Гаррі Гарлоу: біографія, експерименти та значення для психології прив’язаності
Оновлено: 3 дні тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 3 вересня 2026 · Редакційна політика
Гаррі Фредерік Гарлоу (Harry Frederick Harlow; при народженні Harry F. Israel; 31 жовтня 1905, Ферфілд, Айова, США — 6 грудня 1981, Тусон, Аризона, США) — американський експериментальний і порівняльний психолог, який досліджував навчання, пам’ять, соціальну поведінку та ранні зв’язки прив’язаності у приматів. Найвідомішими стали його експерименти з тканинними й дротяними сурогатними «матерями» для макак-резусів, а також пізніші дослідження соціальної депривації та ізоляції.
Місце Гарлоу в історії психології ширше за один знаменитий експеримент. У 1930–1940-х роках він створив у Вісконсині потужну програму дослідження інтелекту приматів і розвинув поняття навчальної установки (learning set) — здатності «навчитися вчитися». У 1950-х його лабораторія перейшла до проблеми прив’язаності та соціального розвитку. Саме тут з’явилися досліди, які показали: поведінку дитинчати не можна пояснити лише тим, хто дає їжу. Водночас Гарлоу не був засновником теорії прив’язаності. Її теоретичне ядро сформулював Джон Боулбі, а Мері Ейнсворт перетворила його на системну програму спостережень і вимірювань у людей. Гарлоу став важливим експериментальним співрозмовником цієї традиції.
Коротко: чим відомий Гаррі Гарлоу
Гарлоу пов’язаний щонайменше з чотирма великими лініями психології.
Дослідження навчання приматів. Він вивчав, як мавпи розв’язують серії нових задач і чи можуть засвоїти загальний принцип розв’язання.
Навчальна установка (learning set). У статті The Formation of Learning Sets 1949 року Гарлоу описав, як після багатьох подібних задач тварини дедалі швидше опановують наступні — тобто фактично «навчаються вчитися».
Контактний комфорт і сурогатні «матері». Гарлоу перевіряв, що сильніше організовує ранню прив’язаність макак: годування чи м’який тілесний контакт.
Депривація та соціальна ізоляція. У пізніших роботах лабораторія досліджувала наслідки різних форм позбавлення соціального контакту, що стало одночасно впливовою та етично проблемною частиною його спадщини.
Ці напрями потрібно бачити разом. Гарлоу рухався від питання «як примат навчається?» до питання «які соціальні умови роблять нормальне навчання й розвиток можливими?».
Від Айови до лабораторії приматів у Вісконсині
Гарлоу народився 31 жовтня 1905 року у Ферфілді, штат Айова. Спочатку він навчався в коледжі Рід (Reed College), а після року перевівся до Стенфордського університету (Stanford University). Там отримав ступінь бакалавра 1927 року та докторський ступінь із психології 1930 року. Того ж року почав працювати в Університеті Вісконсину в Медісоні (University of Wisconsin–Madison), з яким був пов’язаний до виходу на пенсію 1974 року. Після цього переїхав до Тусона, де став почесним професором-дослідником Університету Аризони (University of Arizona). Помер 6 грудня 1981 року.
На початку кар’єри у Вісконсині Гарлоу не мав готової лабораторії для тієї програми, яку хотів будувати. Частину ранніх досліджень приматів він проводив у зоопарку Вілас-Парк у Медісоні. У 1932 році університет надав йому окреме невелике приміщення, з якого виросла лабораторія приматів. Ця інституційна база дала Гарлоу можливість роками спостерігати одних і тих самих тварин, стандартизувати задачі та будувати довгі серії експериментів.
Гарлоу став членом Національної академії наук США (National Academy of Sciences) у 1951 році, був президентом Американської психологічної асоціації (APA) у 1958 році й отримав Національну медаль науки США (National Medal of Science) за 1967 рік; нагороду вручили в Білому домі 13 лютого 1968 року. Але його найстійкіша історична репутація виникла не з нагород, а з уміння ставити просту експериментальну конструкцію проти дуже впливового пояснення.
До «природи любові»: Гарлоу як дослідник інтелекту й навчання
Популярні перекази часто починають історію Гарлоу одразу з тканинної та дротяної «матері». Так губиться майже два десятиліття важливої роботи.
У 1930–1940-х Гарлоу досліджував сприймання, пам’ять, розрізнення стимулів, перенесення навичок і розв’язання задач у приматів. Для стандартизованих випробувань у його лабораторній традиції використовували Wisconsin General Test Apparatus (WGTA) — установку, яка дозволяла подавати мавпі об’єкти, приховувати винагороду, змінювати умови й мінімізувати випадкові підказки з боку людини. У 1938 році Гарлоу та Джон Бромер першими описали цю установку в науковій публікації; історія її конструкції також пов’язує ключові технічні ідеї з Полом Сеттледжем і Волтером Ґретером, тому називати Гарлоу одноосібним винахідником було б неточно.
