Віктимологія: що це, що вивчає і як психологія пояснює віктимізацію

14 годин тому

Читати 15 хв

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 6 жовтня 2026 · Редакційна політика

Віктимологія — це міждисциплінарна галузь знань про людей і групи, які зазнають шкоди, про процеси віктимізації, умови та фактори ризику, наслідки пережитого, реакції соціального оточення й інституцій, а також про способи запобігання повторній шкоді та підтримки постраждалих. У кримінально-правовому контексті вона передусім досліджує жертв кримінальних правопорушень, їхній досвід, взаємодію з правопорушником і системою правосуддя. У ширшому розумінні предмет віктимології може охоплювати й інші форми заподіяної людині або спільноті шкоди. У психології та права цей напрям пов’язаний із ширшою юридичною психологією, зберігаючи власний міждисциплінарний предмет.

Сучасне професійне розуміння віктимології є міждисциплінарним: World Society of Victimology прямо пов’язує цю сферу з порівняльними та міждисциплінарними дослідженнями, практикою допомоги потерпілим і розвитком їхніх прав. Тому віктимологію некоректно зводити до пошуку «рис жертви». Її предмет включає подію, контекст, дії особи, яка завдає шкоди, соціальні й структурні умови, наслідки, доступ до допомоги та реакцію системи.

Ключова межа цієї статті: фактор ризику ≠ причина конкретного правопорушення ≠ відповідальність постраждалої людини. Віктимізація описує факт або процес заподіяння шкоди. Вона не створює моральної чи юридичної відповідальності за дії іншої особи й не доводить існування «віктимного типу особистості».

Коротко: що саме вивчає віктимологія

Віктимологія ставить кілька груп запитань одночасно. Вона досліджує, хто і за яких обставин частіше зазнає певних форм шкоди; як виникають і повторюються ситуації віктимізації; як на досвід впливають стосунки влади, залежності та доступу; які психологічні, соціальні й матеріальні наслідки має пережите; як люди повідомляють про подію і звертаються по допомогу; як реагують поліція, суд, медицина, соціальні служби, родина та спільнота; які інституційні дії зменшують або, навпаки, збільшують додаткову шкоду.

Подія віктимізації: що сталося, яка шкода завдана, в якому контексті й ким.
Розподіл ризику: які ситуаційні, стосункові, соціальні та індивідуальні фактори пов’язані з підвищеною імовірністю певної віктимізації.
Повторюваність: чому нові епізоди можуть концентруватися в частини людей, сімей, установ, територій або соціальних груп.
Психологічний досвід: страх, безпорадність, сором, гнів, посттравматичні реакції, зміни довіри, почуття контролю та безпеки.
Повідомлення і допомога: що сприяє або перешкоджає зверненню до поліції, медицини, психологічної чи соціальної підтримки.
Реакції оточення й інституцій: підтримка, недовіра, стигматизація, звинувачення, повторні опитування, захист, інформування та процесуальна участь.
Запобігання і відновлення: як змінювати середовище, процедури, сервіси та політику, щоб зменшувати ризик первинної, повторної й вторинної шкоди.

Саме цей широкий предмет відрізняє сучасну віктимологію від старої схеми, у якій дослідницьку увагу легко було звести до питання «що в самій жертві зробило її жертвою». Така постановка питання систематично втрачає дії правопорушника, нерівність сил, ситуацію, інституції та структурні умови.

Віктимологія, кримінологія, психологія і право: як поділено предмет

Кримінальна віктимологія історично розвивалася поруч із кримінологією. Кримінологічний аналіз описує закономірності правопорушень, правопорушників, потерпілих, середовища та запобігання. Психологія додає знання про сприйняття загрози, стресові реакції, пам’ять, прийняття рішень у ситуації обмеженого вибору, посттравматичні наслідки, довіру, сором, самозвинувачення, соціальну підтримку та звернення по допомогу. Право визначає процесуальні статуси, права, обов’язки, стандарти доказування й рішення компетентних органів.

Ці рівні не замінюють один одного. Психологічне дослідження не встановлює юридичну винуватість. Процесуальний статус потерпілого не є клінічним діагнозом. Результат психологічного опитувальника не встановлює факту правопорушення. Кримінологічний фактор ризику не є точним прогнозом долі конкретної людини.

