Бренда Мілнер: H.M., системи пам’яті та становлення когнітивної нейронауки
Оновлено: 3 дні тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 21 вересня 2026 · Редакційна політика
Бренда Мілнер (Brenda Milner) — британсько-канадська нейропсихологиня, чия робота стала одним із головних переходів від загальної психології пам’яті до когнітивної нейронауки. Її дослідження показали, що пам’ять не є однією неподільною здатністю: різні форми запам’ятовування й навчання можуть залежати від різних мозкових систем. Найвідомішим доказовим вузлом цієї історії став пацієнт H.M. — Генрі Молейсон (Henry Molaison), у якого після двобічної операції на медіальних відділах скроневих часток виникла тяжка амнезія.
Значення Мілнер не зводиться до одного знаменитого клінічного випадку. Вона досліджувала функції медіальної скроневої ділянки, латералізацію пам’яті, лобові частки, часову організацію спогадів, мову, білінгвізм і просторову пам’ять. McGill University та The Neuro прямо пов’язують витоки сучасної когнітивної нейронауки пам’яті з її багаторічними дослідженнями людей із локальними мозковими ураженнями.
Хто така Бренда Мілнер
Бренда Ленгфорд Мілнер народилася 15 липня 1918 року в Манчестері. У Кембриджському університеті вона спочатку вивчала математику, а потім перейшла до експериментальної психології. Під час Другої світової війни працювала над прикладними психологічними завданнями, пов’язаними з добором і роботою авіаційного персоналу. 1944 року разом із чоловіком Пітером Мілнером переїхала до Канади. Біографія The Neuro фіксує цей шлях як передумову її подальшої роботи на стику психології, неврології та експериментальної методології.
1950 року Мілнер розпочала докторську роботу в McGill University під керівництвом Дональда Гебба, а 1952 року здобула PhD з фізіологічної психології. Після цього вона працювала в Монреальському неврологічному інституті з пацієнтами Вайлдера Пенфілда, яким проводили операції з приводу епілепсії. Саме тут сформувався її основний метод: порівнювати когнітивні функції до й після добре локалізованого хірургічного втручання, а потім співвідносити характер дефіциту з анатомією ураження.
Чому метод Мілнер був таким важливим
У середині XX століття нейронаука ще не мала сучасної функціональної МРТ, високороздільної структурної візуалізації чи великих нейрокогнітивних баз даних. Один із найсильніших способів встановлювати зв’язок між мозком і когнітивною функцією полягав у ретельному вивченні людей із локальними ураженнями. Мілнер не просто описувала, що людина «погано пам’ятає». Вона розкладала пам’ять на конкретні операції: негайне утримання, відкладене відтворення, навчання навички, впізнавання, просторове запам’ятовування, пам’ять на порядок подій.
Цей підхід змінив саму одиницю аналізу. Якщо після певного ураження одна форма пам’яті порушена, а інша залишається відносно збереженою, це є свідченням функціональної дисоціації. Саме така логіка згодом стала одним із фундаментів нейропсихології та когнітивної нейронауки. Огляд Мілнер, Ларрі Сквайра та Еріка Кендела Cognitive neuroscience and the study of memory підсумував, як дослідження пам’яті перетворилися на вивчення взаємодії різних нейронних систем.
H.M. — Генрі Молейсон і операція 1953 року
Генрі Густав Молейсон, який десятиліттями фігурував у науковій літературі лише як H.M., мав тяжку фармакорезистентну епілепсію. 1953 року нейрохірург Вільям Бічер Сковілл виконав двобічну резекцію медіальних відділів скроневих часток з наміром зменшити напади. Після операції напади справді стали менш вираженими, але виник неочікуваний і дуже тяжкий розлад пам’яті.
Класична стаття Scoville і Milner 1957 року описала стійку втрату здатності формувати багато нових довготривалих спогадів після двобічного ушкодження медіальної скроневої ділянки. Важливо читати її історично точно: початковий опис говорив про резекцію, що мала охоплювати передні частини гіпокампів і прилеглі структури, однак реальний обсяг ураження за життя H.M. не можна було виміряти з сучасною анатомічною точністю.
Саме тому формула «у H.M. видалили гіпокамп» є надто грубою. Його ураження включало не лише гіпокамп, а й інші компоненти медіальної скроневої ділянки. Пізніші МРТ і посмертні дослідження суттєво уточнили межі операції. Це принципово для сучасної інтерпретації випадку.
Що саме було порушено у H.M.
