Гарольд Келлі: теорія атрибуції, коваріаційна модель та міжособистісне сприймання
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 20 вересня 2026 · Редакційна політика
Гарольд Гардінг Келлі (Harold H. Kelley, 1921–2003) — американський соціальний психолог, один із ключових авторів теорії атрибуції та теорії взаємозалежності. Його коваріаційна модель запропонувала систематичний спосіб описати, як спостерігач може пов’язувати поведінку з людиною, об’єктом або тимчасовими обставинами, порівнюючи інформацію про інших людей, інші стимули та повторення події в часі. Водночас його наукова програма була значно ширшою: вона охоплювала формування вражень, групові процеси, переконання, конфлікт, близькі стосунки та структуру міжособистісної взаємозалежності.
Для сучасного читача Келлі важливий з двох причин. По-перше, його модель стала класичною точкою відліку для досліджень атрибуції — того, як люди пояснюють причини поведінки та подій. По-друге, його спільні праці з Джоном Тібо допомогли сформувати теорію взаємозалежності, яка й сьогодні впливає на психологію стосунків. Ці напрями пов’язані спільним запитанням: як людина розуміє соціальну ситуацію, коли результат залежить не лише від окремої особи, а від взаємодії людей, стимулів, обставин і попереднього досвіду.
Хто такий Гарольд Келлі
За меморіальним нарисом Університету Каліфорнії, Келлі народився 16 лютого 1921 року в Бойсе, штат Айдахо. Він здобув ступені бакалавра і магістра з психології в Каліфорнійському університеті в Берклі у 1942–1943 роках, а під час Другої світової війни працював у програмі авіаційної психології, де брав участь у створенні та перевірці процедур відбору й аналізі поведінки екіпажів.
Після війни Келлі продовжив навчання в Research Center for Group Dynamics при MIT, яким керував Курт Левін, і здобув докторський ступінь із групової психології. Після переїзду центру до Мічигану він продовжив роботу з дослідження групової динаміки. У 1950 році Келлі перейшов до Єльського університету й долучився до програми Карла Говленда з комунікації та зміни установок; одним із результатів стала книга Communication and Persuasion, написана разом із Говлендом та Ірвінгом Дженісом. Пізніше він працював в Університеті Міннесоти, а з 1961 року — в UCLA.
Його тривала співпраця з Джоном Тібо почалася у 1950-х роках. Спільна книга The Social Psychology of Groups вийшла 1959 року, а Interpersonal Relations: A Theory of Interdependence — 1978 року. У 1970–1980-х Келлі дедалі більше переносив аналіз взаємозалежності на близькі стосунки, конфлікти й переговори пар. Пізніше ця лінія привела до колективної книги Close Relationships (1983) та до An Atlas of Interpersonal Situations (2003). UCLA описує цю програму як одну з основ становлення психології особистих стосунків як окремого дослідницького поля.
Від міжособистісного сприймання до теорії атрибуції
Ще до формулювання коваріаційної моделі Келлі досліджував, як попередня інформація змінює сприймання конкретної людини. У класичній роботі The Warm-Cold Variable in First Impressions of Persons 1950 року він перевіряв, як характеристика викладача як «теплого» або «холодного» впливає на подальше враження студентів. Ця робота продовжувала дослідження Соломона Аша про організацію першого враження і показувала, що соціальне сприймання є конструктивним процесом: попередня рамка може змінити те, як інтерпретуються наступні ознаки поведінки.
Цей ранній експеримент не слід читати як універсальний закон, за яким одне слово завжди визначає оцінку людини. Його значення історичне й теоретичне: Келлі вже тоді досліджував, як спостерігач поєднує розрізнені сигнали в цілісне соціальне судження. Пізніше те саме питання набуло причинної форми: які дані змушують нас вважати, що поведінка зумовлена самою людиною, особливостями об’єкта або ситуацією?
Інтелектуально ця програма спиралася на Фріца Гайдера, який зробив повсякденне пояснення поведінки центральною проблемою соціальної психології. Келлі перетворив загальну ідею причинного пояснення на більш формалізовану модель інформації. У його підході спостерігач порівнює випадки й шукає коваріацію — систематичний зв’язок між можливою причиною та ефектом.
Коваріаційна модель Келлі: основна ідея
У статті The Processes of Causal Attribution Келлі сформулював принцип коваріації: ефект приписується тій можливій причині, з якою він систематично змінюється в різних спостереженнях. У найвідомішій версії моделі спостерігач має інформацію про актора, об’єкт або стимул і обставини, а причинний висновок будується з трьох типів даних — консенсусу, відмінності та сталості.
