top of page

Психологічна енкциклопедія

Ідентичність людини з інвалідністю: прийняття себе та належність

4 дні тому
Читати 13 хв

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 13 жовтня 2026 року · Редакційна політика


Ідентичність людини з інвалідністю — це те, як людина осмислює власний досвід інвалідності, визначає його місце серед інших складників свого Я та вирішує, чи пов’язувати себе зі спільнотою людей з інвалідністю. Вона може охоплювати самоназву, цінності, відчуття належності, ставлення до соціальних бар’єрів, досвід взаємопідтримки й уявлення про майбутнє. Для одних людей інвалідність є важливою частиною ідентичності, для інших — другорядною або ситуативною характеристикою. Обидва варіанти є повноцінними способами самовизначення.


Прийняття себе означає можливість визнавати власний досвід і потреби, зберігаючи право на складні почуття та зміни. Належність означає переживання того, що людину бачать, поважають і приймають у стосунках та спільнотах. Ці процеси пов’язані, але не збігаються: людина може добре ставитися до себе й водночас стикатися з відчуженням, а може відчувати підтримку спільноти в період особистої невизначеності.


Систематичний огляд Forber-Pratt та співавторів (2017) показав, що ідентичність, пов’язана з інвалідністю, розвивається у взаємодії особистого досвіду, ставлення суспільства та зв’язків з іншими людьми. Новіший огляд Plotner та співавторів (2025) підтверджує різноманітність її визначень і нагадує, що результати окремих дослідницьких груп не можна автоматично переносити на всіх людей з інвалідністю.


Що входить до ідентичності, пов’язаної з інвалідністю


У психології ідентичність відповідає на запитання «хто я?», «до кого я належу?» та «що для мене має значення?». Коли в житті присутня інвалідність, ці запитання можуть стосуватися способів функціонування, взаємодії з оточенням, участі в діяльності, мови самоназви й особистої історії. Водночас людина залишається також другом, батьком чи матір’ю, фахівцем, студентом, митцем, членом родини, громади або культурної спільноти.


Особисте значення


Особистий вимір охоплює думки про власне тіло, здібності, потреби, досягнення, труднощі та життєву тяглість. Людина може вважати особливості свого функціонування важливою частиною себе, ставитися до них прагматично або надавати їм різного значення в різні періоди. Набута інвалідність інколи спонукає переосмислити звичні ролі; інвалідність, із якою людина живе з дитинства, може бути вплетена в історію себе іншими способами. Жоден із цих шляхів не має обов’язкової послідовності.


Соціальна і групова належність


Соціальна ідентичність формується також через групи, з якими людина себе пов’язує: місцеві організації людей з інвалідністю, кола взаємодопомоги, спільноти нечуючих людей, людей із певним досвідом функціонування, спортивні чи професійні об’єднання. Спільна назва може давати мову для пояснення досвіду, доступ до знань і підтримки, відчуття солідарності. Вона не зобов’язує людину долучатися до організації, приймати єдину позицію чи публічно говорити про себе.


Громадянський і правозахисний вимір


Людина може пов’язувати ідентичність із вимогою рівних прав, доступності, свободи вибору та участі у спільних рішеннях. У Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю закріплено повагу до гідності, індивідуальної автономії та свободи робити власний вибір. Належність до спільноти і громадянська участь можуть бути важливими опорами самовизначення, а можуть не ставати центральною частиною особистого життя.


Ідентичність, діагноз, функціонування та юридичний статус: чотири різні речі


Медичний діагноз описує стан здоров’я відповідно до професійної класифікації. Функціонування відображає, як людина виконує діяльність і бере участь у житті в конкретному середовищі. Формальний статус інвалідності встановлюється за відповідними правовими та адміністративними процедурами. Ідентичність стосується саморозуміння й самовизначення. Ці рівні можуть перетинатися, але жоден не визначає автоматично іншого.


Міжнародна класифікація функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я ВООЗ розглядає функціонування через функції й структури тіла, активність, участь, а також чинники середовища. Така рамка пояснює, чому однаковий діагноз може супроводжуватися різними можливостями участі залежно від доступного транспорту, комунікації, підтримки, навчання або праці. Вона не встановлює, як саме людина повинна називати себе.


