Дифузія відповідальності: що це і чому відповідальність «розчиняється» в групі
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 20 вересня 2026 · Редакційна політика
Дифузія відповідальності — це соціально-психологічний процес, за якого людина в групі може відчувати меншу особисту зобов’язаність діяти, втручатися або відповідати за спільний результат, ніж у ситуації, де відповідальність однозначно лежить на ній. Це одне з класичних понять соціальної психології і важливий механізм для розуміння поведінки свідків, колективних рішень та інших ситуацій, де одна й та сама дія потенційно може бути виконана кількома людьми.
Слово «дифузія» тут не означає, що реальна відповідальність буквально ділиться на рівні частини або зникає. Йдеться про психологічне сприйняття: коли можливих виконавців багато, внесок кожної окремої людини здається менш визначальним, а обов’язок діяти — менш персональним. Через це з’являється проста, але інколи небезпечна логіка: «Хтось інший, напевно, зробить це».
Найкраще досліджена форма цього процесу пов’язана з поведінкою свідків. Класичні експерименти Джона Дарлі та Бібба Латане показали, що у певних лабораторних ситуаціях присутність інших потенційних свідків зменшувала індивідуальне відчуття особистої відповідальності та сповільнювала повідомлення про надзвичайну подію (Darley & Latané, 1968). Водночас сучасні дані показують, що це не універсальний закон «чим більше людей, тим менше допомоги»: значення мають небезпека, стосунки між присутніми, групова ідентичність, зрозумілість ситуації та те, чи вимірюємо ми поведінку окремої людини або ймовірність, що допоможе хоча б хтось.
Що таке дифузія відповідальності
У вузькому класичному значенні дифузія відповідальності описує зменшення суб’єктивної особистої відповідальності, коли поруч є інші люди, які також могли б діяти. Найвідоміший приклад — надзвичайна ситуація: якщо людина вважає себе єдиним свідком, вона чіткіше розуміє, що рішення залежить саме від неї. Якщо ж вона вважає, що подію бачать ще десятеро, психологічна «частка» її особистого обов’язку може здаватися меншою.
У ширшому значенні поняття застосовують до колективних дій і рішень, де причинний внесок, контроль або відповідальність розподілені між кількома учасниками. Оглядова робота про спільну відповідальність у колективних рішеннях підкреслює, що групове рішення може зменшувати переживання особистого тягаря негативного результату, зокрема через менші очікувані жаль, покарання чи стрес (El Zein, Bahrami & Hertwig, 2019). Автори водночас прямо зазначають, що частина доказів для цієї ширшої рамки є непрямою, тому її варто розглядати як перспективну модель, а не як пояснення будь-якої групової поведінки.
Дифузія відповідальності належить до ширшої групової динаміки, але не є синонімом «впливу групи» загалом. Група може посилювати допомогу, координацію та відповідальність так само, як іноді може їх послаблювати. Науково коректніше запитувати не «що група робить з людиною», а «за яких умов структура ситуації робить особисту відповідальність чіткішою або розмитішою».
Чому відповідальність може «розчинятися» в групі
1. Людина відчуває себе менш незамінною
Ключова умова — низька суб’єктивна незамінність, або низька «поворотність» власної дії: людина думає, що результат однаково може забезпечити хтось інший. Коли один учасник є очевидним єдиним виконавцем, відповідальність локалізована. Коли можливих виконавців багато і ролі не визначені, межа «це моє завдання» стає менш чіткою.
Експериментальні дослідження колективних рішень підтверджують, що зменшення індивідуальної вирішальності може створювати умови для дифузії відповідальності. Наприклад, у дослідженні групових рішень з економічними наслідками ефект відповідальності залежав від того, наскільки окрема людина була вирішальною для результату, а з повторенням частина ефекту слабшала (Brütt, Schram & Sonnemans, 2020). Це важливе нагадування: дифузія не є автоматичною властивістю будь-якої групи.
