Оцінювання загроз цілеспрямованого насильства: поведінковий підхід і межі прогнозу
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 6 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Оцінювання загроз цілеспрямованого насильства — це поведінковий процес виявлення, збирання та зіставлення інформації про конкретне занепокоєння, щоб зрозуміти, чи формується траєкторія до навмисного нападу, які умови можуть підвищувати або знижувати небезпеку і які дії здатні перервати розвиток ситуації. У міжнародній літературі цей підхід найчастіше позначають як behavioral threat assessment або behavioral threat assessment and management. Його предметом є не «тип небезпечної людини», а поведінка в контексті: зміни, комунікації, конфлікти, наміри, підготовчі кроки, доступ до потенційної цілі та засобів заподіяння шкоди, захисні обставини і реакція системи. Класична робота Borum, Fein, Vossekuil & Berglund, 1999 закріпила саме такий підхід до оцінювання ризику цілеспрямованого насильства.
Практичний сенс оцінювання загроз полягає у запобіганні. Питання формулюється так: «Що відбувається зараз, наскільки обґрунтоване занепокоєння, якою може бути подальша траєкторія і що можна змінити, щоб знизити небезпеку?». Це зближує тему з поліцейською психологією та психологією громадської безпеки, але залишає за F05-60 окремий канонічний намір: поведінкове оцінювання конкретної загрози цілеспрямованого насильства. Якщо ситуація вже перейшла у гостру кризу з безпосереднім контактом і високим ризиком, кризові переговори можуть бути окремим оперативно-комунікаційним напрямом; вони не є методом оцінювання загроз і не замінюють його. Вужчий переговорний контекст — переговори із заручниками — має власні оперативні й правові умови та не є підвидом поведінкового оцінювання загроз.
Що означає цілеспрямоване насильство
Цілеспрямованим називають насильство, у якому напад спрямований на певну людину, групу, установу, місце або символічну ціль і передбачає хоча б певний ступінь наміру, вибору цілі чи підготовки. Це відрізняє його від значної частини імпульсивного або ситуативного насильства, де подія виникає без попередньо сформованої конкретної цілі. Межа не завжди абсолютна: конфлікт може ескалувати, намір може змінюватися, а підготовка — бути короткою або неповною.
Саме тому поведінкове оцінювання загроз працює не з образом «майбутнього злочинця», а з конкретною ситуацією. FBI Behavioral Analysis описує завдання як аналіз того, чи рухається особа у напрямку нападу на визначену ціль і наскільки далеко зайшов цей процес. У керівництві U.S. Secret Service National Threat Assessment Center 2024 року поведінкове оцінювання загроз подається як міждисциплінарна система раннього виявлення, оцінювання та втручання, орієнтована на запобігання цілеспрямованому насильству.
Оцінювання загроз не є точним прогнозом
Найважливіша межа методу полягає в тому, що оцінювання загроз не визначає наперед, чи здійснить конкретна людина напад. Цілеспрямоване насильство є рідкісним результатом, а поведінкові ознаки, які можуть з’являтися перед нападом, часто трапляються і в людей, які ніколи не вчинять насильства. Тому будь-яка ознака має низьку цінність поза контекстом.
Дані Національного центру оцінювання загроз Секретної служби США показують, що перед багатьма масовими нападами були помітні поведінкові зміни або комунікації, які викликали занепокоєння в оточення. Водночас сам звіт прямо застерігає: більшість людей, у яких спостерігаються окремі подібні ознаки, не вчиняють цілеспрямованого насильства, а єдиного профілю нападника не існує (NTAC, 2023). Це фундаментальна логіка методу: сигнал відкриває перевірку контексту, а не створює готовий висновок.
Тому категорії на кшталт «низька», «середня» або «висока загроза» мають сенс лише всередині визначеної процедури, із зазначенням того, що саме викликає занепокоєння, які джерела інформації використано, що залишається невідомим, які сценарії розглядаються і які заходи керування потрібні. Категорія без формулювання ситуації легко перетворюється на ярлик.
