Гіпокамп: пам’ять, просторове кодування та роль у мережах мозку
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 5 жовтня 2026 · Редакційна політика
Гіпокамп — парна структура медіальної скроневої частки мозку, яка бере участь у формуванні нових епізодичних і декларативних спогадів, зв’язуванні елементів досвіду з контекстом та побудові просторових репрезентацій. Його роль найкраще описувати як роботу вузла розподіленої системи: гіпокамп взаємодіє з енторинальною, парагіпокампальною та іншими ділянками кори, а також із підкірковими структурами. Він не є окремим «центром пам’яті» і не зберігає всі спогади в одному місці.
Найсильніша доказова лінія походить із нейропсихології уражень, електрофізіології, досліджень на тваринах, внутрішньочерепних записів у людей та високороздільної нейровізуалізації. Класичні спостереження після двобічного ушкодження медіальних скроневих структур показали тяжке порушення формування нових спогадів при відносному збереженні частини давніших знань і навичок (Scoville & Milner, 1957). Подальші десятиліття досліджень уточнили, що йдеться про спеціалізовану, але мережеву систему, а не про універсальне сховище пам’яті (Squire & Wixted, 2011).
Ця стаття зосереджена на біології гіпокампа: його будові, мікросхемах, просторовому кодуванні та мережевій ролі. Загальні механізми й види пам’яті, а також окремі процеси кодування, консолідації і пригадування мають власні canonical-сторінки ХАБа.
Коротко: що таке гіпокамп
Гіпокамп — це двобічна коркова структура у внутрішній частині скроневих часток. У вузькому анатомічному значенні до власне гіпокампа відносять поля Cornu Ammonis, передусім CA1–CA4; поруч лежать зубчаста звивина та субікулум, які разом із ним утворюють ядро гіпокампальної формації. У різних анатомічних і нейровізуалізаційних протоколах межі «гіпокампа» та «гіпокампальної формації» дещо відрізняються, тому результати досліджень об’єму чи підполів треба читати з урахуванням конкретного методу сегментації.
Функціонально гіпокамп особливо важливий для створення зв’язків між елементами події: що сталося, де, коли і в якому контексті. Саме тому він посідає центральне місце в дослідженнях епізодичної пам’яті та просторової навігації. Однак ні пам’ять, ні навігація не зводяться до гіпокампа: обидві функції виникають із роботи розподілених мереж (Epstein et al., 2017).
Де розташований гіпокамп і що входить до гіпокампальної системи
Лівий і правий гіпокампи лежать у медіальних відділах скроневих часток і простягаються вздовж поздовжньої осі від передньої частини, яку часто називають головкою, через тіло до задньої частини — хвоста. У людини ця вісь має власну функціональну організацію: передні й задні відділи відрізняються мікроструктурою, патернами зв’язності та участю в різних типах обробки інформації. Межі між ними не утворюють трьох ізольованих модулів; сучасні дані краще узгоджуються з градієнтами організації.
Поруч із гіпокампом розташовані енторинальна, периринальна та парагіпокампальна кора. Вони створюють головний інтерфейс між гіпокампальною формацією і широко розподіленими асоціативними ділянками неокортексу. Класичний опис медіальної скроневої системи пам’яті включає гіпокамп і ці суміжні коркові області (Squire & Zola-Morgan, 1991).
Історично гіпокамп часто зараховували до «лімбічної системи». Ця назва зручна як анатомічно-історичний орієнтир, але сучасна нейронаука дедалі частіше описує конкретні мережі, зв’язки й обчислення замість припущення, що існує одна замкнена «лімбічна» система з єдиною психологічною функцією.
Внутрішня будова: зубчаста звивина, CA-поля і субікулум
У гіпокампальній формації виділяють кілька мікроанатомічних підполів. Зубчаста звивина отримує значний потік інформації з енторинальної кори. CA3 має розгалужені рекурентні зв’язки між пірамідними нейронами. CA1 інтегрує сигнали з CA3 та прямі входи з енторинальної кори й передає результат далі, зокрема через субікулум. Такий опис корисний як каркас, але реальна схема містить паралельні, зворотні та обхідні шляхи, тому її не слід уявляти як простий конвеєр з чотирьох послідовних станцій.
