Взаєморозуміння у спілкуванні: як формується спільне значення

1 день тому

Читати 12 хв

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика

Взаєморозуміння у спілкуванні — це процес, у якому учасники розмови поступово формують достатньо узгоджене уявлення про те, що саме було сказано, на що вказують слова, які обставини маються на увазі та що потрібно зробити далі. Спільне значення виникає завдяки контексту, спільній увазі, попередньому досвіду, запитанням, відповідям і виправленню неточностей. Саме тому двоє людей можуть чути однакові слова й спочатку розуміти їх по-різному, а в ході розмови дійти до придатного для спільної дії тлумачення.

У психології та психолінгвістиці цей процес досліджують через поняття спільної основи знань і припущень, узгодження мовленнєвих дій та взаємного підтвердження розуміння. Фундаментальний підхід Герберта Кларка й Сьюзен Бреннан описує розмову як спільну діяльність: висловлювання набуває значення для взаємодії, коли учасники отримують достатні для своєї мети підстави вважати, що його зрозуміли належним чином. Взаєморозуміння при цьому може співіснувати з незгодою, різними емоціями та відмінними інтересами.

Що таке взаєморозуміння і чому воно формується між людьми

Людина створює висловлювання, спираючись на власні знання, намір і припущення про адресата. Співрозмовник тлумачить його на підставі доступних слів, ситуації, пам’яті та уявлення про те, що міг мати на увазі мовець. Ці дві побудови значення можуть частково збігатися вже на початку. Решту розбіжностей учасники помічають і уточнюють у подальших репліках.

Наприклад, прохання «Перенеси нашу зустріч на п’ятницю» містить щонайменше три питання: про яку зустріч ідеться, яку саме п’ятницю мають на увазі та чи потрібно залишити попередню годину. Взаєморозуміння виникає тоді, коли необхідні для дії подробиці стають достатньо визначеними для обох. Фраза «Зрозуміло» без перевірки цих подробиць ще не засвідчує, що люди домовилися про однаковий час.

Взаєморозуміння має кілька взаємопов’язаних складників: учасники встановлюють предмет розмови, співвідносять висловлювання з контекстом, розпізнають важливі для завдання відмінності та за потреби виправляють інтерпретацію. Вони також можуть узгодити, яке слово або скорочення надалі позначатиме певний предмет. Класичні експерименти з описом зображень показали, що визначення об’єкта стає результатом співпраці мовця й адресата, а не одноразового передавання готової назви Кларк і Вілкс-Гіббс, 1986.

Важливо розрізняти змістовне розуміння, емоційне відчуття почутості та згоду. Людина може точно відтворити позицію іншої людини й водночас вважати її помилковою. Вона може погодитися, щоб завершити неприємну розмову, залишаючись внутрішньо незгодною або не розуміючи умов. І навпаки, учасники можуть щиро поважати одне одного, але плутатися в датах, поняттях або домовленостях. Це різні характеристики взаємодії, тому їх варто перевіряти окремо.

Як формується спільне значення: послідовність психологічних процесів

1. Співрозмовники визначають, про що саме говорять

На початку кожної репліки мовець робить певні припущення: що адресат бачить, пам’ятає або вже знає. Слово «там», вислів «наш план» чи назва «друга версія» зрозумілі тільки щодо певної ситуації. Частина спільного контексту складається з фізично доступних об’єктів і подій, частина — зі спільного досвіду, частина — з попередніх реплік.

У науковій літературі такий контекст називають спільною основою, або спільним підґрунтям розуміння (common ground). Це сукупність відомостей і припущень, які учасники розглядають як взаємно доступні для поточної розмови. Йдеться про їхню робочу модель спільного знання: вона може бути неповною або помилковою. Кларк і Бреннан пояснювали, що спільну основу потрібно постійно оновлювати, коли з’являється нова інформація.

2. Мовець добирає форму повідомлення для конкретної людини

Те саме можна пояснити різними словами дитині, колезі, людині іншої професії або давньому знайомому. Урахування обізнаності адресата називають пристосуванням повідомлення до аудиторії. Це не завжди свідоме рішення: попередні репліки та знайомі вислови впливають на те, які формулювання здаються мовцеві природними.

