Теорія структурної дисоціації: що це та який її науковий статус
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 2 жовтня 2026 · Редакційна політика
Теорія структурної дисоціації — це психотравматологічна модель, яка описує стійке недостатнє інтегрування психічного досвіду після травматизації через відносно відокремлені системи психічного функціонування. У класичному викладі моделі ці системи позначають як частини особистості, зорієнтовані переважно на повсякденне життя, та емоційні частини, пов’язані із захисними реакціями й травматичним досвідом. Модель допомогла сформувати мову для опису складних дисоціативних феноменів, але її поняття не є окремими діагнозами і не становлять самостійного діагностичного тесту.
Науковий статус моделі у 2026 році найточніше описувати як впливову, клінічно використовувану, але не повністю емпірично валідовану теоретичну систему. Сучасні дослідження підтверджують реальність дисоціативних симптомів, їхній зв’язок із травматичним досвідом у частини людей, трансдіагностичність дисоціації та існування станозалежних психофізіологічних відмінностей у деяких пацієнтів. Водночас ці дані не доводять, що саме поділ на первинну, вторинну й третинну структурну дисоціацію є природною універсальною ієрархією психопатології або що поняття ANP та EP буквально відображають окремі нейробіологічні сутності.
Коротко: що таке структурна дисоціація
У загальній психологічній та клінічній мові дисоціація описує порушення звичної інтеграції пам’яті, сприйняття, емоцій, відчуття себе, ідентичності або контролю над поведінкою. Теорія структурної дисоціації робить додатковий крок: вона припускає, що після травматизації певні системи дії та досвіду можуть залишатися недостатньо інтегрованими й організовуватися у відносно стійкі психобіологічні стани.
Цю модель розробляли Онно ван дер Гарт, Еллерт Нейєнхейс і Кеті Стіл, спираючись на ранні ідеї П’єра Жане про дисоціацію та на спостереження за травматичними розладами. У публікації ван дер Гарта та співавторів 2004 року структурна дисоціація подається як порушення інтеграції психобіологічних систем, а в подальшій теоретичній роботі Нейєнхейса і ван дер Гарта 2011 року автори докладніше формулюють власне визначення дисоціації в травмі.
Це теоретична конструкція. Вона може бути корисною для формулювання клінічного випадку, але не замінює діагностику дисоціативних розладів за міжнародними класифікаціями і не дозволяє встановити розлад лише за тим, що людина впізнала себе в описі «частин».
Звідки виникла теорія
Історичне тло теорії пов’язане з роботами П’єра Жане про дезагрегацію психічних функцій і з описами травматичних станів, у яких переживання, пам’ять, тілесні реакції та поведінка можуть бути доступні нерівномірно. Сучасна теорія структурної дисоціації оформилася наприкінці XX — на початку XXI століття як спроба пояснити, чому в частини людей після тяжкої або повторюваної травми виникають різко відмінні стани реагування, амнезія, відчуження від себе, фрагментарний доступ до травматичних спогадів або зміни відчуття ідентичності.
Автори моделі використовують поняття еволюційно сформованих систем дії. Одні системи пов’язані з повсякденним життям — дослідженням середовища, прив’язаністю, турботою, роботою, грою, соціальною взаємодією. Інші — з обороною під загрозою: завмиранням, втечею, боротьбою, підкоренням та іншими реакціями виживання. У рамках моделі проблема виникає тоді, коли координація цих систем після травми залишається стійко порушеною.
Важливо читати цю схему як пояснювальну модель, а не як анатомічну карту мозку. «Частина» тут є теоретичним способом описати організований стан сприйняття, пам’яті, емоцій, тілесних реакцій і поведінки. Сам термін не означає, що всередині людини існують буквально окремі мозки або автономні особи.
ANP та EP: що означають ці позначення
У первинній літературі використовуються скорочення ANP — apparently normal part of the personality — та EP — emotional part of the personality. Українською їх доцільно розуміти як частину особистості, зорієнтовану на повсякденне функціонування, і емоційну частину особистості. Слово «нормальна» в оригінальній назві ANP не є оцінкою психічного здоров’я; воно вказує на зовнішньо звичне функціонування в повсякденному житті.
Частина, зорієнтована на повсякденне функціонування
За моделлю, такий стан переважно організовує дії, необхідні для звичайного життя, і схильний уникати або віддалятися від травматичних спогадів, надмірно інтенсивних афектів чи сигналів загрози. Людина може працювати, навчатися, підтримувати стосунки й водночас переживати відчуття віддаленості від частини власного досвіду.