Широке і вузьке розуміння віктимології

У вузькому значенні йдеться про кримінальну віктимологію — дослідження потерпілих від кримінальних правопорушень і процесів, що пов’язані з кримінальною віктимізацією. У широкому значенні віктимологія охоплює значно ширший спектр заподіяної шкоди, включно з наслідками зловживання владою, війни, катастроф, дискримінації та інших подій. У практиці важливо щоразу називати, про який саме тип віктимізації йдеться: фактори ризику крадіжки, кіберзлочину, домашнього насильства, сексуального насильства або воєнного злочину різні й не повинні механічно переноситися з однієї сфери на іншу.

Основні поняття: жертва, потерпілий, віктимізація і віктимність

Жертва і постраждала людина

У міжнародному правозахисному контексті Декларація ООН про основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою описує жертв через завдану шкоду — фізичну або психічну травму, емоційні страждання, економічні втрати чи істотне порушення фундаментальних прав. У психологічній та допоміжній комунікації часто доречно говорити «постраждала людина» або «людина, яка пережила насильство», щоб не перетворювати пережиту подію на постійну ідентичність.

Потерпілий як процесуальний статус

В українському кримінальному процесі «потерпілий» — юридичний термін. Частина перша статті 55 Кримінального процесуального кодексу України визначає, хто може бути потерпілим у кримінальному провадженні, а частина друга пов’язує виникнення прав і обов’язків потерпілого з поданням відповідної заяви. Тому психологічний факт пережитої шкоди, віктимологічне поняття жертви і процесуальний статус потерпілого слід розрізняти.

Віктимізація

Віктимізація — це заподіяння людині або групі шкоди та процес, у якому вони стають об’єктом правопорушення, насильства, зловживання владою чи іншої досліджуваної форми шкоди. У кримінальній віктимології термін пов’язаний передусім із кримінальними правопорушеннями. Важлива точність: віктимізація описує подію та її наслідки, а не «перетворення характеру» людини на певний психологічний тип.

Віктимність

Віктимність — окремий концепт, яким у різних традиціях позначають уразливість або сукупність факторів, пов’язаних із ризиком віктимізації. На Українському психологічному ХАБі цей термін має власного канонічного власника: «Віктимність: що це, віктимізація, фактори ризику та звинувачення жертви». Тут достатньо зафіксувати головну межу: віктимність не є психіатричним діагнозом, не описує «тип людини-жертви» і не переносить відповідальність за шкоду з того, хто її завдав, на того, хто постраждав.

Первинна, повторна і вторинна віктимізація

Первинна віктимізація

Первинною віктимізацією зазвичай називають безпосередню шкоду від початкової події: нападу, пограбування, шахрайства, насильства, переслідування, експлуатації або іншого правопорушення. Її наслідки можуть бути фізичними, психологічними, соціальними, фінансовими та правовими. Психологічна реакція залежить від типу й тяжкості події, попереднього досвіду, доступу до підтримки, безпеки після події та багатьох інших умов; сам факт віктимізації не означає автоматичного виникнення психічного розладу.

Повторна віктимізація

Повторна віктимізація, або ревіктимізація, означає новий епізод віктимізації після попереднього. Це може бути повторне насильство тією самою особою, нова віктимізація іншим правопорушником або повторення певного виду шкоди в іншому контексті. Новий епізод є реальною новою подією; його не слід зводити до «повторного переживання» старої травми.

Дослідження повторної віктимізації показують множинність пов’язаних факторів. У метааналізі щодо повторного насильства з боку інтимного партнера Bellot та співавтори, 2024 виявили зв’язки з попереднім насильством, характеристиками поточної ситуації та низкою психологічних і поведінкових показників; величина й сталість окремих асоціацій різнилися між дослідженнями. Систематичний огляд Cividanes, Mello & Mello, 2019 також показує взаємозв’язок сексуальної ревіктимізації та посттравматичного стресового розладу. Ці дані описують асоціації на рівні груп і не доводять, що симптоми конкретної людини «спричинили» нове насильство.

Вторинна віктимізація

Вторинна віктимізація — це додаткова шкода, що виникає не від первинного правопорушення як такого, а внаслідок подальших реакцій людей, установ або процедур. Вона може бути пов’язана зі звинуваченням постраждалої людини, принизливим або недовірливим ставленням, непотрібним повторенням болісних розповідей, порушенням приватності, відсутністю інформації, процесуальною непередбачуваністю чи іншими діями, які посилюють безпорадність і дистрес.

