Кримінальна психологія: психологія злочинної поведінки та правопорушника

13 годин тому

Читати 18 хв

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 6 жовтня 2026 · Редакційна політика

Кримінальна психологія — галузь юридичної психології, яка досліджує психологічні закономірності, процеси та умови, пов’язані з кримінально протиправною поведінкою, людиною, яка її вчиняє, взаємодією учасників злочинної діяльності та можливостями профілактики повторних правопорушень. Її центральне питання звучить не як «яка риса робить людину злочинцем?», а як «за яких поєднань індивідуальних, соціальних, ситуаційних і життєвих чинників певна поведінка стає більш або менш імовірною?».

Такий підхід задає головну межу дисципліни: психологія описує механізми, асоціації, ризикові й захисні чинники, тоді як факт кримінального правопорушення, вина та юридична відповідальність встановлюються у правовому порядку. Результат тесту, психологічна характеристика, клінічний діагноз, оцінювання ризику і юридичний висновок відповідають на різні питання й не можуть підміняти одне одного.

В українській науковій традиції кримінальну психологію розглядають як складову юридичної психології, пов’язану з правовою, судовою та пенітенціарною психологією. До її предмета відносять формування антисоціальних настанов і мотивів, вибір та реалізацію протиправної поведінки, групову поведінку правопорушників і психологічні аспекти запобігання їй. Енциклопедія Сучасної України.

Сучасна доказова рамка потребує важливого уточнення. Жодна окрема риса особистості, діагноз, травматичний досвід, бідність, імпульсивність, належність до групи або результат тесту самі по собі не пояснюють конкретне кримінальне правопорушення і не дозволяють установити, хто його вчинив. Дослідження показують множинність і неоднорідність шляхів до правопорушень, а також значення змінюваних чинників і захисних ресурсів. Кримінальна психологія працює з імовірностями та механізмами, а не з психологічними ярликами.

Що вивчає кримінальна психологія

Предмет кримінальної психології охоплює психологічний бік кримінально протиправної поведінки на кількох рівнях. На рівні окремої дії досліджують сприймання ситуації, мотивацію, прийняття рішень, самоконтроль, емоційний стан, оцінювання наслідків, реакцію на ризик і способи виправдання власної поведінки. На рівні особистості вивчають стійкі та змінювані характеристики, життєву історію, навички, звички, соціальні зв’язки й попередній досвід.

На груповому рівні увага переходить до впливу однолітків, кооперації, рольових структур, групових норм, авторитету та взаємного підкріплення. На рівні середовища — до доступних можливостей, соціальних умов, стресорів, контролю, підтримки, освіти, зайнятості й особливостей конкретної ситуації. Саме поєднання рівнів дає змістовніше пояснення, ніж пошук одного «головного» чинника.

Українське право визначає кримінальне правопорушення як передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб’єктом кримінального правопорушення; Кодекс окремо розрізняє кримінальні проступки та злочини. Кримінальний кодекс України, статті 11–12. Тому в психологічному тексті поняття «злочинна поведінка» може використовуватися як науковий термін, але не повинно автоматично підміняти юридичну кваліфікацію конкретної дії.

Кримінальна психологія і суміжні галузі

Кримінальна психологія зосереджується на психології кримінально протиправної поведінки та правопорушника. Судова психологія ширше працює з психологічними питаннями, що виникають у судочинстві та процесуальних діях: показаннями, пам’яттю, допитом, прийняттям рішень, психологічним оцінюванням та іншими процесами. Пенітенціарна психологія вивчає психологічні процеси, пов’язані з виконанням покарань, адаптацією, реабілітацією та ресоціалізацією. Пробаційна практика окремо поєднує оцінювання ризиків і потреб із плануванням роботи в громаді.

Кримінальна психологія не тотожна судовій психіатрії. Судова психіатрія відповідає на спеціальні психіатричні питання в юридичному контексті, зокрема коли значення мають психічний стан і психічний розлад. Кримінальна психологія досліджує поведінкові та психологічні механізми значно ширше і не має підміняти психіатричну експертизу психологічними припущеннями.

Ще одна межа проходить між науковим аналізом і рішенням суду. Кримінальний процесуальний кодекс України закріплює презумпцію невинуватості: особа вважається невинуватою, доки її вину не доведено в установленому порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Кримінальний процесуальний кодекс України, стаття 17. Психологічний опис рис, мотивів, ризиків або подібності поведінки не може виконувати роль юридичного встановлення вини.

