Самостигма у психічному здоров’ї: як вона виникає і впливає на звернення по допомогу
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 8 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Самостигма у сфері психічного здоров’я — це процес, у якому людина засвоює поширені в суспільстві негативні уявлення про психічні розлади або про звернення по психологічну допомогу та починає застосовувати ці уявлення до себе. Через це потреба в підтримці може сприйматися як особиста вада, а діагноз — як оцінка всієї людини. Самостигма впливає на те, як людина пояснює власний стан, оцінює свої можливості, будує стосунки й ухвалює рішення про допомогу. Модель Коррігана і Рао описує перехід від знання про стереотип до його особистого прийняття.
Наприклад, людина може без осуду ставитися до знайомого, який звернувся до психотерапевта, але щодо себе думати: «Якщо я попрошу допомоги, значить, я слабка людина». Інша може мати встановлений психічний розлад, успішно працювати, навчатися й підтримувати стосунки, однак вважати себе менш здібною тільки через діагноз. Обидві ситуації демонструють самостигматизувальні уявлення, проте їхні причини й наслідки потребують окремого аналізу.
Головне практичне питання полягає в тому, чи починає соціальний ярлик обмежувати можливості людини ще до того, як вона отримала об’єктивну оцінку свого стану або доступної допомоги. Саме в цій точці самостигма стає бар’єром для психічного здоров’я, відновлення та участі в житті громади. Водночас метааналіз досліджень фактичного звернення показує, що зв’язок різних видів стигми з реальною поведінкою складніший за просту формулу «сором — отже, людина не звертається».
Що таке самостигма: визначення та межі поняття
У науковій літературі використовують поняття self-stigma та internalized stigma — самостигма й інтерналізована, або внутрішньо засвоєна, стигма. У дослідженнях людей із психічними розладами йдеться передусім про прийняття негативних суспільних стереотипів щодо своєї групи та перенесення їх на власну ідентичність. Центральний механізм полягає в тому, що зовнішнє судження перетворюється на внутрішній критерій власної цінності. Це поняття має усталену дослідницьку традицію в роботах Corrigan, Watson і Barr та Corrigan і Rao.
Слово «самостигма» не означає, що людина створила упередження сама або відповідальна за упереджене ставлення до себе. Джерелом негативних уявлень можуть бути суспільні норми, медійні образи, висловлювання близьких, професійне середовище, досвід дискримінації та навіть невдалі контакти із системою допомоги. Людина може поступово прийняти частину цих суджень, особливо якщо вони повторюються й підтримуються реальними обмеженнями. ВООЗ розглядає протидію стигмі та дискримінації як частину змін у громадському психічному здоров’ї.
Самостигма — досліджуваний соціально-психологічний процес, а не окремий психічний розлад і не самостійний діагноз. Її наявність не визначають одним висловлюванням, окремою емоцією сорому, фактом приховування інформації або результатом короткого інтернет-опитування. Людина може переживати сором і водночас не приймати стереотипів про себе; може свідомо оберігати приватність без внутрішнього самознецінення.
Як виникає самостигма: чотири ланки засвоєння стереотипу
Одна з найвідоміших моделей описує послідовність «усвідомлення стереотипу → згода зі стереотипом → застосування до себе → шкода для самосприйняття». Це аналітична модель, яка допомагає розрізняти етапи, а не обов’язкова біографія кожної людини. Первинні дослідження вивчали модель переважно в групах осіб із тяжкими психічними розладами; механізми за межами цих вибірок потрібно переносити обачно. Корріган, Рафач і Рюш (2011) перевіряли її на вибірці з 85 учасників.
1. Усвідомлення
Людина знає, що існують негативні суспільні уявлення: наприклад, що люди з психічними розладами нібито ненадійні, нездатні ухвалювати рішення чи неодмінно потребують стороннього контролю. Знання про існування стереотипу ще не означає, що людина вважає його правдивим. Воно може супроводжуватися незгодою, критичним ставленням або активним спротивом дискримінації.
2. Погодження
Наступний можливий крок — часткове або повне прийняття стереотипу як узагальненого судження про людей із певним досвідом. Людина може почати вірити, що психічний розлад автоматично робить когось менш компетентним, або що психологічної підтримки потребують лише ті, хто «не впорався». Це вже зміна переконань, але вона ще не тотожна самознеціненню.
