Двофакторна теорія емоцій Шехтера—Сінгера: експеримент, критика та сучасна оцінка
Що таке двофакторна теорія емоцій
Двофакторна теорія емоцій Шехтера—Сінгера — історично впливова модель, яка пояснює емоційне переживання через взаємодію двох складників: фізіологічного збудження та когнітивного тлумачення того, чому це збудження виникло. Її пов’язують зі Стенлі Шехтером і Джеромом Е. Сінгером та їхньою статтею 1962 року Cognitive, Social, and Physiological Determinants of Emotional State.
Найвідоміше спрощення моделі звучить приблизно так: організм збуджується, людина оцінює ситуацію і надає цьому збудженню емоційного значення. Таке формулювання корисне для першого знайомства, але воно приховує важливі деталі. В оригінальній програмі Шехтера й Сінгера були конкретні перевірювані припущення про пояснене й непояснене збудження, вплив ситуаційних підказок і роль інтенсивності фізіологічної активації.
Сьогодні цю теорію варто читати не як універсальний закон усіх емоцій, а як важливу історичну модель на перетині соціальної психології, психології емоцій та атрибуції. Її сильний спадок полягає насамперед у тому, що вона зробила центральним питання: як людина розуміє власні тілесні зміни і як контекст впливає на це розуміння.
Хто розробив модель і звідки вона взялася
Модель пов’язана з американськими психологами Стенлі Шехтером і Джеромом Е. Сінгером. Шехтер до цього досліджував групові процеси, соціальний вплив та афіліацію — зокрема те, чому люди шукають присутності інших у ситуаціях невизначеності або загрози. Ця лінія важлива: двофакторна теорія виросла не лише з фізіологічних суперечок про емоції, а й із соціально-психологічної проблеми тлумачення власного стану за допомогою ситуації та поведінки інших людей.
Історик науки Отніел Дрор звертає увагу, що історію Шехтера—Сінгера часто надто просто описують як «когнітивний поворот» у теоріях емоцій. Когнітивні пояснення існували й раніше. Особливістю цієї програми було інше поєднання: соціальний контекст, когнітивне пояснення стану та активація симпатичної нервової системи були зведені в одну експериментальну модель.
Тому приписувати Шехтеру й Сінгеру «винахід когнітивного підходу до емоцій» було б історично неточно. Коректніше говорити, що вони запропонували одну з найвпливовіших версій когнітивно-фізіологічного пояснення емоцій і створили експериментальну програму, яка надовго визначила дискусію про збудження, атрибуцію та контекст.
Два фактори: фізіологічне збудження і когнітивне тлумачення
Перший фактор — фізіологічне збудження. Йдеться про зміни на кшталт пришвидшеного серцебиття, тремтіння, відчуття внутрішньої активації чи інших проявів роботи автономної нервової системи. У класичній версії моделі таке збудження розглядалося як відносно неспецифічне: саме по собі воно не мало однозначно визначати, чи людина переживає страх, гнів, радість або іншу емоцію.
Другий фактор — когнітивне тлумачення. Людина намагається зрозуміти, що відбувається і з чим пов’язана її активація. Якщо причина очевидна, тілесний стан може отримати готове пояснення. Якщо причина незрозуміла, зростає роль доступних ситуаційних підказок: поведінки інших, характеру події, очікувань і того, яке пояснення здається правдоподібним.
У цьому сенсі модель є також моделлю причинного пояснення: емоційне переживання залежить не лише від того, що відбувається в тілі, а й від того, до якої причини людина відносить ці зміни. Саме ця частина теорії стала особливо продуктивною для подальших досліджень помилкової атрибуції збудження.
Три твердження оригінальної моделі
У популярних викладах двофакторну теорію часто зводять до одного рівняння. Однак у працях Шехтера та в подальших оглядах виділяють три основні твердження, які потрібно розрізняти, бо емпірична підтримка для них виявилася неоднаковою.
1. Непояснене збудження може отримати різне емоційне значення
Найхарактерніше твердження полягало в тому, що за відсутності зрозумілого пояснення фізіологічного збудження людина шукає когнітивні підказки в ситуації. Якщо контекст підштовхує до радості, те саме або подібне збудження може бути витлумачене як радість; якщо контекст підштовхує до гніву — як гнів. Саме це положення найкраще відрізняє модель Шехтера від багатьох інших теорій.
