Ендель Тулвінг: епізодична й семантична пам’ять, системи пам’яті та внесок у психологію
Ендель Тулвінг змінив сам спосіб, у який психологія ставить питання про пам’ять. У його працях пам’ять постала не як єдине сховище минулого, а як сукупність систем і процесів, що по-різному дають людині знання про світ, доступ до пережитих подій і відчуття власного існування в часі. Саме з його ім’ям найтісніше пов’язана сучасна історія розрізнення епізодичної та семантичної пам’яті, принцип специфічності кодування, дослідження множинних систем пам’яті, поняття автоноетичної свідомості та ідея ментальної подорожі в часі.
Водночас внесок Тулвінга важливо описувати точно. Він не «відкрив два типи пам’яті» одним актом і не створив завершену класифікацію, яку сучасна наука просто прийняла. Його власні концепції змінювалися протягом десятиліть, а частина моделей стала відправною точкою для подальших суперечок і уточнень. У 2002 році Тулвінг сам підкреслював, що поняття епізодичної пам’яті істотно змінилося від початкового визначення 1970-х: у центрі опинилися не лише матеріал і завдання, а також Я, суб’єктивний час та автоноетичне переживання пригадування.
Хто такий Ендель Тулвінг
Ендель Тулвінг (Endel Tulving; 26 травня 1927 — 11 вересня 2023) — естонсько-канадський експериментальний психолог і когнітивний нейронауковець, один із найвпливовіших дослідників людської пам’яті другої половини XX століття.
Він народився в Петсері в Естонії. Друга світова війна припала на його підліткові роки; після війни Тулвінг опинився в Німеччині, а 1949 року емігрував до Канади. В Університеті Торонто він здобув ступінь бакалавра 1953 року та магістра 1954 року, а 1957 року захистив докторську дисертацію з експериментальної психології в Гарвардському університеті. Після цього повернувся до Університету Торонто, з яким була пов’язана основна частина його академічної кар’єри. У 1974–1980 роках він очолював кафедру психології, а від 1992 року працював у Дослідницькому інституті Ротмана при Baycrest.
Тулвінг був обраний до Національної академії наук США 1988 року, належав до Королівського товариства Лондона та Королівського товариства Канади. Його історична вага визначається передусім тим, що він послідовно змушував психологію розрізняти явища, які до того часто зливалися під одним словом «пам’ять».
Пам’ять до Тулвінга: від запам’ятовування до організації досвіду
Коли Тулвінг починав дослідження, експериментальна психологія пам’яті вже мала потужну традицію. Герман Еббінгауз досліджував закономірності заучування й забування; Фредерік Бартлетт показував, що пригадування є активною реконструкцією, залежною від схем і культурного контексту; у середині XX століття швидко розвивалися моделі короткочасної та довготривалої пам’яті.
Тулвінг увійшов у цю традицію через експериментальні дослідження організації матеріалу під час запам’ятовування. Його ранні роботи про суб’єктивну організацію показували, що люди не просто пасивно накопичують одиниці інформації. Навіть коли матеріал подано без очевидної структури, під час повторного відтворення люди створюють власну організацію. Згодом це привело його до ширшого питання: чи можна пояснити різні форми пам’яті одними й тими самими принципами?
Відповідь, яку він розробляв у наступні десятиліття, була дедалі чіткішою: під словом «пам’ять» приховуються функціонально різні системи, а опис пам’яті потребує розрізнення того, що зберігається, як воно кодується, за яких умов стає доступним і яким є суб’єктивний досвід пригадування.
1972 рік: епізодична та семантична пам’ять
Класичним стартовим пунктом стала глава «Episodic and Semantic Memory» у збірнику Organization of Memory, виданому 1972 року за редакцією Енделя Тулвінга та Вейна Дональдсона. У ній Тулвінг запропонував розглядати епізодичну й семантичну пам’ять як дві паралельні та частково перекривні інформаційно-опрацювальні системи.
Епізодична пам’ять у початковому формулюванні стосувалася подій особистого досвіду та їхніх просторово-часових відношень: що сталося, де це сталося і коли. Семантична пам’ять стосувалася організованого знання про слова, значення, поняття, правила, відношення між поняттями та факти про світ.
Це розрізнення легко перетворити на спрощену формулу «епізодична пам’ять — про події, семантична — про факти». Для вступного пояснення вона корисна, але для Тулвінга цього було недостатньо. Головне питання стосувалося не лише змісту інформації, а того, як різні системи організовують доступ до минулого й які форми свідомого досвіду супроводжують цей доступ.
