Ескалація конфлікту: як суперечка стає протистоянням
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Ескалація конфлікту — це процес наростання протистояння, під час якого сторони дедалі частіше сприймають дії одна одної як загрозу, відповідають жорсткіше, розширюють предмет суперечки й утрачають можливість обговорювати початкове питання без взаємних нападів. Суперечка про конкретне рішення поступово перетворюється на боротьбу за правоту, повагу, вплив або безпеку. Для розуміння ескалації важливо простежити послідовність дій та інтерпретацій обох учасників, а також умови, у яких ця взаємодія відбувається.
Загострення може відбутися протягом кількох хвилин або накопичуватися місяцями. Його помітними ознаками бувають взаємні звинувачення, категоричні висловлювання, повторні покарання у відповідь, залучення прихильників, перехід від обговорення проблеми до оцінювання особистості. Однак гучна розмова сама по собі ще не доводить ескалації, а зовні спокійна взаємодія іноді приховує систематичний тиск. Ключовим є напрям розвитку конфлікту та реальна поведінка сторін.
Що означає ескалація конфлікту
У психології конфлікту ескалацією називають динамічне посилення ворожості, інтенсивності, масштабів або руйнівності конфліктної взаємодії. Це поняття стосується розвитку процесу в часі. Конфлікт може існувати без ескалації: люди сперечаються, мають несумісні інтереси, різні уявлення про справедливість і водночас зберігають здатність слухати, домовлятися чи приймати незгоду.
Процес стає ескалаційним, коли відповідь на попередній крок підвищує напруження наступного. Один учасник робить різке зауваження, другий тлумачить його як навмисне приниження й відповідає ще різкіше, перший бачить у цій відповіді підтвердження ворожості. Так виникає самопідсилювальний цикл. Експерименти Кетлін Кеннеді та Емілі Пронін показали, що сприйняття опонента як упередженого може спонукати до конфронтаційної поведінки, яка своєю чергою посилює негативне сприйняття іншою стороною (Kennedy & Pronin, 2008).
Для опису реального загострення слід розрізняти щонайменше чотири виміри. Інтенсивність відображає силу реакцій і тиску. Масштаб показує, скільки тем, людей і ресурсів залучено. Тривалість означає, як довго та як часто повторюються конфліктні епізоди. Руйнівність стосується реальних наслідків для довіри, можливості співпрацювати, репутації та безпеки. Ці виміри можуть змінюватися з різною швидкістю: конфлікт здатний стати небезпечним ще до відкритої словесної сварки.
Поняття «ескалація конфлікту» відрізняється від загального поняття «конфлікт», яке описує самі розбіжності та їхні форми. Окрема стаття про деескалацію міжособистісного конфлікту присвячена практичним способам зменшення напруги. Тут головне питання — чому й за якою логікою конфлікт загострюється.
Як суперечка поступово стає протистоянням
Типова послідовність починається з розбіжності щодо факту, потреби, рішення або способу дії. Спочатку предмет можна сформулювати відносно вузько: хто відповідатиме за завдання, як розподілити час, чи було дотримано домовленості. Далі різні пояснення ситуації вступають у конкуренцію. Кожна сторона вибірково помічає докази на користь власної позиції, а слова опонента можуть набувати значення, якого той не вкладав.
Наступний поворот відбувається, коли обговорення конкретної дії перетворюється на припущення про характер, наміри й ставлення людини. Замість «ця домовленість була порушена» з’являється «ти завжди мене ігноруєш» або «тобі не можна довіряти». Відповідь на таку оцінку часто спрямована вже на захист гідності, репутації та автономії. Початкова проблема залишається невирішеною, але до неї додається нова — необхідність захищатися від особистого звинувачення.
Коли сторони починають вимагати поступок як доказу поваги, навіть дрібна деталь стає символічною. Поступка може здаватися визнанням повної неправоти, а спроба пояснити мотиви — виправданням. Поступово формується правило «спершу нехай інша сторона», яке блокує найпростіші кроки назустріч. Якщо конфлікт триває, учасники можуть залучати колег, друзів, родичів або керівництво, щоб здобути підтримку. Тоді зростають соціальні ставки, і повернутися до початкової предметної розмови стає складніше.