Розрізнення підполів у живому людському мозку технічно складне. Навіть високороздільна МРТ має обмеження просторової роздільності, а межі, які легко видно гістологічно, не завжди однозначно видно за життя. Огляди протоколів сегментації підкреслюють, що вибір анатомічних правил помітно впливає на виміряні об’єми та порівняння між дослідженнями (Dalton et al., 2017).
Через це твердження на кшталт «у людини зменшене CA3» або «збільшений гіпокамп» мають сенс лише разом із описом протоколу, якості зображення, віку, загального об’єму мозку, клінічного контексту та статистичної невизначеності. Сам по собі об’єм структури не є психологічним чи психіатричним діагнозом.
Чому гіпокамп пов’язаний із пам’яттю
Ключова функція гіпокампа полягає у швидкому формуванні асоціативних і контекстних репрезентацій нового досвіду. Для епізодичної пам’яті важливо не лише пам’ятати окремі об’єкти, а зв’язати їх у подію: людину з місцем, предмет із ситуацією, дію з часовою послідовністю. Таке «зв’язування» допомагає відтворити структуру епізоду за частковими підказками.
Двобічне ушкодження гіпокампа й суміжних медіальних скроневих структур може спричинити виражену антероградну амнезію — різке ускладнення формування нових декларативних спогадів. Історичний випадок H.M. став переломним, хоча його операція охоплювала не лише гіпокамп і тому не є «чистим» експериментом на одній структурі. Пізніші дослідження пацієнтів із більш обмеженими ураженнями підтвердили критичну роль гіпокампальної формації для нової декларативної пам’яті (Augustinack et al., 2014).
Водночас збереження навичок у H.M. та інших пацієнтів показало, що різні види довготривалої пам’яті спираються на частково різні мозкові системи. Процедурне навчання, праймінг і деякі форми умовного навчання можуть бути відносно збереженими за тяжкої амнезії, тоді як пам’ять про факти й події суттєво страждає (Squire & Zola, 1996).
Гіпокамп не є «сховищем спогадів»
Популярна метафора «гіпокамп переводить короткочасну пам’ять у довготривалу і потім відпускає її в кору» передає лише частину картини. Пам’ять формується через взаємодію гіпокампа з розподіленими корковими системами. Під час системної консолідації залежність певних спогадів від гіпокампа може змінюватися, а коркові зв’язки між компонентами пам’яті поступово перебудовуються.
Системна консолідація підтримується великою кількістю даних, але її деталі залишаються предметом теоретичної дискусії. Зокрема, різні моделі по-різному описують, наскільки гіпокамп потрібний для точного, контекстно багатого відтворення віддалених епізодичних спогадів. Тому формула «через певний час спогад повністю переїжджає з гіпокампа в кору» надто проста (Takehara-Nishiuchi, 2021).
Контекст і відношення між елементами досвіду
Гіпокамп кодує не тільки «що» сталося, а й відношення між складовими досвіду. Ця ідея пояснює, чому одна й та сама нейронна система бере участь і в пам’яті про події, і в просторовому представленні середовища: обидва завдання потребують структури відношень між елементами. Огляд не просторових функцій гіпокампа показує, що його нейронні репрезентації можуть організовувати інформацію у просторі, часі та мережах пов’язаних подій (Eichenbaum, 2018).
Контекст особливо важливий, коли два досвіди мають багато спільних елементів. Та сама кімната може бути місцем різних розмов; той самий маршрут — частиною різних поїздок. Щоб спогади не зливалися, нервова система повинна розрізняти подібні конфігурації, але водночас уміти відновлювати ціле за неповною підказкою.