Чинний у ЄС консолідований текст Директиви 2012/29/ЄС про права, підтримку та захист жертв злочинів прямо використовує поняття secondary and repeat victimisation та вимагає індивідуального оцінювання потреб у захисті. Це важливе розрізнення: повторна віктимізація — нова подія заподіяння шкоди, вторинна — додаткова шкода від реакції середовища або системи.

Вторинна віктимізація може спричинити або посилити травматичний стрес, але вона не тотожна ретравматизації. Ретравматизація описує реактивацію або повторне переживання травматичного стресу; вторинна віктимізація описує джерело нової додаткової шкоди в соціальній чи інституційній взаємодії. Докладне розрізнення дивіться у статті «Ретравматизація: що це, як виникає і як зменшити ризик повторної травматизації».

Полівіктимізація

Полівіктимізацією називають досвід кількох різних форм віктимізації, а не просто багаторазове повторення одного типу події. Найбільше цей концепт розроблений у дослідженнях дітей та підлітків. Він корисний тим, що нагадує: різні види насильства й іншої шкоди часто накопичуються, а оцінювання лише одного епізоду може приховувати ширший контекст ризику. Водночас визначення й методи вимірювання полівіктимізації відрізняються між дослідженнями, тому цей термін потребує операціональної точності.

Як психологія пояснює віктимізацію

Психологічне пояснення віктимізації не зводиться до особистості постраждалої людини. Для більшості реальних ситуацій точнішою є багаторівнева модель, у якій поєднуються дії правопорушника, характер стосунків, доступ і можливості для завдання шкоди, соціальне середовище, структурні умови, попередній досвід, психологічний стан і доступ до захисту. Різні типи віктимізації мають різні механізми, тому універсальної формули «чому люди стають жертвами» не існує.

1. Дії особи, яка завдає шкоди, і асиметрія влади

У міжособистісному насильстві центральною причинною ланкою є поведінка того, хто чинить насильство. Контроль ресурсів, погрози, ізоляція, переслідування, маніпуляція залежністю, доступ до постраждалої людини та ескалація можуть суттєво обмежувати її реальні варіанти дій. Питання «чому вона не пішла?» часто пропускає питання «які саме механізми робили вихід небезпечним, дорогим або практично недоступним?».

2. Сприйняття загрози й рішення в умовах стресу

За гострої загрози увага, пам’ять, оцінка варіантів і поведінкова реакція змінюються. Людина може протистояти, тікати, завмирати, підкорятися вимогам, шукати спосіб зменшити ескалацію або діяти непослідовно з погляду стороннього спостерігача. Такі реакції не є тестом на правдивість і не визначають юридичне значення події. Те, що після події здається «очевидним правильним рішенням», могло бути недоступним у момент небезпеки через інформаційні, фізичні або владні обмеження.

3. Попередній досвід і повторна віктимізація

Попередня віктимізація є одним із найстійкіших маркерів підвищеного ризику нової віктимізації в низці доменів, але цей зв’язок має кілька можливих шляхів. Можуть зберігатися той самий правопорушник і доступ до постраждалої людини; незмінними можуть лишатися небезпечне середовище, економічна залежність або соціальна ізоляція; наслідки попереднього насильства можуть ускладнювати оцінювання ризику чи доступ до допомоги; інституційна бездіяльність може залишати джерело загрози недоторканим. Жоден із цих механізмів не робить постраждалу людину відповідальною за новий акт насильства.

4. Психологічні симптоми як наслідок і можливий маркер ризику

Депресивні, тривожні та посттравматичні симптоми можуть бути наслідком віктимізації. У деяких лонгітюдних дослідженнях вони також пов’язані з подальшим ризиком повторної міжособистісної віктимізації. Такий зв’язок не можна читати як просту причинну стрілку «ПТСР → нове насильство»: психічний стан, умови життя, характер стосунків і доступ правопорушника взаємодіють, а напрям причинності може бути двобічним. Для конкретної людини статистична асоціація не перетворюється на індивідуальний прогноз.