Можливості такого пристосування обмежені увагою і часом. В експериментах Вільяма Гортона та Боаза Кейсара учасники за умов часового тиску гірше враховували інформацію, спільну з адресатом. Отже, значуща для іншої людини обставина може випадати з повідомлення навіть за щирого наміру висловитися зрозуміло Horton & Keysar, 1996.

3. Адресат будує тлумачення, використовуючи доступні підказки

Розуміння відбувається в часі: людина починає передбачати зміст ще до завершення речення. Вона враховує слова, граматику, попередню тему, предмети в полі зору та припущення про знання мовця. Дослідження рухів очей показують, що інформація про перспективу співрозмовника може спрямовувати розуміння, хоча предмети, відомі лише слухачеві, також здатні створювати конкуренцію між інтерпретаціями Hanna, Tanenhaus & Trueswell, 2003.

Так пояснюється звичайний випадок: ви чуєте «Поклади це біля чашки», бачите дві чашки й обираєте ту, яка зараз найбільш помітна вам. Але співрозмовник міг мати на увазі іншу. Помилка виникає з різниці доступних перспектив, а не обов’язково з неуважності чи небажання слухати.

4. Учасники перевіряють розуміння через реакції та уточнення

Після висловлювання адресат може кивнути, виконати дію, поставити запитання, повторити ключове слово або запропонувати своє тлумачення. Мовець, своєю чергою, може помітити паузу, здивування або неправильну дію та доповнити пояснення. Кожна реакція створює підстави припустити, що розуміння відбулося, але сила таких підстав залежить від завдання й ситуації.

У дослідженні інструкцій зі складання моделей люди працювали точніше й швидше за умов, коли мовець міг бачити роботу адресата та змінювати пояснення в ході дії. Учасники не просто передавали інструкцію, а відстежували, як її розуміють Clark & Krych, 2004. Звідси випливає практичний принцип: для важливої домовленості підтвердження краще будувати навколо конкретної дії, часу або наступного кроку, а не навколо короткого «ага».

5. Узгоджене значення стає частиною наступних реплік

Коли два співрозмовники вже домовилися називати певне зображення «червоний маяк», їм більше не потрібно щоразу детально його описувати. Такі тимчасові спільні позначення називають концептуальними домовленостями. Експерименти Бреннан і Кларка засвідчили, що люди зберігають узгоджені зі співрозмовником назви та спрощують їх під час повторного використання Brennan & Clark, 1996.

Це робить розмову економнішою, але створює і вразливість: новий учасник може не знати значення внутрішніх скорочень. Навіть давні співрозмовники здатні вкладати в знайомий вислів різний зміст, якщо обставини змінилися. Тому спільне значення підтримують та оновлюють, а не вважають назавжди встановленим.

Наукові моделі взаєморозуміння: що пояснює кожна

Спільна дія та встановлення достатніх доказів розуміння

Підхід Кларка описує розмову як спільну діяльність, у якій мовець пропонує зміст, а адресат бере участь у його прийнятті, уточненні або зміні. Процес, у якому учасники встановлюють достатні для поточної мети підстави спільного розуміння, називають узгодженням підґрунтя повідомлення (grounding). Підтвердження відрізняється залежно від ставки: у побутовій розмові вистачає короткої відповіді, а в медичній інструкції або складному робочому завданні може бути потрібне точне повторення умов чи демонстрація дії Clark & Brennan, 1991.

Цей підхід дає змогу пояснити, чому розуміння формується через взаємні дії. Він також показує, чому мовчання не завжди дорівнює згоді: іноді мовчання є прийнятним знаком продовження, а іноді — наслідком страху перебити, нерозуміння або браку нагоди відповісти. Контекст визначає, як інтерпретувати реакцію.

Мовне узгодження під час діалогу

Мартін Пікерінг і Саймон Ґаррод запропонували модель інтерактивного узгодження: під час діалогу партнери нерідко починають використовувати подібні слова, граматичні конструкції та способи представлення ситуації. Частково це може відбуватися завдяки механізмам повторної активації мовних форм Pickering & Garrod, 2004.

