Віра після смерті близької людини: духовні питання та горювання
Український психологічний ХАБ · 17 жовтня 2026 р. · Редакційна політика
Смерть близької людини може змінити те, як людина молиться, уявляє Бога, розуміє справедливість, довіряє релігійній спільноті й бачить власне майбутнє. Для одних віра після втрати стає джерелом підтримки: звичні молитви, поховальні обряди, пам’ять про померлого та присутність громади допомагають пережити невизначеність. Інші відчувають гнів на Бога, сумніваються в сенсі страждання, перестають молитися або віддаляються від релігії. Обидва способи реагування можуть бути частиною людського горювання.
Психологічне запитання полягає в тому, як духовні переконання, релігійні практики й стосунки з іншими людьми впливають на переживання втрати, а також як сама втрата змінює віру. Наукові дослідження дають підстави розрізняти підтримувальний релігійний копінг, духовну боротьбу, соціальну підтримку, ритуали й пошук сенсу. Вони не встановлюють істинність чи хибність тверджень про Бога, потойбічне життя або можливість зустрічі з померлими. Систематичний огляд духовності під час горювання описує різноманітні духовні потреби людей після втрати, а класичний огляд релігії та горювання застерігає від простого висновку, що релігійність обов’язково полегшує горе.
Що відбувається з вірою після смерті близької людини
Віра може охоплювати релігійні переконання, участь у традиції, довіру до Бога або вищого порядку, молитву, обряди та особисте відчуття зв’язку зі священним. Духовність може існувати і поза організованою релігією — як пошук сенсу, належності, внутрішньої цілісності чи зв’язку з чимось більшим за власне життя. Після смерті значущої людини змінюватися можуть будь-які з цих вимірів, причому не обов’язково одночасно.
Людина може зберігати переконання у житті після смерті, але перестати відчувати втіху від молитви. Або відмовитися від колишніх догматичних уявлень, проте зберегти теплий зв’язок зі своєю громадою. Хтось на певний час відсторонюється від богослужінь, тому що вони нагадують про похорон. Хтось, навпаки, шукає щоденної молитви або тиші храму, мечеті, синагоги чи іншого значущого простору.
У психології важливо розглядати конкретне переживання, його життєвий контекст і значення для людини. Релігійність не є єдиною змінною, а духовні сумніви не утворюють окремого клінічного діагнозу. Про ширший предмет дослідження йдеться в матеріалі «Психологія релігії та духовності».
Чому втрата може похитнути навіть усталені переконання
Смерть близької людини порушує уявлення про передбачуваність життя, безпеку, майбутнє й справедливість. Людина, яка раніше думала «Бог оберігає нашу сім’ю», може зіткнутися з болісним питанням: «Як це поєднати з тим, що сталося?» Сила переживання залежить від особистої історії, обставин смерті, значення стосунків і способу, в який людина раніше пояснювала події.
Дослідник горювання Роберт Німаєр описує втрату як подію, що може порушити особисту систему значень і спонукати до її переосмислення. Йдеться про модель реконструкції сенсу, яка пояснює, чому після смерті важливою темою стають запитання про світогляд, особистість і продовження життя. Така потреба у відповіді не означає, що кожна смерть має зрозумілу причину або моральне пояснення.
Духовні запитання, які часто виникають у горюванні
«Чому це сталося саме з нами?»
Це запитання може поєднувати пошук причин смерті з прагненням відновити відчуття справедливості. Відповідь лікаря на медичні причини, релігійна відповідь про провидіння й психологічна відповідь про реакцію на втрату належать до різних рівнів пояснення. Людина може потребувати кожного з них або не знаходити прийнятним жодного.
Спроби оточення швидко пояснити смерть словами «так було потрібно», «це випробування» чи «такою була воля Бога» іноді полегшують страждання тим, хто поділяє відповідні переконання. Для іншої людини ці слова можуть означати знецінення болю або вимогу погодитися з подією, яку вона ще не здатна осмислити. Доречніше спочатку запитати, чи хоче людина почути релігійне пояснення, чи зараз їй потрібна присутність і слухання.
