top of page

Психологічна енкциклопедія

Джон Дарлі: ефект свідка, допомога в надзвичайних ситуаціях і соціальна психологія

20 вер.
Читати 13 хв

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 20 вересня 2026 · Редакційна політика


Джон Дарлі (John McConnon Darley; 3 квітня 1938, Міннеаполіс, Міннесота, США — 31 серпня 2018, Лоренсвілл, Нью-Джерсі, США) — американський соціальний психолог, професор Принстонського університету й одна з центральних постатей експериментальної соціальної психології другої половини ХХ століття. Найвідоміша частина його спадщини — дослідження втручання свідків у надзвичайних ситуаціях, проведені разом із Біббом Латане. Саме ця програма дала психології класичні поняття дифузії відповідальності та соціального гальмування допомоги, а згодом — п’ятиетапну модель рішення про втручання. Біографічні дати, освіту та академічну кар’єру Дарлі фіксують офіційна біографія Принстонського університету і університетський некролог.


Дарлі важливий значно ширше за один ефект. Він досліджував альтруїзм і допомогу, конформність і девіацію, атрибуцію, соціальне порівняння, підтвердження очікувань, енергозбереження, моральні судження, право, покарання та те, як організації можуть нормалізувати небажану поведінку. Його науковий стиль став показовим для соціальної психології: замість пояснювати бездіяльність «поганим характером» людини, він систематично змінював ситуацію й перевіряв, як присутність інших, неоднозначність, поспіх і розподіл відповідальності змінюють поведінку. Огляд його кар’єри в Association for Psychological Science підкреслює саме цю широту — від фундаментальних соціально-психологічних процесів до прикладних проблем права й організацій.


Хто такий Джон Дарлі


Дарлі виріс у родині, де психологія була частиною повсякденного життя. Його батько, Джон Ґ. «Джек» Дарлі, був психологом-консультантом, викладачем і адміністратором Університету Міннесоти. У 1960 році Джон Дарлі здобув ступінь бакалавра психології у Swarthmore College, а в 1965 році — PhD із соціальних відносин у Гарвардському університеті. Ще до завершення дисертації він почав викладати в New York University. У 1968 році перейшов до Принстона, де працював 44 роки; був завідувачем кафедри психології, обіймав професорську кафедру Dorman T. Warren Professor of Psychology і згодом мав спільне призначення у школі публічної та міжнародної політики. Ці дані узгоджуються в офіційних матеріалах Принстона.


У Принстоні Дарлі разом із колегами формував сильну програму експериментальної соціальної психології та виховав покоління дослідників. У меморіальній статті Deborah A. Prentice в American Psychologist його описано як науковця-універсала, який робив внески в дуже різні напрями й водночас послідовно переносив базові соціально-психологічні питання на суспільні проблеми. Рецензований некролог Prentice 2019 року також фіксує його роль у розвитку принстонської школи, роботу над вступним підручником із психології та міждисциплінарні проєкти.


Від історії Кітті Дженовезе до науки про втручання свідка


Імпульсом для ранньої програми Дарлі та Латане стала широко розтиражована історія вбивства Кітті Дженовезе в Нью-Йорку 1964 року. У класичному газетному переказі стверджувалося, що 38 свідків бачили або чули напад і ніхто не допоміг. Цей сюжет десятиліттями використовували як символ міської байдужості. Для історії соціальної психології важливо розділити дві речі: сам сюжет і дослідницьку програму, яку він стимулював. Архівний аналіз Rachel Manning, Mark Levine та Alan Collins показав, що версія про «38 пасивних свідків» не підтверджується доступними доказами: немає підстав вважати, що саме 38 людей були очевидцями, що всі вони бачили вбивство або що ніхто не діяв.


Це уточнення не скасовує ефект свідка як дослідницький феномен. Воно змінює його історичну рамку. Сильна наука тут починається не з моральної притчі про байдужість, а з експериментального питання: що відбувається з рішенням конкретної людини, коли вона знає або вважає, що поруч є інші потенційні помічники? Саме так Дарлі та Латане перетворили резонансну історію на перевірювану програму про соціальний вплив, інтерпретацію неоднозначних подій і розподіл особистої відповідальності.


