Протестна поведінка: чому люди беруть участь у протестах
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 17 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Протестна поведінка — це дії, за допомогою яких люди публічно висловлюють незгоду, підтримують суспільні вимоги й намагаються вплинути на рішення, практики або розподіл можливостей у спільноті. У політичній психології її вивчають через взаємодію сприйнятої несправедливості, групової ідентичності, віри в ефективність спільних зусиль, емоцій, моральних переконань, соціальних зв’язків і реальних умов участі. Людина може вважати суспільну проблему дуже важливою та залишатися вдома, а інша — долучитися до зібрання після розмови з близькими або появи зрозумілої можливості діяти.
Протест є особливим випадком громадянської участі: він робить незгоду видимою для інших людей та інституцій. Це можуть бути демонстрації, мирні марші, пікети, колективні звернення та інші форми публічного висловлення вимог. Наукове пояснення протесту починається з дослідження того, чому людина сприймає певну ситуацію як проблему, чому пов’язує її із власною спільнотою та за яких умов переходить від переконань до дії. Метааналіз van Zomeren, Postmes і Spears (2008) об’єднав 182 ефекти, пов’язані з трьома центральними чинниками колективної дії: несправедливістю, ефективністю та ідентичністю.
Що таке протестна поведінка
Протестна поведінка охоплює підготовку й рішення долучитися до публічної дії, саму участь, взаємодію з іншими учасниками та подальше осмислення пережитого досвіду. Об’єктом психологічного дослідження є як фактична поведінка, так і її передумови: готовність протестувати, оцінювання ризику, ставлення до вимог та сприйняття можливого результату. Намір узяти участь і реальна участь є різними показниками: людина може висловлювати високу готовність, але бути обмеженою роботою, хворобою, сімейними обов’язками або небезпекою.
Політичний протест спрямований на питання, що стосуються влади, публічних рішень, інституцій, прав чи суспільних норм. Соціальний протест може стосуватися умов праці, дискримінації, екологічних проблем або доступу до послуг. Ці предмети часто перетинаються. Для розуміння конкретної події важливо з’ясувати зміст вимог, характер дії, хто її організував і в якому суспільному контексті вона відбувається. Огляд van Stekelenburg і Klandermans (2013) пояснює, як психологічні мотиви пов’язані з організацією мобілізації та соціальним середовищем.
Протест, громадянська участь, активізм і колективна дія
Громадянська участь охоплює голосування, участь у громадських консультаціях, звернення до органів влади, волонтерство, роботу громадських об’єднань і публічне висловлення позиції. Протест виокремлюється відкритим вираженням незгоди або суспільної вимоги. Політичний активізм зазвичай передбачає ширшу, іноді тривалу діяльність на підтримку певних цілей. Одне зібрання може бути епізодом такої діяльності, але його учасник не обов’язково належить до постійної організації.
Колективна політична дія — ширше поняття, яке об’єднує узгоджені зусилля людей, спрямовані на спільний результат. До неї належать протести, кампанії, бойкоти та інші форми співпраці. Соціальний рух передбачає мережу учасників, організацій і практик, що зберігає певну тривалість. Громадянська непокора описує особливу форму свідомого порушення конкретних правил заради суспільної вимоги; юридична оцінка такої поведінки залежить від обставин і чинного законодавства.
Мирний протест необхідно відрізняти від насильницьких дій, а конфронтацію позицій — від фізичної шкоди. Наукові категорії «нормативної» та «ненормативної» колективної дії також не збігаються автоматично з поділом на мирну й насильницьку поведінку. Систематичний огляд Uysal, Saavedra і Drury (2024) показує, що дослідження конфронтаційних дій потребують точного визначення поведінки, норм і обставин.
Чому виникає протест: психологічна логіка участі
На протест найчастіше приводить поєднання кількох процесів. Людина помічає суспільну проблему, оцінює її як несправедливу, усвідомлює зв’язок із тими, кого вона стосується, і припускає, що спільна дія матиме сенс. До цієї оцінки додаються моральні переконання, почуття солідарності, конкретні можливості й ризики. Важливими стають також знайомі люди, які запрошують до участі або надають підтримку.