Важливо бачити цю послідовність як можливу траєкторію, а не як неминучий закон. Деякі конфлікти швидко припиняються, деякі тривалий час залишаються стабільними, а деякі загострюються односторонньо через зловживання владою. Наукове пояснення має враховувати історію взаємин, нерівність ресурсів, правила установи, соціальний контекст і реальну загрозу.
Основні психологічні механізми ескалації
Сприйняття упередженості та приписування ворожих намірів
Люди схильні трактувати власні судження як обґрунтовані, а незгоду іншої людини — як ознаку її упередженості, неуважності або поганого ставлення. У серії досліджень Кеннеді та Пронін учасники сприймали тих, хто з ними не погоджувався, як більш упереджених; таке сприйняття пояснювало частину переходу до конфронтаційних способів реагування. Експериментальні маніпуляції сприйняттям упередженості також змінювали конфліктну поведінку (Kennedy & Pronin, 2008).
У повсякденній розмові це проявляється через передчасні висновки: «він зробив це спеціально», «вона хоче мене принизити», «вони шукають привід напасти». Такі судження можуть бути правильними або помилковими; перевіряти їх потрібно за контекстом, послідовністю вчинків і доступними фактами. Окрема репліка, погляд чи пауза не дають надійного доступу до прихованих намірів співрозмовника. З корисними способами перевірки значення сказаного пов’язаний матеріал про взаєморозуміння у спілкуванні.
Взаємність ворожих відповідей
Друга рушійна сила — очікування, що на образу, тиск або порушення правил треба відповісти співмірно чи сильніше. Якщо одна сторона вважає свою реакцію виправданою відповіддю, а інша сприймає її як новий напад, кожен наступний епізод отримує власне виправдання. Лінн Андерссон і Крістін Пірсон описали теоретичну модель спіралі неввічливості на роботі: навіть відносно дрібні порушення поваги можуть запускати взаємне посилення негативних дій та залучати інших учасників (Andersson & Pearson, 1999).
Ця модель пояснює можливий механізм, але сама собою не доводить, що кожна неввічлива репліка спричинить насильство. Рівень загострення залежить від здатності сторін зупиняти реакцію, норм колективу, наявності безпечного зворотного зв’язку та того, як оточення реагує на приниження й погрози.
Емоції, загроза й захист власного образу
Гнів, страх, сором, образа й відчуття несправедливості можуть змінювати те, що людина помічає в словах іншого та на які наслідки орієнтується. У загостреному конфлікті люди нерідко намагаються захистити почуття гідності, статус або автономію, навіть якщо для цього доводиться відсунути початкове практичне завдання. Однак жодна окрема емоція автоматично не породжує агресії. Значення мають спосіб її осмислення, доступні варіанти поведінки та соціальні норми.
Спрощення, за яким загроза завжди робить мислення вузьким і примітивним, не повністю узгоджується з експериментальними даними. Карстен де Дреу та Бернард Найстад показали, що змагальний настрій може посилювати цілеспрямований пошук саме конфліктних тактик, інколи роблячи їх різноманітнішими, а не менш творчими (De Dreu & Nijstad, 2008). Отже, інтелектуальна активність під час суперечки здатна використовуватися і для пошуку спільного рішення, і для винайдення нових способів тиску.
Перехід від предмета суперечки до взаємин
Незгода щодо завдання і переживання особистого неприйняття мають різні наслідки. У групі можна сперечатися про порядок роботи, не сумніваючись у доброзичливості колег. Коли ж аргументи починають сприйматися як зневага або напад на особистість, до предметної проблеми додається конфлікт взаємин. Метааналіз Карстена де Дреу й Лорі Вайнгарт виявив негативний зв’язок конфліктів взаємин із задоволеністю та результативністю команд; водночас результати для предметних конфліктів виявилися складнішими, ніж популярна теза про їхню безумовну користь (De Dreu & Weingart, 2003).
Для окремої розмови це означає, що погіршення взаємин можна помітити за зміною теми: учасники дедалі менше говорять про рішення й дедалі більше — про те, «яка ти людина», «хто тут головний» або «кому взагалі можна вірити». Командний контекст має власні закономірності, розкриті в матеріалі «Конфлікт завдань і конфлікт стосунків».
