Генрі Молейсон (H.M.): випадок, що змінив науку про пам’ять
Оновлено: 3 дні тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 21 вересня 2026 · Редакційна політика
Генрі Молейсон (Henry Molaison, 1926–2008), відомий у науковій літературі як H.M., став однією з найважливіших постатей в історії науки про пам’ять. Після двобічної операції на медіальних скроневих структурах у 1953 році в нього виникла тяжка й стійка амнезія: він утратив здатність нормально формувати багато нових довготривалих декларативних спогадів, хоча загальний інтелект, сприймання, значна частина мовних функцій і здатність коротко утримувати інформацію залишалися відносно збереженими. Саме ця нерівномірність порушень дала змогу побачити, що пам’ять — не одна неподільна функція, а система різних процесів і механізмів. Scoville & Milner, 1957; Squire, 2009.
Випадок H.M. часто переказують надто просто: «йому видалили гіпокамп, і він перестав запам’ятовувати». Сучасна картина точніша. Операція зачепила кілька медіальних скроневих структур; значна частина заднього гіпокампального утворення збереглася, але була істотно від’єднана від нормальних входів і виходів через майже повне ураження енторинальної кори. Так само неточно говорити, що Молейсон «взагалі нічого не міг навчитися»: він демонстрував збережене набуття деяких моторних і перцептивних навичок, праймінг та інші форми недекларативного навчання. Пізніші дослідження навіть показали обмежені «острівці» нового семантичного знання. Annese et al., 2014; O’Kane et al., 2004; Baro & Priftis, 2025.
Коротко: чому випадок H.M. змінив науку про пам’ять
До середини XX століття було значно менш зрозуміло, як окремі мозкові системи підтримують різні види пам’яті. H.M. дав рідкісну можливість простежити, як вибіркове тяжке ураження медіальної скроневої ділянки може майже зруйнувати формування нових свідомо доступних спогадів і водночас залишити відносно неушкодженими інші когнітивні здібності. Це стало потужним аргументом проти уявлення про пам’ять як про єдину загальну здатність. Squire & Wixted, 2011.
Із досліджень Молейсона виросли кілька фундаментальних ліній сучасної когнітивної нейронауки: розрізнення короткочасного утримання і довготривалого запам’ятовування; розмежування декларативної та недекларативної пам’яті; вивчення ролі гіпокампа й суміжних медіальних скроневих структур у формуванні нових спогадів; дослідження системної консолідації; а також нейропсихологічний підхід, у якому профіль збережених і порушених функцій допомагає реконструювати архітектуру нормального пізнання.
Хто такий Генрі Молейсон і чому його називали H.M.
Генрі Молейсон народився 1926 року і більшу частину наукової історії був відомий не за ім’ям, а за ініціалами H.M. Така анонімізація відповідала практиці захисту приватності пацієнтів. Після його смерті 2 грудня 2008 року ім’я стало публічним, і наукова література почала говорити про Генрі Молейсона як про конкретну людину, чия багаторічна участь у дослідженнях дала нейронауці винятковий масив даних. Squire, 2009; Augustinack et al., 2014.
Важливо не зводити Молейсона до «експериментального випадку». Понад пів століття після операції він проходив нейропсихологічні тести, інтерв’ю, нейровізуалізаційні дослідження й повторні обстеження. Його когнітивний профіль змінювався з віком і станом здоров’я, а наукові висновки неодноразово уточнювалися. Саме довга історія спостереження — від перших тестів Бренди Мілнер до посмертної тривимірної реконструкції мозку — зробила цей випадок настільки цінним і водночас показала, чому одиничний клінічний випадок потрібно тлумачити разом з іншими пацієнтами, експериментами та сучасною нейронаукою.
Епілепсія і рішення про операцію 1953 року
Молейсон мав тяжку епілепсію, що почалася в дитинстві й згодом включала великі судомні напади. Їх не вдавалося достатньо контролювати доступним тоді медикаментозним лікуванням. Причина епілепсії не була встановлена однозначно: в історії згадувалася травма голови в дитинстві, але вона не дає підстав вважати причинний зв’язок доведеним. У середині XX століття можливості локалізації епілептичного вогнища й хірургічного планування були набагато обмеженішими, ніж сьогодні. Augustinack et al., 2014.
