Інфрагуманізація: чому «чужій» групі можуть приписувати менше складних людських емоцій
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 23 вересня 2026 року · Редакційна політика
Інфрагуманізація — поняття соціальної психології для опису міжгрупового сприйняття, за якого люди приписують своїй групі більше емоцій, що в класичній дослідницькій традиції вважалися «вторинними» або особливо людськими, ніж чужій групі. Типовими прикладами таких емоцій у ранніх експериментах були провина, каяття, надія, захоплення, ніжність або меланхолія. Йдеться про порівняльний груповий патерн: «наші» постають психологічно складнішими, а «вони» — емоційно простішими.
Це поняття стало впливовим способом досліджувати тонкі форми дегуманізувального сприйняття. Водночас сучасний науковий статус інфрагуманізації складніший, ніж часто подають популярні пояснення. Класичний ефект диференційного приписування емоцій відтворювався в багатьох роботах, але саме його тлумачення як специфічного «заперечення людяності» сьогодні серйозно обговорюється. Великі пререєстровані експерименти та систематичний аналіз стимулів показали, що частину результатів може пояснювати не уявлення про людяність як таку, а звичайніша міжгрупова перевага, стереотипи та соціальна бажаність самих емоцій (Enock, Tipper & Over, 2021; Bunce et al., 2025).
Тому інфрагуманізацію варто розуміти одночасно як важливу історичну й сучасну дослідницьку рамку та як конструкт, ключове класичне вимірювання якого має суттєві обмеження валідності. Це не діагноз, не тип особистості й не шкала «моральності» людей або груп.
Що таке інфрагуманізація
Термін infrahumanization увійшов у соціально-психологічну літературу наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років у роботах Жака-Філіпа Лейенса та колег. У програмній статті 2000 року дослідники припустили, що люди можуть не просто позитивніше оцінювати свою групу, а й асиметрично приписувати групам ознаки, які самі вважають суто людськими. Основним інструментом стали емоції: «вторинні» емоції вважали культурно й когнітивно складнішими та більш специфічними для людини, тоді як «первинні» — такими, що люди схильні приписувати також іншим тваринам (Leyens et al., 2000).
У цій логіці інфрагуманізація означає не обов’язково пряме твердження «вони не люди». Вона може проявлятися значно тонше: наприклад, коли представникам чужої групи легше приписати страх, гнів чи радість, але важче — каяття, ностальгію, захоплення або надію. Саме тому ранні автори розглядали її як прихованішу форму нерівного розподілу людяності.
Важлива особливість поняття — відносність. Огляд двадцяти років досліджень підкреслює, що класична інфрагуманізація визначається через порівняння інгрупи й аутгрупи, а не через абсолютний поріг, після якого когось можна оголосити «дегуманізованим» (Rodríguez & Betancor, 2023). Інакше кажучи, дослідників цікавить різниця в тому, скільки «суто людських» емоцій приписують «нам» і «їм».
«Своя» і «чужа» група: що означають інгрупа та аутгрупа
Інгрупа — це група, до якої людина психологічно відносить себе в конкретному контексті; аутгрупа — релевантна група «інших». Межа між ними не є незмінною. Та сама людина в одному контексті може мислити себе як представника професії, в іншому — міста, університету, мовної спільноти, покоління, країни або будь-якої іншої соціальної категорії.
Саме тому інфрагуманізацію не варто перетворювати на перелік «груп, які дегуманізують». Психологічне значення категорії залежить від ситуації, історії взаємодії, конфлікту або співпраці, статусу груп, особистої ідентифікації та того, яка групова межа стала помітною в конкретний момент. Загальні механізми групової категоризації описані окремо у статті про категоризацію, а роль групової належності у самовизначенні та міжгруповому порівнянні — у матеріалі про теорію соціальної ідентичності.
Інгрупа не обов’язково є «улюбленою», а аутгрупа — «ненависною». Люди здатні визнавати переваги чужої групи, критикувати власну групу й водночас у певних судженнях демонструвати асиметрію між «нами» та «ними». Саме тому окреме вимірювання інфрагуманізації не можна автоматично підміняти загальною оцінкою ставлення до групи.
Первинні та вторинні емоції: що саме вимірювала класична модель
Класична програма інфрагуманізації спиралася на поділ емоцій на первинні й вторинні. Первинні емоції описували як відносно прості, ранні та такі, що люди легко приписують і людям, і тваринам. Вторинні — як складніші, сильніше пов’язані із самосвідомістю, соціальними нормами, культурою або рефлексією та тому сприймані як більш «суто людські».
