Проєктивна ідентифікація: що це, Кляйн, Біон і сучасна оцінка

Проєктивна ідентифікація — одне з найвідоміших і водночас найскладніших понять психоаналітичної традиції. У найзагальнішому сенсі ним описують процес, у якому частина власного психічного досвіду фантазійно відокремлюється від себе й приписується іншому об’єкту, а стосунок з цією людиною починає організовуватися відповідно до такої проєкції. У пізніших версіях концепції до цього додалася ще одна ланка: поведінка людини може створювати міжособистісний тиск, що справді спонукає іншого відчувати або діяти певним чином.

Це визначення одразу потребує двох застережень. По-перше, проєктивна ідентифікація не є просто синонімом будь-якої проєкції, маніпуляції чи «передавання емоцій». У різних психоаналітичних школах термін має різні межі. По-друге, це клініко-теоретичний конструкт, який виник у психоаналізі. Його не слід подавати як експериментально доведений універсальний механізм, що однозначно пояснює поведінку кожної людини.

Історія поняття також складніша за популярну формулу «термін запровадила Мелані Кляйн». Саме Кляйн створила класичне психоаналітичне формулювання, з якого виросла сучасна традиція проєктивної ідентифікації. Проте саме словосполучення projective identification з’явилося в друці раніше. Італійський психоаналітик Едоардо Вайс використав його ще 1925 року, а Марджорі Брайерлі — до публікації ключової статті Кляйн. Ця хронологія важлива: історія слова і історія концепту — не одне й те саме.

Коротко: що таке проєктивна ідентифікація

У класичній кляйніанській моделі проєктивна ідентифікація — це несвідома фантазія, у якій аспекти Я або внутрішнього об’єкта відщеплюються й проєктуються в зовнішній об’єкт. Людина переживає іншого так, ніби він містить те, що було проєктовано. Проєктованими можуть бути переживання, імпульси, якості або частини уявлення про себе, які переживаються як добрі, погані, небезпечні, бажані чи нестерпні.

У пізнішій психоаналітичній традиції поняття часто стало ширшим. До внутрішньої фантазії додали міжособистісний вимір: суб’єкт не лише сприймає іншого крізь власну проєкцію, а й несвідомо поводиться так, що може підштовхувати партнера, терапевта або іншу людину зайняти певну роль. Саме ця версія особливо пов’язана з розвитком ідей Вілфреда Біона, Томаса Огдена, Отто Кернберга та інших авторів.

Тому коректніше говорити не про одне раз і назавжди встановлене визначення, а про сімейство споріднених психоаналітичних моделей, що мають спільне історичне ядро.

Чому назва може вводити в оману

Слова «проєктивна» та «ідентифікація» створюють враження, ніби йдеться просто про суму двох окремих процесів. Історично це не зовсім так. У кляйніанській теорії поняття стало позначати специфічний спосіб організації внутрішнього світу й стосунків з об’єктом.

«Проєкція» у широкому психодинамічному сенсі означає приписування іншому переживань, імпульсів або якостей, які пов’язані з власною психікою. «Ідентифікація» описує процес, у якому риси, позиції або образ іншої людини стають частиною способу переживати самого себе. Проєктивна ідентифікація в багатьох її версіях включає проєкцію, але не зводиться до неї: важливими стають фантазія про розміщення частини себе в об’єкті, спосіб переживання цього об’єкта і, у пізніших моделях, реальна взаємодія між людьми.

Історія терміна: Едоардо Вайс до Мелані Кляйн

Історична точність тут особливо важлива. У психоаналітичній літературі Мелані Кляйн часто називають авторкою проєктивної ідентифікації, і це справедливо, якщо йдеться про класичний концепт, який став частиною кляйніанської теорії. Але вона не була першою людиною, яка надрукувала словосполучення projective identification.

Едоардо Вайс використав цей термін 1925 року в статті «Über eine noch unbeschriebene Phase der Entwicklung zur heterosexuellen Liebe». За історичним аналізом Елізабет Спілліус, Вайс застосував його в контексті пояснення вибору сексуального об’єкта. Це не тотожне тому значенню, яке пізніше сформулювала Кляйн.

Додатковим попередником була Марджорі Брайерлі, яка вживала projective identification у середині 1940-х років, ще до першої версії статті Кляйн «Notes on Some Schizoid Mechanisms».

Це не применшує внеску Кляйн. Навпаки, дозволяє точніше його побачити: вона не просто повторила готовий термін, а створила інше, набагато впливовіше психоаналітичне значення, яке стало основою подальших дискусій.