Розширення аудиторії, коаліції та групова належність
Коли суперечка виходить за межі двох учасників, кожен новий прихильник може змінювати ціну відступу, способи виправдання дій і відчуття колективного обов’язку. Образа окремої людини іноді переосмислюється як образа всієї групи. Модель захисту міжгрупових цінностей пояснює, як дії однієї групи, спрямовані на захист власних норм і належності, можуть сприйматися іншою групою як загроза та викликати відповідну мобілізацію (van Zomeren та ін., 2024).
Це міжгруповий рівень аналізу; переносити його висновки на будь-яку побутову сварку без перевірки умов некоректно. Про політичні, суспільні й колективні протистояння докладніше йдеться в окремій українській статті «Ескалація міжгрупового конфлікту».
Стадії ескалації за моделлю Фрідріха Глазла
Один із найвідоміших описів послідовного загострення запропонував австрійський дослідник конфліктів Фрідріх Глазл. Його дев’ятиступенева модель групує процес у три великі фази: сторони ще допускають спільний виграш; далі прагнуть переваги однієї сторони; нарешті конфлікт може ставати руйнівним для обох. Модель була представлена в праці Глазла «Процес ескалації конфлікту та роль третіх сторін» (The Process of Conflict Escalation and Roles of Third Parties, 1982) (Glasl, 1982). Вона є концептуальною картою можливих змін у поведінці. Вона допомагає помічати якісні зсуви, хоча реальні випадки можуть пропускати етапи, повертатися назад і розвиватися неоднаково в різних учасників.
У 2023 році Міріам Ніколь Шеппа-Лах'яні та Дітер Цапф розробили й перевірили опитувальник, що операціоналізує модель Глазла. Два дослідження надали аргументи на підтримку інструмента та окремих припущень моделі, але автори також визнали складність вимірювання стадій і обмежену кількість попередніх емпіричних перевірок (Scheppa-Lahyani & Zapf, 2023). Отже, назви стадій корисні для аналізу, але встановлювати «точний рівень» за одним повідомленням або сваркою було б надмірним висновком.
Перша фаза: розбіжності ще можна обговорювати
1. Затвердіння позицій. Люди дедалі впевненіше обстоюють своє пояснення проблеми, напруга накопичується, однак потреба в співпраці зберігається.
2. Полеміка та суперечка. Учасники змагаються аргументами, прагнуть переваги у словах і можуть сприймати поступку як програш. Розмова поступово переходить із дослідження питання до доведення власної правоти.
3. Дії замість слів. Віра в здатність домовитися слабшає. Сторони вдаються до односторонніх кроків, щоб нав'язати зміни або поставити опонента перед фактом.
Друга фаза: боротьба за перевагу
4. Образи та коаліції. Негативний образ іншої сторони зміцнюється, учасники шукають підтримки, а минулі образи стають частиною пояснення теперішньої ситуації.
5. Втрата обличчя. Супротивника починають зображати морально негідним або таким, що заслуговує публічного осуду. Під загрозою опиняються репутація і соціальна належність.
6. Стратегії погроз. Погрози, ультиматуми та зустрічний тиск підвищують ціну відмови від протистояння. Питання безпеки й реальних можливостей примусу стає особливо важливим.
Третя фаза: руйнівна конфронтація
7. Обмежені руйнівні удари. Дії спрямовуються на завдання шкоди іншій стороні, а не на розв'язання початкової проблеми. Поступово приймаються власні втрати як допустима ціна помсти.
8. Руйнування опори супротивника. Метою можуть ставати його зв'язки, ресурси, репутація, можливість діяти та отримувати допомогу.
9. Спільне падіння. У граничному описі моделі учасник готовий завдати значної шкоди іншому, навіть розуміючи, що сам також зазнає тяжких втрат.
Дев'ять назв відбивають логіку моделі, а не універсальну хронологію кожного конфлікту. Особливо небезпечно використовувати її як привід вимагати від людини залишатися в небезпечних переговорах, поки ситуація нібито «ще не дійшла» до пізніх стадій. Реальна погроза або насильство вимагає оцінки безпеки незалежно від класифікації. Дослідження опитувальника також не перетворює модель на клінічну діагностику окремих людей (Scheppa-Lahyani & Zapf, 2023).
