Імре Лакатош: біографія, дослідницькі програми та методологія психологічної науки
Оновлено: 7 днів тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 10 вересня 2026 · Редакційна політика
Імре Лакатош (Imre Lakatos; 9 листопада 1922, Дебрецен — 2 лютого 1974, Лондон) — угорсько-британський філософ математики й науки, один із найвпливовіших методологів науки другої половини ХХ століття. Його головна ідея полягала в тому, що науку варто оцінювати в русі: не за долею однієї гіпотези після одного експерименту, а за тим, як упродовж часу розвивається ціла дослідницька програма, які нові передбачення вона породжує і чи знаходять вони емпіричне підтвердження.
Для психології Лакатош важливий передусім як автор метаметодології. Він створив загальну модель наукової раціональності, а психологи й методологи психології застосували її до проблем перевірки теорій, статистичної значущості, реплікації, допоміжних припущень і накопичення знання. Саме тому його концепція залишається живою в сучасних дискусіях про те, як відрізнити продуктивний розвиток психологічної теорії від нескінченного пристосування пояснень до вже відомих результатів.
Коротко: що приніс Імре Лакатош у науку
Лакатош переніс центр методологічної оцінки з окремої теорії на послідовність взаємопов’язаних теорій — науково-дослідницьку програму. Така програма має відносно стійке тверде ядро основних припущень, захисний пояс допоміжних гіпотез і евристики, що спрямовують подальші дослідження. Важливим стає напрям руху програми: вона прогресує, коли зміни теорії ведуть до нового емпіричного змісту й успішних нових передбачень; вона дегенерує, коли зміни дедалі більше пояснюють уже відомі невдачі постфактум і не відкривають нових фактів.
Для психології ця рамка особливо продуктивна, бо психологічні теорії перевіряються не ізольовано. Результат дослідження залежить від операціоналізації конструкта, надійності вимірювання, вибірки, процедури, статистичної моделі та багатьох інших допоміжних припущень. Лакатош дає мову для аналізу того, які елементи теорії справді поставлені під удар даними, а які належать до змінного поясу навколо її центральних ідей.
Біографія: від Дебрецена до Лондонської школи економіки
Лакатош народився 9 листопада 1922 року в Дебрецені в Угорщині під ім’ям Імре Ліпшиц. Він рано виявив здібності до математики й у 1940 році вступив до Дебреценського університету, де вивчав математику, фізику та філософію. Його молодість припала на Другу світову війну, Голокост і радикальну політичну перебудову Центральної Європи. У воєнні роки він був активним учасником комуністичного підпілля, а після війни працював у системі освіти нового угорського режиму.
Політична біографія Лакатоша була драматичною. На початку 1950-х років режим, у створенні якого він сам брав участь, репресував його; Лакатош провів кілька років у таборі Речк. Після звільнення він повернувся до академічної роботи. У листопаді 1956 року, після придушення Угорської революції радянськими військами, Лакатош залишив країну й опинився у Великій Британії.
У Кембриджі він працював над докторською дисертацією під формальним керівництвом Річарда Брейтуейта й 1959 року завершив працю про логіку математичного відкриття. Уже тут сформувався його характерний стиль: історію науки він використовував як матеріал для перевірки філософських схем, а розвиток знання розглядав як послідовність критики, виправлень і нових проблем.
1960 року Лакатош приєднався до кафедри філософії, логіки та наукового методу Лондонської школи економіки, де працював поруч із Карлом Поппером та його інтелектуальним колом. 1969 року він став професором логіки. У LSE Лакатош створив свої найвпливовіші праці з філософії математики та методології науки. Він помер у Лондоні 2 лютого 1974 року у віці 51 року.
