Експеримент «Маленький Альберт»: що сталося насправді, результати й критика
Оновлено: 2 дні тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 липня 2023 · Редакційна політика
«Маленький Альберт» — назва історичного дослідження Джона Вотсона і Розалі Рейнер, опублікованого 1920 року. Дослідники намагалися сформувати в одного немовляти емоційну реакцію страху, поєднуючи білого щура з різким гучним звуком, а потім перевіряли, чи переноситься реакція на інші пухнасті об’єкти.
Це дослідження часто переказують як простий доказ того, що фобії виникають через класичне зумовлення. Такий висновок надто сильний. Первинний звіт описує лише один випадок без сучасного експериментального контролю, а пізніший аналіз збереженої кіноплівки поставив під сумнів навіть силу отриманої реакції. Тому «Маленький Альберт» важливий насамперед як історичний експеримент і приклад того, як науковий сюжет може перетворитися на підручниковий міф.
Що таке експеримент «Маленький Альберт»
У статті «Conditioned Emotional Reactions» Джон Вотсон і Розалі Рейнер описали спробу експериментально сформувати умовну емоційну реакцію страху. Їх цікавило, чи може предмет, який спочатку не викликає страху, набути такого значення після поєднання з різким звуком, а також чи буде реакція переноситися на схожі об’єкти.
Важливо розрізняти авторську інтерпретацію 1920 року й сучасну оцінку. Вотсон і Рейнер вважали результати переконливими й пов’язували їх із можливим походженням частини страхів. Сьогодні цей одиничний випадок не можна трактувати як доведений універсальний механізм виникнення фобій.
Хто проводив дослідження
Дослідження провели американський психолог Джон Вотсон і його співробітниця Розалі Рейнер в Університеті Джонса Гопкінса. У первинній публікації вони є співавторами, тому називати роботу лише «експериментом Вотсона» історично неповно.
У графі Українського психологічного ХАБу цей експеримент пов’язаний із раннім біхевіоризмом: Вотсон прагнув показати, що емоційні реакції можна досліджувати через спостережувану поведінку й умови навчання. Проте експеримент не дорівнює всьому біхевіоризму і не є підставою зводити складні людські страхи до однієї схеми.
Що було до зумовлення: початкові тести
За первинним звітом, приблизно у дев’ятимісячному віці Albert B. показували білого щура, кролика, собаку, мавпу, маски з волоссям і без нього, вату, палаючі газети та інші стимули. Дослідники не описали страху перед цими об’єктами; типовою реакцією було маніпулювання ними.
Окремо, коли дитині було 8 місяців і 26 днів, перевірили реакцію на різкий звук. За спиною Альберта молотком ударяли по підвішеному сталевому бруску завдовжки близько чотирьох футів. Після повторних ударів дитина здригалася, змінювала дихання, а згодом плакала. Саме цей звук став аверсивним стимулом у наступній процедурі.
Як проводили зумовлення у 11 місяців
Власне формування умовної реакції почалося, коли Альбертові було 11 місяців і 3 дні. Йому подавали білого щура. Коли дитина тягнулася до тварини, за її головою вдаряли молотком по сталевому бруску. Процедуру повторювали у кілька сесій.
Вотсон і Рейнер повідомили загалом про сім поєднань щура з гучним звуком до моменту, коли вони вважали реакцію сформованою. Після цього при появі щура без звуку Альберт відсмикував руки, відхилявся, скиглив або намагався віддалитися. Саме ці спостереження автори трактували як умовну емоційну реакцію.
Білий щур, а не кролик
Один із найпоширеніших переказів плутає основний стимул. У первинному дослідженні спочатку з гучним звуком поєднували білого щура, а не кролика. Кролик з’являється пізніше під час перевірки перенесення реакції.
Ця деталь важлива не лише заради точності. Якщо підмінити щура кроликом, руйнується логіка процедури: стає незрозуміло, який об’єкт спочатку поєднували зі звуком, а на які об’єкти автори пізніше описували перенесення реакції.
Чи переносилася реакція на інші об’єкти
Через кілька днів після зумовлення дослідники перевіряли реакції на інші стимули. Вони описали негативні реакції на кролика, собаку, хутряну шубу, маску Санта-Клауса й деякі інші пухнасті або волохаті об’єкти. Реакції, однак, були різної сили.
Наприклад, на вату Альберт реагував слабше й не так послідовно, як часто подають у спрощених схемах. Крім того, в наступних сесіях дослідники вже безпосередньо поєднували звук не лише зі щуром, а й з кроликом та собакою. Це ускладнює твердження, ніби всі подальші реакції були чистим перенесенням від одного початкового стимулу.
Чи залежала реакція від контексту
Вотсон і Рейнер також переносили Альберта з невеликої лабораторної кімнати до великої добре освітленої лекційної аудиторії. У новому контексті багато реакцій ставали слабшими. Автори намагалися посилити їх додатковим поєднанням щура з гучним звуком.
Ця деталь показує, що поведінка не була стабільною автоматичною відповіддю на будь-який пухнастий об’єкт. Контекст, повторні проби та додаткові поєднання могли впливати на те, що спостерігали дослідники.
Що показала перевірка через місяць
Після приблизно місячної перерви Альберта знову тестували. Автори повідомили, що деякі негативні реакції зберігалися, але загалом були слабшими, ніж раніше. На цій підставі вони припустили, що умовні емоційні реакції можуть бути тривалими.