3. Застосування до себе
Самостигматизувальний зміст виникає тоді, коли узагальнення перетворюється на висновок про себе: «У мене є діагноз, тому я не можу бути хорошим працівником»; «Я хочу поговорити з психологом, отже, я гірший за інших». Саме на цій стадії стереотип може впливати на цілі, очікування, вибір середовища та готовність пробувати нові можливості.
4. Вплив на самооцінку та дію
Якщо самозастосований стереотип набуває значення, він може супроводжуватися зниженням самооцінки, відчуття спроможності, надії та участі в соціальному житті. Важлива межа: ці наслідки не є автоматичними, і сама обізнаність про суспільну стигму не гарантує їх появи. Дослідження Corrigan, Watson і Barr виявило зв’язок пізніших компонентів моделі із самооцінкою та самодієвістю.
Чим самостигма відрізняється від суспільної стигми та дискримінації
Суспільна стигма стосується негативних уявлень і ставлення до людей із певною ознакою. Очікувана стигма означає прогноз негативної реакції з боку інших. Пережита дискримінація — це конкретні несправедливі дії чи обмеження, пов’язані з відповідною ознакою. Структурна стигма стосується правил, організаційних практик та системних умов, які підтримують нерівне ставлення. Самостигма описує процес, коли соціальне негативне судження стає частиною власного самосприйняття. Ці явища можуть взаємодіяти й потребують різних відповідей. Звіт ВООЗ про психічне здоров’я розглядає стигму в контексті прав і доступності послуг.
Людина, яка не розповідає роботодавцеві про лікування через реальний ризик упередженого ставлення, може діяти раціонально й захищати приватність. Той самий вибір не дає підстав автоматично називати її поведінку самостигмою. Важливо з’ясувати, чи людина вірить у принизливі судження щодо себе, чи оцінює ризики розголошення, чи стикається з обома процесами одночасно. Ширше поняття дискримінації має окремий канонічний матеріал.
Два різні прояви: самостигма психічного розладу і самостигма звернення по допомогу
Самостигма, пов’язана з психічним розладом, стосується того, що людина думає про себе через діагноз, симптоми або належність до стигматизованої групи. Самостигма звернення по допомогу стосується самого рішення отримати психологічну чи психіатричну підтримку. Людина може мати другий різновид без будь-якого встановленого психічного розладу, наприклад коли вважає, що розмова з психологом «доводить неспроможність». Для вимірювання самостигми звернення було розроблено окрему шкалу SSOSH.
Різниця важлива для відповіді на запит «чому соромно йти до психолога». Якщо людина боїться самої етикетки «пацієнт психіатра», може працювати уявлення про розлад. Якщо вона відчуває втрату поваги до себе від самого факту прохання про підтримку, центральним механізмом може бути самостигма звернення. Якщо вона хвилюється через можливе розголошення відомостей або поганий попередній досвід, варто оцінювати конфіденційність, якість послуг і реальні ризики. Різні бар’єри можуть виникати одночасно.
Як самостигма впливає на самооцінку, надію та відновлення
Систематичний огляд і метааналіз Livingston і Boyd (2010), який охопив 127 досліджень для огляду й 45 для метааналізів, виявив стійкий негативний зв’язок інтерналізованої стигми із самооцінкою, надією та відчуттям власної спроможності. Дослідники також описали зв’язки з вираженістю психіатричних симптомів і прихильністю до лікування. Автори підкреслили нестачу тривалих спостережень, необхідних для висновків про напрямок причинності.
Це означає, що високий рівень самостигми часто супроводжується труднощами в самосприйнятті й відновленні, але дані спостережень не дозволяють стверджувати, що кожне зниження самооцінки спричинене саме самостигмою. Симптоми, соціальне відторгнення, економічні обмеження, попередні травматичні події та досвід взаємодії з послугами також можуть впливати на ці процеси. Наслідки потрібно розуміти в загальному життєвому контексті.
Особливо значущим є механізм звуження власних можливостей, який інколи описують формулою «навіщо намагатися?». Людина може відмовлятися від навчання, працевлаштування, нових стосунків або звернення по підтримку, бо наперед вважає себе нездатною або недостойною. У дослідженні Yanos та співавт. (2008) моделювали зв’язки між самостигмою, надією, самооцінкою, униканням та іншими показниками відновлення в 102 осіб із розладами шизофренічного спектра. Це пояснювальна модель для конкретної вибірки, а не універсальний прогноз для всіх людей.