5. Реакція оточення після розкриття події

Після насильства важливим психологічним фактором стає те, як реагують інші люди. Систематичний огляд і метааналіз Dworkin, Brill & Ullman, 2019 об’єднав дані 51 дослідження міжособистісного насильства і показав, що негативні соціальні реакції на розкриття — зокрема контролюючі реакції, відволікання від досвіду людини та поводження з нею як із «іншою» — пов’язані з тяжчою психопатологічною симптоматикою. Це не означає, що будь-яка невдала фраза спричиняє психічний розлад, але показує, що соціальна відповідь є частиною післяподієвого середовища відновлення.

Систематичний огляд Ullman, 2023 щодо реакцій на розкриття сексуального насильства та насильства з боку інтимного партнера також показує, що люди отримують як підтримувальні, так і негативні реакції, а їхній розподіл пов’язаний із соціальними, демографічними та контекстуальними факторами. Практичний висновок полягає в необхідності зменшувати стигматизацію, примус і звинувачення, а не оцінювати, наскільки «правильно» постраждала людина поводиться після події.

6. Соціальні й структурні умови

Ризик віктимізації формується також поза межами індивідуальної психології. Війна й переміщення, бідність, бездомність, дискримінація, залежність від догляду, інституційне проживання, робота в небезпечному середовищі, слабкий доступ до правосуддя, нерівний контроль ресурсів, цифрова вразливість або відсутність безпечних каналів допомоги можуть змінювати імовірність контакту з небезпекою та можливість уникнути її. Тому коректна віктимологічна профілактика має працювати і з середовищем, і з інституціями, а не лише з поведінкою потенційної жертви.

Фактор ризику не дорівнює провині

У віктимології доводиться одночасно утримувати дві істини. По-перше, ризик віктимізації розподілений нерівномірно: певні ситуації, стосунки, види діяльності, території та індивідуальні обставини статистично пов’язані з вищою ймовірністю шкоди. По-друге, наявність фактора ризику не створює відповідальності за правопорушення. Відповідальність за навмисне насильство або інше протиправне діяння визначається діями правопорушника та правом, а не тим, чи могла постраждала людина передбачити небезпеку або діяти інакше.

Коли аналіз ризику перетворюється на моральне пояснення «сама спровокувала», «не так одяглася», «не пішла раніше», «знову обрала не того партнера», відбувається підміна причинного аналізу оцінкою постраждалої людини. Цей механізм окремо розглядаємо у статті «Звинувачення жертви: чому відповідальність за шкоду іноді перекладають на постраждалу людину».

Чи існує «віктимна поведінка»

Термін «віктимна поведінка» присутній у частині кримінологічної та психологічної літератури, але без контексту він легко створює хибне враження, ніби поведінка постраждалої людини є загальною причиною насильства. Науково коректніше описувати конкретну поведінку, конкретну ситуацію й конкретний механізм ризику: наприклад, розкриття персональних даних шахраю, повторний контакт із переслідувачем через спільну дитину, нічна робота на ізольованій території або залежність від кривдника в житлі та фінансах.

Поведінка може змінювати експозицію до певної загрози, але її значення залежить від контексту. Той самий вчинок в одному середовищі нейтральний, а в іншому пов’язаний із ризиком. Крім того, ризик може залишатися високим навіть за максимально обережної поведінки, якщо джерело небезпеки має значну владу, доступ або ресурси. Тому універсальні типології «пасивних», «провокуючих» чи «схильних бути жертвами» людей мають слабку пояснювальну цінність і високий ризик звинувачення жертви.

Як віктимологія досліджує віктимізацію

Віктимологія використовує кілька типів даних, і жоден із них не дає повної картини сам по собі. Поліцейська та судова статистика добре відображає зареєстровані події й процесуальні дії, але не охоплює випадки, про які не повідомили або які не були зареєстровані. Опитування віктимізації дозволяють оцінювати досвід населення незалежно від звернення до поліції, але залежать від вибірки, формулювання запитань, пам’яті респондентів і готовності повідомляти про чутливий досвід.

У спільному Manual on Victimization Surveys UNODC та UNECE підкреслено відмінність між поліцейськими адміністративними даними й опитуваннями потерпілих: поліція бачить лише повідомлені та зареєстровані інциденти, тоді як опитування можуть охоплювати незареєстрований досвід, але мають похибки вибірки, пригадування, нереспондентності й класифікації. Саме поєднання джерел дозволяє краще оцінювати латентну віктимізацію та повторюваність.