Розділення та відновлення патернів: що відомо насправді
У теоретичних моделях гіпокампа зубчастій звивині часто приписують роль у розділенні схожих патернів — перетворенні подібних входів на більш відмінні нейронні репрезентації. CA3, завдяки рекурентній архітектурі, часто пов’язують із відновленням цілого патерну за частковою підказкою. Дані електрофізіології та обчислювальних моделей підтримують цю загальну рамку (Knierim & Neunuebel, 2016).
Для людини ця схема не є простим поділом «зубчаста звивина = розділення, CA3 = відновлення». Високороздільна фМРТ має труднощі з чітким розділенням дрібних підполів, а сигнали CA3 і зубчастої звивини часто частково об’єднують. Огляд нейровізуалізаційних робіт показує як підтримку класичних моделей, так і результати, що не вкладаються в них без додаткових припущень (Deuker et al., 2014).
Є ще одна важлива межа: поведінкові завдання, які називають тестами «розділення патернів», не завжди ізолюють саме цей обчислювальний процес. Систематичний огляд 62 людських досліджень виявив значну методичну неоднорідність і не знайшов жодного дослідження, яке відповідало б усім запропонованим критеріям оптимальної валідності (Liu et al., 2016). Тому результат одного тесту не можна трактувати як пряме вимірювання конкретного підполя гіпокампа.
Сучасні огляди підтримують ідею, що розрізнення схожих подій є важливою властивістю епізодичної пам’яті, але закликають обережно переносити висновки між гризунами, нейровізуалізацією людей і клінічними тестами (Leal & Yassa, 2018) Nature Neuroscience, 21(2), 163–173.
Гіпокамп і просторове кодування
Просторова функція гіпокампа — одна з найкраще досліджених. У гризунів нейрони, відомі як клітини місця, активуються вибірково, коли тварина перебуває в певних ділянках середовища. Разом із ґратчастими клітинами енторинальної кори, клітинами напрямку голови, клітинами меж та іншими типами просторово чутливої активності ці сигнали створюють основу для внутрішнього представлення положення й руху.
Історія відкриття просторових кодів показує, що навігація виникає з кооперації кількох класів нейронів у гіпокампально-енторинальній системі, а не з одного «GPS-центру» (Moser, Moser & McNaughton, 2017).
Що таке когнітивна карта
Когнітивна карта — це нейронна репрезентація відношень між місцями, орієнтирами й можливими маршрутами, яка допомагає визначати положення та планувати переміщення. У людей гіпокамп і енторинальна кора демонструють сигнали, сумісні з картоподібним кодуванням, але практична навігація також залежить від парагіпокампальної та ретроспленіальної кори, тім’яних ділянок, смугастого тіла й префронтальних систем планування (Epstein et al., 2017).
Огляд людських досліджень 2023 року підкреслює, що пам’ять і просторову навігацію корисніше моделювати як частково перекривні мережі, а не як дві функції одного фокального вузла. Гіпокамп має центральну роль у певних типах алоцентричної навігації та епізодичної пам’яті, проте різні завдання залучають різні зв’язки й стратегії (Ekstrom & Hill, 2023) Neuron, 111(7), 1037–1049.
Чи кодує гіпокамп абстрактні «карти»
Є дедалі більше даних і моделей, у яких принципи просторового кодування поширюються на часові, концептуальні та інші відношення. Це перспективний напрям, але формула «гіпокамп створює карти всього» є сильнішою, ніж наявні докази. Частина робіт демонструє подібні геометричні принципи репрезентації, тоді як інша частина є теоретичною або модельною.
Наприклад, модель, опублікована в Nature у 2025 році, пропонує єдину архітектуру, де просторові каркаси допомагають реалізувати асоціативну й епізодичну пам’ять. Це важливий обчислювальний результат, але модель не є прямим доказом того, що людський гіпокамп буквально використовує один і той самий механізм для всіх форм епізодичної пам’яті (Chandra et al., 2025).