Відновлення в психічному здоров’ї охоплює не лише зменшення симптомів. Людина може прагнути повернути контроль над рішеннями, відновити важливі ролі, працювати, брати участь у житті громади та відчувати належність. Самостигма може ускладнювати ці завдання, коли негативне уявлення про себе звужує очікувані можливості. Тому робота з нею має значення для соціального включення поряд із належним лікуванням, підтримкою та правовим захистом. ВООЗ наголошує на людиноцентричних послугах і правах людини.
Чи справді самостигма заважає звертатися по психологічну допомогу
Зв’язок існує на рівні багатьох досліджень, але його сила залежить від того, що саме вимірюють: самостигму, страх суспільного осуду, ставлення до допомоги, намір записатися до фахівця чи фактичний візит. Великий систематичний огляд Clement та співавт., опублікований у 2015 році, узагальнив 144 дослідження з 90 189 учасниками. Автори описали загальний негативний зв’язок стигми зі зверненням по допомогу та особливу значущість тривоги через розкриття інформації.
Водночас метааналіз Schnyder та співавт. (2017), який об’єднав 27 досліджень фактичного звернення, виявив статистично значущі зв’язки зі зниженням звернень для негативного особистого ставлення до допомоги та власних стигматизувальних установок. Для самостигми загальна оцінка становила OR 0,88 із 95% довірчим інтервалом 0,76–1,03, тобто в цьому аналізі окремий зв’язок не досяг статистичної значущості. Це не спростовує досвіду людей, які уникають допомоги через сором; результат показує межі узагальнення різних вибірок та інструментів.
Наміри й поведінка — різні кінцеві показники. Людина може щиро планувати консультацію, але не мати коштів, часу, транспорту чи доступного фахівця. Може соромитися звернення, однак прийти завдяки підтримці близьких. Може схвально ставитися до психологічної допомоги, але не бачити потреби саме зараз. Оцінюючи вплив самостигми, слід запитувати не лише про те, чи людині незручно звертатися, а й про те, які рішення вона ухвалює та які можливості для допомоги реально має.
Як формується відкладене звернення
Іноді процес починається з применшення проблеми: «це нічого», «усім важко», «я повинен упоратися сам». Згодом додається страх втратити звичне уявлення про себе, потреба приховувати труднощі та відкладання першого контакту. Інколи людина погоджується лише на ту форму підтримки, яку не асоціює з діагнозом. Цей сценарій можливий, але не є обов’язковим; подібні слова можуть виражати особисті цінності, попередній досвід або свідомий вибір, тому їх потрібно розглядати в контексті.
Що може перервати цикл
Доступне пояснення, які саме послуги існують, конфіденційний перший контакт, можливість обрати фахівця та досвід шанобливої взаємодії можуть полегшити звернення. Поряд із роботою з переконаннями важливо усувати вартісні, часові й організаційні перешкоди. Програми, які змінюють лише ставлення, не гарантують автоматичного збільшення кількості звернень, якщо сама допомога залишається недоступною. ВООЗ наголошує на потребі розвивати громадські служби психічного здоров’я.
Чому самостигма виникає: соціальні й особисті умови
Самостигма розвивається у взаємодії з соціальним середовищем. Значення мають поширені уявлення про психічні розлади, норми самостійності, досвід медичного обслуговування, ставлення родини й колег, політика організацій, можливості захистити приватність. Дослідницькі моделі описують ці впливи, але не дозволяють вивести стан конкретної людини з її професії, освіти, статі або соціального становища. У метааналізі Livingston і Boyd окремі соціально-демографічні змінні не мали стійких сильних кореляцій із самостигмою.
Певні вислови можуть підтримувати стигматизувальну рамку: «психолог — для слабких», «людина з діагнозом нічого не досягне», «треба лише взяти себе в руки». Для когось вони стають частиною самооцінки; хтось активно їм заперечує. Варто також розрізняти самостигму й обґрунтовані побоювання щодо дискримінації: людина може правильно оцінювати ризик порушення конфіденційності та потребувати захисту своїх прав, а не тільки зміни особистих переконань.