Як сучасна психологія пояснює злочинну поведінку

Пошук однієї «психологічної причини злочину» майже завжди спрощує реальність. Людина діє в конкретній ситуації, маючи певний досвід, ресурси, обмеження, соціальні зв’язки, звички та способи регуляції поведінки. Одні чинники створюють віддалену вразливість, інші підтримують повторювану поведінку, треті діють безпосередньо перед подією. Водночас захисні чинники можуть зменшувати ймовірність правопорушення навіть за наявності значного ризику.

Метааналітичні дані добре показують цю множинність. В огляді людей, які відбували покарання у громаді, з повторним правопорушенням були пов’язані різні змінювані чинники: проблемне вживання психоактивних речовин, контакти з антисоціальним оточенням, труднощі із зайнятістю, низькі доходи та потреби у сфері психічного здоров’я. Жоден із них не був достатнім поясненням сам по собі; вони є частинами ширшого профілю ризику. Yukhnenko, Blackwood & Fazel, 2020.

У дослідженнях стійкої делінквентної поведінки підлітків значущими виявляються різні домени ризику. Метааналіз 55 досліджень показав внесок кримінальної історії, агресивної поведінки, вживання алкоголю та інших речовин, а також низки сімейних, когнітивних і поведінкових чинників. Це підтримує модель кумуляції ризиків: тривалі траєкторії частіше пов’язані з більшою кількістю й інтенсивністю ризикових умов, а не з одним унікальним маркером. Assink та співавт., 2015.

Індивідуальні психологічні чинники

На індивідуальному рівні увагу часто привертають самоконтроль, імпульсивність, агресивність, здатність відкладати винагороду, емоційна регуляція, ставлення до правил, емпатія, моральне судження та особистісні риси. Частина цих характеристик статистично пов’язана з антисоціальною поведінкою. Наприклад, метааналітичні дослідження п’ятифакторної моделі особистості знаходять зв’язки антисоціальної поведінки передусім із нижчою доброзичливістю та сумлінністю. Vize, Collison, Miller & Lynam, 2019.

Такі зв’язки є груповими статистичними закономірностями. Вони не дозволяють перейти від твердження «ця риса частіше трапляється у вибірці з певною поведінкою» до висновку «ця людина вчинить злочин». Велика кількість людей з імпульсивністю, низькою сумлінністю, гнівом або труднощами самоконтролю ніколи не вчиняє кримінальних правопорушень. Дані про риси корисні для розуміння механізмів і планування втручань, а не для моральної класифікації людей.

Розвиток, сім’я, школа і життєвий досвід

Ризик формується в часі. Дитячий і підлітковий досвід може впливати на розвиток емоційної регуляції, довіри, навчальних навичок, соціальних зв’язків і способів розв’язання конфліктів. Несприятливий досвід дитинства частіше трапляється серед молодих людей, залучених до системи правосуддя, але навіть сильні статистичні асоціації не означають неминучого переходу від травми до правопорушення.

Систематичний огляд і метааналіз 31 дослідження молодих правопорушників показав зв’язок кумулятивного несприятливого дитячого досвіду з повторними правопорушеннями, водночас окремі види досвіду не демонстрували однакових ефектів, а на зв’язок впливали позитивний дитячий досвід, соціальні зв’язки, емпатія, вживання речовин та інші посередники. Astridge та співавт., 2023. Травматичний досвід може бути фактором вразливості й потребою в підтримці, але він не є характеристикою «небезпечної людини» і не переносить відповідальність за правопорушення на пережиту травму.

Загальна соціалізація, правова соціалізація, стосунки з дорослими, досвід школи, зайнятість і доступ до просоціальних ролей формують ширший контекст поведінки. Робота лише з однією рисою — наприклад, із гнівом — може бути недостатньою, якщо одночасно зберігаються залежність, нестабільне житло, антисоціальне оточення, безробіття та відсутність підтримки.

Ситуація, можливість і рішення

Навіть відносно стійкі психологічні характеристики проявляються по-різному залежно від ситуації. Доступність цілі, присутність інших людей, алкоголь або наркотики, конфлікт, відчуття безкарності, груповий тиск, емоційне збудження, наявність зброї, просторові умови та попередній сценарій поведінки можуть змінити рішення в конкретний момент. Тому сучасне пояснення злочинної поведінки потребує поєднання властивостей людини з контекстом, а не пошуку «злочинної сутності».