Гіпокамп як вузол мереж мозку
Найточніше сучасне уявлення про гіпокамп — мережеве. Його внутрішня мікросхема виконує локальні перетворення, а психологічна функція виникає через обмін інформацією з великими корковими й підкірковими системами. Такий погляд пояснює, чому одна й та сама структура може брати участь у пам’яті, навігації, моделюванні майбутніх ситуацій і контекстній обробці, не будучи «центром» жодної з цих функцій.
Енторинальна кора: головний інтерфейс
Енторинальна кора є ключовим входом і виходом гіпокампальної формації. Вона отримує вже значно опрацьовану інформацію з широких ділянок кори й передає її до зубчастої звивини, CA-полів і субікулума; зворотні потоки повертаються через енторинальну й парагіпокампальну системи до неокортексу. Просторові ґратчасті коди енторинальної кори взаємодіють із клітинами місця гіпокампа, але обидві системи мають ширші функції, ніж просте визначення координат.
Парагіпокампальна і ретроспленіальна кора
Для навігації зовнішні орієнтири повинні бути прив’язані до внутрішньої карти. Парагіпокампальна кора особливо чутлива до сцен і просторового контексту, а ретроспленіальна кора допомагає співвідносити локальні орієнтири з напрямком і ширшою структурою середовища. Огляд людських досліджень прямо показує, що ці задні коркові регіони дають критично важливі входи до картоподібного кодування (Epstein et al., 2017).
Гіпокамп і амігдала
Гіпокамп тісно взаємодіє з амігдалою. Грубо кажучи, гіпокамп допомагає представляти контекст і структуру події, тоді як амігдальний комплекс важливий для оцінювання значущості, навчання про загрозу та модулювання запам’ятовування емоційно важливого досвіду. У реальному мозку ці процеси перекриваються й взаємно впливають один на одного; їх не слід розкладати на формулу «гіпокамп = пам’ять, амігдала = емоції».
Префронтальні мережі
Префронтальні області важливі для постановки цілей, вибору стратегії, контролю пошуку в пам’яті та планування маршруту. Гіпокамп може надавати структуровану інформацію про минулий досвід і можливі стани, а префронтальні мережі використовують її відповідно до актуального завдання. Саме тому одна й та сама пам’ять може бути доступною, але не використовуватися, якщо порушений контроль пошуку або планування.
Поздовжня вісь гіпокампа: переднє і заднє не є двома окремими «центрами»
Гіпокамп організований не лише за підполями, а й уздовж передньо-задньої осі. Дані про зв’язність, мікроструктуру та функціональну активацію вказують на поступові градієнти: передні відділи частіше інтегруються з трансмодальними, мотиваційними й емоційними системами, тоді як задні мають тісніші зв’язки з системами детальнішої просторової та сенсорної обробки (Genon et al., 2021).
Метааналіз функціональної МРТ у розвитку також виявив відмінності вздовж довгої осі, з більшою участю задніх відділів у пам’яттєвих завданнях і передніх — в емоційних, але такі усереднені закономірності не перетворюють голову й хвіст гіпокампа на жорстко спеціалізовані модулі (Nichols et al., 2023).
Для конкретного завдання вирішальними можуть бути не лише координати всередині гіпокампа, а й те, з якими корковими мережами певна ділянка в цей момент взаємодіє. Тому сучасна карта гіпокампа одночасно є картою підполів, поздовжніх градієнтів і мережевих зв’язків.
Ритми та повторне програвання досвіду
Гіпокамп працює не тільки через просторові патерни активності, а й через часову організацію нейронних ансамблів. Досліджують тета-ритм, гамма-активність і комплекси гострих хвиль — риплів. Їхні функції залежать від поведінкового стану, фази сну, анатомічної ділянки та способу вимірювання.
Гострі хвилі — рипли
Під час спокійного неспання і сну в гіпокампі виникають короткі синхронізовані події, під час яких можуть повторно активуватися послідовності нейронів, що були залучені під час попереднього досвіду. Огляди пов’язують такі події з консолідацією пам’яті та координацією гіпокампально-коркової взаємодії (Todorova & Zugaro, 2020).