Емоційна частина
Емоційна частина в теорії пов’язується з оборонними системами дії та травматичними спогадами. При активації людина може переживати сильний страх, сором, безпорадність, тілесні реакції, імпульс до втечі або боротьби, флешбеки чи інші травматично пов’язані стани. Модель припускає, що ці стани можуть бути недостатньо інтегровані з повсякденним функціонуванням.
ANP та EP не є діагностичними категоріями МКХ-11 або DSM-5-TR. Наявність різних емоційних станів, суперечливих бажань, внутрішнього діалогу або звичайних «частин себе» не означає структурної дисоціації і тим більше не встановлює дисоціативний розлад ідентичності.
Первинна, вторинна і третинна структурна дисоціація
Класична версія теорії описує три рівні структурної дисоціації. Ця ієрархія належить самій моделі. Вона не є офіційною шкалою тяжкості МКХ-11 або DSM-5-TR і не повинна використовуватися як домашня діагностика.
Первинна структурна дисоціація
У теорії первинна структурна дисоціація означає один стан, зорієнтований на повсякденне функціонування, і один емоційний травматично пов’язаний стан. Автори пов’язували такий рівень насамперед із відносно простішими травматичними синдромами. Це історично важлива частина моделі, але сучасна діагностика не використовує формулу «одна ANP + одна EP» як критерій конкретного розладу.
Вторинна структурна дисоціація
Вторинний рівень передбачає один переважно повсякденний стан і кілька емоційних частин, які можуть бути організовані навколо різних оборонних реакцій або травматичних переживань. У працях авторів моделі цей рівень пов’язували зі складнішою травматичною психопатологією. Зв’язок із конкретним діагнозом не є прямим: сучасний комплексний посттравматичний стресовий розлад у МКХ-11 визначається власними діагностичними вимогами, а не кількістю теоретичних «частин».
Третинна структурна дисоціація
Третинна структурна дисоціація в моделі передбачає множинні стани обох типів і найчастіше обговорюється у зв’язку з дисоціативним розладом ідентичності. Проте ДРІ встановлюють за клінічними критеріями порушення безперервності ідентичності, пам’яті, функціонування та іншими вимогами класифікації, а не за тим, чи можна розкласти досвід людини на запропоновані теорією рівні.
Саме тут виникає найпоширеніша помилка популярних викладів: модельну ієрархію перетворюють на приховану діагностичну систему. Науково коректніше говорити, що первинний, вторинний і третинний рівні — це гіпотетичні способи організації дисоціативного досвіду в межах конкретної теорії.
Як теорія співвідноситься з МКХ-11 і DSM-5-TR
Клінічні описи та діагностичні вимоги МКХ-11 Всесвітньої організації охорони здоров’я визначають дисоціативні розлади через конкретні клінічні феномени й вимоги до діагнозу. Теорія структурної дисоціації не є окремою рубрикою МКХ-11, а її три рівні не є діагнозами.
DSM-5-TR також не використовує «первинну», «вторинну» або «третинну структурну дисоціацію» як діагностичні категорії. Американська психіатрична асоціація описує дисоціативний розлад ідентичності, дисоціативну амнезію та деперсоналізаційно-дереалізаційний розлад як окремі клінічні сутності. Відмінності між класифікаціями важливі, але жодна з них не перетворює теорію структурної дисоціації на самостійний діагноз.
Отже, людина може мати дисоціативні симптоми або навіть дисоціативний розлад без того, щоб клініцист використовував цю теорію. І навпаки, використання мови «частин» у психотерапії саме по собі не підтверджує жодного діагнозу.
Що в теорії узгоджується з сучасними даними
Для оцінки наукового статусу важливо розділити загальні твердження про дисоціацію і специфічні твердження саме цієї моделі. Частина емпіричних результатів добре узгоджується з тим, що дисоціативний досвід може бути складним, багатовимірним і станозалежним. Це підтримує клінічну правдоподібність окремих елементів теорії, але не автоматично підтверджує всю її архітектуру.
