Ексгібіціоністичний розлад: що це, діагностика, ризики та лікування
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 5 жовтня 2026 р. · Редакційна політика
Ексгібіціоністичний розлад — це клінічний парафільний розлад, у центрі якого перебуває стійкий, сфокусований та інтенсивний патерн сексуального збудження, пов’язаний з оголенням геніталій перед людиною, яка цього не очікує. У МКХ-11 Всесвітньої організації охорони здоров’я він має код 6D30. Важлива частина визначення — відсутність згоди або поінформованого очікування з боку іншої людини. Сам факт незвичайної сексуальної фантазії, оголеності чи бажання бути побаченим не дорівнює цьому діагнозу.
Для клінічної оцінки принципово розрізняти сексуальний інтерес, фантазію, поведінку і розлад. МКХ-11 прямо виключає з ексгібіціоністичного розладу узгоджені ексгібіціоністичні практики між дорослими та соціально прийнятні форми публічної оголеності. Діагноз також не встановлюють лише тому, що людина колись оголилася перед іншими: має бути саме стійкий патерн сексуального збудження, а не одинична імпульсивна, ситуаційна чи несексуально мотивована дія.
Що таке ексгібіціоністичний розлад
У сучасній клінічній мові ексгібіціоністичний розлад описує не просто поведінку «показувати себе». Йдеться про специфічний патерн сексуального збудження, пов’язаний з демонстрацією власних геніталій людині, яка не очікує цього, зазвичай у публічному просторі та без наміру перейти до близького контакту. Саме так сутність розладу сформульована у матеріалах робочої групи ВООЗ, що лягли в основу класифікації парафільних розладів МКХ-11.
МКХ-11 вимагає, щоб патерн був стійким, сфокусованим та інтенсивним і проявлявся сексуальними думками, фантазіями, потягами або поведінкою. Для встановлення діагнозу людина повинна або діяти відповідно до цих потягів, або переживати через них виражений дистрес. Це важливе розрізнення: наявність сексуального інтересу як такого ще не є психічним розладом.
У ширшій системі МКХ-11 ексгібіціоністичний розлад належить до групи парафільних розладів, для яких клінічно значущою є спрямованість на людей, які не погодилися або не можуть погодитися. Така логіка класифікації покликана відокремити психопатологію та ризик заподіяння шкоди від приватної сексуальної варіативності між дорослими за взаємною згодою. Це розмежування докладно описане в огляді змін класифікації сексуальності у МКХ-11.
Ексгібіціонізм, фантазія, практика і розлад — не одне й те саме
Слово «ексгібіціонізм» у побуті вживають дуже широко: ним можуть називати відвертий одяг, прагнення привертати увагу, публічну оголеність, сексуальну демонстративність або консенсуальні еротичні практики. Для клінічного діагнозу таке широке вживання непридатне.
Людина може фантазувати про те, що її бачать оголеною, любити сексуальну демонстративність із партнером, брати участь у практиках між дорослими за взаємною згодою або перебувати в культурному чи соціальному контексті, де оголеність прийнятна. Якщо всі учасники розуміють ситуацію і добровільно погоджуються на неї, це не відповідає визначенню ексгібіціоністичного розладу МКХ-11.
Так само одинична поведінка без стійкого сексуального патерну не встановлює діагноз. ВООЗ окремо наголошує, що оголення перед людиною без згоди може виникати імпульсивно або ситуативно та не обов’язково відображає парафільний розлад. Клініцист має з’ясувати, чи є саме повторюваний і сфокусований патерн сексуального збудження.
Загальне розрізнення між парафілією та парафільним розладом також є центральним у DSM. Американська психіатрична асоціація підкреслює: нетиповий сексуальний інтерес сам по собі не означає психічного розладу. Клінічне значення виникає тоді, коли є виражений дистрес, порушення функціонування або сексуальний інтерес і поведінка, що залучають людину без її згоди чи створюють ризик шкоди.
Докладніше про це базове розрізнення: «Парафілії та парафільні розлади: у чому різниця, діагностика і сучасна класифікація».
Діагностика за МКХ-11
У МКХ-11 ексгібіціоністичний розлад має код 6D30. Основні діагностичні елементи можна звести до кількох взаємопов’язаних ознак.