2. Відоме джерело збудження зменшує потребу в ситуаційному поясненні
Якщо людина має переконливе неемоційне пояснення тілесної активації — наприклад, знає, що серцебиття викликане препаратом, — вона нібито менше потребує ситуаційного пояснення. За логікою теорії, у такому випадку та сама соціальна сцена повинна слабше змінювати суб’єктивну емоцію.
3. За однакового контексту інтенсивність емоції має залежати від збудження
Третє твердження стосувалося сили переживання. Якщо ситуаційне тлумачення однакове, сильніше фізіологічне збудження мало б супроводжуватися інтенсивнішою емоцією. Подальші огляди показали, що саме це положення отримувало більше підтримки, ніж найбільш специфічне твердження про емоційне «маркування» непоясненого збудження, але воно водночас є менш унікальним для двофакторної теорії.
Що саме означає «когнітивне тлумачення»
Слово «когнітивне» в цій теорії не означає, що людина обов’язково спокійно й послідовно міркує про свій стан. Йдеться ширше про доступне пояснення ситуації та причин власної активації. Частина інформації може бути очевидною: «я щойно біг», «мені ввели препарат», «переді мною небезпека». Частина може надходити із соціального контексту і лише спрямовувати те, як стан буде зрозумілий.
Це уточнення захищає від поширеної помилки, коли двофакторну теорію переказують як обов’язковий свідомий процес: спочатку людина помічає серцебиття, потім буквально називає його словом, і лише після цього виникає емоція. Оригінальна програма справді використовувала мову «позначення» або тлумачення, але психологічний механізм не зводиться до внутрішнього словесного коментаря.
Ще одна важлива деталь — теорія стосується не просто двох незалежних причин. Її сильна версія передбачала взаємодію: тілесна активація створює стан, а доступна когнітивна рамка надає йому емоційної якості. Саме це сильне твердження і стало об’єктом подальших критичних перевірок.
Експеримент Шехтера—Сінгера 1962 року
Класичний експеримент 1962 року був спробою одночасно керувати фізіологічним збудженням, знанням про його причину та соціальним емоційним контекстом. Його часто переказують як простий доказ теорії, але насправді дизайн був складнішим, а результати — менш однозначними, ніж це інколи виглядає в підручниковій схемі.
Як створювали фізіологічне збудження
Учасникам повідомляли прикриту версію мети дослідження і робили ін’єкцію. Частина отримувала епінефрин, який викликає помітні фізіологічні зміни, пов’язані з активацією симпатичної нервової системи; контрольна умова передбачала плацебо. Завдання полягало не в тому, щоб створити «чисту емоцію» препаратом, а в тому, щоб отримати тілесний стан, джерело якого можна було по-різному пояснювати.
Як змінювали пояснення збудження
Для частини учасників експериментатори давали коректну інформацію про можливі фізіологічні ефекти ін’єкції. Інших залишали без належного пояснення або надавали інформацію, яка не відповідала фактичним ефектам. Так дослідники намагалися створити різницю між станом, у якого є очевидна причина, і станом, який потребує додаткового тлумачення.
Як задавали емоційний контекст
Після ін’єкції учасник опинявся поруч із підставним учасником, поведінка якого мала створювати соціальну рамку. В одній версії він поводився демонстративно весело й грайливо, в іншій — дедалі більше дратувався через ситуацію та запитання. Дослідники оцінювали поведінку учасників і їхні самозвіти про емоційний стан.
Що автори вважали підтримкою моделі
Логіка передбачення була такою: люди з непоясненим або невдало поясненим збудженням повинні сильніше орієнтуватися на соціальну сцену, тоді як учасники, які знають про фізіологічні ефекти ін’єкції, мають готову альтернативну причину свого стану. У статті 1962 року автори інтерпретували сукупність результатів як підтримку взаємодії фізіологічного та когнітивно-соціального компонентів.
Однак важливо не перетворювати це на твердження, що експеримент «довів: будь-яке збудження можна перетворити на будь-яку емоцію». Такого універсального висновку дизайн не дозволяє зробити, а подальші перевірки центральних передбачень дали змішані результати.
Що саме вимірювали і чому це важливо
У класичній роботі не було одного безпосереднього «датчика емоції». Дослідники поєднували самозвіти учасників із поведінковими спостереженнями за тим, наскільки вони приєднувалися до веселих дій підставного учасника або демонстрували ознаки роздратування. Це принципово: поведінкова синхронізація із соціальним партнером і суб’єктивне переживання емоції пов’язані, але не тотожні.