Найразючішим наслідком була глибока антероградна амнезія: H.M. мав надзвичайно великі труднощі з формуванням нових довготривалих декларативних спогадів про події та факти. Він міг розмовляти з людиною, але невдовзі після переривання взаємодії не пам’ятати самої зустрічі. У сучасній термінології найбільше постраждали ті форми декларативної пам’яті, які пізніше стали розрізняти як епізодичну та семантичну пам’ять, хоча профіль H.M. був складнішим за просту схему «немає нових спогадів взагалі».
Огляд Сквайра про спадщину H.M. підкреслює три ключові висновки: пам’ять є відокремлюваною мозковою функцією, медіальні відділи скроневої частки критично важливі для певного класу довготривалої пам’яті, а тяжка амнезія може співіснувати з відносно збереженими сприйманням, інтелектом та іншими когнітивними функціями.
Короткочасне утримання у H.M. було відносно збереженим
H.M. не перебував у стані безперервної «порожнечі пам’яті». Його короткочасна пам’ять та здатність утримувати невелику кількість інформації за активного повторення були відносно збережені. За класичними спостереженнями, він міг підтримувати простий словесний матеріал протягом хвилин, якщо безперервно його повторював. Коли повторення переривалося, інформація швидко ставала недоступною.
Це історично стало сильним аргументом проти уявлення, що вся пам’ять є одним сховищем. Водночас із H.M. не випливає, що гіпокамп узагалі не бере участі в будь-яких короткочасних або робочих завданнях. Сучасні моделі показують, що внесок медіальної скроневої системи залежить від матеріалу, складності та необхідності підтримувати відношення між елементами. Огляд Squire і Wixted 2011 року розглядає ці межі значно точніше, ніж популярна дихотомія «короткочасна пам’ять збережена — довготривала знищена».
Ретроградна амнезія: минуле H.M. теж не було простим
Після операції H.M. мав і ретроградний компонент амнезії — порушення доступу до частини інформації, набутої до операції. Ранні описи створили враження, що віддалені спогади збережені значно краще, ніж недавні. Це підтримало ідею системної консолідації пам’яті: з часом довготривалий слід стає менш залежним від медіальної скроневої системи.
Але й тут H.M. не дає підстав для абсолютного правила. Пізніші дослідження показали складніший профіль віддаленої автобіографічної пам’яті, а сучасні теорії консолідації сперечаються про те, наскільки тривало гіпокамп залишається потрібним для детального епізодичного пригадування. Історичний випадок дав напрям дослідженню, але не закрив питання остаточно.
Дзеркальне малювання: експеримент, який змінив поняття пам’яті
Найвідоміший експеримент Мілнер з H.M. стосувався навчання дзеркального малювання. Учасник мав обводити контур зірки, бачачи руку й малюнок лише в дзеркалі. Спочатку завдання складне, але з практикою кількість помилок зменшується. H.M. тренувався серіями протягом кількох днів і демонстрував чітке покращення.
Парадокс полягав у тому, що на наступних сесіях він не пам’ятав попереднього виконання. Поведінка показувала, що навичка змінилася внаслідок досвіду, хоча свідомого епізодичного спогаду про тренування не було. Squire 2009 називає це одним із найнеочікуваніших результатів у дослідженні H.M. і відправною точкою для ідеї множинних систем пам’яті.
Цей результат важливо формулювати точно. Він не означав, що «м’язи пам’ятають» і не показував, що декларативна пам’ять непотрібна для всього навчання. Він продемонстрував, що набуття деяких навичок може відбуватися за умов тяжкого порушення декларативного запам’ятовування. Подальша робота, зокрема дослідження Сюзан Коркін, підтвердила збережене моторне навчання у H.M..
Від H.M. до множинних систем пам’яті
Сьогодні поняття «системи пам’яті» означає, що різні види пам’яті мають відмінні функціональні властивості й частково різні нейронні механізми. Декларативна пам’ять охоплює свідомо доступні факти та події й істотно залежить від медіальної скроневої системи для формування нових спогадів. Недекларативні форми включають різні види навичок, звичок, праймінгу, умовного навчання та інших змін поведінки, які не вимагають такого самого типу свідомого пригадування.
У ХАБі ця відмінність розгортається окремими canonical-сторінками: процедурна пам’ять описує пам’ять навичок і «знання як робити», а епізодична та семантична пам’ять — два важливі класи декларативної довготривалої пам’яті. Подальший теоретичний розвиток поділу пам’яті особливо пов’язаний із Енделем Тулвінгом, але емпірична основа для самої ідеї функціонально різних систем значною мірою виросла з нейропсихологічних дисоціацій на кшталт H.M.
