Деінституціоналізація психіатричної допомоги: що змінюється для людини та громади
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 11 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Деінституціоналізація психіатричної допомоги — це послідовний перехід від тривалого утримання людей у великих спеціалізованих закладах до доступної допомоги й підтримки за місцем їхнього життя. Її мета — забезпечити людині можливість обирати, де і з ким жити, зберігати соціальні зв’язки, отримувати потрібні послуги в громаді та брати участь у рішеннях, які впливають на її життя. Зміни стосуються одночасно охорони здоров’я, житла, соціальних послуг, освіти, праці, фінансування й захисту прав людини.
Для людини вирішальне питання полягає в тому, чи з’являються реальні можливості для самостійного життя з індивідуально підібраною підтримкою. Для громади — чи створена мережа послуг, здатна допомагати в повсякденних справах і під час криз. Саме такий міжсекторальний підхід викладений у рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо громадських служб психічного здоров’я.
Що означає деінституціоналізація у психіатрії
Інституціоналізація виникає тоді, коли життя людини надовго організоване навколо установи: місце проживання, режим дня, доступ до підтримки, харчування, контактів і рішень залежать від внутрішніх правил закладу. Це може відбуватися в психіатричних лікарнях із тривалим перебуванням, психоневрологічних інтернатах або інших місцях постійного колективного проживання.
Деінституціоналізація змінює сам принцип організації підтримки: послуга приходить до людини або доступна неподалік, а місце її проживання не визначається автоматично психіатричним діагнозом, потребою в допомозі чи відсутністю родичів. Реформа передбачає створення дієвих альтернатив до скорочення залежності від великих установ. Спільне керівництво ВООЗ і Управління Верховного комісара ООН з прав людини 2023 року пов’язує цей перехід із правовими гарантіями, якістю послуг і поступовим заміщенням інституційної моделі.
Які заклади і практики стосуються цього процесу
Психіатрична лікарня може надавати короткострокову спеціалізовану допомогу під час гострого стану. Проблема інституційної моделі особливо помітна там, де перебування триває місяцями або роками через брак житла, соціальних послуг чи підтримки поза закладом. Аналогічні питання виникають у закладах довготривалого проживання, де людина має обмежений вибір повсякденного життя та контактів.
Важлива ознака інституційності — спосіб організації життя, а не лише кількість мешканців або назва будівлі. Невелика групова оселя також може відтворювати інституційний режим, якщо мешканці не обирають співмешканців, не можуть залишати місце проживання, а всі рішення ухвалюють працівники. Керівні принципи Комітету ООН щодо деінституціоналізації, зокрема в надзвичайних ситуаціях наголошують на свободі вибору та запобіганні повторній інституціоналізації.
Чому система переходить до підтримки в громаді
Тривале життя у відокремленому закладі часто звужує можливості підтримувати дружбу, працювати, навчатися, користуватися звичайними міськими послугами та щоденно приймати власні рішення. Коли людина роками позбавлена практики самостійного вибору, повернення до повсякденних справ може вимагати часу й підтримки. Водночас сам факт проживання в громаді ще не створює ні соціальних зв’язків, ні безпечного житла.
Позиція міжнародних організацій ґрунтується на праві людини бути включеною до суспільства та на моделі послуг, орієнтованих на її потреби й волю. ВООЗ описує мережі, що поєднують медичну, психологічну й соціальну допомогу, житло, освіту та працевлаштування. Відокремлене фінансування кожного сектору створює ризик розривів саме на переході з установи до громади. Докладну систему взаємодії розглянуто у керівництві ВООЗ 2025 року з реформування політики психічного здоров’я.
Що змінюється для самої людини
Вибір місця проживання й повсякденних рішень
Людина отримує можливість визначати, де й з ким жити, як організовувати власний день, кого запрошувати в гості та як користуватися підтримкою. Для одного це окрема квартира з періодичними візитами працівника, для іншого — проживання поруч із близькими або інша форма житла з доступною допомогою. Наявність інтенсивної потреби в підтримці сама собою не скасовує права брати участь у виборі.
Важливо враховувати конкретні уподобання: тишу чи соціальне середовище, доступність транспорту, зв’язок із дітьми, можливість тримати домашню тварину, потреби фізичного здоров’я, культурні й мовні особливості. Навіть добре обладнане житло не буде повноцінною альтернативою, якщо рішення про переїзд прийняте без людини.