Ці процеси можуть відбуватися у різній послідовності. Дехто спочатку відчуває моральне обурення, потім знаходить групу, що поділяє його позицію. Інша людина вже належить до спільноти й починає гостріше сприймати несправедливість через її колективний досвід. Дослідницька модель має описувати обидва випадки. Інтегративний огляд da Costa та співавторів (2023) об’єднує результати систематичних оглядів і метааналізів та підтверджує значення ідентичності, сприйнятої несправедливості, ефективності, емоцій і моральних мотивів.
Сприйнята несправедливість
Сприйнята несправедливість виникає, коли подія або суспільний порядок оцінюються як порушення належного ставлення, прав, домовленостей, гідності чи розподілу можливостей. Вона може стосуватися особистого досвіду, становища інших людей або всієї спільноти. Для колективної дії особливо важливо, коли людина бачить проблему як таку, що стосується «нас», а не тільки ізольованої особистої ситуації.
Оцінка несправедливості залежить від соціальних порівнянь, очікувань, норм, доступної інформації та досвіду. Двоє людей можуть по-різному тлумачити одну подію. Сильне переживання несправедливості підвищує мотиваційне значення проблеми, однак воно саме собою не визначає рішення вийти на зібрання. Важливо також, чи людина бачить доступний спосіб дії, довіряє іншим учасникам і оцінює ризики як прийнятні. Метааналітичні результати підтримують зв’язок несправедливості з колективною дією в межах ширшої системи чинників.
Групова ідентичність і відчуття «ми»
Соціальна ідентичність — це складова уявлення людини про себе, пов’язана з належністю до певної групи. Нею може бути професійна спільнота, мешканці міста, студенти, громадська ініціатива або люди, які об’єдналися навколо конкретної вимоги. Коли становище групи стає значущим для особистості, її інтереси та проблеми відчуваються як близькі власному досвіду.
Групова ідентичність може передувати протесту або формуватися під час спільної дії. Незнайомі люди можуть пережити новий досвід солідарності, коли разом висловлюють вимогу, допомагають одне одному чи стикаються зі схожим ставленням. Разом із тим учасники великого протесту можуть мати різні ідеологічні погляди, очікування, життєві історії та оцінки допустимих методів. Спільна мета не означає тотожності всіх переконань. Інтегративна модель SIMCA надає груповій ідентичності центральне місце у поясненні мотивації колективної дії.
Колективна ефективність: чи можуть спільні зусилля щось змінити
Колективна ефективність означає переконання, що група здатна досягати результатів завдяки спільним зусиллям. Людина може сумніватися у силі власного голосу й водночас вірити, що узгоджена діяльність багатьох людей приверне увагу до проблеми, змінить рішення або започаткує тривалий суспільний процес. Значення має й саме визначення результату: для одних це швидке скасування рішення, для інших — публічне визнання проблеми чи створення нових каналів участі.
Особиста політична ефективність стосується оцінки власного впливу і компетентності у громадських питаннях. Колективна ефективність стосується спроможності групи, а зовнішня політична ефективність — уявлення про готовність інституцій реагувати на громадян. Ці поняття пов’язані, але описують різні рівні. Динамічна двошляхова модель протесту розглядає очікування ефективності разом з емоційною реакцією на групову несправедливість.
Моральні переконання і почуття обов’язку
Моральні переконання роблять певну суспільну проблему питанням гідності, свободи, справедливості або відповідальності. Людина може долучитися до мирної акції на підтримку людей, до спільноти яких сама не належить, оскільки вважає дотримання певного принципу суспільно важливим. Висока моральна значущість інколи підтримує дію навіть тоді, коли швидкий політичний успіх малоймовірний.
Моральна мотивація не засвідчує автоматично фактичної правильності конкретної політичної позиції: різні учасники можуть щиро обстоювати несумісні вимоги. Завдання психології — дослідити переживання принципу, його зв’язок з ідентичністю та поведінкою. Van Zomeren (2019) описує моральну мотивацію серед ключових чинників колективної дії й наголошує на культурних відмінностях їхнього прояву.