Цей поділ був корисним як експериментальна операціоналізація, але його не слід читати як беззаперечну біологічну таблицю емоцій. Дослідження інфрагуманізації вивчали передусім те, які емоції учасники вважають більш або менш специфічними для людини. Отже, вимірювався не лише емоційний словник, а й культурні уявлення про людськість.
У ранніх роботах важливою була перевірка валентності. Якби «своїй» групі просто приписували більше позитивних емоцій, це можна було б пояснити звичайною симпатією до своєї групи. Тому дослідники включали і позитивні, і негативні вторинні емоції. У роботі 2001 року диференційне приписування було показано також для негативних вторинних емоцій, що автори трактували на користь гіпотези про психологічний есенціалізм і «людську сутність» своєї групи (Leyens et al., 2001).
Однак пізніша критика показала, що валентність — не єдина властивість емоцій, яку потрібно контролювати. Провина або каяття можуть бути неприємними за валентністю, але водночас сигналізувати здатність визнавати норму, шкоду або відповідальність; отже, вони можуть сприйматися соціально позитивніше, ніж, наприклад, лють. Ця відмінність виявилася ключовою для сучасної дискусії про валідність класичних експериментів.
Чому «складні людські емоції» не означають «кращі емоції»
Фраза «складні людські емоції» легко породжує хибне моральне ранжування. У дослідницькій традиції «вторинна» не означає «добра», «зріла» або «морально вища». Провина, сором, заздрість, ностальгія чи меланхолія можуть бути складними за соціально-когнітивною структурою, але не утворюють єдиної шкали моральної цінності.
Так само «первинна» не означає «примітивна людина». Людина, якій у певній ситуації приписують страх або гнів, не стає від цього менш людяною. Науковий інтерес виникає тоді, коли між групами систематично змінюється доступ до ширшого набору психічних станів і коли ця різниця пов’язана з груповою категоризацією.
Саме це розрізнення захищає поняття від популярного спрощення: інфрагуманізація — не ярлик для грубої поведінки і не спосіб оголосити когось «морально нижчим». Це гіпотеза про структуру соціального сприйняття, яку потрібно перевіряти окремими методами.
Як виникла теорія інфрагуманізації
Початкова теорія поєднала кілька ідей соціальної психології. Перша — люди схильні психологічно відрізняти свою групу від чужих. Друга — групи можуть сприйматися есенціалістично, ніби за видимими відмінностями стоїть глибока внутрішня «сутність». Третя — ознаки, пов’язані з уявленням про людську унікальність, можуть нерівномірно розподілятися між групами.
Робота 2001 року прямо пов’язувала ефект із психологічним есенціалізмом: якщо «наша» група переживається як носій особливої сутності, ознаки людської унікальності можуть сильніше прив’язуватися до неї (Leyens et al., 2001). Пізніший огляд Лейенса та колег узагальнив цю програму й відмежував інфрагуманізацію від відкритішої дегуманізації (Leyens et al., 2007).
Водночас сучасна соціальна психологія розглядає кілька альтернативних пояснень тієї самої поведінки у завданні. Відмінності можуть виникати через міжгрупову перевагу, стереотипи щодо конкретної групи, зміст емоційних слів, їхню соціальність, знайомість із групою, очікування щодо поведінки її членів або контекст взаємодії. Тому спостережуваний патерн ще не визначає механізм автоматично.
Чи можна пояснити ефект просто кращою знайомістю зі «своїми»
Одне з ранніх альтернативних пояснень було простим: ми краще знаємо людей зі своєї групи, тому легше уявляємо їхній внутрішній світ і приписуємо їм тонші емоції. Дослідження Cortes та колег спеціально перевіряло пояснення знайомістю і повідомило результати, які автори вважали більш сумісними з інфрагуманізаційною інтерпретацією (Cortes et al., 2005).
Проте відхилення однієї альтернативи не доводить усієї теорії. Пізніша дискусія змістилася від знайомості до властивостей самих стимулів: чи справді набори «вторинних» і «первинних» емоцій відрізняються тільки сприйнятою людською унікальністю, а не ще й просоціальністю, нормативністю чи стереотипною відповідністю групі.