Контроль над допомогою та її інтенсивністю
У громадській моделі підтримка визначається індивідуально: комусь потрібні консультації, комусь допомога з придбанням продуктів, оформленням документів, побутом або підтриманням лікування. Обсяг послуг переглядають разом із людиною в міру зміни її потреб. Медична допомога може продовжуватися там, де вона необхідна, а психологічна, соціальна й побутова підтримка доповнюють одна одну.
План допомоги має містити імена відповідальних людей, погоджені способи контакту, бажаний формат зустрічей, рішення на випадок загострення стану, правила обміну інформацією та можливість перегляду домовленостей. Доступна інформація й підтримка прийняття рішень дають змогу висловити волю також людині, яка потребує більше часу, простішого пояснення або допомоги з комунікацією.
Соціальні зв’язки, робота й участь
Повернення до громади відкриває можливість відновлювати стосунки, брати участь у місцевих подіях, здобувати освіту та шукати оплачувану роботу. Однак після тривалого відокремлення можуть виникати труднощі з документами, цифровими навичками, транспортом, досвідом оренди житла, соціальною тривогою або стигмою. Такі бар’єри потребують практичних рішень, а не оцінювання людини як «неготової» до свободи.
Мета підтримки визначається разом із людиною. Для когось першою важливою зміною буде самостійний вибір продуктів, для когось — відновлення контакту з рідними, повернення на навчання чи участь у житті громади. Ці кроки можуть мати цінність незалежно від повного зникнення психічних симптомів.
Що має змінитися в громаді
Громада стає місцем, де різні служби спільно забезпечують доступну підтримку. Їй потрібна мережа, яка охоплює амбулаторну психіатричну та психологічну допомогу, соціальну роботу, допомогу вдома, підтримане проживання, первинну медичну допомогу, кризову підтримку, житлові й трудові можливості. Один центр або мобільна команда може бути частиною мережі, але не замінює решту її елементів.
Житло як передумова реального вибору
Потреба в житлі часто є головною причиною, через яку люди залишаються в інституціях після завершення необхідного лікування. Рішення можуть включати доступну оренду, соціальне житло, допомогу в отриманні й утриманні квартири, адаптацію приміщення та підтримку побутових навичок. Умови проживання мають забезпечувати приватність, безпеку, зрозумілі правила й можливість звернутися по допомогу.
Технічний пакет ВООЗ щодо послуг підтриманого проживання описує як власне житло з підтримкою, так і допомогу в пошуку та збереженні житла, з повагою до правової дієздатності людини. Якість оцінюють насамперед за фактичною свободою й умовами життя мешканця.
Допомога поблизу місця проживання
Громадські центри психічного здоров’я, амбулаторні послуги й виїзні команди можуть підтримувати безперервність контактів, допомагати з психологічними та соціальними потребами й координувати роботу із сімейним лікарем. Їхні можливості залежать від складу команди, фінансування, маршруту скерування та доступності послуг у конкретній місцевості. Про організацію такої допомоги розповідає стаття «Психічне здоров’я в громаді: як організована підтримка поруч із місцем проживання».
Коли людина не може відвідати заклад, значення мають мобільні фахівці та погоджені візити. Їхні завдання, межі й доступність докладніше пояснено в матеріалі «Мобільні мультидисциплінарні команди з психічного здоров’я». Рекомендовану ВООЗ модель громадських центрів описано в окремому технічному керівництві.
Кризова допомога та безперервність лікування
Громадська система потребує заздалегідь визначеного маршруту допомоги під час психічної кризи. Це можуть бути доступний контакт із командою, виїзна оцінка стану, підтримка близьких за згодою людини, короткочасні кризові послуги, належна медична оцінка або стаціонарна допомога за показаннями. Після кризового втручання важливий узгоджений план повернення до повсякденного життя.
Переїзд із закладу не повинен призводити до втрати призначених ліків, рецептів, зв’язку з лікарем чи доступу до невідкладної допомоги. Якщо стан вимагає термінової оцінки, вона має бути доступною незалежно від місця проживання. Підходи до організації допомоги в кризі висвітлює ВООЗ у відповідному технічному пакеті.