2. Люди читають поведінку інших як інформацію
В неоднозначній ситуації ми дивимося на інших, щоб зрозуміти, що відбувається. Якщо всі мовчать, кожен може вирішити, що подія несерйозна. Це вже близький, але окремий механізм — плюралістичне невігластво та інформаційний соціальний вплив. Тому пасивність натовпу не завжди означає, що кожен свідомо «передав відповідальність» іншому: інколи люди спочатку помилково роблять висновок, що втручання взагалі не потрібне.
У класичному експерименті з димом у кімнаті учасники значно інакше реагували залежно від того, чи були самі, чи перебували поруч з іншими людьми (Latané & Darley, 1968). Цей тип результату важливий саме тим, що показує роль соціальної інформації: поведінка інших впливає не лише на питання «хто має діяти», а й на питання «чи є тут взагалі проблема».
3. Втручання має соціальну ціну
Навіть коли людина помітила проблему, вона може боятися помилитися, перебільшити небезпеку, виглядати незграбно або порушити неявну норму «не втручайся». У літературі це описують як оцінювальне гальмування або audience inhibition. Воно може діяти разом із дифузією відповідальності, але концептуально відрізняється від неї: тут людина утримується не тому, що відповідальність «належить іншим», а тому, що передбачає соціальну оцінку власної дії.
4. Спільна дія може змінювати переживання власної агентності
Дифузія відповідальності може стосуватися не лише свідомого виправдання після події. В експерименті з вимірюванням відчуття агентності присутність іншого потенційного агента зменшувала суб’єктивне відчуття контролю над наслідком навіть тоді, коли причинний автор дії був очевидним. Автори також зафіксували зміни в нейрофізіологічному показнику обробки результату (Beyer et al., 2017). Це окреме лабораторне свідчення можливого механізму, а не доказ того, що така нейронна картина пояснює всі реальні випадки групової бездіяльності.
5. Спільна відповідальність може психологічно зменшувати тягар рішення
Колективне рішення інколи привабливе саме тим, що його наслідок не приписується одній людині. У перспективній моделі спільної відповідальності El Zein та співавтори (2019) описують зниження потенційного жалю, покарання і стресу як одну з причин, чому люди можуть віддавати перевагу колективному рішенню. Це розширює поняття дифузії за межі надзвичайних ситуацій і допомагає пояснювати, чому нечітке колективне авторство рішень іноді зменшує відчуття персональної підзвітності.
Класичний експеримент Дарлі й Латане: що він насправді показав
У 1968 році Джон Дарлі та Бібб Латане опублікували експеримент, який став центральним для поняття дифузії відповідальності (Darley & Latané, 1968). Студенти спілкувалися через переговорну систему і чули, як один з учасників нібито переживає епілептичний напад. Насправді ситуація була інсценована. Критична маніпуляція полягала в тому, скільки інших людей, як вважав учасник, також чули цю подію.
Коли людина думала, що вона єдина знає про надзвичайну ситуацію, відповідальність була персоналізована. Коли вона вважала, що про подію знають інші, індивідуальне відчуття особистої відповідальності та швидкість повідомлення зменшувалися. Автори запропонували пояснення, за яким сам факт наявності інших потенційних помічників змінює структуру рішення: кожен може очікувати, що ініціативу візьме хтось інший.
Цей висновок отримав підтримку в подальших дослідженнях різних ситуацій допомоги. Огляд першого десятиліття цієї традиції дійшов висновку, що соціальне гальмування індивідуальної допомоги є доволі стійким результатом, але його сила залежить від неоднозначності події, характеристик свідків і потерпілих, комунікації та умов дослідження (Latané & Nida, 1981).
Ще один ранній експеримент показав, що двоє незнайомців повільніше й рідше допомагали жінці, яка нібито впала в сусідній кімнаті, ніж учасники, що чекали наодинці; пари друзів реагували швидше, ніж пари незнайомців (Latané & Rodin, 1969). Це вже вказувало, що не лише кількість людей, а й характер зв’язку між ними змінює поведінку.
Історія Кітті Дженовезе: важливе виправлення
У популярних переказах виникнення досліджень ефекту свідка часто пов’язують із вбивством Кітті Дженовезе в Нью-Йорку 1964 року та історією про «38 свідків, які бачили напад і нічого не зробили». Ця версія стала майже канонічною в підручниках і масовій культурі, але вона не витримує історичної перевірки.