«Чому Бог не врятував близьку людину?»
Образа на Бога, гнів, розчарування та відчуття духовної покинутості є описаними у психологічних дослідженнях формами духовної боротьби. Ці почуття можуть співіснувати з вірою, любов’ю до власної традиції та бажанням зберегти зв’язок із релігійною спільнотою. У теорії релігійного копінгу розрізняють підтримувальні практики й переживання духовного конфлікту; їхні зв’язки із психологічною адаптацією відрізняються. Дослідження шкали RCOPE дало інструмент для аналізу таких відмінностей.
Почуття гніву не вимагає від психолога богословського висновку. Фахівець може допомогти людині назвати емоції, розрізнити власні переконання та почуті від інших судження, пережити сумніви без примусу до певної світоглядної позиції. Якщо людина сама цього бажає, вона також може обговорити питання віри з духовним наставником, якому довіряє.
«Де тепер людина, яку я любив або любила?»
У різних релігіях і світоглядах існують різні відповіді на питання про смерть і можливість подальшого існування. Психологічне дослідження вивчає те, як ці переконання пов’язані з надією, страхом, образом померлої людини, особистою ідентичністю та стосунками з іншими. Воно не може емпірично підтвердити конкретний потойбічний стан.
Для однієї людини віра в майбутню зустріч приносить розраду. Для іншої тема посмертної долі стає джерелом тривоги, особливо якщо вона переживає, що близька людина могла бути покарана або не відповідала вимогам певної громади. Допомога полягає у можливості відкрито говорити про ці уявлення, їхній емоційний вплив і власне право шукати відповіді в межах або поза межами традиції.
«Чи маю я право жити далі, радіти й змінюватися?»
Почуття провини після смерті може стосуватися незавершених розмов, останніх рішень, обставин лікування або того, що людина знову відчула радість. Якщо до нього додається переконання «вірна людина повинна страждати» або «радість означає зраду пам’яті», горювання може ставати обтяженим жорсткими моральними вимогами.
Збереження пам’яті й поступове повернення до повсякденного життя можуть співіснувати. У подвійній процесуальній моделі горювання описано природне чергування уваги до втрати та завдань відновлення життя. Періоди полегшення, заняття справами та навіть сміху самі по собі не є ознакою меншої любові до померлого.
Що відомо науці про релігію, духовність і переживання втрати
Найважливіший результат досліджень полягає у неоднорідності. У систематичному огляді Беккер та співавторів проаналізовано 32 дослідження за участю 5715 людей. У багатьох роботах виявляли позитивні зв’язки духовних або релігійних переконань із показниками переживання втрати. Водночас відмінності методів, якості досліджень і складу вибірок не дозволили авторам зробити певний висновок щодо ефективного впливу віри на процес горювання. Особливо важливо, що більшість учасників належали до досить вузьких соціокультурних груп.
Систематичний огляд Мартінс та співавторів 2024 року синтезував 33 якісні дослідження. Він показав, що духовність для багатьох людей є одночасно частиною процесу горювання та сферою, яка змінюється під його впливом. Якісні інтерв’ю добре описують переживання і потреби, однак не встановлюють, що певна практика причинно зменшує симптоми або працює однаково в різних культурах.
Новіші дослідження допомагають розмежовувати механізми. У дослідженні релігійних і нерелігійних ресурсів 2026 року на вибірці 168 християн після недавньої втрати оцінювали зв’язки між підтримкою, уважністю, релігійним копінгом і показниками адаптації. Результати нагадують, що інтенсивніше використання способів подолання іноді співіснує з вищим рівнем горя: людина може частіше звертатися до молитви саме тому, що їй особливо тяжко. Це обсерваційні дані з обмеженої вибірки, а не перевірка переваги релігійних методів над психологічним лікуванням.