Мелані Кляйн і формування класичного концепту

Ключовою точкою стала стаття Мелані Кляйн «Notes on Some Schizoid Mechanisms», опублікована 1946 року. У ній вона описувала ранні способи психічного захисту, пов’язані з розщепленням, проєкцією, інтроєкцією та відносинами з частковими об’єктами.

За описом Кляйн, нестерпні або небезпечні частини Я можуть фантазійно відщеплюватися та проєктуватися в материнський об’єкт. Водночас проєкція не обов’язково стосується лише того, чого людина прагне позбутися. Проєктуватися можуть і добрі або цінні частини себе, а фантазія може мати не тільки «евакуаційну», а й контролювальну або привласнювальну функцію.

Melanie Klein Trust звертає увагу на цікаву бібліографічну деталь. У версії 1946 року Кляйн фактично дає визначення процесу, а сам термін projective identification з’являється трохи пізніше й не є окремо урочисто проголошеним. У редакції 1952 року вона вже додає чітку фразу, якою пропонує називати описані процеси проєктивною ідентифікацією.

Тому для історії концепту найточніша формула така: термін існував до Кляйн, але саме її праця 1946 року дала класичне визначення того механізму, який у кляйніанській традиції став відомим як проєктивна ідентифікація; редакція 1952 року явніше закріпила назву.

Зв’язок із теорією об’єктних відносин

Проєктивну ідентифікацію неможливо повністю зрозуміти поза теорією об’єктних відносин. У цій традиції слово «об’єкт» означає не річ, а значущого іншого або його психічну репрезентацію.

У Мелані Кляйн внутрішній світ складається не лише з ізольованих потягів, а з фантазійних відносин між частинами Я та внутрішніми об’єктами. Проєкція й інтроєкція постійно змінюють те, як ці об’єкти переживаються. Проєктивна ідентифікація стає одним зі способів описати ситуацію, коли межа між тим, що належить самому собі, і тим, що переживається як властивість іншого, стає особливо складною.

Саме тому в кляйніанському тексті це поняття пов’язане з розщепленням, ранніми тривогами, ідеалізацією, переслідувальними фантазіями та способами регулювати близькість і дистанцію з об’єктом.

Що означає «проєктувати частину Я в об’єкт»

Цю фразу легко зрозуміти занадто буквально. Психоаналітична мова Кляйн описує фантазійну психічну операцію, а не фізичне переміщення емоції з одного мозку в інший.

Коли в теорії говорять, що частина Я «поміщається» в об’єкт, мається на увазі спосіб несвідомо організувати переживання себе та іншої людини. Неприйнятна агресія, безпорадність, страх або, навпаки, цінна й ідеалізована частина себе може переживатися так, ніби тепер вона належить іншому. Після цього інший сприймається через створену фантазійну конфігурацію.

Така мова метафорична й теоретична. Її не слід плутати з твердженням про буквальне перенесення психічного вмісту між людьми.

Розщеплення і проєктивна ідентифікація

У моделі Кляйн проєктивна ідентифікація тісно пов’язана з розщепленням. Частина досвіду спершу психічно відокремлюється, а потім може бути проєктована в об’єкт. Це дозволяє теоретично описати ситуацію, коли суперечливі почуття не інтегруються в складний образ себе або іншої людини, а розподіляються між різко протилежними категоріями.

Однак слово «розщеплення» тут не означає «роздвоєння особистості» і не є назвою дисоціативного розладу ідентичності. Це інше поняття з іншої теоретичної мови. Саме через цю неоднозначність Український психологічний ХАБ не ототожнює популярний пошуковий запит «розщеплення особистості» з кляйніанським поняттям автоматично.

Чим проєктивна ідентифікація відрізняється від проєкції

Проєкція — ширше поняття. У спрощеній психодинамічній моделі людина може приписувати іншому те, що важко визнати у собі. Наприклад, власна ворожість може переживатися як переконання, що саме інший налаштований вороже.

Проєктивна ідентифікація в кляйніанській традиції додає складнішу картину. Йдеться не лише про помилкове приписування якості, а про фантазію щодо частини самого себе та специфічний стосунок з об’єктом. У багатьох пізніших моделях додається ще й міжособистісна взаємодія, у якій інший починає відчувати тиск відповідати проєктованій ролі.

Тому кожну проєктивну ідентифікацію можна розглядати як пов’язану з проєкцією, але не кожну проєкцію варто називати проєктивною ідентифікацією.