Політичні емоції: гнів, страх, надія та солідарність
Гнів через сприйняту несправедливість може бути стимулом дії, особливо коли людина пов’язує порушення з відповідальними сторонами. Груповий гнів відображає ставлення до проблеми, яка стосується важливої спільноти. Його можливі наслідки залежать від доступних способів участі, соціальних норм, очікуваної ефективності й оцінювання ризиків. Він не є ознакою психічного розладу й не означає неминучого насильства.
Страх з’являється через очікування втрати роботи, переслідування, затримання, конфліктів, фізичної шкоди чи загроз близьким. За одних умов він зменшує ймовірність участі, за інших — поєднується з посиленим відчуттям несправедливості, солідарності та потребою захистити спільноту. Надія пов’язана з очікуванням можливих змін, а солідарність — із підтримкою та відчуттям, що людина діє разом з іншими. Ці переживання здатні співіснувати в однієї людини під час однієї події.
Досвід участі також змінює емоційний стан. У дослідженні Becker, Tausch і Wagner (2011) розрізняли позитивні емоції щодо себе й негативні емоції щодо іншої групи. Емоційні наслідки потрібно аналізувати з урахуванням часу, способу дії, досвіду взаємодії та розвитку подій після протесту.
Інтегративна модель соціальної ідентичності колективної дії — SIMCA
Модель SIMCA поєднує три наукові традиції: дослідження сприйнятої несправедливості, колективної ефективності та соціальної ідентичності. Вона виходить з того, що люди частіше розглядають спільну дію як значущу, коли відчувають зв’язок зі спільнотою, сприймають її становище як несправедливе та припускають можливість колективного впливу. Ідентичність допомагає пояснити, чому оцінка суспільної проблеми стає особистою мотивацією.
Van Zomeren, Postmes і Spears (2008) синтезували 182 ефекти з трьох напрямів досліджень і показали цінність інтегративного пояснення. SIMCA є моделлю статистичних і теоретично обґрунтованих зв’язків, а її застосування до конкретної події потребує даних про місцевий контекст, інституції, мобілізаційні мережі й умови безпеки.
Межі пояснювальної сили SIMCA
Модель зосереджена на мотивації колективної дії й не охоплює повністю матеріальні ресурси, часову доступність, доглядові обов’язки, транспорт, стан здоров’я чи правові обмеження. Рішення конкретної людини формується через поєднання мотивації та можливості. Дослідження, що вимірюють намір брати участь, можуть отримувати інші результати, ніж дослідження фактичної участі.
Важливим доповненням є аналіз моральних переконань, групових норм і змін у часі. Огляд da Costa та співавторів показує, що дослідження соціальних рухів охоплюють низку пов’язаних пояснень і різні форми колективної поведінки. Тому одну модель варто застосовувати як частину доказової системи, зберігаючи відмінності між типами дії.
Як протест змінює людей: динамічна модель
Протестний досвід здатний впливати на чинники, що передували участі. Спільна діяльність інколи посилює ідентичність, відчуття дієвості та довіру до інших учасників. Невдачі, розчарування, внутрішні конфлікти або досвід небезпеки можуть зменшувати готовність діяти надалі. Певні зміни бувають короткочасними, інші залишаються помітними після завершення подій.
Динамічна двошляхова модель van Zomeren, Leach і Spears (2012) пов’язує реакції на групову несправедливість з емоційним шляхом та оцінкою ефективності. Людина може продовжувати участь через надію на конкретні зміни або через бажання висловити моральну позицію й підтримати інших. Послідовність таких мотивів змінюється, а одноразове опитування учасників не дозволяє встановити довгострокові психологічні наслідки.
Чому одні підтримують вимогу, але залишаються вдома
Підтримка протестної вимоги та безпосередня участь є різними рішеннями. Людина може поділяти мету демонстрації, але не мати часу, засобів пересування, можливості залишити дітей чи літніх родичів, достатньої інформації або відчуття безпеки. Інша людина може віддавати перевагу зверненню до інституцій, пожертві, волонтерству чи іншому способу громадянського висловлення позиції.
Особисте запрошення часто відіграє помітну роль: воно передає практичну інформацію, підкріплює довіру та робить участь доступнішою. Schussman і Soule (2005) у дослідженні американських даних виявили значення запрошень і мобілізаційних зв’язків для фактичної протестної участі. Масштаб та умови цих зв’язків потрібно перевіряти в кожному суспільстві окремо.
