Пошук на цьому сайті

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Коли близька людина залучена до екстремістської групи, сім’я потребує підтримки на кількох рівнях одночасно: безпеки, достовірної інформації, психологічної опори, правничої консультації та можливості зберігати людський контакт там, де це безпечно. Практичне завдання полягає у з’ясуванні конкретних обставин, захисті дітей та інших членів родини, встановленні меж і пошуку фахової допомоги. Родина має право на власну безпеку й відновлення навіть тоді, коли залучена особа поки не готова змінювати свою поведінку. Важливо розрізняти належність до радикального політичного або релігійного середовища, підтримку ідеологічного насильства, фактичну участь у насильницькій організації та безпосередню загрозу. Наявність різких переконань, незвичного кола спілкування чи сімейних конфліктів сама собою не встановлює небезпеки. Потребу в терміновому захисті визначають передусім конкретні погрози, примус, факти насильства або обґрунтована інформація про підготовку заподіяння шкоди. Докладніше про початкове реагування й відмінність між занепокоєнням та небезпекою йдеться у статті «Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію». Ця стаття присвячена становищу самої сім’ї: як упоратися зі страхом і невизначеністю, домовитися між собою, підтримувати дітей, спілкуватися із залученою людиною, звертатися до служб і поступово відновлювати повсякденне життя. Систематичний огляд сімейних чинників радикалізації та огляд участі родичів у профілактиці насильницького екстремізму підтверджують значущість сімейного контексту, але не дають підстав обіцяти, що конкретна сімейна розмова або програма обов’язково зупинить насильницьку поведінку. Що означає залучення до екстремістської групи для сім’ї Слово «залучення» описує різні ситуації, від ідентифікації з групою та участі в її спільнотах до організаційних зв’язків і дій. Для родини важливо знати, що саме підтверджено. Людина може користуватися символікою руху, перебувати у цифрових спільнотах або повторювати його гасла; ці факти ще не свідчать про насильницьку діяльність. Інша ситуація виникає, коли є достовірні відомості про примус інших, погрози, участь у нападах або підготовку насильства. Психологічна допомога сім’ї залежить від реальності ризику, ступеня залежності родичів одне від одного й можливості безпечно підтримувати стосунки. Близькість до людини може одночасно означати турботу, страх, сором, злість, сум і бажання врятувати стосунки. Родичі часто відчувають відповідальність за те, чого фактично не контролюють. Партнер або батьки можуть думати, що мали раніше помітити зміни; брати, сестри й діти — боятися реакції знайомих. Описові дослідження свідчать, що стигматизація та недовіра здатні перешкоджати зверненню по допомогу, хоча поширеність і сила цих наслідків ще недостатньо виміряні. Це один із висновків огляду Sporer і Buxton (2024). Сім’я не є однорідною групою. Родич, який мешкає разом із залученою особою, має інші потреби, ніж дорослий син, що живе окремо; дитина залежить від рішення дорослих; інші члени родини можуть мати протилежні погляди на ситуацію. Корисно описати потреби кожного окремо, зберігаючи спільні правила захисту від погроз, приниження й примусу. Що дослідження справді говорять про роль родини У систематичному огляді Zych і Nasaescu (2022) узагальнено 33 дослідження сімейних чинників, пов’язаних із радикалізацією. Деякі дослідження виявляли зв’язки з сімейними конфліктами, екстремістськими установками членів родини та особливостями сімейної підтримки. Водночас показники, країни, вікові групи й самі визначення радикалізації значно відрізнялися. Більшість робіт вимірювали переконання або підтримку насильства, тоді як безпосередню насильницьку поведінку досліджували набагато рідше. Статистичний зв’язок сімейного фактора з відповіддю на анкету не дає можливості встановлювати причину або прогнозувати дії конкретної людини. Особливо показове обмеження цього огляду: автори не знайшли досліджень наслідків радикалізації для сім’ї чи ефективності сімейних втручань, які відповідали встановленим критеріям включення. Це означає прогалину в кількісній доказовій базі, а не відсутність переживань сімей або роботи служб підтримки. Огляд Sporer і Buxton (2024) описує за іншою методологією, як родичі розпізнають або помилково тлумачать зміни, чому вагаються втручатися та що допомагає налагоджувати взаємодію з установами. Такий огляд добре показує практичні бар’єри, проте сам по собі не доводить ефективність конкретних заходів. Якісне норвезьке дослідження Ellefsen і Sandberg, засноване на 26 інтерв’ю, описало важливу роль довірених родичів і друзів у перериванні окремих траєкторій радикалізації. Цей результат показує можливі механізми підтримки, однак стосується обмеженої вибірки та конкретного історичного контексту. Він не є гарантією успіху для будь-якої сім’ї. Нарешті, систематичний огляд Lewis та співавторів (2024), присвячений міжвідомчому веденню випадків, не виявив експериментальних чи квазіекспериментальних оцінок, придатних для встановлення ефективності відповідних підходів у протидії насильницькій радикалізації. Тому сімейні консультації, посередництво і соціальний супровід доцільно оцінювати за конкретними потребами, безпекою й якістю роботи, а їхній вплив на насильницькі дії вважати недостатньо дослідженим. Перше завдання: оцінити безпеку та розділити різні ситуації Коли головна проблема — напружені стосунки та невизначеність Якщо родина помічає віддалення, нові переконання, конфлікти чи замкнутість, але не має відомостей про погрози або насильство, першочерговими є спокійне з’ясування фактів, доступ до психологічної підтримки та обговорення прийнятних правил спілкування. Варто відокремлювати особисті спостереження від переказів і припущень: «Я почув вислів про допустимість нападу» є конкретнішим фактом, ніж «він точно стане терористом». Родина не повинна проводити власне розслідування, таємно отримувати доступ до чужих облікових записів або складати психологічні профілі. У цій ситуації практичний результат консультації психолога може полягати в тому, що члени сім’ї краще сплять, менше сваряться, узгоджують межі й розуміють, які зміни потребують іншого виду реагування. Це важливі результати навіть тоді, коли переконання залученої особи залишаються незмінними. Коли є примус, домашнє насильство або погрози Якщо хтось погрожує родичам, контролює їхні контакти, пересування чи кошти, залякує дітей або завдає фізичної шкоди, пріоритетом стає захист постраждалих. Безпечне місце проживання, можливість зв’язатися з довіреною людиною, доступ до документів, медикаментів та необхідних речей мають практичне значення. Психологічні бесіди про ідеологію не можуть замінити заходи захисту від насильства. Для ситуації безпосередньої загрози в Україні можна звернутися за номером 112 або до поліції за номером 102; для екстреної медичної допомоги — 103. Ці контакти наведені на офіційному ресурсі Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Якщо загроза стосується іншої людини, варто передати службам конкретні перевірені обставини, місце, час і характер небезпеки, не поширюючи непідтверджених обвинувачень у публічному просторі. Коли виникають відомості про підготовку ідеологічного насильства Повідомлення про конкретний намір завдати шкоди, визначену ціль, підготовку нападу чи інші факти, що вказують на реальну небезпеку, потребують професійної оцінки уповноваженими службами. Родичам не слід самостійно перевіряти погрози провокаціями, домовлятися про «останню розмову» за небезпечних умов або намагатися фізично зупинити групу. Безпечніше передати інформацію компетентним органам і дотримуватися отриманих законних вказівок. Докладний практичний вступ до цієї теми містить публікація для близьких про можливу насильницьку радикалізацію. Персональне оцінювання загрози потребує спеціальної підготовки й контекстних даних. Перелік поглядів, емоцій або рис характеру такої оцінки не замінює. Стосунки в сім’ї, релігія, політична незгода, етнічне походження чи психічний стан не можуть бути самостійним доказом загрози. Підтримка членів родини: як зменшити виснаження й повернути керованість життю Назвати переживання та розподілити відповідальність Сім’ї можуть одночасно переживати тривогу за людину, образу, сором перед оточенням, горювання за змінами у стосунках і страх можливих наслідків. Корисно дати кожному можливість описати власне переживання без вимоги негайно погодитися із загальною оцінкою подій. Дорослі мають право обирати межі контакту, звертатися по індивідуальну допомогу та не брати на себе відповідальність за рішення іншої повнолітньої особи. Практичне розрізнення звучить так: «Я відповідаю за власні рішення, безпеку дітей, правдивість моїх повідомлень і спосіб спілкування; інша доросла людина відповідає за власні дії». Воно допомагає зменшити паралізуюче почуття провини та перетворити тривогу на послідовні кроки. Це психологічна рекомендація, а не емпірично доведений спосіб припинення екстремістської участі. Узгодити сімейні правила та зберегти повсякденні опори Членам родини корисно визначити, хто підтримує зв’язок із залученою особою, хто супроводжує дітей, кому можна телефонувати в кризі та яку інформацію варто передавати фахівцям. Спільні правила можуть включати заборону погроз, приниження, зберігання небезпечних речей у спільному житлі, використання сімейних грошей для насильницьких дій або залучення дітей до незаконної діяльності. Укладення такого плану може відбутися з допомогою психолога чи соціального працівника, якщо всім учасникам це безпечно. Відновлення сну, харчування, навчання, роботи, зв’язків із друзями та звичних занять допомагає зберегти життєву опору в умовах тривалої невизначеності. Родина може потребувати підтримки незалежно від того, чи намагається залучена особа вийти з групи. Психологічна допомога доцільна, коли постійна тривога, безсоння, ізоляція, конфлікти або пригніченість порушують повсякденне функціонування. Сором, стигма та вибір довіреного кола Родичі можуть приховувати проблему через побоювання осуду, розголосу чи автоматичного ототожнення з діями залученої людини. Огляд Sporer і Buxton показує, що страхи, інституційні бар’єри та труднощі в розумінні того, що відбувається, впливають на готовність родини звертатися по допомогу. Доцільно обрати невелике коло осіб, здатних забезпечити конкретну підтримку: безпечне місце, догляд за дітьми, супровід до фахівця чи просто уважну розмову. Публічне поширення приватних повідомлень, імен дітей або підозр про причетність без належних підстав може завдати нової шкоди. За потреби обговорення з медіа, роботодавцем чи навчальним закладом варто зважити конфіденційність, безпеку та правові наслідки, а в складних випадках отримати правничу консультацію. Як розмовляти із залученою людиною та встановлювати межі Починати з конкретного досвіду, а не з ярликів Розмова має більше шансів залишитися відкритою, якщо вона стосується реальних висловлювань, вчинків і наслідків. Наприклад: «Мене налякали твої слова про те, що цим людям можна завдати шкоди. Я хочу зрозуміти, що ти мав на увазі й чи є хтось у небезпеці». Запитання про те, що людина отримує від спільноти — належність, визнання, відчуття мети чи підтримку, — можуть допомогти зрозуміти значення групи в її житті. Це не виправдовує насильства та не створює обов’язку приймати приниження. Довірливий контакт іноді відкриває можливості для змін. У норвезькому якісному дослідженні родичі й друзі були важливими учасниками повсякденного запобігання насильницькій радикалізації. Проте власна безпека та згода на розмову залишаються умовою будь-якого контакту. Якщо спілкування супроводжується погрозами, його потрібно припинити й перейти до захисних дій. Висловлювати межі прямо Чітка межа стосується поведінки й умов контакту: «У нашому домі не можна залякувати інших», «Я не передаватиму гроші чи речі для завдання шкоди», «Я не дозволю втягувати дітей у такі дії», «Ми можемо говорити, коли нам усім безпечно». Людина може не погодитися з межею, однак інші члени сім’ї мають право дотримуватися її. В окремих ситуаціях потрібні окреме проживання або контакт лише за посередництва фахівця. Переконувати людину змінити всю систему поглядів за одну розмову часто нереалістично. Корисніше розмежовувати цілі: зменшення напруження, захист від насильства, припинення участі у небезпечних діях, відновлення довіри. Зміна переконань і припинення насильницької діяльності можуть відбуватися різними темпами. Про це окремо йдеться у статті «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі». Коли розмова шкодить Спілкування варто завершити, якщо воно перетворюється на погрози, примус, приниження, вимогу приховувати злочини або втягнення в діяльність групи. Вимога «довести любов» через незаконні дії є сигналом потреби в межах та захисті. За наявності безпосередньої загрози діють правила екстреного звернення, а не сімейних переговорів. Якщо в сім’ї є діти або підлітки Діти можуть боятися втратити близьку людину, почуватися винними у конфліктах дорослих або засвоювати пояснення, які пов’язують насильство із сімейною лояльністю. Завдання дорослих — забезпечити фізичну безпеку, стабільні повсякденні правила, передбачуване спілкування та зрозумілі відповідно до віку пояснення. Важливо сказати дитині, що відповідальність за рішення дорослих покладена на дорослих, а повідомляти про страшні чи незрозумілі події — допустимо. Підліткам потрібні право ставити запитання, збереження приватності та можливість звернутися до нейтрального спеціаліста. Зміна стилю одягу, політичні пошуки чи цікавість до суперечливих ідей не є діагностичними ознаками насильницької радикалізації. Обговорювати необхідно конкретні форми насильства, примус, ризики та можливість отримати допомогу. Підхід, який автоматично позначає дитину як загрозу через сімейні зв’язки, може поглиблювати стигму. Спеціальний систематичний огляд Lewis та співавторів (2025) включив 29 досліджень упровадження програм для дітей і молоді, але лише одне дослідження впливу, яке мало серйозний ризик систематичної похибки. Отже, надійних висновків про ефективність таких втручань поки немає. Для неповнолітніх профілактичні дії повинні бути пропорційними, враховувати розвиток, права дитини, конфіденційність і потреби сім’ї. Коли дитина зазнала насильства, погроз чи примусу, необхідно звернутися до відповідних служб захисту та фахівців; за невідкладної небезпеки — до екстрених служб за офіційними контактами ДСНС. Ніколи не слід використовувати дитину як посередника в конфлікті, джерело таємних відомостей або спосіб вплинути на дорослого родича. Якщо дитина стала свідком погроз чи нападу, професійна підтримка має орієнтуватися насамперед на її безпеку, стан і потреби. Коли родина розділена: різні позиції, спільна безпека Один із батьків може прагнути зберігати контакт, інший — припинити його; дорослі діти можуть не погоджуватися з братом чи сестрою щодо оцінки ризику. Така розбіжність потребує домовленості про мінімальні спільні правила. Передусім ідеться про безпеку дітей, недопустимість погроз, збереження важливої інформації без незаконного збору даних та порядок звернення по допомогу. Сімейна зустріч за участю нейтрального спеціаліста може бути корисною для вирішення побутових питань і зменшення взаємних звинувачень. Якщо один з учасників залякує інших, нейтральне посередництво не повинно підміняти захист постраждалих. Потреби постраждалої людини та безпека дітей мають бути першими. Родичі не зобов’язані публічно засуджувати чи підтримувати особу задля підтвердження своєї «правильності». Їхні правові обов’язки та можливості визначаються конкретними обставинами й законодавством; складні питання про інформацію, свідчення, захист персональних даних або затримання варто обговорити з юристом. Якщо людина хоче залишити групу Припинення участі може супроводжуватися втратою звичного кола контактів, страхом відкинення, невизначеністю щодо майбутнього й потребою в нових ролях. Сім’я здатна допомогти в пошуку безпечного житла, законної зайнятості, освіти, побутової підтримки та фахової допомоги, але конкретний обсяг участі визначають можливості й безпека родичів. Допомога не передбачає приховування насильницьких злочинів чи перешкоджання законним процедурам. У дослідженні Syafiq, Cherney і Louis (2026), заснованому на інтерв’ю з 38 колишніми учасниками релігійно мотивованих екстремістських груп в Індонезії, переосмислення минулої діяльності й нові сімейні та громадянські ролі були пов’язані з описаними процесами відходу від групи. Результати демонструють один можливий механізм зміни ідентичності в окремій чоловічій вибірці, але не визначають універсальну траєкторію й не доводять, що сім’я здатна самотужки запобігти повторному насильству. Повернення до спільного життя може вимагати відновлення довіри поступово, особливо якщо були погрози, насильство чи тяжкі порушення меж. Визнання шкоди, відповідальність за вчинки, стале безпечне поводження і повага до постраждалих важливіші за декларацію про «зміну поглядів». Поглиблений матеріал про цей процес — «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі». Психолог, соціальний