Джон Остін: мовленнєві акти та мова як дія
Оновлено: 1 годину тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 19 вересня 2026 · Редакційна політика
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 19 вересня 2026 · Редакційна політика
Джон Ленґшоу Остін (John Langshaw Austin, 1911–1960) — британський філософ, одна з центральних постатей повоєнної філософії мови та оксфордської традиції аналізу повсякденного мовлення. Його найвідоміша інтелектуальна спадщина — ідея, що висловлення можуть бути не лише носіями інформації: у відповідних обставинах словами люди обіцяють, наказують, просять, вибачаються, попереджають, оголошують рішення й виконують інші соціально впізнавані дії.
Саме з цієї програми виросла теорія мовленнєвих актів. Розрізнення між локутивним, іллокутивним і перлокутивним вимірами висловлення, запропоноване Остіном, стало класичним орієнтиром для прагматики. Сучасні дослідження розвивають цю проблематику експериментально, нейрокогнітивно й обчислювально, однак історична теорія Остіна залишається філософською моделлю, яку наступні автори неодноразово уточнювали.
Хто такий Джон Остін
Остін народився 26 березня 1911 року в Ланкастері в Англії. Після навчання в Shrewsbury School він вступив до Balliol College Оксфордського університету, де вивчав класику й філософію. У 1933 році здобув найвищу оцінку в Literae Humaniores і став членом All Souls College, а 1935 року почав викладати в Magdalen College. Цю біографічну послідовність документує оновлена стаття Stanford Encyclopedia of Philosophy про Остіна.
Після Другої світової війни Остін повернувся до Оксфорда. У 1952 році він обійняв White’s Professorship of Moral Philosophy, у 1955 році прочитав у Гарварді цикл William James Lectures, а 1958 року був обраний членом British Academy. Профіль British Academy фіксує роки життя 1911–1960, обрання до Академії у 1958 році та відзнаку OBE. Остін помер в Оксфорді 8 лютого 1960 року.
Найвідоміший текст Остіна за життя не набув форми завершеної монографії. Його гарвардські лекції були видані посмертно як How to Do Things with Words. Це важливо для читання автора: книга зберігає рух думки, у якому початкові розрізнення перевіряються на дедалі складніших випадках, а потім перебудовуються.
Війна і робота у військовій розвідці
Біографія Остіна має незвичний для історії філософії воєнний розділ. Під час Другої світової війни він служив у британському Intelligence Corps. Мемуар Г. Дж. Ворнока, опублікований British Academy, описує його роботу з німецьким бойовим порядком, а з 1942 року — керівництво аналітичною секцією, що готувала розвідувальні матеріали для вторгнення до Західної Європи. Згодом ця робота стала частиною Theatre Intelligence Section у структурі 21st Army Group і SHAEF.
До висадки в Нормандії секція Остіна систематизувала відомості про берегову оборону північної Франції, тилові бази, постачання, формування й транспорт. Після війни він залишив армію у званні підполковника; його службу відзначили OBE, французьким Croix de Guerre та американським Legion of Merit. Сучасна біографія М. В. Роу докладно реконструює цей період і показує, що військова розвідка була значною частиною його дорослого життя, а не коротким епізодом.
Іноді воєнну кар’єру Остіна намагаються прямо пояснити його пізніший філософський стиль — схильність розрізняти випадки, перевіряти класифікації й уважно працювати з контекстом. Біографічна паралель справді помітна, але причинний зв’язок між військовою практикою і конкретними філософськими ідеями потребує окремих історичних аргументів. Надійніше говорити про спільну рису його роботи: дисципліну детального аналізу.
Оксфордська філософія повсякденної мови
Остіна часто відносять до філософії повсякденної мови. За такого опису важливо бачити його метод точніше. Він не вважав звичайне слововживання безпомилковим і не перетворював словник на остаточний арбітр філософських питань. Повсякденна мова була для нього багатим матеріалом, у якому закріпилися тонкі розрізнення між діями, обставинами, відповідальністю, знанням, помилкою та виправданням.