Неучасть не дозволяє робити висновки про моральні якості, політичну зрілість, співчуття або рівень поінформованості особи. Пояснення потребує розгляду і поглядів, і реальних обмежень. Публічне зібрання також формує нерепрезентативну вибірку: люди, яких бачить спостерігач на місці, не обов’язково відображають позиції всіх прихильників чи мешканців країни.
Соціальні зв’язки, групові норми і запрошення
Друзі, колеги, родичі, професійні об’єднання та громадські організації допомагають людям дізнаватися про акції, оцінювати їхні цілі, знаходити підтримку й долучатися до подій. Соціальна мережа може зменшувати практичні труднощі, підтримувати довіру та надавати відчуття належності. Важливо також, які дії спільнота вважає прийнятними і які наслідки очікує від їхнього застосування.
Мобілізація потребує організаційної діяльності: поширення достовірної інформації, узгодження часу й місця, комунікації та врахування безпекових умов. Сила особистих зв’язків залежить від ситуації: давні знайомства можуть підтримувати довіру, а нові мережі — розширювати участь за межі вже залучених груп. Огляд van Stekelenburg і Klandermans розглядає соціальну включеність як одну з основ пояснення протесту.
Як люди оцінюють ризик і можливі втрати
Ризики участі можуть бути фізичними, юридичними, професійними, фінансовими та соціальними. На оцінювання впливають і фактичний рівень небезпеки, і уявлення про її ймовірність, попередній досвід, підтримка інших та доступність альтернативних форм дії. У контекстах репресій однакова суспільна вимога може супроводжуватися зовсім іншими рішеннями про участь, ніж у середовищі з гарантованими умовами мирних зібрань.
Тиск і репресії впливають на участь різними шляхами. Побоювання санкцій можуть стримувати людей, а переживання несправедливого поводження — поглиблювати групову згуртованість і моральне обурення. Міжрівневий огляд Ayanian та співавторів (2025) систематизує особистісні, групові та структурні механізми протесту під тиском. Відтак немає універсального правила, що сильніший тиск неодмінно посилює або зменшує участь: напрямок залежить від конкретних умов.
Мирні, конфронтаційні й насильницькі дії
Мирний протест передбачає публічну дію без фізичного насильства. Конфронтація може означати гостре зіткнення вимог і позицій, яке не обов’язково переходить у завдання шкоди. Насильницькі дії, погрози та інші конкретні форми шкоди мають окремі поведінкові й правові характеристики. Політична психологія розглядає реальні способи дії, а не оцінює їх лише за самоназвою учасників або реакцією опонентів.
У літературі інколи використовують категорії «нормативних» і «ненормативних» дій — залежно від соціальних норм, сприйняття допустимості та дослідницького визначення. Ці категорії можуть бути неоднозначними, особливо в умовах обмежень мирних зібрань. Uysal, Saavedra і Drury (2024) у систематичному огляді 37 досліджень ідентифікували п’ять повторюваних тем: ідентичність, ефективність, несправедливість, емоції та норми. Участь у мирному протесті не є ознакою схильності до насильницького екстремізму або психічного розладу.
Взаємодія учасників, поліції та інституцій
Поведінка організаторів, учасників, спостерігачів, поліції та представників влади впливає на розвиток протестної ситуації. Люди оцінюють законність, передбачуваність, справедливість процедур і ставлення до різних сторін. Досвід взаємодії може зміцнювати довіру або посилювати сприйняття конфлікту, змінюючи групову ідентичність, емоції та майбутню готовність до участі.
Для наукової оцінки важливий точний опис подій: які дії відбулися, коли, за яких обставин, які були умови для деескалації й чи відповідало застосування заходів законодавству. Психологічні реакції сторін не встановлюють самі собою правомірності чи неправомірності конкретного вчинку. Загальний коментар № 37 Комітету ООН з прав людини розглядає право на мирні зібрання як важливу умову участі в суспільному житті.
Цифрові платформи й протестна мобілізація
Соціальні мережі можуть пришвидшувати обмін інформацією, допомагати знаходити однодумців, створювати видимість спільної вимоги та підтримувати координацію. Водночас цифрові платформи поширюють і неправдиві твердження, можуть перебільшувати популярність певної позиції та створювати додаткові ризики для приватності учасників.