Інформація про симптоми, психічні розлади та доступну допомогу може зменшити простір для міфів, проте знання саме по собі не усуває соціальної нерівності чи досвіду упередженого ставлення. Стійкі зміни потребують шанобливої мови, участі людей із власним досвідом психічних розладів у розробленні послуг і реальних умов рівного доступу. Це узгоджується з принципами Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Як розпізнати самостигматизувальні переконання у повсякденному житті
Корисно звернути увагу на думки, у яких факт труднощів, звернення чи діагноз перетворюється на судження про цінність усієї людини. Приклади: «я зламався, тому нічого не вартий», «якщо я звернуся до психіатра, зі мною більше не рахуватимуться», «після діагнозу я не маю права на відповідальну роботу». Спільний елемент тут — узагальнення від однієї обставини до особистої гідності чи всіх майбутніх можливостей. Такі приклади слугують матеріалом для роздумів, а не діагностичним переліком.
Можна поставити собі кілька запитань: чи застосовую я той самий стандарт до близької людини; чи ґрунтується моє судження на фактах або на поширеному ярлику; чи оцінюю конкретні можливості та обмеження, чи роблю висновок про себе загалом; чи відмовляюся від важливих планів лише тому, що вважаю себе «не таким»? Відповіді можуть допомогти помітити самознецінювальний зміст. Якщо сумніви суттєво впливають на життя, їх доцільно обговорити з фахівцем.
Самостигма і психічний розлад: що можна і чого не можна визначити
Наявність психічного розладу й самостигма — різні явища. Діагноз у разі потреби встановлює відповідний фахівець за клінічними критеріями та результатами оцінювання. Самостигма стосується ставлення до себе у зв’язку з діагнозом, труднощами або зверненням по допомогу. Вона може існувати до будь-якої консультації, після встановлення діагнозу або не виникнути взагалі. Сам факт сорому, соціальної ізоляції чи страху не є доказом ані самостигми, ані певного психічного розладу.
Якщо людині важко спати, працювати, підтримувати повсякденне життя, якщо стан триває або погіршується, професійна оцінка може допомогти з’ясувати потреби й доступні варіанти. Якщо виникає гостра загроза безпеці, потрібна відповідна невідкладна допомога. Ця стаття пояснює громадський та соціально-психологічний механізм самостигми; питання індивідуальної діагностики та лікування мають окремі професійні маршрути.
Як науковці вимірюють самостигму
Дослідження використовують валідовані опитувальники. Шкала інтерналізованої стигми психічних розладів ISMI оцінює кілька взаємопов’язаних компонентів, серед яких відчуження, прийняття стереотипів, досвід дискримінації й соціальне відсторонення. Окремі версії включають компонент опору стигмі, психометричні властивості якого потребують уважного тлумачення. Шкала самостигми психічного розладу SSMIS побудована навколо моделі усвідомлення, погодження, застосування і шкоди; дослідники також перевіряли її скорочену форму. Corrigan та співавт. (2012) описали її надійність і валідність.
Шкала SSOSH спрямована на інший об’єкт — самостигму, пов’язану зі зверненням по психологічну допомогу, зокрема на очікуване погіршення самоповаги в разі консультації. Vogel, Wade і Haake (2006) досліджували зв’язок оцінок із намірами та подальшою поведінкою. Вибір інструмента визначається дослідницьким питанням; порівнювати загальні бали різних шкал напряму некоректно.
Жоден із цих опитувальників не встановлює психіатричний діагноз і не замінює клінічної оцінки. Значення балів залежать від версії, мови, психометричної перевірки, особливостей вибірки й мети застосування. Самостійне проходження випадкового інтернет-тесту не дає підстав робити медичні висновки щодо себе.
Що допомагає зменшувати самостигму: результати досліджень
Робота з переконаннями та історією про себе
Структуровані втручання можуть допомагати людині помічати засвоєні стереотипи, перевіряти їхню відповідність фактам, відокремлювати симптоми від власної ідентичності та відновлювати реалістичне бачення можливостей. Частина програм використовує когнітивні техніки, психоосвіту й переосмислення життєвої історії. Огляд і метааналіз Lamarca та співавт. (2024) для людей із психотичними розладами виявив загальне зменшення самостигми після втручань, але значну неоднорідність досліджень; роботи з нижчим ризиком упередження частіше давали менші ефекти.
Результати програм для людей із психозами не можна автоматично переносити на будь-яку людину, яка соромиться звернутися по консультацію. Так само зміна балів самостигми після програми ще не означає доведеного покращення зайнятості, якості життя чи кількості фактичних звернень. Обрана допомога має відповідати потребам людини й наявним доказам щодо конкретного підходу.