Нейрохірург Вільям Сковілл виконав у 1953 році двобічну резекцію медіальних скроневих структур з метою полегшення фармакорезистентних нападів. Після операції частота нападів суттєво зменшилася, але епілепсія не зникла, і Молейсон продовжував приймати протисудомні препарати. Натомість виникло тяжке порушення пам’яті, масштаб якого не очікували. Цей результат став одним із найвпливовіших уроків в історії нейрохірургії та нейропсихології: двобічні медіальні скроневі структури мають критичне значення для нормального формування пам’яті. Scoville & Milner, 1957; Augustinack et al., 2014.
Що саме змінила операція в мозку H.M.
Перші описи операції й ранні схеми ураження створили популярний образ, ніби в H.M. «повністю видалили обидва гіпокампи». Пізніші МРТ-дослідження, а особливо посмертна гістологія, показали складнішу анатомію. Ураження було двобічним і охоплювало медіальну скроневу полярну кору, більшу частину мигдалеподібного комплексу, майже всю енторинальну кору та значну передню частину гіпокампального утворення. Водночас частина заднього гіпокампального утворення збереглася. Corkin et al., 1997; Annese et al., 2014.
Чому фраза «у H.M. видалили гіпокамп» неточна
Гіпокамп не був видалений повністю. Посмертна реконструкція виявила значний обсяг збереженої задньої гіпокампальної тканини з розпізнаваною цитоархітектурою. Однак майже повне видалення енторинальної кори серйозно порушило ключові зв’язки між неокортексом і гіпокампальним утворенням. Тому функціональний наслідок операції не можна пояснювати лише «кількістю видаленого гіпокампа». Значення мають і пошкоджені суміжні структури, і розрив мережевих зв’язків. Annese et al., 2014.
Це принципове уточнення для сучасного читача. Випадок H.M. не доводить, що існує одна «точка пам’яті». Він показує критичну роль мережі медіальної скроневої ділянки в певних операціях пам’яті — насамперед у формуванні й стабілізації багатьох нових декларативних спогадів.
Що сталося з пам’яттю H.M. після операції
Тяжка антероградна амнезія
Найвиразнішою зміною стала тяжка антероградна амнезія — різко порушена здатність формувати нові довготривалі спогади про події та нову декларативну інформацію. Людина могла розмовляти з H.M., відволікти його, а через короткий час він міг уже не пам’ятати самої зустрічі. Це не було наслідком загального інтелектуального занепаду: його мовлення, міркування, багато перцептивних можливостей і показники інтелекту залишалися достатньо високими. Scoville & Milner, 1957; Milner, Corkin & Teuber, 1968.
У сучасних термінах профіль H.M. особливо добре показує різницю між здатністю тримати інформацію «в активному стані» та здатністю сформувати стійкий слід, який можна відновити пізніше. Тому його випадок безпосередньо пов’язаний із розрізненням між короткочасною пам’яттю, робочою пам’яттю та довготривалою пам’яттю.
Ретроградна амнезія була складнішою, ніж популярний переказ
Молейсон також мав ретроградну амнезію — труднощі з доступом до частини інформації, набутої до операції. Ранні спостереження створили враження, що дуже давні спогади збережені краще, ніж відносно недавні, що стало важливим для теорій консолідації пам’яті. Але подальші дослідження автобіографічної пам’яті у H.M. та інших пацієнтів показали, що картина залежить від того, що саме вважати «старою пам’яттю»: загальні факти про власне минуле можуть зберігатися краще, ніж здатність детально повторно пережити конкретний епізод. Steinvorth, Levine & Corkin, 2005.
Через це H.M. не слід використовувати як простий доказ формули «через певну кількість років спогад повністю залишає гіпокамп». Системна консолідація залишається активною галуззю досліджень, а роль медіальної скроневої системи в далеких епізодичних і автобіографічних спогадах залежить від характеру завдання, деталізації спогаду та теоретичної моделі. Squire & Wixted, 2011.
Короткочасне утримання було відносно збережене
H.M. міг утримувати невелику кількість інформації, якщо безперервно зосереджував на ній увагу. У відомому прикладі він здатен був підтримувати тризначне число протягом багатьох хвилин за допомогою активного повторення, але після відволікання інформація зникала. Його безпосередній цифровий обсяг також був близьким до передопераційного рівня. Ці спостереження стали важливим доказом того, що медіальна скронева система не є необхідною для всіх форм короткочасного утримання. Squire, 2009; Squire & Wixted, 2011.