Експеримент із нападом: дифузія відповідальності


У найвідомішому досліді 1968 року учасники думали, що спілкуються через переговорний пристрій з іншими студентами. Під час розмови один із нібито учасників починав демонструвати ознаки тяжкого нападу. Насправді ситуація була заздалегідь записаною експериментальною процедурою, а дослідники змінювали лише те, скільки інших слухачів, на думку реального учасника, також чули подію. У статті Darley і Latané 1968 року присутність уявних інших свідків знижувала швидкість повідомлення про надзвичайну ситуацію і відчуття особистої відповідальності.


Коли учасник вважав, що він є єдиним стороннім слухачем, 85% повідомляли про напад ще під час критичної частини запису; коли він думав, що крім нього є ще четверо свідків, таких було 31%. Це не означає, що «група робить людину байдужою». Учасники не бачили поведінки інших і тому не могли просто наслідувати їхню пасивність. Маніпуляція стосувалася розподілу обов’язку діяти: якщо ситуацію чують кілька людей, кожен може припустити, що повідомить хтось інший. Цей механізм отримав назву дифузія відповідальності.


Важливо й те, чого цей експеримент не доводив. Він не встановив універсальний закон, за яким більша кількість людей завжди зменшує допомогу. Це був контрольований лабораторний сценарій зі студентською вибіркою, штучною комунікацією та конкретним типом невизначеності. Його сила полягає в причинному тесті однієї ситуаційної змінної. Питання про величину ефекту в інших умовах потребує окремого evidence — і саме його пізніше дали десятки досліджень та метааналізи.


Дим у кімнаті: як поведінка інших змінює тлумачення ситуації


Другий класичний експеримент Латане і Дарлі того ж року досліджував інший бар’єр допомоги — інтерпретацію неоднозначної події. У кімнату, де учасники заповнювали анкети, починав надходити дим. Коли людина була сама, вона частіше повідомляла про нього. Коли поруч сиділи двоє підставних учасників, які поводилися спокійно й не реагували, повідомлення ставало набагато рідшим. У публікації Latané і Darley 1968 року 75% учасників, які були наодинці, повідомили про дим; у групах із трьох реальних учасників це зробили 38% груп, а за присутності двох пасивних конфедератів — 10%.


Цей дизайн показував інший шлях соціального впливу. Коли ситуація незрозуміла, люди дивляться на реакції інших як на інформацію. Якщо всі зовні спокійні, кожен може вирішити, що подія не є небезпечною. У сучасній термінології цей процес пов’язують із плюралістичним невіглаством: приватно кілька людей можуть сумніватися або хвилюватися, але публічна відсутність реакції створює хибне враження групового спокою. У моделі Дарлі та Латане дифузія відповідальності й соціальна інтерпретація — різні механізми, хоча в реальних ситуаціях вони можуть діяти одночасно.


П’ять кроків від події до допомоги


Ранні експерименти Дарлі та Латане поступово склалися в процесуальну модель: допомога виникає не з одного миттєвого рішення, а з послідовності психологічних кроків. У книзі 1970 року The Unresponsive Bystander: Why Doesn’t He Help? вони систематизували цю логіку. Модель і сьогодні використовується у дослідженнях та програмах втручання свідків, хоча конкретні застосування до булінгу, насильства, домагань або медичних подій потребують окремої перевірки.


Перший крок — помітити подію. Людина може бути перевантажена, поспішати, дивитися в телефон або просто не звернути уваги на слабкий сигнал. Другий — інтерпретувати побачене як проблему чи надзвичайну ситуацію. Саме тут неоднозначність і реакції інших можуть створювати помилкове відчуття, що «нічого серйозного не відбувається».


Третій крок — прийняти особисту відповідальність. Тут працює дифузія: присутність інших робить психологічно доступнішою думку, що діятиме хтось інший. Четвертий — зрозуміти, як саме допомогти. Навіть людина, яка помітила небезпеку й відчула відповідальність, може не знати безпечного способу втручання. П’ятий — реалізувати рішення. На цьому етапі можуть завадити страх помилки, соціальна оцінка, небезпека для самого свідка або відсутність навичок.


Сильна сторона цієї моделі в тому, що вона не приписує бездіяльність одному моральному дефекту. Двоє людей можуть не допомогти з абсолютно різних причин: одна не помітила проблему, друга неправильно її витлумачила, третя чекала дій інших, четверта не знала, що робити. Це пояснювальна схема для аналізу поведінки, а не інструмент для «діагностики» мотивів конкретного свідка після факту.