Огляд Milner, Squire і Kandel 1998 року уже описував пам’ять як сукупність мозкових систем, а не як одну локальну функцію. Важливо, що ця архітектура не є картою типу «одна ділянка — одна пам’ять». Кожна форма пам’яті реалізується мережами, а окремі структури можуть бути критичними для різних етапів — кодування, консолідації, відтворення, навички або емоційного навчання.
Чому H.M. не довів, що гіпокамп є «центром пам’яті»
Популярна формула «гіпокамп — центр пам’яті» спрощує те, що реально показав H.M. По-перше, операція пошкодила комплекс структур медіальної скроневої частки, а не ізольований гіпокамп. По-друге, частина пам’яті та навчання залишилася збереженою. По-третє, різні форми недекларативної пам’яті залежать від інших систем — зокрема базальних гангліїв, мозочка, мигдалеподібного тіла та неокортексу залежно від завдання.
Ларрі Сквайр у ретроспективному аналізі 2009 року спеціально зауважив, що рання стаття не встановлювала амнезію як наслідок ушкодження лише гіпокампа. Бренда Мілнер також не стверджувала, що один-єдиний анатомічний вузол «зберігає пам’ять». Сильний висновок був іншим: медіальна скронева система є критичною для формування певного класу довготривалих спогадів.
Що уточнила сучасна анатомія мозку H.M.
Початково Сковілл оцінював довжину резекції приблизно у вісім сантиметрів від скроневих полюсів. Пізніше МРТ показала, що фактичне ураження було менш протяжним. Після смерті Генрі Молейсона 2 грудня 2008 року його мозок дослідили за допомогою високороздільної гістології та цифрової 3D-реконструкції.
Annese та співавтори 2014 року виявили значну кількість збереженої задньої тканини гіпокампа в обох півкулях, водночас майже весь енторинальний кортикальний вхід до цієї тканини був втрачений. Вони також описали додаткову патологію білої речовини та невелике ураження орбітофронтальної кори. Це не скасувало класичних висновків, але зробило анатомічну картину точнішою: H.M. був випадком двобічного ураження медіальної скроневої системи, а не чистим «експериментом із видалення гіпокампа».
H.M. був одним пацієнтом — чому висновки все одно стали фундаментальними
Окремий клінічний випадок не дає того самого типу статистичної узагальнюваності, що велике вибіркове дослідження. На H.M. не можна було покласти всю теорію пам’яті. Сила цього випадку полягала в рідкісній виразності дисоціацій, у десятиліттях повторних вимірювань і в тому, що висновки згодом порівнювали з іншими пацієнтами, тваринними моделями, нейровізуалізацією та експериментальною нейронаукою.
Саме конвергенція методів перетворила H.M. з історично унікального випадку на науковий орієнтир. Squire і Wixted показують, як від робіт з H.M. дослідження перейшло до детальніших питань про гіпокамп, перирінальну й парагіпокампальну кору, діенцефальні структури, знайомість і пригадування, консолідацію та різні системи пам’яті.
Дослідження Мілнер до H.M. і після нього
H.M. став найвідомішим пацієнтом Мілнер, але її наукова програма вже формувалася на матеріалі інших нейрохірургічних випадків. У Монреалі вона вивчала людей після однобічних резекцій скроневих часток і встановлювала матеріал-специфічні відмінності: лівобічні ураження частіше були пов’язані з проблемами словесної пам’яті, правобічні — з певними невербальними та просторовими завданнями.
У своїй автобіографічній науковій розповіді для Kavli Prize Мілнер описує три довгі лінії власної роботи: спеціалізацію півкуль; роль медіальних скроневих структур, особливо гіпокампа, у встановленні нових довготривалих спогадів; і когнітивні наслідки уражень лобових часток.
Лобові частки: пам’ять — це не лише збереження інформації
Ще один великий внесок Мілнер стосувався лобової кори. Пацієнти з лобовими ураженнями могли відносно добре виконувати багато стандартних інтелектуальних тестів, але мали труднощі там, де потрібно було змінювати правило, організовувати поведінку, планувати послідовність або відновлювати часовий порядок подій.
Робота Milner, Petrides і Smith 1985 року узагальнила дані про участь лобової кори в судженнях щодо часової послідовності недавніх подій, частоти їх появи, планування та контролю самостійно організованих послідовностей дій. Це розширило нейропсихологію пам’яті: важливо не лише те, чи збережено елемент, а й те, як він організований у контексті, порядку та меті.