Чим оцінювання загроз відрізняється від оцінювання ризику насильства
Оцінювання ризику насильства і оцінювання загроз цілеспрямованого насильства мають спільну мету безпеки, але ставлять різні питання. Оцінювання ризику зазвичай визначає ймовірність певного насильницького результату в заданому часовому горизонті та популяції, часто в клінічному, судово-психіатричному, пенітенціарному або пробаційному контексті. Воно може використовувати актуарні моделі або структуроване професійне судження.
Оцінювання загроз частіше починається не з діагнозу чи належності до певної популяції, а з конкретного занепокоєння: повідомлення, погрози, конфлікту, переслідування, незвичної ескалації, підготовчих дій або сукупності змін. Далі команда з’ясовує, чи існує ціль, мотив або стійке переживання кривди, чи з’явилися дослідження та планування, як змінюється поведінка, чи є доступ до засобів заподіяння шкоди і які ресурси можуть перервати небезпечну траєкторію. Систематичний огляд настанов із поведінкового оцінювання загроз показав суттєву різнорідність підходів і підкреслив, що традиційні моделі оцінювання ризику насильства не можна автоматично переносити на оцінювання конкретних погроз (Mitchell & Palk, 2016).
Отже, F05-17 відповідає на питання про структуроване оцінювання ризику насильницького результату, а F05-60 — про поведінкову траєкторію конкретної загрози, можливості втручання та керування нею. Ці сторінки взаємодоповнюють одна одну й не є дублями.
Оцінювання загроз не є кримінальним профайлінгом
Кримінальний профайлінг намагається робити висновки про характеристики невідомого або відомого правопорушника на підставі даних про злочин, серію подій чи поведінковий матеріал. Поведінкове оцінювання загроз вирішує інше завдання: воно не шукає «тип нападника», а досліджує, чи розвивається конкретна ситуація у напрямку насильства та як її можна змінити.
Ця різниця має практичне значення. Демографічна схожість з особами, які раніше вчиняли напади, не встановлює загрозу. Незвичний стиль одягу, соціальна ізоляція, інтерес до певної субкультури, політичні чи релігійні погляди, психіатричний діагноз або окрема риса характеру не утворюють надійного профілю. Оцінювання повинно повертатися до поведінки, динаміки, контексту і доступної перевірної інформації.
Поведінковий підхід: від сигналу до формулювання ситуації
Процес зазвичай починається з повідомлення про поведінку, яка викликає занепокоєння. Це може бути пряма погроза, але пряма погроза не є обов’язковою умовою. Значення можуть мати зміни у способі говорити про конкретну ціль, наростання фіксації, переслідування, спроби отримати доступ до цілі, підготовчі дії, повідомлення третім особам, різка ескалація конфлікту або поєднання кількох обставин.
Наступний крок — перевірка фактів. У якісному оцінюванні команда намагається відокремити первинні дані від чуток, інтерпретацій і вражень. Вона зіставляє часову послідовність подій, зміст комунікацій, попередню поведінку, відносини з можливою ціллю, зміни в життєвих обставинах, доступні захисні ресурси та інформацію з різних законних джерел. FBI у практичному керівництві 2017 року наголошує саме на систематичному збиранні інформації, оцінюванні та подальшому керуванні загрозою, а не на одноразовій інтуїтивній класифікації людини.
Формулювання має пояснювати не лише «що насторожує», а й «чому саме це має значення зараз». Одна й та сама фраза може бути сарказмом, емоційним висловом, способом залякування, фантазією, елементом конфлікту або частиною реального процесу планування. Визначальним стає контекст, підтвердження з інших джерел, зміна поведінки в часі та зв’язок із можливими підготовчими діями.
Поведінкова траєкторія до насильства
Концепція «траєкторії до насильства» (pathway to violence) описує послідовність, у якій переживання кривди, формування насильницької ідеї, дослідження, планування, підготовка та наближення до реалізації можуть утворювати траєкторію. Вона корисна як спосіб організувати інформацію, але її не слід сприймати як обов’язкову лінійну схему. Люди можуть пропускати етапи, повертатися назад, припиняти підготовку, змінювати цілі або відмовлятися від насильства після втручання.