Отже, питання «чи допомагає віра пережити смерть?» має конкретніші складові: яка саме віра, яка практика, з ким людина контактує, чи відчуває підтримку або осуд, якими були стосунки з померлим і на якому етапі перебуває горювання. Зв’язок релігійності з психічним здоров’ям загалом є окремим науковим питанням.
Релігійний копінг: підтримувальні та обтяжливі форми
Підтримувальний релігійний копінг може включати молитву, довіру до значущих переконань, прохання про духовну підтримку, звернення до громади або переосмислення життя в узгодженні зі своїми цінностями. Обтяжливі форми можуть включати переконання про покарання, постійний страх, духовну покинутість, конфлікт із представниками громади та вимоги пригнічувати емоції.
Це розрізнення описує психологічну функцію способу реагування, а не визначає «добру» чи «погану» релігію. Одна й та сама молитва може заспокоювати одну людину й посилювати напруження в іншої залежно від змісту переживання. Основні механізми докладно розглянуто у статті «Релігійний копінг». Для горювання додаткове питання полягає у тому, чи підтримує практика контакт із реальними потребами людини та чи дозволяє звертатися по допомогу.
Молитва, похорон, поминання та інші ритуали
Ритуали задають форму події, у якій життя змінилося назавжди. Похорон, спільна молитва, читання священних текстів, поминальний обід, відвідування могили або родинне зібрання можуть створювати передбачувану послідовність дій, давати можливість попрощатися, засвідчувати значущість померлого й залучати людей до підтримки. У різних традиціях ритуали мають власні богословські й соціальні значення; їх не слід зводити до одного психологічного «механізму лікування».
Деякі люди знаходять полегшення в точному дотриманні традиції. Іншим потрібен інший спосіб пам’ятання: особиста прогулянка, лист до померлого, музика, посаджене дерево, спільна доброчинна справа. Важливими є добровільність, відповідність переконанням і реальна доступність практики. Якщо поховання, доступ до місця пам’яті або участь громади ускладнені війною, переміщенням чи обставинами смерті, відсутність звичного ритуалу може додавати болю, але не визначає наперед траєкторію горювання.
Психологічна користь ритуалу не обов’язково означає, що він зменшить симптоми стійкого розладу горювання. Важливо відрізняти пережиту втіху, довгострокові асоціації та ефективність спеціально перевірених втручань. Докази щодо останнього значно сильніші для певних видів психотерапії, ніж для ритуальних практик як самостійного лікування.
Коли молитва більше не приносить спокою
Людина може читати знайомі слова і відчувати порожнечу. Може почати молитву й розплакатися або не мати сил її завершити. Це переживання може бути пов’язане з виснаженням, гостротою втрати, новими сумнівами чи неприйнятним для людини духовним поясненням. Психологічно корисно дати собі можливість змінити форму практики, зробити паузу або звернутися до іншої людини, якщо цього хочеться.
Якщо молитва набуває вигляду виснажливого обов’язку, який необхідно повторювати, щоб запобігти біді, нейтралізувати «неправильну» думку або гарантувати духовну безпеку, варто оцінити, чи немає нав’язливих симптомів. Сам факт молитви або ретельного дотримання релігійних правил не є ознакою обсесивно-компульсивного розладу. Відповідне клінічне розмежування розглянуто в матеріалі «Релігійний ОКР і скрупульозність».
Духовна боротьба: гнів, сумнів, сором і відчуття покинутості
Після втрати духовна боротьба може бути спрямована на Бога, власну віру, релігійних лідерів, спільноту або попередні уявлення про світ. Вона може проявлятися гнівом, страхом, розгубленістю, конфліктом між переконаннями та досвідом. Для людини, яка сприймає віру як основу власної ідентичності, такий конфлікт іноді стає додатковим джерелом страждання поряд із тугою за померлим.
