Джон Аткінсон: біографія, мотивація досягнення, ризик та психологія

11 вер.

Читати 10 хв

Оновлено: 3 дні тому

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 11 вересня 2026 · Редакційна політика

Джон Вільям Аткінсон (John William Atkinson; 1923–2003) — американський психолог, який зробив один із найвпливовіших внесків у наукове пояснення мотивації досягнення. Він намагався формально описати, чому люди по-різному обирають складність завдань, реагують на можливість успіху або невдачі, ставлять цілі й поводяться в ситуаціях ризику. Його модель поєднала індивідуальний мотив, очікування результату та цінність цього результату — логіку, яка стала важливою передісторією сучасних моделей expectancy-value.

Аткінсона часто згадують поруч із Девідом Макклелландом, оскільки їхні ранні дослідження належали до спільної традиції вивчення потреби в досягненні. Проте їхні ролі не тотожні: Макклелланд допоміг сформувати широку програму дослідження nAch, а Аткінсон особливо відомий формалізацією вибору ризику, співвідношення прагнення до успіху й уникнення невдачі та математизованою моделлю мотиваційної тенденції.

Хто такий Джон Аткінсон і чому він важливий для психології

Для історії психології Аткінсон важливий тим, що перетворював загальне питання «чому людина діє?» на конкретні перевірювані гіпотези. У його роботах мотивація залежала не від одного «сильного характеру», а від взаємодії особистісної схильності, суб’єктивної ймовірності результату та його мотиваційної цінності. Такий підхід був одним із кроків від описових теорій потреб до моделей, які дозволяли прогнозувати вибір завдань, наполегливість і рівень домагань.

Найвідоміша стаття Аткінсона 1957 року «Motivational determinants of risk-taking behavior» запропонувала формальну модель поведінки в ситуаціях досягнення. Вона стала класичною точкою відліку для подальших досліджень expectancy-value, але сучасна психологія не розглядає цю модель як завершене універсальне пояснення мотивації.

Біографія Джона Аткінсона

Джон Вільям Аткінсон народився 1923 року в Джерсі-Сіті, штат Нью-Джерсі. Під час Другої світової війни служив у Повітряному корпусі армії США та працював інструктором з польотів за приладами. Після війни завершив навчання у Wesleyan University, а 1947 року переїхав до Енн-Арбора для аспірантської підготовки в University of Michigan. Докторський ступінь із психології він здобув 1950 року. Біографічні відомості про його навчання, службу та академічну кар’єру збереглися, зокрема, в некролозі Ann Arbor News. Джерело.

Після захисту Аткінсон приєднався до факультету психології University of Michigan і залишався пов’язаний із цим університетом упродовж основної частини академічної кар’єри. Він був одним із засновників Honors Program у College of Literature, Science and the Arts, поєднував дослідницьку роботу з викладанням і підготовкою молодих психологів.

У 1975 році Аткінсона обрали членом American Academy of Arts and Sciences. У 1979 році він отримав від American Psychological Association відзнаку за видатний науковий внесок. Після його смерті 27 жовтня 2003 року American Psychologist опублікував професійний некролог, у якому Аткінсона названо одним із дослідників, що допомогли оформити мотивацію як окрему наукову галузь. Запис APA.

Дисертація 1950 року і рання програма дослідження мотивації

Докторська дисертація Аткінсона мала назву «Studies in Projective Measurement of Achievement Motivation». Вона була подана до University of Michigan у 1950 році. У передмові Аткінсон прямо зазначав, що його дослідження були частиною проєкту з проєктивного вивчення потреб, який фінансував Office of Naval Research і яким керував Девід Макклелланд у Wesleyan University. Дисертація.

Цей контекст важливий для коректної атрибуції. Аткінсон не «вигадав» саму потребу в досягненні і не створив Thematic Apperception Test. Він працював у ширшій традиції, що виросла з робіт Генрі Мюррея та дослідницької програми Макклелланда, а власний внесок зробив у вимірювання, експериментальну перевірку й теоретичну формалізацію мотивації досягнення.

Мотивація досягнення в теорії Аткінсона

У класичній моделі Аткінсона поведінка в ситуації досягнення виникає з взаємодії кількох компонентів. По-перше, люди відрізняються за відносною силою мотиву прагнути успіху й мотиву уникати невдачі. По-друге, конкретна ситуація має суб’єктивну ймовірність успіху. По-третє, успіх або невдача мають певну мотиваційну цінність. Саме їхня комбінація формує результуючу тенденцію діяти.

