участі становив приблизно 1,4 відсоткового пункту порівняно з 8,7 пункту в дослідженнях з академічних журналів, відібраних для зіставлення. Це різні вибірки, теми та типи втручань; відмінність пояснюється, серед іншого, відбором публікацій, статистичною потужністю та характеристиками програм.

Історичний висновок цих робіт полягає в новому стандарті професійної відповідальності: навіть статистично переконливий невеликий приріст слід зіставляти з базовою частотою дії, витратами, побічними наслідками, тривалістю ефекту та розподілом користі. Зміна на один відсотковий пункт може мати суспільне значення у великій програмі, але потребує окремого обґрунтування, а не автоматичного схвалення.

Інституційна зрілість: від спеціальної команди до звичайної державної практики

У доповіді LOGIC (2024) ОЕСР сформулювала 14 принципів для системного включення поведінкової науки в роботу держави. Документ охоплює лідерство, визначення цілей, управлінську відповідальність, інтеграцію до процедур та професійну спроможність. Ідеться про те, щоб державні установи регулярно ставили перевірювані запитання про поведінку, мали доступ до належних даних, залучали потрібну експертизу та оприлюднювали результати.

Важлива методологічна деталь: автори LOGIC прямо вказують, що емпірична база щодо найкращих способів інституціоналізації поведінкової науки ще розвивається. Частина принципів сформована з опитувань фахівців, інтерв’ю та практичного досвіду. Тому цей документ є насамперед рамкою якісного управління, а не доказом того, що кожна організація, яка виконає всі 14 принципів, автоматично досягне вимірюваного суспільного ефекту.

Поступово поведінкова державна політика набула рис професійної функції: належного формулювання проблеми, співпраці між відомствами, аналізу законності, попередньої реєстрації дослідницького плану за потреби, контрольованого випробування, моніторингу небажаних наслідків і рішення про зміну або припинення програми. Організаційне оформлення в кожній країні залишається залежним від системи державного управління.

Громадське здоров’я як окрема лінія історичного розвитку

Державна робота з громадським здоров’ям має власну довгу історію, яка існувала до виникнення сучасної поведінкової економіки. Профілактика інфекцій, вакцинація, тютюнова політика й підтримка лікування довели, що поведінка населення взаємодіє з доступністю медичних послуг, довірою, умовами праці, рівнем доходу й соціальним середовищем.

Сучасним прикладом інтеграції цієї традиції стала методологія ВООЗ щодо поведінкових і соціальних чинників вакцинації (2022). Вона передбачає систематичний збір інформації про чинники вакцинації, використання відповідних інструментів для планування програм і зменшення нерівностей охоплення. Це демонструє розвиток від загальних кампаній «поінформувати населення» до програм, які досліджують конкретні обставини та пристосовують послуги до них.

Звідси випливає важливе історичне розрізнення: зміна індивідуального переконання є лише одним із можливих шляхів до суспільного результату. Якщо медичний заклад недоступний, вакцина відсутня або людина не має змоги залишити роботу, правильна політика має змінити відповідні матеріальні умови. Так поведінкова наука стала партнером, а не заміною охорони здоров’я та соціальної політики.

Український контекст: можливості розвитку та межі перенесення практик

В Україні поведінкові підходи можуть застосовуватися до проєктування цифрових і очних державних послуг, адміністративних процедур, охорони здоров’я, комунікації ризиків та підтримки громадян. Водночас історію британських, американських чи інших урядових команд слід розглядати як порівняльний досвід, а не як готову модель організації українських інституцій. Наявність окремих прикладних проєктів сама собою не доводить, що вже сформована централізована національна система поведінкової політики.

Для оцінювання української практики важливо документувати, який орган проводить дослідження, на підставі яких повноважень, як визначено суспільну мету, які групи залучено, які дані використовуються, чи проводиться незалежна перевірка й кому доступні результати. Держава має враховувати воєнні та післявоєнні потреби, нерівність доступу, відмінності громад і регіонів, можливості людей з інвалідністю та інші обставини, які змінюють значення навіть перевірених за кордоном втручань.

Для втручань, що потребують оброблення даних про людину, чинною нормативною основою є, зокрема, Закон України «Про захист персональних даних». Вимоги рівних можливостей та протидії дискримінації встановлює Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Конкретні правові підстави окремої програми визначаються її предметом, органом-виконавцем та способом використання інформації. Іноземні процедури згоди або оброблення даних автоматично не стають українськими правилами.

Чому історія підходу супроводжується етичними суперечками

Зростання спроможності установ впливати на рішення створює обов’язок пояснювати цілі, механізми й межі впливу. Якщо держава свідомо використовує обмежену увагу, схильність погоджуватися зі стандартним варіантом чи силу соціального схвалення, виникають питання автономії та можливості відмови. Мета суспільної користі потребує правомірного обґрунтування, прозорості, пропорційності й зовнішнього контролю.