Ознаки, за якими можна помітити наростання конфлікту
Найнадійніше спостерігати за змінами протягом кількох епізодів, а не шукати одну «чарівну» ознаку. Значення має те, чи стають дії більш загрозливими, чи звужується можливість домовлятися, чи збільшуються ризики й коло людей, втягнутих у протистояння.
Зміна змісту й форми розмови
Предметні запитання замінюються узагальненнями про особистість: «завжди», «ніколи», «ви всі однакові». Репліки дедалі частіше містять звинувачення й припущення про чужі мотиви. Люди намагаються довести неправоту опонента, перебивають його або використовують почуте для нової атаки. Можливість виправити непорозуміння слабшає.
Зміна способу взаємодії
Замість прямих прохань з'являються санкції у відповідь, мовчазне покарання, демонстративне ігнорування домовленостей, публічне висміювання чи пошук союзників. Учасники можуть записувати кожну образу та накопичувати аргументи, потрібні для наступного епізоду. На роботі до конфлікту іноді додаються виключення з обміну інформацією, систематичне знецінення праці та використання службової ієрархії. Теоретична модель спіралі неввічливості пояснює, чому такі епізоди здатні посилюватися взаємними відповідями (Andersson & Pearson, 1999).
Зміна цілей і критеріїв успіху
Спочатку сторони прагнули вирішити питання, але згодом головним стає «не поступитися», «показати, хто правий», «покарати» або «зіпсувати репутацію». Показовий сигнал — відмова від взаємовигідного рішення лише тому, що воно також буде корисним опонентові. У цей момент конфлікт починає відтворювати сам себе: дії оцінюють уже за їхнім впливом на суперника.
Окремі ознаки можуть мати інші пояснення. Пауза буває способом зібратися з думками; рішуча відмова — обґрунтованим захистом меж; висока емоційність — вираженням важливості питання. Натомість повторювані погрози, переслідування й фізичне насильство оцінюють за фактичною шкодою, а не за гучністю голосу чи манерою говорити.
Чому початкова причина відходить на другий план
У конфлікті накопичується історія відповідей на попередні відповіді. Кожна нова подія змінює розуміння старих епізодів: затримка відповіді починає здаватися доказом зневаги, незгода з окремим пунктом — доказом ворожості, підтримка колеги — підтвердженням «змови». Ці інтерпретації впливають на наступний вибір поведінки та підсилюють спіраль, описану в експериментальних дослідженнях сприйняття упередженості (Kennedy & Pronin, 2008).
Пізніше обговорення початкової проблеми може навіть не розпочатися, доки сторони не вирішать, як ставитися до пережитих образ і втрати довіри. У певних ситуаціях необхідні окремі процедури відновлення робочих правил, перевірки фактів або захисту учасників. Тому просте повернення до формули «через що все почалося» не завжди достатнє для розуміння поточного конфлікту.
Три приклади ескалації в різних ситуаціях
Робоча команда: від дедлайну до боротьби за компетентність
Двоє працівників не погодили спосіб передавання результатів. Один повідомляє: «Через тебе ми знову не встигаємо». Другий чує звинувачення в некомпетентності й відповідає: «Ти сам нічого не організував». Наступного дня сторони листуються з копією керівнику, підкреслюють чужі помилки й перестають обмінюватися необхідною інформацією. Первинний предмет — організація роботи — перетворився на конфлікт щодо репутації, розподілу провини й права визначати правила.
У цьому прикладі ознакою ескалації є зростання взаємної захисної поведінки та втягування організаційних ресурсів. Сам факт звернення до керівника, однак, може бути цілком правомірним способом відновити процедуру, особливо за нерівності повноважень. Про ширший контекст читайте в статті «Конфлікт у команді».