Права людини: основа деінституціоналізації
Стаття 19 Конвенції ООН
Стаття 19 Конвенції про права осіб з інвалідністю встановлює рівне право людей з інвалідністю самостійно обирати місце проживання, те, де й з ким жити, користуватися підтримкою за місцем проживання та загальнодоступними послугами. Україна ратифікувала Конвенцію 2009 року, і вона набула чинності для України 6 березня 2010 року. Право на життя в громаді стосується також людей із психосоціальною інвалідністю.
Стаття 19 вимагає системних заходів від держави. Вона визначає правовий стандарт, за яким слід оцінювати законодавство, політику та реальні можливості людини. Конкретний порядок надання окремої української послуги встановлюється національними актами та залежить від місцевої організації й ресурсів. Відсутність потрібної послуги на практиці свідчить про проблему виконання права, а не про відсутність самого права.
Воля, уподобання й правова дієздатність
Право вирішувати питання власного життя пов’язане також зі статтею 12 Конвенції, присвяченою рівності перед законом і правовій дієздатності. Підтримка прийняття рішень може включати зрозуміле пояснення варіантів, перекладача, час на обдумування, довірену особу й допомогу з висловленням вибору. Вона повинна відповідати волі та уподобанням людини, а не підміняти їх рішеннями установи.
Згода на медичні втручання, доступ до власної інформації, приватність і захист від насильства мають значення як у лікарні, так і після переїзду. Міжнародні правозахисні настанови закликають держави переглядати практики примусу й створювати підтримку, що поважає автономію. Це нормативна орієнтація реформи; чинні національні процедури необхідно оцінювати окремо.
Що вважати прихованою повторною інституціоналізацією
Переселення з великої будівлі в меншу установу не досягає мети, якщо людина знову живе за суворим загальним розкладом, не обирає місце проживання, не має приватності, не може підтримувати особисті зв’язки або втрачає контроль над доходами. Так само проблематично, коли підтримка доступна лише за умови відмови від власних рішень.
За керівними принципами Комітету ООН 2022 року, деінституціоналізація має усувати сегрегацію та розвивати індивідуалізовану підтримку. Нові послуги оцінюють за можливістю обирати, а не за заміною назви установи.
Як відбувається перехід із закладу до громади
Підготовка разом із людиною
Починати слід із розмови про бажане місце проживання, важливі стосунки, щоденні справи, здоров’я, фінансове становище, документи й потреби в підтримці. Людині потрібно надати інформацію в доступному форматі та можливість неодноразово обговорити варіанти. Якщо її родичі чи фахівці висловлюють інші побажання, відмінності слід розбирати, зберігаючи увагу до волі самої людини.
Окремо перевіряють практичні питання: посвідчення особи, доступ до виплат, власні кошти, ключі від житла, транспорт, харчування, медичні контакти, допомогу в невідкладних ситуаціях та безпечний спосіб повідомити про порушення прав. Завдання етапу — спільно створити реалістичний план, а не просто визначити дату виписки.
Узгоджений план підтримки
План має бути конкретним: де людина житиме, хто допоможе з переїздом, які послуги погоджені, як зв’язатися з відповідальними, хто супроводжує до лікаря за потреби, як змінювати обсяг допомоги і куди звертатися в кризовій ситуації. Корисно передбачити період знайомства з новим житлом, маршрут до необхідних місць і регулярне переглядання плану.
Важливо розділити різні питання: клінічний стан, щоденне функціонування, житло, стосунки, працевлаштування та особисті цілі. Людина може потребувати допомоги з одним із них і водночас самостійно вирішувати інші. Рівень підтримки залежить від конкретного завдання, а не від загальної оцінки «самостійності».
Супровід після переїзду
Перші тижні й місяці можуть вимагати інтенсивнішої підтримки, особливо після багаторічного перебування в установі. Слід перевіряти, чи працюють домовленості, чи зберігається доступ до лікування, чи не виникли труднощі з грошима, самотність, конфлікти з орендодавцем або незручності з транспортом. Людина повинна мати можливість просити про додаткову допомогу без загрози автоматичного повернення до інституції.