У людей внутрішньочерепні записи показали збільшення частоти гіпокампальних риплів перед спонтанним пригадуванням зображень і узгоджену реактивацію відповідних патернів у високорівневих зорових ділянках (Norman et al., 2019). Нові огляди людських даних підтверджують швидкий розвиток цієї галузі, але також підкреслюють методичні складнощі розрізнення фізіологічних і патологічних високочастотних подій (Zhang et al., 2025).
Ці механізми добре узгоджуються з ширшим корпусом даних про пам’ять і сон, однак рипли не є «файлами спогадів» і не можуть використовуватися як побутовий тест якості пам’яті.
Нейропластичність і нейрогенез у гіпокампі
Гіпокамп є однією з класичних моделей для вивчення синаптичної пластичності. Довготривале потенціювання, зміни сили синаптичних зв’язків і перебудова мереж після навчання широко досліджували саме в гіпокампальних колах. Це не означає, що пам’ять дорівнює одному механізму пластичності: навчання змінює багато рівнів нейронної системи, від молекулярних процесів до мережевої координації.
Окрема тема — утворення нових нейронів у зубчастій звивині дорослого мозку. У гризунів дорослий гіпокампальний нейрогенез добре підтверджений. Для людини багаторічна дискусія виникла через відмінності між гістологічними маркерами, якістю посмертної тканини та методами секвенування. Огляд 2025 року узагальнював цю суперечливу картину (Simard, Matosin & Mechawar, 2025). Новіші роботи Science 2025 та Nature 2026 суттєво посилили докази наявності нейрогенної лінії в зубчастій звивині дорослого людського гіпокампа; точний масштаб, вікова динаміка та функціональне значення процесу все ще досліджуються.
Тому твердження «у дорослих щодня народжуються тисячі нових нейронів у гіпокампі, і їх можна різко збільшити певною вправою чи добавкою» виходить далеко за межі надійних людських даних. Для теми нейрогенезу потрібна окрема оцінка доказів; вона не повинна використовуватися як універсальне пояснення поліпшення настрою, пам’яті або лікувального ефекту. Докладніше: нейрогенез у дорослому мозку.
Що відбувається при ушкодженні гіпокампа
Наслідки залежать від того, чи ушкодження однобічне чи двобічне, наскільки воно обмежене гіпокампом, які підполя та сусідні структури залучені, коли виникло ушкодження і які мережі залишилися функціональними. Тому немає одного «синдрому гіпокампа», який однаково виглядає в усіх людей.
Найхарактерніший ефект значного двобічного ураження — порушення здатності стабільно формувати нові декларативні спогади. Людина може підтримувати розмову в межах короткого інтервалу, використовувати мову, виконувати знайомі навички й навчатися деяких процедурних дій, але пізніше не пам’ятати сам епізод навчання. Це стало одним із головних аргументів на користь множинних систем пам’яті.
Може страждати й просторова орієнтація, особливо коли завдання потребує побудови нової алоцентричної карти середовища. Водночас навігація має кілька стратегій: звичні маршрути, орієнтація за послідовністю поворотів або помітними орієнтирами можуть частково спиратися на інші системи. Тому труднощі навігації не є специфічним тестом гіпокампа.
Гіпокамп у хворобах мозку
Гіпокамп і медіальні скроневі структури часто досліджують при хворобі Альцгеймера, скроневій епілепсії, наслідках гіпоксії, енцефалітах та інших неврологічних станах. Виявлені групові зміни об’єму, сигналу чи функціональної зв’язності можуть бути важливими для дослідження хвороби, але вони не перетворюються на самодостатній індивідуальний психологічний діагноз.
Зменшений об’єм гіпокампа на МРТ не означає автоматично хворобу Альцгеймера, депресію, ПТСР чи «пошкодження від стресу». Об’єм залежить від віку, статі, загального розміру мозку, генетичних чинників, судинного та неврологічного стану, протоколу сканування й алгоритму сегментації. У клінічній практиці нейровізуалізацію інтерпретують разом із симптомами, анамнезом, когнітивним профілем та іншими дослідженнями.