Аналіз архівних матеріалів показав, що немає доказів ані того, що 38 людей спостерігали вбивство, ані того, що всі вони бачили напад, ані того, що всі залишилися бездіяльними (Manning, Levine & Collins, 2007). Важливо розділяти дві речі: легенда про «38 байдужих свідків» є ненадійною, а експериментальна традиція дослідження поведінки свідків має власну доказову базу, незалежну від цієї легенди.
Дифузія відповідальності й ефект свідка — не одне й те саме
Ефект свідка — це описуваний у дослідженнях патерн: за певних умов присутність інших людей зменшує ймовірність або швидкість втручання окремого свідка. Дифузія відповідальності — один із механізмів, який може сприяти цьому патерну. Тому коректна логіка звучить так: дифузія відповідальності може бути причиною частини ефекту свідка, але ефект свідка не зводиться лише до дифузії.
Інші механізми включають помилкову інтерпретацію ситуації через спостереження за спокійною поведінкою інших, страх негативної оцінки, невизначеність щодо способу допомоги, оцінку ризику та соціальну ідентичність. На різних етапах рішення можуть працювати різні перешкоди: людина має помітити подію, визначити її як таку, що потребує втручання, прийняти особисту відповідальність, зрозуміти, що саме робити, і реалізувати дію.
Тому в науковому описі варто розділяти ці рівні: дифузія відповідальності пояснює механізм особистої відповідальності в групі, тоді як ефект свідка охоплює ширшу сукупність умов і процесів, що змінюють втручання. Це розрізнення також узгоджується з сучасними даними, за якими груповий розмір інколи може не гальмувати, а за певних соціальних умов навіть підтримувати втручання (Levine & Crowther, 2008).
Що показують сучасні дослідження
Метааналіз: ефект реальний, але контекст має значення
Найважливіше кількісне узагальнення класичної літератури — метааналіз 2011 року, що охопив понад 7 700 учасників і 105 незалежних ефектів (Fischer et al., 2011). Загальний ефект був негативним для індивідуального втручання (g = −0,35): у середньому присутність інших знижувала готовність окремої людини допомогти.
Водночас цей самий метааналіз показав важливі межі узагальнення. Ефект слабшав у небезпечних ситуаціях, коли був присутній нападник або коли втручання мало фізичну ціну. Автори описали також умови, за яких інші люди можуть бути джерелом фізичної підтримки, а не причиною пасивності (Fischer et al., 2011). Отже, формула «натовп завжди паралізує» суперечить самій доказовій базі.
Групова ідентичність може змінити напрям ефекту
Дослідження соціальної ідентичності показують, що люди частіше допомагають тим, кого сприймають як «своїх», а розширення меж спільної ідентичності може збільшувати допомогу тим, кого раніше сприймали як зовнішню групу (Levine et al., 2005). В іншій серії експериментів більша група гальмувала втручання серед незнайомців, але могла заохочувати його серед друзів або людей зі спільною соціальною категорією (Levine & Crowther, 2008). Це один із найсильніших аргументів проти уявлення, що сама кількість людей автоматично породжує бездіяльність.
Ці результати добре поєднуються з теорією соціальної ідентичності: поведінка в групі залежить від того, ким люди вважають одне одного, які норми пов’язують зі своєю групою і чи сприймають втручання як «нашу» спільну дію.
Польові відеодані змінюють популярну картину пасивного натовпу
У великому систематичному дослідженні реальних публічних конфліктів за записами камер спостереження у Великій Британії, Нідерландах і Південній Африці було проаналізовано 219 інцидентів. Принаймні один свідок втручався приблизно в дев’яти з десяти випадків, а більша кількість присутніх була пов’язана з вищою ймовірністю, що допоможе хоча б хтось (Philpot et al., 2020).