Чи Тулвінг «винайшов» це розрізнення
Сам Тулвінг пізніше заперечував таку спрощену історію. У коментарі 1987 року він писав, що розрізнення 1972 року не було цілком оригінальним: подібні ідеї вже з’являлися в дослідженнях пам’яті та нейропсихології. Він також пояснював, що назву «episodic memory» сформував, відштовхнувшись від терміна «nonepisodic memory», який побачив у праці С. Мансата.
Історичний внесок Тулвінга полягає в іншому. Він зробив розрізнення епізодичної та семантичної пам’яті центром довготривалої дослідницької програми: задав операційні питання, пов’язав системи з різними формами свідомого доступу, шукав нейропсихологічні дисоціації, перевіряв моделі експериментально та згодом інтегрував їх із нейровізуалізацією. Саме ця багаторічна програма перетворила початкове розрізнення на один із ключових каркасів науки про пам’ять.
Епізодична пам’ять: поняття, яке змінювалося разом із теорією
У 1972 році епізодичну пам’ять Тулвінг описував насамперед через збереження інформації про конкретні події та їхній часопросторовий контекст. Однак у подальших працях визначення ставало складнішим. У монографії Elements of Episodic Memory 1983 року він систематизував експериментальні й теоретичні аргументи на користь окремого статусу епізодичної пам’яті, а в 1990-х і на початку 2000-х дедалі більше пов’язував її з особливим способом переживання минулого.
Тому сучасне читання Тулвінга потребує розрізняти щонайменше два рівні його концепції. Перший — функціональний: епізодична пам’ять дає змогу відтворювати конкретні події, пов’язані з певним місцем і часом. Другий — феноменологічний: людина не просто знає, що подія сталася, а суб’єктивно повертається до неї як до частини власного минулого.
У великому огляді 2002 року Тулвінг прямо писав, що концепція істотно змінилася від моменту її появи. До неї увійшли Я, суб’єктивний час та автоноетична свідомість. Саме тому епізодичну пам’ять у його зрілій теорії не варто визначати лише як «пам’ять про особисті події». Таке визначення називає типовий зміст, але пропускає специфічний спосіб доступу до нього.
Приклад різниці між епізодичним пригадуванням і знанням
Людина може знати, що колись навчалася в певній школі. Це знання саме по собі може бути семантизованим фактом власної біографії: «я навчався там із сьомого класу». Інша річ — пригадати конкретний зимовий ранок, запах коридору, місце біля вікна, голос учителя й власне відчуття в той момент. У другому випадку йдеться про значно багатше відтворення події як пережитого епізоду.
Межа між цими формами пам’яті не завжди жорстка. Повторювані епізоди можуть втрачати конкретні деталі й ставати узагальненим знанням; семантичні знання можуть бути вбудовані в конкретне епізодичне пригадування. Сучасні огляди саме тому описують епізодичну й семантичну пам’ять як тісно взаємопов’язані системи, між якими існують переходи й функціональне перекриття.
Семантична пам’ять: знати без повернення до епізоду
Семантична пам’ять охоплює знання про значення слів, поняття, факти, категорії та закономірності світу. Коли людина знає, що Київ є столицею України, що вода замерзає за певних умов або що слово «пам’ять» має певне значення, їй зазвичай не потрібно пригадувати конкретний момент, коли це знання було набуте.
Це не означає, що семантичне знання виникає без досвіду. Значна частина знань формується через конкретні епізоди навчання, спілкування й взаємодії зі світом. Але після засвоєння інформація може бути доступною без відновлення контексту її первинного набуття.
Для Тулвінга саме це розходження між знанням і пригадуванням стало принципово важливим. Його пізніша концепція пов’язувала семантичну пам’ять із ноетичним усвідомленням — усвідомленням того, що ми щось знаємо, — а епізодичну пам’ять із автоноетичним усвідомленням, тобто переживанням себе в суб’єктивному часі.
Сьогодні дослідники зберігають це розрізнення як важливе, але дедалі рідше уявляють епізодичну та семантичну пам’ять як дві герметично ізольовані «скриньки». Історичні, нейропсихологічні та нейровізуалізаційні дані підтримують відмінності між ними, водночас нормальне людське пригадування часто залежить від їхньої взаємодії.