Мова, білінгвізм і просторова пам’ять
Кар’єра Мілнер охоплювала і дослідження мовної латералізації, білінгвізму та просторової пам’яті. Вона використовувала клінічні спостереження, тест Вада, а згодом PET і fMRI, щоб вивчати, як різні півкулі й ділянки мозку підтримують мовні та мнемічні функції. Профіль McGill окремо виділяє її роботи з обробки першої та другої мови, а також роль правої гіпокампальної ділянки в пам’яті на просторове розташування об’єктів.
Як із цих робіт постала когнітивна нейронаука
Когнітивна нейронаука поєднує опис психічної функції з механізмами нервової системи. Роботи Мілнер стали класичним прикладом такого поєднання ще до того, як назва дисципліни набула сучасного поширення: психологічно точні завдання застосовувалися до пацієнтів із анатомічно інформативними ураженнями, а результат використовувався для побудови функціональної моделі мозку.
У 2014 році Бренда Мілнер разом із Джоном О’Кіфом і Маркусом Райхле отримала Kavli Prize in Neuroscience «за відкриття спеціалізованих мозкових мереж пам’яті та пізнання». Для історії науки це важлива деталь: її внесок визнається не як один ефект H.M., а як фундаментальна перебудова уявлень про організацію людської пам’яті й когніції.
Що сучасна наука зберегла з висновків Мілнер
Найстійкіший висновок полягає в тому, що пам’ять має системну організацію. Тяжке порушення одних форм довготривалого запам’ятовування може співіснувати зі збереженим набуттям деяких навичок; просте негайне утримання може бути значно кращим за здатність сформувати новий стійкий декларативний спогад; мозкові ураження можуть порушувати не лише «кількість пам’яті», а й конкретні операції — матеріал, контекст, простір, часовий порядок.
Водночас сучасна картина точніша за класичну. Межі між системами не завжди збігаються з однією анатомічною структурою, а завдання можуть залучати кілька процесів одночасно. Гіпокамп не є контейнером, де лежать усі спогади, а процедурна пам’ять не є єдиним механізмом усіх навичок. Класичні дисоціації залишаються фундаментом, але пояснюються мережевими моделями й ширшим набором експериментальних даних.
П’ять поширених помилок про Бренду Мілнер і H.M.
1. «Після операції H.M. взагалі не мав пам’яті»
Ні. У нього була тяжко порушена здатність формувати багато нових декларативних довготривалих спогадів, але негайне утримання за певних умов, навички, деякі форми навчання та інші когнітивні функції зберігалися. Саме ця нерівномірність зробила випадок настільки важливим.
2. «Мілнер довела, що вся пам’ять міститься в гіпокампі»
Ні. Висновок стосувався критичної ролі медіальної скроневої системи в певних формах декларативної пам’яті. Ураження H.M. не було ізольованим ушкодженням одного лише гіпокампа, а збережене навчання прямо показувало участь інших мозкових систем.
3. «H.M. не міг нічого нового навчитися»
Він міг набувати деякі нові навички й демонструвати покращення виконання без свідомого спогаду про тренування. Пізніші дані також показали обмежене набуття окремої нової фактичної інформації за багаторазового повторення. Тож правильніше говорити про глибоке порушення нової декларативної пам’яті, а не про абсолютну відсутність будь-якого навчання.
4. «Короткочасна пам’ять H.M. доводить, що робоча пам’ять не залежить від медіальної скроневої системи»
Класичні прості завдання негайного утримання справді були відносно збережені. Але з цього не випливає універсальна анатомічна незалежність усіх робочих завдань. Складні реляційні, просторові або інтегративні операції можуть залучати медіальні скроневі структури.
5. «Один пацієнт довів теорію пам’яті»
H.M. створив надзвичайно сильну початкову дисоціацію, але сучасна теорія спирається на десятиліття конвергентних досліджень — інших пацієнтів, тваринні моделі, нейровізуалізацію, анатомію, електрофізіологію та експериментальну психологію. Його випадок був початком програми, а не її кінцем.
Що випадок H.M. означає для звичайної забудькуватості
H.M. мав тяжкий неврологічний амнестичний синдром після двобічного хірургічного ушкодження медіальних скроневих структур. Побутова забудькуватість, перевантаження уваги, втома або труднощі з пригадуванням не є аналогами цього стану й самі по собі не свідчать про амнезію чи нейродегенеративний розлад.
Клінічна оцінка пам’яті розрізняє суб’єктивну скаргу, результат скринінгу, нейропсихологічний профіль і медичний діагноз. Раптове виражене погіршення пам’яті, дезорієнтація, зміна свідомості або поведінки потребують медичної оцінки, особливо якщо виникли гостро.
