Атрибуція: що це, як ми пояснюємо поведінку та теорії атрибуції
Оновлено: 20 вер.
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 16 липня 2023 · Редакційна політика
Атрибуція: що це
Атрибуція — це психологічний процес, за допомогою якого люди пояснюють причини поведінки та подій або роблять висновки про наміри, властивості й стани людини на підставі того, що спостерігають. Простими словами, атрибуція починається тоді, коли ми переходимо від «що сталося?» до «чому це сталося?» або «що ця поведінка говорить про людину?».
Наприклад, колега не відповів на повідомлення. Одне пояснення — він неуважний або незацікавлений. Інше — він був на зустрічі, не бачив повідомлення або мав термінове завдання. Факт один і той самий, але пояснення причин різні. Саме такі переходи від спостережуваної події до припущення про її причину є центральною темою досліджень атрибуції.
У сучасній соціальній психології слово «атрибуція» вживають щонайменше у двох близьких значеннях. Перше — пояснення поведінки, тобто відповідь на запитання «чому людина так зробила?». Друге — приписування або висновок: наприклад, коли з окремого вчинку роблять висновок про рису характеру, намір, ставлення чи відповідальність. Ці процеси пов’язані, але психологічно не тотожні.
Чому люди шукають причини поведінки
Соціальний світ складається не лише з видимих дій. Нам доводиться передбачати, чого чекати від інших, розрізняти випадковість і намір, оцінювати відповідальність, довіру та можливі наслідки взаємодії. Причинне пояснення допомагає зробити поведінку зрозумілою і включити окрему подію в ширшу модель людини та ситуації.
Водночас атрибуція є висновком, а не прямим доступом до об’єктивної причини. Те саме спостереження може бути сумісним із кількома поясненнями. Людина використовує доступну інформацію, попередні знання, очікування, контекст і власні уявлення про те, як зазвичай поводяться люди. Саме тому дослідження атрибуції одночасно стосуються причинного мислення, соціального сприймання та упереджень судження.
Фріц Гайдер і початок досліджень атрибуції
Фріц Гайдер заклав засадничу концептуальну програму дослідження атрибуції у межах ширшої «наївної» або повсякденної психології. Його головна монографія The Psychology of Interpersonal Relations вийшла 1958 року. Гайдера цікавило, якими неформальними поняттями люди користуються, коли намагаються зрозуміти інших: намір, бажання, можливість, зусилля, здатність, причина, відповідальність, користь, шкода.
У Гайдера причинне пояснення не зводилося до механічного вибору між «внутрішньою» і «зовнішньою» причиною. Він розрізняв особисту та безособову причинність, навмисні й ненавмисні події, мотиваційні сили та умови, що дають змогу досягти результату. Для навмисної дії особливо важливими є мотиви, цілі й наміри; для результату — також здатність, зусилля, складність завдання та обставини.
Пізніші автори розвинули з цієї програми кілька різних моделей. Тому точніше говорити про теорії атрибуції у множині. Гайдер є вихідною постаттю поля, але не автором усіх правил і класифікацій, які з’явилися в подальшій соціальній психології.
Каузальна атрибуція: внутрішні й зовнішні пояснення
Каузальна атрибуція — це пояснення причин події або поведінки. У навчальних викладах часто використовують просте розрізнення між диспозиційними та ситуаційними поясненнями. Диспозиційне пояснення пов’язує поведінку з характеристиками людини — її намірами, установками, здібностями або рисами. Ситуаційне пояснення пов’язує її з умовами, вимогами середовища, діями інших людей, випадком або обмеженнями ситуації.
Таке розрізнення корисне як перший крок, але воно не описує всю структуру атрибутивного мислення. Намір не те саме, що риса характеру; тимчасовий стан не те саме, що стабільна властивість; складність завдання не те саме, що соціальний тиск. Сучасні й історичні моделі розглядають більше параметрів, ніж просто місце причини «всередині» чи «зовні» людини.
Саме тут стара популярна схема легко вводить в оману: «внутрішня/зовнішня» та «стабільна/змінна» — не дві універсальні пари типів, які однаково застосовуються до всіх атрибуцій. Локус і стабільність стали особливо важливими вимірами у пізнішій мотиваційній моделі Бернарда Вайнера, а їхнє значення залежить від конкретної теоретичної задачі.
Теорії атрибуції: кілька різних моделей
Після Гайдера дослідження розійшлися на кілька напрямів. Одні моделі пояснювали, як зі спостережуваної дії робиться висновок про диспозицію людини; інші — як спостерігач порівнює інформацію про людей, об’єкти й ситуації; ще інші — як пояснення успіху та невдачі пов’язані з очікуваннями, мотивацією й емоціями.