Оцінювання варто повторювати разом із людиною, змінюючи план відповідно до її досвіду. Довгострокова мета — стабільне життя в обраному середовищі, доступ до ресурсів та можливість користуватися підтримкою тоді, коли вона потрібна.
Що показують наукові дослідження
Результати переходу після тривалого перебування
Огляд досліджень 2013 року щодо виписки людей після тривалого перебування в психіатричних лікарнях охопив 14 публікацій. У більшості з них зафіксовано сприятливі зміни соціального функціонування, а також позитивні зрушення в якості життя чи ставленні до середовища; виражене погіршення за оцінюваними показниками траплялося рідко. Багато учасників мали діагноз шизофренії, тому висновки не можна безпосередньо поширювати на всі групи людей і всі системи послуг.
У британському дослідженні TAPS із п’ятирічним спостереженням після переходу до громадського проживання учасники здобули більше побутових навичок, соціальних контактів і свободи. Водночас вираженість клінічних симптомів суттєво не змінилася. Це показує важливу відмінність: кращі умови життя та участі можуть з’являтися без повної клінічної ремісії.
Які обмеження має доказова база
Більшість класичних досліджень стосуються конкретних систем охорони здоров’я, історичного періоду закриття великих лікарень і дорослих із тривалим психіатричним анамнезом. Часто використовували спостережні дизайни, а громади відрізнялися рівнем фінансування та наявністю житла. Причинний внесок самого переїзду складно відокремити від якості нового середовища, підтримки й відбору учасників.
Результати переконливіші для можливості соціальної участі та задоволення умовами життя, ніж для твердження, що деінституціоналізація сама по собі усуває симптоми або гарантує економію бюджету. На це вказують як результати TAPS, так і міжнародні огляди. Кожну місцеву реформу необхідно оцінювати за власними результатами, зокрема з урахуванням потреб людей із найвищою інтенсивністю підтримки.
Чи можна допомогти людям із дуже складними потребами
Люди з вираженими порушеннями функціонування, супутніми фізичними захворюваннями або складною поведінкою можуть потребувати багатокомпонентної та тривалої підтримки. Це аргумент на користь відповідної організації послуг і навчання працівників. Дослідження TAPS щодо людей, яких вважали непридатними до проживання в громаді показало, що частина учасників із часом змогла перейти до менш обмежувальних умов після спеціалізованої реабілітації. Цей результат стосується невеликої історичної вибірки й не є універсальним прогнозом.
Основні ризики погано організованої реформи
Найсерйозніший ризик — скорочення ліжок або закриття закладу раніше, ніж у громаді з’явилися придатне житло, фахівці, кризова допомога й фінансування. У такій ситуації люди можуть потрапити в нестабільне житло, втратити лікування, опинитися в іншій установі або залишитися без потрібної підтримки. Формальний показник скорочення закладів не відображає цих наслідків.
Ще один ризик — перекладання відповідальності на сім’ю без врахування її ресурсів і бажання самої людини. Родичам можуть бути корисні консультації та підтримка, однак спільне проживання з ними не може автоматично вважатися найкращим варіантом. Значення мають безпека, стосунки, доступ до послуг та право людини обирати.
До ризиків також належать соціальна ізоляція, дискримінація під час оренди й працевлаштування, невизначеність із фінансуванням послуг між установами та громадами, надмірний контроль у новому житлі й недоступність допомоги у віддалених населених пунктах. Виявлення цих проблем потребує участі самих користувачів послуг і незалежних механізмів розгляду скарг.
Деінституціоналізація в Україні: право, послуги та практика
Закон України «Про психіатричну допомогу» закріплює принципи законності, добровільності, доступності й дотримання прав людини, а також передбачає медичну, психологічну та соціальну реабілітацію. Закон регламентує спеціальні процедури надання психіатричної допомоги, включно з випадками, коли застосовуються передбачені законом рішення про допомогу в примусовому порядку. Ці процедури потребують окремої юридичної оцінки; реформу підтримки в громаді не можна ототожнювати з автоматичним скасуванням усіх чинних правил.
Закон України «Про соціальні послуги» формує правову основу організації соціальних послуг, оцінювання потреб, визначення надавачів та участі органів влади. Наявність такої правової основи ще не підтверджує, що конкретна громада вже пропонує необхідний різновид підтриманого проживання або виїзного супроводу. Реальну доступність потрібно перевіряти за місцем проживання.