«Докази і спростування»: математика як процес розвитку
До методології природничих і соціальних наук Лакатош прийшов через філософію математики. Його знаменита праця «Докази і спростування» (Proofs and Refutations), спочатку опублікована серією статей у 1963–1964 роках, а книжкою — посмертно 1976 року, показувала математичне знання як історичний процес висування припущень, пошуку контрприкладів, уточнення понять і перебудови доказів.
Це було принципово для його подальшої філософії науки. Лакатош відмовлявся бачити зріле знання як застиглий набір остаточно доведених тверджень. Його цікавила раціональність розвитку: яким чином дослідницька спільнота може помилятися, виправляти власні конструкції й водночас накопичувати знання. Та сама логіка згодом з’явилася в методології науково-дослідницьких програм.
Від Поппера до методології дослідницьких програм
Карл Поппер зробив фальсифікованість центральною рисою наукової теорії: сильна теорія має ризикувати зіткненням із даними, які могли б її спростувати. Лакатош прийняв критичний і фалібілістичний дух цього підходу, але перебудував його відповідно до реальної історії науки. Великі наукові системи майже ніколи не зникають після першої аномалії, і така стійкість сама по собі може бути раціональною.
Причина полягає в структурі перевірки. Емпіричний прогноз зазвичай випливає з центральної теорії разом із низкою допоміжних припущень: про умови експерименту, вимірювальні інструменти, початкові умови, статистичну модель та інші компоненти. Якщо прогноз не справдився, логіка показує, що проблемним є весь набір припущень, але сама по собі не вказує, який саме елемент треба відкинути.
Лакатош перетворив цю проблему на модель розвитку науки. Дослідники можуть певний час зберігати центральні припущення програми й змінювати допоміжні гіпотези. Раціональність такої стратегії визначається подальшим результатом: чи дає перебудова нові, ризиковані та успішні передбачення, чи лише рятує програму від уже відомих труднощів.
Що таке науково-дослідницька програма
Науково-дослідницька програма у Лакатоша — це історично тривала послідовність теорій, об’єднаних спільним концептуальним ядром. Одиницею оцінювання стає не один текст, не один експеримент і навіть не одна формула, а напрям дослідження, який виробляє нові версії теорій у відповідь на проблеми й відкриття.
Така перспектива добре узгоджується з реальною будовою психологічної теорії. Наприклад, теорія може зберігати центральне пояснення певного механізму, водночас змінюючи спосіб його вимірювання, уточнюючи межі дії, додаючи модератори або відмовляючись від окремих допоміжних припущень. Методологічне питання полягає в тому, чи ведуть ці зміни до кращої передбачувальної та пояснювальної роботи.
Тверде ядро
Тверде ядро (hard core) — це набір центральних припущень, які учасники програми методологічно захищають під час її розвитку. Воно визначає інтелектуальну ідентичність програми: якщо відмовитися від цих припущень, дослідники фактично перейдуть до іншої програми.
Важлива деталь: захист ядра має методологічний характер. Він дає програмі час розвинути наслідки власних ідей. На ранніх етапах нова теорія майже неминуче стикається з аномаліями, неточними вимірюваннями та незрозумілими випадками. Негайна відмова від центральної ідеї після кожної невдачі зробила б довготривалу теоретичну роботу майже неможливою.
Захисний пояс допоміжних гіпотез
Навколо твердого ядра розташований захисний пояс (protective belt) — допоміжні гіпотези та конкретні моделі, які пов’язують центральні припущення з емпіричними передбаченнями. Саме тут відбувається більшість змін, коли дослідження стикається з аномалією.
У психології до такого поясу можуть належати припущення про валідність певної шкали, конкретну операціоналізацію конструкта, дію модератора, межі вікової групи, механізм перенесення лабораторного ефекту на інший контекст або форму статистичної залежності. Зміна цих елементів може бути науково продуктивною, якщо вона породжує нові перевірювані наслідки.
