Експеримент Стенлі Мілґрема: підкорення авторитету, результати, критика та етика
Оновлено: 2 дні тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 14 липня 2023 · Редакційна політика
Експеримент Стенлі Мілґрема — це серія досліджень соціального психолога Стенлі Мілґрема про те, як люди поводяться, коли легітимний авторитет наполягає на дії, що суперечить їхньому співчуттю, сумнівам або особистій відповідальності. У найвідомішій опублікованій умові 1963 року 26 із 40 учасників дійшли до найвищого позначеного рівня на генераторі — 450 В. Це 65% саме в цій лабораторній умові, а не універсальна частка людей, які завжди підкоряються авторитету.
Коротко: що показав експеримент Мілґрема
Мілґрем досліджував не силу електричного струму, а межі підкорення вимогам авторитетного експериментатора.
Справжній учасник виконував роль того, хто перевіряє відповіді й нібито карає помилки; «учень» був помічником дослідника, а реальних ударів струмом йому не завдавали.
У базовій опублікованій умові 1963 року 26 із 40 чоловіків-учасників продовжили процедуру до максимального перемикача 450 В, а 14 зупинилися раніше.
Подальші варіації показали, що рівень продовження процедури сильно залежав від ситуації: близькості іншої людини, поведінки експериментатора, інституційного контексту та присутності інших учасників.
Емпіричний результат експерименту й пояснення цього результату — різні речі. Модель «агентного стану» Мілґрема стала історично впливовою, але сучасна психологія обговорює й інші механізми.
Яке питання поставив Стенлі Мілґрем
На початку 1960-х років Мілґрем працював у Єльському університеті. Його програма виникла в ширшому післявоєнному контексті дискусій про підкорення, відповідальність і поведінку людей усередині владних систем. Він поставив експериментальне питання: наскільки далеко людина піде, виконуючи вимогу авторитетного дослідника, якщо наслідки її дій, як їй здається, завдають іншій людині дедалі більшого болю?
Це питання відрізняється від простого «чи слухняні люди». Мілґрем створював конфлікт між двома вимогами ситуації: експериментатор наполягав на продовженні, а інша людина дедалі виразніше вимагала припинити процедуру. Саме поведінка учасника в цьому конфлікті була головним предметом спостереження.
Як був побудований експеримент
Учасників запрошували до Єльського університету нібито для дослідження навчання та пам’яті. Після розподілу ролей справжній учасник опинявся в ролі «вчителя», тоді як роль «учня» виконував підготовлений помічник дослідника. Розподіл був організований так, щоб справжній учасник завжди отримував саме роль «вчителя».
«Учень» перебував в іншому приміщенні. Учасник мав читати завдання на запам’ятовування і за кожну неправильну відповідь нібито застосовувати сильніший електричний удар. Перед ним стояв генератор із 30 перемикачами — від 15 до 450 В із кроком 15 В. Насправді «учень» не отримував цих ударів; його реакції були частиною сценарію.
У міру просування процедури реакції «учня» ставали дедалі тривожнішими. На рівні 150 В він прямо вимагав випустити його з експерименту. Далі з’являлися сильніші протести, а після 300 В він переставав відповідати на завдання. Якщо учасник вагався або хотів припинити, експериментатор використовував послідовність стандартизованих словесних вимог продовжувати.
«Учитель» чи «екзаменатор»?
У первинній англомовній публікації роль справжнього учасника позначено словом teacher, звідси звичний український переклад «учитель». Однак фактичне завдання полягало не в навчанні іншої людини, а в перевірці відповідей і призначенні покарання за помилки. Сучасні дослідники звертають увагу, що слово «екзаменатор» точніше передає функцію цієї ролі. Тому далі ми говоримо про учасника-екзаменатора, зберігаючи історичну назву «вчитель» там, де йдеться про первинний протокол.
Головний результат: 26 із 40
У дослідженні, опублікованому 1963 року в Journal of Abnormal and Social Psychology, брали участь 40 чоловіків. Чотирнадцять зупинили процедуру до максимального рівня. Двадцять шість продовжили до останнього перемикача 450 В. Саме звідси походить знаменита цифра 65%.
Водночас поведінку учасників не можна описати як спокійне механічне виконання наказів. Мілґрем фіксував виражену напругу, вагання й конфлікт. Люди ставили запитання, протестували, намагалися уточнити відповідальність і в різні моменти відмовлялися продовжувати. Тому результат описує не відсутність морального конфлікту, а те, що для значної частини учасників тиск ситуації виявився достатнім, щоб вони продовжували попри цей конфлікт.
Чому твердження «65% людей підкоряються авторитету» неправильне
Цифра 65% належить одній конкретній лабораторній умові. Мілґрем провів понад двадцять варіацій протоколу, змінюючи просторову близькість «учня», дистанцію до експериментатора, інституційний контекст, поведінку інших людей і конфлікт між джерелами вказівок. Архівні реконструкції описують 23 поведінкові умови, і рівні продовження в них суттєво відрізнялися.