На перший погляд це суперечить класичному ефекту свідка, але тут вимірюються різні рівні. Класична лабораторна логіка часто питає: «чи зменшується ймовірність, що конкретна людина допоможе, коли є інші?» Польове дослідження може питати: «чи зростає ймовірність, що з усієї групи допоможе хоча б одна людина?» Обидва твердження можуть бути одночасно правдивими. Якщо індивідуальний шанс дещо знижується, але людей стає набагато більше, агрегована ймовірність будь-якої допомоги може зростати.
Дифузія відповідальності поза ситуацією свідка
Поняття використовують і в дослідженнях колективних рішень. Експериментальна робота з груповими економічними рішеннями виявила дифузію відповідальності за егоїстичні рішення в частині умов, але ефект змінювався з досвідом і самовідбором учасників у групи (Brütt, Schram & Sonnemans, 2020). Інше дослідження соціального контролю в моделі «дилеми добровольця» показало, що неоднорідність групи може зменшувати проблему: коли один учасник має очевидно нижчу ціну втручання, очікування щодо того, хто має діяти, стає чіткішим (Przepiorka & Diekmann, 2018).
Ці роботи важливі для практики, але вони не дають права переносити один лабораторний ефект на будь-яку організацію, команду або суспільство. У реальному колективі одночасно діють формальні ролі, влада, професійні норми, репутація, компетентність, спільна історія, взаємозалежність і система санкцій. Дифузія відповідальності — один можливий процес усередині цієї складнішої системи.
Де дифузія відповідальності найімовірніша
Ризик дифузії зростає не просто тому, що «людей багато», а коли сама структура ситуації робить особисту роль нечіткою. Найтиповіша комбінація — багато потенційних виконавців, взаємозамінні ролі, невизначений власник завдання, слабка видимість індивідуального внеску і відсутність прямого запиту.
У надзвичайній ситуації це може виглядати як натовп, де кожен бачить проблему, але ніхто не знає, хто вже викликав допомогу. У робочій команді — як завдання «нам треба зробити», для якого немає одного відповідального. У колегіальному рішенні — як результат, який підписали всі, але ніхто не відчуває себе його автором. У спільноті — як порушення норми, яке всі засуджують, але кожен чекає, що втрутиться інший.
Водночас чіткі соціальні норми, спільна ідентичність, конкретний розподіл ролей і видима взаємна координація можуть змінити цю структуру. Тому група — не причина сама по собі; важливо, як у ній організовані очікування, ролі та підзвітність.
Що посилює дифузію відповідальності
По-перше, невизначеність ролей: якщо немає відповіді на питання «хто саме має діяти?», кожен може очікувати ініціативи іншого. По-друге, низька індивідуальна вирішальність: коли людина вважає, що її внесок нічого не змінить або легко буде замінений. По-третє, неоднозначність події: якщо незрозуміло, чи справді потрібне втручання, бездіяльність інших стає джерелом інформації. По-четверте, відсутність комунікації: учасники не знають, чи вже хтось узяв відповідальність.
Важливо не перетворювати цей перелік на механічну формулу. Наприклад, велика кількість людей може посилити дифузію в одній ситуації і підвищити шанс реальної допомоги в іншій. Друзі можуть координуватися краще за незнайомців. Спільна ідентичність може активувати норму взаємодопомоги. Небезпечність події може зробити потребу у втручанні настільки очевидною, що інформаційна невизначеність зникає.
Як зменшити дифузію відповідальності
Найсильніший практичний принцип — перетворити розмиту колективну відповідальність на конкретну персональну роль. Це не потребує припущення, що люди «ледачі» або «байдужі». Достатньо змінити архітектуру ситуації так, щоб кожен розумів, хто є власником наступної дії.
Назвіть конкретну людину і конкретну дію
У ситуації, де потрібна допомога, звернення «Хтось викличте допомогу» залишає роль відкритою для всіх і водночас ні для кого. Значно ясніша структура: звернутися до конкретної людини за помітною ознакою або ім’ям і дати одне конкретне завдання. У реальній небезпечній ситуації пріоритетом залишається власна безпека; пряме призначення ролей не означає, що людина має наражати себе на фізичний ризик.