Огляд Jost та співавторів (2018) розглядає інформаційні, мотиваційні й мережеві механізми цифрового протесту на матеріалах кількох країн, зокрема України. Greijdanus та співавтори (2020) показують, що зв’язок між онлайн-активністю та участю поза інтернетом залежить від форми діяльності та соціального контексту. Кореляція між користуванням платформами й політичною активністю не доводить, що саме платформа спричинила участь: уже зацікавлені громадяни також частіше шукають таку інформацію.
Досвід протесту та психологічне благополуччя
Участь може підтримувати почуття солідарності, гідності, спільної дієвості та відчуття власного впливу. Для деяких людей вона стає досвідом підтримки й значущої соціальної взаємодії. Водночас небезпечні події, невизначеність, конфлікти всередині руху, втрати або тривала невдача можуть супроводжуватися виснаженням, стресом і розчаруванням.
Огляд da Costa та співавторів (2023) узагальнює як позитивні, так і негативні психологічні наслідки участі в колективних діях. Такі результати не означають, що протест є лікувальним втручанням або неодмінно погіршує самопочуття. Оцінка залежить від характеру події, особистого досвіду, соціальної підтримки та тривалості спостереження.
Політичні режими, культура та міжнародні відмінності
Зв’язки між ідентичністю, несправедливістю, ефективністю та участю виявляють у дослідженнях різних країн. Однак сила кожного зв’язку залежить від культури, організаційних можливостей, політичних правил, суспільної довіри та рівня ризику. Дослідження у США або окремих країнах Європи не можуть автоматично описувати поведінку людей в Україні.
Van Zomeren (2019) аналізує культурні відмінності базових мотивацій колективної дії. Ayanian та співавтори (2025) додають структурний рівень аналізу в репресивних середовищах. Для порівняльних висновків потрібні узгоджені інструменти вимірювання, репрезентативні вибірки та увага до місцевих політичних і соціальних умов.
Український контекст: громадянська участь під час війни
Дослідження протестної поведінки в Україні потребують урахування історії громадянської мобілізації, досвіду Майданів, суспільної солідарності, переміщення населення, воєнної небезпеки й змін у можливостях публічної участі. Участь у конкретній події залежить також від території, часу, доступності громадського простору та чинних правових норм.
Стаття 39 Конституції України закріплює право громадян мирно, без зброї, збиратися і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації. Водночас стаття 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» передбачає можливість заборони проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, інших масових заходів у межах відповідного правового режиму. Фактичні правила щодо конкретного місця й часу слід встановлювати за чинними нормативними актами та рішеннями компетентних органів.
Українські протестні події є важливим предметом дослідження, проте психологічні висновки щодо всього суспільства вимагають належних вибірок і порівнянь у часі. Окреме інтерв’ю або аналіз учасників однієї демонстрації дає цінні дані про конкретний досвід, але не вимірює позиції всіх громадян. Дослідники мають враховувати зміну складу населення, особливості безпеки, доступність опитувань і самовідбір.
Як досліджують протестну поведінку
Опитування вимірюють установки, емоції, ідентичність, готовність до участі та попередній досвід. Польові дослідження дають дані про учасників конкретних акцій, інтерв’ю — про особисті мотиви й ситуаційні рішення. Поздовжні дослідження дають змогу відстежувати зміни до подій і після них. Експерименти можуть перевіряти окремі причинні механізми, наприклад, реакцію на інформацію про несправедливість або групову ефективність, але лабораторне рішення не тотожне участі в реальному протесті.
Для оцінювання доказів необхідно розрізняти намір і поведінку, кореляцію й причинність, репрезентативні та зручні вибірки, короткі й тривалі наслідки. Особливо важливий самовідбір: люди, які вже беруть участь у протесті, могли раніше мати вищу політичну зацікавленість і сильніші групові зв’язки. У систематичних оглядах різні вимірювання та країни потрібно зіставляти обережно, а сила середнього зв’язку не дає точного прогнозу для конкретної людини.