Подібність мовлення полегшує частину координації, але сама по собі не доводить однакового розуміння. Люди можуть повторювати чужі формулювання з ввічливості, через звичку або через контекст, не поділяючи їхніх значень. Огляд мультимодального узгодження показав, що дослідники по-різному вимірюють схожість слів, жестів та інших дій; тому результати різних досліджень не можна механічно складати в єдиний показник «взаєморозуміння» Rasenberg, Özyürek & Dingemanse, 2020.

Координація як спільний результат

Інший теоретичний напрям пояснює діалог через взаємне пристосування дій, розподіл ролей і виникнення спільних мовленнєвих звичок. У моделі міжособистісної синергії важливими є не лише повторювання, а й взаємодоповнювальні дії: одна людина називає орієнтир, інша перевіряє відстань, після чого обидві коригують план Fusaroli, Rączaszek-Leonardi & Tylén, 2014.

Ці підходи пояснюють різні механізми і працюють як дослідницькі моделі. Жодна окрема модель не перетворює взаєморозуміння на просту формулу, за якою можна гарантовано отримати згоду або вивести справжні наміри людини з кількох реплік.

Приклад: як дві людини створюють спільне значення в реальній розмові

Уявімо, що колега каже: «Підготуй короткий підсумок до понеділка». Один учасник має на увазі кілька тез для усного обговорення, інший — двосторінковий документ із цифрами. Слова «короткий підсумок» знайомі обом, проте робочі уявлення про результат різняться.

Співрозмовник може відповісти: «Щоб ми однаково розуміли завдання: тобі потрібен усний огляд чи документ? Які дані обов’язково включити?» Після уточнення домовленість звучить конкретніше: «Надішлю до понеділка, 10:00, сторінку з трьома висновками та таблицею показників». Друга людина підтверджує або змінює умови. Значення початкового прохання поступово перетворюється на спільне робоче визначення результату.

Якщо колега відповідає: «Так, і додай ризики», уточнення триває. Якщо ж каже: «Ні, мені вистачить п’яти речень у листі», стає видно, що первинні уявлення розходилися. Саме виявлення розбіжності є корисною частиною взаєморозуміння: учасники отримують змогу скоригувати план до того, як витратять час на різні завдання.

Значення в розмові не обов’язково перетворюється на один повністю спільний погляд. Достатньо чітко визначити ті частини, які потрібні для конкретної взаємодії. У наведеному прикладі люди можуть мати різні оцінки пріоритетності завдання, але правильно розуміти очікуваний результат і строк.

Чому однакові слова можуть мати різне значення

Брак спільної інформації та приховані припущення

Слова «скоро», «нормально», «пізніше», «підтримка» або «поважати» набувають конкретного значення тільки в ситуації. Двоє людей можуть щиро вважати значення очевидним, хоча один думає про годину, а інший — про тиждень. Особливо це стосується професійного жаргону, сімейних звичаїв, неоднозначних прохань та змін контексту.

Дослідження порівняння розуміння адресатів і сторонніх слухачів засвідчило переваги безпосередніх учасників розмови: адресат може активно співпрацювати з мовцем, ставити запитання та уточнювати референти. Сторонній слухач, навіть почувши всі слова, може мати менше підстав правильно відтворити домовленість Schober & Clark, 1989.

Надмірна впевненість у власній інтерпретації

Іноді людина сприймає своє розуміння як єдине можливе. Вона приписує партнерові намір, який вивела з інтонації або попереднього досвіду, і перестає перевіряти альтернативні тлумачення. Фраза «Ти спеціально мене ігноруєш» уже містить висновок про чужий мотив; конкретне «Ти прочитав повідомлення й відповів лише наступного дня — що сталося?» залишає можливість з’ясувати контекст.

Підхід спільної основи допомагає поставити запитання про джерело припущення: що обидві людини справді знають, а що лише вважають відомим іншій? При цьому уточнення не вимагає погоджуватися з чужими твердженнями. Воно відділяє спостережувані події від інтерпретацій і дає можливість перевірити їх.

Тиск часу, перевантаження й нерівні можливості відповісти

У швидкій суперечці, багатолюдному обговоренні або розмові після виснажливого дня складніше помічати всі деталі. Часовий тиск у дослідницьких завданнях впливав на використання спільного контексту Horton & Keysar, 1996. У реальному житті додаткову роль можуть відігравати мовні відмінності, недоступність термінів, перебивання, відсутність можливості поставити запитання та страх негативної реакції.