«Добрий самарянин»: дослід Дарлі та Батсона про поспіх


У 1973 році Дарлі разом із C. Daniel Batson провів ще один класичний експеримент, який став ширшим аргументом на користь ситуаційного аналізу допомоги. Учасниками були 40 студентів теологічної семінарії. Їм потрібно було перейти до іншої будівлі й виголосити коротку промову; частина мала говорити про притчу про доброго самарянина, частина — про іншу тему. Дорогою вони зустрічали людину, яка сиділа, згорбившись, і демонструвала ознаки потреби в допомозі. Дослідники також змінювали ступінь поспіху. Оригінальна стаття Darley і Batson показала, що саме часовий тиск був головною ситуаційною змінною, пов’язаною з допомогою.


Умови дали виразний градієнт: за низького поспіху допомогу запропонували 63% учасників, за середнього — 45%, за високого — 10%. Тема майбутньої промови сама по собі не дала статистично значущого ефекту на факт допомоги. Цей результат часто переказують як парадокс: знання моральної притчі не гарантує відповідної поведінки, якщо ситуація стискає увагу й час. Проте коректніше формулювання вужче: у конкретному експерименті з малою вибіркою семінаристів маніпуляція поспіхом передбачала допомогу сильніше, ніж зміст завдання.


Для сучасного читача цей експеримент важливий ще й тому, що він розширює рамку альтруїзму. Просоціальна дія залежить не тільки від цінностей, емпатії чи декларативних переконань. На неї впливають увага, часові обмеження, доступність альтернативних дій, неоднозначність і соціальний контекст. Це одна з наскрізних ідей роботи Дарлі: ситуація може змінювати поведінку без зміни особистих переконань людини.


Що показав метааналіз: ефект свідка існує, але залежить від контексту


До 2011 року література про втручання свідків стала достатньо великою для кількісного узагальнення. Метааналіз Peter Fischer та колег об’єднав понад 7 700 учасників і 105 незалежних розмірів ефекту з досліджень від 1960-х до 2010 року. Загальний ефект у фіксованій моделі становив g = −0,35: у середньому присутність інших знижувала ймовірність або швидкість допомоги конкретного індивіда. Це підтримує основне ядро класичної програми, але водночас показує, що ефект не однаковий у всіх ситуаціях.


Ефект був слабшим у ситуаціях, які сприймалися як небезпечні, коли був присутній нападник і коли потенційні витрати втручання були фізичними. Автори також виявили умови з ненегативним ефектом, де інші люди могли давати потенційному помічникові фізичну або соціальну підтримку. Тому формула «чим більше свідків, тим менше допомоги» є надмірним спрощенням. Дані підтримують контекстно залежний ефект на поведінку окремого свідка, а не механічний закон групової бездіяльності.


Це уточнення має принципове значення для соціальної психології. Класичні лабораторні ефекти стають науково сильнішими, коли ми знаємо не лише, чи вони існують, а й за яких умов посилюються, слабшають або змінюють напрям. Саме модератори — небезпека, стосунки між свідками, характер загрози, вид присутності інших — перетворюють загальну назву «ефект свідка» на точнішу модель поведінки.


Реальні конфлікти: індивідуальний ефект і шанс жертви отримати допомогу — не одне й те саме


Ще одне важливе уточнення з’явилося в дослідженнях реальних подій. Класичний bystander effect зазвичай оцінює ймовірність втручання одного конкретного свідка залежно від кількості інших. Для людини, яка потребує допомоги, практичне питання інше: чи втрутиться хоча б хтось із присутніх? Ці дві ймовірності не тотожні. Навіть якщо шанс втручання кожного окремого свідка дещо зменшується, більша група може підвищити сукупну ймовірність того, що хоча б одна людина діятиме.


У міжнародному дослідженні Richard Philpot та колег проаналізовано відеозаписи 219 реальних публічних конфліктів у Великій Британії, Нідерландах і Південній Африці. Принаймні один свідок втручався приблизно у дев’яти з десяти конфліктів, а зі збільшенням кількості присутніх зростала ймовірність того, що втрутиться хтось. Цей результат не «спростовує» класичний ефект: він вимірює інший рівень — агрегований шанс отримати допомогу в реальній групі. Разом із метааналізом він показує, чому сучасна картина значно складніша за популярну тезу про натовп, який приречено залишається пасивним.