Практичний наслідок полягає в тому, що профілактика може працювати на різних рівнях: зменшувати можливості для правопорушення, змінювати групові норми, лікувати залежність, підвищувати навички саморегуляції, підтримувати освіту й зайнятість, зміцнювати соціальні зв’язки та працювати з конкретними криміногенними потребами. Один механізм не замінює інший.

Психологія правопорушника: чому не існує єдиного «типу злочинця»

Психологія правопорушника розглядає цей термін як опис юридично або поведінково значущого факту в певному контексті, а не психологічного типу особистості. Двоє людей, які вчинили формально подібні діяння, можуть відрізнятися за мотивами, життєвим шляхом, психічним здоров’ям, рівнем планування, соціальними зв’язками, попередньою історією, віком, роллю групи та ймовірністю повторення. Так само одна людина може змінюватися протягом життя.

Ідея єдиного «психологічного портрета злочинця» погано відповідає доказам. Дослідження довготривалих траєкторій вказують, що стійкі та обмежені певним періодом форми правопорушень відрізняються за кількістю й силою чинників ризику більше, ніж за наявністю якогось унікального набору причин. Це зміщує фокус із типологізації людей на аналіз траєкторій, контексту та змінюваних потреб.

Навіть риси, які мають відносно стабільний характер, не повинні використовуватися як ярлик. Психопатичні риси, антисоціальні риси, низький самоконтроль або агресивність можуть мати прогностичне значення в окремих інструментах і вибірках, але не є доказом конкретної поведінки. Клінічна діагностика, оцінювання особистості, оцінювання ризику та юридичний висновок відповідають на різні питання.

Мотив, мета і психологічний механізм дії

Мотив допомагає зрозуміти, які потреби, цілі, очікування або значення підтримували поведінку. Мотиви можуть бути матеріальними, статусними, афіліативними, ідеологічними, сексуальними, пов’язаними з помстою, страхом, контролем або іншими цілями. Однак реальна поведінка часто має кілька мотивів, а пояснення після події вразливі до самооправдання, реконструкції пам’яті та впливу ситуації.

Психологічна реконструкція мотиву не тотожна юридичному встановленню мотиву чи умислу. У праві значення мають визначені законом ознаки складу правопорушення, докази та процесуальні стандарти. Психолог може досліджувати процес прийняття рішення або значення певних переживань, але не може перетворити суб’єктивну інтерпретацію на юридичний факт.

Корисною одиницею аналізу є поведінковий ланцюг: що відбувалося до дії, які стимули та інтерпретації були присутні, які рішення приймалися, що стало безпосереднім тригером, які наслідки підкріпили або послабили поведінку. Такий аналіз особливо важливий у реабілітації, бо дозволяє працювати з конкретними точками зміни — навичками, середовищем, залежністю, конфліктами, плануванням або соціальними зв’язками.

Злочинна поведінка в групі

Правопорушення нерідко є соціальною поведінкою. У групі змінюються доступна інформація, відчуття відповідальності, норми, статусні стимули, оцінювання ризику та можливість кооперації. Людина може діяти разом з іншими через дружні або родинні зв’язки, спільну вигоду, примус, лояльність, потребу в належності чи вже сформовану рольову структуру.

Систематичний огляд і байєсівський метааналіз 110 досліджень співучасті показав, що спільне вчинення правопорушень є поширеним явищем і особливо характерне для молодших правопорушників; автори підкреслюють значення впливу однолітків, групової згуртованості та стратегічної співпраці. Klymentiev та співавт., 2025. Водночас групова участь не означає однакової мотивації всіх учасників і не дозволяє автоматично переносити властивості групи на кожного її члена.

Для організованої злочинності доказова база щодо причин залучення значно слабша, ніж часто припускають популярні описи. Систематичний огляд факторів рекрутування до організованих злочинних груп знайшов обмежену кількість надійних предикторів і високу методологічну неоднорідність; частина ознак була лише корелятами, а не встановленими причинними чинниками. Calderoni та співавт., 2022. Це ще одна причина уникати спрощених «портретів» членів злочинних груп.