Модель часто називають коваріаційною або ANOVA-моделлю, тому що її логіка нагадує інтуїтивний аналіз варіації: якщо реакція змінюється разом із певним фактором, цей фактор стає кандидатом на причинне пояснення. У огляді Келлі та Джона Мічели 1980 року атрибуційне дослідження розглядається вже як широка програма, що включає не лише правила причинного висновку, а й наслідки атрибуцій для емоцій, очікувань і подальшої поведінки.
Консенсус: як реагують інші люди
Консенсус описує, чи реагують інші люди на той самий об’єкт або ситуацію подібно. Якщо багато людей різко критикують конкретний сервіс, консенсус високий; якщо негативно реагує майже лише одна людина, консенсус низький. Високий консенсус робить пояснення через особливості об’єкта або ситуації правдоподібнішим, тоді як низький консенсус сильніше спрямовує увагу на індивідуальні особливості актора.
Відмінність: чи специфічна реакція для цього об’єкта
Відмінність, або distinctiveness, показує, наскільки реакція специфічна для конкретного стимулу. Якщо людина критикує тільки цей сервіс, але загалом позитивно оцінює інші, відмінність висока. Якщо вона незадоволена майже всіма сервісами, відмінність низька. Висока відмінність підсилює версію про особливість об’єкта, низька — версію про стійку схильність самого актора.
Сталість: чи повторюється реакція в часі
Сталість, або consistency, означає повторюваність реакції тієї самої людини на той самий об’єкт у подібних умовах. Якщо реакція виникає знову і знову, сталість висока. Якщо сьогодні вона є, а в інших випадках майже не виникала, сталість низька. Низька сталість особливо важлива, бо вказує на роль тимчасових обставин: втоми, випадкового збігу, нетипової події або іншого короткочасного чинника.
Три класичні патерни причинного висновку
Класична модель описує не окремі показники, а їхні комбінації. Низький консенсус, низька відмінність і висока сталість створюють патерн, сумісний із персональною причиною: інші так не реагують, ця людина реагує подібно на різні стимули, і реакція повторюється. Наприклад, якщо лише один працівник постійно конфліктує з різними керівниками, дані сильніше підтримують пояснення через особливості самого працівника.
Високий консенсус, висока відмінність і висока сталість створюють патерн, сумісний із причиною в об’єкті або стимулі: багато людей реагують так само, конкретна людина реагує так переважно на цей об’єкт, і реакція повторюється. Якщо майже всі клієнти регулярно скаржаться на одну конкретну послугу, а на інші послуги не скаржаться, особливості цієї послуги стають сильним кандидатом на пояснення.
Низька сталість спрямовує висновок до обставин, бо реакція не відтворюється у схожих ситуаціях. У реальних подіях комбінації часто менш чисті: консенсус може бути невідомим, дані про інші стимули — відсутніми, а повторення — недостатніми. Тому модель корисно розуміти як структуру можливого причинного аналізу, а не як таблицю, що автоматично видає правильну причину.
Коли повної інформації немає: каузальні схеми, дисконтування та підсилення
Коваріаційний аналіз потребує кількох спостережень. У повсякденному житті люди часто бачать лише одну подію. Келлі тому доповнив модель ідеєю каузальних схем — попередньо засвоєних уявлень про те, як кілька причин можуть спільно породжувати певний ефект. У його роботі 1973 року ці схеми пояснюють, як причинне судження може виникнути навіть за неповної коваріаційної інформації.
Принцип дисконтування означає, що наявність достатньої альтернативної причини може зменшувати вагу іншої причини. Якщо працівник погодився на додаткову зміну після великої фінансової винагороди, сам факт згоди дає менше підстав робити сильний висновок про його безумовну відданість організації, бо є очевидний зовнішній мотив.
Принцип підсилення працює у протилежному напрямку: коли дія відбувається попри чинники, що мали б її стримувати, спостерігач може сильніше приписати результат причині, яка сприяла дії. Якщо людина виконує складне завдання за значних перешкод, успіх може сильніше підтримувати висновок про релевантну здатність або мотивацію. Це теж не гарантія істинності, а правило інтерпретації, залежне від того, які альтернативні причини спостерігач помітив і вважає правдоподібними.
Що показали класичні експерименти
Одним із головних ранніх тестів стала робота Лори Макартур The How and What of Why 1972 року. Учасникам систематично варіювали інформацію про консенсус, відмінність і сталість. Причинні судження загалом змінювалися у передбаченому моделлю напрямку, але три джерела інформації мали різну вагу. Ця робота стала важливою емпіричною опорою моделі саме в умовах, де необхідні дані були явно представлені.