По-перше, має існувати стійкий, сфокусований та інтенсивний патерн сексуального збудження. Він може проявлятися думками, фантазіями, потягами чи поведінкою, але його зміст пов’язаний саме з оголенням власних геніталій перед людиною, яка не очікує цього.
По-друге, людина повинна або реалізовувати цей патерн у поведінці, або бути виражено дистресованою ним. Отже, клінічна оцінка не зводиться до питання «чи була дія». Вона також враховує інтенсивність і стійкість потягу, контроль над ним та психологічні наслідки.
По-третє, консенсуальна сексуальна демонстративність виключена з цього діагнозу. Так само не належать до нього соціально санкціоновані форми оголеності. Це прямо зазначено в описі діагностичних меж МКХ-11.
По-четверте, одна неузгоджена дія ще не доводить наявності розладу. Діагност має перевірити, чи ця поведінка справді є проявом стійкого сексуального патерну, а не наслідком іншого стану, інтоксикації, різкого порушення контролю імпульсів або ситуаційної поведінки.
DSM-5-TR: подібність і відмінності
DSM-5-TR використовує близьку, але не повністю тотожну логіку. За викладом критеріїв у MSD Manual, що посилається на DSM-5-TR, необхідне повторюване та інтенсивне сексуальне збудження від оголення геніталій перед людиною, яка цього не очікує, що проявляється фантазіями, потягами або поведінкою. Патерн має тривати щонайменше шість місяців.
Другий компонент DSM-5-TR полягає в тому, що людина або діяла відповідно до таких сексуальних потягів із людиною без згоди, або ці потяги чи фантазії спричиняють клінічно значущий дистрес чи порушення важливих сфер функціонування.
Таким чином, МКХ-11 і DSM-5-TR описують дуже близьке клінічне ядро, але формулюють поріг діагнозу дещо по-різному. МКХ-11 акцентує дію або виражений дистрес і не використовує функціональне порушення як альтернативний самостійний поріг для цього діагнозу; DSM-5-TR включає клінічно значущий дистрес або порушення функціонування. Порівняльний аналіз цих систем показує, що відмінність є структурною, а не просто термінологічною (First et al., 2021).
Чи достатньо однієї фантазії для діагнозу
Ні. Окрема фантазія, навіть якщо вона здається незвичною, не є достатньою підставою для діагнозу. Клінічні класифікації вимагають стійкого патерну, а також додаткових умов, пов’язаних із поведінкою, дистресом або порушенням функціонування залежно від системи.
Фантазія й дія також мають різне значення для безпеки. Людина може мати думки або образи, які вона не планує реалізовувати. Професійна оцінка має з’ясувати частоту, інтенсивність, здатність контролювати потяг, наявність планування, попередні епізоди, умови, за яких самоконтроль слабшає, і чи виникає ризик залучення інших людей без їхньої згоди.
Саме тому діагноз не встановлюють за відповіддю на один тест, одним епізодом або коротким описом в інтернеті.
Які прояви можуть бути клінічно значущими
До клінічної картини можуть входити повторювані сексуальні фантазії про оголення перед людиною, яка цього не очікує; інтенсивні потяги; сексуальне збудження, пов’язане саме з несподіваною реакцією іншої людини; повторні епізоди оголення без згоди; труднощі з контролем поведінки; дистрес через власні потяги; а також значні наслідки для повсякденного життя.
Водночас жодна окрема ознака не є автоматичним доказом діагнозу. Наприклад, сором після сексуальної поведінки може виникати через моральний конфлікт або страх соціального осуду. Імпульсивне оголення може статися при маніакальному стані чи інтоксикації. Публічна оголеність може мати політичний, мистецький, побутовий або культурний сенс і взагалі не бути сексуально мотивованою.
Клінічний діагноз формується з цілісного патерну, а не з ярлика, який приклеюють до окремої поведінки.
Згода є центральною клінічною межею
У цьому розладі тема згоди не є другорядною. Інша людина стає частиною сексуально значущої ситуації без попереднього добровільного погодження. Саме тому клінічна оцінка включає не тільки внутрішній досвід людини з потягами, а й ризик порушення меж і заподіяння шкоди іншим.
Сексуальна згода має бути добровільною, конкретною, поінформованою та чинною в конкретній ситуації. Мовчання, розгубленість, несподіваність або сам факт перебування в публічному місці не створюють згоди на сексуалізоване залучення. Окремо про принципи згоди: «Сексуальна згода: що це, як працює добровільність і коли згоди немає».