Негативна та позитивна евристики
Негативна евристика визначає, куди дослідницька програма тимчасово не спрямовує спростування: центральне ядро зберігають, а роботу ведуть із допоміжними припущеннями. Це дисциплінує розвиток програми й не дозволяє перетворювати кожну аномалію на повне руйнування теоретичної системи.
Позитивна евристика виконує творчу функцію. Вона задає напрям, у якому варто будувати нові моделі, уточнювати захисний пояс, шукати нові об’єкти та формулювати наступні передбачення. Сильна програма має внутрішню траєкторію розвитку: вона підказує дослідникам, які нові питання поставити ще до того, як відповідь стане відомою.
Прогресивне і дегенеративне зрушення проблем
Центральний критерій Лакатоша — різниця між прогресивним і дегенеративним розвитком. Програма теоретично прогресує, коли наступна версія має надлишковий емпіричний зміст порівняно з попередньою, тобто передбачає нові факти. Емпіричний прогрес виникає, коли принаймні частина цього нового змісту справді отримує підтвердження.
Дегенеративне зрушення починається тоді, коли теоретичні зміни переважно наздоганяють факти. Після кожної невдачі додається нове пояснення, але воно не створює незалежного ризикованого прогнозу. Саме тут проходить межа між продуктивним захистом програми та нескінченним пристосуванням до даних.
Для психології це один із найсильніших лакатошівських критеріїв. Пояснення невдалої реплікації через прихований модератор може бути плідним, якщо з нього випливають нові передбачення, які перевіряють на незалежних даних. Якщо ж модератор з’являється лише після кожного небажаного результату і щоразу змінюється так, щоб зберегти вихідну ідею, дослідницька лінія рухається в дегенеративному напрямі.
Лакатош, Поппер і Кун: три способи бачити зміну науки
Лакатош працював у просторі, сформованому двома великими фігурами — Карлом Поппером і Томасом Куном. Від Поппера він успадкував вимогу критичності, емпіричного ризику й раціональної оцінки теорій. Від дискусії, відкритої Куном, він прийняв історичний масштаб: наука розвивається довгими традиціями, має періоди стійкості та великих перебудов, а реальні науковці не змінюють фундаментальні погляди після кожної аномалії.
Власне рішення Лакатоша полягало в конкуренції дослідницьких програм. Історія науки може містити кілька програм одночасно. Наукова революція постає як тривалий процес, у якому прогресивна програма випереджає дегенеративну завдяки новим теоретичним і емпіричним успіхам. Це дозволяє поєднати історичну реалістичність із критеріями раціональної оцінки.
Чому ця методологія особливо важлива для психології
Психологія працює з багаторівневими явищами: поведінкою, психічними процесами, суб’єктивним досвідом, мозковими механізмами, соціальною взаємодією та культурним контекстом. Через це одна емпірична перевірка майже завжди спирається на велику кількість проміжних рішень. Лакатошівська рамка дозволяє зробити ці рішення видимими й оцінювати теоретичний розвиток у довгій серії досліджень.
Вона також змінює значення окремого негативного результату. Невдала реплікація є важливою інформацією про конкретний прогноз і набір умов його перевірки. Подальше питання стосується траєкторії програми: чи може вона пояснити аномалію так, щоб це пояснення породило нові перевірювані передбачення, чи накопичує лише постфактум винятки.
З цього погляду історичні напрями на кшталт біхевіоризму можна аналізувати як великі дослідницькі традиції з власними центральними припущеннями, методами, уточненнями та конкуруючими версіями. Лакатошівський аналіз запитує не про те, чи існувала одна незмінна «теорія біхевіоризму», а про те, які лінії цієї традиції давали нові результати, як вони перебудовували допоміжні припущення і що відбувалося під тиском альтернативних програм.
Пол Міл і лакатошівська методологія психологічної теорії
Одним із найважливіших мостів від Лакатоша до психології став американський психолог і методолог Пол Міл. У 1978 році він різко критикував повільне накопичення знання в частині психології та надмірну залежність від тестування статистичної значущості. На його думку, сам факт відхилення нульової гіпотези часто занадто слабко пов’язаний із ризикованим передбаченням змістовної теорії.