Як інфрагуманізацію вимірюють у дослідженнях
Найпоширеніший класичний підхід — завдання на приписування емоцій. Учасникам пропонують оцінити, наскільки представники своєї та чужої групи здатні переживати певні емоції або наскільки ці емоції характерні для груп. Потім порівнюють різницю для емоцій, класифікованих як більш і менш специфічні для людини.
Інші роботи використовували непряміші методи, зокрема завдання на швидкість розпізнавання слів, праймінг або асоціативні процедури. Такі методи можуть зменшувати залежність від свідомого самозвіту, але самі по собі не доводять, що процес є повністю несвідомим, автоматичним або незмінним.
Важливо також, що інфрагуманізація зазвичай є ефектом порівняння груп на рівні вибірки. Один результат окремої людини в одному завданні не є психологічним діагнозом. На нього впливають конкретні слова, інструкція, знайомість із групами, контекст, мова дослідження та інші характеристики дизайну.
Інфрагуманізація і дегуманізація: близькі поняття, але не повні синоніми
Дегуманізація — ширший клас явищ, у яких іншій людині або групі приписують менше людських властивостей, психічної складності, агентності, здатності відчувати або належності до повноцінного морального кола. Вона може бути відкритою, коли людей прямо порівнюють із тваринами, паразитами чи машинами, або тоншою й непрямою.
Інфрагуманізація виникла як конкретніша дослідницька традиція. Її класичним маркером є саме асиметрія у приписуванні вторинних, «суто людських» емоцій інгрупі й аутгрупі. Огляд Haslam і Loughnan розглядає інфрагуманізацію як одну з важливих ліній ширшої науки про дегуманізацію, поряд з іншими моделями заперечення людяності (Haslam & Loughnan, 2014).
Через це коректніше сказати: інфрагуманізація — специфічна модель і спосіб вимірювання тонкої нерівності в приписуванні людських емоцій. Не кожна дегуманізація є інфрагуманізацією, і не кожна міжгрупова упередженість свідчить саме про дегуманізацію.
Інфрагуманізація, стереотипи та упередження
Стереотип — узагальнене уявлення або очікування щодо членів соціальної групи. Він може бути позитивним, негативним або змішаним і стосуватися здібностей, характеру, ролей, поведінки чи емоцій. Докладніше це поняття розглянуто у статті «Стереотип: що це, як виникає і чим відрізняється від упередження».
Упередження зазвичай стосується оцінного ставлення до групи або її членів. Інфрагуманізаційна модель ставить інше питання: чи відрізняється приписування саме тих станів, що сприймаються як особливо людські. Теоретично ці процеси можуть співіснувати, але жоден із них не є автоматичним доказом іншого.
Сучасна критика зробила цю межу особливо важливою. Якщо «суто людські» емоції у стимульному наборі одночасно є більш просоціальними, то перевага інгрупи може виглядати як заперечення людяності, хоча учасники фактично реагують на соціальну привабливість або стереотипний зміст емоції. Тому сьогодні дослідницьке питання звучить не лише «чи є різниця між групами?», а й «яка саме психологічна змінна створює цю різницю?».
Інфрагуманізація і моральне виключення
Моральне виключення стосується звуження кола людей, до яких, на думку спостерігача, мають повною мірою застосовуватися норми справедливості, турботи або захисту. Інфрагуманізація стосується насамперед сприйняття психічних та емоційних властивостей. Ці процеси можуть бути пов’язані, але не тотожні.
Людині можна приписувати складний внутрішній світ і водночас не включати її інтереси до свого морального кола. Можливий і зворотний випадок: дотримуватися правила справедливого ставлення до групи без багатого уявлення про переживання кожного її члена. Тому моральні рішення, емпатія, уявлення про людяність і групові норми мають вимірюватися окремо.
Інфрагуманізація і емпатія
Емпатія може сприяти увазі до чужого внутрішнього досвіду, але вона не є синонімом моралі та не є прямою протилежністю інфрагуманізації. Людина може добре розпізнавати емоції іншого й використовувати це знання по-різному; також можливо дотримуватися моральної норми без сильного емоційного співпереживання. Основні компоненти емпатії описано в окремій статті про емпатію.
Для інфрагуманізації важливе питання не «скільки я співчуваю?», а «який діапазон людських переживань я вважаю можливим для членів цієї групи порівняно з моєю групою?». Саме тому уявлення про каяття, надію, сором або ностальгію можуть мати значення навіть тоді, коли безпосереднє співчуття не вимірюється.