Кількісні дослідження

Кількісні дослідження оцінюють поширеність, частоту, повторюваність, фактори ризику, наслідки та використання сервісів. Сильні дизайни відрізняють асоціацію від причинності, враховують змішані фактори й часову послідовність. Для повторної віктимізації особливо важливі лонгітюдні дослідження: поперечне дослідження може показати, що ПТСР і повторне насильство пов’язані, але не визначає, що було причиною, а що наслідком.

Якісні дослідження

Інтерв’ю та інші якісні методи дають те, чого часто не видно в статистиці: як люди описують контроль, страх, бар’єри звернення по допомогу, взаємодію з поліцією й судом, досвід недовіри або підтримки, відновлення почуття безпеки та автономії. Якісні результати не дають популяційної частоти, зате допомагають зрозуміти механізми й контекст.

Адміністративні й процесуальні дані

Записи поліції, судів, медичних і соціальних служб дозволяють аналізувати траєкторію випадків і роботу системи. Їх не можна ототожнювати з реальною поширеністю віктимізації: на потрапляння випадку в реєстр впливають готовність людини повідомити, доступність установи, правова кваліфікація, правила обліку та інституційна практика.

Вторинна віктимізація і система правосуддя

Контакт із системою правосуддя може бути джерелом захисту, інформації, визнання шкоди й відновлення прав. Водночас процедури здатні створювати додаткове навантаження, особливо коли людина не розуміє, що відбуватиметься далі, змушена багаторазово повторювати подробиці, стикається з недовірою або зневажливими припущеннями, не має приватності чи доступних способів участі. Звідси сучасний акцент на інформуванні, індивідуальному оцінюванні потреб, спеціальних заходах захисту та чутливій професійній комунікації.

У серпні 2026 року Дослідницька служба Верховної Ради України окремо проаналізувала наближення українського законодавства до права ЄС у сфері прав потерпілих. Серед ключових тем довідки прямо названо вторинну та повторну віктимізацію, індивідуальне оцінювання потерпілих, спеціальні заходи захисту, реферальний механізм і відшкодування шкоди. Це показує, що категорії віктимології в Україні мають не лише академічне, а й актуальне інституційне значення.

Чому багаторазове опитування може бути проблемою

Повторне повернення до події інколи процесуально необхідне, але кожне зайве повторення може збільшувати виснаження, сором, відчуття втрати контролю й недовіру до системи. Для дітей, людей після сексуального насильства, катувань, домашнього насильства або інших тяжких подій важливі чітке пояснення процедури, мінімізація непотрібного дублювання, приватність і професійна комунікація. Це не означає, що будь-яке повторне інтерв’ю є шкідливим; значення мають необхідність, спосіб проведення, кількість повторів і контрольованість ситуації для людини.

Підтримка не дорівнює підтвердженню всіх тверджень

Травмоінформоване й поважне ставлення сумісне з неупередженим розслідуванням. Підтримка означає безпечну комунікацію, інформацію про права, повагу до гідності й уникнення зайвої шкоди. Вона не вимагає від психолога, поліцейського чи суду наперед приймати юридичний висновок про винуватість конкретної особи. Так само процесуальна перевірка фактів не потребує приниження, звинувачення або психологічного тиску на потерпілу людину.

Віктимологія і психологічна травма: це не одне й те саме

Віктимізація може бути травматичною, але ці поняття не збігаються. Крадіжка, шахрайство або майнова шкода можуть мати значні психологічні наслідки без формування посттравматичного стресового розладу. І навпаки, психологічна травма може виникати після подій, які взагалі не є кримінальною віктимізацією. Тому віктимологічний аналіз відповідає на питання про шкоду, контекст, права, ризик і реакції системи, а клінічне оцінювання — на питання про симптоми, функціонування та можливий психічний розлад.

Сильний дистрес після насильства не є доказом юридичної достовірності повідомлення, а відсутність видимого дистресу не спростовує подію. Люди реагують дуже по-різному. Клінічні симптоми потребують клінічної оцінки, юридичні факти — доказового процесу, а віктимологічні закономірності — популяційного й контекстуального аналізу.