Практичні етичні проблеми охоплюють приховане персоналізоване переконування, збирання надлишкових даних, алгоритмічну дискримінацію, стигматизувальні повідомлення й перенесення адміністративної відповідальності на громадянина. Наприклад, підвищення частоти виконання певної дії може супроводжуватися зростанням витрат для людей із нижчим доходом; зручна процедура для більшості може стати складнішою для людей із різними потребами. Тому успішність програми оцінюють і за середнім результатом, і за розподілом наслідків.

У цьому напрямі етична методологія розвивалася разом із практикою. BASIC ОЕСР ставить питання етики вже на етапі проєктування, а LOGIC наголошує на відповідальному й відкритому застосуванні доказів. Етичний контроль має включати участь зацікавлених груп, обґрунтування правової підстави, мінімізацію персональних даних, можливість оскарження й перевірку нерівномірних наслідків. Саме так практичне застосування історично перетворюється на підзвітну державну функцію.

Як змінилися стандарти оцінювання суспільних програм

Ранні політичні приклади часто оцінювали за привабливістю ідеї або простотою її впровадження. Сучасний підхід вимагає встановити вихідний рівень, чітко визначити втручання, перевірити дотримання процедури, відокремити результат від супутніх змін та виміряти довгострокові наслідки. Найсильніші висновки про причинний ефект можуть давати належно спроєктовані рандомізовані польові експерименти; коли вони неможливі, застосовують обґрунтовані квазіекспериментальні підходи та поєднання методів.

Ключові питання звучать так: що саме змінилося в поведінці, яка частина зміни пов’язана з втручанням, чи зберігся ефект, чи отримали користь ті, хто найбільше її потребує, і які витрати понесла установа та суспільство. Для системних програм слід перевіряти також якість послуги, доступність, законність і вплив на довіру. Методологію такого аналізу розкриває стаття про оцінювання результатів суспільних програм.

Важливими стали відкритість даних у межах законних і етичних можливостей, реєстрація протоколів та публікація нульових результатів. Якщо у звітах залишаються лише позитивні експерименти, історія галузі спотворюється, а майбутні органи влади отримують завищені очікування. Відповідальне масштабування потребує локального повторного оцінювання замість автоматичного копіювання міжнародного прикладу.

Історичні етапи в узагальненні

До середини ХХ століття

Розвивалися філософські й соціальні пояснення поведінки, державні засоби регулювання, соціально-психологічні дослідження навчання та групового впливу. Цей період створив важливі передумови, проте сучасна поведінкова державна політика як професійна система ще не сформувалася.

1950–1980-ті роки

Праці Герберта Саймона та дослідження Тверскі й Канемана допомогли переглянути моделі ухвалення рішень. Розширилося розуміння ролі обмеженої інформації, евристик, ризику й організаційного середовища.

1990–2000-ті роки

Посилилися прикладні експерименти з вибором і процедурами. Книга Талера та Санстейна 2008 року сприяла впізнаваності підходу серед політиків і широкої громадськості.

2010-ті роки

Уряди та міжнародні організації створювали спеціалізовані команди, проводили польові випробування, формували методичні настанови. Поширилися порівняльні огляди, а ОЕСР запровадила систематизовані інструменти BASIC.

2020-ті роки

На перший план вийшли відтворюваність, публікаційне упередження, практично значущі ефекти, масштабування, соціальна справедливість та інституційна відповідальність. LOGIC ОЕСР 2024 року відображає перехід до регулярного впровадження поведінкових знань у державні процедури.

Поширені запитання

Коли виникла поведінкова державна політика?

Як науково-інституційний напрям вона оформилася переважно наприкінці 2000-х і на початку 2010-х років, спираючись на значно давніші дослідження психології, економіки й адміністративної поведінки. Умовною інституційною віхою є створення британської Behavioural Insights Team 2010 року; наукові витоки сягають принаймні середини ХХ століття.

Хто вважається засновником цього напряму?

Одного засновника немає. Герберт Саймон заклав основу дослідження обмеженої раціональності, Амос Тверскі й Деніел Канеман розвинули експериментальну психологію суджень, Річард Талер і Касс Санстейн сприяли поширенню поведінкової економіки та архітектури вибору в політиці. Державні дослідницькі команди перетворили ці й інші напрацювання на прикладну управлінську практику.

Чи почалася поведінкова політика з підштовхувань?

Підштовхування стало важливим популяризатором і частиною інструментарію. Історичний фундамент ширший: організаційні дослідження, соціальна психологія, поведінкова економіка, теорії зміни поведінки та оцінювання програм. Власне поняття підштовхування пояснено у спеціальній статті.

Чи доведено ефективність усіх поведінкових втручань?

Результати суттєво залежать від виду втручання й контексту. Великі польові дослідження підтверджують можливість вимірюваних змін для конкретних програм, а метааналізи демонструють неоднорідність і значення публікаційного упередження. Кожна нова державна програма потребує власної перевірки значущості, законності й справедливості наслідків.

Чим сучасна поведінкова політика відрізняється від традиційного інформування населення?

