Психологія Самості: теорія Гайнца Когута, селфоб’єкти, емпатія й нарцисизм
Психологія Самості, або Селф-психологія, — психоаналітичний напрям, який сформувався навколо праць Гайнца Когута у другій половині ХХ століття. У центрі цього підходу опинилися не лише несвідомі конфлікти й захисти, а питання іншого типу: як людина переживає безперервність і цілісність себе, як підтримує самооцінку, навіщо їй потрібні визнання, ідеалізація та відчуття спорідненості з іншими і що відбувається, коли ці психологічні функції стають нестійкими.
Цей напрям легко неправильно зрозуміти через слово «Самість». Психологія Самості не є загальною «психологією того, хто я є» і не тотожна будь-якій теорії ідентичності. Вона також не є «психологією Я»: така назва змішує систему Когута з Его-психологією, що має іншу історію та інший понятійний апарат. На Українському психологічному ХАБі загальне поняття Самості та школа Когута тому розглядаються окремо.
Історичне значення психології Самості велике. Вона змінила психоаналітичну мову нарцисизму, поставила емпатію в центр методу спостереження, сформулювала поняття самооб’єкта і допомогла описувати пацієнтів, чиї труднощі проявляються не лише як конфлікт бажання й заборони, а як сором, крихка самооцінка, відчуття порожнечі, потреба в постійному підтвердженні або загроза внутрішнього розпаду.
Але історична впливовість не означає, що вся система Когута сьогодні має статус експериментально підтвердженої теорії розвитку. Частину її понять пізніше намагалися вимірювати емпірично; значення терапевтичної емпатії й альянсу має широку сучасну доказову базу. Проте специфічні твердження про розвиток Самості, самооб’єктні функції та трансформувальну інтеріоризацію залишаються переважно психоаналітичними клініко-теоретичними моделями.
Коротко: що таке психологія Самості
Психологія Самості — напрям у межах психоаналітичної традиції, у якому центральним об’єктом пояснення є організація й переживання Самості: її зв’язність, стійкість, самооцінка, цілі та здатність зберігати відчуття внутрішньої неперервності.
Її класична когутівська версія виходить із припущення, що психологічний розвиток відбувається не в напрямку абсолютної незалежності від інших. Людина впродовж життя потребує відносин, які виконують певні функції для Самості: допомагають переживати себе побаченою, підтримують ідеали й внутрішню опору, дають відчуття подібності та належності. Когут називав такі функціонально переживані відносини самооб’єктними.
Ця ідея стала одним із найхарактерніших відступів від популярного образу психологічної зрілості як повної самодостатності. У Когута зрілість радше означає, що потреби у зв’язку з іншими стають гнучкішими, реалістичнішими й не руйнують Самість при неминучих розчаруваннях.
Чому виникла психологія Самості
Когут формував свої ідеї всередині класичного американського психоаналізу. Однак у клінічній роботі його дедалі більше цікавили випадки, які важко було повністю описати мовою потягів, едипового конфлікту, витіснення та структурної боротьби між Воно, Его і Над-Я.
У частини пацієнтів на перший план виходили інші переживання: нестійке почуття власної цінності, сильний сором, надмірна чутливість до невизнання, потреба в захопленні, коливання між грандіозністю й спустошенням, залежність від ідеалізованої фігури або відчуття внутрішньої фрагментації.
Когут не був першим психоаналітиком, який описував нарцисизм або значення ранніх відносин. Його новизна полягала в тому, що він систематизував ці спостереження навколо Самості та зробив самооб’єктні відносини центральною частиною пояснення. Саме тому коректніше говорити, що Когут розробив психологію Самості, а не приписувати йому одноосібне «відкриття» всіх ідей про Самість або міжособистісну залежність.
Від 1959 року до окремої теоретичної системи
Важливий передісторичний крок Когут зробив 1959 року в статті «Introspection, Empathy, and Psychoanalysis». У ній він розглядав емпатію та інтроспекцію як способи доступу до психологічного досвіду. Це ще не була завершена психологія Самості, але вже був методологічний поворот до того, як психічне життя виглядає з внутрішньої перспективи людини.
1971 року вийшла The Analysis of the Self. Тут Когут систематизував нарцисичні перенесення, описав грандіозну Самість, ідеалізовані самооб’єктні відносини й клінічні проблеми пацієнтів, яких він пов’язував із порушеннями нарцисичного розвитку.