У дослідницькій програмі Берк, Німаєра та колег описано поняття «ускладнене духовне горювання» для криз віри, що супроводжують смерть близької людини. Це дослідницький конструкт, а не окремий діагноз у DSM-5-TR чи МКХ-11. Значна частина вихідних даних отримана серед християн і людей, які пережили насильницьку смерть близьких, тому їх слід переносити на інші групи обережно.
Особливо болючою може бути ситуація, коли людина одночасно сумує та вважає себе винною через те, що недостатньо молилася, не помітила небезпеки або була «недостатньо віруючою». Ці твердження мають перевірятися як особисті думки й переживання, а не сприйматися за встановлені причини смерті. Психологічна підтримка допомагає розділити відповідальність, факти й моральні оцінки, особливо якщо на людину тисне оточення.
Коли спільнота допомагає, а коли ранить
Громада може забезпечувати практичну допомогу, спільну пам’ять, харчування, догляд за дітьми, супровід похорону, візити й розмови. У цей період реальна підтримка означає більше, ніж формальні запевнення. Водночас людина може пережити осуд за сльози, відсутність на богослужіннях, невідповідність обряду чи сумніви у вірі.
Тиск із вимогою «швидше прийняти Божу волю», заборона звертатися до психолога, звинувачення померлого або примушування до ритуалу можуть посилювати ізоляцію й сором. Людина має право визначати межі спілкування, обирати близьких, які здатні слухати, і отримувати професійну допомогу. Коли виникає примус, погрози, контроль або експлуатація, оцінюють конкретну поведінку та безпеку, а не приналежність до певної релігії.
Зв’язок із померлою людиною, сни й відчуття присутності
Після смерті багато людей продовжують внутрішній діалог із близькою людиною: згадують її поради, звертаються до неї подумки, зберігають речі або відчувають присутність у знайомому місці. У психології це описують через продовжені зв’язки та інші форми переживання стосунку після смерті. Вони можуть допомагати інтегрувати пам’ять у нове життя, а іноді бути пов’язаними з тяжкими переживаннями.
Міждисциплінарний огляд 2020 року показав, що чуттєві й подібні до чуттєвих переживання померлих трапляються серед людей у горюванні, мають культурно різні пояснення і в більшості описаних випадків не пов’язані з патологією. Якісний систематичний огляд 2026 року додатково описує, як такі переживання пов’язують із підтриманням зв’язку, сенсом та духовними питаннями; його результати ґрунтуються на інтерв’ю, а не на перевірці надприродних причин.
Людина може інтерпретувати сон про померлого як пам’ять, духовний знак, емоційне продовження стосунку або просто сон. Психолог може з повагою досліджувати значення досвіду для самої людини. Саме переживання не є доказом існування душі й саме по собі не є симптомом психозу. Якщо явища супроводжуються різкою втратою орієнтації, небезпечними наказами, значним порушенням функціонування або іншими виразними симптомами, необхідне клінічне оцінювання.
Докладніше про загальну психологію втрати й збереження пам’яті можна прочитати в матеріалі «Як пережити втрату близької людини».
Віра після раптової, насильницької або воєнної втрати
Раптова смерть, втрата дитини, загибель під час війни, невизначеність щодо обставин смерті та одночасна втрата дому або звичного життя створюють додаткові навантаження. Духовні запитання можуть загострюватися через відчуття несправедливості, неможливість провести звичне прощання, розрив із громадою після переміщення або переживання моральної травми. Жодна з цих обставин не визначає наперед, якою буде відповідь людини на втрату.
Для України особливо важливо підтримувати різні форми прощання та пам’ятання й водночас не тиснути на людину необхідністю назвати смерть «жертвою з вищим сенсом». Суспільне вшанування і приватне горювання можуть мати різні ритми. Людина може одночасно пишатися загиблим, відчувати гнів, сумувати, виснажуватися і не знати, чи зберегла колишню віру.
За наявності посттравматичних симптомів, депресії, виснажливих панічних реакцій або суїцидальних думок потрібне відповідне оцінювання та допомога. Духовний супровід може бути важливою додатковою підтримкою за бажанням людини; вибір лікування визначають характер симптомів і клінічні рекомендації.
