Барух Фішгофф: hindsight bias, ризик і психологія суджень
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 20 вересня 2026 року · Редакційна політика
Барух Фішгофф (Baruch Fischhoff) — психолог і дослідник суджень та рішень, чия наукова траєкторія поєднала дві теми, що сьогодні здаються майже нероздільними: те, як знання результату змінює наше бачення минулого, і те, як люди сприймають, оцінюють та обговорюють ризик. Його ранні експерименти 1970-х стали центральною точкою відліку для досліджень hindsight bias — упередження заднім числом, або ефекту «я так і знав». Подальші роботи з Полом Словіком, Сарою Ліхтенштейн та іншими дослідниками допомогли сформувати сучасну психологію сприйняття ризику, а його праці з комунікації ризику перенесли психологію суджень із лабораторії до медицини, технологій, державної політики та безпеки.
Важливо читати Фішгоффа не як автора одного «когнітивного упередження». Його роботи послідовно ставлять ширше питання: що люди насправді знали в момент рішення, які альтернативи вони бачили, які невизначеності були доступні їхній увазі, як пізніша інформація перебудовує пам’ять і якої інформації потребує людина, щоб ухвалити обґрунтоване рішення. Саме тому його дослідження з’єднують когнітивні упередження, прийняття рішень та сприйняття ризику в одну наукову програму.
Хто такий Барух Фішгофф
Станом на 2026 рік Фішгофф є Howard Heinz University Professor у Department of Engineering and Public Policy та Carnegie Mellon Institute for Strategy & Technology Університету Карнегі — Меллона. За офіційним профілем Carnegie Mellon University, він здобув бакалаврську освіту з математики та психології у Wayne State University, а магістерський і докторський ступені з психології — у Hebrew University of Jerusalem. Його науковими наставниками були Амос Тверскі та Деніел Канеман — дослідники, з якими пов’язане становлення сучасної психології суджень за невизначеності.
Фішгофф є членом National Academy of Sciences і National Academy of Medicine, у минулому очолював Society for Judgment and Decision Making та Society for Risk Analysis, був першим головою Risk Communication Advisory Committee при FDA і працював у численних комітетах National Academies. Цей інституційний бік біографії важливий не як перелік посад, а як характеристика масштабу його підходу: судження і рішення для нього є не лише лабораторним об’єктом, а інструментом роботи з реальними проблемами охорони здоров’я, довкілля, енергетики, безпеки та нових технологій.
Hindsight bias: чому знання результату змінює минуле
Hindsight bias виникає тоді, коли після того, як результат уже відомий, попередня ситуація здається зрозумілішою і передбачуванішою, ніж вона була до результату. Українською цей феномен найчастіше передають як упередження заднім числом, ефект знання заднім числом або ефект «я так і знав». Окрема сторінка ХАБу докладно розбирає ефект знання заднім числом; тут головний фокус — місце цього ефекту в дослідницькій програмі Фішгоффа.
Експерименти 1975 року: hindsight не дорівнює foresight
У класичній статті Hindsight is not equal to foresight: The effect of outcome knowledge on judgment under uncertainty Фішгофф показав, що знання про те, чим завершилася подія, змінює ретроспективну оцінку її ймовірності. У серії експериментів учасники працювали з історичними описами. Ті, хто отримував інформацію про результат, оцінювали саме цей результат як більш передбачуваний і переінакшували значення деталей ситуації так, щоб вони краще узгоджувалися з уже відомим фіналом. Особливо важливо, що учасники значною мірою не помічали, наскільки знання результату змінило їхнє судження.
Це відкриття було сильнішим за банальне спостереження, що «після події всі розумні». Експериментальна ідея полягала в іншому: результат не просто додається до пам’яті як новий факт. Він змінює саму реконструкцію попередньої невизначеності. Коли людина дивиться назад, вона вже не має повного доступу до того когнітивного стану, у якому майбутнє ще було відкритим.
«Я знав, що так станеться»: пам’ять про власні прогнози
Того ж року Фішгофф і Рут Бейт опублікували дослідження про запам’ятовані ймовірності подій, які колись були майбутніми. Учасники спочатку оцінювали ймовірність можливих результатів поїздок президента США Річарда Ніксона до Пекіна й Москви, а після завершення цих поїздок мали пригадати свої первинні оцінки. Ймовірності подій, які, на думку учасників, справді сталися, у пам’яті зсувалися вгору; для подій, що не сталися, спостерігалася слабша протилежна тенденція. Минуле ставало менш несподіваним, ніж було насправді.