Вона досліджує конкретні бар’єри та спроможності, враховує середовище, випробовує декілька обґрунтованих рішень і перевіряє фактичний результат. Іноді цього достатньо для зміни комунікації; інколи необхідні інфраструктура, фінансування, нова процедура або інші системні заходи.

Яке місце України в цій історії?

Україна може використовувати міжнародні результати як науковий ресурс, поєднуючи їх з українськими законодавчими рамками, місцевою поведінковою діагностикою та власними оцінюваннями. Висновки з чужих країн мають проходити перевірку переносимості, доступності послуг, інституційних умов і впливу на різні групи населення.

Підсумок

Історія поведінкових підходів у державній політиці демонструє послідовне розширення предмета дослідження: від того, як люди сприймають інформацію та обирають між варіантами, до того, як державні установи організовують рішення, створюють умови для дій і відповідають за їхні наслідки. Сучасний стандарт поєднує теорії поведінки, емпіричну діагностику, відкриту перевірку причинних ефектів, увагу до нерівності та інституційну підзвітність. Подальший розвиток напряму визначатиметься здатністю держав застосовувати ці знання разом із правовими, соціальними й матеріальними засобами політики.

Пов’язані статті

Поведінкова державна політика: як психологія допомагає проєктувати суспільні рішення — базовий канонічний огляд предмета, сучасних завдань і меж підходу.

Поведінкові інструменти держави: класифікація рішень і застосування — сучасні види втручань, механізми добору та приклади.

Поведінкова діагностика суспільної проблеми — як вивчати реальні перешкоди до дії та перевіряти гіпотези.

Підштовхування — окреме поняття й межі його застосування.

Рівність наслідків втручань — як визначати, хто отримує користь і хто може зазнавати шкоди.

Джерела

DellaVigna, S., & Linos, E. (2022). RCTs to scale: Comprehensive evidence from two nudge units. Econometrica, 90(1), 81–116. https://www.hks.harvard.edu/publications/rcts-scale-comprehensive-evidence-two-nudge-units.

Hallsworth, M., List, J. A., Metcalfe, R. D., & Vlaev, I. (2017). The behavioralist as tax collector: Using natural field experiments to enhance tax compliance. Journal of Public Economics, 148, 14–31. https://doi.org/10.1016/j.jpubeco.2017.02.003.

Johnson, E. J., & Goldstein, D. (2003). Do defaults save lives? Science, 302(5649), 1338–1339. https://doi.org/10.1126/science.1091721.

Maier, M., Bartoš, F., Stanley, T. D., Shanks, D. R., Harris, A. J. L., & Wagenmakers, E.-J. (2022). No evidence for nudging after adjusting for publication bias. Proceedings of the National Academy of Sciences, 119(31), e2200300119. https://doi.org/10.1073/pnas.2200300119.

Mertens, S., Herberz, M., Hahnel, U. J. J., & Brosch, T. (2022). The effectiveness of nudging: A meta-analysis of choice architecture interventions across behavioral domains. Proceedings of the National Academy of Sciences, 119(1), e2107346118. https://doi.org/10.1073/pnas.2107346118.

Michie, S., van Stralen, M. M., & West, R. (2011). The behaviour change wheel: A new method for characterising and designing behaviour change interventions. Implementation Science, 6, 42. https://doi.org/10.1186/1748-5908-6-42.

Naru, F. (2024). Behavioral public policy bodies: New developments & lessons. Behavioral Science & Policy, 10(1), 1–17. https://doi.org/10.1177/23794607241285614.

Oliver, A. (2025). Getting lost in a field: A personal history of the development of behavioural public policy. Behavioural Public Policy, 9(4), 647–651. https://www.cambridge.org/core/journals/behavioural-public-policy/article/getting-lost-in-a-field-a-personal-history-of-the-development-of-behavioural-public-policy/7F1BF563C8D7DDAED9D8D399EEF5DD77.

OECD. (2017). Behavioural Insights and Public Policy: Lessons from Around the World. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9789264270480-en.

OECD. (2019). Tools and Ethics for Applied Behavioural Insights: The BASIC Toolkit. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9ea76a8f-en.

OECD. (2024). LOGIC: Good Practice Principles for Mainstreaming Behavioural Public Policy. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/6cb52de2-en.

Simon, H. A. (1955). A behavioral model of rational choice. The Quarterly Journal of Economics, 69(1), 99–118. https://doi.org/10.2307/1884852.

Tversky, A., & Kahneman, D. (1974). Judgment under uncertainty: Heuristics and biases. Science, 185(4157), 1124–1131. https://doi.org/10.1126/science.185.4157.1124.

World Health Organization. (2022). Behavioural and social drivers of vaccination: Tools and practical guidance for achieving high uptake. WHO. https://www.who.int/publications/i/item/9789240049680.

Верховна Рада України. (2010). Про захист персональних даних: Закон України № 2297-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-17.

Верховна Рада України. (2012). Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні: Закон України № 5207-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5207-17.