працівник, юрист: хто і з чим допомагає Психолог або психотерапевт може працювати з тривогою, хронічним напруженням, порушенням сну, почуттям провини, конфліктами між родичами та наслідками пережитого насильства. За потреби медичного оцінювання, зокрема при тяжких порушеннях сну чи інших виражених симптомах, варто звернутися до лікаря. Звернення може бути індивідуальним: згода залученої особи на спільну консультацію для цього не потрібна. Соціальний працівник допомагає зорієнтуватися в доступних місцевих послугах, підтримці дітей, питаннях безпечного проживання та взаємодії з установами. Правник пояснює законні дії щодо погроз, захисту дитини, документів, затримання та конфіденційності. Безоплатну первинну правничу консультацію в Україні можна отримати через систему безоплатної правничої допомоги за номером 0 800 213 103. За офіційною інформацією, правничі консультації телефоном доступні в будні з 08:00 до 18:00 за київським часом; повідомлення про затримання обробляють цілодобово. Фахівець, який працює з сім’єю, має пояснити межі конфіденційності, своєї компетентності та обов’язки щодо повідомлення про загрозу. Родина має право знати, кому передаватимуть інформацію, у якій формі та з якою метою. Доцільно відрізняти підтримку психічного здоров’я, соціальний супровід, правничу допомогу й професійне оцінювання загроз — ці завдання виконуються в різних межах відповідальності. Як обирати програму підтримки та оцінювати її обіцянки Наявність слова «дерадикалізація» в описі послуги не гарантує її дієвості. Попросіть пояснити, кому призначена програма, які фахівці її проводять, чи передбачено безпекові процедури, як захищають дані сім’ї, які результати вимірюють і що відбувається, коли загроза посилюється. Програма, яка обіцяє за короткий строк «перевиховати» людину або встановити майбутню небезпеку за анкетою, має викликати обґрунтовані запитання. Систематичний огляд Lewis та співавторів (2024) виявив значні прогалини в якісних дослідженнях ефективності спеціалізованого ведення випадків. Тому коректними показниками сімейної підтримки можуть бути узгоджений план безпеки, можливість отримувати допомогу, зменшення виснаження, захист дітей і покращення комунікації. Зміна поглядів залученої людини, фактичне припинення участі та підтверджене зменшення ризику насильства є різними результатами; один не можна автоматично підміняти іншим. Корисно обговорити і можливі небажані наслідки: примусова участь, стигматизація, необґрунтовані ярлики, небезпечне розкриття даних та конфлікт між допомогою й контролем. Поважне ставлення до людини й чіткість безпекових процедур мають поєднуватися в професійній роботі. Український контекст: куди звертатися та що повідомляти За безпосередньої загрози життю, здоров’ю або безпеці звертайтеся за номером 112; до поліції — 102; по екстрену медичну допомогу — 103. Номери та їхнє призначення підтверджені Державною службою України з надзвичайних ситуацій. Повідомляючи про небезпеку, опишіть доступні факти: що сталося, де й коли, чи є постраждалі, чи перебувають поруч діти, чи існує безпосередня загроза зараз. Не потрібно самостійно визначати юридичну кваліфікацію події. Для правничих питань, зокрема пов’язаних із затриманням, захистом прав членів родини та порядком звернення до органів, доступна система безоплатної правничої допомоги — 0 800 213 103. За потреби психологічної чи соціальної підтримки звертайтеся до сімейного лікаря, доступних фахівців психічного здоров’я або відповідних місцевих соціальних служб. Підстави, порядок і межі передавання інформації в кожній справі визначають закон і фактичні обставини, тому індивідуальна правнича консультація особливо важлива. Допомога сім’ї не повинна будуватися на припущенні, що родичі автоматично поділяють переконання залученої особи або несуть відповідальність за її дії. Розрізнення фактів, законних обов’язків і власної психологічної потреби в підтримці захищає і права людини, і суспільну безпеку. Практична послідовність для родини Спочатку з’ясуйте, чи існує невідкладна загроза, та забезпечте безпеку людей, особливо дітей. Якщо є конкретні погрози чи насильство, дійте через екстрені служби. Якщо негайної загрози немає, опишіть перевірені факти, визначте, хто потребує психологічної, соціальної або правничої допомоги, і домовтеся про межі спілкування. Після цього оберіть безпечний спосіб контакту із залученою людиною або тимчасову дистанцію, якщо вона необхідна. Наступним кроком створіть доступний план підтримки: хто допоможе з дітьми, з ким можна поговорити, де отримати консультацію, як реагувати на повторення погроз. Через певний час оцініть не лише поведінку залученої особи, а й те, як почуваються інші члени сім’ї. Якщо ситуація змінюється, коригуйте план за участю компетентних фахівців. Родина має право на стабільне життя незалежно від темпу змін іншої людини. Поширені запитання Чи винна сім’я в тому, що людина приєдналася до групи? Причини залучення до насильницького екстремізму багаторівневі та різняться між людьми. Систематичний огляд Zych і Nasaescu показує зв’язки окремих сімейних характеристик із вимірюваними показниками радикалізації, проте такі асоціації не встановлюють провину конкретних родичів. Відповідальність за насильницькі дії визначається власними вчинками людини та правовими процедурами. Чи потрібно припиняти спілкування? Єдиного правила немає. Контакт може підтримувати можливість діалогу, коли він безпечний і добровільний; дистанція або припинення контакту доречні за погроз, примусу чи повторного порушення меж. Рішення потрібно приймати з урахуванням ризиків для кожного члена родини, особливо дітей. Чи допоможе сімейна терапія вийти з екстремістської групи? Сімейні консультації можуть бути корисними для комунікації, переживань і узгодження меж, однак наявні систематичні огляди не встановили надійної ефективності сімейної терапії саме як засобу запобігання насильницькій екстремістській діяльності. Це випливає з огляду Zych і Nasaescu (2022) і ширших висновків Lewis та співавторів (2024). Обирати допомогу варто за конкретними потребами та безпековими умовами. Що робити, якщо залучена людина відмовляється від допомоги? Родичі можуть звернутися по підтримку для себе, захистити дітей, організувати побут і узгодити безпечні межі без участі цієї особи. За конкретної загрози потрібне звернення до компетентних служб. Відмова однієї людини від консультації не скасовує права інших отримувати допомогу. Чи можна повідомити про небезпеку і водночас залишатися близькою людиною? У багатьох випадках турбота передбачає повідомлення про реальну загрозу, особливо коли в небезпеці перебувають діти чи сторонні люди. Передавайте факти уповноваженим службам і зверніться по правничу підтримку для розуміння прав та обов’язків. Безпека й повага до людської гідності можуть поєднуватися з чіткими межами. Пов’язані статті Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію — перші кроки, розмова та професійне реагування на можливу загрозу. Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі — завершення участі, зміни ідентичності та умови підтримки після виходу. Екстремістські цифрові спільноти та відчуття належності — розуміння соціальної привабливості цифрового середовища. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань — тематичний покажчик українських матеріалів кластера. Що робити, коли людина погрожує ідеологічно мотивованим насильством Як допомогти людині після виходу з насильницької групи Груповий тиск і контроль у насильницьких екстремістських організаціях Психологічна підтримка після виходу з насильницької групи Джерела Державна служба України з надзвичайних ситуацій. (2026). Контакти екстрених служб. Офіційна сторінка. Ellefsen, R., & Sandberg, S. (2024; онлайн 2022). Everyday prevention of radicalization: The impacts of family, peer, and police intervention. Studies in Conflict & Terrorism, 47(10), 1342–1365. https://doi.org/10.1080/1057610X.2022.2037185. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20, e1386. https://doi.org/10.1002/cl2.1386. Lewis, J., Marsden, S., Hewitt, J., Squires, C., & Stefaniak, A. (2025). Non-criminal justice interventions for countering cognitive and behavioural radicalisation amongst children and adolescents: A systematic review of effectiveness and implementation. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70079. https://doi.org/10.1002/cl2.70079. Sporer, K., & Buxton, B. (2024). The role of family members in the prevention of violent extremism and terrorism: A scoping review of the literature. Aggression and Violent Behavior, 78, 101990. https://doi.org/10.1016/j.avb.2024.101990. Syafiq, M., Cherney, A., & Louis, W. (2026). Disengagement from religious extremist groups: Identity change and group disidentification. Journal of Community & Applied Social Psychology, 36(6), e70331. https://doi.org/10.1002/casp.70331. Система надання безоплатної правничої допомоги. (2026). Контактний центр. Офіційна сторінка. Zych, I., & Nasaescu, E. (2022). Is radicalization a family issue? A systematic review of family-related risk and protective factors, consequences, and interventions against radicalization. Campbell Systematic Reviews, 18(3), e1266. https://doi.org/10.1002/cl2.1266.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Погляди, наміри й насильницькі дії належать до різних рівнів людської поведінки. Людина може обстоювати радикальні суспільні зміни, гостро засуджувати владу, відчувати солідарність із політичним рухом або схвалювати певну ідеологію, не маючи наміру заподіяти комусь шкоду. Навіть висловлене схвалення насильства, декларований намір і фактична участь у нападі є різними дослідницькими показниками. Саме ця різниця є центральною для психології насильницької радикалізації, прав людини та відповідальної профілактики. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів і емпірична робота Callahan і Rosenfeld демонструють, чому їх не можна зводити до однієї шкали «небезпечності». Ця стаття пояснює психологічні та методологічні підстави розриву між переконаннями, намірами й насильницькою поведінкою, показує, що насправді вимірюють дослідження, та розглядає наслідки для освіти, правозастосування й підтримки близьких. Співвідношення радикалізації, екстремізму й тероризму пояснено в статті «Радикалізація, екстремізм і тероризм: відмінності понять». Понятійне розмежування радикальних переконань і політичного насильства докладніше викладене в матеріалі «Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця»; тут увага зосереджена на тому, як окремі психологічні стани й рішення співвідносяться з подальшими діями. Що саме означають погляди, схвалення насильства, намір і поведінка Погляди та ідеологічні переконання Політичне або світоглядне переконання — це уявлення про бажаний суспільний порядок, справедливість, владу, права, ідентичність або допустимі способи змін. Його зміст може бути поміркованим чи радикальним, послідовним або суперечливим. Радикальність характеризує глибину бажаних змін щодо наявного порядку; сама по собі вона не визначає ставлення до фізичного насильства. Дослідники McCauley і Moskalenko пропонують окремо аналізувати радикалізацію поглядів і радикалізацію дій. Критика уряду, підтримка непопулярної ідеї, мирна громадянська мобілізація та релігійна практика є різними формами реалізації переконань і громадянської участі. Їхня оцінка потребує врахування фактичних дій, конкретного контексту й законодавчих критеріїв. У психологічному дослідженні немає підстав надавати людині індивідуальний статус загрози через її етнічність, релігію або належність до політичної спільноти. Схвалення, виправдання та підтримка насильства Ставлення до насильства означає те, наскільки людина вважає його прийнятним, виправданим або корисним за певних обставин. Воно може стосуватися конкретної історичної події, гіпотетичного конфлікту, самооборони, помсти чи загального принципу. Ці значення істотно відрізняються, тому запитання «Чи підтримуєте ви насильство?» без уточнення контексту має обмежену аналітичну цінність. Систематичний огляд когнітивної та поведінкової радикалізації розглядає відповідні результати як різні категорії, а не як взаємозамінні виміри. Моральне виправдання шкоди може знижувати психологічний бар’єр перед насильством, особливо коли поєднується з груповим тиском або знеособленням інших. Проте встановлення такого механізму у вибірці не дає підстав стверджувати, що кожна людина, яка висловлює суперечливе моральне судження, вчинить насильство. Докладніше про цей процес — у статті «Моральне відсторонення в насильницькому екстремізмі: механізм виправдання шкоди». Намір і готовність діяти Намір — це суб’єктивно заявлена або внутрішньо сформована спрямованість на майбутню дію. У дослідженнях він часто фіксується відповіддю на запитання про ймовірну готовність вчинити певну дію за уявних обставин. Можливі намір проголосувати, взяти участь у мирному протесті, підтримати незаконну дію або застосувати насильство. Наявність наміру не тотожна здатності, можливості, плануванню чи вчиненому діянню. Про загальний психологічний розрив між намірами й поведінкою свідчать дослідження багатьох сфер повсякденного життя; їхні кількісні оцінки не можна механічно переносити на терористичне насильство. Підготовка, конкретні рішення та здійснене насильство Фактична поведінка встановлюється на підставі спостережуваних дій і належно перевірених відомостей. У кримінологічному й правовому аналізі важливо розрізняти загальну прихильність до ідеї, конкретизовані висловлювання про майбутнє, документовані дії з підготовки та завершений насильницький вчинок. Юридичні кваліфікації визначаються законом і доказами, а психологічні опитувальники самі по собі не встановлюють злочину. Дослідження Callahan і Rosenfeld спеціально розрізняло громадянську непокору, участь у насильницьких змовах і безпосереднє насильство, отримавши різні результати для цих типів поведінки. Чому немає універсального переходу від переконання до вчинку Модель «людина засвоїла радикальну ідею, отже згодом обов’язково стане насильницькою» спрощує багаторівневий соціально-психологічний процес. Вона ігнорує розбіжність між переконаннями та поведінкою, можливість мирного активізму, особисті моральні межі, соціальні зв’язки, зміну життєвих обставин і численні альтернативні траєкторії. Двопірамідна модель McCauley і Moskalenko була запропонована саме для відокремлення ступеня радикальності думок від рівня залучення до радикальних дій. Нерівномірність переходу має кілька пояснень. Переконання можуть виконувати функцію ідентичності або символічного протесту, тоді як поведінка потребує конкретного рішення за конкретних умов. Людина може оцінювати фізичну шкоду як морально неприйнятну, віддавати перевагу законним способам досягнення мети, не довіряти закликам групи або змінити свою позицію. Ситуаційні можливості, страх наслідків та соціальні норми також впливають на рішення. Такі процеси досліджуються на різних рівнях — особистому, груповому й суспільному, що відображено в огляді Pandey і Behera. Окремі «піраміди» поглядів і дій У концепції двох пірамід одна вісь описує ставлення до радикальних ідей, а друга — ступінь участі в радикальних діях. Можна мати тверді переконання й залишатися поза насильницькою практикою; можлива також участь у груповій дії через соціальну лояльність, статус чи тиск, коли особисте ідеологічне розуміння обмежене. Це аналітична модель, яка допомагає ставити дослідницькі запитання, а не формула для встановлення індивідуальної небезпеки. Первинна публікація моделі і пізніша дискусія про зв’язок переконань та поведінки демонструють відкритість питання щодо сили та характеру переходів. Різні типи залучення не утворюють автоматичної черги Людина може підтримувати суспільну реформу, брати участь у громадських кампаніях, поширювати різку риторику або відвідувати мирні зібрання протягом багатьох років без переходу до насильства. Інша людина може швидко долучитися до насильницького епізоду в умовах групового тиску чи локального конфлікту. Єдиного порядку подій, обов’язкового для всіх біографій, дослідження не встановили. Докладне критичне зіставлення моделей подано в матеріалі «Чи існують стадії радикалізації: огляд моделей і доказів». Що показало дослідження зв’язку ідеологічної відданості та насильства 2025 року Callahan і Rosenfeld (2025) використали базу даних про осіб, пов’язаних з екстремістськими середовищами, щоб перевірити припущення, ніби сильна ідеологічна відданість є надійною ознакою насильницької поведінки. Їхній результат відрізнявся залежно від критерію: більша відданість корелювала з радикальними діями та громадянською непокорою, проте загалом не мала аналогічного позитивного зв’язку з участю в насильницьких змовах або безпосереднім насильством. Автори повідомили відношення шансів 1,36 для радикальних дій і громадянської непокори, 0,95 для участі в насильницьких змовах та 1,02 для безпосереднього насильства. Такі числа описують статистичний зв’язок у конкретному масиві даних після застосованого аналізу; вони не означають, що певна особа має відповідний відсоток імовірності вчинити напад. Автори також встановили відмінності між досліджуваними