Разом із тим сучасні дослідження показують, що межа між робочою і довготривалою пам’яттю не є абсолютно простою. За складних завдань із відношеннями між об’єктами, новими асоціаціями або великою кількістю матеріалу медіальні скроневі структури можуть бути потрібні навіть на коротких інтервалах. Тому H.M. демонструє збереження базового короткочасного підтримання, а не універсальну незалежність усіх процесів робочої пам’яті від гіпокампальної системи. Squire & Wixted, 2011.
Дзеркальне малювання: людина могла навчитися, не пам’ятаючи навчання
Одним із найвідоміших відкриттів стала здатність H.M. опановувати візуомоторну навичку. У завданні дзеркального обведення він мав вести олівцем по контуру фігури, бачачи руку та зображення лише у дзеркалі. За повторними спробами його виконання поліпшувалося, а набуте вміння зберігалося між днями. Водночас він не пам’ятав, що вже виконував це завдання. Squire, 2009.
Ця дисоціація стала історичною: продуктивність змінювалася внаслідок досвіду, хоча свідомого спогаду про сам досвід майже не було. Вона показала, що «навчитися» і «пам’ятати епізод навчання» — різні речі. Подальші дослідження H.M. та інших людей з амнезією розширили цей висновок: можуть зберігатися не лише окремі моторні навички, а й деякі форми перцептивного навчання, праймінгу та умовного навчання. Саме звідси виросла сучасна архітектура імпліцитної пам’яті й процедурної пам’яті.
Важливо не робити з одного завдання надмірного висновку. Дзеркальне малювання не доводить, що «процедурна пам’ять завжди збережена при амнезії» або що всі навички існують незалежно від медіальної скроневої системи. Воно було першим сильним прикладом функціонального розділення, яке згодом підтверджували й уточнювали інші методи та інші пацієнти.
Як H.M. допоміг розділити системи пам’яті
Сьогодні одним із базових розрізнень є поділ довготривалої пам’яті на декларативні й недекларативні форми. Експліцитна, або декларативна, пам’ять охоплює знання й події, які людина може свідомо відтворювати й описувати; до неї зазвичай відносять епізодичну та семантичну пам’ять. Недекларативний домен включає низку механізмів, у яких попередній досвід змінює виконання без обов’язкового свідомого згадування самого епізоду.
H.M. був критично важливим саме тому, що порушення не проходило по лінії «пам’ять є / пам’яті немає». Він міг демонструвати навчання в одному завданні й майже не мати доступу до епізоду, у якому навчання відбулося. Це підштовхнуло дослідників до моделей множинних систем пам’яті й до пошуку різних нейронних мереж, що підтримують різні типи навчання. Squire & Wixted, 2011.
У ширшому сенсі випадок H.M. став класичним прикладом нейропсихологічної дисоціації: якщо одна функція тяжко порушена, а інша систематично збережена, це дає підстави припускати, що вони не є однією й тією самою операцією. Такий підхід і сьогодні залишається центральним для нейропсихології, хоча сучасні висновки будують не на одному випадку, а на сукупності досліджень уражень, нейровізуалізації, електрофізіології, експериментальної психології та обчислювальних моделей.
Епізодична та семантична пам’ять: важливе уточнення
Популярний переказ інколи стверджує, що H.M. після операції взагалі не міг засвоювати нові факти. Ранні дослідження справді показували дуже тяжке порушення нового семантичного навчання. У роботі Gabrieli, Cohen і Corkin 1988 року він мав виражені труднощі з набуттям значень слів і знань про осіб та події, що стали відомими після операції. Gabrieli, Cohen & Corkin, 1988.
Проте пізніші тести виявили не абсолютний нуль. O’Kane, Kensinger і Corkin показали, що за деяких умов H.M. міг розпізнавати частину імен людей, які стали відомими після його операції, і для частини з них повідомляти окремі семантичні факти. Ця здатність була різко слабшою, ніж у людей без амнезії, але вона доводила, що навіть при дуже тяжкому профілі можуть залишатися обмежені канали повільного набуття знань. O’Kane et al., 2004.
Це важливий урок для науки про пам’ять: клінічний синдром не слід описувати категоріями «все або нічого». Рівень результату залежить від матеріалу, підказок, повторення, структури завдання, того, чи вимагається епізодичне пригадування, чи достатньо знайомості, а також від збережених мозкових структур. Сучасний огляд 2025 року прямо звертає увагу на «острівці пам’яті» у H.M. та інших пацієнтів із глобальною епізодичною амнезією. Baro & Priftis, 2025.