Які психологічні механізми пропонували дослідники
Психологічний есенціалізм
Класичне пояснення виходить із того, що соціальні групи іноді сприймаються як носії глибокої, ніби природної сутності. Якщо людськість стає частиною символічної «сутності» інгрупи, ознаки людської унікальності можуть сильніше прив’язуватися до неї. Саме цю логіку розвивали ранні експерименти Лейенса та колег.
Внутрішньогрупова перевага
Інше пояснення простіше: люди часто оцінюють свою групу прихильніше. Якщо стимульні слова, які назвали «суто людськими», водночас є соціально привабливішими, то більша їхня атрибуція своїй групі може відображати звичайну інгрупову перевагу, а не окремий процес заперечення людяності.
Стереотипна відповідність
Емоції мають соціальний зміст. Деякі з них можуть краще відповідати стереотипному образу конкретної групи, незалежно від того, чи вважає людина цю емоцію специфічно людською. Тому валідний дизайн має відокремлювати «людськість» емоції від її просоціальності, валентності, збудження, знайомості та відповідності груповому стереотипу.
Категоризація та значущість групової межі
Розподіл людей на «ми» й «вони» не створює інфрагуманізацію автоматично, але робить групове порівняння психологічно доступним. Яка саме межа стане значущою, залежить від контексту. У цьому сенсі інфрагуманізаційні ефекти належать до ширшої проблематики соціальної психології та міжгрупових відносин.
Що показали класичні експерименти
Перші дослідження повідомляли, що учасники частіше пов’язують вторинні емоції зі своєю групою, ніж із чужою, тоді як для первинних емоцій така асиметрія була слабшою або відсутньою. Особливо важливим для теорії був результат із негативними вторинними емоціями: якщо «своїм» приписують не лише приємні, а й неприємні складні емоції, ефект важче пояснити просто бажанням описувати інгрупу позитивно (Leyens et al., 2001).
У подальшій літературі інфрагуманізацію досліджували в національних, етнічних, регіональних та інших міжгрупових контекстах. Огляд 2023 року узагальнює двадцятирічний розвиток цієї традиції, її запропоновані мотиваційні чинники, поведінкові наслідки та спроби зменшення ефекту (Rodríguez & Betancor, 2023).
Ця історія важлива, але кількість публікацій сама по собі не розв’язує питання валідності. Якщо багато досліджень використовують подібні набори стимулів із тією самою прихованою відмінністю, методологічна проблема може відтворюватися разом із результатом.
Сучасна критика: чи справді це заперечення людяності
Найважливіше сучасне питання полягає в тому, чи класичні експерименти із вторинними емоціями відокремлюють «людську унікальність» від міжгрупової симпатії. У 2021 році Florence Enock, Steven Tipper і Harriet Over провели тринадцять пререєстрованих експериментів у семи міжгрупових контекстах із загальною вибіркою 1690 учасників. Коли дослідники включили не лише просоціальні, а й антисоціальні емоції, які учасники також вважали суто людськими, аутгрупі не приписували менше суто людських емоцій загалом. Натомість своїй групі більше приписували просоціальні емоції, а чужій — антисоціальні. Автори дійшли висновку, що їхні дані краще узгоджуються з міжгруповою перевагою та стереотипізацією, ніж зі специфічним запереченням людських емоцій (Enock, Tipper & Over, 2021).
У 2025 році Carl Bunce, Adam Eggleston, Robert Brennan і Harriet Over систематично переглянули 84 публікації та 152 окремі дослідження інфрагуманізації. Вони зібрали використані емоційні слова й окремо оцінили дві характеристики: наскільки емоції сприймаються як специфічні для людини та наскільки вони просоціальні. У десяти найцитованіших роботах 95,5% досліджень мали конфаундинг у передбаченому напрямі; серед усіх 152 досліджень — 79,6%. Автори назвали це суттєвою методологічною проблемою, яка обмежує висновки зі значної частини попередньої літератури (Bunce et al., 2025).
Ці результати не означають, що всі раніші міжгрупові відмінності «зникли» або що дегуманізація як ширший феномен спростована. Вони звужують те, що можна впевнено сказати саме про класичний емоційний показник інфрагуманізації. Частина старих ефектів може бути реальною різницею у приписуванні емоцій, але психологічна причина цієї різниці не завжди встановлена.