Сенс траєкторії полягає в пошуку змінюваних точок. Якщо людина втратила роботу, переживає конфлікт і висловлює гнів, це ще не означає рух до нападу. Якщо до цього додаються стійка зосередженість на конкретній цілі, дослідження її доступності, підготовчі кроки, репетиційна поведінка або повідомлення про намір, картина змінюється. Оцінювач повинен бачити не кількість «червоних прапорців», а структуру й динаміку поведінки.
У 2024 році огляд стану науки з оцінювання загроз і ризику, підготовлений дослідниками University of Nebraska Omaha для NCITE, описав сучасну практику як процес ідентифікації, оцінювання та керування загрозами, що спирається на ескалацію поведінки в часі й перевірку інформації з кількох джерел (Hunter et al., 2024). Саме багатоджерельність знижує ризик того, що рішення буде побудоване на одному емоційному повідомленні або одному суб’єктивному спостереженні.
Попереджувальні поведінкові патерни
У літературі з оцінювання загроз поширена типологія восьми динамічних попереджувальних поведінкових патернів (warning behaviors): поведінка на траєкторії підготовки, фіксація, ідентифікація з роллю нападника або попередніми нападниками, нова агресія, різкий сплеск активності, витік інформації про намір, пряма погроза та поведінка «останньої межі». Її запропонували Meloy, Hoffmann, Guldimann & James, 2012.
Ця типологія є структурою професійного спостереження, а не діагностичним тестом і не контрольним списком, де певна кількість пунктів автоматично означає майбутній напад. Нове дослідження 2026 року серед 257 осіб, які висловлювали явні погрози насильством, показало, що кілька таких попереджувальних патернів частіше співіснували у тих, хто вчинив фізичне насильство, а поведінка на траєкторії, сплеск активності та нова агресія мали найсильніший статистичний зв’язок із насильницьким результатом. Водночас значна кількість таких ознак спостерігалася й у ненасильницькій групі (Almond et al., 2026). Отже, навіть сучасні дані підтримують контекстуальне, а не детерміністичне використання ознак.
Фіксація також потребує точності. Інтенсивний інтерес до людини, теми, ідеології, конфлікту або попередніх нападів сам по собі не встановлює загрозу. Важливими стають зміни в інтенсивності, звуження уваги, поєднання з особистим конфліктом, насильницькими сценаріями, переслідуванням, підготовкою чи доступом до цілі. Так само «ідентифікація» у цій літературі не означає будь-яке захоплення відомою особою; йдеться про поведінковий контекст, у якому людина дедалі більше приміряє на себе роль насильницького діяча.
Пряма погроза, витік наміру і мовчання
Пряма погроза має очевидне значення для безпеки, але вона не є ні необхідною, ні достатньою умовою для висновку про майбутнє насильство. Деякі люди погрожують і не переходять до нападу; деякі нападники не повідомляють цілі прямо про намір. Тому підхід, за якого система чекає лише на чітку фразу «я зроблю це тоді й там», пропускає частину небезпечних ситуацій.
Окреме поняття — витік інформації про намір, leakage. Meloy & O’Toole, 2011 визначали його як повідомлення третій стороні про намір завдати шкоди цілі. Це може відбуватися в розмові, повідомленні, тексті, відео або іншій комунікації. Витік важливий як інформаційна можливість для раннього втручання, але сам по собі не доводить ні сформованого плану, ні здатності його реалізувати.
Дослідження зірваних шкільних нападів у США показує, наскільки суттєвою може бути роль повідомлень іншим людям і своєчасного передавання занепокоєння дорослим або службам. У звіті Averting Targeted School Violence проаналізовано 67 зірваних планів нападів на школи у 2006–2018 роках; у багатьох випадках виявлення починалося саме з комунікацій або поведінки, яку помітили інші. Це американські дані зі специфічного шкільного контексту, тому вони не встановлюють універсальних частот для України чи інших середовищ.