Цей дизайн особливо цінний, бо порівнює ретроспективний спогад не з абстрактним «правильним» прогнозом, а з реально зафіксованою попередньою оцінкою тієї самої людини. Саме такі записи дають змогу побачити різницю між тим, що ми знали до події, і тим, що нам здається, ніби ми знали.
Що п’ятдесят років досліджень змінили в розумінні hindsight bias
У 2025 році Фішгофф повернувся до теми в оглядовій статті Fifty years of hindsight bias research—Reflection on Fischhoff (1975). Його сучасне формулювання акцентує не на самовпевненій фразі «я знав», а на глибшій проблемі: люди недооцінюють, наскільки сильно спостереження результату змінило їхню картину світу. Через це минула подія здається ймовірнішою, ніж вона була в перспективі до події. Фішгофф описує hindsight bias як форму надмірної впевненості в тому, наскільки мало нам нібито залишалося дізнатися.
За пів століття ефект виявляли у різних експериментальних і прикладних контекстах: від історичного судження до клінічної діагностики, патентної експертизи, правових рішень і безпеки. Водночас сучасний науковий статус ефекту набагато точніший за популярне твердження «ми завжди переписуємо минуле». Метааналіз 122 досліджень оцінив середню величину ефекту як невелику і показав істотну залежність від типу завдання, знайомства з предметом та форми інформації про результат. Інший метааналіз 95 досліджень і 252 незалежних ефектів також підтвердив систематичний hindsight effect, але підкреслив роль характеристик дослідження, вимірювання й експериментальної маніпуляції.
Отже, hindsight bias є добре відтворюваним класом ефектів, але не універсальним законом однакової сили. Розмір зміщення залежить від того, що саме людина оцінює, як давно формувалося первинне судження, чи зберігся його точний слід у пам’яті, наскільки результат узгоджується з попередніми очікуваннями і як сформульоване ретроспективне запитання.
Пам’ять і реконструкція: два механізми одного ефекту
Сучасні моделі розрізняють щонайменше два процеси. Перший — recollection bias: знання результату заважає точно пригадати власне початкове судження. Другий — reconstruction bias: коли початкову оцінку неможливо відновити безпосередньо, людина реконструює її з теперішніх знань, а ці знання вже містять результат. Це розрізнення детально опрацьоване в дослідженнях Едгара Ердфельдера та колег і підтримується подальшим моделюванням.
Метааналіз вікових відмінностей, проведений Юлією Ґросс і Торстеном Пахуром, показав, що помилки прямого пригадування та зміщення реконструкції можна емпірично розділяти. У старших дорослих початкові судження пригадувалися рідше, а реконструкція частіше зсувалася у напрямі відомої відповіді. Це не означає, що hindsight bias зводиться до «поганої пам’яті»: результат впливає і на доступність сліду, і на те, як людина добудовує відсутню інформацію.
Чому просте попередження майже не допомагає
Інтуїтивна порада «пам’ятай про hindsight bias» звучить розумно, але саме тут важлива сучасна оцінка Фішгоффа. У його огляді 2025 року зазначено, що просте попередження про упередження не дає помітного ефекту, тоді як допомога у реконструкції колишньої перспективи може бути перспективнішою. Практичний висновок випливає прямо з механізму: корисніше зберігати прогнози, припущення й доступні альтернативи до отримання результату, ніж після події намагатися силою волі «забути», що сталося.
Від hindsight bias до психології ризику
Друга велика лінія робіт Фішгоффа починається з питання, яке формально здається простим: що означає «ризик» для людини? У технічному аналізі ризик часто описують через ймовірність і величину наслідків. У психологічному судженні цього недостатньо. Дві небезпеки з однаковою статистичною очікуваною шкодою можуть викликати зовсім різні реакції залежно від того, чи є вплив добровільним, контрольованим, знайомим, справедливим, катастрофічним, новим або погано зрозумілим.
«How safe is safe enough?» і психометрична парадигма
У 1978 році Фішгофф, Пол Словік, Сара Ліхтенштейн, Стівен Рід і Барбара Комбс опублікували How safe is safe enough? A psychometric study of attitudes towards technological risks and benefits. Учасники оцінювали ризик, прийнятність ризику, користь і низку характеристик для 30 технологій та видів діяльності. Дослідники показали, що судження про прийнятність не можна пояснити лише одним числом імовірності: якісні характеристики небезпеки утворювали більш загальну структуру, пов’язану з тим, який рівень ризику люди вважали прийнятним.