ідеологічними підгрупами, що ще раз застерігає від перенесення середнього результату на будь-яке середовище. Опис дослідження та результати доступні у PubMed. Цей висновок не доводить відсутності будь-якого зв’язку між ідеологією й насильством. Він показує обмеженість одного конкретного показника — ідеологічної відданості — як самостійного засобу прогнозування. Дослідження було ретроспективним, спиралося на доступні записи про виявлених осіб і не перетворює оцінки зв’язків на достовірний прогноз майбутньої поведінки. Для практики важливе саме коректне прочитання його меж. Окремі психологічні підходи до безпосередніх форм терористичного насильства розглянуто в матеріалі «Психологія терористичного насильства: пояснення та межі досліджень». Що систематичні огляди встановили про різні наслідки радикалізації Систематичний огляд і метааналіз Wolfowicz, Litmanovitz, Weisburd та Hasisi (2021) узагальнив велику кількість емпіричних праць про ймовірні чинники когнітивної та поведінкової радикалізації. Автори окремо розглядали радикальні установки, наміри й поведінку, оскільки наявність зв’язку з одним із цих показників не гарантує зв’язку з іншим. Особливо важливими є неоднорідність визначень, відмінності вибірок, переважання спостережувальних досліджень і недостатня кількість даних про фактичне насильство. Метааналіз дозволяє виявляти повторювані статистичні асоціації, однак об’єднання різних інструментів вимірювання й контекстів не робить їх тотожними. Якщо дослідження визначає «радикалізацію» через згоду з гіпотетичним твердженням, його результати стосуються відповідей на опитувальник. Якщо результатом є зафіксована участь у насильстві, йдеться про іншу дослідницьку змінну. Автори огляду 2021 року наголошують на потребі розрізняти ці наслідки та обережно інтерпретувати чинники ризику й захисту. Огляд Pandey і Behera (2026) доповнює цей підхід багаторівневим групуванням чинників: індивідуальних, міжособистісних і суспільних. Перелік досліджуваних характеристик охоплює почуття несправедливості, групові зв’язки, обставини конфлікту, ставлення до насильства й багато інших змінних. Наявність окремої характеристики у списку корелятів не робить її діагностичною ознакою конкретної людини; це запрошення досліджувати механізми та умови, а не створювати універсальний психологічний профіль. Чому дослідження намірів не доводять фактичного насильства Велике міжнародне дослідження 2026 року У дослідженні Bélanger та співавторів, опублікованому у вересні 2026 року, взяли участь 10 407 респондентів із загальнопопуляційних вибірок 40 країн; окремо аналізували невелику групу 80 ув’язнених осіб. Автори порівнювали дванадцять раніше вивчених чинників, застосовуючи кілька статистичних підходів. Найстійкіші незалежні асоціації з декларованими радикальними намірами виявили моральне нейтралізування насильства, надмірно жорстку особисту залученість до ідеологічної мети та сприйняття групової дискримінації. Це вагоме дослідження того, як різні психологічні показники співвідносяться з намірами в багатьох суспільствах. Його кінцевим показником залишалися радикальні наміри, вимірювані в дослідженні, а не достовірно зафіксовані майбутні напади. Висновок «цей чинник пов’язаний із вищим рівнем задекларованої готовності» науково обґрунтований; висновок «за цим чинником можна визначити майбутнього нападника» даними цієї роботи не підтверджений. Методологія та підсумкові результати наведені в оригінальній статті. Чому люди можуть декларувати намір, але діяти інакше Розбіжність може виникати через умовність запитання, соціальні очікування, емоційний стан, бажання продемонструвати лояльність, переоцінку власної готовності або зміну обставин. Висловлена відповідь інколи є позицією в дискусії, а інколи — серйозним повідомленням про можливу дію. Контекст, конкретність висловлювань, наявні факти й динаміка ситуації мають значення. У ширшій психології поведінки Sheeran і Webb (2016) систематизували причини, з яких намір не завжди реалізується; їхня робота є загальною теоретичною опорою, а не прямим вимірюванням екстремістських нападів. Різницю між готовністю до законного активізму й готовністю до незаконних або насильницьких дій досліджували Moskalenko і McCauley (2009). Запропоновані ними шкали показали дві пов’язані, але відмінні форми політичної мобілізації. У дослідженні використовували також вибірки українських студентів, однак ці дані відображають конкретний дослідницький контекст і час; шкала намірів не є перевіреним способом передбачення терористичних нападів або визначення небезпечності школяра чи дорослого. Як вимірюють переконання, наміри й дії Опитувальники та самозвіти Самозвіт дозволяє зібрати відомості про ставлення, моральні судження, емоції й заявлену готовність діяти. Його перевага — можливість досліджувати широкі вибірки та порівнювати відповіді за стандартними формулюваннями. Обмеження — чутливість до розуміння слів, соціальної бажаності, контексту опитування, страху, бравади й культурних відмінностей. Формулювання про абстрактне «виправдання сили» та про конкретний намір завдати шкоди певній особі вимірюють різні речі. Це особливо важливо для шкал політичного активізму й радикалізму. Поведінкові й адміністративні дані Дослідження фактичних дій можуть спиратися на судові рішення, офіційні записи, перевірені хронології та інші документальні джерела. Вони стикаються з проблемою відбору: до баз зазвичай потрапляють виявлені випадки, а невиявлені дії або люди, які відмовилися від намірів, представлені інакше. Крім того, факт порушення закону, участь у ненасильницькій громадянській непокорі й напад із застосуванням сили не є однаковими кінцевими показниками. Ці обмеження потрібно враховувати при тлумаченні ретроспективного аналізу Callahan і Rosenfeld. Поздовжнє дослідження та причинність Щоб оцінити, чи передує певна установка подальшому насильству, потрібні дані про зміну станів і поведінки в часі, придатні порівняльні групи та методи роботи з рідкісними наслідками. Навіть тоді часовий порядок сам по собі не усуває впливу спільних причин: конфліктних умов, групового оточення, попереднього досвіду та доступу до ситуацій, у яких насильство стає можливим. Систематичні огляди Wolfowicz та співавторів і Pandey та Behera демонструють значну частку досліджень кореляційного типу, через що причинні висновки залишаються обмеженими. Чому статистичний зв’язок не дорівнює особистому прогнозу Якщо певна установка частіше трапляється в групі осіб, причетних до насильства, ніж у порівняльній групі, це ще не означає, що більшість людей із такою установкою вчинять насильство. Для індивідуального прогнозування необхідні дані про поширеність наслідку, точність виявлення, частоту хибних спрацьовувань, придатність інструмента до конкретного середовища та зміну ризику в часі. За рідкісних наслідків навіть тест із, на перший погляд, добрими показниками може давати багато хибних позитивних оцінок. Систематичний огляд засобів оцінювання ризику насильницького екстремізму 2025 року особливо підкреслює дефіцит надійної перевірки прогностичної валідності. Уявімо суто умовну модель: серед 10 000 людей реальна подія впродовж визначеного періоду стається у 10. Якщо гіпотетичний інструмент правильно позначає 8 із цих 10 випадків, але помилково позначає 5% інших людей, він створить близько 500 хибнопозитивних сигналів поряд із вісьмома правильними. Це математична ілюстрація впливу низької базової частоти, а не оцінка реальної поширеності екстремістського насильства або характеристики будь-якої конкретної методики. Така логіка пояснює, чому профілювання на підставі загальних ознак може порушувати права людей і відволікати ресурси від перевірки конкретних загроз. Межі VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ — спеціалізовані структуровані підходи, які застосовують у різних професійних контекстах оцінювання ризику, супроводу або аналізу загроз. Вони мають різні завдання, джерела інформації та вимоги до підготовки користувачів. Їхнє використання потребує професійної компетентності, якісних даних, процедурної відповідальності й розуміння правових обмежень. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) охопив 20 досліджень і встановив, що доступна база валідизації залишається недостатньою для впевнених прогностичних висновків. Навіть професійна структурована оцінка не є гарантією передбачення події. Переліки «тривожних ознак» у соціальних мережах не замінюють професійної оцінки конкретної погрози. Самостійне присвоєння іншим людям статусу загрози за висловлюванням, зовнішністю, релігійною практикою чи психологічною характеристикою створює ризик стигматизації. Методологічні межі спеціалізованих засобів докладніше пояснює стаття «Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі». Які механізми впливають на ставлення до насильства та рішення діяти Сприйнята несправедливість і соціальна ідентичність Відчуття несправедливості може впливати на гнів, недовіру, групову солідарність і пошук способу відновлення гідності. Але пережита образа має численні можливі наслідки: від судового звернення, участі у волонтерстві й мирному протесті до відсторонення або агресивної реакції. Огляд van den Bos розглядає взаємодію переживання несправедливості з емоціями, культурними контекстами й груповими процесами, а дослідження 40 країн 2026 року виявило зв’язок сприйнятої дискримінації саме з радикальними намірами. В обох випадках це не є автоматичним поясненням індивідуального насильства. Моральне нейтралізування й дегуманізація Переосмислення шкоди як нібито необхідної, виправданої чи несуттєвої може змінювати моральну оцінку насильства. Механізми такого типу досліджують у межах морального відсторонення та міжгрупових упереджень. Вони допомагають зрозуміти мову виправдання, але не утворюють самодостатнього тесту майбутніх дій. Для ґрунтовного пояснення групових механізмів дивіться матеріал «Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп». Багатокраїнне дослідження Bélanger та співавторів пов’язує моральне нейтралізування з виміряними намірами, а не з доведеними майбутніми злочинами. Груповий вплив, близькі зв’язки та ситуація Людина може орієнтуватися на норми близької групи, потребу у визнанні, відчуття належності, дружні взаємини й особисті зобов’язання. Значення такого впливу залежить від обставин, можливості безпечного виходу, альтернативної підтримки та конкретних дій учасників. Соціальний рівень радикалізації докладніше описаний у систематичному огляді Pandey і Behera, а на ХАБі — у статті «Особисті зв’язки та дружні мережі у вербуванні». Чому механізми не можна складати в обов’язкову формулу Навіть якщо кілька чинників пов’язані зі схваленням насильства, їхні ефекти можуть залежати від взаємодії, часу, обраних визначень і способу відбору учасників. Одна й та сама групова ідентичність може супроводжувати мирну самоорганізацію, захист прав або конфліктну мобілізацію. Науково коректна модель має допускати альтернативні шляхи та чинники, які стримують насильство. Саме такий підхід закладено в багаторівневому систематичному огляді 2026 року. Погляди, дії та права людини в українському контексті Стаття 34 Конституції України гарантує свободу думки і слова та вільне вираження поглядів і переконань, передбачаючи встановлені законом підстави для обмежень заради захисту визначених суспільних інтересів і прав інших осіб. Стаття 35 Конституції визначає свободу світогляду й віросповідання. Отже, у правозастосуванні й освіті потрібно розмежовувати правомірне вираження переконань, конкретні протиправні діяння та законні підстави для втручання. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» встановлює правове поле протидії тероризму. Його юридичні поняття й процедури мають іншу функцію, ніж психологічні конструкції «радикальна установка» чи «декларований намір». Редакційний висновок із поєднання наукових і правових джерел полягає в тому, що превентивна робота повинна спиратися на пропорційність, перевірені факти, належні процедури та повагу до прав людини, уникаючи колективних підозр щодо світоглядних груп. Український досвід війни, окупації та суспільної мобілізації вимагає чіткого контекстуального тлумачення заяв про застосування сили. Захист людей від агресії, дискусії про право, історичні оцінки та ідеологічно мотивовані напади на цивільних не можна об’єднувати одним психологічним ярликом. Правову оцінку конкретних дій здійснюють компетентні органи відповідно до чинного законодавства; психологічна стаття пояснює межі узагальнень, а не визначає правову винуватість. Особливості підліткового віку й цифрових середовищ Підлітки можуть випробовувати ідентичності, висловлювати різкі судження, наслідувати груповий стиль спілкування або реагувати на емоційно насичений контент. Сам факт такої поведінки не встановлює насильницького наміру. У роботі з дітьми важливі розвиток здатності оцінювати наслідки, безпечний діалог, захист від цькування, конфіденційність і співмірне реагування на конкретні загрози. Загальну багаторівневу картину соціальних впливів описує систематичний огляд Pandey і Behera, але він не дозволяє перетворювати окремі особливості розвитку на прогноз нападу. У цифровому середовищі висловлювання можуть бути цитатами, іронією, спробами привернути увагу, участю в дискусії або справжнім повідомленням про небезпечну дію. Визначення смислу потребує перевірки обставин і поваги до приватності. Сімейна та освітня профілактика може підтримувати медіаграмотність, емоційну регуляцію, критичне осмислення виправдань шкоди й доступ до довірених дорослих. Ефективність конкретних програм потребує окремої незалежної оцінки за поведінковими наслідками, а не лише за змінами відповідей після заняття. Що робити, якщо людина висловлює тривожні погляди або погрози Спочатку слід розрізнити абстрактну позицію й конкретне повідомлення про можливе заподіяння шкоди. Для розмови про погляди доречні уточнювальні запитання, повага до гідності, перевірка інформації та встановлення меж допустимої поведінки. Замість визначення людини як «екстреміста» за поглядами варто обговорювати її реальні слова й дії, занепокоєння і можливості звернутися до професійної підтримки. Практичне розгортання сімейного діалогу подане в статті «Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію». Якщо повідомлення містить конкретну погрозу, названо потенційну жертву або є обґрунтовані відомості про близьку небезпеку, пріоритетом стає безпека. Слід уникати самостійного зіткнення, не поширювати персональні дані публічно та звертатися до компетентних екстрених служб чи правоохоронних органів відповідно до ситуації. Рішення про загрозу повинні ґрунтуватися на перевірюваних фактах і професійних процедурах. Огляд валідності інструментів ризику пояснює, чому самостійне застосування психологічних профілів є неприйнятною заміною професійної роботи. Після безпосереднього врегулювання ризику можуть бути потрібні підтримка родини, доступ до психосоціальної допомоги, безпечне припинення контактів із насильницькою групою та відновлення соціальних зв’язків. Кожен із цих напрямів має свою доказову базу й не повинен оцінюватися лише за тим, чи змінилася ідеологія людини. Важливе питання — чи змінилися реальні дії, умови безпеки та здатність жити без насильства. Як планувати профілактику без стигматизації Профілактика на рівні спільноти спирається на підтримку доступної освіти, довіру, правомірні способи вирішення конфліктів і доступ до допомоги. Цільові програми повинні враховувати конкретні потреби, права учасників, наслідки для приватності та незалежну оцінку результатів. Зменшення схвалення насильства в опитуванні, зниження декларованих намірів і доведене скорочення реальних насильницьких дій — три різні критерії успіху. Їхнє ототожнення призводить до завищених оцінок ефективності. Структуру профілактичних підходів і межі доказів розглянуто в статті «Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи». Захисними умовами можуть бути можливість мирної участі в суспільному житті, значущі соціальні зв’язки, ненасильницькі способи вираження протесту та довіра до інституцій. Це потенційні напрями роботи, а не гарантія запобігання індивідуальному нападу. Зміст емпіричних результатів і обмеження вивчення захисних чинників докладніше викладено в матеріалі «Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму». Поширені запитання Чи означають радикальні політичні погляди, що людина може стати нападником? Радикальні погляди самі по собі не є достовірним прогнозом нападу. Дослідження Callahan і Rosenfeld (2025) не виявило загального позитивного зв’язку ідеологічної відданості з двома дослідженими показниками насильницької поведінки, хоча виявило важливі відмінності між підгрупами. Для оцінювання конкретної погрози потрібні перевірені обставини та компетентні процедури. Чи є схвалення насильства тим самим, що намір його застосувати? Ні. Схвалення є оціночним судженням щодо допустимості насильства, намір — спрямованістю на майбутню дію, а фактичне насильство — встановленою поведінкою. Ці показники можуть бути пов’язані статистично, але відрізняються за змістом і способом вимірювання. Метааналіз Wolfowicz та співавторів саме тому розглядає