Культурно-історична психологія: Виготський, опосередкування, розвиток і сучасна традиція

3 вер.

Читати 7 хв

Коротко: що таке культурно-історична психологія

Культурно-історична психологія — історико-теоретичний напрям, у центрі якого стоїть питання: як людські психічні функції змінюються в процесі життя в культурі, опанування знаків, мовлення, навчання та спільної діяльності. Теоретичне ядро напряму пов’язане передусім із Левом Виготським і дослідницьким колом, що сформувалося навколо нього у 1920–1930-х роках.

Для цього підходу недостатньо описати пам’ять, увагу або мислення лише як внутрішні властивості окремої людини. Потрібно простежити їхнє походження і розвиток: які культурні засоби людина опановує, як взаємодіє з іншими і як зовнішні способи організації дії перебудовуються у внутрішні способи саморегуляції.

Яку проблему намагалася розв’язати культурно-історична програма

На початку ХХ століття психологія була розділена між різними способами пояснення поведінки і свідомості. Одні підходи робили акцент на рефлексах та об’єктивно спостережуваній поведінці, інші — на безпосередньому описі переживань і свідомості. Виготський шукав спосіб пояснювати психічні процеси природничо-науково, не втрачаючи їхньої історичної, соціальної та культурної специфіки.

Цей контекст добре видно, якщо зіставити культурно-історичний підхід із працями Вільгельма Вундта, Івана Павлова та Джона Вотсона. Виготський не просто обрав одну зі сторін цієї суперечки: його програма змістила питання до походження і перебудови психічних функцій у культурному розвитку.

Виготський і колективна дослідницька програма

Лев Виготський був центральною постаттю формування культурно-історичної програми, але некоректно описувати весь напрям як одноосібний винахід однієї людини. Ідеї розроблялися в колективному інтелектуальному середовищі, у співпраці та дискусіях із дослідниками його кола, зокрема Олександром Лурією й Олексієм Леонтьєвим.

Подальша історія цієї традиції не була прямою лінією. Лурія розвивав культурно-історичні ідеї у дослідженнях мозку та вищих психічних функцій. Леонтьєв створив власну теорію діяльності, яка історично пов’язана з виготськіанською програмою, але не є просто іншою назвою тієї самої теорії.

Головний принцип: психічний розвиток має соціальну й культурну історію

Одна з найвідоміших тез Виготського полягає в тому, що складні форми довільної поведінки та саморегуляції виникають не ізольовано всередині індивіда. Їхній розвиток пов’язаний із взаємодією між людьми, опануванням мовлення, знаків і культурно вироблених способів дії.

У первинних текстах Виготського це описувалося як перехід від інтерпсихічного до інтрапсихічного рівня. Така формула не означає механічного копіювання готової соціальної дії «всередину голови». Ідеться про розвиток і перебудову способів регуляції: те, що спочатку здійснюється у взаємодії, може набувати нової внутрішньої організації.

Знаки, опосередкування і психологічні знаряддя

Ключове поняття культурно-історичної психології — опосередкування. Людина регулює поведінку не лише безпосередньою реакцією на ситуацію, а й через створені культурою засоби: мовлення, системи письма й числення, схеми, символи, умовні позначення, правила та інші знакові системи.

Виготський називав такі засоби психологічними знаряддями, підкреслюючи їхню роль в організації власних психічних процесів. Аналогія з матеріальними знаряддями була методологічною: фізичне знаряддя змінює взаємодію людини з предметним світом, а знак може змінювати спосіб організації пам’яті, уваги, вибору або планування.

Вищі психічні функції

У культурно-історичній теорії «вищі психічні функції» — історичний термін для форм довільної, опосередкованої та соціально сформованої регуляції: наприклад, довільної уваги, логічної пам’яті, планування й складних форм мислення. Виготський протиставляв їх простішим, більш безпосереднім психічним процесам не як дві незалежні системи, а як різні рівні та способи організації поведінки.

Сучасна когнітивна наука не використовує цю класифікацію як універсальну стандартну таксономію. Тому «вищі психічні функції» варто читати як поняття конкретної історичної теоретичної системи, а не як сучасний нейропсихологічний діагноз або перелік функцій із єдиним загальноприйнятим тестом.

Інтеріоризація: від взаємодії до саморегуляції

Поняття інтеріоризації допомагає описати, як способи дії, що виникають у взаємодії та за участю культурних засобів, можуть перебудовуватися у внутрішні форми регуляції. У виготськіанській традиції це не «перенесення готової навички всередину», а процес розвитку, у якому змінюються і структура дії, і функції її складових.