Консенсуальна демонстративність між дорослими має іншу клінічну природу. Якщо люди домовилися про практику, можуть її припинити й не залучають сторонніх людей без згоди, сам факт такої практики не дає підстав називати її ексгібіціоністичним розладом.
Діагностика: що з’ясовує фахівець
Діагностику проводить фахівець із психічного здоров’я, який має компетентність у психіатрії, сексології або клінічній психології. Оцінка охоплює історію сексуальних інтересів і поведінки, інтенсивність та тривалість патерну, попередні епізоди, рівень контролю, дистрес, наслідки для функціонування, вживання психоактивних речовин, психічні та неврологічні симптоми, а також ризик для інших.
Важливо з’ясувати, що саме є джерелом сексуального збудження. Для діагнозу ексгібіціоністичного розладу центральним має бути патерн, пов’язаний з оголенням перед людиною, яка цього не очікує. Якщо поведінка мотивована переважно іншими причинами — протестом, імпульсивним хуліганством, психотичним переконанням, маніакальною розгальмованістю чи інтоксикацією — діагностичне пояснення буде іншим.
Клініцист також оцінює супутні стани. Вони можуть впливати на контроль поведінки, інтенсивність сексуальної преокупації, загальний ризик і вибір лікування. Водночас наявність іншого розладу не доводить і не спростовує ексгібіціоністичний розлад — кожне клінічне припущення перевіряють окремо.
Диференційна діагностика
Консенсуальна сексуальна демонстративність
Бажання бути побаченим оголеним або під час сексуальної активності за добровільної участі дорослого партнера саме по собі не є ексгібіціоністичним розладом. МКХ-11 прямо проводить цю межу. Ключовими є контекст, згода, стійкий патерн збудження та наявність клінічного порогу.
Соціально прийнятна або несексуальна оголеність
Нудизм, медичний контекст, мистецька практика, роздягання в роздягальні або інші ситуації, де оголеність очікувана й не спрямована на сексуальне залучення сторонньої людини, не відповідають суті діагнозу.
Манія та інші стани з розгальмованістю
МКХ-11 окремо вказує, що схожа поведінка може виникати під час маніакального епізоду. У такому випадку важливі інші ознаки: різка зміна настрою та активності, зменшена потреба у сні, прискорення думок, підвищена імпульсивність та загальне розгальмування. Якщо оголення з’явилося тільки в межах такого епізоду і немає стійкого специфічного сексуального патерну, це інша клінічна ситуація.
Інтоксикація психоактивними речовинами
Алкоголь та інші речовини можуть послаблювати контроль, підвищувати імпульсивність і провокувати поведінку, яка не відображає стійкого парафільного інтересу. Діагностика повинна відокремити стан інтоксикації від повторюваного сексуального патерну поза інтоксикацією.
Нейрокогнітивні та неврологічні стани
Розгальмованість і соціально неприйнятна сексуальна поведінка можуть виникати при деяких нейрокогнітивних розладах. ВООЗ наводить деменцію як один із прикладів станів, які слід розглянути, якщо поведінка не відображає стійкий сфокусований сексуальний патерн. Раптова поява нетипової поведінки в старшому віці або разом із когнітивними змінами потребує медичної оцінки.
Інші парафільні розлади
В однієї людини можуть співіснувати різні сексуальні патерни. Діагностична задача полягає не в тому, щоб обрати один ярлик за будь-яку ціну, а в тому, щоб окремо встановити, чи виконуються вимоги для кожного розладу.
Розлад компульсивної сексуальної поведінки
Розлад компульсивної сексуальної поведінки у МКХ-11 визначається передусім тривалим патерном нездатності контролювати інтенсивні повторювані сексуальні імпульси або потяги, що призводить до повторної поведінки та значного порушення функціонування. Його діагностичне ядро — втрата контролю, а не конкретний об’єкт або сценарій сексуального збудження. Ексгібіціоністичний розлад і компульсивність можуть співіснувати, але це різні діагностичні конструкції. Докладніше: «Розлад компульсивної сексуальної поведінки: симптоми, діагностика та лікування».