Наприклад, одна людина із порушенням слуху може називати себе нечуючою людиною та пов’язувати свою ідентичність із жестовою мовою і культурою. Інша може передусім визначати себе через професію чи родину. У людини з непомітним стороннім обмеженням функціонування може бути підтверджений статус інвалідності, але вона може вирішувати, кому й коли розкривати інформацію про свій стан. Самоназву визначає сама людина.


Докладніше про відмінність функціонування, активності й участі — у матеріалі «МКФ: функціонування, інвалідність, активність, участь і контекст».


Як формується ідентичність людини з інвалідністю


Ідентичність змінюється разом із досвідом, стосунками й доступними можливостями. Її становлення пов’язане із тим, як людину називали в дитинстві, чи мала вона право ставити запитання, бачила чиїсь подібні життєві історії, отримувала допомогу на власних умовах та мала змогу самостійно обирати заняття і спільноти.


Досвід дитинства і підліткового віку


У дитинстві важливу роль відіграють ставлення дорослих, участь у грі, дружбі, навчанні та рішеннях, посильних для віку й способу комунікації дитини. Коли про дитину говорять лише мовою дефіцитів, це звужує соціальні очікування. Коли дитині надають зрозумілу інформацію, можливість пробувати нове й брати участь у спільних справах, виникає більше матеріалу для власного образу себе. Підлітковий вік може посилювати увагу до відмінностей і прийняття ровесниками, але траєкторії розвитку залишаються індивідуальними.


Набута інвалідність і зміна життєвих ролей


Після травми, захворювання чи іншої зміни функціонування людина може переоцінювати способи виконання звичних справ, роботу, стосунки, бажання та плани. Водночас попередні цінності, почуття гумору, уподобання, професійні знання та зв’язки можуть залишатися джерелами тяглості. Досвід втрати, полегшення, злості, гордості, втоми або спокою має різні причини та поєднання. Вимога «пройти правильні стадії прийняття» підміняє уважне ставлення до конкретної людини готовою схемою.


Психологічні процеси після зміни стану здоров’я докладно розглянуто в окремому канонічному матеріалі «Психологічна адаптація до інвалідності: автономія, участь і якість життя». Тут основна увага зосереджена на праві людини визначати власну належність і значення інвалідності для свого Я.


Спільноти, рольові моделі та представлення


Зустрічі з іншими людьми, які мають подібний досвід, можуть розширювати уявлення про можливі способи життя. Вони дозволяють дізнатися про пристосування, взаємодопомогу, професійні рішення, культурні практики й громадську участь. Водночас кожна спільнота неоднорідна: рівень підтримки залежить від її доступності, доброзичливості, правил та поваги до особистих меж.


У систематичному огляді Gur і Bina (2023) для людей з інтелектуальними та розвитковими порушеннями повторювалися теми прийняття, поваги, безпечного простору, соціальних зв’язків і спільного досвіду. Огляд Raines та співавторів (2023) водночас виявив порівняно невелику кількість робіт, у яких належність досліджували безпосередньо з перспективи самих людей з інвалідністю. Тому голос учасників має значення і для практики, і для науки.


Що означає прийняття себе


Самоприйняття — це ставлення до себе як до людини, чиї потреби, обмеження, можливості, стосунки та цілі мають значення. Воно може включати реалістичне знання власних особливостей, право користуватися підтримкою та здатність відокремлювати свою цінність від результатів діяльності й оцінок інших.


Прийняття себе не вимагає позитивно оцінювати біль, виснаження, втрату функції чи труднощі щоденного життя. Людина може прагнути лікування, реабілітації, технологічної допомоги або змін умов праці й водночас ставитися до себе з повагою. Вона може сумувати за втраченою можливістю, вимагати усунення бар’єра чи відмовлятися від чужої поради. Внутрішнє ставлення до себе розвивається разом із реальними умовами життя.


Самоприйняття та самооцінка


Самооцінка описує оцінювання людиною власної цінності чи компетентності; ідентичність охоплює ширшу систему уявлень про себе та належність. Дослідження Bogart та співавторів (2018) виявило зв’язки між позитивною ідентифікацією з інвалідністю, гордістю та самооцінкою в опитаній групі. Такі спостережні дані не доводять, що сам факт прийняття певної назви спричиняє психологічне поліпшення в кожної людини.