Принцип специфічності кодування: чому підказка працює лише в контексті сліду пам’яті
Окрема лінія внеску Тулвінга стосується умов успішного відтворення. Разом із Дональдом М. Томсоном він сформулював принцип специфічності кодування в статті Encoding Specificity and Retrieval Processes in Episodic Memory 1973 року.
Його сенс часто переказують як «краще пригадуємо в тому самому контексті, у якому навчалися». Це лише один окремий випадок ширшого принципу. У формулюванні Тулвінга і Томсона властивості сліду пам’яті та ефективність потенційної підказки залежать від специфічних операцій, які відбувалися під час кодування. Підказка корисна не тому, що вона сама по собі «сильна», а тому, що її інформація відповідає тому, як конкретний матеріал було закодовано.
Звідси випливає важлива різниця між наявністю інформації в пам’яті та її доступністю в конкретний момент. Невдале пригадування не обов’язково означає, що слід зник. Іноді система відтворення просто не отримує відповідної підказки.
Ця ідея вплинула далеко за межами одного експерименту. Вона дала психології точніший спосіб говорити про взаємозалежність кодування та відтворення й допомогла пояснити, чому один і той самий матеріал може бути недоступним за одних умов і легко відтворюватися за інших.
Чого принцип специфічності кодування не означає
Він не дає універсальної поради «завжди вчіться в тому самому місці, де складатимете іспит». Фізичний контекст може бути частиною ефективної підказки, але принцип значно ширший: значення мають семантичні, асоціативні та операційні характеристики того, як інформацію було опрацьовано.
Він також не означає, що пам’ять працює як пошукова система з одним правильним ключем. Відтворення залежить від багатьох чинників — сили й організації навчання, інтерференції, часу, уваги, характеру підказок і подальшого досвіду. Специфічність кодування описує важливе відношення між кодуванням та відтворенням, а не єдину причину успіху або помилки пам’яті.
Скільки існує систем пам’яті
У 1985 році Тулвінг поставив питання буквально: «How Many Memory Systems Are There?» У статті в American Psychologist він розвивав підхід, за яким пам’ять варто описувати не як одну функцію з різними проявами, а як сукупність систем із відмінними правилами роботи.
У тогочасній схемі він розглядав процедурну, семантичну та епізодичну пам’ять у певному ієрархічному співвідношенні. Пізніше ця архітектура уточнювалася, а сама наука про пам’ять розвинула ширший набір категорій: робочу пам’ять, різні форми неявної пам’яті, перцептивні системи репрезентації, навички, праймінг та інші явища.
Тому статтю 1985 року слід читати як важливий етап розвитку теорії множинних систем пам’яті, а не як остаточний каталог «усіх видів пам’яті». Її головний історичний ефект був методологічним: якщо дві форми пам’яті можна розвести за функцією, суб’єктивним досвідом, нейропсихологічним порушенням або мозковою активністю, дослідник має підстави перевіряти, чи не йдеться про різні системи або принаймні різні механізми.
SPI-модель
У 1990-х Тулвінг запропонував модель SPI для опису відношень між кількома системами пам’яті. Її назва походить від трьох характеристик: серійне кодування, паралельне зберігання та незалежне відтворення.
У спрощеному викладі модель припускала, що інформація під час кодування проходить системи в певній послідовності; різні системи можуть зберігати відповідні репрезентації паралельно; а доступ до інформації з однієї системи не зобов’язаний прямо залежати від успішного відтворення з іншої.
SPI важлива для історії когнітивної психології, бо робить конкретні припущення про взаємодію систем, які можна перевіряти на поведінкових, нейропсихологічних і нейровізуалізаційних даних. Водночас її не варто подавати як сучасну завершену карту пам’яті. Нинішні моделі значно більше наголошують на розподілених мережах, динамічній взаємодії систем і залежності пам’яті від конкретного завдання.
Пам’ять і свідомість: знати та пам’ятати
Ще одна принципова зміна відбулася, коли Тулвінг почав пов’язувати системи пам’яті з різними формами свідомого досвіду. У статті Memory and Consciousness 1985 року він розрізняв, зокрема, ноетичну й автоноетичну свідомість.
Ноетичне усвідомлення відповідає ситуації «я знаю». Людина має доступ до знання, але не обов’язково повертається до конкретної сцени його набуття. Автоноетичне усвідомлення — це «я пам’ятаю» у сильнішому сенсі: людина переживає подію як таку, що сталася з нею в її власному минулому.