Психічне здоров’я і загроза насильства
Психічний розлад не є причиною цілеспрямованого насильства сам по собі, а психіатричний діагноз не є індикатором того, що людина здійснить напад. У поведінковому оцінюванні психічний стан може мати значення лише настільки, наскільки конкретні симптоми, зміни функціонування або криза пов’язані з поточною ситуацією, здатністю контролювати поведінку, сприйняттям цілі, доступом до допомоги та іншими факторами.
Це особливо важливо для стигматизації. Якщо команда підмінює поведінковий аналіз питанням «чи є в людини психічний розлад?», вона втрачає частину релевантних даних і водночас створює хибне враження, ніби діагноз пояснює насильство. Оцінювання загроз не є клінічною діагностикою, а діагностика не встановлює загрозу.
Суїцидальні висловлювання та поведінка потребують окремої уваги до безпеки людини. У деяких випадках цілеспрямованого насильства суїцидальність може співіснувати з агресією назовні, але наявність суїцидальних думок не означає наміру завдати шкоди іншим. У якісній роботі одночасно оцінюють потребу в невідкладній допомозі, можливий ризик для інших і доступні засоби підтримки, не змішуючи ці різні висновки.
Які дані збирають
Надійність формулювання залежить від якості інформації. Команда прагне встановити хронологію: що сталося, коли, хто це безпосередньо бачив або отримав, як змінювався зміст повідомлень і поведінки. Окремо з’ясовують характер взаємин із можливою ціллю, наявність конфлікту або стійкого переживання кривди, спроби контакту чи переслідування, ознаки дослідження і підготовки, доступ до цілі та потенційно небезпечних засобів, попередню агресивну поведінку, актуальні стресори, підтримку, лікування, нагляд і здатність приймати допомогу.
Важливо збирати й дані, які знижують рівень занепокоєння. Альтернативне пояснення поведінки, відмова від попереднього наміру, стійка співпраця з допомогою, відсутність доступу до цілі, врегулювання конфлікту, підтримувальне оточення або добровільне обмеження доступу до небезпечних засобів можуть змінювати формулювання. Оцінювання загроз втрачає якість, якщо шукає лише підтвердження початкової підозри.
Джерела також мають різну вагу. Оригінал повідомлення точніший за переказ, хронологія подій точніша за загальне враження, а незалежне підтвердження з кількох джерел сильніше за одну неперевірену розповідь. Це не перетворює оцінювання на кримінальне розслідування: межі доступу до інформації визначаються роллю, законом і повноваженнями конкретної організації.
Чому потрібна міждисциплінарна команда
Цілеспрямоване насильство виникає на перетині поведінки, стосунків, безпеки, психічного здоров’я, правових обмежень і конкретного середовища. Тому сучасні моделі віддають перевагу командній роботі. У поліцейському контексті це можуть бути фахівці з поведінкового аналізу, оперативної роботи, розслідування, психічного здоров’я та інших напрямів; у школі — адміністрація, психологічна служба, безпека й за потреби зовнішні служби; на робочому місці — безпека, кадри, юридичний напрям і фахівці з психічного здоров’я відповідно до компетенцій.
Мета команди полягає не в колективному голосуванні «небезпечний / безпечний», а в об’єднанні даних і розподілі дій. Один учасник може знати контекст конфлікту, інший — мати інформацію про попередні контакти, третій — оцінювати потребу в допомозі, четвертий — визначати законні заходи безпеки. NTAC 2024 прямо розглядає спеціалізовані поведінкові підрозділи та міждисциплінарну координацію як основу системного запобігання.
Командність також створює потребу в правилах конфіденційності, доступу до даних і документування. «Обмін інформацією» не означає необмежене поширення чутливих відомостей. Передавання має бути обґрунтованим метою безпеки, роллю учасника та чинним правом.
Від оцінювання до керування загрозою
Оцінювання без плану дій має обмежену практичну цінність. Керування загрозою означає вибір заходів, які змінюють ситуацію: підсилюють підтримку, зменшують доступ до потенційної цілі або небезпечних засобів у межах закону, припиняють переслідування, врегульовують конфлікт, забезпечують лікування чи кризову допомогу, змінюють режим доступу до об’єкта, встановлюють контакт із відповідальними службами та визначають, хто стежитиме за змінами.