Призначайте одного власника завдання
У командах корисно розділяти «хто бере участь» і «хто відповідає за завершення». Колективне обговорення може бути широким, але наступний крок має мати одного названого власника, дедлайн і критерій завершення. Фраза «ми вирішили» не відповідає на питання «хто зробить».
Закривайте цикл комунікації
Якщо завдання передано конкретній людині, важливо отримати підтвердження: вона почула, зрозуміла і взяла його. У складних середовищах це називають closed-loop communication — комунікацією із замкненим циклом. Її психологічна перевага проста: роль стає публічно визначеною і перестає бути взаємозамінною.
Фіксуйте авторство рішень і точки ескалації
Для колективних рішень корисно записувати, хто запропонував рішення, хто його схвалив, хто має перевірити ризики і хто зупиняє процес, якщо з’являються нові дані. Це не скасовує спільну відповідальність, а робить її структурованою. Чим ясніше причинний внесок і право на дію, тим менше простору для післяфактумного «я думав, це робить хтось інший».
Не плутайте психологічне пояснення з виправданням
Дифузія відповідальності пояснює, чому суб’єктивне відчуття обов’язку може змінюватися в групі. Вона не означає автоматичного зникнення моральної, професійної чи юридичної відповідальності. Психологічне переживання «я відповідав менше» і нормативне питання «хто насправді відповідає» — різні рівні аналізу. Для останнього корисно також відрізняти дифузію від атрибуції відповідальності — процесу, за допомогою якого ми приписуємо собі та іншим причинність, намір і відповідальність за результат.
З чим найчастіше плутають дифузію відповідальності
Ефект свідка
Ефект свідка — ширший поведінковий патерн щодо допомоги у присутності інших. Дифузія відповідальності — один із механізмів, що може його породжувати. В одній ситуації ефект свідка може бути пов’язаний переважно з дифузією, в іншій — з неоднозначністю, соціальною оцінкою, ризиком або нормами групи.
Плюралістичне невігластво
Плюралістичне невігластво виникає, коли люди приватно думають одне, але помилково вважають, що більшість думає інакше. У ситуації свідка воно може виглядати так: кожен стурбований, але бачить спокій інших і робить висновок, що втручання не потрібне. Тут центральна проблема — хибна соціальна інформація, а не поділ відповідальності.
Соціальна лінь
Соціальна лінь — зменшення індивідуального зусилля під час виконання спільного завдання порівняно з індивідуальною роботою за певних умов. Вона може мати спільні передумови з дифузією відповідальності, зокрема низьку видимість особистого внеску, але це інша дослідницька традиція: її центральна змінна — зусилля в колективній продуктивності, а не готовність прийняти персональну відповідальність за дію чи наслідок.
Конформність і соціальний вплив
Конформність описує зміну судження або поведінки під впливом реальної чи уявної позиції групи. Дифузія відповідальності може співіснувати з конформністю, але не потребує того, щоб людина прийняла групову думку. Ширший контекст цих процесів розглядає стаття про соціальний вплив.
Деіндивідуація
Деіндивідуація — окрема теоретична традиція про те, як анонімність, групова зануреність і зміни самокатегоризації можуть впливати на поведінку. Звести дифузію відповідальності до «втрати особистості в натовпі» означало б змішати різні механізми. Людина може чудово усвідомлювати себе і водночас вважати, що конкретне завдання належить не їй.
Групова поляризація
Групова поляризація — зміщення групового судження до більш вираженої позиції після обговорення. Історично дифузію відповідальності пропонували як одне з пояснень ризикових зсувів у групах, але сучасні моделі поляризації включають інші механізми — переконливі аргументи, соціальне порівняння та ідентичність. Тому ці поняття не слід використовувати як взаємозамінні.
Поширені міфи
Міф 1. Якщо поруч багато людей, ніхто не допоможе
Ні. Метааналіз підтверджує середній негативний ефект присутності інших на індивідуальне втручання, але показує значні модератори (Fischer et al., 2011). Польові відеодані, навпаки, показують, що в реальних публічних конфліктах допомога принаймні від одного свідка є дуже поширеною (Philpot et al., 2020).