Тулвінг пов’язав автоноетичну свідомість з епізодичною пам’яттю. Саме ця лінія зробила його пізню теорію значно ширшою за просте розрізнення «події проти фактів»: епізодична пам’ять стала системою, яка підтримує суб’єктивне повернення до минулого.
Парадигма Remember/Know
Для дослідження цієї різниці Тулвінг запропонував процедуру, в якій після розпізнавання раніше поданого стимулу учасник повідомляє, чи він «пам’ятає» його — тобто має конкретне переживання попередньої зустрічі, — чи лише «знає», що стимул був раніше, без такого повторного переживання. Згодом Джон Ґардінер та інші дослідники суттєво розвинули експериментальне використання цієї процедури.
Remember/Know стала однією з найвідоміших парадигм дослідження суб’єктивного досвіду пам’яті. Вона дала змогу вивчати не лише правильність відповіді, а й те, як сама людина характеризує свій доступ до минулого.
Однак відповіді «remember» і «know» не є прямим вікном у два окремі мозкові модулі. Теоретичний статус цих суджень активно обговорюється. Двопроцесні моделі трактують їх як прояви якісно відмінних компонентів — пригадування та знайомості. Однопроцесні моделі показують, що частину закономірностей можна пояснити різною силою одного континуального сигналу пам’яті. Експериментальні й метааналітичні дані підтримують реальність відмінностей у процесах, але не дозволяють перетворювати одну суб’єктивну відповідь на безпосереднє вимірювання «системи».
Пацієнт K.C.: коли людина знає минуле, але не може його пережити
Особливу роль у розвитку теорії Тулвінга відіграв нейропсихологічний випадок пацієнта, відомого за ініціалами K.C. Після тяжкої черепно-мозкової травми він мав виражену амнезію. При цьому низка інших когнітивних функцій — інтелектуальні здібності, сприймання, мова, короткочасна пам’ять і міркування — залишалися відносно збереженими.
У статті 1988 року Тулвінг, Деніел Шектер, Дональд Маклаклан і Морріс Москович описали, зокрема, здатність K.C. працювати із семантичними автобіографічними знаннями попри глибоке порушення епізодичного доступу.
Важливість цього випадку полягала не в тому, що один пацієнт «довів» існування двох систем. Один клінічний випадок не може сам по собі встановити універсальну архітектуру пам’яті. Значення K.C. було іншим: його профіль створював сильну дисоціацію, яку теорія мала пояснити. Людина могла володіти знаннями про власне життя, але не відтворювати конкретні пережиті епізоди звичайним способом.
Такі нейропсихологічні дисоціації разом з іншими клінічними випадками стали одним із головних джерел аргументів на користь функціонального розрізнення епізодичної та семантичної пам’яті. Водночас мозкові ушкодження охоплюють мережі, а поведінка залежить від компенсації, попереднього досвіду й конкретного завдання. Тому K.C. варто розглядати як важливий доказовий вузол у сукупності даних, а не як буквальне відображення теоретичної схеми в мозку.
Ментальна подорож у часі: пам’ять як спосіб бути в минулому й майбутньому
У зрілій концепції Тулвінга епізодична пам’ять стала частиною ширшої здатності людини орієнтуватися в суб’єктивному часі. У статті What Is Episodic Memory? 1993 року він особливо наголошував на здатності подумки проєктувати себе в часі. Пізніше ця ідея закріпилася в понятті ментальної подорожі в часі.
Коли людина епізодично пригадує минуле, вона не просто відтворює набір фактів. Вона представляє себе як учасника певної події в іншій точці власного часу. Та сама здатність, за Тулвінгом, пов’язана з конструюванням можливих особистих майбутніх подій: ми можемо уявити себе завтра, через рік або в ситуації, якої ще не було.
Ця симетрія між минулим і майбутнім стала одним із найпродуктивніших наслідків його теорії. Сучасні дослідження автобіографічної пам’яті, уявлення майбутнього та конструктивного моделювання подій продовжують розвивати цю лінію. Тематичний випуск Philosophical Transactions of the Royal Society B, присвячений сорока рокам після Elements of Episodic Memory, називає ментальне проєктування себе в часі одним із центральних елементів пізнього розуміння епізодичної пам’яті.
Хронестезія
Тулвінг використовував термін «хронестезія» для позначення свідомого усвідомлення суб’єктивного часу — здатності мислити власне існування не лише в теперішньому, а й у минулому та майбутньому. У розділі Chronesthesia: Conscious Awareness of Subjective Time 2002 року він пов’язував цю здатність із роботою епізодичної пам’яті та префронтальних систем мозку.