Ця робота стала одним із джерел психометричної парадигми сприйняття ризику. Пізніші формулювання часто описують дві великі осі як dread — страхітливість, потенційну катастрофічність і неконтрольованість — та unknown або uncertainty — незнайомість, невизначеність і недостатність знань. Їх не слід сприймати як дві незмінні «кнопки» людської психіки. Це емпіричні виміри, отримані зі структур оцінок конкретних наборів небезпек.
Що витримало перевірку майже через сорок років
Сильна сторона класичної програми полягає в тому, що її можна перевірити історично. У 2016 році Кетрін Фокс-Ґлассман і Елке Вебер провели мінімально змінену реплікацію дослідження 1978 року на різноманітнішій вибірці жителів США. Ранжування сприйманих ризиків виявилося разюче стабільним, а структура й далі значною мірою описувалася двома факторами — dread і uncertainty. Водночас внесок dread став сильнішим, а добровільність і контрольованість мали іншу вагу. Реплікація підтримує саму ідею багатовимірного сприйняття ризику, але не припускає, що ваги цих вимірів назавжди фіксовані.
Критика психометричної парадигми
Впливовість моделі не робить її вичерпною. Клер Марріс та співавтори показали важливе методологічне обмеження: закономірності, сильні на агрегованих середніх оцінках, не завжди так само проявляються на рівні окремих людей. Люди по-різному оцінюють ті самі небезпеки і по-різному пов’язують характеристики ризику з загальною оцінкою. Отже, «когнітивна карта ризиків» корисна як опис структури даних, але її не варто перетворювати на універсальну карту кожної людини.
Це критично для практики. Якщо середня групова оцінка показує, що певний ризик сприймається як неконтрольований або невідомий, це ще не означає, що кожна людина потребує однакового пояснення. Якісна комунікація ризику має з’ясовувати, які саме питання, моделі й цінності є релевантними для конкретної аудиторії.
Навіщо вивчати сприйняття ризику
У статті Why Study Risk Perception? Словік, Фішгофф і Ліхтенштейн сформулювали три практичні завдання цього напряму: удосконалювати способи виявлення думок про ризик, краще розуміти й передбачати суспільні реакції на небезпеки та покращувати комунікацію між громадянами, технічними експертами й тими, хто ухвалює політичні рішення. У такій постановці «сприйняття ризику» не є помилкою, яку треба просто виправити статистикою. Воно є частиною даних про те, як люди розуміють небезпеку і що вважають важливим.
Це не скасовує ролі числової грамотності. Люди можуть систематично помилятися у ймовірностях, переоцінювати яскраві події або нехтувати базовими частотами. Але ризикова політика включає також питання розподілу вигод і шкоди, добровільності, контролю, довіри, незворотності наслідків і справедливості. Звести всі ці компоненти до фрази «публіка ірраціональна» означало б втратити частину самого об’єкта дослідження.
Прийнятний ризик: рішення не зводиться до безпеки
Поняття acceptable risk у роботах Фішгоффа та його колег переносить увагу з питання «наскільки це небезпечно?» до питання «за яких умов цей ризик прийнятний, для кого і в обмін на які вигоди?». У реальних рішеннях абсолютна безпека часто недосяжна, а зменшення одного ризику може створювати інші витрати або ризики. Саме тому психологія рішень має розділяти оцінку фактів, невизначеність у цих фактах, переваги людей та інституційні правила, за якими здійснюється компроміс.
Цей підхід добре узгоджується з ширшою традицією теорії перспектив, але не є її варіантом. Теорія перспектив описує закономірності вибору під ризиком через відносні виграші й втрати, ваги ймовірностей і форму функції цінності. Програма Фішгоффа про сприйняття ризику фокусується на тому, як люди представляють самі небезпеки, їхні характеристики, невизначеності та соціальне значення. Обидві традиції належать до judgment and decision science, але відповідають на різні питання.
Комунікація ризику: від передачі чисел до підтримки рішення
Одна з найвпливовіших робіт Фішгоффа про комунікацію — Risk Perception and Communication Unplugged: Twenty Years of Process. У ній він описує розвиток галузі як серію етапів, на кожному з яких дослідники опановували корисну навичку, а потім виявляли її межі. Центральний урок легко перенести у сучасну практику: точне число саме по собі ще не є успішною комунікацією.
Людині потрібно зрозуміти, яке рішення перед нею стоїть, які варіанти доступні, які наслідки можливі, наскільки надійні оцінки, що саме залишається невідомим і як інформація співвідноситься з її цілями. Тому комунікація ризику в роботах Фішгоффа зближується з дизайном рішення: повідомлення оцінюють не за тим, чи «передали інформацію», а за тим, чи отримувач може використати її для компетентного вибору.