Чим вона відрізняється від ідентифікації

Ідентифікація — ще ширша категорія психологічних і психоаналітичних процесів. Людина може засвоювати риси, способи поведінки, цінності або позиції значущого іншого й інтегрувати їх у власне уявлення про себе.

Проєктивна ідентифікація має іншу логіку. Її вихідним пунктом є проєктивний рух від себе до об’єкта, а не просто засвоєння якостей іншого. У деяких версіях концепції після цього можливе повторне привласнення або реінтроєкція вже зміненого досвіду, але це не робить поняття синонімом звичайної ідентифікації.

Чому в різних книжках визначення різні

Термін пережив незвичайно інтенсивну теоретичну еволюцію. Уже в другій половині ХХ століття психоаналітики використовували його для досить різних явищ: внутрішньої фантазії, захисного процесу, примітивної форми об’єктного зв’язку, способу комунікації, міжособистісного тиску, джерела контрперенесення або циклу проєкції та повторної інтроєкції.

Це розширення зробило концепт впливовим, але водночас створило проблему. Якщо одним терміном називати дуже різні процеси, стає складно зрозуміти, що саме стверджує конкретний автор. Саме цю проблему підкреслювали критики поняття.

Тому при читанні психоаналітичного тексту корисно запитувати не лише «що таке проєктивна ідентифікація?», а й «яке саме визначення використовує цей автор?».

Вілфред Біон: від захисту до комунікації

Одним із найважливіших наступних кроків став розвиток концепції Вілфредом Біоном. Він працював у кляйніанській традиції, але змістив акцент із суто внутрішньої фантазії на взаємодію між тим, хто проєктує, і тим, хто приймає проєкцію.

У біонівській моделі проєктивна ідентифікація може виконувати не лише захисну, а й комунікативну функцію. Особливо важливою стала модель «контейнер — вміст». Немовля, за цією теорією, ще не здатне самостійно переробляти деякі надто інтенсивні емоційні стани й ніби «передає» їх матері. Материнська здатність прийняти, витримати й психічно опрацювати цей стан описується через поняття контейнерування та материнського замріювання (reverie) — рецептивного психічного налаштування.

Якщо досвід може бути перетворений у більш стерпну форму, дитина, за моделлю Біона, поступово інтеріоризує саму здатність до такого опрацювання. У клінічному психоаналізі аналогічна логіка переноситься на взаємодію пацієнта й аналітика.

Це вже суттєве розширення порівняно з початковою моделлю Кляйн. Саме тому не варто приписувати Кляйн усі пізніші значення проєктивної ідентифікації.

Проєктивна ідентифікація як міжособистісний процес

У пізніших моделях з’являється ідея, що проєкція може супроводжуватися реальною поведінкою, яка несвідомо підштовхує іншу людину до певної ролі.

Уявімо не діагноз, а абстрактну взаємодію. Людина очікує від іншого відкидання й поводиться настільки насторожено, звинувачувально або відсторонено, що контакт справді стає дедалі холоднішим. Після цього холодність партнера переживається як підтвердження первинного очікування.

Такий цикл можна описувати багатьма мовами: як самоздійснюване очікування, міжособистісний патерн, взаємне підкріплення поведінки або, у певній психоаналітичній моделі, як частину проєктивної ідентифікації. Важливо не оголошувати останнє пояснення єдино можливим.

Томас Огден і трифазна модель

Впливовим способом систематизувати пізніші значення стала робота Томаса Огдена. У подальших оглядах його модель часто описують через кілька послідовних моментів.

Спочатку певний аспект себе проєктується в іншого. Далі виникає міжособистісна взаємодія, у якій інший може відчути тиск мислити, почуватися або поводитися відповідно до проєкції. Нарешті, переживання може бути знову інтеріоризоване після того, як інший його певним чином опрацював.

Ця схема стала корисною для пояснення того, чому сучасні психоаналітичні тексти часто говорять не просто про фантазію, а про реальну двосторонню взаємодію.

Водночас вона не є нейтральним загальнопсихологічним законом. Це спосіб концептуалізації, що виріс із психоаналітичної клінічної традиції.

Отто Кернберг: проєкція, проєктивна ідентифікація та організація особистості

Отто Кернберг використав поняття у власній теорії об’єктних відносин і моделі організації особистості. Він розрізняв проєкцію та проєктивну ідентифікацію і пов’язував останню з більш примітивними способами психічного захисту та з особливостями перенесення й контрперенесення.