У сучасному огляді Stanford Encyclopedia of Philosophy підкреслено дві причини його уваги до мови. По-перше, мовна діяльність сама є важливою частиною людської практики. По-друге, аналіз уживання слів може бути попереднім інструментом для розв’язання інших філософських проблем — від знання й сприйняття до дії та відповідальності.
Цей стиль добре видно в есе A Plea for Excuses, де Остін розглядає, як люди описують помилки, випадковості, наміри й виправдання. Для нього філософська проблема часто стає яснішою, коли замість одного загального терміна ми досліджуємо десятки конкретних способів, якими носії мови реально розрізняють ситуації.
Головна ідея: мовою ми не лише описуємо, а й діємо
У центрі пізньої філософії Остіна стоїть проста за формою, але далекосяжна теза: сказати щось у певній ситуації часто означає щось зробити. How to Do Things with Words починається з аналізу висловлень, які не зручно оцінювати лише як істинні або хибні. Коли людина каже «обіцяю повернути книжку завтра», вона за відповідних умов не просто повідомляє про обіцянку — вона дає її.
Так само «перепрошую» може бути самим актом вибачення, «оголошую засідання відкритим» — актом відкриття засідання, а «називаю цей корабель…» у належній процедурі — частиною акту надання назви. Саме звідси походить поняття перформативного висловлення. Детальний розбір самого поняття та його місця в мовленнєвому акті винесений в окремий термінологічний матеріал ХАБу.
Ключове слово тут — «за відповідних умов». Мовна формула не має магічної сили. Соціальна дія виникає в системі ролей, правил, домовленостей, намірів, очікувань і процедур. Людина без повноважень не створює офіційного рішення лише тим, що вимовила формулу оголошення; випадкова репліка поза належним контекстом може не виконати той акт, на який вона схожа.
Перформативи і констативи
На ранньому етапі аналізу Остін протиставляє перформативи констативам. Констативи ніби описують стан справ і допускають оцінювання за істинністю або хибністю; перформативи виконують дію й оцінюються за тим, чи відбувся акт належним чином. Та вже в середині лекцій ця чиста межа починає руйнуватися.
В Lecture V Остін прямо ставить питання, чи існує точний граматичний або лексичний критерій, що надійно відділить перформатив від констатива. Проблема в тому, що одна й та сама функція може виражатися різними формами, а багато звичайних тверджень теж мають іллокутивну силу: ними можна стверджувати, заперечувати, визнавати, попереджати, заперечувати чужу тезу або брати на себе епістемічну відповідальність.
Тому відома формула «слова створюють реальність» корисна лише як короткий вхід у тему. Точніша думка Остіна полягає в тому, що висловлення є частиною дії, а його сила залежить від контексту, конвенцій і того, що учасники взаємодії роблять за допомогою мовної форми.
Умови успішності мовленнєвої дії
Для перформативів Остін розробляє аналіз того, що традиційно називають felicity conditions — умовами успішності або вдалості акту. Lecture III розглядає випадки, коли процедура не є прийнятою, застосовується за невідповідних обставин, виконується неправильно або залишається незавершеною. В інших випадках проблема може стосуватися не самої процедури, а щирості чи подальшої поведінки учасника.
Наприклад, обіцянка передбачає ситуацію, у якій висловлення може бути розпізнане як взяття зобов’язання. Якщо людина вимовляє слова жартома на репетиції, цитує їх у підручнику або не має потрібної ролі в інституційній процедурі, поверхово однакова фраза може виконувати іншу дію. Саме тому прагматика мови досліджує не лише мовну форму, а й мовця, адресата, спільне знання, ситуацію та очікувані наслідки.
Локутивний, іллокутивний і перлокутивний виміри
Найстійкішим внеском Остіна стало розрізнення трьох вимірів мовленнєвої події. У Lecture VIII він деталізує локутивний рівень, а в наступних лекціях відокремлює його від іллокутивної сили та перлокутивних наслідків.