Важливий принцип — заходи мають відповідати характеру занепокоєння. Надмірно каральна реакція на неоднозначний сигнал може погіршити ситуацію, підсилити відчуження, позбавити людину підтримки або зменшити готовність інших повідомляти про занепокоєння. Водночас мінімізація конкретної підготовчої поведінки через відсутність «ідеальної» прямої погрози створює іншу помилку. Професійна відповідь поєднує пропорційність, безпеку, підтримку та регулярне переоцінювання.
Керування є динамічним. Нові події можуть підвищити або знизити рівень занепокоєння: зміна доступу до цілі, припинення конфлікту, нові повідомлення, порушення встановлених меж, початок лікування, зміна життєвої ситуації або поява нової інформації. Тому завершення первинної оцінки не означає, що ситуація більше не потребує перегляду.
Школи: найкраще досліджена сфера застосування
Найбільш розвинена емпірична база поведінкового оцінювання загроз сформувалася у шкільному середовищі США. Це важливо й водночас створює межу переносимості: дані зі шкіл не можна автоматично поширювати на робочі місця, громадську безпеку, домашнє насильство, переслідування публічних осіб або політично мотивоване насильство.
Рандомізоване контрольоване дослідження Virginia Student Threat Assessment Guidelines охопило 201 учня з 40 шкіл. Після урахування низки характеристик учні в школах, які використовували настанови, частіше отримували консультативну допомогу та зустріч із батьками і рідше — тривале відсторонення або переведення до альтернативної школи (Cornell, Allen & Fan, 2012). Це свідчить про вплив моделі на спосіб реагування школи, але не є прямим доказом того, що конкретні масові напади були попереджені.
Систематичний огляд 23 емпіричних досліджень шкільного оцінювання загроз виявив підтримку для моделей Virginia/CSTAG, але також відзначив обмеженість даних про точність упровадження та расову непропорційність у частині дисциплінарних результатів і виявлення загроз (Ross et al., 2022). Це показує, що якість процедури залежить не лише від назви моделі, а й від того, як її реально застосовують.
У 2026 році дослідження 584 членів команд у 314 школах показало, що вища вірність процедурі CSTAG була пов’язана з кращими оцінками здатності команд допомагати учням і з нижчими показниками виключальної дисципліни (Cornell et al., 2026). Це важливий крок до вимірювання якості впровадження, але асоціативні показники команд не слід перетворювати на доказ гарантованого запобігання рідкісним нападам.
Робочі місця, заклади охорони здоров’я і громадська безпека
У робочих місцях та інших організаціях поведінкове оцінювання загроз застосовують до переслідування, погроз працівникам, конфліктів, колишніх партнерів або працівників, фіксації на керівниках і насильницьких комунікацій. У 2026 році FBI та American Hospital Association випустили окремі ресурси для впровадження міждисциплінарного поведінкового оцінювання та керування загрозами у закладах охорони здоров’я, що показує поширення моделі на нові організаційні середовища (FBI, 2026).
Таке поширення не означає, що один інструмент має однакову валідність скрізь. Середовище визначає базову частоту подій, доступні дані, повноваження команди, можливі втручання, характер відносин із ціллю і правові обмеження. Методологічний огляд Mitchell & Palk, 2016 саме тому описував threat assessment як поле з різними доменами — школи, робочі місця, погрози публічним особам — і неоднорідною доказовою основою настанов.
У громадській безпеці особливо важлива координація. Інформація про одну й ту саму особу може бути фрагментована між родиною, школою, роботодавцем, медичною допомогою та правоохоронними контактами. Проблемою стає не лише розпізнавання поведінки, а й законне та своєчасне поєднання значущих фрагментів без надмірного стеження або стигматизації.
Що насправді показує доказова база
Доказова база threat assessment є нерівномірною. Існують добре розроблені концептуальні моделі, великі ретроспективні дослідження завершених і зірваних нападів, емпіричні дослідження окремих попереджувальних поведінкових патернів, контрольовані дослідження шкільних процедур та нові роботи з оцінки якості команд. Водночас сам результат — рідкісне цілеспрямоване насильство — створює серйозну методологічну проблему для перевірки точного прогнозу.