Чому виникає ексгібіціоністичний розлад
Наука не має єдиної доведеної причинної моделі ексгібіціоністичного розладу. Дослідження цього розладу значною мірою базуються на клінічних і судово-психіатричних вибірках, а це обмежує можливість переносити результати на всіх людей із такими потягами.
Історично пропонувалися різні психологічні, навчальні, нейробіологічні та соціальні пояснення. Однак жодне з них не дає підстав говорити про одну універсальну причину. Огляд діагностичної літератури Нікласа Ленгстрема ще під час підготовки DSM-5 показав, що емпірична база щодо ексгібіціонізму, вуаєризму та фротеризму була обмеженою, а багато діагностичних припущень мали слабшу доказову підтримку, ніж часто вважалося (Långström, 2010).
Тому твердження на кшталт «цей розлад виникає через нестачу сексу», «через одну травму», «через низьку самооцінку» або «через конфлікти у стосунках» не мають використовуватися як універсальні причинні пояснення. У конкретної людини такі життєві фактори можуть бути релевантними, але це встановлюється індивідуально і не замінює діагностичної оцінки.
Ризик для інших: що відомо
Ризик не можна визначити лише з назви діагнозу. Важливі попередня поведінка, частота й інтенсивність потягів, здатність дотримуватися меж, планування, вживання речовин, супутня імпульсивність або антисоціальна поведінка, реакція на лікування та конкретні обставини.
Критичний огляд 12 досліджень чоловіків, яких ідентифікували як таких, що вчиняли ексгібіціоністичні правопорушення, оцінив, що протягом середнього спостереження понад п’ять років приблизно 5–10% вибірки надалі вчинили контактне сексуальне правопорушення, а близько чверті мали повторні ексгібіціоністичні правопорушення. Водночас автори наголосили на суттєвих методологічних обмеженнях цих досліджень (McNally & Fremouw, 2014).
Ці цифри не є прогнозом для конкретної людини й не описують усіх людей з ексгібіціоністичним розладом. Це дані переважно з історичних судово-правових вибірок чоловіків, а не з репрезентативної клінічної популяції. Найпослідовнішим фактором, пов’язаним з ескалацією в тому огляді, був ширший патерн антисоціальної поведінки, а не сам діагноз як ізольована характеристика.
Отже, твердження «ексгібіціонізм неминуче переходить у контактне сексуальне насильство» не підтримується доказами. Так само помилково вважати повторне оголення без згоди безпечним лише тому, що воно не передбачає фізичного контакту. Ризик оцінюють індивідуально, а право іншої людини не бути залученою до сексуалізованої ситуації без згоди залишається центральним.
Як оцінюють ризик
Оцінка ризику має бути структурованою і динамічною. Клініцист аналізує не тільки минулі події, а й фактори, які можуть змінюватися: інтенсивність сексуальної преокупації, доступ до ситуацій ризику, здатність уникати тригерних сценаріїв, вживання психоактивних речовин, терапевтичну мотивацію, прихильність до лікування, соціальну стабільність і наявність плану запобігання повторній поведінці.
Особливої уваги потребують ситуації, коли людина починає планувати епізод, навмисно шукає потенційні ситуації для неузгодженого оголення, відчуває зростання потягу, перестає використовувати раніше ефективні стратегії контролю або поєднує сексуальну преокупацію зі сп’янінням, вираженою імпульсивністю чи загальним погіршенням психічного стану.
Фахова оцінка ризику не зводиться до інтуїтивного враження та не повинна замінюватися онлайн-тестом.
Лікування: загальні принципи
Мета лікування визначається клінічною ситуацією. Вона може включати зменшення інтенсивності небезпечних потягів, запобігання діям без згоди, покращення самоконтролю, лікування супутньої депресії, тривоги чи іншого розладу, формування стабільної сексуальної поведінки, що ґрунтується на згоді, та зниження ризику повторної шкоди.
Найкращий план лікування зазвичай поєднує психотерапевтичні й, за показаннями, медикаментозні підходи. Інтенсивність втручання має відповідати тяжкості розладу та рівню ризику. Рекомендації WFSBP 2020 року саме так будують фармакологічний алгоритм: від менш інтенсивних втручань до гормональних методів для тяжчих випадків із високим ризиком поведінки, що може зашкодити іншим.
