Інтеріоризація: що це в психології, Виготський і сучасне розуміння
Коротко: що таке інтеріоризація
Інтеріоризація — це поняття психології розвитку й культурно-історичної традиції, яким описують перетворення соціально розгорнутих і зовнішньо організованих способів дії на внутрішні способи психічної організації та саморегуляції. Йдеться не про буквальне «перенесення інформації всередину», а про зміну структури й функції діяльності.
Наприклад, дитина спочатку може виконувати складну дію разом із дорослим, спираючись на його мовні підказки, жести або послідовність кроків. Згодом частина цих засобів використовується самою дитиною для планування, контролю й корекції власної дії. Внутрішня форма не є просто копією початкової взаємодії.
Ключова ідея: інтеріоризація описує розвиткове перетворення способу організації дії, а не пасивне поглинання чужих думок, цінностей чи норм.
Чому формула «зовнішнє стає внутрішнім» потребує уточнення
Популярне визначення інтеріоризації як «перенесення зовнішнього у внутрішній світ» зручне, але занадто механічне. Воно створює враження, ніби готовий зміст спочатку існує поза людиною, а потім без змін копіюється в її свідомість.
У культурно-історичному підході важливіше простежити, як змінюється сама організація функції. Соціальна взаємодія, знак, мовлення або інший культурний засіб спочатку бере участь у спільній дії, а потім може стати засобом самостійного регулювання поведінки. Це процес перебудови, а не простого переміщення.
Виготський не був одноосібним автором ідеї інтеріоризації
Інтеріоризацію часто автоматично приписують Леву Виготському. Це неточно. У власному викладі розвитку вищих психічних функцій Виготський прямо зазначав, що проблему переходу зовнішніх форм поведінки у внутрішні обговорювали й раніше, і звертався, зокрема, до праць П’єра Жане.
Внесок Виготського полягає не в тому, що він «вигадав» будь-який можливий зміст слова internalization, а в особливому культурно-історичному поясненні походження складних психічних функцій: їхній розвиток потрібно досліджувати через соціальні відносини, опосередкування культурними засобами та генезу способів саморегуляції.
Тому для канону коректне формулювання таке: Виготський розвинув і уточнив проблему інтеріоризації в межах культурно-історичної програми. Називати його одноосібним творцем поняття без окремої історико-лексичної перевірки не слід.
Інтеріоризація в культурно-історичній психології
У культурно-історичній психології розвиток складних психічних функцій пов’язують із використанням знаків і культурних засобів у взаємодії між людьми. Мовлення, рахунок, письмо, схеми, правила або способи планування можуть організовувати спільну дію, а згодом — власну діяльність людини.
Виготський описував загальний генетичний принцип: складна функція з’являється у розвитку не лише як індивідуальна здатність, а має соціальну історію. Вона спочатку реалізується у взаємодії між людьми, а пізніше — як спосіб внутрішньої організації власної поведінки.
Цей принцип не означає, що будь-яка соціальна взаємодія автоматично перетворюється на внутрішню функцію. Розвиток залежить від змісту діяльності, доступних культурних засобів, участі самої людини та конкретної історії навчання й практики.
Від інтерпсихічного до інтрапсихічного: що саме змінюється
У виготськіанській традиції часто говорять про перехід від інтерпсихічного — того, що відбувається у взаємодії між людьми, — до інтрапсихічного — способу організації власної психічної діяльності. Але ці слова не слід читати як географічну схему «зовні → всередину».
Змінюються щонайменше три речі: хто регулює дію, якими засобами вона організована і наскільки людина може самостійно планувати, контролювати та перебудовувати її. Саме тому в текстах, пов’язаних із Виготським і Лурією, інтеріоризація описується як реконструкція, що супроводжується структурними й функціональними змінами.
Знаки, психологічні знаряддя і саморегуляція
Фізичне знаряддя змінює взаємодію людини з предметним світом. Знак — слово, символ, схема, число, правило — може змінювати спосіб організації власної поведінки. У культурно-історичній програмі саме опосередкування знаками допомагає пояснювати, як довільні способи пам’яті, уваги, планування та контролю стають можливими.