Що випадок H.M. показав про гіпокамп
Найстійкіший висновок полягає в тому, що гіпокамп і пов’язані структури медіальної скроневої частки критично важливі для нормального формування багатьох нових декларативних спогадів. Після двобічного пошкодження цієї системи H.M. міг сприймати інформацію, розуміти її в поточному контексті й коротко підтримувати в активному стані, але перетворення значної частини нового досвіду на доступну пізніше довготривалу пам’ять було різко порушене. Scoville & Milner, 1957; Squire & Wixted, 2011.
Водночас гіпокамп не є «сховищем усіх спогадів». Сучасні моделі розглядають довготривалі спогади як розподілені представлення в неокортексі та інших мережах, а медіальні скроневі структури — як ключову систему, що допомагає швидко зв’язувати елементи досвіду й підтримувати їх подальшу стабілізацію та відтворення. Це одна з причин, чому після ураження H.M. не втратив усі знання, набуті до операції, і не втратив усі види навчання.
Гіпокамп — частина системи, а не ізольований «центр пам’яті»
Анатомія H.M. особливо добре показує небезпеку локалізаційного спрощення. Операція охопила гіпокампальне утворення, енторинальну кору, мигдалеподібний комплекс та інші медіальні скроневі тканини; збережені задні ділянки гіпокампа були значною мірою позбавлені нормальних зв’язків через ураження енторинальної кори. Тому коректний висновок стосується медіальної скроневої системи й мережевої організації пам’яті, а не однієї анатомічної «кнопки». Corkin et al., 1997; Annese et al., 2014.
Консолідація пам’яті й доля старих спогадів
Випадок H.M. став одним із головних джерел ідей про системну консолідацію — процес, у межах якого залежність спогаду від медіальної скроневої системи може змінюватися з часом. Відносно кращий доступ до частини давніх знань порівняно з подіями, що відбувалися ближче до операції, історично підтримав уявлення про часово градуйовану ретроградну амнезію. Але подальші роботи показали, що вирішальне значення має тип пам’яті.
Семантизовані знання про минуле й детальне повторне переживання конкретної автобіографічної події — не однакові задачі. У дослідженні Steinvorth, Levine і Corkin H.M. та інший пацієнт із двобічним ураженням медіальної скроневої ділянки мали труднощі з багатим повторним переживанням навіть далеких автобіографічних подій. Ці дані стали частиною тривалої дискусії про те, чи стають епізодичні спогади повністю незалежними від гіпокампа, чи гіпокамп продовжує бути потрібним для детального реконструювання події. Steinvorth, Levine & Corkin, 2005.
Тому сучасна стаття про H.M. має говорити не «він пам’ятав далеке минуле, отже старі спогади зберігаються без гіпокампа», а точніше: профіль ретроградної пам’яті залежав від виду знань, способу перевірки та ступеня епізодичної деталізації. Це один із прикладів того, як класичний випадок продовжує змінювати значення в міру появи нових методів.
Що випадок H.M. не довів
Він не довів, що пам’ять працює як відеозапис. Навпаки, сучасна когнітивна психологія розглядає пригадування як активний процес реконструкції, а не відтворення незмінної копії події.
Він не довів, що вся пам’ять «міститься в гіпокампі». Частина короткочасного утримання, навичок, праймінгу, звичних реакцій та інших форм навчання може спиратися на інші системи. Довготривале зберігання також є розподіленим.
Він не довів, що H.M. не міг навчитися нічому новому. Його випадок якраз став знаменитим через збережене навчання в низці недекларативних завдань і через пізніше виявлені обмежені форми семантичного набуття.
Він не довів, що гіпокамп у нього був видалений повністю. Посмертна анатомія виявила збережену задню гіпокампальну тканину. Annese et al., 2014.
Він не дав остаточної відповіді на всі питання про довготривалу консолідацію. Дані H.M. стали вихідною точкою, а сучасні моделі спираються на десятиліття досліджень інших пацієнтів, тваринних моделей, нейровізуалізації та фізіології. Squire & Wixted, 2011.
Одна людина, а не лише «пацієнт H.M.»