Хронестезія не стала загальновживаним побутовим терміном, однак вона важлива для розуміння логіки Тулвінга: його теорія рухалася від питання «яку інформацію ми пам’ятаємо?» до питання «який тип суб’єктивного відношення до часу робить епізодичне пригадування можливим?».
Чи ментальна подорож у часі властива лише людині
Тулвінг тривалий час пов’язував повноцінну епізодичну пам’ять і ментальну подорож у часі з людиною. Ця позиція мала великий вплив на порівняльну психологію, оскільки поставила складне питання: що саме потрібно продемонструвати, щоб говорити про епізодичну пам’ять у тварин?
Сучасний стан дискусії складніший. Дослідження різних видів показали поведінкові здібності, які відповідають багатьом критеріям епізодичної або «епізодоподібної» пам’яті. Огляд 2024 року наголошує, що накопичено вагомі дані про проходження тваринами поведінкових тестів епізодичної пам’яті, але водночас застерігає від ототожнення епізодичної пам’яті з ментальною подорожжю в часі як одним і тим самим явищем.
Тому твердження «Тулвінг довів, що тільки люди можуть подорожувати в часі подумки» було б хибним. Коректніше сказати, що він сформулював сильну історичну гіпотезу про особливий людський характер автоноетичної ментальної подорожі в часі, а порівняльна наука перетворила цю гіпотезу на активну емпіричну проблему.
Від поведінкових експериментів до нейровізуалізації
У 1990-х Тулвінг став одним із дослідників, які активно поєднували теорію пам’яті з функціональною нейровізуалізацією. Позитронно-емісійна томографія дала змогу порівнювати закономірності мозкової активності під час кодування й відтворення інформації в живих учасників.
Цей напрям не означав відмови від когнітивної теорії на користь простого «пошуку ділянки пам’яті». Навпаки, нейровізуалізація для Тулвінга була ще одним способом перевіряти функціональні розрізнення, сформульовані на поведінковому та нейропсихологічному рівнях.
Модель HERA
1996 року Ларс Нюберг, Роберто Кабеса та Ендель Тулвінг опублікували огляд PET-досліджень, у якому сформулювали модель HERA — гемісферичну асиметрію кодування й відтворення.
У вихідній моделі ліва префронтальна кора в середньому сильніше пов’язувалася з відтворенням семантичної інформації та кодуванням нової епізодичної інформації, тоді як права префронтальна кора — з епізодичним відтворенням. Для 1990-х це була важлива спроба перетворити серію нейровізуалізаційних результатів на перевірювану когнітивно-нейронаукову модель.
HERA не слід подавати як сучасну формулу «ліва півкуля записує, права згадує». Навіть первинна модель стосувалася диференційної участі префронтальної кори, а не тотального поділу функцій між півкулями. Подальші дослідження показали значно складнішу картину: кодування й відтворення підтримуються розподіленими мережами, а характер латералізації залежить від матеріалу, завдання, стадії процесу та інших умов.
Історичне значення HERA полягає в тому, що вона стала однією з ранніх впливових моделей, які зв’язали експериментальні теорії пам’яті з функціональною нейровізуалізацією. Огляд наукового внеску Тулвінга 2026 року виділяє саме цей перехід від поведінкових досліджень до PET і fMRI як окремий етап його роботи.
Що сучасна наука зберегла з теорії Тулвінга
Найміцнішим спадком Тулвінга є не одна конкретна схема, а система розрізнень і дослідницьких питань. Епізодична та семантична пам’ять залишаються центральними поняттями когнітивної психології й нейронауки. Нейропсихологічні дисоціації, дослідження медіальної скроневої частки, префронтальної кори, автобіографічної пам’яті й уявлення майбутнього продовжують спиратися на проблематику, яку він сформулював.
Водночас сучасні дослідження дедалі рідше підтримують образ жорстко відокремлених систем. Один із напрямів критики стосується семантизації: конкретний епізод із часом може втрачати контекстні деталі й перетворюватися на узагальнене знання. Інший — конструктивного характеру пригадування: епізодична репрезентація може під час відтворення збиратися із фрагментів, частина яких має семантичне походження.