когнітивні й поведінкові результати окремо. Якщо людина заявила про готовність до насильства, чи можна ігнорувати це як емоцію? Конкретні погрози потребують відповідального реагування з урахуванням змісту, обставин і безпеки потенційних постраждалих. Водночас окрема емоційна фраза не дає підстав оголошувати людину майбутнім нападником. Потрібно зберігати перевірювану інформацію, діяти законно й передавати оцінювання реальної загрози компетентним фахівцям. Чи дають тести на радикалізацію надійний прогноз насильства? Наявні наукові дані не підтверджують універсального тесту, здатного достовірно передбачати індивідуальне екстремістське насильство. Огляд 20 досліджень спеціалізованих інструментів виявив істотні прогалини валідизації. Опитувальник установок або намірів тим більше не дорівнює оцінці ймовірності нападу. Чи існує послідовність стадій, через яку проходить кожна радикалізована людина? Дослідження описують кілька концептуальних моделей і неоднорідні життєві траєкторії. Універсальної обов’язкової послідовності переходів від переконання до насильства не встановлено. Модель двох пірамід допомагає пояснити самостійність процесів зміни думок і дій. Чи можна вважати зменшення радикальних висловлювань доказом успішної профілактики? Зміна висловлювань або відповідей після навчання може бути корисним проміжним показником, але сама по собі не засвідчує скорочення фактичного насильства. Для такого висновку потрібні придатні поведінкові наслідки, період спостереження, порівняння з альтернативними поясненнями й належна якість оцінювання. Метааналіз чинників радикалізації демонструє, чому різні кінцеві показники потрібно досліджувати окремо. Висновки Погляди, моральне схвалення насильства, декларований намір, підготовчі рішення та фактична насильницька поведінка формують пов’язані, але самостійні рівні аналізу. Між ними можливі різні переходи, зупинки, зміни напрямку та альтернативні способи дії. Саме тому оцінювання психологічного стану, наукове дослідження радикалізації та правова перевірка конкретного діяння потребують різних понять, різних даних і різних процедур. Сучасні емпіричні результати 2025 року, багатокраїнне дослідження намірів 2026 року і систематичний огляд валідності оцінювання ризику разом підтримують обережне розмежування пояснення, асоціації та індивідуального прогнозу. Суспільна користь такого розмежування полягає в можливості одночасно захищати свободу переконань, вчасно реагувати на конкретні загрози, зменшувати стигматизацію та оцінювати профілактичні заходи за результатами, які вони справді здатні показати. Пов’язані статті Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття Радикалізація, екстремізм і тероризм: відмінності понять Психологія терористичного насильства: пояснення та межі досліджень Чи існують стадії радикалізації: огляд моделей і доказів Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи Чи можна передбачити терористичний напад за психологічним профілем Джерела Bélanger, J. J., Gómez, A., Snook, D., Adam-Troian, J., Wolfowicz, M., et al. (2026). An international tournament of risk factors for radical intentions: Evidence from 40 countries. Frontiers in Psychology, 17, 1855329. DOI: 10.3389/fpsyg.2026.1855329. Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., Danis, E., Ousman, S., et al. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. DOI: 10.1002/cl2.70080. Callahan, P. A., & Rosenfeld, B. (2025). Bridging the gap between radical beliefs and violent behavior. Law and Human Behavior, 49(4), 323–337. DOI: 10.1037/lhb0000604. McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding political radicalization: The two-pyramids model. American Psychologist, 72(3), 205–216. DOI: 10.1037/amp0000062. McCauley, C., & Moskalenko, S. (2025). Belief and behavior in radicalization: Clarifying the link in response to Peels. Terrorism and Political Violence. Репозитарій Bryn Mawr College. Moskalenko, S., & McCauley, C. (2009). Measuring political mobilization: The distinction between activism and radicalism. Terrorism and Political Violence, 21(2), 239–260. DOI: 10.1080/09546550902765508. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI: 10.1002/bsl.70064. Sheeran, P., & Webb, T. L. (2016). The intention–behavior gap. Social and Personality Psychology Compass, 10(9), 503–518. DOI: 10.1111/spc3.12265. van den Bos, K. (2020). Unfairness and radicalization. Annual Review of Psychology, 71, 563–588. DOI: 10.1146/annurev-psych-010419-050953. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. DOI: 10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (1996, чинна редакція). Конституція України. Статті 34–35. Офіційний текст. Верховна Рада України. (2003, чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. Офіційний текст.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Дерадикалізація та припинення участі: у чому полягає різниця Дерадикалізація та припинення участі в насильницькому екстремізмі описують різні виміри змін у житті людини. Дерадикалізація стосується перегляду переконань, які виправдовують ідеологічно мотивоване насильство, тоді як припинення участі, або дезангажування, стосується поведінки: відмови від насильницьких дій, виходу з відповідних мереж, припинення виконання групових завдань і підтримки насильницької діяльності. Людина може припинити участь, зберігаючи частину колишніх світоглядних поглядів; може критично переосмислити насильницьку ідеологію, але ще залишатися залежною від групового оточення. Тому результат втручання потрібно визначати за окремими показниками переконань, поведінки, безпеки та соціального відновлення. Саме на цій концептуальній відмінності наполягав Джон Горґан у праці про дерадикалізацію і вихід із тероризму. Слова «успішна дерадикалізація», «вихід із групи», «реабілітація» й «реінтеграція» часто з’являються поруч у програмах державної політики. Наукові дані вимагають уточнення: що саме змінилося, на підставі яких спостережень це встановлено, як довго триває результат і чи існують дані про подальше насильство. Найповніший тематичний систематичний огляд третинної профілактики, опублікований 2025 року, виявив лише 17 придатних емпіричних оцінювань серед 11 836 результатів пошуку. Автори вказали на обнадійливіші середні результати втручань, орієнтованих на припинення участі та соціальну реінтеграцію, порівняно з втручаннями, спрямованими безпосередньо на ідеологічну зміну. Водночас методологічні обмеження досліджень не дають підстав перетворювати це порівняння на універсальний прогноз для окремої людини. Ця стаття присвячена саме порівнянню двох процесів та критеріям їхніх результатів. Психологічні причини самого виходу з організації докладніше розглядає «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі». Тут головне питання — як визначити зміни після виходу й чому їх не можна зводити до одного показника. Визначення: чотири процеси, які потрібно розглядати окремо Дерадикалізація: зміни у ставленні до насильства У вузькому аналітичному значенні дерадикалізація — це процес зміни або послаблення переконань, нормативних виправдань та ідентифікацій, які підтримували готовність схвалювати або здійснювати ідеологічно мотивоване насильство. Зміна може стосуватися моральної прийнятності нападу, уявлень про допустимі засоби політичної боротьби, образу супротивника, ставлення до наказів лідера або до власної відповідальності. Відмова від насильства не потребує відмови від усіх радикальних політичних, релігійних чи суспільних переконань. Горґан (2009) показав, чому змішування світоглядних і поведінкових змін спотворює оцінювання програм. Радикальні ідеї, законний активізм, політичний протест, релігійна відданість та насильницька діяльність належать до різних аналітичних категорій. Коли дослідник оцінює дерадикалізацію, предметом уваги виступає підтримка насильства та її зв’язок із реальними вчинками, а не вимога світоглядної однорідності. UNODC у керівництві щодо роботи з засудженими за насильницький екстремізм наголошує на законності, правах людини та індивідуальному підході. Припинення участі, або дезангажування: зміни у поведінці Припинення участі означає відхід від активної ролі в насильницькому екстремістському середовищі. Це може бути припинення нападів, вербування, логістичної підтримки насильства, виконання вказівок групи або інших форм залучення. Вихід інколи відбувається поступово: людина скорочує контакти, зменшує виконувані функції, перестає вважати насильство дієвим способом досягнення мети, знаходить соціальні зв’язки поза організацією. Огляд Альтьєр, Торогуда і Горґана пропонує розглядати цей процес через прихильність до ролі, витрати виходу, доступність альтернатив і соціальні зміни. Спостережуване припинення насильницької активності саме по собі не повідомляє, які переконання залишилися, чи відбулося добровільне рішення та наскільки стійкою буде нова поведінка. Період ув’язнення, фізична неможливість контакту з групою або її розпад можуть зупинити участь без глибокої зміни ставлення. Різницю між зовнішнім обмеженням можливостей і внутрішнім рішенням важливо враховувати під час оцінювання віддалених результатів програм зменшення ризику. Реабілітація: відновлення можливостей жити без насильства Реабілітація охоплює роботу з потребами, труднощами та навичками, які впливають на здатність людини підтримувати законну й безпечну поведінку. Вона може включати психологічне консультування, освіту, професійну підготовку, підтримку у вирішенні житлових проблем, розвиток навичок регуляції емоцій і побудову стосунків. Склад допомоги визначається конкретними потребами та умовами, а лікування психічних розладів застосовується за належними клінічними показаннями. Огляд Lewis та співавторів (2024) описує такі індивідуалізовані міждисциплінарні підходи, одночасно підкреслюючи обмеженість доказів їхньої ефективності саме щодо насильницького екстремізму. Реінтеграція: стабільне місце в громаді Реінтеграція означає відновлення або побудову життєвих зв’язків, які дозволяють людині брати участь у житті громади в законний спосіб: навчатися, працювати, підтримувати близькі стосунки, користуватися послугами, виконувати громадянські обов’язки. Її результат залежить також від можливостей місцевих установ, ставлення оточення, правового статусу, безпеки близьких і доступності підтримки. Керівництво UNODC прямо пов’язує роботу в установах виконання покарань із підготовкою до життя після звільнення. Усі чотири процеси можуть взаємно підтримувати один одного. Водночас на практиці можливі різні їхні поєднання; поняттєве розрізнення дозволяє бачити, які саме зміни відбулися, а які ще потребують підтримки. Матриця результатів: чотири можливі поєднання Припинення участі та зміна переконань Людина перестає підтримувати ідеологічне насильство та припиняє відповідну діяльність. Це поєднання може створювати сприятливі умови для тривалого відходу від насильства, особливо коли додаються стійкі соціальні зв’язки й доступні альтернативи. Проте навіть за такого сценарію оцінювання потребує перевірки поведінкових результатів у часі, а не лише одноразової заяви про переосмислення. Обережність щодо висновків про ефективність програм обґрунтована оглядом 2025 року. Припинення участі зі збереженням частини переконань Людина виходить із насильницької структури, припиняє допомогу їй і обирає інші способи життя, але може продовжувати поділяти окремі ідеологічні погляди. За умови відмови від насильства це може бути вагомий поведінковий результат. У дослідженні 87 автобіографічних свідчень колишніх учасників терористичних організацій вихід частіше пов’язувався з розчаруванням у групових діях, лідерах, повсякденних ролях і виснаженням, ніж із повною ідеологічною зміною. Автобіографії мають ризик вибіркового згадування, тому цей висновок описує досліджену сукупність свідчень. Зміна переконань за збереження групових зв’язків Людина починає сумніватися у виправданості насильства, однак поки має обов’язки, соціальну залежність, страх наслідків виходу або тісні стосунки всередині групи. Ідеологічна зміна за таких умов може полегшити майбутнє припинення участі, однак не дорівнює фактичному виходу. Міждисциплінарний огляд моделей виходу пояснює, чому важливо враховувати інвестиції у групу й реальні альтернативи поза нею. Відсутність підтверджених змін у будь-якому вимірі Ідеологічні установки можуть залишатися колишніми, а активна участь тривати, хоча людина іноді декларує бажання змінитися. Для професійного оцінювання це сигнал про потребу точніше з’ясувати поведінкові обставини, доступні джерела даних, безпеку та можливості допомоги. Окрема розмова, анкета або враження фахівця не дають надійного прогнозу майбутнього насильства. Систематичний огляд індивідуального супроводу описує проблеми суб’єктивності оцінювання та нерівномірність використання інструментів. Чому припинення участі часто починається раніше за ідеологічну зміну Уявлення про вихід як про раптове переконання в хибності всієї попередньої ідеології спрощує реальний процес. Люди залишають насильницькі мережі з різних причин, які можуть поєднуватися й змінювати значення з часом. Дослідники розрізняють чинники, що відштовхують від попередньої участі, та чинники, що приваблюють до альтернативного життя. За матеріалами Altier та співавторів (2017), у проаналізованих свідченнях вагоме місце посідали розчарування, конфлікти та виснаження. Розчарування може стосуватися розриву між проголошеними принципами та реальними діями групи, насильства проти людей, яких учасник не очікував бачити жертвами, свавільних рішень керівництва або повсякденного способу життя. Соціальні чинники можуть включати відновлення зв’язків із родиною, появу відповідальної роботи, навчання, батьківство або нові дружні стосунки. Сам по собі кожний чинник не визначає результату; їхнє значення залежить від конкретної біографії та контексту. Огляд 2014 року наголошує на поєднанні психологічних, організаційних і суспільних пояснень. Після припинення активної участі переосмислення ідеологічних виправдань іноді стає психологічно доступнішим: слабшає щоденне групове підкріплення, з’являється простір для нових соціальних ролей, зменшується тиск доводити лояльність. Це правдоподібне пояснення можливого механізму, яке потребує перевірки для кожного випадку. Дослідження виходу з тероризму застерігають від припущення про єдину обов’язкову послідовність когнітивних і поведінкових змін. Чи потрібна повна відмова від ідеології для безпечного виходу Мета профілактичної та реабілітаційної роботи полягає насамперед у зниженні ймовірності насильницьких дій та підтримці законної поведінки. Глибина світоглядних змін може бути різною. Людина може залишатися прихильником непопулярної або радикальної, але ненасильницької політичної концепції й водночас послідовно відкидати напади на людей. Програма, яка вважає успіхом лише повну заміну особистого світогляду, ризикує змішати захист суспільства з оцінюванням допустимості переконань. Концептуальні й етичні проблеми таких програм розкрито в праці Горґана та Бреддока (2010). Інша крайність — вважати будь-яке тимчасове утримання від дій достатнім доказом стійкого результату. Відсутність насильства протягом спостереження є важливим показником, але його потрібно інтерпретувати з урахуванням можливостей діяти, якості даних, періоду спостереження та контексту. Індивідуальні професійні рішення про безпеку повинні спиратися на обґрунтовану інформацію й законні процедури. UNODC рекомендує поєднувати роботу з поведінкою, потребами людини та умовами повернення до громади. Які психологічні механізми можуть підтримувати зміни Переоцінка насильства та моральних виправдань Когнітивна складова змін може охоплювати критичний перегляд уявлень про неминучість насильства, межі відповідальності, образи противників та прийнятність заподіяння шкоди. Розмова про такі переконання потребує добровільної участі, професійної компетентності й розуміння особистого контексту. Її результатом може бути більша готовність до ненасильницьких способів дії, але сама зміна відповіді в анкеті не засвідчує зниження реального ризику. Про складність вимірювання результату свідчать Horgan і Braddock (2010) та систематичний огляд 2025 року. Вихід із групової ролі й перебудова ідентичності Тривала участь у групі може пов’язувати людину з певним статусом, колом спілкування, щоденними обов’язками та історією про себе. Завершення участі означає також зміну соціальної ролі. Пояснювати його лише силою переконань означає пропускати страх втрати належності, сором, необхідність переосмислити попередні вчинки та потребу в реалістичному житті поза групою. Altier, Thoroughgood і Horgan (2014) застосували до цього процесу теорії виходу із соціальних ролей і модель інвестицій у стосунки. Довіра, психологічна безпека та співпраця Практики індивідуального супроводу часто описують значення тривалих професійних стосунків, поваги, послідовності та узгодженої взаємодії між установами. Водночас позитивні оцінки фахівців щодо довіри не можна автоматично перетворювати на доказ запобігання насильству. Campbell-огляд 2024 року знайшов 47 досліджень упровадження індивідуального супроводу, але жодного, яке відповідало його