Релігійні й нерелігійні способи знайти опору
Людина може поступово будувати опору в межах віри — через спілкування з наставником, спільну молитву, пам’ятні служби або повернення до релігійних текстів. Інша людина знаходить її в родині, дружбі, праці, мистецтві, волонтерстві, філософських роздумах, природі чи уважному ставленні до щоденних потреб. Іноді ці способи поєднуються. Психологічні дані не дають підстав встановлювати єдину світоглядну траєкторію як норму відновлення.
Пошук нового сенсу не завжди означає пошук сенсу в самій смерті. Людина може залишити питання «чому?» відкритим, але поступово знайти відповідь на інше: «Як мені жити, любити й діяти тепер?» Праці про реконструкцію значення після втрати допомагають зрозуміти цей процес, проте не вимагають від кожного формулювати позитивний підсумок трагедії.
Для людини, яка втратила або змінила релігійну віру, значущими можуть залишатися ритуали пам’яті, соціальні зв’язки й етичні цінності. Для людини, чия віра посилилася, важливо так само зберігати можливість плакати, злитися й просити про практичну допомогу. Віра і психологічне відновлення можуть розвиватися з різною швидкістю.
Як підтримати людину, у якої після втрати виникли питання віри
Найкорисніший початок розмови — з’ясувати, чого зараз потребує людина. Запитання «Тобі хочеться поговорити про віру чи просто побути разом?» залишає вибір за нею. Підтримка передбачає уважне слухання, повагу до тиші, допомогу з конкретними справами, можливість говорити про померлого і право відмовитися від пояснень.
Якщо людина хоче молитися, можна запитати, чи потрібна їй спільна молитва. Якщо вона не хоче — слід поважати цю межу. Якщо вона сумнівається у своїй традиції, не потрібно поспішати переконувати її повернутися до попередньої впевненості або змінити світогляд. Корисніше допомогти знайти безпечних співрозмовників, які витримують складні почуття без осуду.
Близьким варто звертати увагу також на сон, харчування, виснаження, самотність і повсякденні обов’язки. Духовні питання можуть бути головною темою розмови, але людина продовжує потребувати фізичної та соціальної підтримки. Практична допомога не конкурує з вірою.
Що може зробити сама людина
Можна назвати словами одне питання, яке найбільше болить зараз, і дозволити собі поки що не мати відповіді. Можна помітити, після яких розмов або практик стає трохи легше, а після яких посилюється страх чи провина. Можна домовитися з другом про регулярний контакт, обрати посильну форму пам’ятання й повернути одну щоденну дію, що підтримує тіло.
Якщо виникли суперечливі думки про Бога, справедливість або загробне життя, записати їх може бути легше, ніж одразу обговорити. Для релігійної людини корисною може бути розмова з духовним наставником, який визнає право на сумніви. Для нерелігійної — з психологом або близькою людиною, яка поділяє її етичний і світоглядний простір. Важливо, щоб обрана допомога підтримувала автономію.
Коли потрібна психологічна або медична допомога
Сильні сльози, гнів, думки про померлого, тимчасова втрата інтересу до молитви та сумніви у вірі можуть належати до природного горювання. Підставою звернутися по допомогу є передусім страждання, порушення повсякденного функціонування, ризик для безпеки або потреба в підтримці, якої бракує. Звернутися до психолога можна й на ранніх етапах втрати, не очікуючи, поки труднощі стануть тяжкими.
Розлад тривалого горювання характеризується стійкою, інтенсивною тугою або поглиненістю померлою людиною та іншими симптомами, які суттєво порушують життя й перевищують очікуване у конкретному культурному, соціальному та релігійному контексті. За критеріями DSM-5-TR для дорослих від смерті має минути щонайменше 12 місяців, для дітей і підлітків — шість; клінічне рішення залежить від повного набору критеріїв, а не від календаря. Американська психіатрична асоціація пояснює ці межі та необхідність оцінювати культурні й релігійні норми. Підходи МКХ-11 та DSM-5-TR мають відмінності в діагностичних формулюваннях.