Через це один і той самий результат можна тлумачити на різних рівнях. Якщо учасник поводиться веселіше поруч із демонстративно веселою людиною, це може відображати зміну емоційного переживання, соціальне наслідування, бажання підтримати взаємодію або комбінацію механізмів. Сильна теорія потребує показати не просто поведінкову різницю, а саме той причинний ланцюг, який вона заявляє.
Так само важливо, чи справді фармакологічна маніпуляція створила очікувану різницю в пережитому збудженні для кожної групи. Епінефрин має фізіологічні ефекти, але люди відрізняються за їхньою інтенсивністю, увагою до тілесних сигналів і тим, наскільки переконливо вони приймають запропоноване пояснення. Якщо один із цих етапів працює неоднаково, перевірка теорії стає менш чистою.
Отже, ключове питання полягає не лише в тому, чи різнилися середні оцінки між групами. Потрібно встановити, що маніпуляція змінила саме поясненість збудження, що соціальна сцена задала емоційне значення і що ця взаємодія, а не інший процес, спричинила різницю. Саме такі вимоги зробили пізнішу оцінку класичного експерименту набагато суворішою.
Чому один класичний експеримент не є остаточним доказом
У науці впливовість експерименту і надійність усіх висновків — не одне й те саме. Дослідження Шехтера—Сінгера стало дуже відомим, бо воно поєднало фармакологічну маніпуляцію, інформацію про тілесний стан і соціальний контекст у єдиній схемі. Але теорія повинна оцінюватися не за славою одного дослідження, а за сукупністю незалежних перевірок її специфічних передбачень.
Огляди 1980-х років звертали увагу на методологічні труднощі класичної роботи, непослідовність деяких результатів та складність точного відтворення ключового ефекту. Це не робить оригінальний експеримент «марним» або «сфальсифікованим». Правильний висновок скромніший: він був генеративним історичним дослідженням, але не закрив питання про механізм емоцій.
Чому повторити ключовий ефект виявилося складно
Найвідоміший експеримент часто створює враження, ніби центральний ефект багато разів відтворювали в незмінному вигляді. Огляди Манстеда й Вагнера та Коттона показують іншу історію: прямих перевірок найбільш характерного передбачення було небагато, а їхні результати не склалися в стабільний повторюваний шаблон.
Це важлива різниця між «теорія породила багато досліджень» і «головний ефект теорії надійно повторюється». Двофакторна програма справді породила великий масив робіт про збудження, атрибуцію, гумор, страх, привабливість та інші явища. Але частина цих досліджень перевіряла вже похідні гіпотези або модифіковані парадигми, а не повністю відтворювала початкову логіку 1962 року.
Саме тому сучасна оцінка повинна розділяти три рівні: історичний вплив теорії; надійність конкретного експерименту; і підтримку загального механізму. Вони не зобов’язані мати однаковий вердикт. Теорія може бути надзвичайно впливовою, навіть якщо її найсильніше емпіричне твердження потребує суттєвого послаблення.
Що показали подальші перевірки
У 1981 році Ентоні Манстед і Г’ю Вагнер проаналізували дослідження двофакторної теорії. Вони вважали найвідмітнішим перше твердження: непояснене збудження може переживатися як різні емоції залежно від когнітивних обставин. Саме тут підтримка виявилася слабкою: серед небагатьох прямих перевірок одна дала лише часткову підтримку, а інші повідомляли результати, несумісні з цим передбаченням.
Той самий огляд знайшов обмежену підтримку другого твердження — що емоційне переживання є особливо мінливим саме за непоясненого збудження. Третє твердження про зв’язок інтенсивності збудження та інтенсивності емоції мало більше емпіричної підтримки, але воно не є настільки специфічним для теорії Шехтера—Сінгера.
Огляд Джона Коттона 1981 року дійшов близького, але обережного висновку: двофакторна теорія загалом не отримала сильної підтримки, проте наявні дані не дають підстав просто оголосити її повністю спростованою. Особливо цікаво, що парадигма помилкової атрибуції збудження виявилася продуктивною, хоча теоретичне пояснення її ефектів залишалося дискусійним.
У 1983 році Райнер Райзенцайн здійснив детальний концептуальний та емпіричний перегляд. Його висновок був ще чіткішим: переконливих доказів того, що фізіологічне збудження є необхідною умовою будь-якої емоції, немає; так само немає переконливих доказів загального механізму, за яким саме «маркування» непоясненого збудження породжує емоційний стан.