Міф 2. Дифузія відповідальності означає байдужість
Не обов’язково. Людина може бути стурбованою, але не діяти, бо вважає, що хтось інший компетентніший, уже втрутився або має більше підстав це зробити. Класична робота Дарлі й Латане якраз була важливою тому, що запропонувала ситуаційне пояснення замість простого ярлика «апатія».
Міф 3. У групі відповідальність реально ділиться на всіх
Психологічна дифузія описує сприйняття і поведінкову структуру, а не юридичну формулу. У формальній організації відповідальність може бути чітко визначена правилами навіть тоді, коли суб’єктивно учасники відчувають її як розмиту.
Міф 4. Один знаменитий експеримент довів універсальний закон людської поведінки
Наукове значення дифузії відповідальності ґрунтується не на одному експерименті, а на десятиліттях досліджень, оглядах, метааналізі та сучасних польових і лабораторних роботах. Ця ж сукупність доказів показує межі ефекту. Сильна теорія не лише відтворює класичний результат, а й пояснює, коли він слабшає, зникає або змінює напрям.
Практичне значення для команд і організацій
Для організацій головний висновок простий: колективна участь і персональна підзвітність мають бути спроєктовані одночасно. Команда може спільно аналізувати проблему, але кожен критичний крок потребує названого власника. Комісія може ухвалювати рішення колегіально, але має бути зрозуміло, хто перевіряє ризики, хто документує підстави і хто має повноваження зупинити виконання.
Особливо вразливі до розмиття відповідальності завдання, що переходять між функціями: «це мав зробити відділ», «ми думали, що перевірить інша команда», «усі були в копії листа». Наявність багатьох адресатів не створює власника. Системне рішення — не збільшувати кількість спостерігачів, а визначати відповідального, резервного виконавця, дедлайн і правило ескалації.
Це також пояснює, чому здорові групові процеси потребують не лише співпраці, а й ясності ролей. Взаємна підтримка і персональна відповідальність не суперечать одна одній: добре організована група може одночасно розподіляти роботу й робити кожен критичний внесок видимим.
FAQ
Чи є дифузія відповідальності когнітивним упередженням?
Її частіше описують як соціально-психологічний процес або механізм групової поведінки, а не як окреме когнітивне упередження в традиції judgment and decision science. Вона може включати помилки судження — наприклад, хибне припущення, що інший уже діє, — але поняття ширше за одну систематичну помилку мислення.
Чи є дифузія відповідальності діагнозом або рисою особистості?
Ні. Це не клінічний діагноз і не стабільна риса, яку можна встановити за одним тестом. Це контекстний процес: одна й та сама людина може легко брати відповідальність в одній групі й чекати ініціативи інших в іншій.
Чому пряме звернення до конкретної людини допомагає?
Пряме звернення прибирає одну з ключових умов дифузії — невизначеність щодо того, хто є виконавцем. Після фрази «ви, будь ласка, зробіть X» завдання перестає бути відкритим для невизначеної множини людей. Це не гарантує дію, але робить персональну роль однозначнішою.
Чи завжди велика група знижує відповідальність?
Ні. Розмір групи взаємодіє зі стосунками, спільною ідентичністю, нормами і типом ситуації. Levine & Crowther (2008) показали умови, за яких більша група може заохочувати допомогу, а Philpot et al. (2020) виявили, що в реальних публічних конфліктах більше свідків було пов’язано з більшою ймовірністю допомоги хоча б від когось.
Чим дифузія відповідальності відрізняється від особистої безвідповідальності?
Особиста відповідальність — широке поняття про визнання власної частки вибору і наслідків. Дифузія відповідальності описує ситуаційну зміну того, наскільки ця частка відчувається персональною у присутності інших. Тому не варто з одного епізоду групової бездіяльності робити висновок про характер людини.
Чи працює дифузія відповідальності в інтернеті?
Цифрові середовища створюють багато умов, схожих на класичні: велика аудиторія, невизначені ролі, низька видимість того, хто вже відреагував. Але конкретні онлайн-феномени — кібербулінг, модерація, взаємодопомога, колективні рішення — мають власну доказову базу. Тому переносити класичний лабораторний ефект на «інтернет загалом» без окремих даних некоректно.