Однак важливо не заморожувати теорію на 1971 році. Історичний аналіз розвитку його понять показує, що в наступні роки Когут суттєво змінював те, що розумів під Самістю. Вона дедалі більше ставала центром психологічного досвіду, а його мова розширилася поняттями ядерної й віртуальної Самості та системи «Самість — самооб’єкт».
У The Restoration of the Self 1977 року цей теоретичний поворот стає виразнішим: психологія Самості вже постає як ширша альтернатива частині класичної психоаналітичної метапсихології. Посмертна How Does Analysis Cure? 1984 року продовжила цю лінію, хоча її потрібно читати з урахуванням редакторського контексту після смерті Когута.
Самість у Когута — не те саме, що Его
Для розуміння напряму це головне розрізнення. Его у структурній теорії Фройда — психічна інстанція з певними функціями: вона бере участь у регуляції поведінки, захистах, перевірці реальності й посередництві між вимогами Воно, Над-Я та зовнішнього світу.
Когутівська Самість описує інший рівень. Це організація переживання себе як того самого суб’єкта в часі — відчуття внутрішньої зв’язності, неперервності, життєвості, цілеспрямованості та власної цінності.
Тому фраза «психологія Я Когута» вводить в оману. В українському професійному й навчальному контексті для цього напряму вживаються «психологія Самості» та «Селф-психологія». Перша назва є основною в каноні Українського психологічного ХАБу, друга зберігається як усталений ідентифікаційний синонім.
Самооб’єкт: що це означає
Самооб’єкт, або селфоб’єкт, — центральне поняття психології Самості. Воно не означає просто «людину, яка мені подобається» або «важливий об’єкт стосунків».
Ключове тут — функція. Інша людина, група, культурна фігура або певний тип відносин можуть переживатися так, ніби допомагають підтримувати психологічні функції Самості: підтверджують її цінність, дають можливість спертися на силу й стабільність іншого або створюють відчуття подібності та належності.
Термін «об’єкт» у психоаналітичній мові не означає, що інша людина буквально перетворюється на річ. Йдеться про те, як відношення переживається суб’єктивно. Саме тому самооб’єкт не слід механічно ототожнювати з «внутрішнім об’єктом» у теорії об’єктних відносин.
Три самооб’єктні потреби
У пізнішій традиції психології Самості зазвичай виділяють три базові лінії самооб’єктних потреб: дзеркальну, ідеалізуючу та потребу у спорідненості або подібності. Огляд Бейкер і Бейкер 1987 року описує їх англійськими термінами mirroring, idealizing та alter ego, а пізніші емпіричні роботи часто використовують тріаду mirroring, idealization і twinship.
Важливо розуміти ці поняття не як три «типи людей», а як функції, яких може потребувати Самість.
Дзеркальна потреба: бути побаченим
Дзеркальна потреба стосується переживання, що інша людина бачить, визнає й емоційно відгукується на нашу активність, прагнення, досягнення та життєвість.
У ранньому розвитку це може проявлятися в потребі дитини бачити радість або зацікавлення дорослого у відповідь на власну ініціативу. У дорослому житті нормальна потреба у визнанні не зникає: людям важливо, щоб значущі інші могли помітити їхні зусилля й переживання.
У когутівській моделі патологія не випливає з самого бажання бути визнаним. Проблемою стає надмірна крихкість Самості, коли відсутність підтвердження переживається як катастрофічне приниження або втрата внутрішньої цілісності.
Ідеалізуюча потреба: мати на що спертися
Ідеалізуюча самооб’єктна потреба пов’язана з можливістю переживати зв’язок із кимось сильним, спокійним, компетентним або цінним.
Дитина може використовувати стабільність дорослого як зовнішню психологічну опору. Доросла людина також не перестає мати ідеали, авторитети та стосунки, які допомагають організовувати досвід.
У клінічному контексті Когут описував ідеалізуюче перенесення, коли терапевт переживається як особливо сильна, мудра або заспокійлива фігура. На відміну від техніки, яка прагнула б якомога швидше «розвінчати» таку ідеалізацію, психологія Самості спочатку питає: яку функцію ця ідеалізація зараз виконує?
Потреба у спорідненості: «є хтось такий, як я»
Третю лінію часто називають twinship або alter-ego need. Українською її найзрозуміліше передати як потребу у спорідненості, подібності й належності.
Йдеться про досвід, у якому людина відчуває: я не абсолютно ізольований; інші можуть бути психологічно схожими на мене; мої переживання можуть мати місце у спільному людському світі.