критеріям оцінювання ефективності такого підходу для запобігання радикалізації до насильства. Підтримка реальних альтернатив Навчання, працевлаштування, житло, відновлення зв’язків із близькими та участь у житті громади можуть робити вихід психологічно й практично здійсненним. Ці компоненти не є універсальними «ліками від екстремізму»; вони створюють умови для іншого життєвого шляху. У систематичному огляді третинної профілактики 2025 року саме освітні, професійні та соціалізаційні модулі частіше фігурували серед позитивно оцінених втручань, ніж модулі релігійного перевиховання або мережеві кампанії зміни переконань. Достовірність порівняння обмежена якістю доступних досліджень. Що фактично показують дослідження ефективності програм Систематичний огляд третинної профілактики 2025 року Робота Brouillette-Alarie та співавторів (2025) охопила дослідження, знайдені у пошуку літератури до 2019 року, із додатковим переглядом публікацій 2020–2024 років. Із 11 836 записів первинного пошуку 17 досліджень відповідали критеріям достатньо змістовного емпіричного оцінювання третинних втручань із первинними даними. Автори виявили, що програми, орієнтовані на зміну поведінки та реінтеграцію, у розглянутих матеріалах виглядали перспективнішими, ніж програми прямої ідеологічної зміни. Автори прямо застерегли: значні методологічні обмеження знижують надійність цих висновків. У тому самому огляді серед умов належного впровадження названо підготовку персоналу, співпрацю фахівців, підтримувальні стосунки, залучення безпечного просоціального оточення, додаткове психологічне консультування та пристосування втручання до індивідуальних потреб. Ці складники мають практичну обґрунтованість, однак дослідження не доводять, що кожний із них самостійно спричиняє зменшення повторного насильства. Первинне джерело огляду розділяє опис програм, оцінювання результатів і впевненість у висновках. Огляд 74 оцінювань програм 2024 року Charkawi, Dunn і Bliuc (2024) систематизували 74 оцінювання програм первинної, вторинної та третинної профілактики за матеріалами 2001–2020 років. Приблизно 32% робіт характеризували втручання як успішне, 55% повідомляли про обмежений успіх, 8% — про невдачу. Ці відсотки належать до авторських категорій аналізованих оцінювань, а не до частки людей, яких вдалося «дерадикалізувати». Дослідники також зафіксували, що успіх нерідко визначали за суб’єктивними оцінками виконавців, організаторів або самих оцінювачів. Серед проблем дослідники описали брак спільної системи показників і можливі негативні наслідки окремих заходів, зокрема недовіру громади, відчуження та стигматизацію. Порівнювати ці 74 оцінювання як однорідні експерименти було б неправильно: вони стосуються різних груп населення, видів програм, цілей і методів вимірювання. Публікація у International Journal of Law, Crime and Justice підтримує обережне тлумачення таких зведених часток. Що встановив систематичний огляд Campbell Систематичний огляд Lewis та співавторів (2024) оцінював інструменти й підходи індивідуального супроводу людей, залучених або потенційно залучених до насильницької радикалізації. Він включив 47 досліджень, релевантних питанню впровадження, однак не виявив жодного дослідження, придатного для висновку про ефективність супроводу за встановленими критеріями. Це твердження стосується конкретного класу втручань і методології огляду; його не можна поширювати на всі форми роботи з насильством. Огляд виявив важливі умови організації допомоги: компетентність спеціалістів, міжвідомчу координацію, довіру, безперервність підтримки та чітку логіку програми. Водночас дослідники описали суб’єктивність тлумачення ризику, складнощі обміну інформацією, брак ресурсів і недостатню узгодженість між оцінюванням потреб та реальним планом допомоги. Це знання про якість упровадження, яке ще належить перевірити дослідженнями поведінкових результатів. Campbell Collaboration викладає межі доказової бази окремо від рекомендацій організаторам. Чому показники успіху різняться Програма може повідомляти про зростання довіри, відвідування занять, поліпшення житлових умов, зміну відповідей на запитання про насильство або відсутність нових обвинувачень. Ці показники відображають різні явища. Відвідування занять свідчить про охоплення; довіра — про якість взаємодії; стабільна робота — про соціальні можливості; відсутність підтвердженої насильницької діяльності за певний період — про спостережений поведінковий стан. Лише коректна постановка дослідницького питання дозволяє визначити, які висновки випливають із кожного показника. Horgan і Braddock (2010) описували цю проблему ще на ранньому етапі оцінювання програм. Як вимірювати результати: багатовимірна система Поведінкова зміна До поведінкових результатів належать документоване припинення участі в насильницькій діяльності, завершення відповідних групових ролей, відсутність повторних підтверджених насильницьких правопорушень у визначений період та стійкість законного способу життя. Кожний показник потребує зрозумілого джерела даних, визначеного періоду спостереження та врахування можливості діяти. Нуль зареєстрованих випадків у невеликій вибірці не дає точного індивідуального прогнозу. Проблеми оцінювання зниження терористичного ризику описані в методологічній літературі. Когнітивна зміна Можна аналізувати ставлення до нападів на людей, здатність критично оцінювати виправдання насильства, готовність допускати інші ненасильницькі шляхи реалізації суспільних цілей. Для цього використовують інтерв’ю, спостереження та спеціально обґрунтовані інструменти, враховуючи соціальну бажаність відповідей, можливість їхнього пристосування до очікувань спеціаліста й культурну відповідність запитань. Висловлена згода з фахівцем не є тотожною глибинному переконанню. Огляд третинних програм застерігає від перебільшення результатів прямого ідеологічного впливу. Соціальна та функціональна зміна Оцінюють реальні можливості навчатися або працювати, доступ до житла, підтримувальні соціальні зв’язки, здатність самостійно вирішувати повсякденні питання й користуватися законними інституціями. Показники мають відображати добробут людини та стійкість її життєвих умов, зберігаючи повагу до права на приватність. Соціальна реінтеграція особливо важлива після ізоляції, ув’язнення або розриву колишніх стосунків. Керівництво UNODC рекомендує готувати підтримку ще до звільнення та забезпечувати наступність після нього. Безпека, права та можливі побічні наслідки У результатах необхідно враховувати також заподіяну шкоду: стигматизацію, небезпечне розкриття персональних даних, втрату довіри до служб, невиправдане втручання в життя родини, погіршення доступу до освіти чи роботи. Програма, що демонструє гарні звіти про виконані заходи, але завдає шкоди учасникам або громадам, потребує критичного переоцінювання. Систематичний огляд 2024 року виявляє подібні негативні наслідки в частині досліджуваних програм. Результат програми та природний процес виходу — різні речі Частина людей припиняє участь незалежно від спеціальних програм: через зміну обставин, внутрішні суперечності групи, старіння, виснаження, появу інших життєвих пріоритетів або нові соціальні зв’язки. Якщо програма спостерігає позитивну зміну після початку допомоги, це ще не доводить, що саме вона спричинила результат. Потрібні порівняльні групи, чіткий початковий стан, достатній період спостереження та врахування альтернативних пояснень. Цю проблему підкреслюють Altier та співавтори і Campbell-огляд. Особливо складно інтерпретувати результат, коли до програми потрапляють люди, які вже вирішили залишити групу. Вони можуть бути більш мотивованими до зміни, ніж ті, хто відмовився від участі в допомозі; тоді порівняння двох груп без урахування початкових відмінностей перебільшує ефект. Невелика кількість випадків тяжкого насильства ускладнює статистичне оцінювання й знижує точність висновків. Огляд Horgan і Braddock пропонує розробляти прозорі багатокритеріальні системи оцінювання замість оголошувати універсальні відсотки успіху. Короткі та довготривалі результати Безпосередньо після консультацій можна оцінити участь у заходах, сформульовані плани, знання про законні альтернативи й ставлення до насильства. Через триваліший час доцільно досліджувати реальні зміни поведінки, соціальні умови, стабільність підтримки та можливі повторні залучення до насильницьких структур. Програми мають наперед визначати, які результати вивчаються, а не обирати найкращі показники після завершення заходів. Систематичний огляд третинної профілактики демонструє, наскільки обмеженою залишається порівнюваність довготривалих оцінювань. Повернення людини до ідеологічно близького ненасильницького середовища та повернення до організації насильства мають принципово різне значення. Так само відновлення дружніх чи родинних стосунків саме по собі не засвідчує підтримки незаконної діяльності. Для правомірного й точного спостереження необхідні чіткі критерії, розуміння контексту та мінімізація непропорційного втручання в приватність. Права людини є частиною рекомендацій UNODC. Чому оцінки повторного насильства легко спотворити Рівень зареєстрованого повторного насильства залежить від того, що саме називають повторенням: новий вирок, підозру, затримання, доведений епізод насильства чи порушення умов нагляду. Різниця між визначеннями змінює результат. Додатково впливають нерівні періоди спостереження, неповні дані, невелика чисельність учасників та складність порівнювати людей, засуджених за різні правопорушення. Ефективність не можна оцінювати, змішуючи юридичні події з психологічними шкалами. Horgan і Braddock (2010) та Brouillette-Alarie та співавтори (2025) обґрунтовують потребу в чітких показниках. Відсутність повторного насильства під час ув’язнення та після повернення в громаду відображає різні умови. Дослідник повинен описати можливості для нових дій, інтенсивність офіційного нагляду та тривалість оцінювання. Навіть стабільний позитивний результат групи не перетворює інструмент оцінювання на спосіб достовірно визначити поведінку конкретної людини. Керівництво UNODC розглядає індивідуальне оцінювання в межах ширшої системи професійної роботи. Програми, орієнтовані на переконання: можливості та обмеження Деякі програми передбачають діалог про ідеологію, релігійну або політичну інтерпретацію, моральні уявлення й відповідальність за насильство. У певних умовах такий діалог може підтримати особисту переоцінку. Однак його результат залежить від реальних переконань, волі до співпраці, професійних якостей ведучого та загального соціального контексту. Без якісного порівняння не можна приписувати зміну саме діалогу. Систематичний огляд 2025 року виявив слабшу середню доказову підтримку таких втручань порівняно з програмами припинення участі та реінтеграції. Контрнаративи, відеоповідомлення й автоматизовані мережеві кампанії не слід розглядати як універсальний засіб зміни переконань. Для частини показників можуть спостерігатися короткочасні зміни ставлення, але вони не доводять віддаленого зменшення участі в насильстві. Загальні висновки про ефективність онлайн-кампаній потребують окремих якісних досліджень їхніх конкретних механізмів і результатів. Цей розділ пов’язаний із ширшим аналізом онлайн-радикалізації до насильства та систематичним оглядом програм 2024 року. Програми, орієнтовані на поведінку та реінтеграцію Індивідуальний супровід може об’єднувати фахівців соціальної роботи, психології, освіти, пробації та інших законно уповноважених установ. Типові завдання — оцінити конкретні потреби, погодити реалістичний план, забезпечити доступ до послуг, підтримувати контакт і оцінювати зміни в часі. За даними Lewis та співавторів (2024), якість таких програм пов’язана з узгодженістю дій, компетентністю персоналу та послідовністю взаємодії; причинна ефективність щодо запобігання насильству наразі потребує переконливіших досліджень. У пенітенціарному контексті робота має охоплювати належні умови тримання, законні процедури, підготовку до звільнення та продовження підтримки в громаді. Декларації про зміну поглядів не можуть підміняти оцінку потреб у житлі, безпеці, навчанні чи професійній діяльності. UNODC розглядає належне управління установою й повагу до прав людини як основу будь-якого спеціалізованого втручання, а не як другорядні організаційні деталі. Індивідуальний супровід: хто, коли та з якою відповідальністю Професійне оцінювання потреб і можливих загроз проводять підготовлені фахівці з відповідними повноваженнями. Психологічна допомога, соціальна підтримка, питання захисту дітей та юридична відповідальність мають різні завдання й процедури. Дані між службами передаються на належній правовій підставі, з урахуванням конфіденційності, безпеки та мінімально необхідного обсягу. Огляд Lewis та співавторів показує, що координація й обмін інформацією є одночасно необхідними організаційними завданнями та джерелом можливих труднощів. У роботі з конкретною людиною важливо узгодити вимірювану ціль, відповідального фахівця, межі конфіденційності, доступні види підтримки й умови завершення програми. Відносини довіри повинні поєднуватися із законною відповідальністю за реальні загрози. Підтримка не означає ігнорування насильства; безпекові дії мають ґрунтуватися на поведінці та перевірених обставинах, а не на приналежності до певної релігійної, етнічної чи політичної групи. Керівництво UNODC визначає недискримінаційний підхід серед основних стандартів. Як враховувати різні групи та життєві ситуації Учасники насильницьких рухів неоднорідні за біографіями, ролями, ступенем залученості й обставинами виходу. Людина, яка діяла всередині організації, особа, що припинила онлайн-підтримку насильства, та людина після відбуття покарання можуть мати зовсім різні потреби. Однаковий пакет заходів без урахування реальних умов здатний пропустити важливі чинники або створити зайві обмеження. UNODC і Campbell-огляд наголошують на індивідуальній побудові допомоги. У роботі з неповнолітніми першочергового значення набувають віковий розвиток, безпечне середовище, доступ до освіти, підтримка сім’ї, право на приватність та захист від стигматизації. Дитину не можна прирівнювати до дорослого учасника насильницької організації за самими висловлюваннями, спілкуванням або пошуковою історією. Будь-яке втручання потребує правомірної підстави, спеціалізованої компетентності та орієнтації на найкращі інтереси дитини. Загальні принципи диференційованої роботи з дорослими та дітьми відображені в матеріалах UNODC. Психічні стани та психіатричні діагнози не є універсальними поясненнями насильницької радикалізації або надійними маркерами небезпечності. Якщо людина потребує психологічної чи психіатричної допомоги, її надають за відповідними професійними показаннями. Змішування лікування, політичних переконань і оцінювання загроз суперечить точній постановці завдань допомоги. Міждисциплінарні підходи до супроводу дозволяють розмежовувати соціальні, психологічні та безпекові потреби. Чому програма може завдати шкоди Коли людину необґрунтовано записують до «групи ризику» за релігійною ідентичністю, мовою, походженням, віком чи законними переконаннями, втручання здатне породити недовіру та ізоляцію. Непрозорі критерії участі й відсутність механізму оскарження погіршують легітимність програми. Зосередження лише на контролі заважає встановлювати робочі стосунки й може послаблювати співпрацю з установами. Charkawi та співавтори (2024) задокументували стигматизаційні та інші негативні наслідки в частині оцінюваних програм. Додаткові ризики виникають у разі незахищеного зберігання чутливих даних, примушування до публічного зречення переконань, безпідставного повідомлення роботодавців або тиску на родину. У кожному рішенні потрібно оцінювати законність, необхідність, співмірність і реальну користь для безпеки. Рекомендації UNODC прямо пов’язують роботу з людьми, залученими до насильницького екстремізму, із захистом фундаментальних прав. Український контекст: правові межі та редакційне тлумачення В Україні Закон «Про боротьбу з тероризмом» встановлює правові й організаційні основи запобігання та протидії тероризму. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за визначені законом діяння, зокрема у статтях про терористичний акт та пов’язані кримінальні правопорушення. Правові наслідки визначаються фактичними діями, обставинами і застосовним законодавством. Психологічні терміни «дерадикалізація» та «дезангажування» належать до наукового опису процесів і самі по собі не встановлюють ані складу кримінального правопорушення, ані правового статусу людини. Редакційний висновок для української системи допомоги полягає в потребі зберігати окремі контури роботи: законне реагування на підтверджені загрози та насильство; психологічну і соціальну допомогу; захист прав дитини; підтримку сім’ї; належне дослідницьке оцінювання програм. Відомості про міжнародну ефективність втручань не можна автоматично переносити на українські установи без адаптації та оцінювання. Це редакційне застосування наукових принципів, а не твердження про існування конкретної державної програми дерадикалізації в Україні. Підставами виступають систематичний огляд 2025 року, Campbell-огляд та офіційна законодавча база. Практичне рішення для близьких залежить від наявності конкретних дій і загроз. Якщо людина просто висловлює радикальні погляди, доречні спокійне спілкування, повага до автономії та за потреби добровільна професійна підтримка. Якщо з’являються конкретні погрози заподіяти шкоду, підготовка нападу або безпосередня небезпека, слід діяти відповідно до ситуації та законних процедур, звертаючись до компетентних служб. Родина не повинна самостійно проводити оцінювання терористичної небезпечності чи намагатися примусово «перевиховувати» людину. Межі такої допомоги узгоджуються з принципами безпеки та прав людини UNODC. Що мають перевіряти дослідники та організатори програм Перед початком програми потрібно однозначно назвати головну мету: припинення насильницької участі, послаблення виправдань насильства, підготовка до звільнення, відновлення соціальних можливостей або поєднання цих завдань. Для кожної мети визначають початкові дані, критерії включення, необхідні послуги, показники змін і терміни спостереження. Таке планування допомагає уникати ситуації, коли програма обіцяє запобігти насильству, але вимірює тільки кількість проведених бесід. Horgan і Braddock (2010) розглядали багатокритеріальне оцінювання як шлях до більшої методологічної дисципліни. Дослідження повинно чітко розрізняти досвід учасників, оцінки фахівців, адміністративні записи та незалежні поведінкові показники. Суттєве значення мають пропущені дані, причини вибуття з програми, тривалість спостереження, порівнюваність груп і можливі негативні наслідки. Зовнішня оцінка допомагає зменшити конфлікт інтересів, хоча сама по собі не вирішує проблем дослідницького дизайну. Огляд 74 оцінювань демонструє масштаби проблеми самозвітування про успіх. Результати варто подавати кількома окремими вимірами: частка завершених програм, зміни в знаннях і ставленнях, виконані індивідуальні плани, стабільність соціальних умов, документовані насильницькі події, невизначені результати й випадки шкоди. Чисельники, знаменники, відсутні спостереження та межі висновків мають бути прозорими. Без цього навіть велика кількість учасників не забезпечує обґрунтованого твердження про ефективність. Lewis та співавтори (2024) вважають розвиток надійних досліджень впливу першочерговим завданням. Поширені запитання Чи може людина припинити насильницьку участь без дерадикалізації? Так. Людина може залишити насильницьку структуру й відмовитися від участі в насильстві, зберігаючи частину колишніх ненасильницьких поглядів. Це важлива причина розглядати переконання й поведінку окремо. Дослідження Altier та співавторів показало, що в досліджених автобіографічних свідченнях розчарування групою та виснаження були частішими мотивами виходу, ніж повідомлена ідеологічна зміна. Чи гарантує зміна переконань, що людина більше не вчинить насильства? Ні. Оцінка ставлення до насильства є окремим психологічним показником. Для висновку про поведінковий результат потрібні обґрунтовані дані про дії, умови та подальший перебіг подій. Прогностичні можливості наявних програм і методів обмежені. Horgan і Braddock (2010) детально пояснюють складність перевірки таких результатів. Чи доведено, що програми дерадикалізації працюють? Є обмежені емпіричні підстави вважати окремі компоненти корисними, насамперед для підтримки припинення участі та соціальної реінтеграції. Надійних універсальних оцінок ефективності щодо запобігання повторному насильству немає. Систематичний огляд 2025 року підкреслює методологічні обмеження наявних досліджень, а огляд Campbell не знайшов придатних досліджень ефективності конкретного класу програм індивідуального супроводу. Чим дезангажування відрізняється від реінтеграції? Дезангажування описує припинення залученості до насильницької діяльності або мережі. Реінтеграція описує побудову життєвих зв’язків, можливостей та відповідальних ролей у громаді. Перше може відбутися раніше за друге, а стійкість виходу іноді залежить від доступності соціальної підтримки. UNODC рекомендує розглядати підтримку після звільнення як окремий напрям роботи. Чи існує тест, який точно підтверджує завершення дерадикалізації? Є дослідницькі опитувальники, структуровані професійні методики та процедури оцінювання ризику, але жоден одиничний результат не може достовірно підтвердити майбутню відсутність насильства. Спеціалізовані методи потребують фахової підготовки та перевірки для конкретного призначення. У Campbell-огляді 2024 року описані непослідовність застосування інструментів і суб’єктивність інтерпретації ризику. Чи слід вимагати від людини відмовитися від усіх радикальних переконань? Предметом законної профілактичної роботи є конкретне насильство, підтримка його здійснення та обґрунтовані ризики, а не сам факт незвичних політичних чи релігійних поглядів. Повага до свободи переконань і недискримінаційне ставлення створюють необхідні межі втручання. Ці принципи відображені в керівництві UNODC та законодавстві України. Як сім’ї підтримати людину, яка хоче залишити насильницьку групу? Важливо підтримувати безпечні стосунки, допомагати знаходити законні соціальні можливості й звертатися до компетентних фахівців за потреби, уникаючи примусу та самостійних «перевірок небезпечності». У випадку конкретних погроз життю чи здоров’ю пріоритетом стає безпека і звернення до уповноважених служб. Дослідницький огляд третинної профілактики розглядає залучення просоціальних близьких як потенційно корисну частину належно організованого втручання. Висновок Дерадикалізація описує зміни у переконаннях, що підтримують насильство; припинення участі описує поведінковий вихід із насильницької діяльності; реабілітація забезпечує роботу з потребами та навичками; реінтеграція створює умови для стійкого життя в громаді. Ці процеси можуть розвиватися одночасно або в різній послідовності. Наукова оцінка їхніх результатів повинна відокремлювати сказане від зробленого, короткочасні зміни від тривалих, а вдало впроваджену програму — від доведеного зниження насильства. Саме таке розмежування відповідає висновкам систематичних оглядів 2024 і 2025 років. Пов’язані статті Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази Дезангажування від насильницького екстремізму: поведінкова зміна Чому люди залишають екстремістські групи Дерадикалізація: зміна переконань, що підтримують насильство Джерела Altier, M. B., Thoroughgood, C. N., & Horgan, J. G. (2014). Turning away from terrorism: Lessons from psychology, sociology, and criminology. Journal of Peace Research, 51(5), 647–661. DOI: 10.1177/0022343314535946. Altier, M. B., Boyle, E. L., Shortland, N. D., & Horgan, J. G. (2017). Why they leave: An analysis of terrorist disengagement events from eighty-seven autobiographical accounts. Security Studies, 26(2), 305–332. DOI: 10.1080/09636412.2017.1280307. Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Ousman, S., Savard, É. L., Kilinc, D., Madriaza, P., Varela, W., Pickup, D., & Danis, E. (2025). Systematic review on the outcomes of tertiary prevention programs in the field of violent radicalization. Journal for Deradicalization, 42. Повний бібліографічний запис і стаття. Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI: 10.1016/j.ijlcj.2024.100674. Horgan, J. (2009). Deradicalization or disengagement? A process in need of clarity and a counterterrorism initiative in need of evaluation. Revista de Psicología Social, 24(2), 291–298. DOI: 10.1174/021347409788041408. Horgan, J., & Braddock, K. (2010). Rehabilitating the terrorists?: Challenges in assessing the effectiveness of de-radicalization programs. Terrorism and Political Violence, 22(2), 267–291. DOI: 10.1080/09546551003594748. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. V. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20(2), e1386. DOI: 10.1002/cl2.1386. United Nations Office on Drugs and Crime. (2016). Handbook on the management of violent extremist prisoners and the prevention of radicalization to violence in prisons. Офіційний документ. Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України, № 2341-III (чинна редакція). Офіційний текст. Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV (чинна редакція). Офіційний текст.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Загроза ідентичності та групова образа в радикалізації — це взаємопов’язані соціально-психологічні явища, через які людина сприймає загрозу становищу, гідності, цінностям або майбутньому значущої для неї спільноти, переживає її як спільну несправедливість і шукає способів колективної відповіді. Відчуття загрози може мобілізувати солідарність, громадянську участь, правозахисну діяльність і ненасильницький протест. За окремих обставин воно стає одним із компонентів процесів, у яких насильство починають виправдовувати як допустимий спосіб захисту групи. Підстави для такого розрізнення дають систематичний огляд 75 досліджень ідентичності та екстремістської радикалізації і метааналіз чинників когнітивної та поведінкової радикалізації. Психологічне питання полягає в тому, як переживання колективної загрози набуває політичного значення, за яких умов перетворюється на ворожість до іншої групи та що сприяє збереженню мирних форм дії. Самі по собі групова ідентичність, гнів через несправедливість, досвід дискримінації чи пам’ять про насильство не визначають майбутньої поведінки людини. Зв’язок між цими явищами залежить від доступних способів дії, норм середовища, міжгрупових відносин і того, чи надається шкоді іншим моральне виправдання. Метааналітичні результати Wolfowicz та співавторів показують, чому необхідно окремо досліджувати переконання, наміри та вчинки. Що означає загроза груповій ідентичності Соціальна ідентичність охоплює частину уявлення людини про себе, пов’язану з належністю до сім’ї, громади, професії, нації, релігійної спільноти, громадянського руху або іншої значущої групи. Людина може одночасно належати до багатьох спільнот, і їхня важливість змінюється залежно від контексту. Загрозу ідентичності переживають тоді, коли під сумнів ставлять безпеку групи, її рівноправність, право на визнання, моральну репутацію, звичний спосіб життя або можливість визначати власне майбутнє. Українська наукова традиція також досліджує міжгрупове розмежування «ми — вони» через теорії соціальної ідентичності та міжгрупових відносин: Кухарук, 2021. Загроза може бути матеріальною, наприклад ризиком фізичного нападу, втрати дому чи позбавлення прав; символічною, пов’язаною зі статусом, мовою, пам’яттю, культурою або цінностями; та репутаційною, коли спільноту принижують або публічно зображують негідною поваги. Це аналітичне розрізнення допомагає дослідити переживання, але реальні ситуації поєднують кілька аспектів. Пережита людиною загроза потребує уважного аналізу фактичних обставин: об’єктивна небезпека може бути реальною, а її сприйняття, масштаби й приписані наміри інших учасників залишатися предметом окремої психологічної оцінки. Огляд Echelmeyer, Slotboom і Weerman показує, що дослідження використовують різні виміри ідентичності й отримують неоднакові результати. Особиста ідентичність, соціальна ідентичність та ідентичність, пов’язана з конкретною справою Особиста ідентичність описує переживання власної безперервності, життєвих цілей та індивідуальних рис. Соціальна ідентичність пов’язує «я» зі значущим «ми». Ідентичність, вибудувана навколо певної справи, надає громадянській, моральній або політичній меті центрального місця в самоописі. Втрата праці, пережите приниження або суспільна криза можуть одночасно зачіпати кілька рівнів. Їхні психологічні наслідки залежать від стосунків, можливостей підтримки та способів переосмислення пережитого. У систематичному огляді Echelmeyer та співавторів зазначено, що більшість кількісних робіт вивчала соціальну й контекстну ідентичність, а персональні та розвиткові її аспекти представлені значно слабше. Чому сильна належність до групи не дорівнює схильності до насильства Міцні зв’язки з громадою можуть підтримувати взаємодопомогу, довіру й законну громадянську мобілізацію. Сама інтенсивність ототожнення з групою погано характеризує форму майбутньої дії. Важливо, які норми прийняті у спільноті, як вона ставиться до незгоди, чи визнає рівну гідність інших і які способи досягнення мети вважає припустимими. Огляд 75 кількісних досліджень виявив неоднорідність зв’язків звичайної групової ідентифікації з екстремістськими установками, тоді як деякі спеціалізовані конструкти, зокрема злиття ідентичності, мали виразніший зв’язок з відповідними показниками. Що таке групова образа і як вона формується Групова, або колективна, образа — це спосіб осмислення події як несправедливого ставлення до «нас», що поєднує групову належність, оцінку завданої шкоди, почуття приниження, гнів і потребу у визнанні. Образа може стосуватися особисто пережитого випадку, розповідей близьких або колективної пам’яті про історичні події. У соціологічному контексті поняття колективної образи систематизовано в праці Музилова, 2019; у психологічному аналізі його доцільно уточнювати через конкретні вимірювані поняття: сприйняту несправедливість, груповий гнів, колективну віктимізацію та загрозу статусу. Почуття образи не засвідчує автоматично, що подія була вигаданою або перебільшеною. Дискримінація, насильство, втрата прав і публічне приниження можуть бути належно задокументованими фактами. Дослідження має розглядати окремо подію, сприйняту причину, її інтерпретацію та можливу реакцію. Той самий факт може спонукати вимагати справедливого розслідування, об’єднуватися задля захисту прав, звертатися до суду, працювати для відновлення громади або обирати конфронтацію. Метааналіз van Zomeren, Postmes і Spears показав важливість групової ідентичності, почуття несправедливості та очікуваної дієвості для колективної активності загалом. Колективна віктимізація та конкуренція за статус постраждалих Колективна віктимізація описує уявлення про групу як про таку, що зазнала шкоди. Поняття конкурентної віктимізації стосується ситуацій, коли групи змагаються за визнання того, чия історична або теперішня травма тяжча. Таке суперництво може підтримувати напруження, ускладнювати співчуття та переговори, зокрема коли визнання чужого болю помилково сприймається як заперечення власного. Огляд Noor, Shnabel, Halabi та Nadler описує механізми конкурентної віктимізації в затяжних конфліктах і можливі перешкоди для міжгрупового примирення. Визнання постраждалих має ґрунтуватися на фактах, праві та гідності людей. Психологічна робота з конкурентною віктимізацією не передбачає вирівнювання відповідальності сторін, ігнорування агресії чи вимоги пробачення. Її предмет — спосіб, у який сприйняття власної травми впливає на можливість бачити інших як людей та оцінювати допустимі способи захисту. Огляд Noor та співавторів пояснює, як потреби у відновленні дієздатності й морального визнання можуть опинятися в центрі міжгрупових взаємин. Яким чином переживання загрози пов’язується з радикалізацією Наукові моделі описують кілька взаємодійних ланок: людина помічає загрозу значущій групі, надає події причинного пояснення, переживає емоції, обговорює їх у своєму середовищі, засвоює або заперечує певні групові норми й оцінює доступні способи дії. Ця схема є аналітичним описом можливих механізмів, а не універсальною послідовністю стадій. Чинники можуть виникати в різному порядку, відсутніми бувають цілі ланки, а переважна більшість людей не здійснює насильства. Систематичний огляд багаторівневих чинників 2026 року розглядає взаємодію особистісних, групових і суспільних передумов. Приписування відповідальності та колективні емоції Сприйнята несправедливість стає особливо політично значущою, коли шкоду приписують визначеному джерелу, вважають невипадковою і такою, на яку можна колективно відповісти. Гнів може підтримувати протестну діяльність; сором і приниження — пошук визнання; страх — прагнення безпеки та передбачуваності. Кожна з цих емоцій має широкий спектр поведінкових наслідків. У кількісному синтезі van Zomeren та співавторів емоційно забарвлена несправедливість була пов’язана з колективною дією, але досліджувана колективна дія здебільшого не була тотожною терористичному або іншому насильницькому злочину. Емоційне пояснення набуває іншого змісту, коли середовище нав’язує думку, що будь-яка незгода є ворожим нападом, усіх членів іншої групи можна вважати винними, а захист «своїх» дає моральний дозвіл шкодити невинним. Саме нормалізація такої логіки становить предмет вивчення психологічних механізмів виправдання ідеологічного насильства. Для оцінки загрози необхідно розглядати конкретні висловлювання та дії в контексті, а не сам факт обурення або критики. Норми групи, взаємна підтримка і межі допустимого Сім’я, коло друзів, громада та цифрові спільноти можуть бути джерелом стійкості або середовищем, де посилюються категоричні оцінки. Якщо в групі заохочують правову допомогу, обговорення фактів і ненасильницькі способи захисту, сильна спільна ідентичність може підтримувати конструктивну дію. Якщо схвалюють знеособлення противника та погрози, ризик морального виправдання шкоди може зростати. Метааналіз