У статті 1990 року «Appraising and Amending Theories: The Strategy of Lakatosian Defense and Two Principles That Warrant It» Міл уже безпосередньо розробляв стратегію лакатошівського захисту теорії. Його ключова думка: виправлення теорії після невдалого тесту може бути раціональним, коли ця теорія вже накопичила сильний послужний список успішних, малоймовірних наперед передбачень. Міл образно описував такий запас успіхів як «гроші в банку».
Для сучасної психології цей принцип легко перекласти в практичну вимогу. Теорія має заробляти право на складні уточнення не красою пояснення, а попередньою здатністю робити точні й ризиковані прогнози. Чим сильніша історія незалежних передбачень, тим раціональніше дослідити, чи пояснює невдачу конкретне допоміжне припущення. Коли такого послужного списку немає, нескінченні поправки швидко втрачають методологічну цінність.
Криза реплікації очима Лакатоша
Після масштабних дискусій про відтворюваність психологічних результатів ідеї Лакатоша отримали нове життя. Сучасні автори використовують його модель, щоб показати: невдала реплікація безпосередньо ставить під сумнів конкретний емпіричний прогноз, але її значення для ширшої причинної теорії залежить від допоміжних припущень і подальшого розвитку програми.
У 2025 році Марк Рубін прямо порівняв попперівську й лакатошівську інтерпретації кризи реплікації. У лакатошівській рамці серія невдалих реплікацій стає сигналом для теоретичної роботи: потрібно з’ясувати, які припущення породили конкретний прогноз, сформулювати зміни, що мають незалежні наслідки, і перевірити їх новими дослідженнями. Статус програми визначає результат цієї послідовності, а не один епізод.
Ця логіка добре поєднується з сучасними практиками відкритої науки, хоча сама історично передує їм. Попередня реєстрація прогнозів, прозоре розрізнення підтверджувального й пошукового аналізу, незалежні реплікації та точніші вимірювання роблять видимим те, що для Лакатоша було центральним: чи передбачала програма новий факт заздалегідь, чи пояснила його вже після отримання даних.
Психоаналіз як методологічний тест
Особливо показовим є зв’язок Лакатоша з дискусією про психоаналіз. Поппер використовував психоаналіз як один зі своїх знаменитих прикладів теорії, здатної пояснити надто широкий спектр спостережень. Лакатош змістив рівень аналізу: фрейдизм можна розглядати як дослідницьку програму й запитувати, чи її історичні модифікації породжували нові успішні передбачення, чи переважно пристосовували пояснення до вже відомих фактів.
Такий підхід дозволяє точніше читати спадщину Зиґмунда Фройда. Історичний вплив теорії, клінічна традиція, окремі емпіричні твердження й сучасні нащадки психодинамічних моделей мають різні лінії доказів. Лакатошівська методологія пропонує оцінювати їх у розвитку й порівнянні з конкурентними програмами, а не переносити один загальний ярлик на всю столітню традицію.
Як застосувати Лакатоша до сучасного психологічного дослідження
Лакатошівський аналіз починається з явного опису структури теорії. Дослідник має розуміти, які припущення становлять центральне ядро, які є допоміжними, які вимірювальні й статистичні рішення потрібні для переходу від теорії до прогнозу та які спостереження справді були новими для програми.
Наступний крок — історія передбачень. Теорію потрібно оцінювати за серією досліджень: що вона передбачила до отримання даних, які результати справдилися, які аномалії виникли, як змінювався захисний пояс і чи породжували ці зміни нові перевірки. Такий запис робить видимою різницю між розвитком і ретроспективним латанням.