Локутивний акт
Локутивний акт — це продукування осмисленого висловлення з певною мовною формою, значенням і референцією. На цьому рівні важливо, що саме було сказано і що означають використані слова та конструкції. У самому аналізі Остіна локуція має внутрішню структуру: він розрізняє фонетичний, фатичний і ретичний аспекти.
Іллокутивний акт
Іллокутивний акт — це дія, яку мовець виконує у самому говорінні: стверджує, питає, просить, обіцяє, наказує, попереджає, визнає, оголошує. Коли фраза «Я повернуся о восьмій» функціонує як обіцянка, її іллокутивна сила полягає саме у взятті зобов’язання, а не просто у змісті про майбутню подію.
Перлокутивний акт
Перлокутивний вимір стосується ефектів, яких висловлення досягає щодо адресата: переконує, заспокоює, лякає, спонукає, дратує, надихає. Lecture IX показує, чому такі наслідки треба відрізняти від іллокутивного акту. Людина може попередити співрозмовника, але не налякати його; може попросити, але не домогтися дії; може переконувати, але не переконати.
Це розрізнення особливо корисне для психології комунікації. Функція репліки, зміст репліки та фактична реакція іншої людини — пов’язані, проте аналітично різні речі. Завдяки цьому можна досліджувати, де виникла невідповідність: у розпізнаванні наміру, у контексті, у формі висловлення чи вже в емоційній і поведінковій відповіді адресата.
Чому Остін відмовився від простого поділу на перформативи й констативи
Одна з найважливіших деталей, яку гублять популярні перекази, — Остін не завершує свою теорію початковим поділом на «описи» та «дії». Опис книги Oxford Academic прямо зазначає, що автор зрештою відмовляється від цього поділу й переходить до загальнішої теорії іллокутивних сил.
Причина принципова. Висловлення, яке виглядає як звичайне твердження, теж щось робить у розмові: мовець стверджує, допускає, заперечує, уточнює, поступається, прогнозує або свідчить. І навпаки, перформатив не звільняється від зв’язку зі змістом, умовами доречності та світом. У Lecture XII Остін уже розглядає виміри успішності, іллокутивної сили та істинності як такі, що можуть перетинатися.
Тому зріла модель Остіна описує висловлення як багатовимірну дію. Це сильніша ідея, ніж популярний список «особливих слів-перформативів»: центр теорії зміщується від окремого класу формул до того, як люди діють мовою загалом.
Класи іллокутивних актів у самого Остіна
У фінальній лекції Остін запропонував п’ять класів іллокутивних сил: verdictives, exercitives, commissives, behabitives та expositives. Українські відповідники в різних традиціях перекладу відрізняються, тому для історичної точності корисно зберігати англійські назви поряд із поясненням.
Verdictives пов’язані з винесенням оцінок і вердиктів; exercitives — із здійсненням повноважень, рішеннями та впливом на перебіг дій; commissives — із зобов’язаннями мовця; behabitives — із соціальними реакціями та ставленнями, як-от подяка, вибачення чи привітання; expositives — із тим, як висловлення входить у хід міркування, дискусії чи пояснення. Сам Остін подавав цю класифікацію як робочу, а не як бездоганно завершену систему.
Джон Серль згодом запропонував іншу, надзвичайно впливову класифікацію. Тому сучасне слово «теорія мовленнєвих актів» охоплює не одну незмінну схему, а традицію, у якій Остін задав проблему й базові розрізнення, а Серль та інші дослідники систематизували й переробляли їх. Докладне порівняння містить окрема стаття «Теорія мовленнєвих актів».
Метод Остіна: дивитися, що ми робимо словами
Філософська сила Остіна не зводиться до набору термінів. Його метод вимагає перевіряти абстрактні схеми на різноманітті реальних випадків. Якщо два висловлення мають однакову граматичну форму, це ще не означає, що вони виконують однакову дію. Якщо дві дії названі схожими словами, це ще не гарантує тотожності їхніх умов.