Wolfowicz та співавторів вказує на важливість досвіду й середовища, але не надає підстав виводити небезпечність окремої людини лише з кола спілкування. Наукові моделі, що пояснюють роль ідентичності Модель колективної дії: ідентичність, несправедливість і дієвість Інтегративна модель колективної дії пов’язує участь у громадських кампаніях і протестах із трьома чинниками: ототожненням із групою, переживанням несправедливості та переконанням, що спільні дії можуть дати результат. Метааналіз van Zomeren, Postmes і Spears, 2008 узагальнив 182 ефекти й виявив самостійні зв’язки всіх трьох чинників із колективною активністю. Модель корисна для пояснення того, чому люди організовуються навколо групових потреб, і чому солідарність може бути ресурсом легальної, мирної зміни. Цю модель не варто безпосередньо переносити на тероризм. Між участю в демонстрації, підтримкою бойкоту, висловленням радикальної політичної позиції, виправданням нападів і реальною насильницькою поведінкою існують змістові та методологічні відмінності. Для пояснення насильницького результату потрібні додаткові дані про об’єкт дій, групові норми, моральне виправдання насильства та конкретні обставини. Campbell-огляд 2021 року прямо розділяє досліджувані результати на установки, наміри та поведінку. Пошук значущості: приниження, сенс і запропонований спосіб дії Модель пошуку значущості, розроблена Арі Кругланскі та колегами, розглядає прагнення бути важливим, гідним поваги й спроможним впливати на події як один із мотиваційних складників радикалізації. Пережита втрата статусу, приниження або почуття безсилля можуть посилювати цей мотив; ідеологічні наративи пропонують пояснення ситуації та способи «відновлення» значущості; соціальні зв’язки підтримують обрані переконання. Kruglanski та співавтори, 2014 описують взаємодію мотивації, ідеології та групових процесів. Це теоретична модель із емпіричними підтвердженнями окремих ланок, але без універсальної прогностичної формули. Потреба у значущості властива людям загалом, а визнання можна знаходити в освіті, праці, творчості, волонтерстві, професійній та громадській діяльності. Навіть за сильного переживання приниження насильницький спосіб дії потребує окремого виправдання й соціального підкріплення. Таку обережність підкреслює огляд ідентичності Echelmeyer та співавторів. Злиття ідентичності: коли особисте «я» тісно пов’язане з групою Злиття ідентичності описує особливо сильне відчуття єдності особистого й групового «я», коли доля групи сприймається як безпосередньо власна. Це окремий психологічний конструкт, який не варто плутати зі звичайною гордістю за свою громаду або громадянською самоідентифікацією. Метааналіз Varmann та співавторів узагальнив 90 досліджень із 36 880 учасниками та встановив загалом сильний, але істотно неоднорідний зв’язок злиття ідентичності з крайніми формами прогрупових орієнтацій; вимірювані результати охоплювали різні явища, не всі з яких означали насильство проти інших. У трьох дослідженнях Ozkan, El-Astal і Cakal, 2025 звичайна групова ідентифікація послідовно співвідносилася з мирною прогруповою дією, тоді як злиття ідентичності було сильніше пов’язане з насильницькими варіантами дій у розглянутих контекстах. Водночас футбольний приклад показав позитивні зв’язки злиття також із мирною активністю. Отже, сам показник злиття не встановлює наявності наміру завдати шкоди та не придатний як побутовий тест небезпечності людини. Колективний нарцисизм: залежність групової гідності від зовнішнього визнання Колективний нарцисизм у соціальній психології — це переконання в особливій величі власної групи в поєднанні з відчуттям, що інші належним чином її не визнають. Це дослідницький конструкт групових переконань, а не психіатричний діагноз. У серії п’яти досліджень Golec de Zavala та співавторів, 2009 відповідний показник був пов’язаний із міжгруповою агресивністю; огляд 2020 року систематизував роль загрози образу групи, надмірної чутливості до критики й ворожих інтерпретацій. Особливо важливим є відділення колективного нарцисизму від позитивного ставлення до власної спільноти. Людина може цінувати її мову, досягнення, традиції та право на самовизначення й водночас визнавати права інших. У чотирьох експериментах Golec de Zavala, Cichocka та Iskra-Golec, 2013 зв’язок колективного нарцисизму з відповідною міжгруповою ворожістю посилювався в умовах загрози публічному образу групи. Висновок стосується специфічних групових установок і експериментальних результатів, а не маркування національної чи культурної гордості як патології. У п’яти дослідженнях Golec de Zavala та колег, 2016 груповий нарцисизм був пов’язаний із надмірною чутливістю до сприйнятої образи та схваленням прямих або непрямих форм відплатної ворожості. Дослідники описували, як події, які зазвичай не трактуються як образа, ставали нею в особливому контексті групових очікувань. Йдеться про закономірності на рівні досліджуваних вибірок, а не про спосіб встановити небезпечність конкретного учасника політичної дискусії. Групова пам’ять, історичні травми та відчуття несправедливості Колективна пам’ять надає подіям спільного значення й передає історії страждань, опору та взаємодопомоги. У спільнотах, які пережили масове насильство, пам’ять може підтримувати гідність, правозахисну роботу й запобігання повторенню злочинів. Водночас певні інтерпретації минулого сприяють узагальненню відповідальності на всіх представників іншої групи або зображують будь-який майбутній конфлікт як повторення попереднього. Огляд конкурентної віктимізації Noor та співавторів пояснює психологічну роль боротьби за визнання пережитої шкоди. Науково коректний аналіз історичних травм має розрізняти встановлені злочини, відповідальність конкретних суб’єктів, сучасну небезпеку і психологічні наслідки пам’яті. Прагнення справедливості й покарання винних може реалізовуватися через документування порушень, судочинство, відшкодування, підтримку постраждалих та громадянську участь. Такі дії не є показником насильницької радикалізації. Психологічна проблема виникає там, де пережита шкода використовується для морального дозволу на напади проти людей за самою ознакою належності до іншої групи. Зв’язок із груповими емоціями розглянуто в огляді Noor та співавторів і роботах Golec de Zavala. Рівні аналізу: особистість, група та суспільство Особистий досвід На особистому рівні мають значення пережиті втрати, досвід приниження, відчуття контролю, здатність переносити невизначеність, попередній досвід насильства, взаємини та доступна підтримка. Жоден із цих аспектів окремо не задає траєкторії радикалізації. У систематичному огляді Pandey і Behera, 2026 чинники згруповано за мікро-, мезо- та макрорівнем, що дає підстави розглядати багаторівневі контексти замість одномірних психологічних «профілів». Середовище спілкування На рівні групи важливо, чи зберігає людина кілька незалежних джерел належності та підтримки, чи може без страху висловити сумнів, як обговорюють реальні події та чи виправдовують шкоду стороннім людям. Сильна підтримка друзів або громади здатна зменшувати самотність, але за наявності норм, які романтизують агресію, та сама соціальна близькість може посилювати крайні виправдання. Метааналітичний огляд Wolfowicz та співавторів показує відмінності між чинниками установок, намірів і поведінки, зокрема значення одноліткового середовища для поведінкових результатів. Інституції, конфлікти та громадянські можливості На суспільному рівні слід аналізувати дискримінацію, відчуження від ухвалення рішень, нерівний доступ до захисту прав, суспільну довіру, політичне насильство та можливості ненасильницької участі. Відновлення справедливості, дієві судові процедури та повага до громадянських прав можуть давати груповим вимогам легітимні канали реалізації. Наявні огляди підтримують багаторівневий підхід, проте прямі причинні висновки про ефективність окремих системних змін саме для запобігання тероризму потребують окремих оцінювань: Pandey і Behera, 2026; Wolfowicz та співавтори, 2021. Що реально встановлено емпіричними дослідженнями Найсильніше узагальнення теми дають систематичні огляди. Echelmeyer, Slotboom і Weerman проаналізували 75 кількісних досліджень і зафіксували різницю між окремими конструктами ідентичності; автори наголошують на обмеженій кількості дизайнів, що встановлюють напрям причинного зв’язку. Wolfowicz та співавтори об’єднали 127 досліджень, 206 вибірок і понад 1300 оцінок зв’язків, виявивши переважно невеликі асоціації для багатьох популярних чинників. Такі дані обґрунтовують дослідження групових процесів, але не дають індивідуального передбачення нападу. Метааналіз злиття ідентичності Varmann та співавторів засвідчив відчутні міждослідницькі відмінності; водночас його результати стосуються широкої категорії крайніх прогрупових орієнтацій, до якої входить готовність до самопожертви та інші показники. Дослідження Ozkan та співавторів, 2025 уточнили різницю між мирними й насильницькими формами дії в трьох контекстах, однак їх не можна механічно переносити на всі спільноти або на реальні терористичні злочини. Кореляція, експеримент і причинний висновок Поперечні опитування встановлюють, які явища трапляються разом, але часто не показують, що виникло раніше. Експерименти можуть підтримувати причинний висновок щодо короткострокових змін оцінок чи намірів у контрольованих умовах. Поздовжні дослідження дають змогу краще дослідити часову послідовність. Реальні насильницькі правопорушення рідкісні, неоднорідні й складні для етичного спостереження, тому їх часто замінюють відповідями в анкетах. Огляд Echelmeyer та співавторів і Campbell-огляд Wolfowicz та співавторів вказують на обмеження таких вимірювань. Чому результати різних досліджень розходяться Роботи можуть вивчати різні країни, типи груп, ідеології, вікові вибірки та часові періоди; використовувати несумірні шкали групової загрози або під назвою «радикалізація» вимірювати дуже різні результати. Самозвіти про готовність «захищати групу за будь-яку ціну» не встановлюють наявності наміру атакувати цивільних. Соціальна бажаність відповідей, вибірка та спосіб постановки запитань додатково впливають на оцінки. Тому результати варто читати разом із визначенням результату, дизайном і довірчими інтервалами: Wolfowicz та співавтори; Varmann та співавтори. Як відрізняються групова образа, протест і підтримка насильства Вимога визнання історичної травми, обурення дискримінацією, критика державної політики, національна самоідентифікація, релігійні переконання, активізм і участь у мирних акціях мають самостійний правомірний зміст. Навіть радикальна програма суспільних змін не доводить підтримки нападів на людей. Наукове розрізнення стосується змісту й способів дії: чи проголошується насильство морально дозволеним, чи існує конкретизований намір завдати шкоди та чи відбулися насильницькі дії. Wolfowicz та співавтори аналізують установки, наміри й поведінку окремо. Окреме значення має дегуманізація інших груп — приписування людям меншої людської гідності чи права на захист. Такі оцінки можуть полегшувати моральне виправдання шкоди, але їхній вплив залежить від групових норм, реальних обставин та інших психологічних процесів. Оцінка можливої загрози є спеціалізованою міждисциплінарною роботою; побутові «списки симптомів» або психологічні типажі для цієї мети непридатні. Український контекст: реальна загроза, спільна пам’ять і права людини В Україні аналіз загрози ідентичності необхідно проводити з урахуванням фактичного контексту війни, примусового переміщення, втрат, документованих порушень прав та захисту державності. Реальність загрози безпеці, мові, культурі, близьким і громаді слід оцінювати за доказами, не підміняючи її загальною психологічною моделлю. Громадянська солідарність, захист потерпілих, відновлення справедливості та законна діяльність на підтримку України є самостійними суспільними явищами. Перенесення висновків досліджень інших конфліктів на українські обставини потребує врахування історичного й правового контексту. Систематичні огляди застерігають від універсалізації результатів різнорідних вибірок: Echelmeyer та співавтори; Pandey і Behera. Конституція України гарантує свободу думки, слова, світогляду та віросповідання і визначає правові межі реалізації відповідних свобод. Встановлення кримінальної відповідальності, оцінка конкретних погроз чи належність діяння до терористичних здійснюються в межах чинного права та компетенції відповідних органів. Редакційний психологічний аналіз цієї статті пояснює механізми переживання групової загрози; він не встановлює правової кваліфікації поведінки жодної особи або спільноти. Підлітки, групова належність та обережність профілактики У підлітковому віці належність до ровесників, автономія, пошук визнання й побудова життєвих цілей стають особливо значущими. Переживання несправедливості в школі або мережевій спільноті може викликати сильні емоції та потребу в підтримці. Це закономірні аспекти розвитку; вони не становлять діагнозу й не дозволяють вважати дитину небезпечною. Огляд Echelmeyer та співавторів засвідчує брак досліджень розвитку особистої ідентичності, а ЮНЕСКО наголошує на ролі інклюзивної освіти й захисту прав у профілактичній роботі. Для дорослих, які працюють із підлітками, важливі уважне вислуховування, повага до життєвого досвіду, спільне розрізнення фактів і оцінок, можливість законної громадянської участі, підтримка при дискримінації й захист персональних даних. Розмова про групові образи може бути частиною виховання критичного мислення та ненасильницького розв’язання конфліктів. Необґрунтоване маркування учнів за релігією, мовою, походженням, інтересами чи сильними емоціями створює ризик стигматизації. Рекомендації ЮНЕСКО щодо освіти та профілактики насильницького екстремізму передбачають контекстно чутливий підхід, а не універсальний набір ознак «підозрілої» дитини. Профілактика: робота з умовами, а не з ярликами Профілактична робота має підтримувати доступ до справедливих процедур, можливість бути почутими, соціальні зв’язки й прийнятні форми реагування на образу та небезпеку. Коли людина може описати власну кривду, отримати підтримку і обрати дієвий законний спосіб дії, зменшується потреба розглядати насильство як єдину відповідь. Це обґрунтований напрям профілактики з погляду моделей колективної дії та прав людини, однак ефективність конкретної програми щодо скорочення фактичних нападів треба підтверджувати окремими дослідженнями, яких поки недостатньо: van Zomeren та співавтори; Wolfowicz та співавтори. Визнання шкоди та доступні ненасильницькі способи відповіді Корисна розмова починається з конкретики: що сталося, хто постраждав, які факти перевірені, яку допомогу й правові засоби можна використати. Визнання пережитого болю не вимагає схвалювати колективну помсту. Доречними можуть бути психологічна підтримка після травми, правова допомога, незалежне документування порушень, діалог за безпечних умов, відновлення доступу до освіти та участь у суспільно корисних справах. У контексті затяжних конфліктів Noor та співавтори описують значення визнання та відновлення дієздатності для зменшення конкурентної віктимізації. Множинна належність та здатність бачити інших як окремих людей Людина може водночас бути членом родини, професійної спільноти, громади, культурної групи й політичного об’єднання. Підтримка багатьох соціальних зв’язків створює додаткові джерела сенсу та можливості допомоги. Здатність відокремлювати відповідальність конкретної людини від її групової належності підтримує правовий і моральний аналіз. У систематичному огляді Echelmeyer та співавторів наведено попередні дані про можливий захисний зв’язок ширшої спільної ідентичності з окремими екстремістськими показниками; узагальнювати це як гарантований ефект програми було б передчасно. Медіаграмотність, групові наративи та межі доказів Медіаграмотність у цій сфері охоплює встановлення джерела повідомлення, перевірку тверджень про нібито колективну провину, розрізнення підтвердженої загрози й неперевірених звинувачень, а також усвідомлення того, як повторювані повідомлення посилюють груповий гнів. Це загальні навички безпечного користування інформацією. Докази того, що окремі інформаційні кампанії або «контрнаративи» надійно зменшують реальне насильство, обмежені; результати щодо короткочасних установок не є доказом поведінкового ефекту. ЮНЕСКО розглядає освіту як один зі складників ширшої профілактики. Як діяти, коли групова образа стає джерелом конфлікту У родині, школі, робочому колективі або громадській організації доречно встановлювати безпечні умови розмови, розбирати конкретні події, визнавати переживання без підтримки ворожнечі до всіх представників іншої групи та пропонувати доступні правові й соціальні способи реагування. У ситуаціях безпосередніх погроз пріоритет має захист людей і звернення до компетентних служб, а не самостійне «психологічне розслідування». Оцінювання конкретної загрози насильства потребує підготовлених фахівців, контекстних доказів і міжвідомчої взаємодії. Campbell-огляд застерігає від перенесення статистичних чинників у побутові індивідуальні прогнози. Практичне