Отже, найважливіший висновок програми — не «певний відсоток людей є слухняним», а те, що поведінка різко залежить від структури ситуації. Авторитет працює не як постійна риса іншої людини, а через контекст: легітимність установи, відчуття обов’язку, дистанцію до наслідків власної дії, підтримку або незгоду оточення та те, як учасник розуміє мету події.
Чому 150 В стали особливо важливою точкою
У 2008 році Домінік Пакер проаналізував результати восьми експериментальних варіацій Мілґрема. Найбільш систематична непокора виникала біля 150 В — саме тоді «учень» уперше недвозначно вимагав припинити експеримент і випустити його. Подальше посилення криків і заяв про біль не давало такого самого нового перелому.
Це важлива деталь для інтерпретації. Учасники реагували не лише на абстрактну величину напруги. Значення мав соціальний сигнал від іншої людини: її пряма вимога припинити дію. Експеримент тому стосується не просто «наказу зверху», а конфлікту між авторитетом, відповідальністю та вимогою потенційної жертви.
Як сам Мілґрем пояснював підкорення: агентний стан
У книзі Obedience to Authority: An Experimental View 1974 року Мілґрем розвинув модель агентного стану. За нею людина в ієрархічній ситуації може почати сприймати себе як виконавця волі авторитету, а не як автономне джерело дії. Суб’єктивне відчуття відповідальності при цьому зміщується до того, хто віддає вказівку.
Ця модель стала однією з найвідоміших інтерпретацій експерименту, але її слід подавати саме як теоретичне пояснення Мілґрема. Спостереження «учасник продовжив процедуру» не доводить автоматично, що в нього відбувся єдиний специфічний психічний перехід до агентного стану.
Сучасні пояснення: не лише пасивна слухняність
Сучасна дискусія значно ширша. Алекс Гаслам і Стівен Райхер запропонували пояснення через соціальну ідентифікацію та «залучене слідування»: люди можуть виконувати неприємні вимоги не тому, що перестають мислити, а тому, що в конкретний момент ототожнюють себе з метою, яку представляє авторитет, і вважають цю мету вартою підтримки.
Інші дослідники знову звертаються до агентного пояснення, але уточнюють роль, яку учасник приписує собі. У дослідженні Томаша Ґжиба і Даріуша Долінського, опублікованому 2025 року, спосіб організації ролі — реальне навчання чи лише перевірка відповідей — впливав на підкорення. Це показує, що навіть знайома схема «авторитет наказав — людина підкорилася» приховує складніший процес тлумачення ситуації.
Науково коректний підсумок такий: сама поведінкова закономірність — можливість високого рівня продовження шкідливої на вигляд дії під тиском легітимного авторитету — добре задокументована. Психологічний механізм цієї поведінки залишається предметом теоретичної дискусії.
Чи всі учасники вірили, що удари справжні
Експеримент був побудований на обмані: учасник мав вважати, що генератор діє і що «учень» справді отримує удари. Водночас пізніший аналіз архівів показав, що ступінь довіри до сценарію відрізнявся. Частина учасників сумнівалася в реальності ударів, і рівень такої віри міг бути пов’язаний з моментом відмови.
Це не робить експеримент «несправжнім», але встановлює важливу методологічну межу. У дослідженні, заснованому на обмані, поведінка залежить і від того, наскільки переконливою є сама постановка. Тому сучасні архівні роботи аналізують не лише перемикач, на якому людина зупинилася, а й те, що вона думала про ситуацію.
Чи вдалося повторити результат
Точне відтворення оригінальної процедури сьогодні стикається з серйозними етичними обмеженнями. У 2009 році Джеррі Бургер провів модифіковану часткову реплікацію. Процедуру зупиняли після критичної точки 150 В, застосовували ретельніший відбір учасників і додаткові заходи безпеки. Рівень готовності продовжити після цієї точки був лише дещо нижчим, ніж у відповідній частині дослідів Мілґрема.
Інші сучасні роботи використовують скорочені протоколи, змінені ролі або віртуальну реальність. Вони підтверджують, що парадигма й далі викликає поведінковий конфлікт, але не перетворюють старі 65% на позачасову константу. Реплікація тут означає перевірку закономірностей за нових етичних і методологічних умов, а не механічне повторення історичного досліду.
Етична суперечка навколо експерименту
Експеримент Мілґрема став одним із ключових історичних прикладів для дискусії про етику психологічного дослідження. Основні питання стосувалися обману, сильного емоційного стресу, реальної свободи припинити участь, довіри до дослідника та якості подальшого пояснення того, що відбулося.
У 1964 році психологиня Діана Баумрінд опублікувала в American Psychologist критику дослідження. Вона наголошувала на відповідальності психолога за добробут, гідність і довіру учасника. Мілґрем того самого року відповів на цю критику й захищав процедуру, посилаючись, зокрема, на дебрифінг і подальші оцінки самих учасників.