Психотерапія
Психотерапія може бути спрямована на розуміння індивідуального патерну потягу, раннє розпізнавання ситуацій ризику, навички саморегуляції, роботу з когнітивними викривленнями, формування поведінкових стратегій, що підтримують згоду і межі, та план запобігання повторним епізодам.
У спеціалізованих програмах часто використовують когнітивно-поведінкові підходи, елементи запобігання рецидиву, мотиваційну роботу та принципи відповідності інтенсивності лікування ризику й потребам конкретної людини. Огляд психологічного лікування парафілій описує загалом позитивні результати спеціалізованих програм, але підкреслює важливе обмеження: значна частина доказів походить із лікування людей, які вже вчинили сексуальні правопорушення, а діагностичні групи часто є неоднорідними (Marshall & Marshall, 2015).
Отже, психотерапія має клінічний сенс, але не існує одного універсального протоколу, однаково підтвердженого саме для всіх людей з ексгібіціоністичним розладом.
Селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну
Селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну можуть розглядатися в частині випадків, особливо коли є виражена сексуальна преокупація, нав’язливість потягів, депресивні або тривожні симптоми чи інші клінічні показання. Вони входять до сучасних фармакологічних алгоритмів парафільних розладів.
Водночас доказова база не така міцна, як може здаватися з простого переліку препаратів. Систематичний огляд 2024 року включив 28 досліджень фармакотерапії парафільних розладів і прямо оцінив загальну якість наявної літератури як низьку. Дослідження часто мали невеликі вибірки, різні діагнози, неконтрольований дизайн і різні критерії результату.
Тому медикамент не призначають «від ексгібіціонізму» за одним симптомом. Рішення приймає лікар після оцінки діагнозу, ризику, супутніх станів, потенційної користі та побічних ефектів.
Гормональна терапія
Препарати, що знижують андрогенну стимуляцію або пригнічують вісь гіпоталамус—гіпофіз—гонади, можуть суттєво зменшувати сексуальний потяг. У сучасних рекомендаціях їх розглядають переважно для тяжких парафільних розладів з високим ризиком небезпечної поведінки, а не як стандартне лікування для кожної людини з діагнозом.
WFSBP 2020 виділяє агоністи гонадотропін-рилізинг-гормону як найбільш релевантний фармакологічний варіант для тяжких випадків із високим ризиком. Таке лікування потребує лікарського нагляду, інформованої згоди, оцінки соматичного здоров’я та регулярного контролю можливих побічних ефектів.
Гормональне лікування не повинно подаватися як проста або «каральна» процедура. Воно є медичним втручанням із серйозними потенційними наслідками для кісткової тканини, метаболічного, сексуального та загального здоров’я і потребує спеціалізованого ведення.
Наскільки добре працює лікування
Для парафільних розладів загалом існують клінічні рекомендації та накопичений досвід лікування, однак доказовість залишається неоднорідною. Особливо мало високоякісних рандомізованих досліджень саме ексгібіціоністичного розладу.
Сучасний систематичний огляд фармакотерапії повідомляє про потенційну користь СІЗЗС, антиандрогенних підходів та аналогів гонадотропін-рилізинг-гормону, але водночас вказує на низьку якість значної частини первинних досліджень (Culos et al., 2024). Огляд сучасних методів лікування також підкреслює неоднорідність пацієнтів і необхідність індивідуалізації за принципами ризику, потреб і відповіді на лікування (Shumate et al., 2025).
Це означає, що твердження «один метод виліковує розлад» не відповідає стану науки. Краще говорити про керування ризиком і потягами, підвищення здатності діяти відповідно до згоди та меж, лікування супутніх станів і довгострокове зниження ймовірності повторної неузгодженої поведінки.
Лікування супутніх станів
Під час оцінки важливо не пропустити депресію, тривожні розлади, розлади, пов’язані з вживанням психоактивних речовин, біполярний розлад, нейрокогнітивні порушення та інші стани, що можуть впливати на контроль поведінки або загальний ризик.
Якщо схожа сексуально розгальмована поведінка виникла тільки під час манії, інтоксикації або на тлі нового неврологічного стану, лікування основної причини може бути центральним. Якщо ж одночасно існує стійкий ексгібіціоністичний патерн сексуального збудження, обидві клінічні проблеми потребують окремого врахування.