Побутова ситуація: від домовленості до накопичення образ
Люди домовилися про розподіл спільних обов'язків. Один не виконав свою частину; інший реагує не лише на конкретний випадок, а й згадує попередні порушення. З'являється репліка «тобі ніколи немає до мене діла». У відповідь лунає перелік чужих недоліків. Згодом сторони обговорюють уже не обов'язки, а те, хто кого поважає, цінує й підтримує. Конфлікт загострюється через накопичення негативних тлумачень та перехід від поведінки до особистих висновків.
Водночас наполеглива вимога виконувати домовленості може бути обґрунтованою. Якщо один учасник систематично ухиляється від відповідальності, аналіз не повинен автоматично розподіляти провину порівну. Про складну розмову як окреме комунікативне завдання йдеться в матеріалі «Складна розмова: як підготуватися, почати й завершити її».
Мережеве спілкування: від незгоди до публічного протистояння
Під дописом хтось оскаржує висновок автора. Автор сприймає відповідь як насмішку, відповідає публічно й різко, читачі приєднуються до різних сторін. Вихідне питання зникає серед оцінок «своїх» і «чужих», зображень окремих фраз без контексту та суперечок про моральні якості учасників. Публічність підвищує значення репутації й ускладнює тихе виправлення непорозуміння.
Такий сценарій демонструє можливу роль аудиторії, а не універсальне твердження, що цифрове спілкування неодмінно загострює суперечки. Механізми міжгрупового захисту норм і належності досліджують окремо (van Zomeren та ін., 2024).
Чи кожна ескалація відбувається між рівними сторонами
Розповідь про «спіраль взаємних нападів» корисна лише там, де справді є взаємні дії та порівнювані можливості відповідати. У ситуації залежності, погроз, переслідування, психологічного чи фізичного насильства один учасник може систематично контролювати іншого. Захисні слова, відмова від контакту або звернення по допомогу тоді не становлять симетричного «внеску в ескалацію».
Небезпечний конфлікт іноді розвивається без відкритої сварки. Зовнішня ввічливість може супроводжуватися шантажем, позбавленням ресурсів, контролем пересування або погрозами. Для оцінювання ситуації першочергове значення мають свобода вибору, можливість безпечно відмовитися, реальні наслідки непокори та доступ до підтримки. Межі переговорів і відповідальність за примус докладніше розглянуто в матеріалі «Конфлікт, примус і насильство: коли спільні переговори небезпечні».
Якщо існує безпосередня загроза життю чи здоров'ю, пріоритетом є вихід із небезпечної ситуації та звернення до відповідних екстрених служб. Поради продовжувати діалог, залишатися наодинці з агресором або йти на спільну медіацію можуть підвищувати ризики. За заперечень, нерівності влади або страху наслідків участь у будь-якій процедурі має оцінюватися окремо з погляду безпеки та добровільності.
Як зрозуміти, на якому етапі перебуває конкретний конфлікт
Практичне спостереження починається з реконструкції фактів: яке рішення чи подія стали предметом незгоди; які конкретні дії відбулися; що кожен учасник у них побачив; які дії у відповідь збільшили напруження; як змінилися ризики, кількість залучених людей і можливості безпечного контакту. Корисно відокремлювати дослівні висловлювання від інтерпретацій на кшталт «він хотів мене знищити» або «вона навмисно провокує».
Оцінюючи хід подій, доцільно ставити чотири запитання. Чи зростає інтенсивність або руйнівність конкретних дій? Чи збільшується кількість тем та осіб, втягнутих у суперечку? Чи змінюється мета — від розв'язання питання до покарання або домінування? Чи залишаються доступними добровільні, безпечні способи завершити взаємодію? Відповіді допомагають описати динаміку без спроб діагностувати особистість опонента.
Важливим є і часовий вимір: окремий сильний спалах може швидко завершитися, тоді як повторювані невеликі приниження накопичують наслідки. Тому оцінювання ескалації за одним відеофрагментом, повідомленням чи окремим емоційним жестом часто дає хибну картину. Інструменти для дослідницького вимірювання конфліктної ескалації потребують валідованих процедур, а не вільного трактування стадій Глазла (Scheppa-Lahyani & Zapf, 2023).