Контакт із людьми, які мають власний досвід відновлення
Змістовний контакт із людьми, які живуть із психічними розладами, та взаємна підтримка можуть допомагати переглядати стереотипи й формувати реалістичні уявлення про життя, лікування та відновлення. Водночас якість ефекту залежить від організації програми, безпечності простору, добровільності участі та підготовки тих, хто проводить зустрічі. ВООЗ підтримує залучення людей із власним досвідом до людиноцентричних систем допомоги.
Групи взаємопідтримки та програми підтримки «рівний — рівному» можуть бути корисною складовою громадської системи. Вони мають власні цілі та вимоги до безпеки й не є тотожними груповій психотерапії чи лікуванню психічних розладів. Для конкретної людини потрібну форму підтримки визначають відповідно до запиту, стану та доступних послуг.
Психоосвіта і мова без ярликів
Зрозумілі відомості про психічне здоров’я, діагнози, конфіденційність та маршрути допомоги можуть зменшувати невизначеність. Важливо, однак, не зводити протидію самостигмі до набору позитивних гасел. Людині потрібні перевірювані відповіді на запитання: хто може допомогти, яка інформація фіксується, які права вона має, як відбувається звернення та що робити, коли послуга не підійшла. ВООЗ пов’язує боротьбу зі стигмою з реформуванням послуг і захистом прав.
Що відомо про обмеження втручань
Ранні рандомізовані дослідження були невеликими: систематичний огляд 2017 року включив лише п’ять випробувань, відзначив високий ризик упередження у більшості та дуже низьку якість доказів щодо багатьох результатів. Новіші систематичні огляди уже дають обнадійливіші результати для окремих популяцій та багатокомпонентних програм. Утім, потрібні якісні порівняльні дослідження, триваліші спостереження і вимірювання реальних життєвих наслідків, а не лише відповідей в опитувальниках.
Що може зробити сама людина без самозвинувачення
Перший крок — назвати переконання, яке обмежує вибір: «Мені соромно, бо я вважаю прохання про допомогу ознакою слабкості». Наступний — відокремити оцінку ситуації від узагальнення про себе: «Я переживаю труднощі й хочу зрозуміти, яка підтримка доступна». Питання про факти, альтернативні пояснення, особисті цінності та рівні стандарти для себе й інших можуть допомогти розпізнати самознецінення. Це способи осмислення, а не самостійна терапевтична програма з гарантованим результатом.
Корисно уточнити, який саме бар’єр заважає: страх осуду, незнання процедури, висока вартість, сумнів у кваліфікації фахівця, брак часу або невизначеність щодо конфіденційності. Для кожного потрібна відповідна відповідь. Страх осуду можна обговорити з людиною, якій довіряєте; питання прав і приватності — уточнити у надавача послуг; доступність — перевірити через офіційні маршрути. Не варто вимагати від себе відкрито розповідати всім про стан: рішення про розкриття особистої інформації залишається індивідуальним.
За потреби перший контакт може бути інформаційним: запитати про формат консультації, оплату, конфіденційність, кваліфікацію й можливість перенаправлення. Звернення по оцінку або консультацію само по собі не є діагнозом. Якщо перший контакт виявився невдалим, це привід уточнити причину і за можливості обрати інший варіант підтримки, а не оцінювати всі форми допомоги за одним досвідом.
Що можуть зробити близькі, фахівці та громада
Близькі можуть підтримувати право людини говорити про труднощі у власному темпі, без примусу до розголошення й без принизливих оцінок. Корисні конкретні запитання: «Якої підтримки тобі зараз бракує?», «Хочеш, я допоможу знайти інформацію?», «Які умови зробили б звернення безпечнішим?». Роль оточення полягає також у тому, щоб поважати рішення людини та її приватність.
Для фахівців важливі мова без узагальнювальних ярликів, пояснення процедур, спільне ухвалення рішень, можливість поставити запитання й чітка інформація про конфіденційність. Організації та громади можуть оцінювати бар’єри доступу, залучати користувачів послуг до проєктування, навчати персонал і перевіряти, чи антистигматизаційні заходи змінюють практику. Знання про стигму, зміна ставлень і реальне використання допомоги — окремі показники ефективності.