Науковий статус інфрагуманізації сьогодні
Найточніше резюме сучасного стану таке: інфрагуманізація залишається впливовим поняттям у науці про міжгрупове сприйняття, а диференційне приписування емоцій має велику емпіричну історію. Водночас сильне твердження, що класичний патерн обов’язково відображає окремий механізм заперечення людяності, є суперечливим.
Систематична критика 2025 року не доводить, що в кожному дослідженні причина — лише просоціальність. Вона показує, що в більшості проаналізованих робіт дизайн не дозволяв чисто розділити два пояснення. Це проблема конструктної валідності: завдання може давати стабільну різницю, але залишати невизначеним, що саме ця різниця вимірює.
Для майбутніх досліджень це означає потребу в стимульних наборах, де емоції зіставлені за просоціальністю, валентністю та іншими релевантними властивостями, а також у конвергентних вимірюваннях, які не залежать від одного словника емоцій. Самі автори систематичного огляду створили базу оцінок емоцій саме для такого точнішого контролю (Bunce et al., 2025).
Чи має інфрагуманізація поведінкові наслідки
Класична література пов’язувала інфрагуманізаційні показники з поведінкою та міжгруповою взаємодією. Наприклад, експерименти Vaes та колег показували, що те, які емоції висловлює член чужої групи, може змінювати реакції учасників і готовність до наближення або взаємодії; автори інтерпретували це через неявне значення «суто людських» емоцій (Vaes et al., 2003).
Інші роботи досліджували міжгрупові вибачення. Wohl, Hornsey і Bennett виявили, що сприйняття здатності аутгрупи переживати складні емоції, зокрема каяття, було пов’язане з довірою до вибачень та прощенням у серії експериментів (Wohl, Hornsey & Bennett, 2012).
Такі результати показують, чому тема психологічно важлива: уявлення про внутрішній світ іншої групи може бути пов’язане з довірою, допомогою, дистанцією та інтерпретацією її дій. Проте причинні висновки з цієї літератури потрібно читати разом із сучасною критикою вимірювання. Якщо показник частково змішує людяність із просоціальністю, це впливає і на тлумачення зв’язків із поведінкою.
Допомога, контакт і «олюднення»: що відомо про можливі зміни
Дослідники перевіряли, чи інформація про просоціальну поведінку чужої групи змінює її сприйняття. У двох дослідженнях Delgado та колег опис альтруїстичної поведінки аутгрупи був пов’язаний із більш «людським» профілем і меншими інфрагуманізаційними показниками (Delgado et al., 2012).
Інша робота використала сюжети про гуманітарну допомогу після стихійних лих. Коли учасники дізнавалися про допомогу аутгрупи їхній інгрупі, деякі показники інфрагуманізації зменшувалися; симетричного ефекту від інформації про допомогу інгрупи аутгрупі дослідники не отримали (Davies et al., 2018).
Це не дає універсальної формули «як прибрати інфрагуманізацію». Ефекти залежали від напряму допомоги, контексту, конкретних груп і способу вимірювання. Загальні рекомендації на кшталт «достатньо показати добрий вчинок» були б сильнішими за наявні докази.
Практично більш надійна ідея полягає в іншому: коли ми отримуємо індивідуалізовану інформацію про мотиви, суперечливі переживання, особисту історію та реальні дії конкретних людей, груповий шаблон має менше шансів повністю замінити сприйняття їхнього психічного життя. Це узгоджується з ширшою логікою міжгрупового контакту та персоніфікації, хоча конкретний ефект саме на інфрагуманізацію залежить від дизайну дослідження.
Українські дослідження інфрагуманізації
Український термін «інфрагуманізація» вже має власну академічну традицію. У 2022 році Олександр Виноградов та О. М. Бондар опублікували в «Українському психологічному журналі» дослідження предикторів інфрагуманізації росіян і білорусів у сприйнятті українських учасників у контексті повномасштабної війни (Vynohradov & Bondar, 2022).
У 2024 році Ю. Р. Глушко, В. І. Корніцька та О. Г. Виноградов дослідили інфрагуманізаційні оцінки в контексті російсько-української війни на вибірці 101 українського психолога. Учасникам пропонували сценарії з українськими та російськими психологами й оцінюванням первинних і вторинних емоцій; окремо вимірювали сприйняття групових статусів (Hlushko, Kornitska & Vynohradov, 2024).
Ці роботи важливі для української термінології та дослідження конкретного воєнного контексту, але їх не можна перетворювати на універсальне твердження про «українців» як єдину психологічну групу. Вибірки, час проведення, конкретні аутгрупи, сценарії та методи обмежують узагальнення. Так само ці дослідження не дають підстав робити моральні висновки про будь-яку національну групу: вони описують виміряний патерн соціального сприйняття в конкретних умовах.