Віктимологічна профілактика без перекладання відповідальності

Профілактика віктимізації має сенс тоді, коли вона зменшує реальний ризик і не перетворює безпеку на моральний обов’язок потенційної жертви «ніколи не помилятися». Людям можна давати практичні знання про цифрову безпеку, розпізнавання шахрайських схем, планування виходу з насильницьких стосунків або безпечні способи звернення по допомогу. Але індивідуальні навички є лише одним рівнем профілактики.

Рівень правопорушника: виявлення, стримування, обмеження доступу до потенційних потерпілих, відповідальність і робота з повторним правопорушенням.
Рівень стосунків: зменшення примусу й залежності, безпечні канали повідомлення, захист дітей та інших залежних осіб.
Рівень середовища: безпечний дизайн просторів і цифрових систем, контроль доступу, освітлення, модерація, захист персональних даних, організаційні процедури.
Рівень інституцій: доступні поліція, медицина, правнича й психологічна допомога, індивідуальне оцінювання потреб, конфіденційність і координація сервісів.
Рівень суспільства: зменшення стигми та дискримінації, доступ до ресурсів, правова культура, протидія нормалізації насильства й експлуатації.

Такий підхід залишає місце для практичної безпеки й водночас точно розподіляє відповідальність: людина може зменшувати ризик, але відповідальність за правопорушення належить тому, хто його вчиняє, а обов’язок створювати безпечні процедури — також установам і суспільству.

Допомога після віктимізації

Потреби після віктимізації різняться. Для однієї людини першочерговою буде фізична безпека, для іншої — медична допомога, правнича консультація, житло, фінансова підтримка, захист від переслідування, психологічна допомога або просто зрозуміла інформація про наступні кроки. Віктимологічно грамотна допомога починається не з типології «яка це жертва», а з індивідуального оцінювання шкоди, ризиків, ресурсів, побажань і бар’єрів.

Декларація ООН про основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою закріплює орієнтир на матеріальну, медичну, психологічну й соціальну допомогу, інформування про доступні сервіси та підготовку працівників поліції, правосуддя, охорони здоров’я й соціальних служб до потреб потерпілих. Для віктимології це принципово: реакція після події є частиною предмета дослідження, а не зовнішнім «додатком» до факту злочину.

Чого зазвичай потребує якісна комунікація

Пояснити, що відбувається зараз і який наступний крок.
Запитувати згоду там, де процедура дозволяє вибір, і чітко пояснювати межі цього вибору.
Не вимагати демонстрації «правильних» емоцій як умови довіри або допомоги.
Не перетворювати рекомендації з безпеки на ретроспективне звинувачення за те, що людина не зробила їх раніше.
Зменшувати непотрібне повторення подробиць і забезпечувати приватність.
Називати доступні правничі, медичні, психологічні та соціальні ресурси без примусу скористатися конкретним шляхом.

Відновлення, відповідальність і відновна справедливість

Після правопорушення психологічне відновлення і юридичне реагування можуть перетинатися, але залишаються різними процесами. Для частини людей важливі безпека й дистанція від правопорушника, для інших — участь у процесі, визнання шкоди, компенсація, отримання інформації або можливість бути почутими. Відновлення не має одного універсального сценарію й не вимірюється готовністю пробачити, примиритися або брати участь у діалозі.

Окремий підхід, який працює з питаннями шкоди, відповідальності, участі та відновлення, — відновна справедливість. Її не слід подавати як обов’язковий шлях для кожного потерпілого або як заміну безпеці та законним процесуальним гарантіям. Віктимологічна перспектива вимагає враховувати волю людини, нерівність сил, ризик повторної шкоди та реальні умови добровільності.

Що віктимологія не може встановити

Віктимологічне знання корисне для розуміння закономірностей, профілактики та організації допомоги. Воно не створює психологічного «детектора істини» і не замінює експертизу, клінічну діагностику чи судове рішення.

Віктимологія не встановлює винуватість конкретної особи.
Фактор ризику не доводить, що конкретна людина неминуче стане жертвою або що вона «схильна» до цього.
Психологічна реакція після події не доводить і не спростовує факт правопорушення.
Результат тесту не встановлює правдивість повідомлення, процесуальний статус або юридичну достовірність доказу.
Психічний розлад не є поясненням того, чому людина «спричинила» власну віктимізацію.
Відсутність психічного розладу не означає відсутності шкоди.
Повторна віктимізація не доводить існування «патологічного вибору жертви».
Віктимологічна оцінка не може точно передбачити окрему майбутню подію.