Кримінальний профайлінг: допоміжна гіпотеза, а не ідентифікація особи

Кримінальний профайлінг — один із найвідоміших у масовій культурі інструментів кримінальної психології, але його реальна доказова база значно скромніша за телевізійний образ. Профайлінг намагається виводити ймовірні характеристики невідомого правопорушника з особливостей поведінки, місця події, вибору потерпілої людини, способу дії та інших даних. У найкращому разі це спосіб структурувати гіпотези й спрямувати пошук; він не є психологічним «відбитком пальця».

Систематичний огляд і метааналіз 40 років досліджень включив 426 публікацій та виявив, що сильних емпіричних досліджень, які створюють або перевіряють профілі, небагато, а оцінок реальної ефективності ще менше. Окремий напрям — аналіз зв’язування серій правопорушень — мав кращі показники точності, але це не означає валідності всіх форм профайлінгу. Fox & Farrington, 2018.

Інший систематичний огляд, присвячений саме валідності кримінального профайлінгу, дійшов висновку, що наявні дослідження мають суттєві методологічні проблеми і техніка загалом ще не має достатньої статистичної валідації як універсальний інструмент. Ribeiro & Soeiro, 2021. Профіль не встановлює особу правопорушника, не є діагнозом і не замінює доказову перевірку версій.

Особливо небезпечна помилка — перетворити статистично типову характеристику на підставу підозрювати конкретну людину. Така логіка ігнорує базові частоти: навіть якщо певна ознака частіше зустрічається в окремій групі, більшість людей з цією ознакою можуть не мати жодного стосунку до конкретного правопорушення. Профайлінг має сенс лише як обмежена допоміжна процедура з чітким описом невизначеності.

Оцінювання ризику повторного правопорушення

Оцінювання ризику відповідає на інше питання, ніж профайлінг. Воно не намагається назвати невідомого правопорушника, а оцінює ймовірність певного майбутнього результату в заданій популяції та часовому горизонті. У практиці можуть використовуватися актуарні інструменти, структуроване професійне судження, оцінювання динамічних потреб і захисних факторів. Усі ці підходи працюють з імовірністю, а не з передбаченням конкретної події.

Прямі порівняльні дослідження показують, що структуровані інструменти оцінювання ризику в середньому точніші за неструктуроване професійне судження щодо майбутнього насильницького, загального та сексуального повторного правопорушення. Метааналіз 31 дослідження охопив 45 673 оцінки ризику. Viljoen та співавт., 2025. Проте краща середня прогностична точність не перетворює інструмент на детектор майбутнього.

Ризик залежить від базової частоти події, характеристик вибірки, валідності інструменту в конкретному середовищі, якості даних, часової перспективи та того, чи змінювалися обставини після оцінювання. Категорії «низький», «середній» і «високий» — це способи впорядкувати імовірності, а не твердження, що конкретна людина обов’язково щось зробить.

Захисні чинники також мають значення. Метааналіз SAPROF та пов’язаних версій у 39 дослідженнях показав, що структуроване врахування захисних факторів додає інформацію до ризик-орієнтованої оцінки, а зміни захисних факторів пов’язані зі зниженням повторного насильства й загального рецидиву. Автори водночас указують на обмеження доказової бази, зокрема ретроспективність багатьох досліджень і переважання чоловічих вибірок. Burghart та співавт., 2023.

В Україні оцінювання ризику є також частиною практики пробації. Центр пробації повідомляє про оновлення уніфікованого інструменту та затвердження Міністерством юстиції у 2025 році методичних рекомендацій для оцінки ризику повторного кримінального правопорушення у повнолітніх. Центр пробації України. Цю інституційну практику слід відрізняти від загального психологічного прогнозування: вона має конкретну нормативну мету, процедуру та сферу застосування.

Психічний розлад не є причиною злочину

Одне з найважливіших правил кримінальної психології — не ототожнювати психічний розлад із злочинністю. Дослідження можуть знаходити підвищений відносний ризик певних насильницьких результатів у деяких діагностичних групах, але абсолютний ризик для більшості людей із психічними розладами залишається низьким. Значну роль відіграють супутнє проблемне вживання психоактивних речовин, попередня кримінальна історія та інші фактори.

Структурований огляд у The Lancet Psychiatry показав, що асоціації між окремими психічними розладами та насильством істотно різняться, а абсолютні показники зазвичай значно нижчі, ніж це випливає з популярних стереотипів. Серед найстійкіших предикторів у багатьох групах були попередня кримінальна поведінка та коморбідне вживання речовин. Whiting та співавт., 2021.