Україна є стороною Конвенції про права осіб з інвалідністю. Тому статтю 19 слід використовувати як міжнародний стандарт права на самостійний спосіб життя та включення до місцевої спільноти. Рекомендації ВООЗ деталізують бажаний напрям організації послуг, а закони й підзаконні акти України визначають чинні юридичні процедури. Програми, місцеві бюджети та практика реалізації потребують окремої перевірки.
Куди звертатися, якщо людина готується до виходу із закладу
Перший практичний крок — попросити адміністрацію й відповідальних фахівців провести спільне обговорення плану проживання та підтримки, у якому бере участь сама людина. Наступний — звернутися до органу соціального захисту або уповноваженого підрозділу громади, щоб з’ясувати порядок оцінювання потреб, доступні місцеві соціальні послуги, можливості проживання та контакт відповідальної особи.
Окремо слід уточнити медичний маршрут: зв’язок із сімейним лікарем, амбулаторною командою, отримання рецептів, доступ до ліків і кризової допомоги. Письмовий план із зазначенням контактів допомагає зменшити ризик втрати послуг під час переходу. Якщо виникає конфлікт щодо волі людини, правових обмежень або її майна, варто залучити незалежну правничу допомогу відповідно до конкретних обставин.
Що змінюється в умовах війни та переміщення
Війна може одночасно руйнувати житло, розривати сталі контакти з фахівцями й ускладнювати перевезення, евакуацію та доступ до ліків. Для людини, яка жила в установі, переміщення в інший заклад іноді стає фактичним продовженням інституційного життя. Тому під час евакуації важливо зберігати документи, зв’язок із близькими, інформацію про призначення та враховувати побажання щодо подальшого проживання.
Керівні принципи Комітету ООН 2022 року окремо охоплюють надзвичайні ситуації та попередження повторної інституціоналізації. Це орієнтир для планування допомоги й захисту прав; конкретні маршрути евакуації та доступність послуг визначаються поточними безпековими умовами і рішеннями відповідальних органів.
Як оцінити успішність деінституціоналізації
Під час оцінювання реформи важливо ставити запитання про життя людини після переходу. Чи вона обрала місце проживання? Чи може підтримувати близькі стосунки, розпоряджатися власним часом та доступними ресурсами? Чи достатня індивідуальна підтримка? Чи знає, куди звернутися під час кризи? Чи може безпечно повідомити про порушення своїх прав?
На рівні громади потрібні також дані про безперервність медичної допомоги, житлову стабільність, доступ до соціальних послуг, зайнятість та освіту, небажану повторну госпіталізацію, задоволеність самих користувачів послуг і тривалість очікування допомоги. Зміни слід порівнювати в часі та розглядати разом із фінансуванням, кількістю фахівців і характеристиками людей, яким надають підтримку.
Ключовим джерелом оцінки є самі люди з досвідом життя в установах та громадських послугах. Їхня участь має впливати на рішення щодо житла, режиму підтримки, доступності інформації й місцевих бюджетних пріоритетів. ВООЗ у рекомендаціях щодо політики психічного здоров’я 2025 року розглядає участь людей із власним досвідом як частину планування та оцінювання реформ.
Поширені запитання
Чи означає деінституціоналізація закриття всіх психіатричних лікарень?
Вона передбачає подолання залежності від тривалого інституційного утримання й розвиток підтримки в громаді. Спеціалізована стаціонарна допомога під час гострих станів може залишатися частиною мережі медичних послуг. Якість реформи визначається доступністю належної допомоги та реальними правами людини, а не лише кількістю закритих установ.
Чи може людина з тяжким психічним розладом жити в громаді?
Так, за наявності підтримки, що відповідає конкретним потребам і безпековим обставинам. Діагноз або тривалість перебування в закладі самі по собі не визначають місце проживання. Можуть бути потрібні інтенсивні соціальні послуги, регулярна медична допомога й доступний кризовий маршрут. Індивідуальні можливості та побажання потрібно оцінювати разом із людиною.
Чим деінституціоналізація відрізняється від виписки з лікарні?