Як досліджують гіпокамп
Жоден метод не дає повної картини. Нейропсихологія уражень показує, які функції порушуються після структурного пошкодження, але ураження рідко відповідають ідеальним анатомічним межам. Дослідження на тваринах дають можливість записувати активність окремих клітин і причинно втручатися в кола, проте перенесення висновків на людську пам’ять потребує обережності.
Функціональна МРТ у людей показує статистичні зміни кровооксигенаційного сигналу, пов’язані з виконанням завдання. Вона не вимірює «спогад» безпосередньо й не доводить, що активована ділянка є єдиною причиною поведінки. Високороздільна фМРТ допомагає розрізняти підполя, але межі CA2, CA3, зубчастої звивини та субікулума залишаються технічно складними.
Внутрішньочерепна електрофізіологія має високу часову точність і дозволяє спостерігати окремі нейрони або локальні польові потенціали у пацієнтів, яким електроди встановлюють з клінічних причин, наприклад при фармакорезистентній епілепсії. Такі вибірки невеликі й клінічно специфічні, тому їх не можна механічно прирівнювати до загальної популяції.
Найсильніші висновки виникають, коли результати збігаються між методами: анатомією, ураженнями, поведінковими експериментами, електрофізіологією, нейровізуалізацією та обчислювальним моделюванням. Саме така конвергенція, а не один яскравий скан мозку, формує сучасне знання про гіпокамп.
Поширені міфи про гіпокамп
Міф 1. Гіпокамп — центр пам’яті
Пам’ять є властивістю кількох взаємодіючих систем. Гіпокамп критично важливий для певних форм нової декларативної й епізодичної пам’яті, але процедурні навички, емоційне навчання, робоча пам’ять і семантичні знання мають іншу й частково перекривну нейронну архітектуру.
Міф 2. Усі спогади зберігаються в гіпокампі
Компоненти спогаду представлені в розподілених коркових системах. Гіпокамп допомагає швидко зв’язувати ці компоненти й координувати відтворення, особливо для нових і контекстно багатих епізодів. З часом характер гіпокампально-коркової залежності змінюється, але її точна динаміка залежить від типу пам’яті та теоретичної моделі.
Міф 3. Більший гіпокамп означає кращу пам’ять
Між об’ємом структури й когнітивною функцією немає простої лінійної формули. На розмір впливають багато факторів, а функціональна ефективність залежить від мікроструктури, мережевої зв’язності, стратегії та характеру завдання. Порівняння груп у дослідженні не дозволяє робити індивідуальні висновки про «якість пам’яті» за одним МРТ-показником.
Міф 4. Гіпокамп — мозковий GPS
Метафора корисна для популярного пояснення клітин місця, але буквальний GPS має готову систему координат і окремий навігаційний модуль. Мозкова навігація комбінує карти, орієнтири, напрямок, рух, звички й цілі через мережу структур. Гіпокамп є ключовим вузлом цієї мережі, а не автономним навігатором.
Міф 5. Нейрогенез у дорослому гіпокампі повністю доведений і ним легко керувати
Огляд 2025 року підкреслював методологічну суперечливість оцінок масштабу й безперервності гіпокампального нейрогенезу в дорослої людини (Simard et al., 2025). Результати на гризунах не дають підстав обіцяти, що конкретна дієта, добавка, дихальна техніка чи «тренування мозку» суттєво наростить нові нейрони в людини. Станом на 2026 рік питання про саме існування гіпокампального нейрогенезу має сильнішу підтримку, ніж раніше; відкритими залишаються його кількісний масштаб, вікова траєкторія та функціональний внесок у людини.
Міф 6. Один тест або скан показує, чи «працює» гіпокамп
Функція гіпокампа багатовимірна. Різні тести оцінюють різні процеси, а МРТ, фМРТ чи електрофізіологія вимірюють різні біологічні сигнали. Жоден окремий показник не є універсальним індексом пам’яті, просторової здатності або психічного здоров’я.