Третій крок — конкуренція. Для Лакатоша науковий прогрес особливо виразний там, де одна програма пояснює успіхи попередньої й водночас передбачає нові факти, яких суперниця не очікувала. У психології це означає порівнювати теорії за їхніми передбачувальними траєкторіями, а не лише за кількістю окремих статистично значущих результатів.
Сильні сторони і межі лакатошівської моделі
Сила Лакатоша полягає в часовому масштабі. Його методологія відповідає реальній науковій практиці, де теорії живуть роками, проходять через аномалії, уточнення й конкуренцію. Вона водночас зберігає вимогу емпіричного ризику: захисний пояс має право змінюватися, але ці зміни оцінюють за новими наслідками.
Найскладнішим залишається момент рішення. Межі дослідницької програми не завжди очевидні, поняття «нового факту» залежить від історичного контексту, а дегенеративна програма іноді може пізніше відновити прогрес. Через це методологія Лакатоша краще працює як система порівняльної історичної оцінки, ніж як автоматичний алгоритм, який у конкретний день наказує закрити певну теорію.
Для психології ця особливість радше корисна. Вона змушує формулювати явні критерії прогресу, вести історію теоретичних змін і розрізняти пояснення, що відкривають нові дослідження, від пояснень, які лише рятують попередню позицію. Саме тут філософія науки перетворюється на практичну культуру дослідження.
Спадщина Імре Лакатоша
Лакатош помер рано, а дві його головні книжки вийшли вже після смерті: «Proofs and Refutations» 1976 року та перший том «The Methodology of Scientific Research Programmes» 1978 року за редакцією Джона Ворралла і Грегорі Каррі. Його ім’ям названо премію Lakatos Award, яку Лондонська школа економіки присуджує за визначні книжки з філософії науки.
Його тривала присутність у психології пояснюється простим, але потужним питанням: чи вміє теорія випереджати дані? Дослідницька програма може переживати помилки, аномалії й невдалі окремі тести. Її наукова сила проявляється тоді, коли робота над цими проблемами веде до точніших теорій, нових ризикованих передбачень і нових фактів. Для психологічної науки це один із найвимогливіших способів думати про справжнє накопичення знання.
Поширені запитання
Що таке дослідницька програма у Лакатоша?
Це послідовність взаємопов’язаних теорій зі спільним твердим ядром, захисним поясом допоміжних гіпотез і евристиками розвитку. Її оцінюють за тим, чи породжує вона нові передбачення і чи підтверджуються вони.
Що означає тверде ядро?
Тверде ядро — центральні припущення, які учасники програми методологічно зберігають під час її розвитку. Основні емпіричні зміни спочатку спрямовують на допоміжні гіпотези захисного поясу.
Чим підхід Лакатоша відрізняється від Поппера?
Поппер зробив фальсифікованість ключовим критерієм науковості. Лакатош переніс оцінку на історичну послідовність теорій і показав, що раціональна наука може певний час зберігати центральні припущення попри аномалії, якщо програма продовжує робити нові успішні передбачення.
Чим Лакатош відрізняється від Куна?
Кун описував розвиток науки через парадигми, нормальну науку та революції. Лакатош наголошував на одночасній конкуренції дослідницьких програм і запропонував методологічні критерії їхнього прогресивного або дегенеративного розвитку.
Яке значення Лакатош має для сучасної психології?
Його методологія допомагає оцінювати не один експеримент, а довгу траєкторію теорії: передбачення, реплікації, зміни допоміжних припущень, появу нових фактів і конкуренцію з альтернативними поясненнями.
Чи був Імре Лакатош психологом?
Його професійна галузь — філософія математики та філософія науки. Для психології його внесок полягає в загальній методології наукових програм, яку психологи застосовують до перевірки й розвитку психологічних теорій.
Пов’язані статті
Джерела
Матеріал підготовлено Українським психологічним ХАБом на основі першоджерел і сучасної наукової літератури. Текст є самостійним викладом; результати й концепції джерел переказано своїми словами.