Це не те саме, що дзеркальне захоплення, і не те саме, що ідеалізація сильнішого іншого. Потреба у спорідненості стосується горизонтального переживання подібності й участі.
Нарцисизм у психології Самості
Нарцисизм існував у психоаналітичній теорії задовго до Когута. Його внесок полягав у переосмисленні нарцисичних потреб і патології.
Когут не зводив нарцисизм до егоїзму або демонстративного самолюбування. Він розглядав нарцисичний розвиток як окрему лінію, в якій ранні грандіозні прагнення та ідеалізації можуть за сприятливих умов перетворюватися на зрілі амбіції, цінності, ідеали, творчість і здатність підтримувати самооцінку.
У такій логіці наявність потреби у визнанні не є патологією сама по собі. Клінічне питання полягає в тому, наскільки гнучко людина може регулювати самооцінку, витримувати розчарування й залишатися психологічно зв’язною без постійного зовнішнього підтвердження.
Цей погляд став одним із джерел подальшого інтересу до вразливого нарцисизму. Але сучасні моделі патологічного нарцисизму значно ширші за когутівську систему, тому не слід трактувати її як чинний універсальний діагностичний стандарт.
Оптимальна фрустрація і трансформувальна інтеріоризація
У психології Самості розвиток не описується як безперервне задоволення всіх потреб дитини. Когут припускав, що важливу роль відіграють невеликі, переносимі розчарування — те, що в його традиції називають оптимальною фрустрацією.
Ідея полягає в тому, що близька людина не може й не повинна ідеально виконувати самооб’єктну функцію кожної миті. Якщо розрив між потребою та відповіддю не є руйнівним і відносини залишаються достатньо надійними, дитина поступово може набувати внутрішніх способів регуляції, які раніше значною мірою забезпечувалися ззовні.
Цей процес Когут описував як трансформувальну, або перетворювальну, інтеріоризацію. Це одна з характерних моделей його теорії розвитку, але її потрібно подавати саме як теоретичну конструкцію. Сучасні дослідження саморегуляції, прихильності чи розвитку не дають підстав просто оголосити трансформувальну інтеріоризацію встановленим універсальним механізмом.
Емпатія: не просто «бути добрим»
Емпатія посідає в психології Самості особливе місце. Ще до оформлення окремого напряму Когут у статті 1959 року пов’язував емпатію з тим, як психоаналітик отримує доступ до внутрішнього психологічного досвіду іншої людини.
Тому в когутівському сенсі емпатія — це не лише тепле ставлення, підтримка або співчуття. Йдеться про дисципліновану спробу зрозуміти переживання з внутрішньої перспективи пацієнта. У пізнішій англомовній літературі цей спосіб описували як опосередковане емпатійне розуміння внутрішнього досвіду іншої людини (vicarious introspection).
Таке розуміння не означає, що терапевт повинен погоджуватися з усіма висновками пацієнта. Емпатія є способом зрозуміти, що саме людина переживає і яку психологічну функцію має її реакція.
Самооб’єктне перенесення
У психоаналізі перенесення означає, що значущі моделі переживання відносин актуалізуються у взаємодії з терапевтом. Психологія Самості змінила акцент у тому, які саме перенесення вважаються центральними.
Когут описував дзеркальні та ідеалізуючі форми перенесення, а пізніша традиція виразніше включила споріднену або twinship-лінію. В аналітичному процесі терапевт може тимчасово переживатися як той, хто має побачити, підтвердити, заспокоїти, надати опору або створити відчуття глибокої подібності.
З погляду психології Самості ці процеси не варто одразу зводити до «опору» чи інфантильної помилки. Спочатку необхідно зрозуміти їхню функцію: що саме підтримується цим зв’язком і що стається з переживанням Самості, коли очікувана відповідь не відбувається.
Помилки терапевта і відновлення контакту
Психологія Самості не передбачає, що терапевт має бути безпомилково емпатійним. Навпаки, непорозуміння й розчарування неминучі.
Клінічне значення має те, чи можна розпізнати розрив, дослідити його суб’єктивний сенс і відновити робочий контакт. Для пацієнта, який особливо чутливий до ігнорування, приниження чи втрати підтримки, навіть невелика помилка терапевта може переживатися значно інтенсивніше, ніж це видно ззовні.