Що сучасна наука вважає встановленим, а що залишається відкритим
Добре встановлено, що гіпокамп є необхідним компонентом системи формування нової декларативної та епізодичної пам’яті; що гіпокампально-енторинальна система кодує просторові відношення; що гіпокамп має внутрішні підполя й поздовжні градієнти; що його робота залежить від взаємодії з широкими корковими й підкірковими мережами; і що двобічне значне ушкодження може спричинити тяжку амнезію.
Активно досліджують точний розподіл обчислень між підполями, механізми інтеграції просторових і не просторових відношень, роль риплів і повторного програвання в людській пам’яті, правила системної консолідації для віддалених епізодів та масштаб нейрогенезу в дорослому людському гіпокампі. Тут коректний опис має містити ступінь доказовості, а не перетворювати робочу модель на встановлений факт.
Часті запитання про гіпокамп
Що таке гіпокамп простими словами?
Це парна структура в медіальній скроневій частці мозку, яка допомагає зв’язувати елементи нового досвіду в контекстні й епізодичні репрезентації та бере участь у просторовій навігації. Вона працює у складі великої мережі, а не як окремий «центр пам’яті».
Де розташований гіпокамп?
Лівий і правий гіпокампи лежать глибоко в медіальних частинах скроневих часток. Вони простягаються вздовж передньо-задньої осі та анатомічно пов’язані з енторинальною, парагіпокампальною та іншими ділянками медіальної скроневої системи.
За яку пам’ять відповідає гіпокамп?
Він особливо важливий для формування нових декларативних, асоціативних і епізодичних спогадів та для контекстних відношень між їхніми елементами. Він не є єдиною структурою пам’яті й не однаково потрібний для всіх її видів.
Чим гіпокамп відрізняється від амігдали?
Гіпокамп особливо важливий для контекстних, епізодичних і просторових відношень, тоді як амігдальний комплекс відіграє важливу роль у навчанні про біологічно значущі стимули, зокрема загрозу, і в модуляції пам’яті. Вони мають щільні взаємні зв’язки й часто працюють разом.
Чи можна «відновити» гіпокамп вправами?
Фізична активність, сон, навчання й загальний стан здоров’я впливають на мозок, але немає одного комплексу вправ, який гарантовано «відновлює гіпокамп». Якщо йдеться про наслідки неврологічного захворювання або травми, прогноз і реабілітація залежать від конкретного ушкодження та потребують клінічної оцінки.
Чи народжуються нові нейрони в гіпокампі дорослої людини?
У тварин дорослий гіпокампальний нейрогенез добре підтверджений. У людей багаторічні розбіжності значною мірою залежали від тканини, маркерів і методів. Огляд 2025 року описував ці методологічні суперечності (Simard et al., 2025). Дані 2025–2026 років суттєво змістили вагу доказів на користь наявності дорослої нейрогенної лінії, однак не встановили єдиного темпу нейрогенезу для всіх людей.
Чи можна за МРТ гіпокампа визначити стан пам’яті або поставити психіатричний діагноз?
Ні. МРТ може показувати анатомічні особливості та бути важливою частиною неврологічного обстеження, але розмір або форма гіпокампа самі по собі не визначають якість пам’яті й не встановлюють психіатричний діагноз. Інтерпретація залежить від клінічної картини, нейропсихологічних даних та інших обстежень.
Чому гіпокамп називається саме так?
Назва походить від грецького слова, пов’язаного з морським коником: вигнута форма структури нагадала раннім анатомам цю тварину. Сучасне значення терміна є анатомічним і не пов’язане з функціональною метафорою.
Пов’язані статті
References
Augustinack, J. C., et al. (2014). H.M.’s contributions to neuroscience: a review and autopsy studies. Hippocampus, 24(11), 1267–1286.
Chandra, S., Sharma, S., Chaudhuri, R., & Fiete, I. (2025). Episodic and associative memory from spatial scaffolds in the hippocampus. Nature, 638, 739–751.