Те, що людина не уточнює зміст, може відображати умови розмови. Наприклад, працівник не запитує керівника про неясну вимогу через побоювання здатися некомпетентним. Керівник сприймає мовчання як розуміння, а працівник виконує інше завдання. У такій ситуації відповідальність за зрозумілі умови й безпечну можливість перепитати розподіляється між учасниками нерівномірно.

Формат розмови та обмежений зворотний зв’язок

У живій зустрічі партнери можуть одночасно бачити спільний предмет і миттєво уточнювати значення. У голосовій розмові деякі візуальні підказки відсутні, а в листуванні відповідь може надходити із затримкою. Це змінює доступні способи встановлення спільної основи, хоча письмовий формат також дає змогу перечитати точне формулювання, додати приклад або зафіксувати домовленість Clark & Brennan, 1991.

Наявність відеозв’язку або зорового контакту сама собою не гарантує правильного розуміння. Жест, вираз обличчя, пауза чи емодзі допускають кілька тлумачень. Якщо деталь впливає на важливе рішення, її доцільно уточнити словами або спільною перевіркою результату.

Як розпізнати, що люди зрозуміли одне одного

Найінформативніші ознаки пов’язані з конкретним змістом і подальшою взаємодією. Учасники можуть незалежно сформулювати головну думку, однаково назвати предмет розмови, визначити наступну дію та пояснити умови домовленості. Якщо з’явилася різниця, вони здатні її помітити й виправити без необхідності вгадувати чужі наміри.

У повсякденній розмові коротка відповідь, доречна наступна репліка та виконання погодженого кроку часто дають достатнє підтвердження. Для складного завдання потрібні точніші критерії. Це відповідає ідеї, що учасники збирають достатні для своєї мети підстави розуміння, а рівень потрібної певності залежить від наслідків помилки Clark & Brennan, 1991.

Тому корисніше запитати «Що саме ми вирішили й що кожен робить далі?», ніж вимагати загального запевнення «Ти мене зрозумів?». Перше запитання виявляє можливі різні уявлення про предмет, строки або відповідальність. Друге залишає простір для автоматичного «так».

Водночас успішно виконане завдання не завжди означає, що учасники однаково розуміють причини або ставлення одне одного. Потрібно визначити рівень, на якому перевіряють взаєморозуміння: значення терміна, зміст прохання, причину рішення, почуття, правила співпраці чи спільний план.

Що відбувається, коли з’являється непорозуміння

Непорозуміння — нормальна можливість мовної взаємодії: повідомлення містять пропуски, розмови спираються на неповну спільну історію, а тлумачення змінюється під впливом контексту. Учасники застосовують процедури виправлення: перепитують, повторюють слово, пропонують уточнену версію, дають приклад або змінюють назву предмета.

Порівняльне дослідження розмов різними мовами виявило широко поширені способи ініціювання такого виправлення. Конкретні форми залежать від мови та соціальної ситуації, проте потреба швидко помічати й усувати збої має міжмовне значення Dingemanse та ін., 2015.

Якщо один учасник каже «Я не зрозумів, що означає “готово”», діалог можна продовжити через визначення критерію. Якщо другий відповідає «Я думав, що ти говориш про наступний тиждень», стає помітним різний часовий орієнтир. Виправлення повертає розмову до предмета, щодо якого виникла розбіжність.

Часто проблема виникає на рівні самої розмови: учасники по-різному розуміють, чи зараз вони діляться переживаннями, шукають рішення, домовляються про обов’язки або сперечаються щодо факту. Питання «Ти хочеш, щоб я зараз просто вислухав, чи ми разом шукаємо наступний крок?» допомагає уточнити ціль взаємодії. Це практичне застосування принципу узгодження спільної діяльності, а не окрема доведена універсальна техніка.

Як підтримувати взаєморозуміння в повсякденному спілкуванні

Перед важливою розмовою варто визначити, який результат має стати спільно зрозумілим: факт, поняття, рішення, межа відповідальності або конкретна дія. Далі корисно перевіряти не кожне слово, а ті місця, де різні тлумачення матимуть наслідки.