Що підтверджено науково, а що залишається відкритим
Найбільш узгоджені результати стосуються зв’язку колективної дії з груповою ідентичністю, сприйнятою несправедливістю, колективною ефективністю, емоційним залученням і моральними переконаннями. Метааналіз van Zomeren та співавторів і огляд da Costa та співавторів становлять основну доказову базу цих зв’язків. Питання про точні причинні механізми, масштаби міжкультурних відмінностей та довгострокові психологічні наслідки залишаються предметом досліджень.
Окремі труднощі створює використання одного терміна «протест» для дуже різних ситуацій: мирного зібрання в демократичній країні, небезпечної акції в умовах репресій, цифрової кампанії або насильницької конфронтації. Uysal та співавтори і Ayanian та співавтори пояснюють, чому дослідники мають чітко визначати вид дії й інституційні умови. Психологічні закономірності описують статистичні тенденції та взаємодії чинників; прогноз участі конкретної людини лишається обмеженим.
Практичне значення для суспільного життя
Психологія протесту допомагає журналістам, освітянам, громадським дослідникам і публічним інституціям розуміти суспільні події без спрощених ярликів. Для аналізу важливо з’ясувати, яку несправедливість бачать учасники, які групи вони вважають значущими, чого очікують від спільної дії, які ризики оцінюють і як організована участь. Варто досліджувати також погляди спостерігачів і людей, які залишилися поза подією.
Правова визначеність, передбачуване ставлення інституцій, достовірна інформація та доступність мирних каналів участі формують суспільний контекст, у якому люди ухвалюють свої рішення. Аналіз конкретної події вимагає точного опису поведінки всіх сторін та уважного ставлення до фактів. Політичні уподобання, громадянська активність і незгода з владою самі по собі не є клінічними симптомами.
Поширені запитання
Що таке протестна поведінка простими словами?
Це дії, через які люди разом і публічно висловлюють незгоду або прагнуть суспільних змін. Психологи досліджують, як людина ухвалює рішення долучитися, яку роль відіграють її переконання, емоції та відносини з іншими.
Чому люди виходять на протести, якщо результат невідомий?
Участь може поєднувати прагнення змінити рішення, моральний обов’язок, солідарність, захист гідності й бажання зробити проблему видимою. Для людей важливим може бути й віддалений суспільний результат.
Чи достатньо обурення, щоб узяти участь у протесті?
Обурення через несправедливість є одним із мотивів. Фактична участь залежить також від групових зв’язків, очікування ефективності, часу, доступності, безпеки та інших обставин.
Чому людина підтримує вимоги протесту, але не приходить?
Причинами можуть бути сімейні чи професійні обов’язки, здоров’я, відсутність інформації, ризики, недовіра до організаторів або перевага іншої форми громадянської участі. Відсутність на зібранні не визначає позиції людини.
Яку роль відіграють гнів і страх?
Гнів через сприйняту несправедливість може підтримувати мотивацію дії, тоді як страх часто пов’язаний з оцінюванням ризику. Їхній вплив залежить від контексту, а людина може переживати обидві емоції одночасно.
Чи всі учасники одного протесту мають однакові погляди?
Люди можуть поділяти одну вимогу й водночас розходитися щодо партій, цінностей, подальших цілей та способів дії. Протестна спільнота часто складається з різнорідних груп.
Чи означає мирний протест агресивність або екстремізм?
Мирний протест є формою громадянської участі. Психологія розрізняє мирні, конфронтаційні й насильницькі дії. Сам факт участі не дає підстав для висновків про екстремізм або психіатричних діагнозів.
Чи справді соціальні мережі організовують протести?
Вони можуть допомагати поширювати інформацію та контакти, але взаємозв’язок цифрової й безпосередньої участі залежить від уже наявної мотивації, соціальних зв’язків, можливостей та ризиків. Саме використання платформи не доводить причини участі.
Чи однакові причини протестів в Україні та інших країнах?
Деякі психологічні механізми повторюються в різних суспільствах, але їхня дія залежить від історії, культури, інституцій та рівня безпеки. Для висновків про Україну необхідні відповідні українські дані.
Чи захищене право на мирні зібрання в Україні?
Стаття 39 Конституції України закріплює право на мирні зібрання. За правового режиму воєнного стану можуть діяти передбачені законом обмеження. Актуальні умови конкретного заходу потрібно перевіряти за офіційними актами.