Таке ставлення змушує уважно працювати з прикладами, винятками, прикордонними випадками й контекстом. Воно також пояснює, чому Остін не поспішав із завершеними системами. Його філософія часто просувається через уточнення: спочатку вводиться розрізнення, потім перевіряється, де воно дає збій, а далі формується точніша рамка.
Для психолінгвістики ця установка легко впізнавана: сучасне емпіричне дослідження теж потребує розкладати «розуміння висловлення» на окремі процеси й експериментально перевіряти, яку інформацію слухач використовує, коли відновлює комунікативну функцію репліки.
Остін був ширшим за теорію мовленнєвих актів
У масовій культурі Остіна майже повністю ототожнюють із перформативами. Його власний корпус значно ширший. Він писав про знання, істину, сприйняття, дію, свободу та відповідальність. Після смерті були видані Sense and Sensibilia та Philosophical Papers; важливі есе на кшталт Other Minds, Truth і A Plea for Excuses демонструють його метод на інших філософських проблемах.
Саме тому Stanford Encyclopedia of Philosophy описує його внесок одразу в кількох галузях — від епістемології та теорії сприйняття до філософії дії й мови. Теорія мовленнєвих актів стала найвідомішою частиною спадщини, але не є повним портретом його роботи.
Що від Остіна залишилося в сучасній психології та когнітивній науці
Сучасна наука не просто повторює Остінову класифікацію. Вона ставить емпіричні питання, які його філософія допомогла зробити видимими: як слухач розпізнає прохання, обіцянку чи попередження; як контекст змінює інтерпретацію тієї самої фрази; наскільки рано під час обробки мовлення стає доступною прагматична функція; як очікування щодо наступної дії співрозмовника впливають на розуміння.
Огляд нейропрагматики Росаріо Томаселло в Brain and Language узагальнює експериментальні дані EEG, MEG і fMRI про обробку мовленнєвих актів. У низці парадигм прагматичні відмінності між комунікативними функціями пов’язані з дуже ранніми нейронними ефектами й різним залученням мереж, пов’язаних із дією, соціальним пізнанням та очікуванням відповіді партнера. Сам автор огляду підкреслює ранню стадію цієї галузі та потребу в подальших перевірках.
Інша сучасна лінія — обчислювальна прагматика. Огляд Judith Degen у Annual Review of Linguistics описує Rational Speech Act framework, де інтерпретація моделюється ймовірнісно з урахуванням інформативності, контексту, альтернатив і попередніх знань. Це окрема сучасна модель, а не пряме математичне продовження Остіна, але вона працює з тим самим великим питанням: як значення у взаємодії виходить за межі буквального коду висловлення.
У сучасній прагматиці та теорії мовленнєвих актів поняття Остіна співіснують з іншими підходами: аналізом імплікатур, спільного знання, діалогових послідовностей, соціальних норм, імовірнісного висновування та нейрокогнітивних механізмів. Його спадщина тут працює як концептуальний фундамент, а не як завершена емпірична теорія мозку.
Що важливо не спрощувати
По-перше, перформативність не означає, що будь-яка фраза автоматично змінює світ. Для багатьох мовленнєвих дій потрібні відповідні ролі, обставини, конвенції, взаємне розпізнавання та інколи інституційні процедури.
По-друге, іллокутивний акт і перлокутивний ефект — різні рівні аналізу. Попередження може відбутися без страху, прохання — без виконання, аргумент — без переконання. Результат у психіці або поведінці адресата не визначає сам по собі, який акт виконав мовець.
По-третє, ранній поділ на перформативи й констативи — етап розвитку Остінової концепції, а не її фінальна формула. Наприкінці How to Do Things with Words він переходить до загальнішого аналізу іллокутивної сили.
По-четверте, нейрокогнітивні й психолінгвістичні дослідження мовленнєвих актів не є простим «підтвердженням Остіна». Вони операціоналізують окремі комунікативні функції, будують власні моделі та перевіряють їх експериментально. Між історичною філософською теорією і сучасним експериментом є спадкоємність проблем, але не тотожність методів.