Найкраще підтриманою в цьому огляді була ослаблена ідея: додаткове збудження, яке людина помилково пов’язує з емоційно значущою подією, може посилювати емоційну реакцію. Тобто частина спадку теорії виживає не як повна двофакторна формула, а як більш вузьке твердження про взаємодію збудження, причинного пояснення та інтенсивності переживання.
Помилкова атрибуція збудження: окремий феномен, а не синонім теорії
Помилкова атрибуція збудження — це ситуація, коли людина пов’язує фізіологічну активацію не з її фактичним джерелом, а з іншою подією або об’єктом. Наприклад, тілесне збудження, спричинене однією причиною, може частково впливати на оцінку іншої ситуації, якщо джерело активації визначене неправильно.
Цей феномен історично тісно пов’язаний із двофакторною теорією, але вони не тотожні. Теорія намагалася описати загальний механізм емоційного переживання через два компоненти. Парадигма помилкової атрибуції є конкретнішою експериментальною логікою, яку застосовували в дослідженнях страху, привабливості, гумору, агресії та інших реакцій.
Тому не слід приписувати Шехтеру авторство кожного пізнішого ефекту, отриманого в цій парадигмі, або говорити, що будь-яка помилка щодо джерела збудження автоматично доводить двофакторну теорію. Як показував Коттон, ефект парадигми може бути реальним, а його найкраще теоретичне пояснення — залишатися відкритим.
Чим модель відрізняється від класичних теорій емоцій
Для розуміння місця Шехтера—Сінгера корисно порівняти її з більш ранніми схемами. У традиції Вільяма Джеймса—Ланге тілесні зміни посідають центральне місце в емоційному переживанні: сприйняття змін організму тісно пов’язане з тим, що ми називаємо емоцією. У двофакторній моделі тілесної активації недостатньо — потрібне ще тлумачення її значення.
Теорія Кеннона—Барда, навпаки, була частиною критики уявлення, що емоції можна пояснити просто послідовністю «подія → периферична реакція → переживання». Шехтер—Сінгер запропонували інший компроміс: фізіологічна активація залишається важливою, але якість емоції визначається через когнітивно-ситуаційне пояснення.
Сучасні підручникові таблиці часто представляють ці моделі як три акуратні конкуруючі формули. Історично картина складніша: автори працювали з різними визначеннями емоції, різними рівнями фізіологічної специфічності та різними припущеннями про те, що саме означає «когніція». Тому порівняння корисне як карта історії ідей, але не як простий турнір, у якому одна теорія раз і назавжди «перемогла» інші.
Від двофакторної моделі до теорій когнітивного оцінювання
Вплив Шехтера—Сінгера добре видно в тому, що після 1960-х років питання про роль тлумачення, оцінювання та причинного пояснення стало одним із центральних у психології емоцій. Але сучасні когнітивні теорії не є просто копіями двофакторної схеми.
Наприклад, у працях Річарда Лазаруса когнітивне оцінювання стосується того, що подія означає для цілей, добробуту та можливостей людини. Це ширша інакше структурована програма, ніж пошук ярлика для неспецифічного фізіологічного збудження. Вона показує, як ідея про значення ситуації розвивалася далеко за межі початкової моделі Шехтера.
Спеціальний розділ журналу Emotion Review 2017 року, присвячений спадщині когнітивно-фізіологічної теорії (cognition–arousal theory), прямо демонструє таку картину: теорія залишила великий слід, але її спадок складається з кількох різних напрямів — від атрибуційних версій до сучасніших моделей взаємодії когнітивних оцінок і почуттів.
Що сучасна психофізіологія змінила в картині «неспецифічного» збудження
Класична двофакторна модель спиралася на припущення, що фізіологічне збудження значною мірою неспецифічне щодо якості емоції: тіло задає інтенсивність, а ситуаційне тлумачення визначає, що саме людина відчуває. Подальша психофізіологія зробила цю картину складнішою.
Великий огляд Сильвії Крайбіг 2010 року про активність автономної нервової системи в емоціях показав, що позиції в науці коливаються від ідеї недиференційованого збудження до припущень про специфічні фізіологічні профілі. Проаналізовані дослідження давали підстави говорити про помітну специфічність автономних реакцій для окремих підтипів емоцій, хоча картина залежить від того, як саме визначають емоції та які фізіологічні показники вимірюють.