Інфрагуманізація під час конфлікту
Гострий міжгруповий конфлікт робить межу «ми — вони» особливо значущою, але з цього не випливає одна універсальна траєкторія. Різні люди, групи та ситуації можуть по-різному змінювати уявлення про психіку опонента, відповідальність, небезпеку, вразливість і здатність до моральних емоцій.
Тому наукові терміни на кшталт «інфрагуманізація» або «дегуманізація» не варто використовувати як риторичні ярлики у політичній суперечці. Для емпіричного твердження потрібно показати, що саме вимірювалося, у кого, яким інструментом, коли й відносно якої групи порівняння. Без цього слово описує інтерпретацію автора, а не встановлений психологічний факт.
Особливо важливо відрізняти оцінювання конкретних дій і відповідальності від заперечення психічної складності групи. Людина може суворо засуджувати дію, вважати її небезпечною або підтримувати правові наслідки й водночас визнавати, що її виконавець має складні мотиви та емоції. Моральне судження і приписування людяності — різні психологічні виміри.
Чому інфрагуманізація не дорівнює ненависті
Ненависть — сильна негативна емоційна або оцінна орієнтація. Інфрагуманізація — порівняльний патерн атрибуції психічних станів. Теоретично вони можуть співіснувати, але одне не визначає інше.
Можлива ситуація, коли людина не відчуває гострої ворожості, проте уявляє членів чужої групи емоційно одноманітними. Можлива й протилежна: сильний конфлікт із конкретною людиною, чий складний внутрішній світ при цьому повністю визнається. Через це інфрагуманізацію не слід використовувати як заміну вимірюванню ворожості.
Чому інфрагуманізація не дорівнює дискримінації
Дискримінація стосується нерівного ставлення або поведінки щодо людей через групову належність. Інфрагуманізація стосується сприйняття. Між сприйняттям і поведінкою можуть існувати зв’язки, але вони не механічні.
Людина може мати стереотипне уявлення й утримуватися від дискримінаційної поведінки завдяки нормам, правилам, професійній етиці або усвідомленому контролю. І навпаки, дискримінаційна практика може підтримуватися інституційними правилами чи матеріальними стимулами навіть без виміряної інфрагуманізації окремих учасників.
Мова ворожнечі та дегуманізувальні образи
Відкрита дегуманізувальна мова — порівняння людей із паразитами, шкідниками, брудом або бездушними механізмами — психологічно й комунікативно відрізняється від класичної інфрагуманізації через емоційні атрибуції. Обидва явища можуть належати до ширшої теми нерівного приписування людяності, але їхні форми, вимірювання та наслідки не варто змішувати.
Про мовні механізми групової категоризації, дегуманізувальні метафори та нормативний контекст комунікації докладніше йдеться у статті «Мова ворожнечі: що це і як категоризація та дегуманізація працюють у комунікації».
Типові помилки у розумінні інфрагуманізації
Перша помилка — вважати будь-яке негативне ставлення дегуманізацією. Людину можна не любити, боятися, критикувати або вважати відповідальною за шкоду, не заперечуючи її людських властивостей. Саме надмірне розширення поняття дегуманізації критикували й оглядові роботи.
Друга помилка — перетворювати «вторинні емоції» на об’єктивний список того, що «мають тільки люди». У класичній парадигмі критичною була сприйнята людська унікальність емоцій, а сучасна критика додатково показала, наскільки значущим є соціальний зміст слів.
Третя помилка — робити висновок про окрему людину з одного тестового показника. Інфрагуманізація не є клінічною характеристикою і не має діагностичного порогу.
Четверта помилка — вважати ефект універсальним і однаковим для всіх аутгруп. Міжгрупове сприйняття залежить від конкретної пари груп, історії відносин, актуального контексту та стереотипного змісту.
П’ята помилка — ігнорувати сучасну кризу вимірювання. Сьогодні вже недостатньо показати, що «нашим» приписали більше певних вторинних емоцій. Потрібно продемонструвати, що ефект не пояснюється просоціальністю, валентністю, знайомістю чи стереотипами.
Як критично читати нове дослідження інфрагуманізації
Насамперед варто подивитися, як автори визначили людську унікальність емоцій. Чи було це перевірено на окремій вибірці? Чи однаково релевантні ці оцінки в мові та культурі конкретного дослідження?