У роботі 2024 року Гантер Джентрі та Кемерон Бакнер описують це як проблему перехідних градацій між епізодичною й семантичною пам’яттю та пропонують розглядати пам’ять як динамічний життєвий цикл із проміжними формами. Це радикальніше трактування, ніж класична схема Тулвінга, але воно не робить його розрізнення історично «помилковим». Навпаки, воно показує, наскільки продуктивним виявилося поставлене ним питання про відмінності й взаємодію способів пам’ятати.
У чому Тулвінг мав рацію, а що наука переглянула
Розрізнення епізодичної та семантичної пам’яті збереглося
Це розрізнення залишається одним із головних у психології пам’яті. Воно підтримується різними профілями порушень після уражень мозку, відмінностями в суб’єктивному досвіді, закономірностями розвитку та старіння, а також нейровізуалізаційними даними. Сучасна література водночас наголошує, що системи взаємодіють і частково перекриваються.
Отже, формула «епізодична і семантична пам’ять — цілком незалежні сховища» занадто груба. Так само грубо було б оголосити їхнє розрізнення застарілим лише тому, що між ними існують переходи. Сучасна проблема полягає саме в описі відмінностей, взаємодії й переходів.
Принцип специфічності кодування став класичним принципом відтворення
Ідея, що ефективність підказки визначається її відношенням до конкретного способу кодування, пережила початковий експериментальний контекст. Вона стала частиною ширшого розуміння пам’яті як процесу, у якому успішне відтворення залежить від відповідності між тим, що було сформовано під час навчання, і тим, що доступне під час пригадування.
Сучасна наука доповнює цей принцип іншими механізмами — консолідацією, реконсолідацією, інтерференцією, схемами, увагою, розподіленою практикою, контекстуальною та стан-залежною пам’яттю. Але базове розрізнення між збереженням інформації та доступом до неї залишається фундаментальним.
Автоноетична свідомість стала продуктивною теоретичною конструкцією
Тулвінг наполіг на тому, що для розуміння епізодичної пам’яті важливо досліджувати не лише правильність відповіді, а й якість суб’єктивного досвіду. Це відкрило окремий напрям досліджень пригадування, знайомості, автобіографічної пам’яті та уявлення майбутнього.
Сам термін «автоноетична свідомість» не є нейроанатомічним діагнозом і не позначає єдиний локалізований механізм мозку. Його значення — теоретичне: він описує специфічну форму усвідомлення себе в суб’єктивному часі.
Remember/Know залишається корисною, але теоретично неоднозначною парадигмою
Процедура «пам’ятаю/знаю» дала дослідникам спосіб питати про феноменологію розпізнавання. Однак інтерпретація відповідей залежить від теорії. Частина даних узгоджується з двопроцесними моделями пригадування та знайомості; частину можна моделювати через відмінності сили одного сигналу. Тому сучасна стаття має використовувати Remember/Know як експериментальний інструмент, а не як доказ того, що в мозку існують два буквально відокремлені механізми з назвами «remember» і «know».
HERA стала історичною сходинкою когнітивної нейронауки
HERA була важливою ранньою спробою узагальнити нейровізуалізаційні закономірності кодування і відтворення. Подальша fMRI-література показала складнішу картину, ніж проста гемісферична асиметрія. Сьогодні пам’ять розглядають через взаємодію медіально-скроневих, префронтальних, тім’яних та інших мереж, а функції окремих ділянок залежать від характеру операції й інформації.
Історичне значення моделі від цього не зменшується: вона належить до покоління гіпотез, які зробили функціональну нейровізуалізацію інструментом перевірки когнітивних теорій, а не каталогом «центрів» психічних функцій.
Тулвінг і сучасне розуміння пам’яті як конструктивного процесу
Теорію Тулвінга іноді протиставляють реконструктивній традиції Фредеріка Бартлетта: нібито один дослідник говорив про системи, а інший — про конструктивні зміни спогадів. Насправді ці лінії сучасної науки радше доповнюють одна одну.
Розрізнення систем відповідає на питання, які функціональні форми пам’яті та доступу до минулого можна виділити. Реконструктивний підхід відповідає на питання, як спогад формується під час відтворення і чому він може змінюватися. Людський епізодичний спогад може бути функціонально відмінним від семантичного знання й водночас бути конструктивним, залежним від підказок, схем, актуальних знань і цілей.
Саме тому Тулвінга не слід використовувати для підтримки метафори «відеозапису в голові». Епізодична пам’ять не є архівом незмінних сцен. Її здатність повертати людину до особистого минулого співіснує з реконструктивністю пам’яті та можливістю помилок.