Інші метааналітичні підходи водночас підкреслювали значну варіативність автономних реакцій усередині однієї емоційної категорії і залежність від контексту. Тобто сучасна література не повертає нас до простої формули «кожна емоція має один унікальний тілесний відбиток», але й не підтримує беззастережно уявлення про повністю однакове, неспецифічне збудження для всіх емоцій.
Для оцінки Шехтера—Сінгера це означає, що сам вихідний поділ праці між двома факторами — тіло визначає лише силу, а когнітивний контекст визначає якість — сьогодні виглядає надто жорстким. Тілесні патерни, ситуаційне значення, попередній досвід, оцінювання і соціальний контекст можуть взаємодіяти значно складніше.
Що з теорії залишається корисним сьогодні
Перше корисне надбання — сама постановка питання про джерело тілесних сигналів. Людина не просто реєструє серцебиття або напруження; вона намагається зрозуміти, що ці сигнали означають. Причинне тлумачення може змінювати суб’єктивний досвід і поведінку, хоча сила та межі такого ефекту залежать від конкретної ситуації.
Друге — увага до соціального контексту. Емоції не виникають у вакуумі: поведінка інших людей, норми ситуації, очікування і доступні пояснення можуть спрямовувати інтерпретацію власного стану. Це особливо важливо для соціальної психології емоцій.
Третє — експериментальна логіка розділення компонентів. Шехтер і Сінгер намагалися окремо маніпулювати фізіологічною активацією, знанням про її причину та соціальними підказками. Навіть коли конкретні теоретичні висновки виявляються завеликими, така логіка допомагає формулювати точніші запитання про механізми.
Четверте — історичний міст до досліджень атрибуції та помилкової атрибуції. Саме тут двофакторна теорія залишила дуже помітний слід: вона підштовхнула психологів перевіряти, як пояснення причини збудження може посилювати, послаблювати або змінювати емоційну реакцію.
Чого двофакторна теорія не доводить
Вона не доводить, що кожна емоція обов’язково починається з неспецифічного фізіологічного збудження. Подальші огляди не підтвердили таке сильне універсальне твердження.
Вона не доводить, що будь-яке тілесне збудження можна довільно «перейменувати» в будь-яку емоцію лише за допомогою контексту. Межі ситуаційного впливу залежать від характеру стимулу, попереднього знання, сили реакції та інших умов.
Вона не означає, що когнітивне тлумачення завжди є свідомим словесним ярликом. Навіть у сучасних когнітивних моделях оцінювання може відбуватися швидко і не зводиться до внутрішньої фрази «я відчуваю певну емоцію, бо сталося щось конкретне».
Вона не є клінічною технікою і не дає підстав радити людині просто «переназвати» емоцію, щоб усунути її. Історична лабораторна модель не дорівнює психотерапевтичному методу, а дослідження помилкової атрибуції не є доказом гарантованого лікувального ефекту.
Етика класичного експерименту
Дослідження 1962 року включало ін’єкції, навмисне приховування справжньої мети та маніпуляцію інформацією про очікувані фізіологічні ефекти, а також використання підставного учасника. Для історії експериментальної психології це важливий приклад того, наскільки відрізнялися практики дослідження середини XX століття від сучасних очікувань щодо інформованої згоди, ризику та дебрифінгу.
Сьогодні пряме відтворення такого дизайну потребувало б окремої оцінки етичним комітетом, медичних заходів безпеки, чіткого обґрунтування обману й процедур після завершення участі. Тому «класичність» експерименту не слід плутати з автоматичною прийнятністю його історичної процедури за сучасними стандартами.
Сучасний статус: впливова спадщина, але не універсальний закон
Найточніше сучасне формулювання звучить так: двофакторна теорія Шехтера—Сінгера є історично впливовою моделлю, яка допомогла зробити взаємодію фізіологічного збудження, причинного тлумачення і соціального контексту центральною проблемою психології емоцій. Її сильна, універсальна версія не отримала достатньої емпіричної підтримки.
Водночас відкидати весь її спадок теж було б помилкою. Пізніші огляди підтримують більш вузьку ідею, що додаткове збудження за певних умов може посилювати емоційну реакцію, а атрибуція джерела цього збудження може впливати на результат. Крім того, теорія стала відправною точкою для великого масиву досліджень про соціальне тлумачення емоцій.