Це має два практичні наслідки. Діагноз не встановлює причинний ланцюг конкретного правопорушення. Стигматизація людей із психічними розладами як потенційно небезпечних є науково грубою і може погіршувати доступ до допомоги. Якщо психічний стан має юридичне значення, потрібні належні клінічні та судово-психіатричні процедури, а не висновок із поведінкового опису.

Ризикові, динамічні та захисні чинники

Ризикові чинники умовно поділяють на статичні та динамічні. Статичні — характеристики, які вже не змінюються, наприклад частина минулої кримінальної історії. Динамічні — актуальні умови й потреби, що можуть змінюватися: вживання речовин, соціальні зв’язки, зайнятість, житлова стабільність, навички самоконтролю, ставлення до правопорушення, психічне здоров’я. Саме динамічні чинники особливо важливі для планування допомоги та управління ризиком.

Захисні чинники не є простими «мінусами» до ризикового бала. Вони можуть послаблювати вплив ризикових умов, створювати альтернативні сценарії поведінки або збільшувати здатність людини підтримувати зміни. До них у різних моделях відносять стабільні просоціальні стосунки, участь у роботі чи освіті, мотивацію до змін, ефективні навички саморегуляції, доступ до лікування, позитивну ідентичність і реалістичні життєві цілі.

Оцінювання має вести до управління ризиком, а не до фіксованого ярлика. Якщо висновок не допомагає зрозуміти, що саме можна змінити, які ситуації потребують контролю і які ресурси потрібно посилити, його практична цінність для реабілітації обмежена.

Від оцінювання до втручання

Кримінальна психологія має найбільшу практичну цінність тоді, коли пояснення можна перевести у перевірювані цілі профілактики й реабілітації. Один із найвідоміших підходів — модель «ризик–потреби–відповідність» (Risk–Need–Responsivity, RNR): інтенсивність втручання узгоджують із ризиком, працюють із потребами, пов’язаними з повторними правопорушеннями, і добирають спосіб роботи відповідно до здібностей, мотивації та інших характеристик людини.

Докази щодо RNR не дають підстав перетворювати його на універсальну формулу. Метааналіз рандомізованих програм громадських виправлень показав зниження рецидиву серед учасників програм, але не підтвердив, що повне формальне дотримання RNR завжди перевершує інші якісні програми; автори наголосили на неоднорідності та невисокій якості частини літератури. Duan та співавт., 2024. Якість реалізації, контекст і конкретна програма залишаються критично важливими.

Для когнітивно-поведінкових програм існує окрема доказова база. Систематичний огляд Campbell Collaboration 58 програм показав, що добре реалізовані когнітивно-поведінкові втручання можуть знижувати повторні правопорушення, причому важливими є якість виконання, підготовка фахівців і відповідність інтенсивності ризику. Campbell Collaboration. Це не означає, що будь-яка психотерапія автоматично «лікує злочинність»; ефект стосується структурованих програм, конкретних цілей та визначених вибірок.

Ефективна робота часто потребує поєднання психологічних і соціальних компонентів: лікування залежності, психіатричної допомоги, навчання навичок, підтримки зайнятості, стабільного житла, сімейної роботи, відновлення соціальних зв’язків і контролю ризикових ситуацій. Злочинна поведінка має багато детермінант, тому й зміна рідко зводиться до одного психологічного прийому.

Як працює кримінальний психолог

Кримінальний психолог може працювати в дослідженнях, оцінюванні, консультуванні системи правосуддя, реабілітації, пробації, пенітенціарних програмах, профілактиці насильства або навчанні фахівців. Конкретні повноваження залежать від посади, установи, професійної кваліфікації та правової процедури. Назва спеціалізації сама по собі не надає права робити будь-який судовий або клінічний висновок.

У дослідницькій роботі аналізують закономірності поведінки, фактори ризику й захисту, траєкторії правопорушень, групові процеси та ефективність втручань. У практичній роботі психолог може збирати анамнестичні й поведінкові дані, проводити стандартизоване оцінювання в межах своєї компетентності, формулювати потреби, брати участь у програмах зміни поведінки та допомагати будувати план управління ризиками.