Далі потрібно перевірити, чи зіставлені набори емоцій за просоціальністю та антисоціальністю, позитивною й негативною валентністю, частотністю слів і стереотипною відповідністю групі. Після робіт 2021 і 2025 років цей контроль став центральним для інтерпретації.
Важливі також пререєстрація, достатня статистична потужність, прозорі виключення, відкриті стимули та дані, а для сильних узагальнень — реплікації в інших групових і культурних контекстах. Чим сильніше твердження про «заперечення людяності», тим більш специфічно дизайн має виключати простіші пояснення.
Що можна помічати у власному сприйнятті без самодіагностики
Корисне питання — чи надаємо ми конкретній чужій групі такий самий діапазон можливих мотивів і переживань, як своїй. Якщо помилка «нашого» пояснюється складною сумішшю страху, сорому, тиску й сумнівів, а помилка «чужого» — однією нібито груповою сутністю, це сигнал перевірити асиметрію пояснення.
Другий орієнтир — чи визнаємо ми негативні, але психологічно складні емоції в іншої сторони. Здатність до провини, суперечності, жалю або внутрішнього конфлікту не робить людину морально правою і не скасовує відповідальності; вона лише визнає складність психіки.
Третій орієнтир — чи не підміняє категорія індивіда. Групові закономірності можуть бути релевантними для соціальної науки, але вони не дають повного опису конкретної людини. Індивідуалізована інформація допомагає відрізняти реальні факти про поведінку від автоматичного перенесення групового шаблону.
Ці питання не є тестом «на інфрагуманізацію». Вони радше допомагають помітити, коли соціальна категорія стала надто сильним фільтром для сприйняття чужого внутрішнього світу.
Чому тема важлива для моральної психології
Моральна психологія досліджує, як люди оцінюють дії та агентів, приписують відповідальність, переживають моральні емоції, ухвалюють рішення та поводяться у ситуаціях із моральним значенням. Уявлення про те, чи здатна інша людина на каяття, провину, співчуття, надію або моральний конфлікт, може впливати на довіру, готовність прийняти вибачення та інтерпретацію намірів.
Проте емпіричний опис такого впливу не визначає, яка мораль «правильна». Із факту, що люди схильні по-різному приписувати емоції групам, не випливає нормативне правило, кого слід пробачати, карати, довіряти чи включати до спільноти. Психологія описує механізми судження; нормативні рішення потребують окремих етичних, правових і суспільних підстав.
Так само визнання психічної складності не означає виправдання шкоди. Можна визнавати в іншого повний спектр людських емоцій і водночас робити чітке моральне або правове судження щодо його дій.
FAQ
Чи є інфрагуманізація доведеним універсальним ефектом
Ні в сенсі безумовної універсальності. Велика класична література повідомляла міжгрупову асиметрію у приписуванні вторинних емоцій, але сучасні роботи виявили серйозні проблеми з тим, чи ця асиметрія специфічно вимірює заперечення людяності. Науковий статус найточніше описувати як впливовий, але частково суперечливий і методологічно переглянутий.
Чи означає інфрагуманізація, що люди буквально вважають іншу групу «не людьми»
Не обов’язково. Класична модель саме й була створена для тонших відмінностей, які можуть існувати без відкритого заперечення біологічної належності до людства. Учасник може ніколи не сказати «вони не люди», але в завданні приписувати чужій групі вужчий набір емоцій. Чи є така різниця специфічним запереченням людяності, треба встановлювати дизайном дослідження.
Чи інфрагуманізація завжди стосується негативних емоцій
Ні. Класична логіка навмисно включала і позитивні, і негативні вторинні емоції. Саме це мало відрізняти людську унікальність від простої позитивної оцінки. Сучасна критика показала, що крім валентності потрібно контролювати й просоціальність та інші характеристики емоцій.
Чи можна сказати, що людина «інфрагуманізатор»
Це невдала типологізація. Дослідження зазвичай вимірюють контекстний патерн відповідей щодо конкретних груп. Він не є діагнозом, стабільним типом особистості або загальним показником моральності.
Чи сильна групова ідентичність автоматично веде до інфрагуманізації
Ні. Ідентифікація з групою може бути релевантною змінною в окремих моделях, але сама по собі не визначає результат. Значення мають конкретна групова межа, контекст відносин, статус, стереотипи, норми та властивості вимірювання.