Теорія відповідного висновку Джонса—Девіса
Едвард Е. Джонс і Кіт Девіс у 1965 році сформулювали теорію відповідного висновку (correspondent inference theory). Їх цікавило, за яких умов спостерігач переходить від дії до висновку про стійку диспозицію або намір людини. Особливе значення мають свобода вибору, передбачувані наслідки дії та те, наскільки наслідки дають змогу відрізнити одну можливу мотивацію від іншої.
Ця модель стосується передусім висновків про людину з її навмисної поведінки. Вона не є загальною таблицею всіх можливих причин подій і не замінює інших теорій атрибуції.
Коваріаційна модель Гарольда Келлі
Гарольд Келлі розвинув інший підхід: причину можна оцінювати за тим, як ефект змінюється разом із можливими причинами. У коваріаційній моделі особливо відомі три види інформації:
Консенсус: чи поводяться інші люди подібно щодо того самого об’єкта або в тій самій ситуації.
Відмінність або специфічність (distinctiveness): чи виникає така поведінка саме щодо цього об’єкта, чи проявляється в багатьох інших ситуаціях.
Послідовність (consistency): чи повторюється така сама поведінка цієї людини щодо цього об’єкта в різний час і за подібних умов.
Комбінація цих сигналів може підтримувати різні причинні висновки. Наприклад, якщо майже всі реагують однаково на певну подію, реакція специфічна саме для неї та повторюється, пояснення через властивості ситуації або об’єкта стає правдоподібнішим. Якщо ж поведінка характерна переважно для однієї людини і проявляється в різних контекстах, більше підстав шукати причини, пов’язані з нею.
Келлі також описував принципи конфігурації причин, зокрема дисконтування та підсилення: наявність кількох правдоподібних причин змінює вагу, яку спостерігач надає кожній із них. Тому його модель значно ширша за просте протиставлення «характер або ситуація».
Атрибуційна модель Бернарда Вайнера
Бернард Вайнер розвинув атрибуційний підхід у дослідженнях мотивації, успіху й невдачі. У його моделі причини результату описують за трьома головними вимірами:
Локус: причина сприймається як пов’язана з людиною або з зовнішніми умовами.
Стабільність: причина сприймається як відносно стійка або така, що може змінюватися.
Контрольованість: причина сприймається як більш або менш підконтрольна людині.
Наприклад, здібність, зусилля, складність завдання й випадок можуть мати різний профіль за цими вимірами. Вайнер пов’язував сприйняту стабільність із очікуваннями майбутнього успіху, а локус і контрольованість — з емоційними та мотиваційними наслідками. Це спеціалізована теорія мотивації та емоцій, а не універсальна класифікація всіх атрибуцій.
Помилки й упередження атрибуції
Атрибутивні судження можуть систематично відхилятися від повного врахування контексту. Найвідоміший приклад — фундаментальна помилка атрибуції: тенденція в певних умовах переоцінювати диспозиційні пояснення поведінки іншої людини та недооцінювати ситуаційні обмеження. Назву fundamental attribution error запровадив Лі Росс у 1977 році; класичним експериментальним попередником стала робота Едварда Е. Джонса і Віктора А. Гарріса 1967 року.
Інший відомий приклад — гіпотеза асиметрії «актор—спостерігач»: начебто власну поведінку люди частіше пояснюють ситуацією, а чужу — диспозиціями. Ця формула стала популярною в підручниках, але метааналіз Бертрама Малле 2006 року, що охопив 173 дослідження, не виявив загальної асиметрії без урахування спеціальних умов і модераторів. Це показовий приклад того, як класичне узагальнення може змінитися після накопичення ширшого корпусу даних.
Для самосприйняття та оцінювання результатів також досліджують упередження на користь себе: схильність пов’язувати позитивні результати з собою сильніше, ніж негативні. Метааналітичні дані підтверджують цей патерн у багатьох вибірках, але його величина суттєво змінюється залежно від культури, віку та інших характеристик. Отже, атрибутивне упередження коректніше описувати як статистичну тенденцію за певних умов, а не як незмінний закон поведінки кожної людини.
Культура і контекст
Культурна психологія показує, що стиль причинного пояснення формується не в ізоляції від соціального середовища. У низці досліджень учасники зі східноазійських культур частіше враховували соціальний контекст поведінки, тоді як у західних вибірках сильніше проявлялися диспозиційні пояснення. Ці відмінності виявлялися не лише у словесних відповідях, а й у завданнях на сприймання та пам’ять.
Такі результати не дають підстав ділити культури на два жорсткі «типи атрибуції». Усередині кожної культури існує велика варіативність, а на пояснення впливають конкретна ситуація, норми, доступна інформація, мотивація і спосіб постановки запитання. Сучасний підхід розглядає культуру як один із чинників, що змінює ймовірність певного пояснення.
Як атрибуція працює у повсякденних ситуаціях
У стосунках
Один і той самий вчинок партнера може бути пояснений через намір («він мене ігнорує»), тимчасовий стан («вона виснажена»), зовнішнє обмеження («не могла відповісти через роботу») або стійку рису («він байдужий»). Від вибраного пояснення залежатимуть очікування щодо наступної взаємодії, оцінка відповідальності та емоційна реакція.