Саме тому культурно-історичний підхід не зводиться до простого твердження «суспільство впливає на людину». Його сильніша теза — соціальна взаємодія й культурні засоби можуть входити в саму організацію психічної діяльності та змінювати її розвиток.

Генетичний метод: вивчати функцію через її розвиток

Слово «генетичний» у Виготського означає насамперед походження і розвиток, а не гени чи спадковість у сучасному біологічному сенсі. Щоб зрозуміти психічну функцію, культурно-історичний підхід пропонує вивчати, як вона виникає, змінюється і перебудовується, а не лише вимірювати її вже сформований стан.

Із цим пов’язані експериментально-генетичні методи та метод подвійної стимуляції: дослідника цікавить не тільки правильність відповіді, а й те, як людина використовує додаткові знаки або засоби для організації розв’язання задачі. Це історична методологічна програма, яку не слід автоматично ототожнювати з усіма сучасними експериментальними методами психології розвитку.

Навчання і розвиток: місце зони найближчого розвитку

Пізні роботи Виготського про навчання й розвиток привели до поняття зони найближчого розвитку. Воно описує не просто «складніші завдання», а можливості розвитку, що проявляються у співпраці або за допомоги, і дозволяє дивитися на розвиток динамічно, а не тільки за вже сформованими досягненнями.

Зона найближчого розвитку є важливим вузлом культурно-історичної теорії, але не вичерпує її. Напрям значно ширший: він охоплює опосередкування, мовлення, формування довільної поведінки, методологію дослідження розвитку та проблему відносин між біологічним дозріванням і культурним досвідом.

Мислення, мовлення і саморегуляція

Мовлення у Виготського — не лише канал передавання інформації. У процесі розвитку воно може ставати засобом організації власної поведінки: дитина спершу регулює дію в соціальній взаємодії та за допомогою зовнішнього мовлення, а пізніше частина цих функцій перебудовується у приватне й внутрішнє мовлення.

Сучасні дослідження приватного та внутрішнього мовлення загалом сумісні з ідеєю, що мовленнєві процеси можуть бути інструментом планування, контролю й саморегуляції. Водночас феноменологія внутрішнього мовлення різноманітна, а сучасні дані не зводяться до однієї історичної моделі.

Олександр Лурія: культурно-історичний підхід і нейропсихологія

Олександр Лурія був одним із найближчих співробітників Виготського. У подальшій роботі він поєднував культурно-історичну проблематику з дослідженням мозкової організації складних психічних процесів. Саме тому історія культурно-історичної психології не закінчується смертю Виготського у 1934 році.

Водночас не варто заднім числом подавати всю нейропсихологію Лурії як просте «підтвердження Виготського». Лурія створив власну дослідницьку програму, працював із клінічними та нейропсихологічними даними і розвивав питання функціональної організації мозку значно далі за початковий культурно-історичний проєкт.

Олексій Леонтьєв і теорія діяльності: продовження та розходження

Олексій Леонтьєв працював у виготськіанському інтелектуальному середовищі, але пізніше розробив психологічну теорію діяльності з власною категоріальною системою. У ній центральне місце посідає предметно спрямована діяльність, її мотиви, дії та операції.

Тому формула «Виготський створив теорію діяльності» неточна. Історичний зв’язок між культурно-історичною психологією та теорією діяльності реальний, але між ними існували теоретичні розбіжності. Сучасна історіографія прямо застерігає від їхнього безшовного злиття.

Культурно-історична психологія ≠ CHAT

У сучасній англомовній літературі часто зустрічається абревіатура CHAT — Cultural-Historical Activity Theory, тобто культурно-історична теорія діяльності. Ця традиція спирається на історичні джерела у Виготського та особливо на теорію діяльності Леонтьєва, а в пізніших версіях — на моделі систем діяльності Юрйо Енгестрьома.

CHAT не є просто англійським перекладом назви «культурно-історична психологія». Для канону важливо тримати ці сутності окремо: культурно-історична психологія Виготського та його кола — історичне ядро; теорія діяльності Леонтьєва — окрема лінія розвитку; CHAT — пізніше сімейство теоретичних моделей.