У наукових підручниках H.M. часто існує як набір функціональних дисоціацій: антероградна амнезія, збережений цифровий обсяг, дзеркальне малювання, порушене епізодичне навчання. За цими формулами легко втратити людину. Генрі Молейсон прожив десятиліття з тяжким наслідком медичного втручання й водночас став постійним учасником дослідницької програми, що змінила уявлення про мозок. Огляди його наукової історії прямо підкреслюють борг нейронауки перед його багаторічною участю. Corkin, 2002; Augustinack et al., 2014.
Це також важливе нагадування про етику мови. Формула «H.M. довів» є зручною скороченою метафорою, але доказ створювався не однією людиною і не одним тестом. Його дані інтерпретували Бренда Мілнер, Сюзанна Коркін, Ларрі Сквайр та багато інших дослідників; гіпотези перевірялися на інших пацієнтах; анатомічні висновки переглядалися з появою МРТ і гістології. Внесок Молейсона — це унікальний людський випадок усередині великої колективної наукової програми.
Що сучасна наука додала після H.M.
Перший великий крок — анатомічне уточнення. МРТ 1990-х і посмертне дослідження 2014 року показали, що реальне ураження було складнішим за ранні схеми й не відповідало простому твердженню про «повне видалення гіпокампа». Corkin et al., 1997; Annese et al., 2014.
Другий крок — розширення моделі множинних систем пам’яті. Після дзеркального малювання було показано збереження інших форм недекларативного навчання, а відмінність між декларативною і недекларативною пам’яттю отримала підтримку в дослідженнях інших пацієнтів і тваринних моделей. Squire, 2009.
Третій крок — складніший погляд на семантичну пам’ять. H.M. мав дуже виражений дефіцит нового фактичного навчання, але пізніші методики виявили часткове засвоєння деяких післяопераційних фактів та імен. Це послабило категоричну тезу про абсолютну неможливість нового семантичного знання. O’Kane et al., 2004.
Четвертий крок — перегляд того, що означає «глобальна амнезія». Огляд 2025 року звернув увагу на поодинокі «острівці» збереженої пам’яті в H.M. та інших пацієнтів із дуже тяжкою епізодичною амнезією. Це не скасовує основного клінічного профілю, але показує, що навіть виражене порушення може бути неоднорідним. Baro & Priftis, 2025.
П’ятий крок — перехід від пошуку одного «центру пам’яті» до мережевих моделей. Сьогодні медіальну скроневу систему розглядають у взаємодії з неокортексом, діенцефальними структурами, базальними гангліями, мозочком, префронтальними мережами та іншими системами залежно від типу пам’яті й задачі. H.M. залишився центральним історичним випадком, але сучасна наука про пам’ять давно вийшла за межі одного пацієнта.
Практичне значення: що історія H.M. пояснює про звичайну пам’ять
По-перше, здатність підтримати думку кілька секунд не гарантує, що вона стане стійким спогадом. Людина може зрозуміти сказане, відповісти й утримувати інформацію під час розмови, але механізми стабілізації нового досвіду — окреме питання. У здоровому мозку ці системи працюють узгоджено, тому різниця зазвичай непомітна.
По-друге, успішне виконання може бути наслідком попереднього досвіду навіть без виразного свідомого спогаду про навчання. Це видно не лише в клінічних випадках: праймінг, автоматизовані навички та деякі форми процедурного навчання демонструють, що минулий досвід може впливати на поведінку різними шляхами.
По-третє, скарга «я нічого не пам’ятаю» сама по собі не вказує на один механізм або діагноз. Амнезія — клінічний симптом і синдромальний опис, який потребує медичного контексту, неврологічної оцінки та уточнення того, які саме процеси порушені. Повсякденна забудькуватість, труднощі уваги, втома або стрес не є еквівалентом профілю H.M.
По-четверте, випадок H.M. не дає простої універсальної техніки для навчання. Він пояснює архітектуру пам’яті, але практичні методи запам’ятовування потрібно оцінювати за окремими дослідженнями learning science. Клінічна дисоціація між видами пам’яті не перетворюється автоматично на рекомендацію «як краще вчитися».
Чому H.M. залишається важливим у 2026 році
Генрі Молейсон важливий не тому, що один випадок назавжди «розв’язав» загадку пам’яті. Його значення полягає в тому, що він відкрив набір точних питань, які наука продовжує розбирати. Які компоненти нового досвіду зв’язує гіпокамп? Які види знань можуть повільно формуватися без нормальної епізодичної пам’яті? Як відбувається системна консолідація? Чому деякі далекі спогади зберігаються, а інші втрачають епізодичну деталізацію? Яку роль відіграють збережені фрагменти медіальної скроневої тканини?