Дисоціація є багатовимірним і неоднорідним явищем
Парасольковий огляд Гарофало та співавторів 2026 року узагальнив 44 систематичні огляди, 27 метааналізів і 4 змішані огляди, що охоплювали 3864 первинні дослідження та понад 1,59 млн учасників. Автори виявили значну концептуальну й вимірювальну неоднорідність: дисоціацію описують і категоріально, і дименсійно, більшість робіт визнає її багатовимірність, але емпіричні дослідження часто зводять її до загального бала. Це підтримує думку, що простого єдиного механізму для всіх форм дисоціації поки не встановлено.
Травматичний досвід пов’язаний із дисоціативними симптомами
Метааналіз Вондерлін та співавторів включив 65 досліджень і 7352 людей, які пережили жорстоке поводження або нехтування в дитинстві. У цих групах дисоціативні симптоми в середньому були вираженіші, а ранній початок, більша тривалість і батьківське насильство асоціювалися з вищими показниками дисоціації.
Водночас асоціація між травмою та дисоціацією не є доказом кожного механізму структурної дисоціації. Вона не показує сама по собі, що існують дискретні ANP та EP, не встановлює кількість «частин» і не доводить універсальну послідовність первинного, вторинного та третинного рівнів.
Дисоціативні симптоми трансдіагностичні
Метааналіз Лисенко та співавторів охопив 216 досліджень і понад 15 тисяч учасників у 19 діагностичних категоріях. Вищі показники дисоціації спостерігалися не лише при дисоціативних розладах, а й при ПТСР, прикордонному розладі особистості та низці інших психічних станів. Це аргументує проти механічного прочитання будь-якого дисоціативного симптому як маркера одного конкретного травматичного розладу.
Що показують нейробіологічні дослідження
Деякі дослідження дисоціативного розладу ідентичності виявляли станозалежні відмінності мозкової активності. Наприклад, контрольоване фМРТ-дослідження Шлумпф та співавторів порівнювало стани, які в межах теорії позначали як ANP та EP, і виявило відмінності перфузії мозку між ними. Такі результати узгоджуються з ідеєю, що різні дисоціативні стани можуть мати різні психофізіологічні кореляти.
Систематичний огляд функціональної нейровізуалізації дисоціативних розладів знайшов лише 13 придатних досліджень, причому вибірки багатьох робіт були малими. Автори описали повторювані відмінності в роботі префронтальних, лімбічних та інших мереж, але також наголосили на обмеженості бази даних і необхідності подальших досліджень.
Нейровізуалізація тому підтримує твердження, що дисоціативні стани можуть супроводжуватися вимірюваними змінами функціонування мозку. Вона не демонструє, що ANP і EP є окремими біологічними «модулями», не встановлює їхньої кількості та не доводить теорію структурної дисоціації як єдине можливе пояснення отриманих патернів.
Де починаються наукові обмеження моделі
Головна методологічна проблема полягає в тому, що багато тверджень теорії сформувалися з клінічних описів і феноменологічних спостережень. Для сильної теорії психопатології потрібні операціоналізовані поняття, перевірювані передбачення, незалежні способи вимірювання та результати, які відрізняють її від конкуруючих пояснень.
Ванкаппель і Ель-Аж у 2023 році прямо критикували структурну дисоціацію як модель, що значною мірою спирається на клінічні описи й феноменологічні інтерпретації та має обмежену пряму експериментальну підтримку. Це позиція авторів конкретного огляду, а не остаточний вирок усьому напряму; вона важлива тому, що показує центральну дискусію про перевірюваність моделі.
Додаткову проблему створює ризик кола в аргументації. Якщо певний клінічний стан спочатку називають «емоційною частиною» на підставі теорії, а потім відмінності, знайдені під час цього стану, використовують як доказ існування «емоційної частини», модель і спосіб вимірювання стають надто тісно пов’язаними. Сильніша перевірка потребує незалежних критеріїв і передбачень, які можна було б спростувати.
Альтернативні моделі дисоціації
Структурна дисоціація існує поруч із іншими теоретичними підходами. Дослідники обговорюють посттравматичні, соціокогнітивні, когнітивно-поведінкові, нейрокогнітивні та трансдіагностичні пояснення. Вони відрізняються тим, яку роль відводять травматичному навчанню, очікуванням і переконанням, увазі, метакогніції, сну, емоційній регуляції, соціальному впливу та особливостям пам’яті.
Огляд Лінн та співавторів 2022 року дійшов висновку, що ані суто посттравматична, ані суто соціокогнітивна модель не дає задовільного пояснення всього спектра дисоціації, і запропонував ширшу трансдіагностичну рамку. Для читача це означає, що наукова дискусія давно вийшла за межі питання «травма чи навіювання»: сучасне поле розглядає взаємодію багатьох механізмів.