Інтеріоризація в цій рамці — не окремий «модуль психіки», який можна виміряти одним тестом. Це теоретичний спосіб описувати історію формування певної функції або способу дії.
Приклад: від соціального мовлення до внутрішнього
Один із найвідоміших прикладів стосується мовлення. Дорослий спочатку може словами організовувати поведінку дитини: нагадувати послідовність кроків, привертати увагу, ставити запитання. Згодом дитина починає використовувати мовлення для регуляції власної поведінки, а частина цієї функції набуває внутрішньої форми.
Сучасні дослідження приватного й внутрішнього мовлення узгоджуються з думкою, що мовлення може виконувати функції планування й саморегуляції. Водночас внутрішнє мовлення має різні форми, а його розвиток не зводиться до єдиного універсального маршруту для всіх людей і всіх завдань.
Приклад: навчання нової стратегії
Уявімо, що учень навчається розв’язувати задачу за планом: спочатку вчитель уголос виділяє умову, формулює проміжні кроки й перевіряє результат. Потім учень виконує ті самі операції разом із учителем, далі проговорює їх сам, а з часом використовує скорочений внутрішній план.
Це лише модельний приклад, а не обов’язкова послідовність для кожної навички. Важливо не те, чи зникло зовнішнє мовлення, а те, чи перебудувався спосіб керування дією і чи може людина використовувати опанований засіб більш самостійно й гнучко.
Як інтеріоризація пов’язана із зоною найближчого розвитку
Інтеріоризація і зона найближчого розвитку пов’язані, але не є синонімами. Зона найближчого розвитку описує розрив між тим, що дитина вже може виконати самостійно, і тим, що стає можливим у співпраці або за належної допомоги. Інтеріоризація стосується того, як соціально організовані способи дії можуть перебудовуватися у способи самостійної регуляції.
Не кожен результат взаємодії в зоні найближчого розвитку варто автоматично називати інтеріоризацією. І навпаки, поняття інтеріоризації використовується значно ширше, ніж лише для опису педагогічної допомоги.
Інтеріоризація, інтерналізація та інтроєкція: це не зовсім одне й те саме
Англійське internalization у сучасній психології є широким терміном. Ним можуть називати засвоєння норм, цінностей, ставлень, способів регуляції або відносин. Через це українські слова «інтеріоризація» та «інтерналізація» в різних дисциплінах інколи перекриваються, але їхнє вживання не є цілком однаковим.
Для ясності Український психологічний ХАБ використовує «інтеріоризацію» як основну назву історико-розвиткового поняття культурно-історичної традиції. «Інтерналізація» частіше доречна там, де йдеться про прийняття соціальних норм, цінностей або регуляцій як власних. Це редакційне розрізнення, а не універсальний закон термінології: у науковій літературі межі залежать від традиції.
Інтроєкція — вужчий психодинамічний термін. Її не слід автоматично прирівнювати до будь-якої інтеріоризації. Навіть словникова традиція APA окремо застерігає від некритичного використання internalization як синоніма introjection.
Сучасне широке значення internalization
У соціальній психології internalization може означати прийняття групових норм, переконань або ставлень як власних. Однак сучасні огляди соціальних норм підкреслюють, що поведінка може підтримуватися не лише внутрішнім прийняттям, а й очікуваннями, санкціями, ідентифікацією та іншими механізмами.
У теорії самодетермінації інтерналізація описує процес, через який зовнішньо задані регуляції можуть набувати більш автономного значення для людини. Важлива деталь: цей підхід розрізняє менш автономні та більш інтегровані форми регуляції. Отже, сама наявність «внутрішнього» правила ще не означає, що воно стало повністю прийнятим і узгодженим із власними цінностями.
У психодинамічних традиціях internalization може стосуватися внутрішньої репрезентації відносин з іншими людьми. Це інше теоретичне використання терміна, і його не слід механічно переносити на культурно-історичну модель Виготського.