Окрема forensic-межа стосується пам’яті. Потерпіла людина може бути очевидцем події, але пам’ять очевидця не дорівнює юридичній правдивості, а помилка пам’яті не дорівнює брехні. Про це докладно — у матеріалі «Пам’ять очевидців: чому щирий спогад може бути неточним і як зменшують навіювання».

Український контекст: від терміна до прав потерпілих

Для України віктимологія сьогодні має подвійне значення. Вона залишається науковою рамкою для дослідження віктимізації, але її поняття дедалі безпосередніше входять у мову прав потерпілих, захисту від повторної та вторинної віктимізації, індивідуального оцінювання потреб і міжвідомчої допомоги. Це особливо важливо в умовах великої кількості людей, які пережили воєнні злочини, переміщення, насильство, втрату майна та інші форми шкоди.

Водночас науковий термін не слід використовувати для автоматичної правової кваліфікації. Віктимолог може описувати закономірності й потреби; психолог — оцінювати психологічний стан у межах своєї компетенції; слідчий, прокурор і суд працюють із процесуальними фактами та правовими рішеннями. У системі допомоги ці ролі мають взаємодіяти, а не підміняти одна одну.

Поширені запитання

Віктимологія — це психологія чи кримінологія?

Віктимологія є міждисциплінарною сферою. Кримінальна віктимологія тісно пов’язана з кримінологією, але сучасні дослідження використовують також психологію, соціологію, право, громадське здоров’я, статистику, соціальну роботу та дослідження політики. Психологія пояснює частину механізмів і наслідків, але не вичерпує предмет.

Віктимізація і віктимність — це одне й те саме?

Ні. Віктимізація — подія або процес заподіяння шкоди. Віктимність — поняття про вразливість або фактори, пов’язані з ризиком віктимізації. Віктимність не є діагнозом і не означає, що людина відповідальна за те, що з нею сталося.

Чи можна визначити «типову жертву» за характером?

Надійної універсальної психологічної типології, яка дозволяла б визначати «людей-жертв» і прогнозувати віктимізацію за характером, немає. Ризик залежить від конкретного виду шкоди, правопорушника, стосунків, середовища, структурних умов і доступу до захисту. Окремі психологічні характеристики можуть статистично корелювати з певними видами ризику, але вони не створюють єдиного «віктимного типу».

Чи означає повторна віктимізація, що людина повторює одну й ту саму помилку?

Ні. Повторна віктимізація може мати багато механізмів: тривалий доступ того самого кривдника, залежність, економічні або житлові бар’єри, переслідування, небезпечне середовище, наслідки попередньої травми, брак ефективного захисту. Формула «сама знову обрала це» є пояснювально бідною і часто побудованою на звинуваченні жертви.

Чим вторинна віктимізація відрізняється від ретравматизації?

Вторинна віктимізація — додаткова шкода від реакцій людей або інституцій після первинної події. Ретравматизація — реактивація чи повторне переживання травматичного стресу. Вони можуть збігатися в одній ситуації, але описують різні процеси: джерело додаткової шкоди та психологічну реакцію на травматичний досвід.

Чи всі потерпілі розвивають ПТСР?

Ні. Після віктимізації можливі дуже різні реакції: від короткочасного дистресу до тривалих посттравматичних, депресивних, тривожних або інших симптомів. Частина людей не розвиває психічного розладу. Діагноз ПТСР встановлюють за визначеними клінічними критеріями, а не за самим фактом тяжкої події.

Чи може обережніша поведінка зменшити ризик?

У деяких конкретних ситуаціях — так: наприклад, захист облікових записів знижує окремі цифрові ризики, а план безпеки може допомогти людині в умовах переслідування або домашнього насильства. Але жодна поведінка не гарантує безпеки, і невиконання рекомендацій не переносить відповідальність за правопорушення на постраждалу людину. Ефективна профілактика поєднує індивідуальні, середовищні, інституційні та правові заходи.

Чи є «потерпілий» просто юридичним словом для «жертви»?

У повсякденній мові ці слова можуть перетинатися, але в кримінальному процесі «потерпілий» має конкретний процесуальний зміст. Людина може описувати пережиту шкоду психологічно ще до оформлення процесуального статусу, а юридичне рішення про права й статуси належить до правової процедури.