У роботі
Результат працівника можна пов’язати зі здібностями, зусиллями, ресурсами, складністю завдання, координацією команди або випадковими обставинами. Організаційні дослідження атрибуції показують, що такі пояснення впливають на оцінювання компетентності, відповідальності та майбутніх рішень щодо людини.
У навчанні
У сфері досягнень особливо добре видно модель Вайнера. Невдачу можна пояснити недостатніми знаннями, малою кількістю зусиль, складністю завдання, умовами навчання або випадком. Різні пояснення мають різні наслідки для очікувань і емоцій саме тому, що відрізняються за стабільністю, локусом і контрольованістю.
Що сучасна психологія змінила в розумінні атрибуції
Сучасна психологія дедалі чіткіше розрізняє пояснення поведінки та висновки про властивості людини. Це важливо, бо відповідь на запитання «чому він це зробив?» може спиратися на намір, причину, історію взаємодії або ситуаційні умови, тоді як висновок «який він?» стосується приписування рис чи інших характеристик.
Окремо розвиваються моделі пояснення навмисної поведінки. У них причини дії можуть бути представлені як переконання, бажання, цілі та інші ментальні стани, а не просто як «внутрішні фактори». Це повертає сучасну теорію до частини питань, які вже були важливими для Гайдера, але згодом загубилися у спрощених підручникових схемах.
Поле атрибуції сьогодні є сімейством теорій і дослідницьких задач. Воно охоплює причинні пояснення, висновки про особу, відповідальність, мотивацію, емоції, культурні відмінності й систематичні помилки судження. Тому одна коротка формула не може замінити всю цю архітектуру.
Що часто плутають
Атрибуція не дорівнює об’єктивній причині. Це психологічний процес пояснення або приписування.
«Внутрішня» і «зовнішня» атрибуції — корисне спрощення, але не повна сучасна теорія.
Стабільність і змінність не є другим універсальним набором «типів атрибуції»; стабільність є важливим причинним виміром, зокрема в моделі Вайнера.
Фріц Гайдер заклав фундамент дослідження атрибуції, але не запровадив термін «фундаментальна помилка атрибуції».
Класична асиметрія «актор—спостерігач» не підтверджується як загальний безумовний ефект у метааналізі 2006 року.
Що варто запам’ятати
Атрибуція — це спосіб, у який люди надають причинного й соціального змісту поведінці та подіям. Вона дає змогу переходити від видимого вчинку до припущень про причину, намір, ситуацію, властивості людини або відповідальність. Саме тому атрибуція є одним із фундаментальних механізмів соціального пізнання.
Історично поле починається з широкої програми Фріца Гайдера, а далі розгалужується на моделі Джонса—Девіса, Келлі, Вайнера та інші підходи. Сучасна наукова картина зберігає класичне питання «чому люди поводяться саме так?», але відповідає на нього значно складніше, ніж проста дихотомія «людина або ситуація».
Пов’язані матеріали Українського психологічного ХАБу
Пов’язані статті
Джерела та література
Heider, F. The Psychology of Interpersonal Relations. New York: John Wiley & Sons, 1958.
Jones, E. E., Davis, K. E. From Acts to Dispositions: The Attribution Process in Person Perception. Advances in Experimental Social Psychology. 1965;2:219–266. DOI 10.1016/S0065-2601(08)60107-0.
Kelley, H. H. The Processes of Causal Attribution. American Psychologist. 1973;28(2):107–128. DOI 10.1037/h0034225.
Weiner, B. An Attributional Theory of Achievement Motivation and Emotion. Psychological Review. 1985;92(4):548–573. DOI 10.1037/0033-295X.92.4.548.
Malle, B. F. Fritz Heider’s Legacy. Social Psychology. 2008;39(3):163–173. DOI 10.1027/1864-9335.39.3.163.
Malle, B. F. The Actor–Observer Asymmetry in Attribution: A (Surprising) Meta-Analysis. Psychological Bulletin. 2006;132(6):895–919. DOI 10.1037/0033-2909.132.6.895.
Malle, B. F. Attribution Theories: How People Make Sense of Behavior. In: Theories in Social Psychology. 2nd ed. 2022. DOI 10.1002/9781394266616.ch4.
Mezulis, A. H., Abramson, L. Y., Hyde, J. S., Hankin, B. L. Is There a Universal Positivity Bias in Attributions? Psychological Bulletin. 2004;130(5):711–747. DOI 10.1037/0033-2909.130.5.711.
Mason, M. F., Morris, M. W. Culture, Attribution and Automaticity: A Social Cognitive Neuroscience View. Social Cognitive and Affective Neuroscience. 2010;5(2–3):292–306. DOI 10.1093/scan/nsq034.