Наявність альтернатив не скасовує клінічну корисність структурної моделі. Вона змінює рівень твердження: структурну дисоціацію варто подавати як одну з впливових теорій організації травматично пов’язаного дисоціативного досвіду, а не як встановлену біологічну архітектуру психіки.
Структурна дисоціація і дисоціативний розлад ідентичності
Дисоціативний розлад ідентичності — клінічний діагноз, а третинна структурна дисоціація — теоретична конструкція. Ці поняття перетинаються в літературі авторів моделі, але не є синонімами. Діагноз ДРІ не потребує, щоб клініцист підтвердив ANP/EP або присвоїв людині «третинний рівень».
Особливо важливо не перетворювати мову моделі на популярний сюжет про «множинні особистості». Сучасний клінічний опис ДРІ стосується порушення безперервності ідентичності, змін станів, пам’яті та функціонування в однієї людини. Поняття «частини» може бути способом опису суб’єктивного досвіду й терапевтичної роботи, але не означає існування кількох незалежних людей в одному тілі.
Нові дослідження пам’яті також ускладнюють прості моделі жорстко ізольованих станів. Систематичний огляд із метааналізом Бекер та співавторів 2024 року досліджував міжстанну амнезію при ДРІ й поставив питання про те, наскільки суб’єктивне переживання недоступності спогадів відповідає об’єктивній неможливості перенесення інформації між станами. Такі дані важливі для перевірки сильних версій уявлення про повністю відокремлені системи пам’яті.
Структурна дисоціація, ПТСР і комплексний ПТСР
Теорія структурної дисоціації історично створювалася насамперед для пояснення травматично пов’язаних розладів, тому в ній ПТСР, складніші посттравматичні стани та ДРІ розміщувалися на умовному континуумі зростання структурної складності. Сучасна МКХ-11 організована інакше: ПТСР і комплексний ПТСР мають власні діагностичні вимоги, а дисоціативні розлади — власний блок.
Тому твердження «комплексний ПТСР дорівнює вторинній структурній дисоціації» є надто сильним. Людина може відповідати критеріям комплексного ПТСР без використання цієї моделі, а модельні рівні не замінюють диференційну діагностику між посттравматичними, дисоціативними, тривожними, психотичними, неврологічними та іншими станами.
Структурна дисоціація, деперсоналізація і дереалізація
Деперсоналізація та дереалізація можуть входити до дисоціативного досвіду, але вони не є автоматичним доказом структурної дисоціації. Короткі епізоди можуть виникати при панічних атаках, сильному стресі, ПТСР, депресивних станах, після вживання психоактивних речовин та в інших контекстах. Деперсоналізаційно-дереалізаційний розлад має окрему клінічну логіку та потребує професійної оцінки.
Це розрізнення захищає від надмірної інтерпретації: знайоме багатьом відчуття «наче я не я» або «все як уві сні» не дозволяє визначити, яка саме теорія найкраще пояснює стан людини.
Чи підтверджує теорію ефективність фазово-орієнтованої терапії
Теорія структурної дисоціації вплинула на фазово-орієнтовані підходи, де терапію умовно організовують навколо стабілізації й безпеки, опрацювання травматичного досвіду та подальшої інтеграції й реабілітації. Така організація може бути клінічно корисною для окремих пацієнтів, але ефективність лікування і істинність теоретичного механізму — різні питання.
Рандомізоване дослідження Беккелунд та співавторів 2022 року перевіряло 20-сесійну стабілізаційну групову програму як доповнення до індивідуальної терапії у 59 пацієнтів зі складними дисоціативними розладами. Дослідження не виявило безпосередньої переваги додаткової групової програми за основними результатами, хоча в подальшому спостереженні були позитивні зміни. Це не спростовує фазовий підхід, але показує, що його специфічна перевага не може вважатися встановленою.
Систематичний огляд Гріффітса та співавторів 2025 року включив 19 досліджень лікування ДРІ та інших уточнених дисоціативних розладів. Поліпшення спостерігалися при різних типах психологічних втручань, зокрема фазово-орієнтованих, але автори наголосили на потребі у великих контрольованих дослідженнях. Отже, база лікування розвивається, але ще не дозволяє оголосити одну модель універсально підтвердженою.