Надзвичайні медичні ситуації: що додають сучасні дослідження


Дарлі досліджував загальну психологію допомоги, а не створював медичний протокол. Сучасні роботи з реальних медичних надзвичайних ситуацій показують, що рішення свідка залежить і від практичних ресурсів: знань, навичок, упевненості у власних діях, попереднього навчання та підтримки середовища. Scoping review 2026 року в BMC Emergency Medicine проаналізував дослідження поведінки свідків у медичних подіях; 95% включених робіт стосувалися зупинки серця. Серед негативних детермінант часто фігурували брак знань, навичок і self-efficacy, тоді як освіта й тренування належали до потенційних мотиваторів втручання.


Ці дані добре узгоджуються з четвертим кроком моделі Дарлі та Латане — «знати, як допомогти», але не є прямою реплікацією їхніх лабораторних експериментів. Медичні дослідження мають власні задачі, результати й стандарти. Вони також не означають, що психологічної готовності достатньо для безпечного надання першої допомоги: конкретні дії залежать від типу події, навичок, локальних протоколів і вказівок екстрених служб.


Дарлі за межами ефекту свідка


Зводити Джона Дарлі до одного ефекту означало б втратити значну частину його наукового профілю. Принстонський університет перелічує серед його тем девіацію і конформність, атрибуцію, соціальне порівняння та expectancy confirmation. У середині кар’єри він близько десятиліття працював із колегами з інженерних напрямів над поведінковими підходами до енергозбереження. Пізніше його інтерес до соціального впливу й групової динаміки привів до досліджень того, як організаційні системи можуть соціалізувати або нормалізувати неправомірні дії.


Останнє велике коло його робіт стосувалося права, моральних суджень і покарання. Дарлі цікавило, як звичайні люди приписують відповідальність, оцінюють провину і співвідносять інтуїтивне відчуття справедливості з формальними правовими системами. Тут помітний той самий методологічний мотив, що й у bystander research: не задовольнятися словом «характер», а аналізувати структуру ситуації, норму, очікування й атрибуцію відповідальності.


APS у профілі лауреата William James Fellow Award за 2013 рік описує спектр його внесків від соціального порівняння, атрибуції, підтвердження очікувань, девіації, конформності та стереотипізації до енергозбереження, психології здоров’я, моралі, права й функцій покарання. Це важливо для розуміння Дарлі як дослідника соціальних механізмів, а не лише автора одного знаменитого експерименту.


Методологічна спадщина: ситуація як об’єкт причинного аналізу


У популярній культурі психологічний експеримент часто сприймається як демонстрація «які люди насправді». Роботи Дарлі цікаві тим, що їхня логіка була іншою. Експеримент порівнював ситуації, а не ставив моральний діагноз учасникам. Якщо одна й та сама людина в одному контексті швидше помічає проблему, в іншому перекладає відповідальність, а в третьому не розуміє, як допомогти, то пояснення поведінки має включати структуру середовища.


Це не заперечує індивідуальних відмінностей. Воно змінює питання: яка частина варіації поведінки походить від особистісних схильностей, а яка — від того, що людина бачить, знає, очікує від інших і вважає своєю відповідальністю? В ранньому експерименті з нападом особистісні та біографічні показники не передбачали допомогу так, як маніпуляція кількістю уявних свідків. У «доброму самарянині» поспіх виявився важливішим за тему моральної промови. Такі дизайни стали класичними прикладами ситуаційного підходу, але сучасна психологія розглядає ситуаційні та індивідуальні чинники разом, а не як взаємовиключні пояснення.


Науковий статус класичних висновків


Найстійкіший висновок програми Дарлі та Латане формулюється так: присутність інших може змінювати індивідуальне рішення про допомогу через кілька соціально-психологічних механізмів, зокрема дифузію відповідальності та інтерпретацію поведінки інших. Цей загальний ефект підтримується метааналітичними даними, але його сила залежить від контексту. Тому в енциклопедичному викладі коректно говорити про статистично виявлений і модульований ефект, а не про універсальний закон поведінки.