Що допомагає перервати цикл загострення
Психологічне пояснення ескалації підказує, де можуть існувати точки зміни. Перший напрям — розвести факт та припущення про мотив: «Ми не отримали інформацію до узгодженого часу» точніше за «Ви прагнули зірвати нам роботу». Другий — повернути предметну тему, не заперечуючи важливості пережитого: «Зараз потрібно узгодити порядок передачі даних; окремо поговорімо про те, як ми зверталися один до одного». Третій — відмовитися від автоматичної відповіді новою образою. Четвертий — змінити процедуру взаємодії, якщо пряме обговорення втратило дієвість: встановити порядок реплік, запросити належного керівника або скористатися добровільною допомогою третьої сторони.
Ці напрямки випливають із механістичного аналізу й наукових праць про кооперативне обговорення, але їх не слід подавати як гарантований набір прийомів. Огляд Діна Тьосволда підкреслює роль кооперативних стосунків та відкритого обговорення розбіжностей в організаціях, водночас результати залежать від умов роботи й характеру взаємодії (Tjosvold, 2008). Покрокові формулювання для безпечної ситуації наведено в окремій статті про деескалацію міжособистісного конфлікту.
Пауза, зміна каналу зв'язку, залучення третьої сторони або завершення контакту можуть бути обґрунтованими рішеннями залежно від ризику. Медіація є окремою структурованою добровільною процедурою, а не синонімом дружньої розмови чи загального способу «заспокоїти» людину. Вона потребує придатних умов для участі й не забезпечує домовленості автоматично.
Що підтверджують дослідження, а де залишаються обмеження
Емпірично досліджено окремі механізми загострення: сприйняття упередженості та відповідні конфронтаційні реакції; відмінності між предметними конфліктами й конфліктами взаємин; зв'язок змагальної установки з переробленням інформації; характеристики стадій конфлікту в робочому середовищі. Однак ці результати мають різні рівні доказовості та походять із різних дослідницьких умов. Експеримент не відтворює всі ризики реального сімейного або політичного конфлікту, а кореляція між конфліктом та психологічним станом сама по собі не доводить напрям причинності.
Модель спіралі неввічливості Андерссон і Пірсон є теоретичною; вона пояснює можливу траєкторію, але не дає універсального прогнозу. Модель Глазла має історичний вплив і отримала додаткову операціоналізацію в дослідженні Шеппи-Лах'яні та Цапфа, проте її дев'ять стадій не встановлюють точного сценарію для всіх пар, колективів і суспільств (Andersson & Pearson, 1999; Scheppa-Lahyani & Zapf, 2023).
Метааналіз конфліктів у командах дає сильнішу узагальнену основу для тверджень про статистичні зв'язки з результативністю, однак він не означає, що кожну окрему суперечку варто придушувати. Деякі розбіжності допомагають виявляти недоліки рішень, коли існують умови для змістовного й безпечного обговорення. Тому науково обґрунтований аналіз поєднує оцінку предмета спору, конкретної поведінки, соціальної структури й можливостей учасників (De Dreu & Weingart, 2003; Tjosvold, 2008).
Поширені помилки в розумінні ескалації
Поширене переконання, що конфлікт загострюється лише через надмірні емоції, залишає поза увагою послідовність взаємних рішень, нерівність ресурсів і тиск соціальних норм. Людина може діяти стримано, але послідовно карати або обмежувати іншого учасника. Так само гучна, проте чесна незгода часом завершується спільним рішенням.
Друга помилка — вважати, що для уникнення ескалації обидва учасники зобов'язані поступитися. Право висловити незгоду, повідомити про порушення, встановити межу або звернутися до компетентних органів зберігається. Відповідальність за погрози, примус і насильство належить тому, хто вчиняє ці дії. Ескалацію слід описувати через реальні вчинки й структуру влади, а не через моральне урівнювання всіх учасників.
Третя помилка — перетворювати модель стадій на прогноз: «Після третьої стадії обов'язково буде четверта». Дослідження свідчать про складність класифікації конфліктів, перехідні форми й можливість пропускати етапи (Scheppa-Lahyani & Zapf, 2023). Модель корисна для орієнтації, коли її застосовують разом із фактичним аналізом ситуації.
Запитання, які часто виникають
Чи може конфлікт загострюватися без крику та образ?