«Соціокультурна теорія»: пізніший ярлик рецепції

У західній літературі, особливо в дослідженнях освіти й засвоєння другої мови, ідеї Виготського часто називають sociocultural theory — «соціокультурною теорією». Це корисний пошуковий ярлик, але історично він не був основною самоназвою програми Виготського.

Дослідники історії термінології зазначають, що сам Виготський рідко використовував слово «соціокультурний» у цьому значенні, а широке поширення ярлика пов’язане з пізнішою англомовною рецепцією. Тому в Українському психологічному ХАБі «соціокультурна теорія Виготського» не створюється як друга дубльована сутність: це один із шляхів пошуку до культурно-історичної традиції.

Що підтримують сучасні дані

Сучасні дослідження не дають одного тесту, який міг би «підтвердити культурно-історичну теорію» цілком. Натомість кілька незалежних напрямів даних підтримують окремі механізми, сумісні з її загальним баченням розвитку.

Кроскультурні та культурно-нейронаукові дослідження показують, що культурні практики, середовище й соціальний досвід пов’язані з відмінностями у розвитку когнітивних процесів та їхній мозковій організації.
Дослідження засвоєння читання демонструють, що культурно створена навичка може істотно перебудовувати функціональні системи мозку, залучені до зорової та мовленнєвої обробки.
Дані про приватне та внутрішнє мовлення підтримують роль мовлення в плануванні й саморегуляції, хоча сучасні моделі ширші та емпірично різноманітніші за історичні формулювання.
Дослідження навчання у взаємодії та динамічного оцінювання показують, що реакція на допомогу може давати інформацію, якої не видно зі статичного результату, але це не створює універсального числового показника «зони розвитку».

Чого сучасні дані не доводять

Було б помилкою робити з сучасної нейропластичності або кроскультурних відмінностей висновок «Виготський був повністю доведений нейронаукою». Культурно-історична психологія — складна історична теоретико-методологічна система. Її окремі тези можуть отримувати емпіричну підтримку, уточнюватися або переінтерпретовуватися незалежно одна від одної.

Так само сучасні поняття виконавчих функцій, соціального навчання, пластичності мозку чи культурної нейронауки не є простими новими назвами «вищих психічних функцій». Між ними є змістові перетини, але різні теоретичні мови, операціоналізації та методи вимірювання.

Критика й обмеження

Перша проблема — фрагментарність корпусу. Виготський помер у 37 років, багато текстів виходили посмертно, редагувалися і перекладалися в різних версіях. Англомовна рецепція часто знайомилася з ним через скорочені або редакційно скомпоновані видання, що впливало на те, які поняття ставали центральними.

Друга проблема — широта теоретичних формулювань. Такі категорії, як опосередкування, вища психічна функція або соціальне походження функцій, не мають однієї універсальної сучасної операціоналізації. Для емпіричної перевірки їх потрібно переводити у конкретні дослідницькі гіпотези.

Третя проблема — небезпека культурного універсалізму навпаки. Підкреслення ролі культури не означає, що біологічні обмеження, індивідуальні відмінності чи загальновидові механізми можна ігнорувати. Сучасний розвитковий підхід дедалі частіше вивчає взаємодію біологічних, соціальних і культурних чинників.

Поширені міфи

Міф: Виготський одноосібно «заснував» готову школу. Точніше: він був центральним теоретиком колективної дослідницької програми, яка надалі розгалужувалася.
Міф: культурно-історична психологія — це тільки зона найближчого розвитку. Насправді ЗНР є лише одним із понять ширшої програми.
Міф: «соціокультурна теорія», культурно-історична психологія і CHAT — три назви одного й того самого. Їхня історія та теоретична архітектура відрізняються.
Міф: сучасна нейронаука довела всю теорію Виготського. Вона дає дані, сумісні з окремими механізмами культурного розвитку, але не валідизує історичну систему одним пакетом.

Чому культурно-історична психологія важлива сьогодні

Головна сила культурно-історичної традиції — у постановці питання про походження психологічних процесів. Вона змушує дослідника дивитися не лише на те, що людина вміє зараз, а й на те, як формується спосіб дії, які культурні інструменти його підтримують і яку роль відіграє взаємодія з іншими.

Це залишається актуальним у психології розвитку, освіті, дослідженнях мови, культурній психології та частині нейронауки. Водночас сучасне використання спадщини Виготського потребує чіткої межі між історичним поняттям, пізнішою традицією та конкретним емпіричним ефектом.

Психологічна енкциклопедія