Ця версія стала особливо впливовою в психодинамічному розумінні тяжких розладів особистості. Але важливо не робити з цього побутовий діагностичний тест. Наявність конфлікту, сильних емоцій, звинувачень або взаємного впливу сама по собі не дозволяє визначити ані «проєктивну ідентифікацію», ані структуру особистості.

Герберт Розенфельд і клінічне розширення

Герберт Розенфельд був одним із тих кляйніанських аналітиків, які швидко перенесли поняття з теоретичного опису у детальні клінічні спостереження. Melanie Klein Trust називає його роботу 1947 року першим опублікованим описом проєктивної ідентифікації в конкретному клінічному випадку.

У подальших працях Розенфельд аналізував мотиви, функції та наслідки таких процесів у тяжких психічних станах. Його роботи допомогли зробити поняття центральним для частини британської кляйніанської клінічної традиції.

Контрперенесення і переживання терапевта

Однією з найвпливовіших і водночас найспірніших ідей стало використання почуттів терапевта як можливого джерела інформації про взаємодію з пацієнтом.

У психоаналізі контрперенесенням називають емоційні, фантазійні та інші реакції аналітика на пацієнта й аналітичну ситуацію. У моделях проєктивної ідентифікації частина цих реакцій може розглядатися як відповідь на міжособистісний тиск, що виник у стосунку.

Але тут легко зробити логічну помилку. Якщо терапевт відчуває злість, страх, безпорадність або бажання рятувати, це не доводить, що пацієнт «помістив» у нього саме цю емоцію. Реакція може залежати від особистості терапевта, контексту, реальної поведінки пацієнта, ситуації лікування та безлічі інших чинників.

Саме тому критична психоаналітична література застерігає від використання проєктивної ідентифікації як універсального пояснення будь-якого контрперенесення.

Перенесення, контрперенесення й відігрування (enactment)

Коли в терапевтичній взаємодії учасники несвідомо відтворюють знайомі ролі й сценарії, психоаналітики часто говорять про відігрування (enactment) — розігрування відносин у самому терапевтичному полі.

Проєктивна ідентифікація може бути одним зі способів концептуалізувати такі процеси, але не є повним синонімом enactment. Відігрування описує те, що відбувається у взаємодії, тоді як проєктивна ідентифікація пропонує певну теорію про психічний механізм і фантазійну структуру, які можуть стояти за цією взаємодією.

Чи можна побачити проєктивну ідентифікацію в повсякденних стосунках

Психоаналітичні автори давно вийшли за межі суто клінічних прикладів і застосовували поняття до сімейних, партнерських, групових та організаційних відносин. Але чим далі концепт відходить від аналітичної ситуації, тим важливішою стає обережність.

Якщо один партнер постійно очікує контролю й сам створює ситуації, у яких інший починає контролювати, це можна інтерпретувати в психодинамічних термінах. Але ті самі спостереження можуть пояснюватися навченими патернами поведінки, комунікаційними циклами, атрибутивними помилками або особливостями конкретних стосунків.

Тому побутове використання терміна має залишатися гіпотезою, а не способом «викрити» іншу людину.

Приклад: очікування відкидання

Уявімо людину, яка дуже боїться відкидання. Вона ще до будь-якої явної загрози читає нейтральні сигнали як холодність, постійно перевіряє партнера й реагує образою на невизначеність. Партнер поступово втомлюється, дистанціюється й справді стає холоднішим.

У пізній міжособистісній версії проєктивної ідентифікації цей цикл можна було б описати так: внутрішнє очікування відкидання проєктується в партнера, взаємодія сприяє тому, що партнер частково займає очікувану роль, а результат переживається як доказ первинної фантазії.

Але це лише одна інтерпретаційна рамка. Сам факт такого циклу не дає змоги встановити несвідомий механізм із лабораторною точністю.

Приклад: безпорадність і роль рятівника

Інша абстрактна ситуація — стосунок, у якому одна людина постійно переживає себе як безпорадну, а інша дедалі більше бере на себе відповідальність, рішення й контроль. Згодом «рятівник» може відчувати виснаження або роздратування, а перша людина — ще більшу залежність.

Психоаналітичний терапевт може досліджувати, чи не відтворюється тут стійка фантазійна конфігурація. Проте назвати її проєктивною ідентифікацією можна лише в межах конкретної теоретичної інтерпретації. Сам шаблон «один просить допомоги — інший допомагає» не є доказом цього механізму.