Це принципово відрізняє модель від побутового твердження, ніби «вмотивована людина просто більше хоче успіху». У Аткінсона одне й те саме завдання може бути привабливим для однієї людини й мало привабливим для іншої, а зміна суб’єктивної ймовірності успіху може змінювати саму мотиваційну силу ситуації.

Формула «мотив × очікування × цінність»

У статті 1957 року тенденція до досягнення успіху описувалася як добуток сили мотиву, суб’єктивної ймовірності успіху та стимулювальної цінності успіху. Окрема тенденція стосувалася уникнення невдачі. У результаті поведінка залежала від співвідношення цих тенденцій, а не від одного ізольованого показника. Стаття 1957 року.

Формула була теоретичним інструментом, а не клінічним калькулятором. Вона не призначена для того, щоб обчислити «справжню мотивацію» конкретної людини за трьома числами з популярного тесту. Її значення історичне й наукове: Аткінсон зробив явними припущення моделі, які можна було перевіряти експериментально.

Чому модель передбачала вибір завдань середньої складності

Одне з найвідоміших передбачень теорії стосується завдань із проміжною ймовірністю успіху. Дуже легке завдання майже гарантує успіх, але такий успіх має невелику інформаційну й мотиваційну цінність. Надзвичайно складне завдання може бути цінним у разі успіху, однак шанс успішного результату малий. За припущеннями класичної моделі поєднання цих факторів часто робить завдання середньої складності особливо привабливими для людей із вираженим мотивом досягнення.

Звідси походить популярне твердження, що «люди з високою мотивацією досягнення обирають помірний ризик». Воно має історичну основу, але потребує обережності. Модель працює за певних умов, де суб’єктивна складність, цінність успіху й особисті мотиви відповідають її припущенням. Це не універсальний закон, за яким одна людина завжди обирає середню складність у навчанні, кар’єрі, спорті та фінансових рішеннях.

Прагнення до успіху та уникнення невдачі

У теорії Аткінсона важливим було розрізнення двох мотиваційних напрямів: наближення до успіху та уникнення невдачі. У дослідженні 1960 року, виконаному разом із George H. Litwin, перевірялося припущення, що люди, в яких мотив досягнення успіху переважає мотив уникнення невдачі, частіше обиратимуть завдання проміжної складності, довше наполягатимуть на виконанні та демонструватимуть вищу ефективність. PubMed.

Водночас автори повідомили про методологічно важливу проблему: три різні міри мотивів досягнення не корелювали між собою. Це ранній приклад того, що психологічний конструкт не можна автоматично вважати надійно виміряним лише тому, що кілька методик мають схожі назви. Для сучасного читача ця частина роботи не менш важлива, ніж підтримані гіпотези.

Страх невдачі: що означав цей мотив

У популярній психології «страх невдачі» часто описують як майже клінічну проблему. У традиції Аткінсона йдеться про мотиваційну тенденцію: можливість невдачі може викликати негативне очікування й змінювати привабливість завдання. Це не психіатричний діагноз і не самостійний розлад.

Людина може уникати певної цілі з багатьох причин: через реалістичну оцінку ресурсів, низьку самоефективність, ціну помилки, попередній досвід, соціальні наслідки або конфлікт цінностей. Тому сучасна психологія розглядає мотивацію набагато ширше, ніж проста вісь «прагну успіху — боюся невдачі».

Ризик у Аткінсона — це не лише азарт

Слово risk-taking у назві статті 1957 року іноді створює хибне враження, що Аткінсон досліджував переважно азартну поведінку. Насправді ключове питання було ширшим: як людина обирає між альтернативами, що відрізняються ймовірністю успіху й складністю. У такому сенсі «ризик» стосується вибору рівня домагань, складності завдання та невизначеності результату.

Ця логіка безпосередньо пов’язана з тим, як люди формують особисті цілі. Але теорія Аткінсона не є повною теорією цілепокладання: вона описує важливий мотиваційний фрагмент вибору й поведінки у ситуаціях досягнення.

Дослідження цілей і ймовірності успіху 1960 року

У статті «The achievement motive, goal setting, and probability preferences» Аткінсон разом із Jarvis Bastian, Robert Earl і George Litwin досліджував зв’язок індивідуальних відмінностей у мотиві досягнення з вибором цілей і перевагами щодо ймовірності виграшу. Робота стала одним із експериментальних мостів між абстрактною моделлю ризику та реальною поведінкою вибору. PubMed.