Так. Прихований тиск, повторні санкції, виключення з рішень, погрози наслідками або залучення інших осіб можуть збільшувати руйнівність протистояння за зовні спокійного спілкування. Оцінюють фактичні дії, свободу вибору і зміну ризику.
Чим ескалація відрізняється від деескалації?
Ескалація описує посилення конфліктного протистояння, а деескалація — дії та умови, за яких напруга і загроза можуть зменшуватися. Обидва поняття стосуються розвитку взаємодії, але відповідають на різні запитання: що призводить до загострення і як його можна зупинити.
Чи завжди винні обидві сторони?
Ні. Взаємний обмін жорсткими реакціями є одним із можливих механізмів, але конкретні дії, можливості та відповідальність учасників можуть бути різними. За примусу, переслідування чи насильства твердження про однакову провину приховує дисбаланс влади й загрозу постраждалій людині.
Чи можна точно визначити стадію конфлікту за моделлю Глазла?
Для конкретного випадку це вимагає збору даних про поведінку, тривалість, контекст і наслідки; самостійна оцінка за коротким описом має суттєві обмеження. Модель створювалася як аналітична рамка, а наукова перевірка її вимірювання продовжується. Вона не є психологічним діагнозом.
Чи може ескалація зупинитися без примирення?
Так. Сторони можуть припинити небезпечні дії, погодити процедури, відокремити сфери відповідальності або завершити взаємодію, навіть коли їхні погляди залишаються різними. Зниження загрози та відновлення безпечних правил є значущим результатом незалежно від подальшої близькості чи згоди.
Висновок
Ескалація конфлікту розвивається тоді, коли суперечка породжує послідовність дій та інтерпретацій, які посилюють подальше протистояння. Важливі механізми — приписування ворожих намірів, відповіді на образи новими образами, зміщення уваги від предмета спору до гідності й репутації, посилення загрози та залучення аудиторії. Розуміння цих механізмів дає змогу точніше описувати перебіг конфлікту, своєчасно помічати ризики й обирати дії відповідно до реальної безпеки та добровільності взаємодії. Наукова модель пояснює можливості розвитку ситуації; відповідальне рішення спирається на факти конкретного випадку.
Пов’язані статті
Джерела
Andersson, L. M., & Pearson, C. M. (1999). Tit for tat? The spiraling effect of incivility in the workplace. Academy of Management Review, 24(3), 452–471. https://doi.org/10.5465/AMR.1999.2202131.
De Dreu, C. K. W., & Weingart, L. R. (2003). Task versus relationship conflict, team performance, and team member satisfaction: A meta-analysis. Journal of Applied Psychology, 88(4), 741–749. https://doi.org/10.1037/0021-9010.88.4.741.
De Dreu, C. K. W., & Nijstad, B. A. (2008). Mental set and creative thought in social conflict: Threat rigidity versus motivated focus. Journal of Personality and Social Psychology, 95(3), 648–661. https://doi.org/10.1037/0022-3514.95.3.648.
Glasl, F. (1982). The process of conflict escalation and roles of third parties. In G. B. J. Bomers & R. B. Peterson (Eds.), Conflict Management and Industrial Relations (pp. 119–140). Kluwer Nijhoff. https://doi.org/10.1007/978-94-017-1132-6_6.
Kennedy, K. A., & Pronin, E. (2008). When disagreement gets ugly: Perceptions of bias and the escalation of conflict. Personality and Social Psychology Bulletin, 34(6), 833–848. https://doi.org/10.1177/0146167208315158.
Scheppa-Lahyani, M. N., & Zapf, D. (2023). Are you threatening me? Development and validation of the Conflict Escalation Questionnaire. Frontiers in Psychology, 14, 1164990. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2023.1164990.
Tjosvold, D. (2008). The conflict-positive organization: It depends upon us. Journal of Organizational Behavior, 29(1), 19–28. https://doi.org/10.1002/job.473.
van Zomeren, M., d’Amore, C., Pauls, I. L., Shuman, E., & Leal, A. (2024). The intergroup value protection model: A theoretically integrative and dynamic approach to intergroup conflict escalation in democratic societies. Personality and Social Psychology Review, 28(2), 225–248. https://doi.org/10.1177/10888683231192120.