Класичні досліди мають обмеження, типові для експериментальної соціальної психології свого часу: переважно студентські вибірки, штучні сценарії, короткі лабораторні епізоди й американський соціальний контекст 1960–1970-х років. Це обмежує пряме перенесення конкретних чисел на сучасні міста, медичні події, онлайн-середовища або міжкультурні ситуації. Водночас контрольовані маніпуляції дають важливу причинну інформацію, а пізніші польові дослідження дозволяють перевіряти, як ці механізми проявляються поза лабораторією.


Окремої корекції потребує історія Кітті Дженовезе. Manning, Levine і Collins прямо розділяють міфологізовану оповідь про 38 бездіяльних свідків і широку, емпірично продуктивну традицію досліджень допомоги. Для історії науки це корисний урок: хибна або перебільшена медійна історія може стимулювати справжню дослідницьку програму, але згодом сама повинна бути виправлена відповідно до джерел.


Чого не означає ефект свідка


Ефект свідка не означає, що люди за своєю природою байдужі. Класичні досліди показували, що соціальний контекст може змінити індивідуальну ймовірність допомоги. У багатьох реальних конфліктах допомога, навпаки, є звичайною: CCTV-дослідження 219 конфліктів зафіксувало втручання принаймні одного свідка приблизно у 90% випадків.


Ефект свідка також не є синонімом дифузії відповідальності. Дифузія відповідальності — один із механізмів, що може зменшувати особисте відчуття обов’язку діяти. Плюралістичне невігластво стосується іншого процесу — того, як люди інтерпретують ситуацію через публічну поведінку інших. До рішення можуть також входити увага, знання способу допомоги, ризик і страх соціальної оцінки.


Нарешті, ефект не дозволяє пояснювати конкретну трагедію одним психологічним механізмом без даних. У реальній події люди можуть мати різні точки огляду, різну інформацію, різний доступ до засобів зв’язку, різний рівень небезпеки й різні можливості втручання. Психологічна модель задає питання для дослідження, але не замінює реконструкцію фактів.


Практичне значення ідей Дарлі


Головне практичне значення моделі Дарлі полягає в тому, що бар’єри допомоги можна описувати конкретно. Якщо проблема в непомітності — потрібні чіткі сигнали. Якщо в неоднозначності — важливе ясне позначення проблеми. Якщо в дифузії відповідальності — персоналізація прохання може зробити відповідальність конкретнішою. Якщо люди не знають, як діяти, важливі знання й тренування. Усе це випливає з процесуальної логіки моделі, хоча ефективність конкретної програми втручання завжди потребує власного дослідження.


У надзвичайній ситуації модель не повинна перетворюватися на вимогу ризикувати собою. Допомога може бути прямою, непрямою, організаційною або полягати у виклику компетентних служб. Яка дія є безпечною й доречною, залежить від ситуації. Психологічне поняття особистої відповідальності описує рішення свідка; воно не скасовує оцінку небезпеки, професійні протоколи та межі власних навичок.


Наукова спадщина Джона Дарлі


Дарлі помер 31 серпня 2018 року у віці 80 років. До того часу його рання програма про свідків давно стала частиною канону соціальної психології, а сама тема змістилася від питання «чому ніхто не допомагає?» до точніших питань: хто допомагає, коли, кому, за яких умов, як взаємодіють групова присутність і соціальна ідентичність, та які особливості ситуації полегшують безпечне втручання. Цей зсув добре відповідає науковій логіці, яку Дарлі застосовував протягом кар’єри: розкладати морально навантажену проблему на перевірювані механізми.


Він був членом American Academy of Arts and Sciences, мав професійні відзнаки кількох психологічних товариств, очолював професійні асоціації та у 2013 році отримав William James Fellow Award від Association for Psychological Science за значні інтелектуальні внески у фундаментальну психологічну науку. Офіційний профіль APS і меморіал Принстонського університету показують, що його спадщина поєднала теорію, експеримент і застосування до суспільних інституцій.


Поширені запитання про Джона Дарлі


Чим Джон Дарлі найбільше відомий у психології?


Найбільше — спільними з Біббом Латане дослідженнями втручання свідків у надзвичайних ситуаціях. Їхні експерименти дали класичні пояснення через дифузію відповідальності та соціальну інтерпретацію поведінки інших, а пізніше були систематизовані в п’ятиетапну модель рішення про допомогу. Окремий canonical матеріал ХАБу про сам феномен — «Ефект свідка».