Наукова спадщина Бренди Мілнер
Історична роль Мілнер полягає у зміні запитання. До її робіт можна було питати, «де міститься пам’ять». Після них стало продуктивніше питати, яка саме пам’ять, яка операція, який матеріал, яка фаза навчання і яка нейронна система. Так з’явився стиль мислення, характерний для когнітивної нейронауки: розділяти складну психічну функцію на механізми й перевіряти їх через конвергентні дані.
Якщо Герман Еббінгауз показав, що пам’ять можна досліджувати експериментально через кількісні закономірності навчання й забування, то Мілнер показала, що її можна розкладати на функціонально й нейроанатомічно різні системи. Саме тому H.M. залишається не просто знаменитим пацієнтом, а одним із головних історичних переходів від психології пам’яті до науки про її мозкову архітектуру.
Часті запитання
Чим найбільше відома Бренда Мілнер?
Найбільше — дослідженнями пам’яті після локальних мозкових уражень, особливо багаторічною роботою з пацієнтом H.M. Її експерименти допомогли встановити критичну роль медіальних скроневих структур у формуванні нових декларативних спогадів і дали ранні докази існування множинних систем пам’яті.
Хто такий H.M.?
H.M. — ініціали Генрі Густава Молейсона (Henry Gustav Molaison), пацієнта з тяжкою епілепсією, якому 1953 року виконали двобічну операцію на медіальних відділах скроневих часток. Після операції в нього виникла глибока амнезія. Його ім’я було широко розкрито після смерті 2008 року.
Що показало дзеркальне малювання H.M.?
H.M. покращував виконання моторної навички протягом повторних сесій, хоча не пам’ятав попередніх тренувань. Це стало раннім доказом того, що набуття навички й свідоме декларативне пригадування можуть спиратися на різні мозкові системи.
Чи був у H.M. повністю видалений гіпокамп?
Ні. Початкові хірургічні оцінки переоцінювали задню протяжність резекції. Пізніші МРТ та посмертна 3D-реконструкція показали збережену задню тканину гіпокампа, хоча ключові входи та інші медіальні скроневі структури були тяжко пошкоджені.
Чи може людина з амнезією навчатися?
Залежить від типу амнезії та виду навчання. Випадок H.M. показав, що за тяжкого порушення декларативної пам’яті деякі моторні, перцептивні та інші недекларативні форми навчання можуть залишатися відносно збереженими.
Чому Бренду Мілнер пов’язують зі становленням когнітивної нейронауки?
Її дослідження систематично поєднували точні психологічні тести з анатомією локальних мозкових уражень. Це стало моделлю для дисципліни, яка пояснює когнітивні функції через їхні нейронні механізми. McGill і The Neuro прямо пов’язують із її роботами витоки сучасної когнітивної нейронауки пам’яті.
Чи актуальні висновки Мілнер сьогодні?
Так, але в уточненій формі. Базові дисоціації між декларативною та недекларативними формами пам’яті, роль медіальної скроневої системи та значення лобових часток залишаються фундаментальними. Сучасна наука описує ці функції як роботу розподілених мереж і не зводить складний когнітивний процес до одного «центру» мозку.
Пов’язані статті
Генрі Молейсон (H.M.): випадок, що змінив науку про пам’ять — окрема історико-нейропсихологічна сторінка про пацієнта H.M., операцію, амнезію та межі висновків із цього клінічного випадку.
Пам’ять: що це, як працює та які види пам’яті існують — базова карта систем і процесів пам’яті.
Довготривала пам’ять: як вона працює, її види та як запам’ятовувати надовго — про довготривале збереження, системи та консолідацію.
Короткочасна пам’ять: що це, обсяг, тривалість і чим відрізняється від робочої — важлива для точного розуміння збережених можливостей H.M.
Робоча пам’ять: що це, як працює та чим відрізняється від короткочасної — сучасний контекст для короткочасного підтримання та оброблення інформації.
Процедурна пам’ять: що це, як зберігаються навички і чому їх важко пояснити словами — система, до розуміння якої привели експерименти зі збереженим навчанням H.M.
Ендель Тулвінг: епізодична й семантична пам’ять, системи пам’яті та внесок у психологію — подальша теоретична диференціація довготривалої пам’яті.
Ларрі Сквайр: системи пам’яті, декларативне знання і нейронаука — про декларативну й недекларативну пам’ять, медіальну скроневу систему та сучасну оцінку моделі множинних систем.