Офіційний звіт NTAC про 173 масові напади у публічних місцях у 2016–2020 роках дає цінну інформацію про спостережувані перед нападом поведінкові та життєві обставини. Однак ретроспективне дослідження нападників не показує, скільки людей із такими самими ознаками ніколи не вчинили напад. Без належної групи порівняння не можна перетворити поширену серед нападників ознаку на індивідуальний «відсоток небезпеки».
Систематичний огляд настанов Mitchell & Palk, 2016 виявив, що частина підходів спирається на емпіричні дані, а частина — переважно на огляди та професійне знання. Огляд стану науки Hunter et al., 2024 охопив великий масив метааналітичних робіт з оцінювання загроз і ризику і водночас підкреслив потребу розуміти, для кого, за яких умов і яким чином конкретні моделі працюють. На рівні практики це означає: назва «структурована оцінка» ще не гарантує валідності, якщо модель застосовується поза дослідженою популяцією або з порушенням процедури.
Найсильніший висновок полягає не в здатності «вгадувати нападника», а в можливості краще організувати виявлення занепокоєнь, перевірку інформації, міждисциплінарне формулювання ситуації, план втручання та повторне оцінювання. Ефективність цих ланок слід вимірювати окремо.
Чому рідкісні події особливо важко прогнозувати
Навіть хороший статистичний показник не усуває проблему базової частоти. Коли подія дуже рідкісна, система, що намагається виявити всіх майбутніх нападників, неминуче створює багато хибнопозитивних сигналів. Для поведінкового threat assessment це означає, що завданням не може бути масове сортування людей на «небезпечних» і «безпечних».
Практичніший підхід — працювати з рівнем занепокоєння та керованими сценаріями. Команда може не знати, чи відбудеться напад, але може знати, що людина намагається знайти ціль, порушує межі контакту, описує насильницький намір, має доступ до небезпечних засобів і переживає гостру кризу. Цього може бути достатньо для пропорційних превентивних дій, навіть якщо абсолютний результат невідомий.
Парадокс полягає ще й у тому, що успішне втручання змінює майбутнє, яке система намагалася оцінити. Якщо загрозу було зменшено, відсутність насильства не доводить, що початкове занепокоєння було «хибним»; але так само не доводить, що втручання обов’язково запобігло нападу. Саме тому дослідження повинні оцінювати процес, проміжні результати, пропорційність і небажані наслідки, а не лише рахувати рідкісні завершені атаки.
Основні помилки під час оцінювання
Перша помилка — пошук профілю. Спільні демографічні характеристики в ретроспективній вибірці не створюють надійного індивідуального прогнозу. NTAC прямо наголошує, що єдиного профілю нападника немає.
Друга помилка — чекати лише прямої конкретної погрози. Частина небезпечних ситуацій проявляється через підготовку, переслідування, витік наміру, пошук доступу або іншу поведінку. Пряма погроза є важливою інформацією, але її відсутність не дорівнює відсутності загрози.
Третя помилка — перетворювати список ознак на тест. Попереджувальні патерни набувають значення у поєднанні, часовій динаміці та контексті. Almond et al., 2026 показали статистичні відмінності між насильницькими й ненасильницькими особами, які вже висловлювали погрози, але водночас зафіксували помітну кількість попереджувальних поведінкових патернів у ненасильницькій групі.
Четверта помилка — ототожнювати психічний розлад із небезпекою. Діагноз не замінює поведінкового формулювання, а оцінювання загроз не замінює клінічної діагностики.
П’ята помилка — використовувати покарання як єдиний спосіб керування. Відсторонення, звільнення, заборона доступу або інший адміністративний захід може бути необхідним у конкретній ситуації, але сам по собі не усуває мотив, кризу, доступ до інших цілей або потребу в спостереженні та допомозі. Шкільні дослідження особливо добре показують перевагу проблемно-орієнтованої відповіді над автоматичним застосуванням виключальної дисципліни (Cornell, Allen & Fan, 2012).