Що роботи Тулвінга дали когнітивній психології
Психологія отримала систематичне розрізнення епізодичного пригадування й семантичного знання.
Відтворення стало розглядатися як активний процес, ефективність якого залежить від взаємодії сліду пам’яті та підказки.
Поняття систем пам’яті стало предметом перевірюваних моделей, а не лише описовою класифікацією.
Суб’єктивний досвід «пам’ятаю» став легітимним об’єктом експериментального дослідження поряд із точністю відповіді.
Епізодична пам’ять була пов’язана з Я, суб’єктивним часом і здатністю уявляти особисте майбутнє.
Нейропсихологічні випадки та нейровізуалізація стали інтегруватися з когнітивною теорією пам’яті.
Огляд 2026 року Генрі Редігера, Деніела Шектера та Фергуса Крейка показує саме таку траєкторію його роботи: від суб’єктивної організації, доступності й підказок до нейропсихології K.C., ментальної подорожі в часі та нейровізуалізації.
Основні праці Енделя Тулвінга
Episodic and Semantic Memory, 1972
Глава в Organization of Memory, у якій було систематично сформульовано розрізнення епізодичної та семантичної пам’яті. Сам Тулвінг пізніше наголошував на попередниках цієї ідеї, тому працю коректніше називати ключовою систематизацією та запуском дослідницької програми, а не «моментом винайдення» двох видів пам’яті.
Encoding Specificity and Retrieval Processes in Episodic Memory, 1973
Стаття Енделя Тулвінга та Дональда М. Томсона в Psychological Review. Класична формалізація принципу специфічності кодування й одна з найважливіших праць про взаємозалежність кодування та відтворення.
Elements of Episodic Memory, 1983
Монографія, у якій Тулвінг розгорнув теорію епізодичної пам’яті в масштабі окремої книги. Через сорок років після її виходу Королівське товариство присвятило спеціальний тематичний випуск тому, як ідеї книги змінилися, підтверджувалися й переглядалися.
Memory and Consciousness, 1985
Праця, що пов’язала системи пам’яті з формами свідомого досвіду та стала ключовою для концепції автоноетичної свідомості й подальшої парадигми Remember/Know.
How Many Memory Systems Are There?, 1985
Програмна стаття про множинність систем пам’яті. Вона відображає конкретний етап розвитку таксономії пам’яті й важлива як історичне формулювання системного підходу.
What Is Episodic Memory?, 1993
Коротка, але концептуально важлива стаття, у якій особливого значення набуває здатність подумки проєктувати себе в суб’єктивному часі.
Episodic Memory: From Mind to Brain, 2002
Ретроспективний огляд, у якому Тулвінг підсумував приблизно три десятиліття розвитку концепції та прямо показав, наскільки далеко пізня модель відійшла від початкового визначення 1970-х.
Чим Ендель Тулвінг відрізняється від інших дослідників пам’яті
Тулвінг не був першим психологом, який показав складність пам’яті, і його робота не замінює Еббінгауза, Бартлетта, Міллера, Найссера, Шектера, Скуайра чи інших дослідників. Його особливе місце визначає поєднання кількох рівнів аналізу.
Він починав із поведінкових експериментів і проблеми організації матеріалу. Потім перейшов до теорії систем пам’яті та процесів відтворення. Далі включив у модель суб’єктивний досвід і особистий час. Нейропсихологія дала йому випадки природних дисоціацій, а нейровізуалізація — можливість співвідносити когнітивні операції з розподіленою мозковою активністю.
Ця траєкторія зробила його роботи мостом між класичною експериментальною психологією пам’яті й сучасною когнітивною нейронаукою.
Часті запитання про Енделя Тулвінга
Чим найбільше відомий Ендель Тулвінг?
Насамперед систематичною розробкою розрізнення епізодичної та семантичної пам’яті. Також із його ім’ям пов’язані принцип специфічності кодування, теорії множинних систем пам’яті, автоноетична свідомість, ментальна подорож у часі, дослідження пацієнта K.C. та ранні нейровізуалізаційні моделі пам’яті.
Що таке епізодична пам’ять за Тулвінгом?
У зрілій концепції це система, яка дає змогу пригадувати особисто пережиті події з відчуттям їхнього місця у власному минулому. Для Тулвінга важливі не лише зміст події, а й суб’єктивний час, Я та автоноетичне переживання — відчуття, що людина подумки повертається до власного досвіду.