Головний концептуальний результат цього етапу з’явився у статті The Formation of Learning Sets, опублікованій 1949 року в Psychological Review. Макаки розв’язували послідовні задачі на розрізнення: у кожній новій задачі потрібно було визначити, який із двох нових об’єктів пов’язаний із винагородою. Спочатку тварини навчалися повільно. Після великої кількості подібних задач вони починали розуміти саму структуру проблеми й різко пришвидшували навчання на наступних парах стимулів.
Гарлоу назвав таку набуту стратегію навчальною установкою (learning set). Її сенс простий: організм може засвоїти не тільки конкретну відповідь, а й спосіб ефективно вчитися в цілому класі задач. Для психології середини ХХ століття це було важливим аргументом проти надто простих моделей, у яких кожна нова поведінка мусила будуватися майже з нуля через повторне підкріплення.
Цей ранній Гарлоу важливий для розуміння пізнього. Його лабораторія вже вміла переводити великі поняття — інтелект, стратегія, перенесення — у контрольовані експериментальні задачі. У 1950-х він застосував ту саму логіку до теми, яку тогочасна експериментальна психологія часто вважала надто нечіткою: до прив’язаності й «любові».
Чому Гарлоу почав досліджувати прив’язаність
Перехід до соціальних зв’язків не виник із порожнього місця. У лабораторії макак утримували в умовах, що дозволяли контролювати інфекції та експериментальні змінні. Немовлят відділяли від біологічних матерів дуже рано. Дослідники бачили, що фізично здорові тварини можуть мати виражені проблеми соціальної поведінки.
Особливо показовим стало спостереження за м’якими тканинними пелюшками, якими накривали підлогу кліток. Дитинчата чіплялися за тканину і сильно реагували, коли її забирали для заміни. Для Гарлоу це стало підказкою: тактильний контакт може бути самостійною мотиваційною змінною, а не лише побічним наслідком годування.
Тоді в психології були впливовими пояснення, за якими зв’язок із матір’ю значною мірою набувається тому, що вона задовольняє первинні потреби — передусім голод. Гарлоу поставив експеримент, який розвів годування і м’який контакт.
Експеримент із сурогатними «матерями»
У класичній серії Гарлоу використовував дві штучні фігури. Одна була зроблена з дротяної сітки й могла давати молоко. Інша мала м’яку поверхню з махрової тканини, губчастий шар і тепло. У початковому дизайні чотири новонароджені макаки отримували молоко від тканинної «матері», а ще чотири — від дротяної. Так можна було відокремити дві змінні: годування і якість тілесного контакту.
Результат був виразним. Незалежно від того, яка фігура давала молоко, дитинчата проводили значно більше часу на м’якій тканинній «матері». Навіть ті тварини, яких годувала дротяна конструкція, здебільшого приходили до неї по їжу, а потім поверталися до м’якої.
Гарлоу описував цю змінну як контактний комфорт (contact comfort). У його інтерпретації тілесний контакт мав принципове значення для формування афіліативної прив’язаності й не зводився до харчового підкріплення.
Це було сильніше, ніж проста різниця у часі контакту. Під час подачі лячних стимулів дитинчата шукали тканинну «матір». У новому середовищі її присутність могла підтримувати дослідницьку поведінку: тварина контактувала з м’якою фігурою, а потім починала оглядати простір. Такі спостереження пізніше легко співвідносилися з поняттями безпечної гавані та безпечної бази в теорії прив’язаності. Історично важливо зберігати порядок: Гарлоу досліджував модель на макаках, а повна теорія людської прив’язаності розвивалася в іншій, хоча й тісно пов’язаній програмі.
Що експеримент Гарлоу справді показав
Найсильніший висновок із класичної серії формулюється вузько: в умовах цього експерименту прив’язаність немовлят макак до сурогатної фігури не визначалася лише джерелом їжі. М’який контакт набагато сильніше визначав, до якої фігури тварини притискалися і де шукали заспокоєння.
Саме цим робота Гарлоу вдарила по редукції ранньої прив’язаності до механізму «мати = їжа». Вона показала, що соціальна поведінка примата має власну мотиваційну організацію.
Водночас із цих експериментів не випливає, що людську прив’язаність можна пояснити лише дотиком. Реальний доглядальник не є теплою поверхнею. Він або вона відповідає на сигнали дитини, змінює поведінку залежно від контексту, допомагає регулювати стан, взаємодіє голосом і поглядом, підтримує дослідження світу й формує історію взаємних очікувань.