Проєктивна ідентифікація не означає телепатію

Метафорична мова «помістити почуття в іншу людину» іноді породжує містичне прочитання. У науковому й клінічному контексті немає підстав трактувати концепт як буквальну передачу психічного вмісту без поведінкових, комунікативних або перцептивних каналів.

Пізні міжособистісні версії концепції можна читати як спробу описати те, як очікування, невербальна поведінка, емоційні сигнали, способи реагування й структура взаємодії створюють певний досвід у партнера. Це значно обережніше твердження, ніж ідея про пряме «пересилання» емоцій.

Чи є це маніпуляцією

Не обов’язково. У психоаналітичній моделі процес вважається несвідомим. Людина не повинна мати свідомий план змусити іншого відчути певну емоцію.

Свідома маніпуляція передбачає хоча б певний рівень наміру й розрахунку. Проєктивна ідентифікація, навпаки, описується як процес, у якому сам суб’єкт не має прозорого доступу до того, що відбувається.

Звичайно, несвідомі патерни й свідомі стратегії можуть співіснувати. Але змішувати ці поняття не варто.

Чи є проєктивна ідентифікація захисним механізмом

У багатьох психодинамічних класифікаціях її описують як захисний механізм або комплексну захисно-реляційну операцію. Особливо це характерно для моделей, що походять від Кляйн і Кернберга.

Проте Біон та інші автори підкреслювали не лише захисну, а й комунікативну функцію. У такому прочитанні процес може бути способом передати іншому те, що ще не вдається осмислити або символізувати самому.

Тому коротка відповідь «це просто захисний механізм» історично неповна.

Проєктивна ідентифікація і комунікація

Біонівська лінія зробила ідею комунікації центральною. Якщо психічний стан ще не може бути осмислений словами, він, за цією моделлю, може проявлятися в способі взаємодії й у тих реакціях, які виникають у значущого іншого.

У психотерапії така перспектива може допомагати спеціалісту не лише реагувати на власні почуття, а ставити питання: що відбувається між нами, які ролі формуються, чи повторюється знайома структура стосунків, що належить моїй власній історії, а що може бути відповіддю на взаємодію з пацієнтом?

Це клінічний спосіб мислення, а не об’єктивний детектор чужого несвідомого.

Проєктивна ідентифікація і контейнерування

Поняття контейнерування стало одним із головних мостів між проєктивною ідентифікацією та біонівською теорією мислення. «Контейнер» тут — не пасивна ємність, а метафора здатності прийняти складний емоційний досвід, не бути ним зруйнованим і перетворити його на щось, що можна осмислити.

У терапії це не означає, що психолог повинен безмежно «вбирати» почуття клієнта. Професійні межі, рефлексія, супервізія та увага до власного контрперенесення залишаються необхідними. Ідея контейнерування описує функцію осмислення, а не вимогу терпіти будь-яку поведінку.

Чому поняття стало таким популярним у психоаналізі

Концепт дав психоаналітикам мову для опису дуже важливої клінічної проблеми: терапевт не є зовнішнім спостерігачем, який просто дивиться на психіку пацієнта. Він сам бере участь у взаємодії й переживає її емоційні наслідки.

Проєктивна ідентифікація дозволила пов’язати внутрішній світ пацієнта, перенесення, контрперенесення та реальну міжособистісну ситуацію. Саме ця здатність об’єднувати різні рівні зробила концепт настільки продуктивним.

Водночас та сама широта породила його головну проблему: поняття почали застосовувати до надто великої кількості явищ.

Головна критика: поняття стало надто широким

У психоаналітичній літературі давно існує критика того, що projective identification перетворилося на «перевантажене» поняття. Норман Куліш у 1985 році прямо назвав його «перевантаженим поняттям»; саме цю формулу винесено в англомовну назву його статті Projective identification: a concept overburdened. Він звертав увагу на те, що термін розширився від початкового внутрішньопсихічного значення до міжособистісного й почав охоплювати дуже різні феномени.

Джеймс Фінелл також аналізував переваги й проблеми концепції, зокрема ризик того, що аналітик може пояснювати власні реакції лише проєкціями пацієнта й недооцінювати власну участь у взаємодії.

Ця критика залишається актуальною. Чим ширше визначення, тим важче перевірити, чи всі описані явища справді мають один механізм.

Проблема замкненого пояснення

Є ще одна методологічна небезпека. Якщо терапевт припускає, що пацієнт несвідомо викликає в ньому певне почуття, а саме виникнення цього почуття потім використовується як доказ початкового припущення, пояснення стає круговим.