Що таке семантична пам’ять?
Це пам’ять знань: значень слів, понять, фактів і закономірностей. Для доступу до такого знання не обов’язково пригадувати конкретний епізод, у якому воно було набуте.
Чи є епізодична й семантична пам’ять повністю незалежними?
Ні. Їхнє розрізнення залишається науково продуктивним, але сучасні дані показують інтенсивну взаємодію й перехідні форми. Епізоди можуть із часом семантизуватися, а конкретне пригадування використовує загальні знання для реконструкції події.
Що таке принцип специфічності кодування?
Це принцип, сформульований Тулвінгом і Дональдом Томсоном, за яким ефективність підказки під час відтворення залежить від її відповідності інформації та операціям, представленим під час первинного кодування. Саме тому наявність інформації в пам’яті й можливість дістати її в конкретний момент — не одне й те саме.
Що означає «ментальна подорож у часі»?
Це здатність подумки представляти себе в особистому минулому або можливому майбутньому. У пізній теорії Тулвінга вона тісно пов’язана з епізодичною пам’яттю та автоноетичним усвідомленням.
Що показав випадок пацієнта K.C.?
Після тяжкого ушкодження мозку K.C. мав глибоко порушене епізодичне пригадування при відносному збереженні низки семантичних знань і інших когнітивних функцій. Це стало важливим аргументом у дослідженні дисоціації різних форм пам’яті, хоча один клінічний випадок сам по собі не встановлює універсальну архітектуру пам’яті.
Чи актуальні ідеї Тулвінга сьогодні?
Так. Епізодична й семантична пам’ять, специфічність кодування, роль суб’єктивного досвіду та зв’язок пам’яті з уявленням майбутнього залишаються активними напрямами науки. Водночас конкретні моделі Тулвінга — SPI, HERA та деякі сильні твердження про системи або винятково людську ментальну подорож у часі — читаються в контексті новіших даних і сучасних альтернативних моделей.
Пов’язані матеріали Українського психологічного ХАБу
Для ширшого контексту варто почати зі статті про довготривалу пам’ять, де розглянуто основні системи, кодування, консолідацію, відтворення й забування. Окремий матеріал про експліцитну пам’ять допомагає побачити ширше місце епізодичної та семантичної пам’яті серед свідомо доступних форм довготривалої пам’яті.
Ця сторінка є персональним хабом Енделя Тулвінга: вона пояснює, як його біографія, експерименти, поняття, моделі та головні праці складаються в одну історію розвитку науки про пам’ять.
Джерела
Tulving, E. (1972). Episodic and semantic memory. In E. Tulving & W. Donaldson (Eds.), Organization of Memory, 381–403. Авторський ретроспективний коментар 1987 року
Tulving, E., & Thomson, D. M. (1973). Encoding specificity and retrieval processes in episodic memory. Psychological Review, 80(5), 352–373. DOI
Tulving, E. (1983). Elements of Episodic Memory. Clarendon Press, Oxford.
Tulving, E. (1985). Memory and consciousness. Canadian Psychology, 26(1), 1–12. DOI
Tulving, E. (1985). How many memory systems are there? American Psychologist, 40(4), 385–398. DOI
Tulving, E., Schacter, D. L., McLachlan, D. R., & Moscovitch, M. (1988). Priming of semantic autobiographical knowledge: a case study of retrograde amnesia. Brain and Cognition, 8(1), 3–20. DOI
Tulving, E. (1993). What is episodic memory? Current Directions in Psychological Science, 2(3), 67–70. DOI
Nyberg, L., Cabeza, R., & Tulving, E. (1996). PET studies of encoding and retrieval: The HERA model. Psychonomic Bulletin & Review, 3(2), 135–148. DOI
Tulving, E. (2002). Episodic Memory: From Mind to Brain. Annual Review of Psychology, 53, 1–25. DOI
Martin-Ordas, G., & Easton, A. (2024). Elements of episodic memory: lessons from 40 years of research. Philosophical Transactions of the Royal Society B, 379, 20230395. DOI
Gentry, H., & Buckner, C. (2024). Transitional gradation and the distinction between episodic and semantic memory. Philosophical Transactions of the Royal Society B, 379, 20230407. DOI
Roediger, H. L. III, Schacter, D. L., & Craik, F. I. M. (2026). Endel Tulving: An appreciation of his scientific contributions. Neuropsychologia, 220, 109274. DOI