Шоста помилка — плутати оцінювання із юридичним висновком. Поведінкове формулювання не встановлює факту злочину, винуватості, процесуального статусу, осудності, дієздатності або правомірності конкретного поліцейського заходу. Такі рішення належать до відповідних юридичних і процесуальних процедур.
Права, пропорційність і ризик упереджень
Превентивне оцінювання загроз працює з чутливою інформацією і тому потребує чітких меж. Не кожна дивна, неприємна або радикальна думка є безпековою загрозою. Не кожна конфліктна людина рухається до насильства. Не кожна онлайн-публікація відображає намір діяти. Оцінюванню підлягає поведінка у контексті, а не відповідність культурному, політичному чи психологічному стереотипу.
Шкільний систематичний огляд Ross et al., 2022 звернув увагу на расову непропорційність у частині дисциплінарних результатів та ідентифікації загроз. Для будь-якої країни це ширший сигнал: процедура має перевірятися на систематичні перекоси щодо груп, а рішення мають спиратися на конкретні дії та контекст, а не на соціальну ідентичність.
Пропорційність важлива і для довіри до системи повідомлень. Якщо кожне невиразне занепокоєння автоматично запускає максимально жорстку реакцію, люди можуть перестати звертатися по допомогу або повідомляти про проблему на ранньому етапі. Система має бути здатна прийняти сигнал, перевірити його, визнати невисокий рівень занепокоєння і запропонувати підтримку без стигматизувального ярлика.
Український правовий та інституційний контекст
Міжнародні моделі поведінкового оцінювання загроз є методологічними рамками, а не джерелом правових повноважень в Україні. Будь-яке практичне втручання має здійснюватися в межах компетенції конкретного органу чи установи та українського законодавства. Для Національної поліції стаття 23 Закону України «Про Національну поліцію» передбачає превентивну та профілактичну діяльність, реагування на повідомлення про події та заходи щодо усунення загроз життю, здоров’ю і публічній безпеці в межах визначених законом повноважень.
Той самий закон встановлює принципи застосування поліцейських заходів: захід, що обмежує права і свободи, має бути законним, необхідним, пропорційним та ефективним. Це важлива межа для перенесення зарубіжних моделей у практику: поведінковий висновок може підтримувати рішення про безпеку, але не створює самостійної юридичної підстави для обмеження прав.
Для шкіл, роботодавців, закладів охорони здоров’я та інших організацій потрібне таке саме розмежування ролей. Команда може оцінювати поведінкове занепокоєння, організовувати внутрішню безпеку, пропонувати підтримку та передавати інформацію компетентним службам у передбачених законом випадках. Вона не набуває повноважень слідчого органу, суду або медичного діагностичного сервісу лише тому, що використовує термін «оцінювання загроз».
Що робити, якщо конкретна поведінка викликає серйозне занепокоєння
За безпосередньої загрози життю або публічній безпеці пріоритетом є звернення до компетентних екстрених служб, а не самостійна психологічна «перевірка» людини. Закон України «Про Національну поліцію» прямо передбачає екстрені комунікації поліції за номером 102 та обов’язок реагувати на повідомлення про події, що загрожують особистій чи публічній безпеці (Верховна Рада України).
Якщо ситуація не є безпосередньою, але викликає обґрунтоване занепокоєння, корисно зберігати первинну інформацію: точний текст повідомлення, дату, контекст, доступні оригінали електронних комунікацій, опис спостережуваної поведінки. Варто передавати факти відповідальній службі або організації, а не поширювати їх публічно і не доповнювати припущеннями про діагноз, «тип особистості» чи неминучість нападу.
Не варто самостійно провокувати людину, випробовувати серйозність погрози, намагатися «викрити» намір або вести ризиковані переговори без відповідної ролі й підготовки. Поведінкове оцінювання загроз — командна професійна практика. Для звичайного свідка найціннішим внеском часто є своєчасне повідомлення, точність фактів і недопущення ескалації.