Якість роботи залежить від розділення фактів, інтерпретацій і прогнозів. Факт із матеріалів справи, самоопис людини, результат опитувальника, клінічний симптом, діагноз, професійна гіпотеза та юридичний висновок мають різний статус. У доброму звіті джерело кожного твердження зрозуміле, а межі висновку зазначені так само чітко, як і сам висновок.

Методи кримінальної психології

Кримінальна психологія використовує не один «спеціальний кримінальний тест», а набір методів. До них належать інтерв’ю, спостереження, аналіз документів і поведінкових даних, стандартизовані психометричні методики, експериментальні дослідження, статистичне моделювання, лонгітюдні дослідження, оцінювання ризику та аналіз програм втручання. У групових і мережевих дослідженнях можуть застосовуватися методи соціальної психології та аналізу зв’язків.

Жоден тест не встановлює факту злочину, неправдивості, небезпечності чи вини. Психометричний показник має сенс лише з огляду на валідність методики, нормативну вибірку, умови проведення, похибку вимірювання та конкретне питання оцінювання. Результат тесту — це один тип даних, а не остаточна характеристика людини.

Так само поведінкова ознака не має магічного діагностичного значення. Спокійна людина може бути налякана, а збуджена — невинна; суперечність у розповіді може виникнути через пам’ять, стрес або нерозуміння запитання. Кримінальна психологія стає науковою саме там, де відмовляється від інтуїтивного «читання людей» і перевіряє гіпотези даними.

Що кримінальна психологія може пояснити — і чого вона не встановлює

Кримінальна психологія може пояснювати статистичні закономірності, психологічні механізми, групові процеси, змінювані потреби та умови, за яких певні форми поведінки стають більш або менш імовірними. Вона може допомагати будувати профілактичні програми, структурувати оцінювання ризику, аналізувати поведінкові ланцюги та перевіряти ефективність втручань.

Вона не встановлює винуватість, не замінює суд, не визначає достовірність доказу, не робить психіатричного діагнозу за описом поведінки, не перетворює профіль на ідентифікацію людини і не передбачає окрему майбутню подію з певністю. Ці межі зберігають точність психологічних висновків.

Окремо важливо не плутати пояснення з виправданням. Аналіз причинних і підтримувальних механізмів потрібен, щоб зрозуміти поведінку та зменшувати її повторення. Юридична і моральна відповідальність визначаються іншими нормативними рамками. Наукове пояснення не скасовує їх і не повинно підміняти їх.

Типові помилки у трактуванні злочинної поведінки

Перша помилка — есенціалізм: припущення, що існує стабільна внутрішня «злочинна сутність». Докази краще підтримують гетерогенність людей, траєкторій і контекстів. Навіть повторна поведінка може змінюватися разом із віком, оточенням, залежністю, зайнятістю, стосунками та доступом до підтримки.

Друга помилка — ретроспективна неминучість. Після події легко скласти історію, у якій кожна попередня риса здається «ознакою того, що це станеться». Але до події ті самі ознаки могли бути присутні в багатьох людей, які ніколи не вчинили б аналогічного правопорушення. Прогноз потрібно оцінювати за тим, наскільки добре він працював до знання результату.

Третя помилка — плутання кореляції з причиною. Якщо певний чинник частіше трапляється серед засуджених або пов’язаний із рецидивом, це ще не доводить прямого причинного механізму. На асоціацію можуть впливати інші змінні, відбір до системи правосуддя, спосіб вимірювання, соціальна нерівність або особливості вибірки.

Четверта помилка — ігнорування базових частот. Навіть тест із прийнятною середньою точністю може давати багато хибнопозитивних висновків, якщо прогнозована подія рідкісна. Через це ризик завжди треба читати в контексті абсолютних імовірностей, а не лише відносних показників.

П’ята помилка — стигматизація. Діагноз, травма, бідність, етнічність, міграційний досвід, молодий вік або проживання в районі з високою злочинністю не є доказами злочинної схильності конкретної людини. Психологічна наука має відокремлювати групові асоціації від індивідуального висновку.

Кримінальна психологія в Україні

Український контекст визначається одночасно науковою традицією юридичної психології та чинним правом. Для публічної мови важливо використовувати актуальний юридичний термін «кримінальне правопорушення», пам’ятаючи, що Кримінальний кодекс поділяє його на кримінальні проступки та злочини. У психологічному тексті слово «злочинна поведінка» залишається вживаним науковим поняттям, але не повинно автоматично замінювати юридичну кваліфікацію.