Звідси випливає важливе правило для наукової й медичної комунікації. Невизначеність не слід маскувати надмірною точністю, але й не варто подавати її як привід відмовитися від рішення. Якісне повідомлення відокремлює те, що відомо, від того, що оцінюється, показує масштаб невизначеності та пояснює, які дії залишаються розумними за різних сценаріїв.
Фішгофф, Канеман і Тверскі: що означає «евристика»
Фішгофф формувався в середовищі, де працювали Амос Тверскі і Деніел Канеман. Через це його часто автоматично зараховують до простої формули «евристика = помилка». Його пізніша позиція набагато тонша. У статті Heuristic assumptions він наголошує, що застосування будь-якої загальної теорії потребує допоміжних припущень про те, як людина бачила свої варіанти і як ці варіанти були пов’язані з її життям. Чим ширша теорія, тим уважніше треба ставитися до цих припущень.
Для енциклопедії когнітивних упереджень це принципова методологічна вимога. Спостережена помилка не доводить існування одного універсального внутрішнього механізму, а відсутність помилки в окремій задачі не спростовує весь клас ефектів. Потрібно знати структуру задачі, інформацію, доступну людині, спосіб вимірювання та альтернативні пояснення.
Hindsight bias не дорівнює outcome bias
Упередження заднім числом часто плутають з outcome bias — упередженням результату. Це близькі, але різні явища. Hindsight bias стосується ретроспективної передбачуваності: після події здається, що її можна було краще передбачити. Outcome bias стосується оцінки якості рішення: хороший результат змушує оцінювати попереднє рішення як краще, навіть коли результат частково залежав від випадку.
Класичні експерименти Джонатана Барона і Джона Герші показали, що люди оцінювали однаковий процес рішення як кращий, коли його наслідок був сприятливішим. У практиці ці упередження можуть діяти разом: після успіху нам може здаватися, що рішення було і правильним, і очевидним; після провалу — що помилка була і поганою, і передбачуваною. Для аналізу важливо розділити два питання: що можна було знати до результату і наскільки якісним був процес рішення за тієї інформації.
Що роботи Фішгоффа говорять про штучний інтелект
Дослідницька програма Фішгоффа продовжує працювати в новому технологічному контексті. У дослідженні Річарда Даннінга, Баруха Фішгоффа та Алекса Девіса учасники виконували стратегічне завдання з порадами AI-агентів різної якості. Високоякісні рекомендації покращували результат, але учасники швидко починали покладатися на них некритично; слабші агенти, навпаки, не отримували достатньої довіри. Це один експериментальний контекст, тому його не можна переносити на всі системи ШІ, але він добре демонструє стару проблему в новій формі: важливе не саме існування поради, а здатність людини оцінювати її надійність і вчитися з досвіду.
Для психології Artificial Era тут важливе точне розмежування. Такі дослідження вимірюють людське судження, довіру й поведінку у взаємодії з алгоритмічною системою. Вони не є даними про суб’єктивний досвід, свідомість або почуття самого AI. Об’єктом експерименту є якість людського покладання на рекомендацію та спільний результат системи «людина + інструмент».
Що сьогодні можна вважати встановленим
Перша стійка теза полягає в тому, що знання результату може систематично змінювати ретроспективне судження. Цей клас ефектів підтверджений десятиліттями досліджень і метааналізами. Друга теза — сила ефекту неоднорідна: вона залежить від задачі, пам’яті, способу подання результату та інших умов. Третя — hindsight bias має кілька механістичних компонентів, серед яких порушення пригадування первинного судження і зміщена реконструкція.
Для ризику стійкою залишається інша ідея: суб’єктивна оцінка небезпеки не є просто неточною копією статистичної ймовірності. Люди враховують якісні властивості ризику, а структура цих оцінок може бути відносно стабільною. Водночас конкретні ваги характеристик, індивідуальні відмінності та контекст вимагають окремої перевірки. Тому психометрична парадигма є впливовою моделлю, а не остаточною теорією всіх ризикових суджень.
У комунікації ризику найбільш надійний висновок полягає в тому, що сама точність повідомлення не гарантує розуміння або корисного рішення. Потрібні аналіз аудиторії, правильне представлення ймовірностей і наслідків, чесне позначення невизначеності, а також перевірка того, що люди справді можуть використати інформацію.