Особливу увагу слід приділяти структурним перешкодам. Кампанія про те, що звертатися нормально, матиме обмежену користь там, де немає доступної консультації, де не дотримуються приватності або де людей карають за розкриття стану. Робота на рівні громади доповнює індивідуальну підтримку змінами послуг, процедур і соціальних норм. ВООЗ описує цей підхід у рамці загальнодоступної, людиноцентричної системи психічного здоров’я.
Самостигма та звернення по допомогу в Україні: права і маршрути
В Україні право на конфіденційність інформації під час надання послуг у сфері психічного здоров’я передбачене Законом України «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» № 4223-IX. Стаття 5 встановлює вимоги щодо захисту персональних даних і нерозголошення інформації, отриманої під час надання допомоги, крім випадків, визначених законом. Перед консультацією можна з’ясувати, які дані збирають, хто має до них доступ і які законні винятки застосовуються.
Для людини, якій важко зробити перший крок, доступним маршрутом може бути сімейний лікар або заклад первинної медичної допомоги, який надає відповідні послуги за договором із НСЗУ. Міністерство охорони здоров’я України описує роль первинної ланки у підтримці психічного здоров’я. Наявність конкретної послуги потрібно уточнювати в закладі, оскільки перелік доступних послуг і фахівців залежить від договору та організації роботи.
Щоб дізнатися, які заклади надають медичну допомогу за Програмою медичних гарантій, можна звернутися до контакт-центру НСЗУ за номером 16-77. НСЗУ пояснює, що цей номер призначений для інформації про послуги, а години роботи операторів наведені на офіційному сайті. Для деяких видів спеціалізованої допомоги діють окремі правила самозвернення; зокрема, НСЗУ повідомляє про можливість звернення до психіатра без направлення в закладі з відповідним договором.
Офіційний маршрут допомоги важливий і для подолання самостигми: він переводить тривожні припущення в конкретні питання, на які можна отримати перевірювані відповіді. Водночас надання інформації не усуває ризику дискримінації автоматично. Якщо права порушуються, ситуація потребує відповідної процедури захисту, а не лише роботи з індивідуальними переконаннями.
Поширені запитання про самостигму
Самостигма — це те саме, що низька самооцінка?
Ні. Самостигма описує засвоєння негативних соціальних уявлень і застосування їх до себе через психічний розлад або звернення по допомогу. Зниження самооцінки може бути одним із наслідків чи супутніх проявів, але має багато інших можливих причин. Метааналіз Livingston і Boyd підтверджує статистичний зв’язок, не ототожнюючи поняття.
Чи може самостигма виникнути без психіатричного діагнозу?
Так. Людина може соромитися самого звернення по психологічну допомогу й оцінювати це як «власну неспроможність» незалежно від наявності діагнозу. Такий аспект окремо вивчають за допомогою шкали самостигми звернення по допомогу SSOSH.
Як зрозуміти, що я боюся стигми, а не просто бережу приватність?
Потрібно відокремити уявлення про себе від оцінювання ризиків зовнішнього середовища. Якщо ви не розкриваєте стан через можливі наслідки на роботі чи в родині, це може бути обґрунтований захист приватності. Якщо при цьому вважаєте себе гіршою людиною через потребу в підтримці, можлива самостигматизувальна складова. Ці механізми можуть співіснувати.
Чи обов’язково розповідати знайомим про діагноз, щоб подолати самостигму?
Ні. Розкриття інформації — особисте рішення з потенційними перевагами та ризиками. Його доречно ухвалювати з урахуванням безпеки, довіри, стосунків, права на приватність і власної готовності. Corrigan і Rao розглядають вибіркове розкриття як одну з можливих стратегій, а не як обов’язок.
Чи означає звернення до психолога, що людина має психічний розлад?
Ні. Консультації можуть стосуватися стресу, втрати, труднощів у стосунках, адаптації, виснаження або профілактичної підтримки. Потреба у психологічній допомозі й встановлення психіатричного діагнозу — різні питання. Діагностування проводиться за відповідними професійними процедурами.
Чи доведено, що зменшення самостигми збільшує звернення до фахівців?
Доказів універсального ефекту поки недостатньо. У деяких програмах зменшуються показники самостигми та поліпшуються психологічні результати, але збільшення фактичних звернень потрібно перевіряти окремо. Огляд 2017 року і метааналіз 2024 року показують, чому висновки залежать від вибірки, дизайну та вимірюваного результату.
Чим самостигма відрізняється від сорому?