Непомітна інвалідність і право не пояснювати себе


Людині, труднощі якої неочевидні для інших, нерідко доводиться вирішувати, чи повідомляти про них і як реагувати на сумніви оточення. Особисте розкриття інформації може полегшити отримання пристосувань, але також впливає на приватність і взаємини. Які дані повідомляти, кому, в якому обсязі та за яких умов — питання особистого вибору, з урахуванням конкретних правових вимог і безпеки. Якісне дослідження Evans (2019) описує, як практики розкриття інформації пов’язані з переговорюванням ідентичності в різних життєвих ситуаціях.


Належність: коли людина відчуває, що має місце серед інших


Фізична присутність у групі ще не гарантує відчуття належності. Можна навчатися в одному класі, працювати в одному офісі чи відвідувати ту саму подію, але залишатися осторонь розмов, спільних рішень і дружби. Належність виникає там, де людину визнають учасником стосунків, чують її позицію, поважають межі й забезпечують реальні способи долучатися.


У систематичному огляді Garcia-Lee, Strnadová та Dowse (2024) наголошено на важливості інклюзивних способів досліджувати належність разом із людьми з інтелектуальними порушеннями. Зовнішня оцінка доступності чи включеності може пропустити те, як учасники самі розуміють дружбу, місце в групі й право обирати контакти.


Ознаки належності в повсякденному житті


  • Людина отримує запрошення до спілкування й участі на рівних та може прийняти або відхилити його без покарання чи осуду.

  • Комунікація доступна: за потреби є жестова мова, субтитри, зрозумілі тексти, альтернативні способи висловлення думки або додатковий час.

  • Спільні рішення ухвалюють з урахуванням позиції самої людини, а допомогу пропонують із запитанням про її уподобання.

  • Середовище дозволяє розвивати дружбу, професійні та творчі ролі, виходячи за межі ролі «отримувача допомоги».

  • Група реагує на образливі стереотипи й забезпечує доступ до простору, інформації та активностей.


Особливо важливо, щоб правила спільноти не робили участь залежною від обов’язкового оптимізму, публічних розповідей про діагноз чи демонстрації вдячності за базову доступність.


Ейблізм, стигма та внутрішні стереотипи


Сприйняття інвалідності формується в суспільстві, де діють уявлення про «нормальне» тіло, продуктивність, незалежність і соціальну цінність. Ейблізм проявляється в упереджених припущеннях, недоступних системах та правилах, що ставлять певний спосіб функціонування за універсальний зразок. Стигма може обмежувати доступ до взаємин, роботи, освіти та участі в громаді.


Якщо людина багаторазово чує, що вона є «тягарем», «героєм попри все» або «постійним об’єктом турботи», ці образи можуть впливати на спосіб саморозуміння. Внутрішнє засвоєння стереотипів інколи проявляється у соромі через потребу в підтримці чи униканні видимих засобів доступності. Проте з переживань окремої людини не можна автоматично робити висновок про внутрішню стигму: вибір приватності, відмова від певної спільноти або складні емоції можуть мати інші пояснення.


Середовище може змінювати цю динаміку через доступність, приклади різноманітних життєвих шляхів, недискримінаційні процедури та право людей з інвалідністю впливати на рішення. Правозахисний обов’язок протидіяти стереотипам випливає, зокрема, зі статті 8 Конвенції ООН.


Гордість за інвалідність: значення та межі поняття


Гордість за інвалідність може означати гідність, позитивне ставлення до власної історії, солідарність із людьми зі схожим досвідом, відмову від нав’язаного сорому та визнання внеску спільноти. Для частини людей це культурна або громадянська позиція; для інших близькими є поняття самоповаги, свободи вибору чи права на приватність без використання слова «гордість».


Огляд Mueller і Qin (2026) охопив 24 публікації про гордість за інвалідність і засвідчив, що дослідники по-різному визначають цей феномен. Багато даних походить із концептуальних та якісних робіт. Поки що немає підстав трактувати гордість як універсальну психологічну вимогу чи доказово встановлений спосіб лікування. Людина має право називати себе так, як вважає точним, і самостійно визначати емоційне значення інвалідності.


Право на самоназву, мову та особисті межі


В українському публічному й правовому вжитку поширене формулювання «людина з інвалідністю». Водночас у конкретних спільнотах можуть бути прийняті інші назви, які підкреслюють ідентичність або культурну належність. Найнадійніший спосіб поважати людину — з’ясувати її власні мовні уподобання й користуватися ними. Слова можуть змінювати значення залежно від контексту, покоління, досвіду та мови.