Виписка — подія в маршруті конкретної людини. Деінституціоналізація — системний процес, який створює житло, соціальні й медичні послуги, гарантії прав, фінансування та можливості участі в житті громади. Виписка без забезпечення необхідної підтримки не засвідчує успіх реформи.
Чи обов’язково після закладу жити з родиною?
Ні. Стаття 19 Конвенції стосується права обирати, де й з ким жити. Родина може бути важливим джерелом підтримки, якщо це відповідає волі людини та можливостям сім’ї. Потрібні також альтернативні житлові рішення, коли спільне проживання небажане або недоступне.
Хто оплачує підтримку після переїзду?
Це залежить від конкретного виду медичних чи соціальних послуг, місцевих програм, чинних правил фінансування та індивідуальних обставин. Порядок оплати, безоплатності чи співоплати потрібно з’ясовувати щодо названої послуги в уповноваженого органу чи надавача. Визначення прав за Конвенцією саме по собі не описує механізм оплати кожної послуги в конкретній громаді.
Що робити, якщо підтримки в громаді поки немає?
Слід з’ясувати письмово, які послуги реально доступні, хто відповідальний за оцінювання потреб і яким є порядок звернення. Разом із людиною можна визначити тимчасові заходи безпечної підтримки та потреби, які залишаються незадоволеними. Якщо виникають питання щодо порушення прав, корисні незалежна правнича допомога й документування звернень. Перехід має плануватися з урахуванням реальних можливостей підтримки.
Висновок
Деінституціоналізація психіатричної допомоги означає зміну умов, у яких людина отримує підтримку та будує власне життя. Її зміст проявляється в доступному житлі, близьких громадських послугах, праві обирати, соціальних зв’язках, безперервності допомоги та можливості впливати на рішення. Ефективність цього процесу визначається тим, наскільки людина може жити у вибраному середовищі з потрібною їй підтримкою, а громада забезпечує стійкі та безпечні умови для такої участі.
Пов’язані статті
Психічне здоров’я в громаді: як організована підтримка поруч із місцем проживання — про мережу допомоги за місцем проживання.
Мобільні мультидисциплінарні команди з психічного здоров’я: кому і як вони допомагають — про виїзну допомогу та її межі.
Реабілітаційна психіатрія — про реабілітаційну підтримку, яка може супроводжувати життя людини в громаді.
Джерела
Андерсон, Дж. та ін. (1993). The TAPS Project. 13: Clinical and social outcomes of long-stay psychiatric patients after one year in the community. PubMed.
Верховна Рада України. (2000; чинна редакція від 01.01.2025). Закон України «Про психіатричну допомогу» № 1489-III. Офіційний текст.
Верховна Рада України. (2019; чинна редакція від 16.07.2026). Закон України «Про соціальні послуги» № 2671-VIII. Офіційний текст.
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2021). Community mental health centres: Promoting person-centred and rights-based approaches. ВООЗ.
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2021). Guidance on community mental health services: Promoting person-centred and rights-based approaches. ВООЗ.
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2021). Mental health crisis services: Promoting person-centred and rights-based approaches. ВООЗ.
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2021). Supported living services for mental health: Promoting person-centred and rights-based approaches. ВООЗ.
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2025). Guidance on mental health policy and strategic action plans: Module 2. ВООЗ.
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2025). Guidance on mental health policy and strategic action plans: Module 3. ВООЗ.
Всесвітня організація охорони здоров’я; Управління Верховного комісара ООН з прав людини. (2023). Mental health, human rights and legislation: Guidance and practice. ВООЗ.
Комітет ООН з прав осіб з інвалідністю. (2022). Guidelines on deinstitutionalization, including in emergencies. CRPD/C/5. Документ ООН.
Куніто, Н. (2013). From hospital to the community: The influence of deinstitutionalization on discharged long-stay psychiatric patients. PubMed.
Лефф, Дж.; Трімен, Н. (2000). Long-stay patients discharged from psychiatric hospitals: Social and clinical outcomes after five years in the community. PubMed.
Організація Об’єднаних Націй. (2006; офіційний переклад 2023). Конвенція про права осіб з інвалідністю, зокрема статті 12 і 19. Верховна Рада України.
Трімен, Н.; Лефф, Дж. (2002). Long-term outcome of long-stay psychiatric in-patients considered unsuitable to live in the community: TAPS Project 44. PubMed.