Остін і спілкування з ШІ
Ідеї Остіна корисні й для аналізу сучасних діалогів із мовними моделями. У взаємодії людина може сприймати фразу системи як пораду, обіцянку, вибачення, запрошення чи попередження й реагувати на неї відповідно. Така комунікативна функція на рівні людської взаємодії є реальним психологічним об’єктом дослідження.
Водночас класифікувати текст як мовленнєвий акт — не те саме, що встановити наявність у системи людського наміру, переживання, свідомості або суб’єктивної відповідальності. Остінова рамка допомагає розрізнити функцію висловлення в ситуації та припущення про внутрішній стан того, хто генерує форму. Для Artificial Era це розрізнення стає особливо важливим.
Чому Джон Остін важливий сьогодні
Остін змінив саме запитання, яке ставлять до мови. Замість того щоб питати лише «що означає це речення?» або «чи воно істинне?», він змусив додати: «що людина робить, промовляючи його саме тут і зараз?» Цей поворот відкрив шлях до систематичного аналізу обіцянок, наказів, вибачень, тверджень, запитань, інституційних декларацій і безлічі інших форм мовної дії.
Його головна спадщина — не афоризм про «слова, які щось роблять», а аналітична архітектура: мовна форма, значення, іллокутивна сила, умови успішності, реакція адресата й соціальна процедура можуть бути пов’язані, проте їх варто розрізняти. Саме це робить Остіна важливим для філософії мови, лінгвістики, психолінгвістики, соціальної комунікації та сучасної когнітивної науки.
Короткі відповіді на поширені запитання
Хто такий Джон Остін?
Джон Ленґшоу Остін — британський філософ 1911–1960 років, професор Оксфордського університету та один із засновників сучасної теорії мовленнєвих актів. Він досліджував, як значення висловлення пов’язане з тим, яку дію людина виконує словами.
Що означає назва How to Do Things with Words?
Вона вказує на центральну тезу лекцій: мовлення може бути способом дії. Обіцянка, наказ, прохання, вибачення або оголошення здійснюються не після слів, а через мовленнєву подію за належних умов.
Що таке іллокутивна сила?
Іллокутивна сила — це те, яку комунікативну дію виконує висловлення: твердження, прохання, наказ, обіцянку, попередження, вибачення тощо. Однакова пропозиційна інформація може мати різну силу залежно від форми й контексту.
Чим іллокуція відрізняється від перлокуції?
Іллокуція описує саму дію, виконану у висловленні, а перлокуція — фактичний ефект на адресата. Попередити і налякати, попросити і домогтися виконання, аргументувати і переконати — це не одна й та сама подія.
Чи залишив Остін поділ на перформативи й констативи як фінальну теорію?
Ні. Цей поділ був вихідною точкою. У ході лекцій Остін показав його обмеження й перейшов до загальнішої теорії мовленнєвих актів та іллокутивних сил.
Пов’язані статті
References
Austin, J. L. (1975). How To Do Things With Words: The William James Lectures delivered at Harvard University in 1955. Oxford University Press.
British Academy. Professor John Langshaw Austin FBA.
Degen, J. (2023). The Rational Speech Act Framework. Annual Review of Linguistics, 9, 519–540. https://doi.org/10.1146/annurev-linguistics-031220-010811.
Rowe, M. W. (2023). J. L. Austin: Philosopher and D-Day Intelligence Officer. Oxford University Press.
Stanford Encyclopedia of Philosophy. (2020). Speech Acts.
Stanford Encyclopedia of Philosophy. (2024). Pragmatics.
Stanford Encyclopedia of Philosophy. (2025). John Langshaw Austin.
Tomasello, R. (2023). Linguistic signs in action: The neuropragmatics of speech acts. Brain and Language, 236, 105203. https://doi.org/10.1016/j.bandl.2022.105203.
Warnock, G. J. (1963/2017). Austin, John Langshaw, 1911–1960. Proceedings of the British Academy, 49.