Чи був Джон Дарлі єдиним автором теорії ефекту свідка?


Ні. Класична програма була спільною роботою Джона Дарлі та Бібба Латане. В одних публікаціях першим автором був Дарлі, в інших — Латане; книгу The Unresponsive Bystander вони також написали разом. Тому історично коректно говорити про модель Дарлі—Латане або Латане—Дарлі залежно від конкретного джерела.


Чи справді 38 людей бачили вбивство Кітті Дженовезе й ніхто не допоміг?


Таке формулювання сьогодні не вважається надійним історичним описом. Аналіз архівних матеріалів 2007 року не знайшов доказів того, що було саме 38 очевидців, що всі вони бачили вбивство або що всі залишалися пасивними. Водночас ця медійна історія стала важливим поштовхом до експериментального дослідження допомоги.


Чи довів Дарлі, що люди менше допомагають у великих групах?


Класичні експерименти показали зниження індивідуальної ймовірності або швидкості допомоги в певних умовах присутності інших. Метааналіз 2011 року підтвердив загальний негативний bystander effect, але також виявив сильні модератори й ситуації, де ефект послаблюється або стає ненегативним. Реальні CCTV-дані показують, що зі збільшенням кількості свідків може зростати сукупний шанс, що допоможе хоча б хтось.


Що показав експеримент «доброго самарянина»?


У дослідженні Darley і Batson 1973 року семінаристи, які сильно поспішали, значно рідше зупинялися біля людини, що демонструвала потребу в допомозі. Умови низького, середнього й високого поспіху дали приблизно 63%, 45% і 10% допомоги відповідно. Зміст промови про доброго самарянина сам по собі не дав значущого ефекту на факт допомоги.


Яка головна ідея спадщини Дарлі для сучасної соціальної психології?


Поведінку в морально значущих ситуаціях потрібно пояснювати не лише рисами людини, а й структурою ситуації: що вона помічає, як тлумачить подію, що бачить у поведінці інших, чи відчуває особисту відповідальність, чи знає спосіб дії та які ризики має втручання. Саме така декомпозиція зробила його роботи довготривалими інструментами соціально-психологічного аналізу.


Пов’язані статті








Джерела / References


Association for Psychological Science. (2013). John Darley — William James Fellow Award.


Darley, J. M., & Batson, C. D. (1973). “From Jerusalem to Jericho”: A study of situational and dispositional variables in helping behavior. Journal of Personality and Social Psychology, 27(1), 100–108. https://doi.org/10.1037/h0034449


Darley, J. M., & Latané, B. (1968). Bystander intervention in emergencies: Diffusion of responsibility. Journal of Personality and Social Psychology, 8(4), 377–383. PubMed.


Fischer, P., Krueger, J. I., Greitemeyer, T., Vogrincic, C., Kastenmüller, A., Frey, D., Heene, M., Wicher, M., & Kainbacher, M. (2011). The bystander-effect: A meta-analytic review on bystander intervention in dangerous and non-dangerous emergencies. Psychological Bulletin, 137(4), 517–537. PubMed.


Hassan, S., Jabbar, A. B. A., Raza, S., Bheesham, S., Demetres, M., Shafiq, Y., & Razzak, J. (2026). Barriers to action: Behavioral determinants of bystander intervention in medical emergencies — a scoping review. BMC Emergency Medicine, 26, 179. PubMed.


Latané, B., & Darley, J. M. (1968). Group inhibition of bystander intervention in emergencies. Journal of Personality and Social Psychology, 10(3), 215–221. PubMed.


Latané, B., & Darley, J. M. (1970). The Unresponsive Bystander: Why Doesn’t He Help? New York: Appleton-Century-Crofts. WorldCat.


Manning, R., Levine, M., & Collins, A. (2007). The Kitty Genovese murder and the social psychology of helping: The parable of the 38 witnesses. American Psychologist, 62(6), 555–562. PubMed.


Philpot, R., Liebst, L. S., Levine, M., Bernasco, W., & Lindegaard, M. R. (2020). Would I be helped? Cross-national CCTV footage shows that intervention is the norm in public conflicts. American Psychologist, 75(1), 66–75. PubMed.


Prentice, D. A. (2019). John M. Darley (1938–2018). American Psychologist, 74(8). https://doi.org/10.1037/amp0000509



 
 
bottom of page