Наприклад, «я відчуваю роздратування, отже пацієнт проєктує в мене агресію; а те, що я роздратований, підтверджує цю проєкцію». Така логіка не має незалежної перевірки.

Клінічно корисніше ставитися до контрперенесення як до даних, які потребують інтерпретації, а не як до готового доказу того, що відбувається у внутрішньому світі іншої людини.

Чи можна емпірично довести проєктивну ідентифікацію

У класичному формулюванні це складне питання. Проєктивна ідентифікація була створена як психоаналітичний теоретичний конструкт на основі клінічної інтерпретації. Її центральні елементи — несвідома фантазія, проєкція частин Я та специфічний сенс міжособистісної реакції — не спостерігаються безпосередньо як прості лабораторні змінні.

Існують емпіричні дослідження міжособистісних циклів, емоційного зараження, очікувань, самоздійснюваних пророцтв, прив’язаності, менталізації, перенесення та терапевтичної взаємодії. Деякі з цих даних можуть бути сумісними з окремими інтуїціями психодинамічних моделей. Але сумісність не означає прямого підтвердження всієї кляйніанської метапсихології.

Тому науково обережне формулювання звучить так: проєктивна ідентифікація залишається впливовим клініко-теоретичним поняттям психоаналізу, а не універсальним психологічним механізмом із однозначно встановленою експериментальною валідністю.

Чи доводить ефективність психодинамічної терапії правильність концепції

Ні. Навіть якщо певна форма психодинамічної або психоаналітичної терапії демонструє користь у клінічних дослідженнях, це не доводить автоматично кожне теоретичне припущення, яке використовують її представники.

Результативність лікування й істинність конкретної метапсихологічної моделі — різні питання. Терапія може бути ефективною через терапевтичний альянс, емоційне опрацювання, зміну міжособистісних патернів, менталізацію, новий досвід стосунків або комбінацію чинників.

Тому не слід використовувати дані про психотерапію як непрямий «доказ» буквальної реальності проєктивної ідентифікації.

Сучасна дискусія

Поняття не зникло з психоаналітичної літератури. У 2026 році в Frontiers in Psychology вийшла окрема концептуальна стаття, присвячена переосмисленню проєктивної ідентифікації як форми потенційної комунікації. Автор аналізує різницю між Кляйн і біонівською традицією та показує, наскільки багатозначним стало поняття.

Сам факт сучасної дискусії важливий, але його не слід плутати з новим експериментальним підтвердженням концепції. Це насамперед теоретична робота всередині та навколо психоаналітичної традиції.

Кляйн і Біон: у чому головна різниця

Якщо максимально спростити без втрати сенсу, у Кляйн центр ваги лежить у несвідомій фантазії та відносинах між Я й об’єктом. Проєктивна ідентифікація допомагає описати фантазійне відщеплення та розміщення аспектів себе в об’єкті.

У Біона центр ваги сильніше переміщується до відносин і комунікації. Важливо не лише те, що психічно «проєктується», а й те, що інший робить із переживанням: чи може він його витримати, перетворити й повернути у формі, яку можливо осмислити.

Саме з цієї різниці виросла значна частина сучасної клінічної мови про контейнерування.

Кляйн і Огден: у чому різниця

Огден розвинув міжособистісний аспект ще чіткіше. У його моделі проєктивна ідентифікація — не лише подія у фантазійному внутрішньому світі одного суб’єкта. Вона розгортається між людьми й може включати реальний тиск на іншого, його емоційну відповідь та подальше повернення переробленого досвіду.

Така модель інтуїтивно зрозуміла клініцистам, тому широко поширилася. Але водночас вона ще більше віддаляється від вузького початкового визначення Кляйн.

Чи можна сказати «він проєктивно ідентифікувався зі мною»

Це невдала побутова формула. По-перше, вона звучить так, ніби можна безпосередньо побачити внутрішній механізм іншої людини. По-друге, вона часто приховує звичайніші пояснення: конфлікт, взаємну провокацію, неправильне прочитання намірів, звичні ролі або власну емоційну реактивність.

У професійному контексті термін корисніший як гіпотеза для дослідження структури взаємодії, а не як ярлик для партнера, пацієнта, колеги чи члена сім’ї.

Чи можна «позбутися» проєктивної ідентифікації

Питання сформульоване не зовсім у тій площині. У психоаналітичній традиції це не окрема хвороба й не симптом, який можна просто вимкнути. Це теоретичний спосіб описати певні форми психічної та міжособистісної організації.