Нечуючі люди і культурно-мовна ідентичність


Для частини нечуючих людей жестова мова, культурна спадщина й належність до спільноти є центральними елементами ідентичності. Функціональна характеристика слуху та культурно-мовне самовизначення описують різні аспекти досвіду. Стаття 30(4) Конвенції ООН окремо визнає право осіб з інвалідністю на визнання й підтримку їхньої особливої культурної та мовної самобутності, включно з жестовими мовами й культурою нечуючих.


Люди з інтелектуальними порушеннями


Право визначати власні стосунки, заняття, уподобання й спосіб участі зберігається незалежно від рівня потреби в підтримці. Для реального вибору можуть бути потрібні зрозуміла мова, додатковий час, наочні матеріали, альтернативна комунікація та люди, які допомагають розібратися в варіантах. Підтримка має розширювати можливість висловити власну волю. Систематичний огляд van Alem, Frielink та Embregts (2025) показав, що для людей з інтелектуальними порушеннями цифрове спілкування може підтримувати соціальні зв’язки й самопрезентацію, хоча доступ, безпека та дослідницька база різняться.


Аутична ідентичність


Для деяких аутичних людей аутичність є важливою частиною самовизначення й зв’язку з нейровідмінною спільнотою. Систематичний огляд Davies та співавторів (2024) описує зв’язки аутичної ідентичності з прийняттям, соціальним контекстом та благополуччям, але цей корпус досліджень має власні визначення і межі. Аутичну ідентичність, психосоціальну інвалідність, сенсорні чи рухові порушення не слід об’єднувати в один нібито універсальний психологічний досвід.


Ідентичність і різні соціальні ролі


Інвалідність взаємодіє з віком, гендером, культурою, мовою, економічним становищем, місцем проживання та досвідом війни. Наприклад, для студента питання належності може стосуватися життя в групі однолітків, для працівниці — професійного визнання та доступних робочих процесів, для батька — його права бути повноправним учасником сімейних рішень. Одна людина може одночасно належати до кількох спільнот, чиї норми і можливості взаємодіють.


В українських умовах війна, вимушене переміщення, втрата доступних просторів, зміни сімейних і професійних ролей та набуті порушення функціонування можуть впливати на щоденне життя і відчуття належності. Наслідки залежать від особистої історії, ресурсів, доступності підтримки й ставлення людей навколо. Публічну ідентичність людини не слід виводити з її військового, цивільного або медичного досвіду без її власного визначення.


Що допомагає людині самостійно вибудовувати ідентичність


Практичні кроки мають відповідати цінностям людини та реальним можливостям її середовища. Їхня мета — збільшити свободу вибору й доступ до стосунків, а не привести кожного до одного способу ставлення до інвалідності.


Докладніше про зв’язок доступності, соціальних відносин та добробуту — у статті «Психологічне благополуччя людей з інвалідністю: чинники та підтримка». Способи реалізувати власні рішення, контроль і підтриману автономію розглянуто в матеріалі «Самовизначення людей з інвалідністю: вибір, контроль і підтримка».


  • Називати власні пріоритети. Запитати себе, які ролі, заняття, люди й цінності зараз найбільше відображають відчуття себе; повертатися до цього запитання після життєвих змін.

  • Обирати мову самоназви. Вирішити, чи зручно використовувати «людина з інвалідністю», конкретну назву спільноти або опис певних потреб; дозволити собі змінити вибір.

  • Знаходити доступні простори належності. Перевіряти спільноти, творчі групи, професійні кола чи організації рівних на доброзичливість, правила безпеки й доступність.

  • Визначати межі розкриття інформації. Заздалегідь продумати, що саме потрібно повідомляти для організації діяльності чи пристосування, а що належить до особистого життя.

  • Просити конкретну підтримку. Формулювати, який формат інформації, пересування, зв’язку чи допомоги розширить участь саме в цій ситуації.

  • Розширювати життєві ролі. Підтримувати діяльність, яка має особистий сенс, навіть якщо для неї потрібен інший темп, засоби доступності або спільна організація.


Наведені кроки є практичними орієнтирами, що випливають із правозахисного підходу та досліджень належності. Вони не становлять стандартизованої психотерапевтичної програми й не мають доведеної однакової ефективності для всіх груп.