Сучасні дослідження людей працюють саме з цими багатовимірними процесами. Метааналіз 2024 року, що охопив 174 дослідження та 22 914 дітей, виявив стабільний позитивний зв’язок між чутливістю доглядальника і безпечністю дитячої прив’язаності. Це вже інший рівень доказів: не одна лабораторна змінна у макак, а великий корпус спостережень за людськими діадами.
Гарлоу і Джон Боулбі: взаємний вплив
Гарлоу часто помилково називають автором або засновником теорії прив’язаності. Історичні джерела показують цікавішу картину.
Джон Боулбі створював теоретичну модель людської прив’язаності, спираючись на клінічні спостереження, психоаналіз, етологію, еволюційне мислення та дані про розлуку дітей із доглядальниками. Гарлоу будував контрольовані експериментальні моделі на макаках. З 1957 року і до середини 1970-х вони підтримували тісний науковий контакт, листувалися та брали участь у спільних наукових зустрічах.
Історики психології Френк ван дер Горст, Гелен ЛеРой і Рене ван дер Веер показали за архівними матеріалами, що вплив був двостороннім. Боулбі використовував експериментальні результати Гарлоу як незалежну підтримку своїх аргументів проти простого пояснення прив’язаності через годування. Гарлоу, зі свого боку, читав Боулбі та переносив частину питань про материнську розлуку в експериментальну програму приматів.
У першому томі Attachment and Loss Боулбі докладно обговорював результати з тканинними й дротяними сурогатами. Історичний аналіз також показує, що вже 1958 року він посилався на тоді ще не опубліковані матеріали Гарлоу.
Тому точна формула така: Гарлоу не заснував теорію прив’язаності, але його експериментальна програма стала важливим джерелом даних для її раннього розвитку. Водночас Джон Боулбі вплинув на напрям подальших досліджень самого Гарлоу.
Мері Ейнсворт і межа між Гарлоу та людською психологією
Ще одна поширена помилка — перескочити від макак Гарлоу одразу до типів людської прив’язаності. Так губиться головний емпіричний міст.
Мері Ейнсворт досліджувала реальні взаємодії матерів і дітей в Уганді та Балтиморі, розвивала поняття чутливості доглядальника й разом із колегами створила процедуру «Незнайома ситуація». Саме ця людська дослідницька традиція дала операціоналізацію безпечної, уникаючої та амбівалентної/резистентної прив’язаності, а пізніше інші дослідники додали дезорганізовану класифікацію.
Гарлоу не створював ці класифікації. Його внесок лежить на іншому рівні: він експериментально показав на приматах, що близькість і пошук контакту не можна вивести лише з харчового підкріплення, і досліджував наслідки різкого збіднення раннього соціального середовища.
Соціальна депривація та тотальна ізоляція
Пізня програма Гарлоу стала значно жорсткішою. Дослідники вивчали не лише відсутність біологічної матері, а різні ступені соціальної депривації: обмеження контакту з ровесниками, материнську розлуку, ізольоване вирощування та тотальну соціальну ізоляцію.
У статті Total Social Isolation in Monkeys 1965 року Гарлоу, Роберт Додсворт і Маргарет К. Гарлоу описали поведінкові наслідки тотальної ізоляції макак. Такі процедури були спрямовані на створення контрольованої моделі тяжкого порушення соціального розвитку. Після повернення в соціальне середовище тварини демонстрували глибокі порушення взаємодії, страх, відсторонення та повторювані атипові форми поведінки.
Ця лінія стала одним із джерел уявлення про ранній соціальний досвід як необхідну умову нормального розвитку приматів. Вона також стала центральним предметом етичної критики Гарлоу.
У 1970-х лабораторія намагалася створювати моделі депресивної поведінки у макак. Саме з цією пізньою програмою пов’язана відома назва «pit of despair» — «яма відчаю», яку часто виривають із контексту й ретроспективно приклеюють до всіх дослідів Гарлоу. Це окрема пізня лінія, а не назва класичного експерименту з тканинною і дротяною сурогатними «матерями».
Етика експериментів Гарлоу
Етична оцінка робіт Гарлоу є невіддільною від їхнього історичного значення. Частина експериментів навмисно створювала для соціальних тварин тривалу депривацію, страх або ізоляцію, а отже завдавала суттєвого страждання. Саме конкретні процедури, а не драматична лексика, роблять цю проблему серйозною.
Сучасні правила досліджень із тваринами побудовані на значно формалізованішому контролі. Чинні рекомендації Американської психологічної асоціації вимагають чіткої наукової мети, оцінки співвідношення користі й шкоди, розгляду альтернатив, мінімізації кількості тварин, зменшення болю й дистресу та попереднього розгляду протоколу відповідним комітетом з догляду і використання тварин. Вони прямо відсилають до принципів 3R: Replacement, Reduction, Refinement — заміна, скорочення і вдосконалення процедур.