Саме тому H.M. залишається еталонним прикладом того, як нейропсихологічний випадок може змінити теорію. Спочатку він показав, що тяжка амнезія може співіснувати з відносно збереженим інтелектом і короткочасним утриманням. Потім — що навчання може відбуватися без свідомого спогаду про навчання. Далі — що анатомія ураження складніша, ніж вважали. А сучасні роботи додають ще один шар: навіть усередині дуже тяжкої амнезії можуть існувати залишкові канали пам’яті, які не вкладаються в просте «пам’ятає / не пам’ятає».
Поширені запитання
Яка була головна проблема пам’яті у Генрі Молейсона?
Найвиразнішим порушенням була тяжка стійка антероградна амнезія: після операції він мав різко обмежену здатність формувати нові довготривалі декларативні спогади про події та факти. Поряд із цим була ретроградна амнезія різного ступеня для частини передопераційного минулого. Його пам’ять не була «вимкнена» повністю.
Чи правда, що H.M. пам’ятав лише кілька хвилин?
Таке формулювання надто грубе. Якщо інформацію можна було активно повторювати, H.M. здатен був утримувати її довше, ніж кілька секунд. Проблема ставала особливо помітною, коли увага переключалася й нова інформація мала перейти до стійкого довготривалого збереження. Отже, час сам по собі не пояснює його профіль; важливі механізм підтримання, відволікання і тип матеріалу.
Чи міг Генрі Молейсон навчатися після операції?
Так, але нерівномірно. Він міг набувати деяких моторних і перцептивних навичок та демонструвати інші форми недекларативного навчання без свідомого спогаду про попередні тренування. Нове декларативне й особливо епізодичне навчання було тяжко порушене. Дослідження також виявили обмежене засвоєння окремих нових семантичних фактів. O’Kane et al., 2004.
Чи видалили H.M. обидва гіпокампи повністю?
Ні. Пізні МРТ та посмертна гістологічна реконструкція показали, що частина заднього гіпокампального утворення збереглася з обох боків. Водночас операція тяжко пошкодила медіальну скроневу мережу, зокрема майже всю енторинальну кору, що суттєво від’єднало збережену гіпокампальну тканину. Annese et al., 2014.
Чому випадок H.M. пов’язують із процедурною пам’яттю?
Тому що він поліпшував виконання дзеркального малювання між сесіями, хоча не пам’ятав попередніх тренувань. Це стало раннім і дуже наочним доказом того, що набуття навички та свідомий спогад про епізод навчання можуть спиратися на різні механізми. Надалі це розрізнення було підтверджено ширшим корпусом досліджень.
Чи довів H.M., що гіпокамп потрібен тільки для епізодичної пам’яті?
Ні. Медіальна скронева система критично важлива не лише для епізодичних спогадів. У H.M. було тяжко порушене й нове семантичне навчання, хоча не абсолютно. Сучасні моделі розглядають гіпокамп і суміжні структури як важливі для багатьох форм декларативної пам’яті, із функціональними відмінностями між компонентами цієї системи.
Чому його випадок не можна переносити на звичайну забудькуватість?
H.M. мав наслідок двобічної нейрохірургічної резекції медіальних скроневих структур і виражений нейропсихологічний синдром. Звичайна забудькуватість у повсякденному житті часто пов’язана з увагою, перевантаженням, недостатнім кодуванням, сном, стресом та іншими чинниками. Окрема скарга на пам’ять не дає підстав припускати профіль H.M. або будь-який конкретний неврологічний діагноз.
Пов’язані статті
Для системного маршруту від цього випадку до механізмів пам’яті: Пам’ять: що це, як працює та які види пам’яті існують; Довготривала пам’ять; Робоча пам’ять; Епізодична пам’ять; Семантична пам’ять.
Для головної дисоціації, яку допоміг відкрити H.M.: Експліцитна пам’ять; Імпліцитна пам’ять; Процедурна пам’ять.
Для нейропсихологічного й клінічного контексту: Консолідація пам’яті; Амнезія; Нейропсихологія.
Ларрі Сквайр: системи пам’яті, декларативне знання і нейронаука — про декларативну й недекларативну пам’ять, медіальну скроневу систему та сучасну оцінку моделі множинних систем.