Коли варто звернутися по професійну допомогу
Звернення до психіатра, клінічного психолога або іншого фахівця, який має досвід роботи із сексуальними розладами, особливо важливе, якщо потяги стають частішими або інтенсивнішими, виникає страх втратити контроль, були епізоди оголення без згоди, з’являється планування майбутньої дії, поведінка повторюється попри наслідки або людина переживає виражений дистрес.
Допомога також потрібна, якщо сексуальна розгальмованість виникла раптово, особливо разом із різкою зміною настрою, зниженням потреби у сні, психотичними симптомами, вираженим когнітивним погіршенням або після зміни стану здоров’я чи вживання речовин. У таких ситуаціях важливо оцінити медичні та психіатричні причини, а не пояснювати все «характером» чи сексуальністю.
Якщо людина відчуває, що може найближчим часом діяти без згоди іншої людини, пріоритетом є запобігання ситуації: вийти з середовища, де дія може статися, не вживати алкоголь чи інші речовини, що послаблюють контроль, не шукати потенційних ситуацій для оголення і терміново зв’язатися з фахівцем або службою невідкладної психіатричної допомоги. За безпосередньої небезпеки для іншої людини потрібна екстрена допомога.
Чого не слід робити
Не варто ставити собі або іншій людині діагноз лише за наявністю сексуальної фантазії, відвертої поведінки, публічної оголеності чи одного епізоду. Клінічна категорія має конкретні вимоги.
Не слід змішувати консенсуальні еротичні практики з неузгодженим залученням сторонньої людини. Відмінність між ними створює не «незвичайність», а згода, контекст, шкода та діагностичний патерн.
Не слід припускати, що кожна людина з діагнозом неминуче вчинить контактне сексуальне насильство. Ризик має оцінюватися індивідуально.
Не слід також применшувати повторну поведінку без згоди лише тому, що вона не передбачає фізичного контакту. Психологічна безпека та сексуальні межі інших людей мають значення незалежно від того, чи відбувся контакт.
Ексгібіціоністичний розлад і сексуальне здоров’я
Сексуальне здоров’я охоплює не тільки відсутність хвороби, а й безпеку, благополуччя, можливість реалізовувати сексуальність без примусу та з повагою до прав і меж інших людей. Тому лікування ексгібіціоністичного розладу не зводиться до придушення сексуальності. Його мета — зробити сексуальну поведінку безпечною, контрольованою і такою, що не залучає інших без їхньої згоди.
Корисний ширший контекст: «Сексуальне здоров’я: що це, благополуччя, безпека і коли потрібна допомога» та «Сексуальна поведінка: що це, норма, контекст і психологічні чинники».
Питання і відповіді
Чи будь-який ексгібіціонізм є психічним розладом
Ні. Клінічні класифікації розрізняють сексуальні інтереси, консенсуальні практики та парафільні розлади. Для ексгібіціоністичного розладу потрібен стійкий специфічний патерн сексуального збудження та додаткові діагностичні умови. Узгоджена сексуальна демонстративність між дорослими не є цим діагнозом.
Чи можна мати ексгібіціоністичний розлад, якщо людина ніколи не оголювалася перед іншими без згоди
Так, за певних умов. І МКХ-11, і DSM допускають клінічний діагноз без реалізації потягу, якщо відповідний стійкий патерн спричиняє достатньо виражений дистрес; DSM також враховує клінічно значуще порушення функціонування. Водночас сама фантазія без такого клінічного порогу недостатня.
Чи є публічна оголеність ознакою розладу
Не сама по собі. Важливі сексуальна мотивація, стійкість патерну, контекст і те, чи інша людина неочікувано залучається до сексуально значущої ситуації. Соціально санкціонована або несексуальна оголеність не відповідає визначенню ексгібіціоністичного розладу.
Чи можна встановити діагноз після одного епізоду
Один епізод не доводить наявності розладу. Фахівець має встановити, чи поведінка відображає стійкий, сфокусований та інтенсивний сексуальний патерн і чи виконуються інші вимоги класифікації.
Чи може схожа поведінка виникнути при манії або інтоксикації
Так. МКХ-11 прямо вимагає розглянути інші причини, якщо оголення не пов’язане зі стійким сексуальним патерном. Маніакальний епізод, нейрокогнітивний розлад або інтоксикація можуть спричиняти сексуальну розгальмованість і потребують іншої клінічної оцінки.