Що сучасні дослідження підтримують — а що ні
Сучасна психологія має багато даних про те, що соціальна взаємодія, мовлення, культурні практики, навчання й зовнішні засоби організації поведінки можуть змінювати способи планування, пам’яті, контролю та саморегуляції. Дослідження приватного мовлення, наприклад, пов’язують його використання в дитинстві з подальшими показниками саморегуляції.
Але з цього не випливає, що існує один експериментально доведений «механізм інтеріоризації», який однаково працює для всіх психічних функцій. Інтеріоризація — історично й теоретично багатозначне поняття; різні дослідницькі традиції операціоналізують пов’язані процеси по-різному.
Коректніше говорити, що сучасні дані підтримують окремі механізми, сумісні з частиною культурно-історичних припущень, а не що «теорія інтеріоризації Виготського повністю доведена».
Критика моделі інтеріоризації
Одна з головних критичних ліній стосується метафори переходу «зовнішнього» у «внутрішнє». Якщо розуміти її буквально, виникає жорстке протиставлення індивіда й соціального середовища: спочатку знання нібито належить суспільству, а потім стає приватною власністю окремої психіки.
Барбара Рогофф запропонувала описувати розвиток також через участь, керовану участь і привласнення практики, наголошуючи на взаємозалежності людини та соціокультурного середовища. Євген Матусов розвивав близьку критику, відстоюючи модель участі замість привілеювання «соло-діяльності» як кінцевого результату розвитку.
Окремі автори критично аналізують і конкретну виготськіанську модель внутрішнього мовлення. Такі дискусії не роблять поняття інтеріоризації непотрібним; вони показують, що його варто використовувати як теоретичну модель розвитку, а не як буквальний опис переміщення психічного змісту.
Поширені міфи про інтеріоризацію
Міф 1: «Виготський винайшов інтеріоризацію». Ні. Він сам визнавав попередні обговорення проблеми й запропонував власне культурно-історичне трактування.
Міф 2: «Інтеріоризація — це коли дитина запам’ятала слова дорослого». Запам’ятовування може бути частиною навчання, але інтеріоризація в культурно-історичному сенсі передбачає перебудову способу організації дії.
Міф 3: «Будь-яка соціальна норма, якій людина підкоряється, інтеріоризована». Ні. Поведінка може підтримуватися зовнішнім контролем, очікуванням винагороди або покарання, ідентифікацією чи іншими процесами.
Міф 4: «Інтеріоризація та інтроєкція — те саме». Ні. Це терміни з різними історіями й теоретичними контекстами.
Міф 5: «Якщо дія стала внутрішньою, зовнішня взаємодія більше не потрібна». Розвиток не є односпрямованим зникненням соціального: люди постійно повертаються до зовнішніх засобів, спільної діяльності, записів, схем, діалогу й підтримки.
Навіщо поняття інтеріоризації потрібне сьогодні
Поняття залишається корисним, коли треба пояснити не лише результат навчання, а історію формування способу дії: як спільна регуляція стає саморегуляцією, як мовлення використовується для планування, як культурні засоби перебудовують виконання завдання і як людина поступово бере на себе функції, які раніше підтримувалися взаємодією.
Водночас сучасне використання потребує точності. Для дослідження норм, мотивації, психодинамічних процесів або нейрокогнітивних змін слід називати конкретний механізм і теоретичну традицію, а не використовувати «інтеріоризацію» як універсальне пояснення будь-якого розвитку.
Пов’язані матеріали Українського психологічного ХАБу
Лев Виготський — персональний канонічний хаб: біографія, культурно-історична програма, мислення і мовлення, методи та сучасна оцінка.
Культурно-історична психологія — окрема сторінка напряму, де інтеріоризація розглядається разом зі знаковим опосередкуванням і вищими психічними функціями.
Зона найближчого розвитку — як Виготський описував відношення між актуальним розвитком, допомогою, співпрацею та можливостями, що формуються.