Огляд Бахрах і Хантєнс 2025 року також підкреслює обмеженість доказової бази лікування ДРІ та описує нові підходи, які не вимагають буквального припущення про жорстко відокремлені ідентичності. Це ще один аргумент на користь того, щоб відділяти клінічну повагу до суб’єктивного досвіду пацієнта від прийняття однієї теорії як доведеної структури психіки.
Що саме наука дозволяє стверджувати у 2026 році
Найкорисніше оцінювати не теорію одним ярликом «доведена» або «спростована», а розкласти її на твердження різної сили.
Добре підтримано: дисоціація є реальним клінічним феноменом, має кілька вимірів і трапляється при різних психічних розладах, а не лише при ДРІ.
Добре підтримано: тяжкий та повторюваний травматичний досвід у популяційних і клінічних дослідженнях асоціюється з вищою дисоціацією, хоча причинні шляхи неоднорідні.
Підтримано, але база обмежена: при деяких дисоціативних розладах і станах виявляють станозалежні нейрофізіологічні відмінності; вибірки часто малі, а результати не є специфічним тестом структурної теорії.
Клінічно правдоподібно, але не встановлено як універсальний факт: опис досвіду через відносно відокремлені стани повсякденного функціонування та травматично пов’язані емоційні стани може бути корисною формуляцією для частини пацієнтів.
Обмежено підтверджено: поділ на первинну, вторинну і третинну структурну дисоціацію як універсальну природну ієрархію розладів.
Не встановлено: ANP та EP як дискретні біологічні сутності з однозначними нейромаркерами.
Не встановлено: можливість діагностувати рівень структурної дисоціації за онлайн-тестом, переліком ознак або окремим переживанням.
Не встановлено: специфічна перевага терапії саме тому, що її механізм пояснюється структурною дисоціацією; наявні позитивні результати лікування не ідентифікують єдиний причинний механізм.
Чого дослідження не доводять
Навіть сильний зв’язок між травмою і дисоціацією не дозволяє реконструювати конкретну біографічну подію за симптомами. Дисоціативний симптом не є доказом того, що в минулому обов’язково сталася певна форма насильства, і теорія структурної дисоціації не може використовуватися як інструмент «відновлення прихованої правди» без незалежних даних.
Так само мозкові відмінності між станами не дають підстав говорити про окремих людей усередині однієї особи. Нейровізуалізація показує кореляти стану, а не юридичну, моральну або онтологічну самостійність «частин».
Нарешті, те, що пацієнту корисно говорити про себе мовою «частин», не доводить конкретної етіології. Терапевтична метафора, феноменологічний опис і механістична теорія — різні рівні пояснення.
Чи існує тест на структурну дисоціацію
Окремого міжнародно визнаного діагностичного тесту, який встановлює «первинну», «вторинну» або «третинну структурну дисоціацію», немає. У клініці використовують інтерв’ю та опитувальники для оцінювання дисоціативних симптомів і конкретних розладів, але результат скринінгу не дорівнює діагнозу і тим більше не підтверджує всю теоретичну модель.
Найбільша помилка самодіагностики — почати з готової схеми й підганяти під неї кожен перепад настрою, внутрішній конфлікт, провал пам’яті або зміну поведінки. Клінічна оцінка рухається у зворотному напрямку: спочатку точно описують феномен, його тривалість, контекст, вплив на функціонування й альтернативні пояснення, а вже потім обирають діагностичну та терапевтичну рамку.
Коли мова «частин» може бути корисною
Для деяких людей мова частин допомагає описати різко суперечливі стани без сорому й моралізаторства: одна частина прагне близькості, інша відчуває небезпеку; в одному стані людина функціонує спокійно, в іншому активується сильна травматична реакція. У терапії це може допомагати помічати тригери, відмінності в потребах, реакціях тіла, пам’яті та способах захисту.
Корисність цієї мови зберігається, коли вона підвищує спостережуваність і координацію досвіду. Вона стає проблематичною, якщо кожну нормальну зміну стану оголошують окремою дисоціативною «частиною», якщо терміни починають підміняти діагностику або якщо пацієнта переконують у конкретній структурі психіки без достатніх клінічних підстав.
Як відрізнити теоретичну формуляцію від діагнозу
Спочатку описують спостережуваний феномен: амнезію, деперсоналізацію, дереалізацію, зміну відчуття ідентичності, флешбеки, втрату контролю або інший симптом.