Саме тому в сучасному каноні психології цю модель варто тримати у двох площинах одночасно: як історичний поворотний пункт і як теорію, специфічні твердження якої потребували суттєвого перегляду. Це дає точнішу картину, ніж або беззастережне захоплення «класикою», або просте оголошення її «спростованою».
Поширені запитання
Хто створив двофакторну теорію емоцій?
Її пов’язують зі Стенлі Шехтером і Джеромом Е. Сінгером та їхньою спільною статтею 1962 року. Коректно говорити про модель Шехтера—Сінгера або двофакторну теорію емоцій.
Які два фактори має ця теорія?
Фізіологічне збудження та когнітивне тлумачення його причини в контексті ситуації. У класичній версії збудження більше пов’язувалося з інтенсивністю переживання, а когнітивне пояснення — з тим, яка саме емоція буде пережита.
Чи довів експеримент 1962 року теорію?
Ні в сенсі остаточного доказу. Автори інтерпретували результати як підтримку моделі, але подальші прямі перевірки й огляди дали змішані результати, особливо щодо найбільш характерного твердження про емоційне маркування непоясненого збудження.
Чи вважається теорія правильною сьогодні?
Її не варто подавати як загальноприйнятий універсальний механізм усіх емоцій. Сильна версія має обмежену підтримку. Водночас її ідеї про контекст, причинне тлумачення та можливе посилення емоції додатковим збудженням істотно вплинули на подальшу науку.
Що таке помилкова атрибуція збудження?
Це хибне визначення джерела власної фізіологічної активації. Феномен історично пов’язаний із двофакторною теорією, але не є її повним синонімом і не доводить автоматично всі початкові положення моделі.
Чим теорія Шехтера—Сінгера відрізняється від Джеймса—Ланге?
У спрощеному порівнянні Джеймс—Ланге робить тілесні зміни центральною частиною емоційного переживання, тоді як Шехтер—Сінгер додає необхідність когнітивного тлумачення збудження в ситуації. Проте історичні версії обох підходів складніші за одну формулу.
Пов’язані матеріали Українського психологічного ХАБу
Персональний контекст моделі докладніше подано в матеріалах про Стенлі Шехтера та Джерома Сінгера. Для розуміння механізмів корисні окремі статті про емоції, фізіологічне збудження та атрибуцію. Історичне порівняння можна продовжити через матеріал про Вільяма Джеймса, а розвиток когнітивної лінії — через хаб Річарда Лазаруса.
Якщо емоційні стани, тривога або тілесні реакції суттєво заважають повсякденному життю, енциклопедична стаття не замінює індивідуальної оцінки. У каталозі Українського психологічного ХАБу можна знайти фахівця й обговорити конкретну ситуацію без спроб самодіагностики за історичною теорією.
Джерела
Schachter, S., & Singer, J. E. (1962). Cognitive, Social, and Physiological Determinants of Emotional State. Psychological Review, 69, 379–399. PubMed; DOI 10.1037/h0046234.
Manstead, A. S. R., & Wagner, H. L. (1981). Arousal, cognition and emotion: an appraisal of two-factor theory. Current Psychological Reviews, 1, 35–54. DOI 10.1007/BF02979253.
Cotton, J. L. (1981). A review of research on Schachter’s theory of emotion and the misattribution of arousal. European Journal of Social Psychology, 11(4), 365–397. DOI 10.1002/ejsp.2420110403.
Reisenzein, R. (1983). The Schachter theory of emotion: two decades later. Psychological Bulletin, 94(2), 239–264. PubMed; DOI 10.1037/0033-2909.94.2.239.
Reisenzein, R. (2017). The Legacy of Cognition-Arousal Theory: Introduction to a Special Section of Emotion Review. Emotion Review, 9(1), 3–6. DOI 10.1177/1754073916662551.
Dror, O. E. (2017). Deconstructing the “Two Factors”: The Historical Origins of the Schachter–Singer Theory of Emotions. Emotion Review, 9(1), 7–16. DOI 10.1177/1754073916639663.
Reisenzein, R. (2017). Varieties of Cognition-Arousal Theory. Emotion Review, 9(1). DOI 10.1177/1754073916639665.
Kreibig, S. D. (2010). Autonomic nervous system activity in emotion: a review. Biological Psychology, 84(3), 394–421. PubMed; DOI 10.1016/j.biopsycho.2010.03.010.