У дослідженні Orvis, Cunningham і Kelley 1975 року автори детальніше перевірили патерни інформації, пов’язані з причинністю актора, стимулу та обставин. Результати підтримали ідею, що люди можуть інтегрувати кілька типів коваріаційної інформації, але водночас показали складнішу картину, ніж проста симетрична формула трьох однаково важливих показників.
Подальші роботи уточнювали цю нерівномірність. Огляд Сола Кассіна 1979 року показав, що явна інформація про консенсус використовується за доволі специфічних умов і часто має менший вплив, ніж припускає ідеалізована модель. Hewstone і Jaspars також переоцінювали роль трьох джерел інформації й показували, що контекст та структура завдання змінюють їхній внесок у причинний висновок.
Чому коваріаційна модель не є універсальним законом повсякденного мислення
Найважливіше сучасне уточнення стосується статусу моделі. Лабораторні дослідження добре показують, що люди здатні використовувати консенсус, відмінність і сталість, коли ці дані явно подані. Значно складніше питання — чи шукають люди саме таку інформацію спонтанно, чи мають її в реальних ситуаціях і чи надають усім трьом джерелам однакову вагу.
Розрив між лабораторним і польовим контекстом добре ілюструє дослідження Беріл Гескет 1984 року. У лабораторній частині прогнози моделі отримали загальну підтримку, тоді як у польовому дослідженні безробітних підтвердилися лише дві з дванадцяти передбачених залежностей. Авторка пов’язувала це, зокрема, з груповою ідентичністю, індивідуальними відмінностями, реалістичністю ситуації та обмеженнями припущень моделі.
Є й концептуальна критика. Бертрам Малле аргументував, що традиційна схема «внутрішня причина проти зовнішньої» недостатньо описує повсякденні пояснення навмисної поведінки, де люди розрізняють причини, мотиви, переконання, наміри та умови дії. Це важлива критика класичної атрибуційної традиції, але вона не робить коваріацію науково незначущою: модель Келлі залишається історично фундаментальною формалізацією того, як порівняльна інформація може змінювати причинні судження.
Сучасна наука про причинне мислення використовує ширший набір підходів — від моделей повсякденного пояснення до формальних і байєсівських моделей причинного висновку. У огляді Computational Social Psychology 2024 року атрибуція розглядається поруч із іншими формальними моделями соціального висновку. Тож спадщина Келлі сьогодні продуктивніша як частина історії формалізації соціального пізнання, а не як остаточна психологічна формула.
Келлі, фундаментальна помилка атрибуції та різні рівні аналізу
Коваріаційну модель іноді змішують із фундаментальною помилкою атрибуції, але це різні поняття. Модель Келлі описує, яку інформацію можна використовувати для причинного висновку. Фундаментальна помилка атрибуції — назва для тенденції за певних умов переоцінювати диспозиційні пояснення поведінки інших і недооцінювати ситуаційні обмеження. Одна тема може допомагати пояснювати іншу, але вони не є двома назвами одного ефекту.
Важливо також розрізняти causal attribution і dispositional attribution. Перше питання звучить як «чому це сталося?», друге — «що ця дія говорить про людину?». Келлі працював із причинними поясненнями, але його дослідження міжособистісного сприймання показували, як причинні висновки можуть вплітатися у ширше формування враження про особистість.
Теорія взаємозалежності: другий великий напрям Келлі
Якщо теорія атрибуції досліджує, як люди пояснюють події, теорія взаємозалежності аналізує структуру самої взаємодії. У співпраці з Джоном Тібо Келлі описував ситуації, де результат кожного учасника залежить від власних дій і від дій іншого. Це зміщує одиницю аналізу від ізольованої особистості до структури взаємних можливостей, винагород, витрат і залежностей.
Сучасний огляд Rusbult і Van Lange 2003 року описує теорію взаємозалежності як логічний аналіз структури міжособистісних ситуацій. Різні структури створюють різні проблеми й можливості, активують різні мотиви та змінюють значення однієї й тієї самої дії. Саме тому поведінку партнера не завжди можна зрозуміти, розглядаючи лише його риси: важливо знати, які варіанти дій, залежності та конфлікти інтересів задані ситуацією.
Ця традиція стала одним із фундаментів сучасної науки про близькі стосунки. Огляд Finkel, Simpson і Eastwick 2017 року включає interdependence theory до центральних теоретичних підходів, на основі яких сформовано сучасні принципи психології близьких стосунків. На українському ХАБі ширший концепт розкрито в окремій статті про взаємозалежність у психології.