У терапії увага спрямовується не на боротьбу з терміном, а на здатність помічати й осмислювати власні переживання, витримувати суперечливі почуття, відрізняти фантазії й очікування від властивостей іншої людини та створювати менш жорсткі способи взаємодії.

Чи є проєктивна ідентифікація ознакою психічного розладу

Сама по собі — ні. Психоаналітичні автори описували цей процес у різних контекстах і по-різному оцінювали його місце в нормальному розвитку, комунікації та патології.

Не можна встановлювати психіатричний або психологічний діагноз лише на підставі припущення про проєктивну ідентифікацію. Діагностика психічних розладів має спиратися на валідні клінічні критерії, систематичну оцінку симптомів, функціонування та контексту.

Як не плутати термін із популярною психологією

У популярних матеріалах проєктивна ідентифікація іноді подається як проста схема: «я думаю, що ти злишся, поводжуся так, що ти злишся, а потім кажу, що мав рацію». Такий приклад може бути дидактично корисним, але він відображає лише пізню міжособистісну інтерпретацію.

Класична теорія Кляйн значно складніша й пов’язана з несвідомою фантазією, розщепленням, внутрішніми об’єктами та ранніми тривогами. А біонівська модель додає контейнерування й комунікацію. Якщо всі ці рівні звести до одного побутового сценарію, історична концепція втрачає свій зміст.

Що з поняття може бути корисним без буквального прийняття теорії

Навіть читач, який не приймає кляйніанську метапсихологію буквально, може винести з цієї традиції кілька продуктивних запитань.

Як мої очікування впливають на те, як я читаю поведінку іншої людини? Чи створює мій спосіб реагування саме той сценарій, якого я боюся? Чи не займаю я у стосунку роль, яку від мене постійно очікують? Наскільки мої почуття в конкретній взаємодії належать мені, а наскільки виникають у спільній динаміці? Чи можу я не діяти негайно під впливом сильного переживання, а спочатку його осмислити?

Ці питання можна ставити без твердження, що проєктивна ідентифікація є єдиним поясненням відповіді.

Значення для психотерапевта

Для психодинамічного терапевта концепція може бути способом залишатися уважним до того, що відбувається не лише в словах пацієнта, а й у самій взаємодії. Раптова нудьга, безпорадність, страх, захисність, бажання довести щось або порушити звичні межі можуть стати приводом для рефлексії.

Але професійне використання потребує подвійної дисципліни. Терапевт має досліджувати можливий внесок пацієнта у взаємодію й одночасно власні особисті реакції, упередження, втому, контекст та помилки. Концепція не повинна звільняти спеціаліста від відповідальності за власний контрперенесення.

Значення для читача поза терапією

Для неспеціаліста термін корисний насамперед як історичне й концептуальне вікно в психоаналіз. Він показує, як психоаналітична думка перейшла від моделі окремої психіки до більш реляційного бачення, де важливим стає те, що відбувається між людьми.

Використовувати його для самодіагностики або діагностики близьких не варто. Якщо у стосунках повторюються виснажливі конфлікти, безпечніше працювати з конкретною поведінкою, межами, комунікацією та наслідками, а не сперечатися, хто кого «проєктивно ідентифікує».

Проєктивна ідентифікація в історії психоаналізу

Концепт став одним із ключових маркерів постфройдівського розвитку психоаналізу. Зиґмунд Фройд створив базову мову проєкції, ідентифікації, перенесення та несвідомого конфлікту. Кляйн перебудувала цю мову навколо ранніх об’єктних відносин, внутрішніх об’єктів і розщеплення. Біон зробив наступний крок до моделі комунікації та контейнерування.

Так історія одного поняття показує ширший рух усередині психоаналізу: від теорії потягів і внутрішньої конфліктності до дедалі більшої уваги до відносин, взаємної регуляції та терапевтичного поля.

Основні помилки в трактуванні

Перша помилка — називати Кляйн першою авторкою самого словосполучення projective identification. Термін вживався раніше; внесок Кляйн полягає у класичному формулюванні концепту.

Друга помилка — зводити проєктивну ідентифікацію до простої проєкції. У багатьох психоаналітичних моделях вона має додаткові фантазійні та міжособистісні компоненти.

Третя помилка — вважати будь-яку сильну реакцію іншої людини доказом проєктивної ідентифікації. Контрперенесення та міжособистісні реакції мають багато можливих причин.