У когутівській теорії опрацювання таких моментів пов’язане зі структурними змінами Самості. У сучасній психотерапевтичній науці існує окрема широка традиція дослідження терапевтичного альянсу й розривів відносин, але її не слід автоматично ототожнювати зі специфічним механізмом, який запропонував Когут.
Психологія Самості й класичний Фройд
Психологія Самості виникла всередині фройдівського психоаналізу, але поступово змінила центр тяжіння теорії.
Класичний психоаналіз часто організовує пояснення навколо несвідомого конфлікту, потягів, заборон, захистів і компромісних утворень. Когут дедалі більше ставив у центр питання зв’язності Самості та її залежності від самооб’єктних функцій.
Це різні оптики, а не просто різні назви одного явища. У фройдівській моделі аналітик може питати: який несвідомий конфлікт виражається в симптомі? Психологія Самості додасть інше питання: що відбувається з переживанням себе, коли певна психологічна опора руйнується або не спрацьовує?
Критики Когута саме тут бачили ризик: якщо всі труднощі пояснювати лише дефіцитами й потребами Самості, можна недооцінити внутрішній конфлікт, агресію, захисти та суперечливі бажання.
Психологія Самості й Его-психологія
Его-психологія та психологія Самості історично пов’язані з американським психоаналізом, але це не одна школа.
Его-психологія розвивала фройдівську структурну модель і досліджувала функції Его, адаптацію, захисні механізми та відносно автономні психічні функції. Психологія Самості Когута зосередилася на цілісності Самості, регуляції самооцінки, самооб’єктних відносинах і емпатійному спостереженні.
Саме тому українська назва «психологія Самості» є не косметичною мовною деталлю, а важливим способом не змішувати два різні напрями.
Психологія Самості й теорія об’єктних відносин
З теорією об’єктних відносин психологію Самості зближує увага до стосунків і раннього розвитку. Проте теоретична логіка різна.
У працях Мелані Кляйн центральними стають внутрішні об’єктні відносини, фантазія, тривоги, розщеплення та інтеграція любові й агресії. У Дональда Віннікотта велике значення мають підтримувальне середовище, достатньо хороше материнство, перехідний простір і формування справжнього та хибного Я.
Когут систематизував іншу проблему: як відносини виконують функції підтримання Самості. Деякі історики й теоретики відзначали, що британські автори об’єктних відносин раніше розробляли ідеї, близькі до майбутньої психології Самості. Це ще одна причина не представляти Когута як людину, що «з нуля винайшла» значення ранніх стосунків.
Психологія Самості й Отто Кернберг
Найвідоміше історичне зіставлення в теоріях нарцисизму — Когут і Отто Кернберг.
Когут наголошував на вразливості Самості, дефіцитах її розвитку та потребі в емпатійному розумінні самооб’єктних функцій. Кернберг більше акцентував агресію, конфлікт, розщеплення, патологічну грандіозну Самість та інтеграцію суперечливих уявлень про себе й інших.
Це порівняння потребує окремого матеріалу після повного канонічного циклу Кернберга. Тут важливо лише зафіксувати: сучасна психологія нарцисизму не зводиться до вибору між двома психоаналітичними теоріями.
Чи досліджували самооб’єктні потреби емпірично
Так, але обсяг цих даних потрібно описувати точно.
2005 року Ерез Банай, Маріо Мікулінсер і Філіп Шейвер опублікували серію із семи досліджень центральних понять психології Самості. Вони операціоналізували потреби у дзеркальному підтвердженні, ідеалізації та спорідненості, а також уникання визнання цих потреб. Автори повідомили про надійність нового самооцінювального інструменту й зв’язки цих показників із прихильністю, зв’язністю Самості, регуляцією афекту, міжособистісним функціонуванням і психологічною адаптацією.
Ця робота важлива, бо показала, що частину когутівської мови можна перетворити на перевірювані психологічні змінні. Водночас операціоналізація конструкта не доводить автоматично історичну теорію його походження або всю клінічну систему.
2017 року Арбл і Барнетт розробили шкалу AESOP для трьох самооб’єктних потреб. У двох вибірках із 686 і 672 учасників дослідники отримали трифакторну структуру та попередні дані на користь конвергентної й дискримінантної валідності. Самі автори назвали результати попередніми й закликали до подальших досліджень.
Отже, коректна формула така: окремі конструкції психології Самості мають емпіричні спроби вимірювання й часткову підтримку, але це не рівнозначно експериментальній верифікації всієї когутівської моделі розвитку.