Для Келлі атрибуція й взаємозалежність не були випадково сусідніми темами. У тривалих стосунках люди постійно інтерпретують поведінку одне одного: чи є вчинок проявом наміру, реакцією на структуру ситуації, наслідком обмежених альтернатив або відповіддю на попередні дії партнера. Саме тому його пізні роботи поєднували аналіз причинних пояснень із аналізом взаємної залежності, конфлікту й координації.
Міжособистісне сприймання у спадщині Келлі
Міжособистісне сприймання в роботах Келлі можна розуміти як міст між його ранніми дослідженнями вражень і пізнішою теорією причинного висновку. Ми не просто бачимо поведінку іншого: ми організуємо інформацію, порівнюємо випадки, приписуємо причини, оцінюємо наміри й переносимо ці висновки на очікування майбутньої взаємодії.
У близьких стосунках ця логіка стає рекурсивною. Кожен учасник реагує не лише на дію іншого, а й на власну інтерпретацію цієї дії. Інтерпретація впливає на наступну відповідь, яка вже стає новою інформацією для партнера. Такий погляд допоміг змістити психологію стосунків від набору індивідуальних характеристик до аналізу повторюваних циклів взаємодії.
Сучасне поняття міжособистісних стосунків ширше за підхід Келлі й включає багато теорій та рівнів аналізу. Проте його внесок залишається особливо помітним там, де дослідник запитує не тільки «якою є ця людина?», а й «у якій структурі взаємодії вона діє?» та «яка інформація робить певне причинне пояснення правдоподібним?».
Практичне значення: коваріаційні запитання як інструмент мислення
Коваріаційну модель можна використовувати як дисципліну перевірки першого пояснення. Якщо колега різко відповів на повідомлення, автоматичний висновок «він грубий» спирається фактично на одну подію. Три запитання Келлі змушують розширити дані: чи так само реагують на це повідомлення інші люди; чи поводиться колега так із різними людьми та в різних темах; чи повторюється така реакція з часом?
Таке застосування не перетворює модель на тест характеру й не гарантує правильної причини. Воно допомагає побачити, якої інформації бракує. Особливо корисною є відмінність між повторюваним патерном і одиничною подією: один епізод часто сумісний із багатьма поясненнями, тоді як серія порівнянних спостережень дозволяє оцінити, що саме змінюється разом із результатом.
У професійних, навчальних і близьких взаєминах ця логіка може зменшувати поспішне персональне пояснення. Водночас її межі залишаються принциповими: реальні люди вибірково помічають інформацію, мають попередні очікування, різні знання про ситуацію й різну мотивацію шукати альтернативні причини. Тому коваріаційне запитання — спосіб структурувати перевірку, а не психологічний детектор істини.
Науковий статус спадщини Келлі
Келлі належить до авторів, чиї моделі стали частиною базової мови соціальної психології. Емпіричне ядро коваріаційної програми має підтримку: коли людям доступні консенсус, відмінність і сталість, ці дані можуть систематично змінювати причинні судження. Водночас evidence щодо спонтанного повсякденного використання повної тривимірної схеми є змішаним, а вага окремих типів інформації залежить від завдання та контексту.
Тому коректний сучасний висновок звучить так: коваріаційна модель є впливовою класичною моделлю причинної атрибуції, яка добре організує певний клас інформаційних задач, але не є вичерпним описом усіх людських пояснень поведінки. Пізніші теорії розширили аналіз навмисної дії, мотивів, відповідальності, контрфактичного мислення й формального причинного висновку.
Теорія взаємозалежності має інший статус: це велика реляційна теоретична традиція, що розвивалася після Тібо й Келлі та продовжує використовуватися у дослідженнях близьких стосунків, кооперації, конфлікту й соціальних дилем. У цьому сенсі Келлі залишив не одну «теорію Келлі», а кілька взаємопов’язаних програм дослідження соціального світу.
Гарольд Келлі та Джордж Келлі — різні психологи
Гарольда Келлі легко сплутати з Джорджем Келлі через однакове написання прізвища українською. Це різні науковці й різні теоретичні традиції. Гарольд Гардінг Келлі — соціальний психолог, пов’язаний з атрибуцією, взаємозалежністю, груповими процесами й психологією стосунків. Джордж Александер Келлі — клінічний психолог і автор теорії особистісних конструктів.
Часті запитання
Хто такий Гарольд Келлі?
Гарольд Гардінг Келлі — американський соціальний психолог 1921–2003 років, професор UCLA, один із провідних авторів класичної теорії атрибуції та співзасновник теорії взаємозалежності. Його роботи охоплювали причинне пояснення, формування вражень, групову динаміку, переконання, конфлікт і близькі стосунки.