Чи є люди з ексгібіціоністичним розладом обов’язково сексуальними злочинцями
Клінічний діагноз і правова категорія не є тотожними. Діагноз описує психопатологічний патерн, а правова оцінка стосується конкретної поведінки та відповідного законодавства. Крім того, діагноз може бути встановлений у людини, яка не реалізовувала потяги, якщо виконуються інші діагностичні умови.
Чи ексгібіціоністичний розлад обов’язково призводить до контактного сексуального насильства
Ні. Дані не підтверджують неминучої ескалації. Існує підвищений ризик у частини судово-правових вибірок, але він суттєво варіює і залежить від ширшого набору факторів. Саме тому потрібна індивідуальна оцінка ризику.
Чи лікують цей розлад психотерапією
Так. Психотерапія є важливою частиною лікування і може працювати з саморегуляцією, тригерами, ризиковими ситуаціями, когнітивними схемами та запобіганням повторній поведінці. Однак специфічна доказова база саме для ексгібіціоністичного розладу обмежена, а багато досліджень проведено в неоднорідних судово-психіатричних групах.
Чи застосовують медикаменти
Так, за клінічними показаннями. Можуть використовуватися СІЗЗС, а у тяжчих випадках із високим ризиком — гормональні методи. Вибір препарату, оцінка користі й ризику та спостереження належать до компетенції лікаря.
До кого звертатися
Оптимально звертатися до психіатра або фахівця з психічного здоров’я, який має досвід у сексуальній медицині, сексології чи роботі з парафільними розладами. Якщо є негайний ризик реалізації поведінки без згоди, потрібна невідкладна професійна оцінка.
Пов’язані статті
Джерела
American Psychiatric Association. (2013). Paraphilic Disorders. DSM-5 Fact Sheet.
Brown, G. R. (2025). Exhibitionistic Disorder. MSD Manual Professional Edition.
Culos, C., Di Grazia, M., & Meneguzzo, P. (2024). Pharmacological Interventions in Paraphilic Disorders: Systematic Review and Insights. Journal of Clinical Medicine, 13(6), 1524.
First, M. B., et al. (2021). An organization- and category-level comparison of diagnostic requirements for mental disorders in ICD-11 and DSM-5. World Psychiatry, 20(1), 34–51.
Krueger, R. B., Reed, G. M., First, M. B., Marais, A., Kismodi, E., & Briken, P. (2017). Proposals for Paraphilic Disorders in the International Classification of Diseases and Related Health Problems, Eleventh Revision (ICD-11). Archives of Sexual Behavior, 46, 1529–1545.
Långström, N. (2010). The DSM diagnostic criteria for exhibitionism, voyeurism, and frotteurism. Archives of Sexual Behavior, 39(2), 317–324.
Marshall, W. L., & Marshall, L. E. (2015). Psychological Treatment of the Paraphilias: a Review and an Appraisal of Effectiveness. Current Psychiatry Reports, 17(6), 47.
McNally, M. R., & Fremouw, W. J. (2014). Examining risk of escalation: A critical review of the exhibitionistic behavior literature. Aggression and Violent Behavior, 19(5), 474–485.
Reed, G. M., Drescher, J., Krueger, R. B., Atalla, E., Cochran, S. D., First, M. B., Cohen-Kettenis, P. T., Arango-de Montis, I., Parish, S. J., Cottler, S., Briken, P., & Saxena, S. (2016). Disorders related to sexuality and gender identity in the ICD-11: revising the ICD-10 classification based on current scientific evidence, best clinical practices, and human rights considerations. World Psychiatry, 15(3), 205–221.
Shumate, J. N., Song, S. H., & Saleh, F. M. (2025). Paraphilic disorders, psychopathy, and those who sexually offend: a narrative review of treatment modalities. International Journal of Impotence Research, 37, 179–185.
Thibaut, F., Cosyns, P., Fedoroff, J. P., Briken, P., Goethals, K., Bradford, J. M. W., & WFSBP Task Force on Paraphilias. (2020). The World Federation of Societies of Biological Psychiatry 2020 guidelines for the pharmacological treatment of paraphilic disorders. World Journal of Biological Psychiatry, 21(6), 412–490.
World Health Organization. (2024). Clinical descriptions and diagnostic requirements for ICD-11 mental, behavioural and neurodevelopmental disorders. Geneva: World Health Organization.