Що сучасна наука говорить про терапевтичну емпатію
Найсильніша сучасна доказова база, пов’язана з темами Когута, стосується не специфічно психології Самості, а загальної ролі емпатії у психотерапії.
Метааналіз Елліотта та співавторів 2018 року охопив 82 незалежні вибірки і 6138 клієнтів. Середній зважений зв’язок між емпатією терапевта й результатом лікування становив r = 0,28, що відповідає приблизно d = 0,58. Ефект спостерігався в різних терапевтичних орієнтаціях, хоча між дослідженнями була суттєва неоднорідність.
Це підтримує загальну клінічну важливість емпатії. Але метааналіз не перевіряв тезу Когута про те, що емпатія є специфічним способом спостереження психоаналітичної реальності, і тим більше не доводить самооб’єктну теорію розвитку.
Терапевтичний альянс і результат
Метааналіз Флюкігера та співавторів 2018 року включив 295 незалежних досліджень і понад 30 тисяч пацієнтів. Для очної психотерапії зв’язок терапевтичного альянсу з результатом становив r = 0,278.
Це один із найстійкіших результатів досліджень психотерапевтичних відносин. Він добре узгоджується з ширшим клінічним інтересом психології Самості до якості відносин між терапевтом і пацієнтом.
Проте альянс — не те саме, що самооб’єктне перенесення. Загальний зв’язок альянсу з результатом не є доказом специфічних когутівських пояснень того, як і чому відносини викликають структурні зміни.
А що відомо про психодинамічну психотерапію
Психологія Самості належить до психоаналітичної й психодинамічної традиції, тому для сучасної оцінки важливо розуміти загальний стан доказової бази психодинамічних методів.
Індивідуально-учасницький метааналіз 2023 року короткотривалої психодинамічної психотерапії депресії отримав дані 11 із 13 виявлених рандомізованих досліджень — 771 учасника з 837. Після лікування симптоми депресії були нижчими, ніж у контрольних умовах, із ефектом d = −0,62.
Це серйозний доказовий аргумент на користь того, що певні форми сучасної короткотривалої психодинамічної психотерапії можуть бути ефективними при депресії. Але він нічого не говорить безпосередньо про ефективність «терапії Когута» як окремого стандартизованого протоколу і не підтверджує кожен конструкт психології Самості.
Головні критичні питання
Перше питання — як перевіряти теорію. Значна частина психології Самості була побудована на клінічних спостереженнях, інтерпретації перенесення та реконструкції раннього розвитку. Такі джерела можуть створювати корисні гіпотези, але самі по собі мають обмежену здатність відрізняти одну причинну модель від конкурентної.
Друге — операціоналізація. «Зв’язність Самості», «самооб’єктна функція» або «трансформувальна інтеріоризація» не мають автоматично одного очевидного способу вимірювання. Дослідження Баная та Арбл показують, що частину понять можна операціоналізувати, але різні інструменти можуть вимірювати лише окремі аспекти теоретичної системи.
Третє — конфлікт і агресія. Критики психології Самості зауважували, що надмірно широке пояснення через дефіцит самооб’єктної відповіді може недооцінювати психічний конфлікт, захисти, агресію та суперечливі мотиви. Ще 1983 року Трейрніт формулював цю критику щодо конфлікту, перенесення, опору й ролі агресії.
Четверте — небезпека ретроспективної впевненості. Якщо будь-яку дорослу проблему можна після факту пояснити тим, що певна рання потреба була недостатньо задоволена, теорія ризикує стати важкою для спростування.
П’яте — неоднорідність самої школи. Після Когута психологія Самості не залишилася єдиною незмінною системою. Посткогутівські автори по-різному розвивали реляційні, інтерсуб’єктивні та інші версії підходу. У літературі є дискусії навіть щодо того, як визначати базові поняття та де проходять межі напряму.
Що психологія Самості змінила в психотерапії
Навіть якщо не приймати всю її теорію буквально, вплив напряму на клінічну культуру помітний.
По-перше, психологія Самості допомогла змістити увагу від очевидної грандіозності до нарцисичної вразливості, сорому, приниження й нестабільної самооцінки.
По-друге, вона надала особливого статусу питанню «як це переживається зсередини?» і зробила емпатійне розуміння центральною частиною психоаналітичного спостереження.
По-третє, вона поставила під сумнів ідею, що психологічна зрілість обов’язково означає максимально можливу незалежність від інших. Людська саморегуляція залишається частково міжособистісною і в дорослому житті, хоча сучасна наука описує це значно ширше й іншою мовою.