У власному післяекспериментальному опитуванні Мілґрем повідомляв, що велика більшість опитаних були задоволені участю або ставилися до неї нейтрально. Це важлива частина історичних даних, але вона не закриває етичну дискусію: позитивна ретроспективна оцінка не скасовує питання про те, який рівень обману й стресу допустимий під час самого дослідження.
Сучасні етичні процедури вимагають значно ретельнішої оцінки ризику, інформованої згоди, права припинити участь і дебрифінгу. Саме тому сучасні реплікації істотно змінюють історичний протокол.
Що експеримент не доводить
Він не доводить, що 65% усіх людей у будь-якій країні та ситуації виконають небезпечний наказ.
Він не доводить, що учасники втрачали моральність або переставали переживати внутрішній конфлікт.
Він не встановлює єдиний остаточний психологічний механізм підкорення.
Він не дає прямої причинної моделі Голокосту, воєнних злочинів або поведінки в тоталітарній державі: лабораторна ситуація й історичне масове насильство мають різні масштаби, інституції та мотивації.
Він не показує, що опір неможливий: у кожній ключовій серії були люди, які припиняли процедуру, а умови ситуації суттєво змінювали частоту відмови.
Що залишається науково важливим
Сила експериментів Мілґрема полягає в тому, що вони перетворили абстрактну тему авторитету на керовану експериментальну ситуацію. Програма показала, наскільки суттєво поведінку може змінювати не лише особисте переконання, а й організація відповідальності, інституційна легітимність, соціальна дистанція та присутність інших людей.
Через понад шістдесят років головна наукова спадщина цієї роботи — не шокова цифра 65%, а дослідницьке питання: за яких умов людина приймає вимогу авторитету, за яких починає чинити опір і як вона пояснює власну відповідальність. Саме це питання продовжують перевіряти сучасні дослідження.
Поширені запитання
Чи справді «учня» били струмом?
Ні. «Учень» був помічником дослідника, а його реакції були заздалегідь підготовленою частиною процедури. Предметом дослідження була поведінка справжнього учасника, який вважав або мав підстави вважати, що його дії завдають іншій людині болю.
Скільки учасників дійшли до 450 В?
У базовому дослідженні, опублікованому 1963 року, — 26 із 40, тобто 65%. Ще 14 припинили участь раніше.
Чи означає це, що 65% людей завжди підкоряються наказам?
Ні. Це результат конкретної умови. В інших варіаціях Мілґрема поведінка істотно змінювалася, тому цифру не можна переносити на все населення й усі ситуації.
Чому сучасні дослідники не повторюють експеримент точно?
Через вимоги до захисту учасників. Оригінальна процедура містила сильний обман і могла спричиняти значний стрес. Сучасні дослідження використовують скорочені, модифіковані або віртуальні версії з додатковими етичними гарантіями.
Пов’язаний матеріал Українського психологічного ХАБу
Для ширшого контексту дивіться матеріал «Авторитет: що це в психології».
Пов’язані статті
Джерела
Milgram S. Behavioral Study of Obedience. Journal of Abnormal and Social Psychology. 1963;67(4):371–378. DOI: 10.1037/h0040525.
Milgram S. Some Conditions of Obedience and Disobedience to Authority. Human Relations. 1965;18(1):57–76. DOI: 10.1177/001872676501800105.
Milgram S. Obedience to Authority: An Experimental View. New York: Harper & Row; 1974.
Baumrind D. Some Thoughts on Ethics of Research: After Reading Milgram’s Behavioral Study of Obedience. American Psychologist. 1964;19(6):421–423. DOI: 10.1037/h0040128.
Packer DJ. Identifying Systematic Disobedience in Milgram’s Obedience Experiments: A Meta-Analytic Review. Perspectives on Psychological Science. 2008;3(4):301–304. DOI: 10.1111/j.1745-6924.2008.00080.x.
Burger JM. Replicating Milgram: Would People Still Obey Today? American Psychologist. 2009;64(1):1–11. DOI: 10.1037/a0010932.
Haslam SA, Reicher SD. Contesting the “Nature” of Conformity: What Milgram and Zimbardo’s Studies Really Show. PLoS Biology. 2012;10(11):e1001426. DOI: 10.1371/journal.pbio.1001426.
Perry G, Brannigan A, Wanner RA, Stam HJ. Credibility and Incredulity in Milgram’s Obedience Experiments: A Reanalysis of an Unpublished Test. Social Psychology Quarterly. 2020;83(1):88–106. DOI: 10.1177/0190272519861952.
Grzyb T, Doliński D. Becoming a teacher can reduce obedience compared to being solely an examiner: agentic state and obedience in the Milgram paradigm. Frontiers in Psychology. 2025. DOI: 10.3389/fpsyg.2025.1613507.
Stanley Milgram Papers (MS 1406). Manuscripts and Archives, Yale University Library.