Як підтримати близьку людину, колегу чи учасника спільноти


Повага до ідентичності починається зі звичайної взаємодії: запитувати, слухати відповідь, враховувати рішення та усувати передбачувані перешкоди. Доброзичливі наміри набувають сенсу, коли супроводжуються діями, які роблять участь реальною.


  • Питайте, як людина воліє себе називати, і дотримуйтеся її вибору.

  • Пропонуйте допомогу як запрошення до співпраці: «Який спосіб буде тобі зручнішим?»

  • Говоріть безпосередньо з людиною, користуючись потрібним для неї форматом спілкування; асистент чи родич не замінює її голосу.

  • Не вимагайте історії діагнозу, медичних документів або пояснень приватного досвіду поза необхідними й законними процедурами.

  • Уникайте нав’язування ролей «вічної жертви», «натхнення для всіх» або «прикладу героїчного подолання».

  • Створюйте умови для дружби та рівноправного обміну, а не лише епізодичної допомоги.

  • Залучайте людей з інвалідністю до планування доступності та оцінювання того, чи справді рішення працюють.


Там, де виникає питання про психологічну або психіатричну допомогу, важливі конкретні умови доступності. Про це є окрема стаття «Доступність допомоги у сфері психічного здоров’я для людей з інвалідністю».


Коли потрібна психологічна підтримка


Звернення до психолога може бути корисним, якщо людина хоче осмислити зміни життєвої історії, зменшити вплив стигматизувальних повідомлень, знайти мову для складних почуттів, налагодити межі у стосунках або відновити доступ до значущої діяльності. Психологічна робота має спиратися на визначені самою людиною цілі, враховувати середовищні бар’єри та підтримувати її автономію.


Стійка пригніченість, виражена тривога, порушення сну, втрата інтересу до звичних занять або відчутне погіршення повсякденного функціонування можуть бути підставою для клінічної оцінки за згодою людини. Сам факт інвалідності, вибір самоназви, небажання брати участь у спільноті чи критичне ставлення до власного досвіду не є діагнозами. За гострої небезпеки для життя або здоров’я потрібна невідкладна допомога.


Якщо труднощі пов’язані передусім із недоступним транспортом, недоречними рішеннями за людину чи дискримінаційними правилами, психологічна бесіда сама по собі не усуне їх. Потрібні також зміни середовища, організації послуг і механізмів участі.


Як досліджують ідентичність і наскільки переконливі висновки


Дослідники застосовують глибинні інтерв’ю, життєві історії, спостереження, опитувальники соціальної належності, самоназви та ставлення до інвалідності. Кожен метод висвітлює окремий аспект. Інтерв’ю допомагає почути значення власними словами людини, а анкети дозволяють порівнювати відповіді за визначеними показниками. Жодна окрема шкала не встановлює «правильність» ідентичності та не є інструментом медичного діагностування інвалідності.


У систематичному огляді Forber-Pratt та співавторів значну частину досліджень становили якісні роботи; огляд Plotner та співавторів підкреслює різницю між теоретичними підходами та нерівномірність представлення груп. У дослідженнях часто переважають учасники з певних країн, освітніх систем або типів порушень. Кореляційні зв’язки між гордістю, належністю та благополуччям не доводять напрямку причинності. Висновки для дорослих студентів або членів громадських організацій не слід без перевірки переносити на дітей, людей з високими потребами в підтримці чи осіб, які не ідентифікують себе через інвалідність.


Науково обґрунтована практика поєднує ці результати з повагою до досвіду конкретної людини, перевіркою доступності та відкритістю до змін її пріоритетів.


Поширені запитання


Чи обов’язково людині з інвалідністю називати інвалідність частиною своєї ідентичності?


Ні. Самовизначення належить самій людині. Вона може вважати інвалідність центральною, однією з багатьох або незначущою частиною свого Я. Формальний статус чи діагноз сам по собі не визначає цього вибору.


Чи означає прийняття себе відмову від лікування або реабілітації?


Ні. Повага до власного досвіду сумісна з бажанням полегшити біль, поліпшити функціонування, використовувати допоміжні технології та змінювати умови життя. Напрям підтримки визначається потребами й рішеннями людини.


Чому людина може відмовлятися від слова «інвалідність»?


Причини різні: особисті мовні уподобання, приватність, досвід стигми, культурна належність або те, що інша назва точніше описує її досвід. Коректно запитати про бажану самоназву й поважати відповідь.


Чи допомагає спільнота людей з інвалідністю прийняти себе?