Чи можна зменшити інфрагуманізацію контактом
Є дослідження, в яких контакт, інформація про просоціальну поведінку або інші форми міжгрупової взаємодії були пов’язані з більшою гуманізацією. Але ефекти залежать від умов, а частина старих показників має відомі обмеження валідності. Тому контакт не слід подавати як гарантований універсальний «антидот».
Чи інфрагуманізація пояснює жорстоке поводження між групами
Вона може бути одним із психологічних процесів, пов’язаних із міжгруповою дистанцією та реакціями на інших, але не є достатнім поясненням насильства або дискримінації. Поведінка залежить також від норм, влади, інституцій, загроз, санкцій, ідеології, матеріальних стимулів та конкретної ситуації.
Чи можна використовувати термін для оцінювання політичних або національних груп
Можна досліджувати інфрагуманізаційні показники щодо будь-яких релевантних груп, якщо дизайн і вибірка це дозволяють. Але сам термін не є моральним ярликом для партії, нації, релігії чи ідеології. Потрібні конкретні дані, а висновок має залишатися в межах виміряного показника.
Пов’язані статті
Джерела
Bunce, C., Eggleston, A., Brennan, R., & Over, H. (2025). To what extent is research on infrahumanization confounded by intergroup preference? Royal Society Open Science, 12(4), 241348.
Cortes, B. P., Demoulin, S., Rodriguez, R. T., Rodriguez, A. P., & Leyens, J.-P. (2005). Infrahumanization or familiarity? Attribution of uniquely human emotions to the self, the ingroup, and the outgroup. Personality and Social Psychology Bulletin, 31(2), 243–253.
Davies, T., Yogeeswaran, K., Verkuyten, M., & Loughnan, S. (2018). From humanitarian aid to humanization: When outgroup, but not ingroup, helping increases humanization. PLOS ONE, 13(11), e0207343.
Delgado, N., Betancor, V., Rodríguez-Pérez, A., & Ariño, E. (2012). The impact of helping behavior on outgroup infrahumanization. The Spanish Journal of Psychology, 15(3), 1099–1109.
Enock, F. E., Tipper, S. P., & Over, H. (2021). Intergroup preference, not dehumanization, explains social biases in emotion attribution. Cognition, 216, 104865.
Haslam, N., & Loughnan, S. (2014). Dehumanization and infrahumanization. Annual Review of Psychology, 65, 399–423.
Hlushko, Yu. R., Kornitska, V. I., & Vynohradov, O. H. (2024). Інфрагуманізація росіян українцями під час війни: роль сприйняття стабільності та легітимності групових статусів. Український психологічний журнал, 1(21), 7–22.
Leyens, J.-P., Paladino, P. M., Rodriguez-Torres, R., Vaes, J., Demoulin, S., Rodriguez-Perez, A., & Gaunt, R. (2000). The emotional side of prejudice: The attribution of secondary emotions to ingroups and outgroups. Personality and Social Psychology Review, 4(2), 186–197.
Leyens, J.-P., Rodriguez-Perez, A., Rodriguez-Torres, R., Gaunt, R., Paladino, M.-P., Vaes, J., & Demoulin, S. (2001). Psychological essentialism and the differential attribution of uniquely human emotions to ingroups and outgroups. European Journal of Social Psychology, 31, 395–411.
Leyens, J.-P., Demoulin, S., Vaes, J., Gaunt, R., & Paladino, M. P. (2007). Infra-humanization: The Wall of Group Differences. Social Issues and Policy Review, 1(1), 139–172.
Rodríguez, A., & Betancor, V. (2023). Infrahumanization: a restrospective on 20 years of empirical research. Current Opinion in Behavioral Sciences, 50, 101258.
Vaes, J., Paladino, M. P., Castelli, L., Leyens, J.-P., & Giovanazzi, A. (2003). On the behavioral consequences of infrahumanization: the implicit role of uniquely human emotions in intergroup relations. Journal of Personality and Social Psychology, 85(6), 1016–1034.
Vynohradov, O. H., & Bondar, O. M. (2022). Предиктори інфрагуманізації росіян та білорусів у сприйнятті українців. Український психологічний журнал, 2(18), 9–23.
Wohl, M. J. A., Hornsey, M. J., & Bennett, S. H. (2012). Why group apologies succeed and fail: Intergroup forgiveness and the role of primary and secondary emotions. Journal of Personality and Social Psychology, 102(2), 306–322.