Такі дослідження закріпили у мотиваційній психології ідею, що складність завдання не діє сама по собі. Важливо, як людина оцінює шанс успіху, що означає для неї результат і які мотиви активуються в конкретній ситуації.

The Achievement Motive і співпраця з Девідом Макклелландом

У 1953 році David C. McClelland, John W. Atkinson, Russell A. Clark і Edgar L. Lowell опублікували книгу «The Achievement Motive». Вона стала однією з основних праць ранньої дослідницької програми nAch. Для історії науки важливо говорити саме про спільну програму, а не приписувати всю традицію одному автору.

Макклелланд і Аткінсон надалі розійшлися в акцентах. Для Макклелланда центральними стали також ширші питання набутих мотивів, економічного розвитку та компетентностей, тоді як Аткінсон продовжив розробляти формальні моделі мотиваційної динаміки, вибору складності, очікувань і поведінки у ситуаціях досягнення.

A Theory of Achievement Motivation

1966 року під редакцією Джона Аткінсона та Norman T. Feather вийшла книга «A Theory of Achievement Motivation». Вона систематизувала теоретичні й експериментальні дослідження ризику, суб’єктивної ймовірності, наполегливості, рівня домагань та мотивів наближення й уникнення. Бібліографічний запис.

Ця книга допомогла закріпити achievement motivation як окремий дослідницький напрям і стала важливим історичним джерелом для наступних моделей мотивації. Проте сучасні expectancy-value theories містять значно ширше коло змінних і не є просто перейменованою версією моделі Аткінсона.

Аткінсон і сучасні expectancy-value теорії

Сучасні моделі очікування й цінності виходять із того, що поведінка пов’язана з очікуваннями успіху та суб’єктивною цінністю діяльності, але розробляють ці компоненти набагато детальніше. Вони враховують уявлення про власну компетентність, різні види цінності завдання, витрати, соціальний контекст, розвиток і культурні впливи.

Огляд achievement motivation 2021 року прямо включає роботу Аткінсона 1957 року до історичних основ поля, але описує сучасну галузь через ширшу систему мотиваційних переконань, цінностей, цілей, внутрішньої та зовнішньої мотивації, ідентичності й емоцій. Annual Review.

Тому коректніше говорити, що модель Аткінсона була одним із важливих попередників і джерел сучасної expectancy-value традиції. Вона не тотожна сучасній situated expectancy-value theory і не може автоматично замінювати її в поясненні навчальної або професійної поведінки.

Зв’язок із самоефективністю, саморегуляцією та сучасними моделями мотивації

Очікування успіху в Аткінсона концептуально близьке до деяких сучасних уявлень про оцінку власних можливостей, однак його не слід ототожнювати з концепцією самоефективності Альберта Бандури. Самоефективність — окремий конструкт із власною теорією, методами вимірювання та великою емпіричною традицією.

Так само вибір складності та наполегливість пов’язані із саморегуляцією, але модель Аткінсона не описує весь цикл планування, контролю дій і корекції поведінки. Пізніші дослідники, зокрема Гайнц Гекгаузен, розвивали мотиваційну традицію в напрямі розрізнення вибору цілі й вольової реалізації дії.

Ще ширший контраст дає теорія самодетермінації, де центральними є автономія, компетентність, пов’язаність і якість мотивації. Порівняння цих підходів показує, наскільки далеко сучасна психологія відійшла від ідеї однієї універсальної змінної «сили мотивації».

Що підтверджено, а що сьогодні вважають обмеженням

Що залишилося важливим

Найстійкішим внеском Аткінсона є сама логіка взаємодії людини й ситуації. Мотиви не працюють у вакуумі: значення мають очікування, суб’єктивна складність і цінність можливого результату. Так само важливим залишилося розрізнення тенденцій наближення та уникнення й увага до вибору завдань різної складності.

Що не можна перетворювати на універсальний закон

Не всі люди з високою мотивацією досягнення завжди обирають середній ризик. Не кожне уникнення складної мети означає «страх невдачі». Не існує одного простого тесту, що безпомилково визначає позицію людини в моделі Аткінсона. А сама модель 1957 року не охоплює всі сучасні знання про цілі, емоції, ідентичність, соціальний контекст, вартість зусиль і розвиток мотивації.

Проблема вимірювання

Особливо показово, що вже класичні роботи Аткінсона фіксували невисоку узгодженість між різними вимірювальними підходами. Це означає, що терміни «мотив досягнення», «тестова тривога», «страх невдачі» та самооцінені установки не слід змішувати так, ніби вони є одним і тим самим числом.