Сором — емоція, яка може виникати в різних обставинах. Самостигма стосується засвоєння конкретного негативного соціального судження про певну групу та його застосування до себе. Людина може відчувати сором через власний вчинок, не вважаючи людей із психічними розладами менш цінними. Самостигма може супроводжуватися соромом, але цим не вичерпується.
Що робити, коли страх звернення посилюється?
Спробуйте уточнити конкретні страхи, дізнайтеся про умови конфіденційності й доступні способи першого контакту, зверніться по інформацію до фахівця або установи, якій довіряєте. Якщо стан суттєво заважає повсякденному життю, доречна професійна оцінка. У ситуації безпосередньої небезпеки потрібна невідкладна допомога. Самостигма може бути одним із бар’єрів, тому шлях до підтримки має враховувати і переконання, і реальні умови доступу.
Пов’язані статті
Психічне здоров’я: що це, від чого залежить і як його підтримувати — базове поняття психічного здоров’я та відмінність між благополуччям, труднощами й розладом.
Дискримінація: що це, види, приклади та психологічні наслідки — соціальні дії й практики, які важливо відрізняти від внутрішньо засвоєних стереотипів.
Стигма психічного здоров’я серед військових і ветеранів: чому люди відкладають звернення по допомогу — окремий контекст військового та ветеранського досвіду й специфічних бар’єрів.
Джерела
Clement, S., et al. (2015). What is the impact of mental health-related stigma on help-seeking? A systematic review of quantitative and qualitative studies. Psychological Medicine, 45(1), 11–27. https://doi.org/10.1017/S0033291714000129.
Corrigan, P. W., Watson, A. C., & Barr, L. (2006). The self-stigma of mental illness: Implications for self-esteem and self-efficacy. Journal of Social and Clinical Psychology, 25(8), 875–884. https://doi.org/10.1521/jscp.2006.25.8.875.
Corrigan, P. W., Rafacz, J., & Rüsch, N. (2011). Examining a progressive model of self-stigma and its impact on people with serious mental illness. Psychiatry Research, 189(3), 339–343. https://doi.org/10.1016/j.psychres.2011.05.024.
Corrigan, P. W., & Rao, D. (2012). On the self-stigma of mental illness: Stages, disclosure, and strategies for change. The Canadian Journal of Psychiatry, 57(8), 464–469. https://doi.org/10.1177/070674371205700804.
Corrigan, P. W., et al. (2012). Self-stigma of mental illness scale—short form: Reliability and validity. Psychiatry Research, 199(1), 65–69. https://doi.org/10.1016/j.psychres.2012.04.009.
Lamarca, M., et al. (2024). Reducing self-stigma in psychosis: A systematic review and meta-analysis of psychological interventions. Psychiatry Research, 342, 116262. https://doi.org/10.1016/j.psychres.2024.116262.
Livingston, J. D., & Boyd, J. E. (2010). Correlates and consequences of internalized stigma for people living with mental illness: A systematic review and meta-analysis. Social Science & Medicine, 71(12), 2150–2161. https://doi.org/10.1016/j.socscimed.2010.09.030.
Schnyder, N., Panczak, R., Groth, N., & Schultze-Lutter, F. (2017). Association between mental health-related stigma and active help-seeking: Systematic review and meta-analysis. The British Journal of Psychiatry, 210(4), 261–268. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/28153928/.
Vogel, D. L., Wade, N. G., & Haake, S. (2006). Measuring the self-stigma associated with seeking psychological help. Journal of Counseling Psychology, 53(3), 325–337. https://doi.org/10.1037/0022-0167.53.3.325.
World Health Organization. (2022). World mental health report: Transforming mental health for all. https://www.who.int/publications-detail-redirect/9789240049338.
Yanos, P. T., Roe, D., Markus, K., & Lysaker, P. H. (2008). Pathways between internalized stigma and outcomes related to recovery in schizophrenia spectrum disorders. Psychiatric Services, 59(12), 1437–1442. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/19033171/.
Закон України «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» № 4223-IX від 15 січня 2025 року. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4223-20.
Міністерство охорони здоров’я України. Чи надає сімейний лікар послуги з охорони психічного здоров’я? Офіційне роз’яснення.
Національна служба здоров’я України. (2024). Як працює контакт-центр 16-77? Офіційне роз’яснення.
Національна служба здоров’я України. Безоплатна психологічна та психіатрична допомога в ПМГ. Офіційне роз’яснення.