Dalton, M. A., Zeidman, P., Barry, D. N., Williams, E., & Maguire, E. A. (2017). Segmenting subregions of the human hippocampus on structural magnetic resonance image scans: An illustrated tutorial. Brain and Neuroscience Advances, 1, 2398212817701448.
Deuker, L., Doeller, C. F., Fell, J., & Axmacher, N. (2014). Human neuroimaging studies on the hippocampal CA3 region — integrating evidence for pattern separation and completion. Frontiers in Cellular Neuroscience, 8, 64.
Eichenbaum, H. (2018). What Versus Where: Non-spatial Aspects of Memory Representation by the Hippocampus. Current Topics in Behavioral Neurosciences, 37, 101–117.
Ekstrom, A. D., & Hill, P. F. (2023). Spatial navigation and memory: A review of the similarities and differences relevant to brain models and age. Neuron, 111(7), 1037–1049.
Epstein, R. A., Patai, E. Z., Julian, J. B., & Spiers, H. J. (2017). The cognitive map in humans: spatial navigation and beyond. Nature Neuroscience, 20, 1504–1513.
Genon, S., Bernhardt, B. C., La Joie, R., Amunts, K., & Eickhoff, S. B. (2021). The many dimensions of human hippocampal organization and (dys)function. Trends in Neurosciences, 44(12), 977–989.
Knierim, J. J., & Neunuebel, J. P. (2016). Tracking the flow of hippocampal computation: Pattern separation, pattern completion, and attractor dynamics. Neurobiology of Learning and Memory, 129, 38–49.
Leal, S. L., & Yassa, M. A. (2018). Integrating new findings and examining clinical applications of pattern separation. Nature Neuroscience, 21(2), 163–173.
Liu, K. Y., Gould, R. L., Coulson, M. C., Ward, E. V., & Howard, R. J. (2016). Tests of pattern separation and pattern completion in humans—A systematic review. Hippocampus, 26(6), 705–717.
Moser, E. I., Moser, M.-B., & McNaughton, B. L. (2017). Spatial representation in the hippocampal formation: a history. Nature Neuroscience, 20, 1448–1464.
Nichols, E. S., Blumenthal, A., Kuenzel, E., Skinner, J. K., & Duerden, E. G. (2023). Hippocampus long-axis specialization throughout development: A meta-analysis. Human Brain Mapping, 44(11), 4211–4224.
Norman, Y., et al. (2019). Hippocampal sharp-wave ripples linked to visual episodic recollection in humans. Science, 365(6454), eaax1030.
Scoville, W. B., & Milner, B. (1957). Loss of recent memory after bilateral hippocampal lesions. Journal of Neurology, Neurosurgery & Psychiatry, 20(1), 11–21.
Simard, S., Matosin, N., & Mechawar, N. (2025). Adult Hippocampal Neurogenesis in the Human Brain: Updates, Challenges, and Perspectives. The Neuroscientist, 31(2), 141–158.
Squire, L. R., & Zola-Morgan, S. (1991). The medial temporal lobe memory system. Science, 253(5026), 1380–1386.
Squire, L. R., & Zola, S. M. (1996). Structure and function of declarative and nondeclarative memory systems. Proceedings of the National Academy of Sciences, 93(24), 13515–13522.
Squire, L. R., & Wixted, J. T. (2011). The cognitive neuroscience of human memory since H.M. Annual Review of Neuroscience, 34, 259–288.
Takehara-Nishiuchi, K. (2021). Neurobiology of systems memory consolidation. European Journal of Neuroscience, 54(8), 6850–6863.
Todorova, R., & Zugaro, M. (2020). Hippocampal ripples as a mode of communication with cortical and subcortical areas. Hippocampus, 30(1), 39–49.
Zhang, J., Ou, J., & Liu, Y. (2025). Replay and Ripples in Humans. Annual Review of Neuroscience, 48(1), 65–84.