Проте з цього не випливає, що Альберт зберіг страх на роки або на все життя. Такого спостереження не було. Будь-які твердження про довічну травму чи майбутню клінічну фобію виходять за межі даних, зібраних у дослідженні.
Чому реакцію не усунули
Вотсон і Рейнер планували дослідити способи послаблення або усунення сформованої реакції, але не зробили цього: за їхнім звітом, Альберта забрали з лікарні в день останніх тестів. Тому систематичного згасання, контрзумовлення чи іншої процедури усунення реакції в цьому випадку не проводили.
Цей факт часто переказують як окрему етичну драму, але науково важливе й інше: ми не знаємо, як швидко реакції могли б зникнути без додаткових процедур і яким був їхній подальший перебіг.
Чи довів експеримент виникнення фобії
Ні. Дослідження не встановило клінічний діагноз фобії, не порівнювало Альберта з контрольною групою і не показало, що одна й та сама процедура дає такий самий результат у різних дітей. Воно було ранньою демонстраційною спробою дослідити умовні емоційні реакції, а не сучасним випробуванням причинної моделі фобій.
Саме тому старий заголовок цієї сторінки — «Механізм виникнення фобії» — був надмірно категоричним. Коректніше говорити про історичну спробу зумовити реакцію страху та про подальшу дискусію щодо того, наскільки ця спроба була успішною.
Що показав сучасний аналіз кіноплівки
У 2021 році дослідники Расселл Пауелл і Родні Шмальц детально проаналізували збережений фільм, пов’язаний із дослідженням. Вони дійшли висновку, що процедура зумовлення була переважно неефективною, а відносно слабкі ознаки занепокоєння на плівці можна пояснювати не лише навчанням, а й сенситизацією та віковими змінами.
Це не означає, що первинний звіт «нічого не показав». Але сучасний повторний аналіз суттєво знижує впевненість у класичному підручниковому твердженні, ніби на плівці видно чисту й переконливу демонстрацію набутого страху.
Як з’явилися міфи про «Маленького Альберта»
Історик психології Бен Гарріс ще 1979 року показав, що підручники й популярні перекази поступово змінювали деталі дослідження: спрощували процедуру, посилювали ефект, домислювали подальшу долю дитини або перетворювали авторські припущення на встановлені факти.
Тому історія «Маленького Альберта» цікава подвійно. Це і реальне дослідження раннього біхевіоризму, і приклад дисциплінарної пам’яті: те, як психологія розповідала про експеримент десятиліттями, іноді не менш важливе, ніж сам експеримент.
Ким був Albert B.
У первинній статті дитину названо Albert B. Через багато десятиліть дослідники намагалися встановити його справжню особу. У 2009 році було запропоновано версію, що це був Дуглас Меррітт.
У 2014 році інша дослідницька група висунула кандидатуру Альберта Баргера й стверджувала, що він краще відповідає відомим історичним даним. Через суперечливість джерел особу «Маленького Альберта» не слід подавати як остаточно встановлену.
Суперечка про стан здоров’я дитини
Версія Дугласа Меррітта спричинила ще одну дискусію. У 2012 році група дослідників припустила, що дитина мала значні неврологічні порушення і що це ставить під сумнів опис Альберта як здорового немовляти.
У 2014 році інші історики психології переглянули ці аргументи й запропонували інтерпретацію, сумісну з нормальною поведінкою немовляти. Тому ані ідентичність дитини, ані твердження про її неврологічний стан не можна подавати як остаточно вирішені.
Етична оцінка з позицій сучасної психології
Дослідження 1920 року відбулося задовго до сучасної системи захисту учасників психологічних досліджень. Тому некоректно просто приписувати авторам порушення конкретних правил, які були сформульовані значно пізніше.
Водночас сьогодні подібний дизайн викликав би серйозні етичні заперечення. Сучасні стандарти вимагають мінімізувати передбачувану шкоду й дискомфорт, забезпечувати інформовану згоду, а для дітей — додатковий захист і дозвіл законних представників. Навмисне викликання значного дискомфорту в немовляти без переконливого співвідношення ризику й користі було б надзвичайно складно етично обґрунтувати.
Чому експеримент залишається важливим
«Маленький Альберт» не є надійним доказом універсального походження фобій, але залишається важливим для історії психології. Він показує амбіції раннього біхевіоризму поширити експериментальне дослідження навчання на людські емоції.
Водночас його подальша історія вчить критично читати класичні дослідження: відокремлювати первинні дані від авторських інтерпретацій, пізніших переказів і сучасних реконструкцій. Саме ця різниця між джерелом і міфом робить історію Альберта особливо корисною для психологічної освіти.
Коротко: що можна і чого не можна висновувати
У первинній процедурі зі звуком поєднували білого щура, а не кролика.
Вотсон і Рейнер описали формування та перенесення негативної емоційної реакції, але реакції були неоднаковими й залежали від умов тестування.
Через місяць частина реакцій зберігалася слабшою; даних про довічний страх немає.
Дослідження не довело універсального механізму клінічних фобій і не встановило діагноз Альбертові.
Сучасний аналіз кіноплівки ставить під сумнів силу зумовлення.
Справжня особа Albert B. і твердження про стан його здоров’я залишаються предметом історіографічної суперечки.