Для лікування клінічно значущого тривалого горювання існують спеціалізовані психотерапевтичні підходи. Метааналіз 2024 року об’єднав 22 рандомізовані дослідження і підтвердив користь когнітивно-поведінкової терапії, орієнтованої на горювання, для зменшення відповідних симптомів у дорослих; автори одночасно вказали на неоднорідність доказів. Мережевий метааналіз 2025 року також підтримує психотерапевтичні втручання, хоча даних щодо дітей і медикаментозних методів для самого розладу бракує.
Релігійний наставник може допомагати із духовними запитаннями, пам’яттю, ритуалами та стосунками з громадою. Психолог або психотерапевт працює з переживаннями, поведінкою, функціонуванням і доказовими психологічними методами. Психіатр оцінює психічні розлади, ризики та потребу в медичному лікуванні. Якщо людина цього бажає, фахівці можуть узгоджувати допомогу за її згодою.
Негайне звернення по екстрену допомогу потрібне, якщо людина має намір завдати собі шкоди, перебуває в безпосередній небезпеці або демонструє важкі порушення поведінки й контакту з реальністю. В Україні доступні 112 і 103; за потреби психологічної підтримки на офіційній сторінці ДСНС також наведено чинні контакти допомоги. Детальніше про професійний супровід — «Психолог при втраті».
Запитання та відповіді
Чи нормально втратити віру після смерті рідної людини?
Так. Зміни переконань, довіри, практик і відчуття духовної близькості можуть виникати після значущої втрати. Людина може повернутися до попередньої традиції, змінити її або сформувати інший світогляд. Ці зміни самі по собі не є симптомом психічного розладу.
Чи означає гнів на Бога, що людина перестала вірити?
Ні. Духовна боротьба може відбуватися всередині релігійної віри. Емоція гніву, сумнів у конкретному поясненні смерті та зміна релігійної ідентичності є різними процесами. Їхнє значення визначає сама людина у своєму культурному й життєвому контексті.
Чи допомагає молитва швидше пережити смерть близького?
Молитва може давати розраду, відчуття зв’язку, порядок і підтримку, але наукові дані не підтверджують універсального причинного ефекту швидшого горювання. Тривалість і вираженість горя залежать від багатьох чинників, а прагнення «прискорити» його нерідко створює додатковий тиск.
Чи є сни про померлого або відчуття його присутності ознакою психозу?
Такі переживання описані в дослідженнях горювання і часто виникають без психічного розладу. Їх оцінюють за контекстом, ступенем критичного ставлення, емоційним впливом та іншими симптомами. Якщо з’являється небезпека або виразне порушення функціонування, потрібна клінічна оцінка.
Що робити, якщо в громаді засуджують моє горе або сумніви?
Можна встановити межі розмов, звернутися до іншої довіреної людини, духовного наставника або психолога та шукати спільноту, де є простір для горювання без примусу. Якщо присутні погрози чи контроль, першочерговими стають безпека і підтримка автономії.
Коли варто звертатися до психолога, якщо духовний наставник уже допомагає?
Коли залишається сильний дистрес, порушується сон і повсякденне життя, посилюється провина, виникають тривожні або депресивні симптоми, травматичні спогади чи ризик для безпеки. Духовна підтримка й професійна психічна допомога можуть доповнювати одна одну за бажанням людини.
Підсумок
Віра після смерті близької людини може стати місцем розради, джерелом запитань або сферою глибоких змін. Горювання впливає на уявлення про Бога, справедливість, смерть, близькість і майбутнє; своєю чергою релігійні переконання, ритуали та громада можуть змінювати спосіб проживання втрати. Найкраще підтверджена наукова позиція враховує різноманітність досвіду, відмінності між підтримкою й духовною боротьбою, культурний контекст і реальні потреби конкретної людини.