Для частини людей спільний досвід, дружба та рольові моделі стають ресурсом. Дослідження описують сприятливі зв’язки належності й позитивної ідентифікації, але їх сила залежить від контексту, а причинну ефективність конкретних форматів підтримки ще потрібно краще дослідити.


Що робити, коли група формально інклюзивна, але я почуваюся чужою або чужим?


Можна визначити конкретні перешкоди: недоступну комунікацію, відсутність участі в рішеннях, образливі жарти, нав’язані ролі або брак можливостей для неформального спілкування. Обговорення умов участі, пошук іншого середовища та підтримка союзників можуть допомогти. Відчуття належності не можна наказати.


Чи можна мати кілька ідентичностей одночасно?


Так. Особистісна та соціальна ідентичність є багатовимірною. Інвалідність може співіснувати з професійною, родинною, мовною, культурною та іншими належностями, а їхня значущість змінюється протягом життя.


Чи є «неприйняття інвалідності» психіатричним діагнозом?


Ні. Таке формулювання описує можливу інтерпретацію переживань і потребує уточнення, а не встановлює клінічний стан. Якщо є тривалі симптоми, що спричиняють значний дистрес або порушення функціонування, їх оцінюють окремо за відповідними клінічними критеріями.


Підсумок


Ідентичність людини з інвалідністю формується там, де зустрічаються особиста історія, право на самоназву, стосунки й соціальні умови. Прийняття себе дає простір визнавати власний досвід без нав’язаного сценарію почуттів. Належність виникає завдяки взаємній повазі, доступності та реальній участі. Кожна людина визначає, яке місце інвалідність посідає в її житті, а завдання оточення та інституцій — забезпечити можливості для цього вибору.


Досвід належності може розвиватися через взаємопідтримку та спільноти людей з інвалідністю: обмін досвідом рівних допомагає знайти близькі зв’язки й обрати власну форму участі. Докладніше: спільноти та досвід рівних

Пов’язані статті




Джерела


Bogart, K. R., Rottenstein, A., Lund, E. M., & Bouchard, L. B. (2017). Who self-identifies as disabled? An examination of impairment and contextual predictors. Rehabilitation Psychology, 62(4), 553–562. DOI.


Bogart, K. R., та співавтори. (2018). Disability pride protects self-esteem through the rejection-identification model. PubMed.


Davies, J., та співавтори. (2024). Autistic identity: A systematic review of quantitative research. Autism Research, 17(5), 874–897. DOI.


Evans, H. D. (2019). ‘Trial by fire’: Forms of impairment disclosure and implications for disability identity. Disability & Society, 34(5), 726–746. DOI.


Forber-Pratt, A. J., Lyew, D. A., Mueller, C., & Samples, L. B. (2017). Disability identity development: A systematic review of the literature. Rehabilitation Psychology, 62(2), 198–207. DOI.


Garcia-Lee, B., Strnadová, I., & Dowse, L. (2024). Researching belonging in the context of research with people with intellectual disabilities: A systematic review of inclusive approaches. Journal of Applied Research in Intellectual Disabilities, 37(1), e13178. DOI.


Gur, A., & Bina, R. (2023). Facilitators of sense of belonging among people with intellectual and developmental disabilities: A systematic review. Journal of Intellectual Disabilities, 27(2), 516–538. DOI.


Mueller, C., & Qin, S. (2026). What does it mean to be proud: A scoping literature review of disability pride. Rehabilitation Psychology. DOI.


Організація Об’єднаних Націй. (2006). Конвенція про права осіб з інвалідністю. Офіційний текст законодавства України.


Plotner, A. J., Smith Hill, R. B., Walters, C. B., & Rother, Y. (2025). Contextualizing disability identity in the academic literature: A scoping review. Identity. DOI.


Raines, A. R., Francis, G. L., Fujita, M., & Macedonia, A. (2023). Belonging from the perspectives of individuals with disabilities: A scoping review. Psychology in the Schools, 60(6), 2112–2127. DOI.


van Alem, J. L. L., Frielink, N., & Embregts, P. J. C. M. (2025). Social internet use by people with intellectual disabilities: A systematic review and thematic synthesis of qualitative studies. Journal of Intellectual Disability Research, 69(4), 243–264. DOI.


Всесвітня організація охорони здоров’я. (2001). International Classification of Functioning, Disability and Health (ICF). ВООЗ.

 
 
bottom of page