Практичне значення: як захищати рішення від ретроспективної ілюзії
Найсильніший практичний інструмент проти hindsight bias — створювати зовнішній слід перед рішенням. Запис прогнозу, діапазону ймовірностей, ключових припущень, альтернативних сценаріїв і причин вибору зберігає те, що пам’ять після результату може перебудувати. Це корисно в клінічних консиліумах, інвестиціях, управлінні ризиками, розслідуванні аварій, прогнозуванні та будь-яких рішеннях, де результат стає відомим пізніше.
Другий принцип — оцінювати процес рішення окремо від його наслідку. Добре обґрунтоване рішення може завершитися погано через невизначеність; слабке рішення інколи завершується добре через удачу. Якщо організація навчається лише на фіналі, вона ризикує винагороджувати випадковий успіх і карати розумні рішення, яким не пощастило.
Третій принцип — під час аналізу минулої події відновлювати набір тодішніх альтернатив, а не лише шлях, який фактично реалізувався. Саме тут hindsight bias стає небезпечним для історичного й управлінського аналізу: один здійснений ланцюг подій легко перетворюється на оповідь про неминучість, хоча до події існували кілька правдоподібних гілок.
Науковий статус і межі інтерпретації
Hindsight bias у традиції Фішгоффа — когнітивне упередження в judgment and decision science. Його не слід ототожнювати з «когнітивними спотвореннями» у клінічній КПТ-традиції. У першому випадку йдеться про систематичні закономірності судження в експериментальних і прикладних задачах; у другому — про клінічно орієнтовані патерни мислення, які розглядають у контексті емоцій, поведінки та терапії.
Так само наявність hindsight bias у конкретній ситуації не є діагнозом і не свідчить про дефект інтелекту. Це статистична тенденція, яку виявляють на рівні груп і за певних умов. В окремої людини конкретне ретроспективне судження може бути точним, а сильна впевненість після події іноді справді відображає добре обґрунтоване попереднє знання. Перевірити це найкраще за попередніми записами, а не за впевненістю пам’яті.
Чому Барух Фішгофф важливий для психології рішень
Наукова цінність Фішгоффа полягає в переході між рівнями аналізу. Hindsight bias показує, як один новий факт — відомий результат — перебудовує індивідуальне судження. Дослідження ризику показують, як люди представляють складні небезпеки через набір психологічних вимірів. Роботи з комунікації ставлять наступне питання: як побудувати інформаційне середовище, у якому люди можуть ухвалювати кращі рішення. Це не три окремі теми, а послідовний рух від опису помилки до розуміння репрезентації і далі — до підтримки вибору.
Саме тому Фішгофф залишається актуальним через п’ятдесят років після перших експериментів. Його роботи вчать не просто шукати перелік bias. Вони змушують відновлювати інформаційну ситуацію людини до результату, перевіряти механізм, розрізняти групові закономірності й індивідуальні судження та будувати комунікацію навколо реального рішення.
FAQ
Хто такий Барух Фішгофф?
Барух Фішгофф — психолог і дослідник judgment and decision science, професор Carnegie Mellon University. Його основні напрями — судження за невизначеності, hindsight bias, сприйняття та комунікація ризику, підтримка складних рішень.
Чи відкрив Фішгофф hindsight bias?
Ідея того, що знання результату змінює бачення минулого, існувала задовго до 1970-х. Внесок Фішгоффа полягає в ранній експериментальній формалізації ефекту: він створив задачі, у яких можна було порівнювати судження з результатом і без нього, та показав, що люди недооцінюють вплив знання результату на власне ретроспективне мислення. Його стаття 1975 року стала центральною точкою відліку сучасної дослідницької програми hindsight bias.
Чим hindsight bias відрізняється від outcome bias?
Hindsight bias робить результат ретроспективно більш передбачуваним. Outcome bias змінює оцінку якості рішення залежно від того, чим воно завершилося. Вони можуть виникати одночасно, але вимірюють різні помилки судження.
Що Фішгофф показав у дослідженнях ризику?
Його роботи з колегами показали, що сприйняття ризику має багатовимірну психологічну структуру. Люди реагують не лише на числову ймовірність шкоди, а й на контрольованість, добровільність, знайомість, невизначеність, потенційну катастрофічність та інші характеристики. Пізніші реплікації підтвердили стійкість частини цієї структури, водночас показавши зміни у вагах окремих вимірів.
Чи можна повністю позбутися hindsight bias?
Дані не підтримують просту ідею, що достатньо попередити людину про упередження. Практичнішим є збереження прогнозів і припущень до результату та систематичне відновлення попередньої перспективи. Мета не в абсолютному усуненні ефекту, а в тому, щоб аналіз рішення спирався на інформацію, яка справді була доступна на той момент.