Назвіть предмет і мету: «Поговорімо про графік наступного тижня, щоб погодити зміни».
Зробіть важливі припущення видимими: «Коли кажу “підготувати”, маю на увазі готовий файл для надсилання».
Уточніть значення багатозначного вислову: «Що для тебе означає “найближчим часом”?».
Перевірте своє розуміння без приписування мотивів: «Я зрозумів це як прохання перенести дедлайн. Правильно?».
Дайте співрозмовнику можливість змінити формулювання, не захищаючи першу версію за будь-яку ціну.
Якщо розмова стосується спільної дії, підсумуйте результат: хто, що, коли та за яких умов робить.
За потреби поверніться до домовленості після змін: спільне значення оновлюється разом із ситуацією.

Ця послідовність узгоджується з описаними в дослідженнях механізмами спільного уточнення і виправлення, однак її ефективність як готового семикрокового набору не оцінювалася в наведених роботах. Це практична структура для організації розмови, а не протокол лікування чи спосіб гарантувати бажану реакцію іншої людини.

Особливо корисна увага до перевірки після пояснення. Навичка активного слухання може допомогти помічати важливі фрагменти висловлювання та пропонувати уточнення. Емпатичне слухання стосується також ставлення до переживань співрозмовника; точність розуміння його слів і уважність до почуттів доповнюють одна одну, хоча це різні завдання.

Межі взаєморозуміння: коли пояснення вже недостатньо

Деякі розбіжності зберігаються після повного прояснення змісту. Люди можуть точно розуміти потреби й аргументи одне одного, але мати несумісні цілі, різний розподіл ресурсів або різні ціннісні рішення. У цьому разі подальше повторювання пояснення не замінить обговорення інтересів, правил, альтернатив і наслідків.

Якщо у взаємодії присутні погрози, примус, приниження або контроль, вимога «порозумітися» може посилити небезпеку. Людина, яка зазнає тиску, має право припинити розмову, зберегти дистанцію та шукати підтримки. Здатність потерпілої сторони правильно пояснювати думку не покладає на неї обов’язку переконати того, хто погрожує або застосовує насильство.

Міжкультурні, мовні, сенсорні й індивідуальні відмінності можуть змінювати зручний спосіб комунікації. Для когось потрібні письмове підтвердження, більше часу для відповіді або конкретні приклади. Іншим підходить усне пояснення зі спільним зображенням. Це питання доступності й організації взаємодії; відмінний стиль спілкування сам по собі не засвідчує розлад або брак бажання розуміти.

Не слід робити висновок про приховану брехню чи справжні наміри за одним поглядом, жестом, усмішкою або паузою. Такі сигнали можуть підказати, що варто поставити запитання, але не визначають однозначно причину реакції. Надійніше уточнювати конкретне значення і перевіряти узгоджені дії.

Що насправді підтверджено дослідженнями

Досить добре обґрунтованим є сам факт спільного внеску мовця й адресата у побудову значення. Експерименти з повторним називанням предметів показують поступове вироблення спільних позначень, дослідження завдань зі спільною дією — роль зворотного зв’язку, а міжмовні дослідження — поширеність процедур виправлення непорозумінь Clark & Wilkes-Gibbs, 1986, Brennan & Clark, 1996, Dingemanse та ін., 2015.

Систематичний огляд Вінсента Бове, Домінік Кнутсен і Маріон Фоссар охопив 23 дослідження завдань на співвіднесення об’єктів і виділив сім типів мовних показників використання спільної основи. Автори наголосили, що прямі показники змісту і непрямі характеристики мовлення можуть відображати різні процеси. Також вони виявили брак досліджень, які дозволяють упевнено відокремити соціальні та когнітивні механізми Bovet, Knutsen & Fossard, 2024.

Це важливе обмеження для практичних висновків. Схожість словника, кількість уточнень, частота кивків або самооцінка «нас добре розуміють» не є універсальним приладом для вимірювання взаєморозуміння. Результати експериментальних завдань із картками чи моделями не можна без перевірки переносити на переговори з високими ставками, сімейний конфлікт або ситуацію насильства. Найкраща перевірка залежить від того, яке значення потрібно спільно встановити та які наслідки матиме помилка.