Висновки
Протестна поведінка виникає через взаємодію особистих переконань, відчуття несправедливості, групової ідентичності, колективної ефективності, моральних мотивів, емоцій, соціальних мереж і реальних обставин. Жоден чинник окремо не визначає всі рішення. Люди можуть по-різному реагувати на ту саму суспільну проблему, а участь і неучасть залежать від поєднання мотивів, можливостей і ризиків.
Доказова політична психологія досліджує протест як частину громадянського життя. Її висновки стають точнішими, коли психологічні механізми зіставляють із культурним, історичним, інституційним та правовим контекстом конкретного суспільства.
Пов’язані статті
Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія — про емоційні процеси між групами під час суспільного протистояння.
Колективна ефективність: що це і як спільна віра у здатність команди впливає на результати — про загальнопсихологічні механізми групової дієвості.
Громадянська освіта дорослих: участь, діалог і критичне мислення — про знання та навички відповідальної участі в суспільному житті.
Мирна співпраця між групами: умови та обмеження — про можливості співпраці й врегулювання міжгрупових суперечностей.
Джерела
Ayanian, A. H., Adra, A., Bou Zeineddine, F., Saab, R., Vollhardt, J. R., & Tausch, N. (2025). Collective Action Under Repressive Conditions: Integration of Individual, Group, and Structural Level Research, Recommendations, and Reflections. Social Issues and Policy Review, 19(1), e70000. https://doi.org/10.1111/sipr.70000.
Becker, J. C., Tausch, N., & Wagner, U. (2011). Emotional Consequences of Collective Action Participation: Differentiating Self-Directed and Outgroup-Directed Emotions. Personality and Social Psychology Bulletin. https://doi.org/10.1177/0146167211414145.
da Costa, S., Páez, D., Martí-González, M., Díaz, V., & Bouchat, P. (2023). Social movements and collective behavior: an integration of meta-analysis and systematic review of social psychology studies. Frontiers in Psychology, 14, 1096877. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2023.1096877.
Greijdanus, H., et al. (2020). The psychology of online activism and social movements: relations between online and offline collective action. Current Opinion in Psychology, 35, 49–54. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2020.03.003.
Jost, J. T., et al. (2018). How Social Media Facilitates Political Protest: Information, Motivation, and Social Networks. Political Psychology. https://doi.org/10.1111/pops.12478.
Schussman, A., & Soule, S. A. (2005). Process and Protest: Accounting for Individual Protest Participation. Social Forces, 84(2), 1083–1108. https://doi.org/10.1353/sof.2006.0034.
Uysal, M. S., Saavedra, P., & Drury, J. (2024). Beyond normative and non-normative: A systematic review on predictors of confrontational collective action. British Journal of Social Psychology, 63(3), 1385–1409. https://doi.org/10.1111/bjso.12735.
van Stekelenburg, J., & Klandermans, B. (2013). The social psychology of protest. Current Sociology, 61(5–6), 886–905. https://doi.org/10.1177/0011392113479314.
van Zomeren, M., Postmes, T., & Spears, R. (2008). Toward an integrative social identity model of collective action: A quantitative research synthesis of three socio-psychological perspectives. Psychological Bulletin, 134(4), 504–535. https://doi.org/10.1037/0033-2909.134.4.504.
van Zomeren, M., Leach, C. W., & Spears, R. (2012). Protesters as “passionate economists”: A dynamic dual pathway model of approach coping with collective disadvantage. Personality and Social Psychology Review. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/22241796/.
van Zomeren, M. (2019). Toward a cultural psychology of collective action: Just how “core” are the core motivations for collective action? Journal of Pacific Rim Psychology. https://doi.org/10.1017/prp.2019.7.
Верховна Рада України. (1996). Конституція України. Стаття 39. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text.
Верховна Рада України. (2015). Закон України «Про правовий режим воєнного стану». Стаття 8. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19#Text.
Комітет ООН з прав людини. (2020). Загальний коментар № 37 щодо права на мирні зібрання. https://www.ohchr.org/en/documents/general-comments-and-recommendations/general-comment-no-37-2020-right-peaceful-assembly.