Четверта помилка — трактувати метафору «поміщення» почуття в іншого буквально.

П’ята помилка — подавати концепт як валідований діагностичний критерій або універсально доведений механізм.

Сучасна наукова оцінка

З погляду історії психології проєктивна ідентифікація безперечно є впливовим поняттям. Вона сформувала частину кляйніанської та посткляйніанської клінічної мови, вплинула на теорії контрперенесення, контейнерування й психотерапевтичної взаємодії та продовжує обговорюватися в сучасній психоаналітичній літературі.

З погляду емпіричної психології статус інший. Немає одного загальноприйнятого операціонального визначення, яке дозволяло б легко вимірювати проєктивну ідентифікацію як окремий універсальний механізм. Різні автори включають у поняття різні ланки, а частина його компонентів формулюється в термінах несвідомої фантазії та внутрішніх об’єктів.

Це не означає, що всі клінічні спостереження, які описуються цим терміном, вигадані. Реальні люди впливають одне на одного, формують очікування, викликають реакції, повторюють міжособистісні цикли й можуть несвідомо відтворювати знайомі ролі. Питання полягає в тому, чи слід усі ці явища об’єднувати під одним психоаналітичним механізмом і наскільки конкретне пояснення можна незалежно перевірити.

Тому Український психологічний ХАБ розглядає проєктивну ідентифікацію як історично та клінічно значущий психоаналітичний конструкт, а не як беззаперечний факт сучасної експериментальної психології.

Чому поняття все ще важливе

Проєктивна ідентифікація вижила в психоаналітичній мові не тому, що має одне просте визначення. Навпаки, її довге життя пов’язане з тим, що вона торкається складної межі між внутрішнім і міжособистісним.

Як внутрішні очікування змінюють наше сприйняття іншого? Як стосунок може підштовхнути нас до ролі, якої ми не планували займати? Як терапевт може використовувати власні реакції, не перетворюючи їх на абсолютну істину про пацієнта? Як нестерпне переживання стає тим, що дві людини можуть разом осмислити?

Кляйн, Біон, Огден, Кернберг та їхні критики давали на ці питання різні відповіді. Саме відмінності між ними, а не одна побутова формула, і становлять справжню історію концепту.

Пов’язані матеріали Українського психологічного ХАБу

Для історичного контексту варто почати з персонального канонічного хабу Мелані Кляйн. Ширша традиція розібрана в матеріалі «Теорія об’єктних відносин».

Щоб не змішувати споріднені поняття, окремо дивіться «Проекція» та «Ідентифікація». Загальний історичний контекст психодинамічної традиції подано в матеріалах «Психоаналіз» і «Зиґмунд Фройд».

Основні джерела

Melanie Klein Trust. Projective identification. https://melanie-klein-trust.org.uk/theory/projective-identification/

Melanie Klein Trust. Reading list: Projective identification. https://melanie-klein-trust.org.uk/resources/reading-list-projective-identification/

Spillius, E. B., O’Shaughnessy, E. Projective Identification: The Fate of a Concept. Routledge, 2012. https://www.routledge.com/Projective-Identification-The-Fate-of-a-Concept/Spillius-OShaughnessy/p/book/9780203157220

Schafer, R. et al. Klein’s technique. International Journal of Psychoanalysis, 2018. https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/00207578.2018.1490986

Ogden, T. H. On projective identification. International Journal of Psycho-Analysis, 1979; 60: 357–373. PMID 533737. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/533737/

Kernberg, O. F. Projection and projective identification: developmental and clinical aspects. Journal of the American Psychoanalytic Association, 1987; 35(4): 795–819. PMID 3693786. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/3693786/

Goldstein, W. N. Clarification of projective identification. American Journal of Psychiatry, 1991; 148(2): 153–161. PMID 1987813. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/1987813/

Kulish, N. M. Projective identification: a concept overburdened. International Journal of Psychoanalytic Psychotherapy, 1985; 11: 79–116. PMID 4086187. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/4086187/

Finell, J. S. The merits and problems with the concept of projective identification. Psychoanalytic Review, 1986; 73(2): 103–128. PMID 3092259. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/3092259/

Feldman, M. Projective identification: the analyst’s involvement. International Journal of Psychoanalysis, 1997; 78: 227–241. PMID 9152752. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/9152752/

Taipale, J. Potential communications: rethinking projective identification. Frontiers in Psychology, 2026; 17:1770786. https://www.frontiersin.org/journals/psychology/articles/10.3389/fpsyg.2026.1770786/full