Взаєморозуміння, згода, емпатія і довіра: у чому різниця

Взаєморозуміння стосується достатньо узгодженого тлумачення повідомлення або ситуації. Згода означає прийняття певної пропозиції чи позиції. Емпатія пов’язана зі сприйняттям і розумінням переживань іншої людини. Довіра стосується очікувань щодо надійності й поведінки партнера. Ці явища часто взаємодіють, але їхня наявність не випливає автоматично одне з одного.

Наприклад, можна розуміти, чому колега просить додатковий день, співчувати його навантаженню та водночас не погодитися змінити строк. Так само можна довіряти близькій людині й потребувати уточнення конкретного прохання. Для ширшого розгляду будови комунікації корисні статті «Спілкування: що це, як воно працює, види, функції та бар’єри» та «Психологія спілкування: як люди розуміють одне одного і чому виникають непорозуміння».

Поширені запитання

Чи означає взаєморозуміння, що люди думають однаково?

Ні. Для взаєморозуміння достатньо, щоб учасники могли правильно визначити, що інша сторона повідомляє, які поняття використовує та які наслідки має спільна дія. Різні оцінки, почуття й рішення можуть залишатися. У багатьох важливих розмовах точне розуміння незгоди вже є результатом.

Чи можна досягти взаєморозуміння, якщо співрозмовник мовчить?

Мовчання допускає різні пояснення: людина обмірковує почуте, не встигла відповісти, уникає ризику або не бажає продовжувати контакт. За самого мовчання неможливо достовірно встановити зміст її внутрішньої реакції. Якщо контакт безпечний і добровільний, можна запропонувати час, інший спосіб відповіді або конкретне запитання. Право не продовжувати розмову зберігається.

Як зрозуміти, що домовленість справді однаково витлумачена?

Для практичного завдання варто незалежно назвати рішення, його обсяг, строк, відповідального й умови зміни. Спільно відредагований короткий підсумок або перевірена наступна дія дає більше інформації, ніж обмін загальними запевненнями. За складних чи ризикованих рішень перевірка має бути детальнішою.

Пов’язані статті

Джерела

Bovet, V., Knutsen, D., & Fossard, M. (2024). Direct and indirect linguistic measures of common ground in dialogue studies involving a matching task: A systematic review. Psychonomic Bulletin & Review, 31, 122–136.
Brennan, S. E., & Clark, H. H. (1996). Conceptual pacts and lexical choice in conversation. Journal of Experimental Psychology: Learning, Memory, and Cognition, 22(6), 1482–1493.
Clark, H. H., & Brennan, S. E. (1991). Grounding in communication. In L. B. Resnick, J. M. Levine, & S. D. Teasley (Eds.), Perspectives on Socially Shared Cognition (pp. 127–149). American Psychological Association.
Clark, H. H., & Krych, M. A. (2004). Speaking while monitoring addressees for understanding. Journal of Memory and Language, 50(1), 62–81.
Clark, H. H., & Wilkes-Gibbs, D. (1986). Referring as a collaborative process. Cognition, 22(1), 1–39.
Dingemanse, M., Roberts, S. G., Baranova, J., et al. (2015). Universal principles in the repair of communication problems. PLOS ONE, 10(9), e0136100.
Fusaroli, R., Rączaszek-Leonardi, J., & Tylén, K. (2014). Dialog as interpersonal synergy. New Ideas in Psychology, 32, 147–157.
Hanna, J. E., Tanenhaus, M. K., & Trueswell, J. C. (2003). The effects of common ground and perspective on domains of referential interpretation. Journal of Memory and Language, 49(1), 43–61.
Horton, W. S., & Keysar, B. (1996). When do speakers take into account common ground?. Cognition, 59(1), 91–117.
Pickering, M. J., & Garrod, S. (2004). Toward a mechanistic psychology of dialogue. Behavioral and Brain Sciences, 27(2), 169–190.
Rasenberg, M., Özyürek, A., & Dingemanse, M. (2020). Alignment in multimodal interaction: An integrative framework. Cognitive Science, 44(11), e12911.
Schober, M. F., & Clark, H. H. (1989). Understanding by addressees and overhearers. Cognitive Psychology, 21(2), 211–232.

Психологічна енкциклопедія