Далі оцінюють тривалість, повторюваність, дистрес, порушення навчання, роботи, стосунків і повсякденного функціонування.
Враховують контекст: травматичні події, панічні епізоди, сон, речовини, ліки, неврологічні симптоми, інші психічні стани.
Проводять диференційну діагностику й визначають, чи відповідає картина вимогам конкретного розладу.
Лише після цього теорія структурної дисоціації може бути однією з можливих моделей формулювання випадку, якщо вона справді допомагає пояснити дані та планувати терапію.
Саме така послідовність зберігає межу між симптомом, діагнозом і теорією. Детальніше про клінічний рівень дивіться у матеріалі «Дисоціативні розлади: що це, види, симптоми та допомога».
Якщо ви впізнаєте себе в описі
Впізнавання окремих переживань у теорії не означає, що у вас є структурна дисоціація або дисоціативний розлад. Практично корисніше записати, що саме відбувається: чи є прогалини автобіографічної пам’яті, відчуття втраченого часу, стійка деперсоналізація або дереалізація, різкі мимовільні зміни відчуття себе, травматичні флешбеки, порушення функціонування.
Якщо ці явища повторюються, спричиняють значний дистрес або заважають життю, варто звернутися до фахівця з психічного здоров’я, який уміє оцінювати травматичні та дисоціативні симптоми. Мета консультації — не підтвердити знайдену в інтернеті модель, а з’ясувати, що саме відбувається і яке пояснення найкраще відповідає всій клінічній картині.
Раптові нові порушення пам’яті, свідомості чи орієнтації, судоми, непритомність, слабкість або оніміння, наслідки травми голови, виражена інтоксикація, психотичні симптоми чи інші гострі зміни потребують медичної оцінки. Психологічна теорія не повинна автоматично замінювати перевірку неврологічних, токсикологічних або інших медичних причин.
Часті запитання
Чи є структурна дисоціація офіційним діагнозом?
Ні. Теорія структурної дисоціації — пояснювальна модель. У МКХ-11 і DSM-5-TR немає окремого діагнозу «структурна дисоціація», а первинний, вторинний і третинний рівні не є офіційними діагностичними категоріями.
Чи означає ANP та EP, що в людини кілька особистостей?
Ні. Це модельні назви психічних станів або організацій досвіду. Навіть при ДРІ сучасна клінічна мова не описує людину як сукупність кількох незалежних людей. Діагноз стосується порушення безперервності ідентичності та пов’язаних симптомів у межах однієї особи.
Чи можна визначити рівень структурної дисоціації самостійно?
Надійного способу самостійно встановити такий «рівень» немає. Це не шкала МКХ-11 або DSM і не результат одного опитувальника. Якщо є клінічно значущі симптоми, оцінюють конкретні феномени й можливі діагнози.
Чи доводить психологічна травма теорію структурної дисоціації?
Ні. Метааналізи підтримують зв’язок між травматичним досвідом і дисоціативними симптомами, але один статистичний зв’язок сумісний із кількома теоретичними механізмами. Для підтвердження специфічної теорії потрібні дані, які відрізняють її передбачення від альтернатив.
Чи підтверджують сканування мозку ANP та EP?
Дослідження показують станозалежні нейрофункціональні відмінності у частини пацієнтів, зокрема при ДРІ. Проте ці результати не є діагностичним біомаркером ANP/EP і не доводять, що запропоновані теорією частини існують як окремі нейробіологічні сутності.
Чи є фазово-орієнтована терапія доказом правильності теорії?
Ні. Навіть якщо терапевтичний підхід допомагає, це не доводить усі механістичні припущення теорії, на якій він історично ґрунтувався. Систематичні огляди 2025 року описують перспективні результати психологічного лікування дисоціативних розладів, але водночас вказують на потребу у сильніших контрольованих дослідженнях.
Який підсумковий науковий статус теорії?
Теорія структурної дисоціації є впливовою клінічною моделлю з окремими емпірично сумісними спостереженнями, особливо щодо станозалежності дисоціативного досвіду. Її специфічна архітектура — ANP/EP та трирівнева ієрархія — не має такого рівня прямої незалежної валідації, щоб вважати її встановленою універсальною моделлю дисоціативних розладів. У 2026 році коректний статус — клінічно значуща, частково підтримана й науково дискусійна теорія.