Чи є теорія Аткінсона діагнозом або тестом особистості

Ні. Теорія мотивації досягнення Аткінсона — наукова модель поведінки в ситуаціях досягнення, а не психіатричний діагноз, не тип особистості й не клінічна шкала. Вона не дозволяє на підставі одного вибору складної або легкої задачі робити висновок про «здорову» чи «патологічну» особистість.

Якщо людина регулярно відмовляється від важливих цілей через сильну тривогу, сором або страх оцінювання, це може бути психологічно значущою проблемою, але її потрібно розглядати в конкретному контексті, а не «діагностувати за Аткінсоном».

Вплив Джона Аткінсона на психологію

Аткінсон був одним із дослідників, які зробили мотивацію експериментальною та формальною галуззю. Його роботи вплинули на дослідження мотивації досягнення, вибору ризику, рівня домагань, наполегливості та expectancy-value підходів. У 1975 році його обрали до American Academy of Arts and Sciences. Академія.

Його історичний внесок добре видно й у сучасних оглядах: сьогодні поле стало значно ширшим, однак питання, сформульовані Аткінсоном — як очікування взаємодіє з цінністю, чому люди обирають різну складність і як наближення та уникнення змінюють поведінку — залишаються впізнаваними в сучасній психології мотивації.

Джон Аткінсон і Річард Аткінсон — це різні психологи

Джона Вільяма Аткінсона не слід плутати з Річардом Шифріном Аткінсоном (Richard C. Atkinson), американським психологом, відомим роботами з пам’яті, навчання й моделі Atkinson–Shiffrin. Джон W. Atkinson працював насамперед із мотивацією досягнення, ризиком і expectancy-value логікою. Однакове прізвище регулярно спричиняє помилкові атрибуції в популярних матеріалах.

Практичне значення ідей Аткінсона сьогодні

Найкорисніше практичне прочитання теорії — не пошук «правильного» рівня ризику для всіх, а аналіз того, як людина бачить ситуацію. Який шанс успіху вона приписує собі? Наскільки результат для неї цінний? Що означатиме помилка? Чи є завдання достатньо складним, щоб успіх відчувався значущим? Такі питання можуть допомогти зрозуміти вибір цілей без перетворення класичної моделі на псевдодіагностику.

Для роботи з реальними цілями корисно поєднувати цю історичну перспективу з сучасними знаннями про особисті цілі, самоефективність, саморегуляцію та якість мотивації. Саме так класичні ідеї Аткінсона залишаються живими — як частина більшої наукової картини, а не як закритий набір правил.

FAQ

Хто такий Джон Аткінсон?

Джон Вільям Аткінсон — американський психолог 1923–2003 років, один із ключових теоретиків мотивації досягнення. Він досліджував вибір складності, прагнення до успіху, уникнення невдачі, рівень домагань і мотиваційну роль очікувань та цінності результату.

Що таке модель ризику Аткінсона?

Це класична модель, у якій поведінка в ситуації досягнення залежить від взаємодії мотиву, суб’єктивної ймовірності успіху та цінності успіху або невдачі. Вона допомагала пояснювати, чому різні люди обирають завдання різної складності.

Чому Аткінсон пов’язаний із завданнями середньої складності?

За припущеннями класичної моделі, для людей із сильнішим мотивом досягнення проміжна складність часто створює оптимальне поєднання реальної можливості успіху та його мотиваційної цінності. Це контекстне теоретичне передбачення, а не універсальний закон поведінки.

Чи є страх невдачі за Аткінсоном психічним розладом?

Ні. У цій теорії уникнення невдачі — мотиваційна тенденція, а не діагноз. Клінічні висновки потребують окремої оцінки симптомів, контексту та функціонування людини.

Чим Аткінсон відрізняється від Макклелланда?

Вони працювали в одній ранній традиції achievement motivation і були співавторами «The Achievement Motive». Макклелланд ширше розробляв набути мотиви й компетентності, тоді як Аткінсон особливо відомий формальною моделлю ризику, очікувань, стимулювальної цінності та взаємодії прагнення до успіху з уникненням невдачі.

Чи використовують теорію Аткінсона сьогодні?

Її використовують передусім як класичну основу та історичний попередник сучасних expectancy-value і achievement-motivation моделей. Сучасні теорії значно ширші й включають додаткові когнітивні, емоційні, соціальні та культурні фактори.