Що таке коваріаційна модель Келлі?
Це модель причинної атрибуції, за якою спостерігач оцінює, з чим систематично пов’язаний певний ефект або поведінка. Класична схема використовує три типи інформації: консенсус — як реагують інші; відмінність — чи специфічна реакція для конкретного об’єкта; сталість — чи повторюється вона з часом.
Яка комбінація вказує на причину в людині?
У класичній схемі персональній атрибуції відповідає низький консенсус, низька відмінність і висока сталість: інші люди так не реагують, актор поводиться подібно щодо різних об’єктів, а реакція повторюється. У реальному житті це лише інформаційний патерн, а не доказ риси чи наміру.
Чи підтверджена модель сучасними дослідженнями?
Частково. Експерименти показали, що люди використовують коваріаційні дані, коли вони явно доступні, але різні компоненти мають неоднакову вагу, а польові дослідження дають слабші й неоднорідніші результати. Сучасна наука розглядає модель як класичний і впливовий, але неповний опис причинного пояснення.
Що таке принцип дисконтування Келлі?
Це правило причинного судження, за яким наявність очевидної альтернативної причини зменшує потребу приписувати ефект іншій причині. Якщо дія добре пояснюється сильною зовнішньою винагородою, сам факт дії дає менше інформації про внутрішню мотивацію, ніж у ситуації без такої винагороди.
Який внесок Келлі зробив у психологію стосунків?
Разом із Джоном Тібо він розвинув теорію взаємозалежності, де взаємодія аналізується через те, як результати кожного учасника залежать від власних і чужих дій. Пізніші роботи Келлі перенесли цей аналіз на близькі стосунки, конфлікт, зобов’язання та типові структури міжособистісних ситуацій.
Пов’язані статті
Джерела / References
Cushman, F. (2024). Computational Social Psychology. Annual Review of Psychology, 75, 625–652. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-021323-040420
Finkel, E. J., Simpson, J. A., & Eastwick, P. W. (2017). The Psychology of Close Relationships: Fourteen Core Principles. Annual Review of Psychology, 68, 383–411. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-010416-044038
Hesketh, B. (1984). Attribution theory and unemployment: Kelley’s covariation model, self-esteem, and locus of control. Journal of Vocational Behavior, 24(1), 94–109. https://doi.org/10.1016/0001-8791(84)90069-1
Hewstone, M., & Jaspars, J. (1983). A re-examination of the roles of consensus, consistency and distinctiveness: Kelley’s cube revisited. British Journal of Social Psychology, 22, 41–50. https://doi.org/10.1111/j.2044-8309.1983.tb00564.x
Kassin, S. M. (1979). Consensus information, prediction, and causal attribution: A review of the literature and issues. Journal of Personality and Social Psychology, 37(11), 1966–1981. https://doi.org/10.1037/0022-3514.37.11.1966
Kelley, H. H. (1950). The warm-cold variable in first impressions of persons. Journal of Personality, 18(4), 431–439. https://doi.org/10.1111/j.1467-6494.1950.tb01260.x
Kelley, H. H. (1973). The processes of causal attribution. American Psychologist, 28(2), 107–128. https://doi.org/10.1037/h0034225
Kelley, H. H., & Michela, J. L. (1980). Attribution theory and research. Annual Review of Psychology, 31, 457–501. https://doi.org/10.1146/annurev.ps.31.020180.002325
Malle, B. F. (2011). Time to Give Up the Dogmas of Attribution: An Alternative Theory of Behavior Explanation. Advances in Experimental Social Psychology, 44, 297–352. https://doi.org/10.1016/B978-0-12-385522-0.00006-8
McArthur, L. A. (1972). The how and what of why: Some determinants and consequences of causal attribution. Journal of Personality and Social Psychology, 22(2), 171–193. https://doi.org/10.1037/h0032602
Orvis, B. R., Cunningham, J. D., & Kelley, H. H. (1975). A closer examination of causal inference: The roles of consensus, distinctiveness, and consistency information. Journal of Personality and Social Psychology, 32(4), 605–616. https://doi.org/10.1037/0022-3514.32.4.605
Rusbult, C. E., & Van Lange, P. A. M. (2003). Interdependence, Interaction, and Relationships. Annual Review of Psychology, 54, 351–375. https://doi.org/10.1146/annurev.psych.54.101601.145059
University of California. (2003). Harold H. Kelley, Professor of Psychology, Emeritus, Los Angeles, 1921–2003. University of California In Memoriam