Людина має право сумувати, вірити, сумніватися, мовчати, змінювати свої практики й звертатися по допомогу. Глибина любові до померлого не визначається силою релігійних переживань, частотою молитви або швидкістю повернення до звичного життя.
Пов’язані статті
Психологія релігії та духовності: предмет, методи й межі науки
Релігійність, духовність і психічне здоров’я: що показують дослідження
Як пережити втрату близької людини: горювання без міфів про «правильні стадії»
Психолог при втраті та горюванні: коли звертатися і як обрати фахівця
Релігійний ОКР і скрупульозність: нав’язливі сумніви, ритуали та лікування
Джерела
American Psychiatric Association. (б. р.). Prolonged grief disorder. Інформаційний матеріал про діагностичні критерії та допомогу. https://www.psychiatry.org/patients-families/prolonged-grief-disorder
Becker, G., Xander, C. J., Blum, H. E., et al. (2007). Do religious or spiritual beliefs influence bereavement? A systematic review. Palliative Medicine, 21(3), 207–217. https://doi.org/10.1177/0269216307077327
Burke, L. A., & Neimeyer, R. A. (2014). Spiritual distress in bereavement: Evolution of a research program. Religions, 5(4), 1087–1115. https://www.mdpi.com/2077-1444/5/4/1087
Kamp, K. S., Steffen, E. M., Alderson-Day, B., Allen, P., Austad, A., Hayes, J., Larøi, F., Ratcliffe, M., & Sabucedo, P. (2020). Sensory and quasi-sensory experiences of the deceased in bereavement: An interdisciplinary and integrative review. Schizophrenia Bulletin, 46(6), 1367–1381. https://doi.org/10.1093/schbul/sbaa113
Komischke-Konnerup, K. B., Zachariae, R., Boelen, P. A., Marello, M. M., & O’Connor, M. (2024). Grief-focused cognitive behavioral therapies for prolonged grief symptoms: A systematic review and meta-analysis. Journal of Consulting and Clinical Psychology, 92(4), 236–248. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/38573714/
Martins, H., Romeiro, J., Casaleiro, T., Vieira, M., & Caldeira, S. (2024). Insights on spirituality and bereavement: A systematic review of qualitative studies. Journal of Clinical Nursing, 33(5), 1593–1603. https://doi.org/10.1111/jocn.17052
Neimeyer, R. A. (2019). Meaning reconstruction in bereavement: Development of a research program. Death Studies, 43(2), 79–91. https://doi.org/10.1080/07481187.2018.1456620
Pargament, K. I., Koenig, H. G., & Perez, L. M. (2000). The many methods of religious coping: Development and initial validation of the RCOPE. Journal of Clinical Psychology, 56(4), 519–543. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/10775045/
Park, C. L., Emrich, M., Hall, M. E., Shannonhouse, L., Kapic, K., McMartin, J., & Aten, J. (2026). Secular versus religious resources and coping in adjustment to bereavement: Results from a national U.S. sample. Death Studies. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/42299633/
Pleshka, A., Crawford, S., Wellsby, M., Bahji, A., O’Connor, C., Trieu, J., Beck, A., Faqiri, M., & Devoe, D. (2025). Treatments for prolonged grief disorder: A systematic review and network meta-analysis. Omega. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/40758708/
State Emergency Service of Ukraine (ДСНС України). (б. р.). Контакти екстрених служб і психологічної підтримки. https://bezpeka.dsns.gov.ua/contacts
Stroebe, M., & Schut, H. (1999). The dual process model of coping with bereavement: Rationale and description. Death Studies, 23(3), 197–224. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/10848151/
Sweeney, S., Ryan, P., Leahy, D., & Deering, H. (2026). The impact of after-death communications on grief and meaning-making among the bereaved: A qualitative systematic review. Death Studies. https://doi.org/10.1080/07481187.2026.2626550