Практична система також розвиває структуровані інструменти роботи з повторними правопорушеннями. В українській пробації оцінка ризиків і потреб використовується для планування роботи із суб’єктами пробації, а інструментарій переглядається та цифровізується. Це приклад переходу від загального ярлика «схильний до злочину» до структурованого аналізу конкретних ризиків, потреб і можливостей для змін.

Для психолога в українській системі ключовим залишається принцип компетентності: описувати тільки те, що можна обґрунтувати належними методами, чітко відрізняти психологічний висновок від судового рішення та не переносити інструменти, валідовані в іншій країні чи популяції, без перевірки їхньої придатності до локального контексту.

Як читати дослідження з кримінальної психології

Доказова база кримінальної психології неоднорідна. Частина досліджень спирається на засуджених або ув’язнених, тобто на людей, яких уже виявила й відібрала система правосуддя. Такі вибірки не охоплюють усі правопорушення, особливо латентні, і можуть бути зміщені особливостями поліцейської та судової практики.

Інша проблема — різні визначення результату. «Рецидив» може означати новий арешт, нове обвинувачення, новий вирок, повторне позбавлення волі або самозвіт про поведінку. Ці показники не взаємозамінні. Так само «насильство» може мати різні операційні визначення, а період спостереження — становити місяці або роки.

Тому найнадійнішими є висновки, які повторюються у систематичних оглядах, метааналізах, великих проспективних дослідженнях і незалежних валідаціях. Навіть у таких джерелах потрібно дивитися на абсолютні ризики, гетерогенність, якість первинних досліджень і те, чи відповідає вибірка конкретному практичному запитанню.

Кримінальна, антисоціальна, девіантна і делінквентна поведінка

Терміни, якими описують поведінку, мають різний обсяг. «Кримінально протиправна поведінка» прив’язана до правового визначення діяння. «Антисоціальна поведінка» у психологічних дослідженнях може охоплювати ширший спектр дій, що порушують права інших або соціальні норми, частина з яких не є кримінальними правопорушеннями. «Девіантна поведінка» ще ширша і залежить від культурних та нормативних меж конкретного суспільства.

Термін «делінквентна поведінка» часто використовують у дослідженнях підлітків і молоді для опису правопорушень або поведінки, що порушує закон. У різних країнах і дослідницьких традиціях його межі відрізняються. Тому одна й та сама анкета або наукова стаття може включати під «делінквентністю» як кримінальні діяння, так і менш тяжкі порушення правил. Порівнювати результати без перевірки операційного визначення небезпечно.

Кримінальна психологія використовує ці ширші поняття, коли досліджує передумови та траєкторії поведінки, але в юридичному контексті повертається до точних правових категорій. Це запобігає помилці, коли соціально небажану, незвичну або конфліктну поведінку автоматично описують як «кримінальну». Психологічне відхилення від норми, порушення соціального правила і кримінальне правопорушення — різні рівні опису.

Вік, траєкторії правопорушень і припинення злочинної поведінки

Злочинна поведінка має часову структуру. Для багатьох людей правопорушення концентруються в підлітковому або ранньому дорослому віці й згодом припиняються; у меншої частини траєкторія є тривалішою. Саме тому сучасна кримінальна психологія аналізує не лише те, чому людина вчинила правопорушення, а й те, чому вона перестає його вчиняти.

Дані про стійку делінквентну поведінку підлітків показують, що тривалі траєкторії пов’язані з накопиченням ризикових чинників у кількох сферах — поведінковій, сімейній, соціальній та пов’язаній із вживанням речовин. Assink та співавт., 2015. Водночас сам факт наявності ранніх проблем не визначає майбутнє: розвиток триває, а життєві обставини й соціальні ролі змінюються.

Припинення правопорушень пов’язане не лише з внутрішнім рішенням «виправитися». Значення можуть мати стабільне житло, зайнятість, лікування залежності, підтримувальні стосунки, доступ до медичної та психологічної допомоги, зміна соціального оточення і поява реалістичних просоціальних ролей. Систематичний огляд досліджень реінтеграції після ув’язнення показує, що результати залежать від поєднання індивідуальних і соціальних умов, а найбільш послідовна доказова база стосується структурованих втручань, орієнтованих на ризики та потреби. Mathlin, Freestone & Jones, 2024.