По-четверте, Когут показав, що те, що виглядає як зарозумілість, вимога захоплення або надмірна ідеалізація, може виконувати функцію захисту дуже нестійкого переживання себе. Це клінічно плідна гіпотеза, але не універсальне пояснення кожної подібної поведінки.
Психологія Самості сьогодні
Сьогодні психологія Самості має подвійний статус.
З одного боку, це історично сформована психоаналітична школа зі своїм словником, клінічною традицією, навчальними програмами й міжнародною професійною спільнотою. Її поняття продовжують використовувати психодинамічні терапевти, а частина ідей увійшла в ширший реляційний та інтерсуб’єктивний дискурс.
З іншого боку, сучасна академічна психологія не використовує класичну психологію Самості як універсальну загальну теорію особистості. Дослідження самооцінки, нарцисизму, прихильності, міжособистісної регуляції, емпатії та психотерапії розвиваються через власні операціональні моделі й методи.
Тому найпродуктивніше читати Когута не як автора «остаточної правди про Самість», а як теоретика, який сформулював низку впливових питань і клінічних гіпотез, частину з яких пізніше вдалося перевести в емпірично досліджувані конструкції.
Основні праці для розуміння напряму
1959 — «Introspection, Empathy, and Psychoanalysis: An Examination of the Relationship Between Mode of Observation and Theory». Методологічна передісторія майбутньої психології Самості й особливого статусу емпатії.
1971 — The Analysis of the Self: A Systematic Approach to the Psychoanalytic Treatment of Narcissistic Personality Disorders. Систематичний ранній виклад нарцисичних перенесень і моделі порушень Самості.
1977 — The Restoration of the Self. Книга, у якій психологія Самості набуває значно виразнішого статусу широкої психоаналітичної теорії.
1978 — Гайнц Когут і Ернест Вулф, «The Disorders of the Self and Their Treatment: An Outline». Стислий систематичний виклад розладів Самості й лікування в межах напряму.
1979 — «The Two Analyses of Mr. Z». Клінічний текст, що демонструє зміну теоретичної оптики Когута; важливий історично, але не є контрольованим дослідженням лікування.
1984 — How Does Analysis Cure? Посмертна книга Когута, видана під редакцією Арнольда Голдберга за співпраці Пола Степанскі; важлива для пізньої теорії, але потребує врахування редакторського контексту.
Головне про психологію Самості
Психологія Самості — це не загальне вчення про самосвідомість і не синонім Его-психології. Це окремий психоаналітичний напрям, розроблений Гайнцом Когутом навколо проблем зв’язності Самості, нарцисичної регуляції, самооб’єктних потреб та емпатійного розуміння внутрішнього досвіду.
Його найхарактерніші поняття — самооб’єкт, дзеркальна та ідеалізуюча потреби, потреба у спорідненості, оптимальна фрустрація, трансформувальна інтеріоризація й специфічні самооб’єктні перенесення.
Частину цих конструкцій пізніше намагалися вимірювати емпірично, і дослідження самооб’єктних потреб дали цікаві підтримувальні результати. Окремо сильна сучасна доказова база показує значення терапевтичної емпатії та альянсу, а психодинамічна психотерапія має дані про ефективність для деяких клінічних станів.
Проте ці результати не роблять всю психологію Самості експериментально підтвердженою моделлю розвитку особистості. Її сучасна цінність — у поєднанні історичного впливу, клінічної мови та гіпотез, які можна порівнювати з даними сучасної психології без підміни одного іншим.
Пов’язані матеріали Українського психологічного ХАБу
Джерела
2. Kohut H. The Analysis of the Self: A Systematic Approach to the Psychoanalytic Treatment of Narcissistic Personality Disorders. New York: International Universities Press; 1971.
4. Kohut H, Wolf ES. The Disorders of the Self and Their Treatment: An Outline. International Journal of Psychoanalysis. 1978;59:413–425.
6. Kohut H. How Does Analysis Cure? Goldberg A, ed.; Stepansky PE, collaborator. Chicago: University of Chicago Press; 1984.
9. Banai E, Mikulincer M, Shaver PR. “Selfobject” Needs in Kohut’s Self Psychology: Links With Attachment, Self-Cohesion, Affect Regulation, and Adjustment. Psychoanalytic Psychology. 2005;22(2):224–260. DOI: 10.1037/0736-9735.22.2.224.