Короткий висновок
Дифузія відповідальності — це не магічне «розчинення моралі» в натовпі, а зміна структури особистого обов’язку, коли потенційних виконавців або авторів результату стає кілька. Найкраще підтверджена вона в дослідженнях поведінки свідків і має підтримку в частині робіт про спільні рішення та групову агентність. Її сила залежить від контексту, а присутність інших може як гальмувати, так і підтримувати допомогу.
Практичний наслідок — робити відповідальність видимою: називати конкретну людину, конкретну дію, власника рішення і момент ескалації. Там, де «відповідають усі», психологічно легко виникає відчуття, що прямо зараз не відповідає ніхто.
Пов’язані статті
Джерела
Beyer, F., Sidarus, N., Bonicalzi, S., & Haggard, P. (2017). Beyond self-serving bias: diffusion of responsibility reduces sense of agency and outcome monitoring. Social Cognitive and Affective Neuroscience, 12(1), 138–145. https://doi.org/10.1093/scan/nsw160
Brütt, K., Schram, A., & Sonnemans, J. (2020). Endogenous group formation and responsibility diffusion: An experimental study. Games and Economic Behavior, 121, 1–31. https://doi.org/10.1016/j.geb.2020.02.003
Darley, J. M., & Latané, B. (1968). Bystander intervention in emergencies: Diffusion of responsibility. Journal of Personality and Social Psychology, 8(4), 377–383. https://doi.org/10.1037/h0025589
El Zein, M., Bahrami, B., & Hertwig, R. (2019). Shared responsibility in collective decisions. Nature Human Behaviour, 3, 554–559. https://doi.org/10.1038/s41562-019-0596-4
Fischer, P., Krueger, J. I., Greitemeyer, T., Vogrincic, C., Kastenmüller, A., Frey, D., Heene, M., Wicher, M., & Kainbacher, M. (2011). The bystander-effect: A meta-analytic review on bystander intervention in dangerous and non-dangerous emergencies. Psychological Bulletin, 137(4), 517–537. https://doi.org/10.1037/a0023304
Latané, B., & Darley, J. M. (1968). Group inhibition of bystander intervention in emergencies. Journal of Personality and Social Psychology, 10(3), 215–221. https://doi.org/10.1037/h0026570
Latané, B., & Rodin, J. (1969). A lady in distress: Inhibiting effects of friends and strangers on bystander intervention. Journal of Experimental Social Psychology, 5(2), 189–202. https://doi.org/10.1016/0022-1031(69)90046-8
Latané, B., & Nida, S. (1981). Ten years of research on group size and helping. Psychological Bulletin, 89(2), 308–324. https://doi.org/10.1037/0033-2909.89.2.308
Levine, M., Prosser, A., Evans, D., & Reicher, S. (2005). Identity and emergency intervention: How social group membership and inclusiveness of group boundaries shape helping behavior. Personality and Social Psychology Bulletin, 31(4), 443–453. https://doi.org/10.1177/0146167204271651
Levine, M., & Crowther, S. (2008). The responsive bystander: How social group membership and group size can encourage as well as inhibit bystander intervention. Journal of Personality and Social Psychology, 95(6), 1429–1439. https://doi.org/10.1037/a0012634
Manning, R., Levine, M., & Collins, A. (2007). The Kitty Genovese murder and the social psychology of helping: The parable of the 38 witnesses. American Psychologist, 62(6), 555–562. https://doi.org/10.1037/0003-066X.62.6.555
Philpot, R., Liebst, L. S., Levine, M., Bernasco, W., & Lindegaard, M. R. (2020). Would I be helped? Cross-national CCTV footage shows that intervention is the norm in public conflicts. American Psychologist, 75(1), 66–75. https://doi.org/10.1037/amp0000469
Przepiorka, W., & Diekmann, A. (2018). Heterogeneous groups overcome the diffusion of responsibility problem in social norm enforcement. PLOS ONE, 13(11), e0208129. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0208129