Це змінює практичну оптику. Якщо поведінку вважати незмінною властивістю людини, реабілітація виглядає другорядною. Якщо ж досліджувати траєкторії, динамічні потреби й захисні чинники, стає можливим визначити конкретні точки втручання та оцінити, чи справді вони пов’язані зі зниженням повторних правопорушень.

Різні правопорушення потребують різних пояснювальних моделей

Категорія «злочинна поведінка» об’єднує дуже різні явища. Насильницьке правопорушення, шахрайство, крадіжка, кіберзлочин, сексуальне правопорушення, злочин у складі організованої групи та правопорушення, вчинене під впливом речовин, можуть мати різні безпосередні механізми, контексти й структуру ризику. Те, що добре прогнозує один результат, може майже нічого не говорити про інший.

Через це наукове оцінювання повинно формулювати конкретний результат: повторне загальне правопорушення, насильство, сексуальний рецидив, порушення умов пробації або іншу подію. Узагальнений ярлик «небезпечність» приховує ці відмінності. Він може звучати переконливо, але дає менше інформації, ніж точне визначення того, який саме ризик, для кого, у який період і за яких умов оцінюють.

Та сама вимога стосується причинних пояснень. Наприклад, груповий тиск може бути центральним для одного епізоду і не мати значення для іншого; фінансовий мотив може пояснювати вибір цілі, але не спосіб дії; проблемне вживання алкоголю може посилювати ризик у частини ситуацій, але не бути причиною конкретного правопорушення. Коректна модель повинна відповідати конкретній поведінці, а не загальній категорії людини.

Етика, упередження і справедливість психологічного оцінювання

Оцінювання в кримінально-правовому контексті має особливо високі наслідки: висновок може впливати на рішення про нагляд, умови пробації, лікування, розміщення або доступ до програм. Тому інструмент потрібно оцінювати не лише за середньою точністю, а й за тим, для якої популяції його створено, як він працює в різних підгрупах і чи відповідає локальному правовому та культурному контексту.

Інструмент, валідований в одній країні, установі або вибірці, не отримує автоматичної валідності в іншій. Мовний переклад також не є повною адаптацією. Потрібні дані про надійність, калібрування, дискримінаційну здатність, базові частоти подій і практичні наслідки помилок. Особливо важливо розрізняти хибнопозитивний прогноз — коли ризик завищено — і хибнонегативний, коли ризик недооцінено.

Упередження може виникати не лише в тесті, а й у даних, на яких він побудований. Поліцейські контакти, арешти, засудження й ув’язнення залежать не тільки від поведінки людини, а й від практик виявлення, доступу до правової допомоги, соціально-економічних умов та інших характеристик системи. Якщо історичні дані містять систематичні нерівності, модель може відтворювати їх під виглядом нейтрального прогнозу.

Тому професійний стандарт передбачає прозорість: які дані використано, які обмеження має інструмент, до якої популяції належать нормативи, який часовий горизонт прогнозу, яка невизначеність і які альтернативні пояснення. У правосудді процес отримання висновку також має значення. Це пов’язано з поняттям процедурної справедливості — сприйняттям чесності процедури, можливості бути почутим, поваги, нейтральності та надійності інституцій. Цей вимір не замінює точності психологічного оцінювання, але є окремою частиною взаємодії людини із системою правосуддя.

Ключовий висновок

Кримінальна психологія пояснює злочинну поведінку як результат взаємодії людини, її життєвої історії, соціальних зв’язків, актуальних потреб і конкретної ситуації. Вона відмовляється від пошуку одного «гена злочину», одного діагнозу, одного тесту або універсального психологічного типу правопорушника. Її сильна сторона — у поєднанні багаторівневого пояснення з перевірюваними даними та практикою управління ризиками.

Для суспільної безпеки це означає зміщення уваги від ярликів до механізмів, які можна змінювати: залежності, антисоціального оточення, нестабільної зайнятості, дефіциту навичок, ризикових ситуацій, відсутності підтримки та інших конкретних потреб. Для правосуддя — чітку межу між психологічною ймовірністю та юридичним фактом. Для самої науки — постійну вимогу перевіряти, наскільки її інструменти справді прогнозують, пояснюють і допомагають зменшувати шкоду.