Тому сучасна оцінка спадщини Гарлоу має дві одночасні частини. Його досліди змінили історію психології прив’язаності та соціального розвитку приматів. Частина методів цієї програми створювала страждання, яке сьогодні вимагало б набагато жорсткішого обґрунтування, нагляду і мінімізації.
Наукова цінність результату не скасовує питання про ціну його отримання. Етична критика, своєю чергою, не перетворює історичний результат на неіснуючий. Для канону психології важливо утримувати обидва твердження одночасно.
Що залишилося від Гарлоу в сучасній науці
У сучасній психології спадщина Гарлоу живе не як готова «теорія Гарлоу», а як кілька історично важливих зрушень.
По-перше, його ранні роботи з навчальними установками (learning sets) показали, що навчання може змінювати сам спосіб подальшого навчання. Ця ідея залишається помітною в історії порівняльної психології та когнітивних досліджень.
По-друге, експеримент із сурогатними «матерями» став одним із найчистіших історичних заперечень тези, що ранній зв’язок із доглядальником є просто побічним продуктом годування.
По-третє, роботи Гарлоу допомогли зробити соціальні стосунки приматів повноправним предметом контрольованого експерименту.
По-четверте, його контакт із Боулбі показує, як різні наукові традиції можуть взаємно посилювати одна одну: клінічні спостереження за людьми породжують питання для тваринної моделі, а експериментальні дані повертаються в теорію як перевірка окремих механізмів.
І нарешті, історія Гарлоу стала одним із важливих прикладів того, чому психологія потребує не лише методологічної винахідливості, а й етичних меж експериментування.
Гарлоу, Боулбі та Ейнсворт: як розрізняти їхній внесок
Найпростіша карта виглядає так.
Гаррі Гарлоу — експериментальна психологія приматів; навчальні установки (learning sets); контактний комфорт; сурогатні «матері»; депривація й ізоляція.
Джон Боулбі — теоретичне ядро теорії прив’язаності, еволюційна й етологічна модель поведінкової системи прив’язаності, безпечна база, розлука та втрата.
Мері Ейнсворт — польові й домашні спостереження за діадами мати–дитина, чутливість доглядальника, «Незнайома ситуація», емпіричні патерни дитячої прив’язаності.
Разом ці програми утворили значну частину історичного фундаменту сучасної науки про прив’язаність, але вони не є взаємозамінними.
Основні праці Гаррі Гарлоу
The Formation of Learning Sets, 1949. Psychological Review, 56(1), 51–65. DOI 10.1037/h0062474. Ключова робота раннього когнітивного періоду Гарлоу про формування загальних стратегій навчання.
The Nature of Love, 1958. American Psychologist, 13, 673–685. DOI 10.1037/h0047884. Президентська адреса APA, у якій Гарлоу представив програму досліджень сурогатних «матерів» і контактного комфорту.
Affectional Responses in the Infant Monkey, 1959. Harry F. Harlow і Robert R. Zimmermann. Science, 130(3373), 421–432. DOI 10.1126/science.130.3373.421. Розгорнута наукова публікація про прив’язаність немовлят макак до неживих сурогатів.
Total Social Isolation in Monkeys, 1965. Harry F. Harlow, Robert O. Dodsworth і Margaret K. Harlow. Proceedings of the National Academy of Sciences, 54(1), 90–97. DOI 10.1073/pnas.54.1.90. Одна з ключових публікацій пізньої програми соціальної ізоляції.
Підсумок
Гаррі Гарлоу увійшов у психологію завдяки здатності перетворювати великі й нечіткі питання на експериментальні задачі. Спочатку це було питання про інтелект: чи може примат засвоїти не окрему відповідь, а спосіб учитися. Потім — питання про прив’язаність: чи є близькість лише наслідком годування. Пізніше — питання про те, що відбувається, коли соціальний контакт радикально обмежити.
Найстійкіший результат його знаменитих дослідів полягає не у формулі «дотик важливіший за їжу» і тим більше не у спробі перенести поведінку макак безпосередньо на дітей. Гарлоу показав, що соціальну прив’язаність приматів потрібно вивчати як самостійну систему поведінки. Цей експериментальний зсув зустрівся з теорією Джона Боулбі та людськими дослідженнями Мері Ейнсворт — і разом вони змінили наукову мову, якою психологія говорить про ранні стосунки.
Для подальшого читання дивіться теорію прив’язаності, персональний хаб Джона Боулбі, матеріал про Мері Ейнсворт, процедуру «Незнайома ситуація» та статтю про внутрішні робочі моделі прив’язаності.