Чого оцінювання загроз не встановлює
Оцінювання загроз не встановлює клінічний діагноз. Воно не визначає осудність, дієздатність або процесуальну компетентність. Воно не доводить, що людина вчинила злочин, і не визначає винуватість. Воно не встановлює юридичну достовірність доказу. Воно не перетворює науковий фактор ризику на факт майбутньої поведінки.
Так само результат не є судово-психологічним або судово-психіатричним висновком лише через участь психолога чи психіатра. Процесуальний статус експертного висновку визначається правовою процедурою, предметом експертизи, повноваженнями та вимогами до її проведення. Поведінкове оцінювання загроз має власне превентивне завдання — організувати розуміння загрози та керування нею.
Межі прогнозу: правильна мова висновку
Коректний висновок описує ступінь занепокоєння та його підстави. Він може зазначати, що поведінкова траєкторія посилюється, що з’явилися конкретні підготовчі дії, що доступ до цілі збільшився, що інформація суперечлива або що частина початкових сигналів не підтвердилася. Він має вказувати, які зміни потребують повторного оцінювання і хто відповідає за наступні кроки.
Некоректний висновок перетворює невизначеність на псевдоточність: «напад відбудеться з імовірністю 80%», якщо для такого числа немає валідованої моделі; «людина небезпечна», якщо не визначено сценарій і часовий горизонт; «це майбутній масовий нападник», якщо висновок побудований на профілі; «психічний розлад пояснює загрозу», якщо не встановлено конкретного поведінкового зв’язку.
Саме мова висновку визначає якість практики. Оцінювання загроз працює з невизначеністю відкрито: воно уточнює факти, формує сценарії, визначає керовані чинники й оновлюється при зміні ситуації. Це робить його інструментом превенції, а не пророкування.
Питання і відповіді
Чи може людина становити загрозу, якщо вона нікому прямо не погрожувала?
Так, відсутність прямої погрози не виключає занепокоєння. Значення можуть мати підготовчі дії, переслідування, пошук доступу до цілі, витік наміру або інша ескалація. Водночас жодна з цих ознак окремо не доводить майбутній напад; потрібен контекст і перевірка інформації.
Чи означає пряма погроза, що людина обов’язково нападе?
Ні. Погроза є важливою інформацією і може вимагати негайної реакції, але факт погрози не дає точного прогнозу поведінки. Оцінюють зміст, контекст, намір, можливості, підготовку, доступ до цілі, попередню поведінку та інші дані.
Чи існує тест, який показує, хто здійснить цілеспрямований напад?
Універсального тесту з такою здатністю немає. Деякі структуровані інструменти та професійні рамки допомагають організувати дані, але їхня валідність залежить від популяції, контексту й результату, а рідкісність подій створює велику кількість потенційних хибнопозитивних висновків.
Чи можна оцінити загрозу лише за дописами в соціальних мережах?
Окремі дописи можуть бути джерелом важливої інформації, але повноцінне оцінювання не повинно обмежуватися онлайн-контентом. Потрібні контекст, хронологія, перевірка автентичності, офлайн-поведінка, доступ до цілі, інші джерела та альтернативні пояснення.
Чи є психічний розлад ознакою майбутнього цілеспрямованого насильства?
Сам по собі — ні. Діагноз не встановлює небезпечність. У конкретному випадку релевантними можуть бути певні симптоми, гостра криза, вживання речовин, суїцидальність, поведінкова ескалація або порушення функціонування, але їх оцінюють разом з усією ситуацією, а не як заміну поведінкового аналізу.
Хто має проводити оцінювання загроз?
Найкраща практика передбачає підготовлену міждисциплінарну команду з чіткими ролями, процедурою збору інформації, правилами конфіденційності, можливістю залучати профільних фахівців і відповідальністю за керування випадком. Склад команди залежить від середовища та правових повноважень.
Пов’язані статті
Поліцейська психологія та психологія громадської безпеки: що вивчає і де застосовується
Оцінювання ризику насильства: методи, точність і межі прогнозу
Кримінальний профайлінг: що він може, чого не може і яка доказова база
Кризові переговори: психологія комунікації, деескалації та безпеки
Переговори із заручниками: роль психології, комунікації та межі профайлінгу