правило для близьких і педагогів: говорити про зміст висловлювань та конкретні дії, зважати на безпеку, не робити висновків за етнічністю, релігією, політичними поглядами, психічним станом або самою належністю до певної групи. Якщо існує реальна негайна небезпека, належить користуватися встановленими каналами екстреної допомоги та захисту. Для конфліктів, які не містять безпосередньої загрози, корисні спільне з’ясування фактів, підтримка, звернення до компетентних дорослих чи інституцій і побудова безпечних ненасильницьких способів дії. Це редакційне узагальнення правозахисних і профілактичних принципів ЮНЕСКО. Поширені запитання Чи завжди загроза ідентичності спричиняє радикалізацію? Ні. Загроза може посилювати солідарність, прагнення захищати права, громадську участь або пошук підтримки. У дослідженнях насильницької радикалізації важливі додаткові умови, зокрема виправдання шкоди й групові норми. Навіть статистично встановлений зв’язок не визначає індивідуальної траєкторії. Echelmeyer та співавтори. Чим колективна образа відрізняється від особистої образи? Особиста образа переважно стосується ставлення до конкретної людини. Колективна пов’язана з переживанням того, що зачепили «нас» — спільноту, з якою людина себе ототожнює. Вона може існувати й без безпосереднього особистого досвіду події через пам’ять, розповіді та відчуття спільної належності. Музилов, 2019; Noor та співавтори, 2012. Чи означає сильна національна або релігійна ідентичність екстремізм? Сильна національна, культурна чи релігійна ідентичність сама по собі не означає підтримки насильства. Дослідження розрізняють звичайну групову ідентифікацію, злиття ідентичності та специфічні переконання про вищість своєї групи; їхній зв’язок з установками й поведінкою відрізняється. Echelmeyer та співавтори; Ozkan та співавтори. Чи може груповий гнів підтримувати мирні зміни? Так. Гнів через пережиту несправедливість може спонукати до законного протесту, самоорганізації, допомоги постраждалим і вимог реформ. Колективна дія охоплює широкий спектр ненасильницьких форм. Її психологічні передумови описані в метааналізі van Zomeren та співавторів. Чому колективний нарцисизм і любов до власної групи — різні поняття? Любов до спільноти може ґрунтуватися на реальних зв’язках, турботі та повазі до людей. Колективний нарцисизм — окремий дослідницький конструкт, пов’язаний з очікуванням особливого зовнішнього визнання й чутливістю до загроз образу групи. Golec de Zavala та співавтори, 2009; огляд 2020 року. Чи можна за груповою образою передбачити насильницький напад? Ні. Групова образа не є придатним індивідуальним прогностичним тестом. Реальні напади мають складні й різнорідні передумови; шкали досліджень часто вимірюють установки або заявлені наміри, а не майбутні вчинки. За наявності конкретної загрози необхідна професійна оцінка фактичних обставин. Wolfowicz та співавтори. Що підтримує безпечну відповідь на пережиту групову несправедливість? Надійне визнання фактів, доступ до правової допомоги, психологічна й соціальна підтримка, можливість ненасильницького захисту прав та повага до гідності людей. Профілактичні підходи мають враховувати контекст і оцінювати реальні результати, не обмежуючись зміною відповідей в опитуваннях. ЮНЕСКО; Wolfowicz та співавтори. Висновок Загроза груповій ідентичності та колективна образа допомагають пояснити, чому пережиті втрати, приниження або несправедливість можуть ставати значущими для цілого колективу. Подальший напрям залежить від соціальних норм, доступу до справедливості, способів осмислення відповідальності, взаємної підтримки й того, які форми дії вважаються допустимими. Наукові огляди підтверджують значення окремих ідентифікаційних процесів для екстремістських установок і намірів, водночас демонструють неоднорідність вибірок і межі прогнозування поведінки. Профілактика має ґрунтуватися на правах людини, визнанні фактичної шкоди, соціальній підтримці та ненасильницьких шляхах захисту: Echelmeyer та співавтори; Wolfowicz та співавтори. Пов’язані статті Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель Належність і групова ідентичність в екстремістських рухах Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Втрата значущості і пошук сенсу в шляхах радикалізації Самотність і соціальна ізоляція в траєкторіях радикалізації Джерела Echelmeyer, L., Slotboom, A.-M., & Weerman, F. (2023, онлайн; 2026, том 49). The Putative Effect of Identity on Extremist Radicalization: A Systematic Review of Quantitative Studies. Studies in Conflict & Terrorism. DOI. Golec de Zavala, A., Cichocka, A., Eidelson, R., & Jayawickreme, N. (2009). Collective narcissism and its social consequences. Journal of Personality and Social Psychology. DOI. Golec de Zavala, A., Cichocka, A., & Iskra-Golec, I. (2013). Collective narcissism moderates the effect of in-group image threat on intergroup hostility. Journal of Personality and Social Psychology. DOI. Golec de Zavala, A., Peker, M., Guerra, R., & Baran, T. (2016). Collective Narcissism Predicts Hypersensitivity to In-group Insult and Direct and Indirect Retaliatory Intergroup Hostility. European Journal of Personality. DOI. Golec de Zavala, A., & Lantos, D. (2020). Collective Narcissism and Its Social Consequences: The Bad and the Ugly. Current Directions in Psychological Science. DOI. Kruglanski, A. W., et al. (2014). The Psychology of Radicalization and Deradicalization: How Significance Quest Impacts Violent Extremism. Political Psychology. DOI. Kukharuk, O. (2021). Протиставлення «ми» — «вони» у міжгруповій взаємодії: тлумачення, загрози, можливості прогнозування соціальної поведінки. Проблеми політичної психології. DOI. Muzylov, O. (2019). Колективна образа: до питання визначення феномену. Соціологічні студії. DOI. Noor, M., Shnabel, N., Halabi, S., & Nadler, A. (2012). When Suffering Begets Suffering: The Psychology of Competitive Victimhood Between Adversarial Groups in Violent Conflicts. Personality and Social Psychology Review. DOI. Ozkan, Z., El-Astal, S., & Cakal, H. (2025). Paths to peaceful and violent action: Identity fusion and group identification. British Journal of Social Psychology. DOI. Pandey, R., & Behera, S. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law. DOI. UNESCO. (2017). Preventing Violent Extremism Through Education: A Guide for Policy-Makers. DOI. van Zomeren, M., Postmes, T., & Spears, R. (2008). Toward an Integrative Social Identity Model of Collective Action: A Quantitative Research Synthesis of Three Socio-Psychological Perspectives. Psychological Bulletin. DOI. Varmann, A. H., Kruse, L., Bierwiaczonek, K., Gómez, Á., Vázquez, A., & Kunst, J. R. (2024). How identity fusion predicts extreme pro-group orientations: A meta-analysis. European Review of Social Psychology. DOI. Verkhovna Rada Ukrainy — Верховна Рада України. (1996, чинна редакція). Конституція України. Офіційний текст. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews. DOI.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Освіта для критичного мислення може допомагати запобігати екстремістському насильству, коли навчає перевіряти інформацію, розпізнавати маніпуляції, обговорювати складні питання без дегуманізації та розв’язувати конфлікти ненасильницькими способами. Її профілактичний потенціал формується разом із відчуттям належності до шкільної спільноти, довірою до дорослих, повагою до прав людини та можливістю безпечно висловлювати незгоду. ЮНЕСКО розглядає таку освіту як частину ширшої профілактики насильницького екстремізму. Наукові результати водночас потребують точного прочитання. Досить добре досліджено, як навчання впливає на навички оцінювання джерел, виявлення неправдивих повідомлень і критичне судження. Значно менше якісних досліджень прямо перевіряють, чи зменшується після освітніх програм фактична участь у насильстві. Метааналізи Abrami та співавторів і Cho та співавторів стосуються насамперед навчальних і медіаінформаційних результатів; вони самі собою не доводять скорочення терористичних нападів. Ця стаття пояснює, які психологічні механізми можуть поєднувати критичне мислення з профілактикою насильства, що підтверджують дослідження, як побудувати етично безпечну освітню практику та за якими результатами її оцінювати. Питання шкільної організації профілактики загалом і методів індивідуального оцінювання загроз належать до окремих освітніх та професійних завдань. Що означає критичне мислення в профілактиці насильства Критичне мислення — це здатність формулювати запитання, з’ясовувати підстави тверджень, аналізувати аргументи, оцінювати надійність джерел, враховувати альтернативні пояснення й переглядати власні висновки, коли з’являються вагомі докази. Воно поєднує пізнавальні вміння з готовністю використовувати їх у ситуаціях, коли інформація суперечить звичним поглядам. У метааналізі освітніх стратегій Abrami та співавторів критичне мислення розглядається як навчальна компетентність, яку можна цілеспрямовано розвивати. У контексті екстремістського насильства це означає роботу з твердженнями, що виправдовують заподіяння шкоди людям, закликають сприймати цілі групи як загрозу, приписують складним подіям єдине таємне пояснення або вимагають безумовної слухняності. Учень навчається ставити питання про достовірність такого повідомлення, його причинну логіку, приховані припущення та моральні наслідки. Водночас критично аналізуються й повідомлення державних установ, медіа, авторитетів та власної спільноти; інакше навчання перетворюється на вправу з підтвердження наперед визначеної позиції. Освітня профілактика спрямована на збереження здатності діяти без насильства, поважати гідність інших людей і розпізнавати маніпулятивні заклики. Вона сумісна з різноманітністю політичних позицій, релігійних переконань, культурних ідентичностей та мирною громадянською активністю. Огляд Borum наголошує, що радикальні погляди не можна автоматично ототожнювати з участю в тероризмі, а шляхи переходу до насильства неоднакові. Які явища потрібно розрізняти Політична незгода, протест, критика влади, релігійна практика, пошук власної ідентичності та інтерес до суперечливих тем становлять звичайні форми суспільного життя. Підтримка насильства — окрема позиція, намір завдати шкоди — окреме питання, а вчинене насильство — поведінковий факт. Саме останні рівні потребують специфічних процедур безпеки й правової оцінки. Психологічне дослідження розрізняє ідеологічні переконання та поведінкову участь у насильстві, що докладно показано в оглядах Borum. Поширення неправдивого повідомлення також не тотожне радикалізації. Людина може помилятися, довіряти знайомому джерелу чи не мати достатнього досвіду перевірки фактів, зберігаючи відданість ненасильницьким принципам. І навпаки, прихильник насильства може вміло оцінювати дані, але свідомо приймати моральне виправдання заподіяння шкоди. Тому програма, яка навчає перевіряти факти, розв’язує важливе пізнавальне завдання, проте для профілактики насильства її необхідно поєднувати з етичним міркуванням, емпатією, практиками діалогу та безпечним шкільним середовищем. Чому освіта може впливати на стійкість до насильницьких закликів Оцінювання доказів і причинних пояснень Пропагандистські повідомлення нерідко використовують вибіркові приклади, бездоказові узагальнення, фальшиві причинні зв’язки й емоційно насичені образи. Навчання перевірки першоджерела, відокремлення факту від тлумачення, порівняння незалежних свідчень і виявлення невиправданого узагальнення послаблює частину таких впливів. Систематичний огляд Rau і Premo проаналізував 107 статей щодо освітніх підходів до дезінформації й засвідчив різноманітність методів та проблем вимірювання. Застосування цієї навички до складного конфлікту потребує розгляду кількох рівнів причин: історичних обставин, політичних рішень, соціальних структур, індивідуальних дій та якості доступних даних. Таке пояснення дає змогу побачити, як спрощені історії про «єдиного винуватця» можуть маніпулювати емоціями. Воно не вимагає відмови від моральної оцінки насильства або від чіткої позиції щодо порушень прав людини. Розпізнавання емоційної маніпуляції Повідомлення, яке викликає гнів, страх чи приниження, заслуговує на уважну перевірку саме тому, що сильне переживання здатне прискорювати висновок. Освітня вправа може передбачати запитання: «Яку емоцію викликає цей текст?», «Хто й що саме в ньому стверджує?», «Які факти доступні для незалежної перевірки?», «Які дії пропонують і чи не шкодять вони людям?». Це спосіб сповільнити судження та перевести реакцію в осмислену дію, а не пригнічувати почуття. Психологічна цінність такого підходу полягає також у можливості назвати власне переживання без сорому. Злість на несправедливість може спонукати до мирного захисту прав; педагогічна робота допомагає вибудувати ненасильницькі форми відповідальності й участі. ЮНЕСКО пов’язує освітню профілактику із безпечним діалогом, правами людини та громадянською участю. Діалог, перспективи інших і моральне міркування Здатність зрозуміти позицію іншої людини не потребує згоди з нею. У класі вона означає вміння точно відтворити аргумент співрозмовника, сформулювати власне заперечення та обговорити наслідки запропонованих дій для різних людей. На рівні профілактичної логіки це допомагає чинити опір дегуманізації, колективному звинуваченню й уявленню, що суперечність виправдовує насильство. Посібник ЮНЕСКО для вчителів рекомендує створювати середовище для поважних розмов про суперечливі питання. Учитель має розділяти оцінювання аргументу і ставлення до учня. Помилкова теза може бути предметом ретельного аналізу; гідність її автора зберігається. Така педагогічна позиція робить безпечним перегляд думки, тому учням не доводиться захищати попередню відповідь через страх публічного приниження. Належність до спільноти й досвід справедливого ставлення Критичне мислення краще працює там, де дитина має право ставити запитання та може отримати допомогу. Приниження, вибіркове покарання й дискримінація руйнують довіру та знижують готовність звертатися до дорослих. Метааналіз Duindam, van Loon і Lösel, присвячений захисним чинникам у молоді, виявив зв’язки між низкою характеристик позитивного розвитку та нижчими показниками екстремізму чи насильницької радикалізації, але наголосив на потребі подальших поздовжніх досліджень. Практичний висновок полягає у розвитку інклюзивного освітнього середовища, доброзичливих стосунків, доступних способів участі, довірчих контактів із педагогами й психологічної підтримки. Це розширює можливості ранньої допомоги незалежно від того, які погляди висловлює дитина. Детальніше концепцію захисних чинників розкрито в матеріалі «Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму». Що насправді показують дослідження ефективності Критичне мислення можна навчати цілеспрямовано Метааналіз Abrami та співавторів узагальнив 341 розмір ефекту з квазіекспериментальних та експериментальних досліджень викладання критичного мислення. Середній ефект становив приблизно 0,30 за шкалою стандартизованих відмінностей. Такі результати підтверджують можливість розвитку відповідних компетентностей, зокрема завдяки цілеспрямованому навчанню, обговоренню та підтримці вчителя. Вони стосуються вимірюваних навчальних результатів, а не встановленої зміни насильницької поведінки. Ефект освітньої програми залежить від завдань, інтенсивності, підготовки викладача, початкових навичок учнів і способу перевірки. Коротка лекція про логічні помилки та багатомісячна практика аналізу суперечливих матеріалів — різні втручання; порівняння їхніх результатів без урахування змісту й умов створює хибну видимість універсального рецепта. Медіаграмотність поліпшує роботу з інформацією Метааналіз Cho, Carpenter і Li, опублікований у 2025 році, охопив 160 медіаосвітніх втручань за сорокарічний період. Позитивні ефекти були помітні насамперед для знань та інших інформаційних показників; для поведінкових результатів висновки були менш однозначними. Автори також виявили відмінності між очним і дистанційним навчанням та між різними темами. Це сильна підстава викладати медіаграмотність і одночасно застереження проти автоматичного перенесення результатів на рідкісні випадки екстремістського насильства. Окремий метааналіз Lu та співавторів об’єднав 33 незалежні дослідження, що охопили понад 36 тисяч учасників, і виявив середній позитивний ефект втручань на здатність оцінювати достовірність неправдивих новин. Результат характеризує конкретну навичку — оцінювання повідомлень — і не доводить, що ті самі учасники рідше підтримуватимуть або вчинятимуть політичне насильство. Попередження про маніпулятивні прийоми Один із підходів медіаосвіти полягає в попередньому ознайомленні з типовими способами маніпуляції та безпечному тренуванні їх розпізнавання. Метааналіз Simchon та співавторів повторно проаналізував 33 експерименти за участю понад 37 тисяч осіб і знайшов поліпшення здатності розрізняти достовірні та недостовірні повідомлення. Водночас ця лінія досліджень зосереджена на інформаційній стійкості, а не на прямих показниках насильницької радикалізації. Освітня програма може навчати розпізнавати фальшиву дилему, поширення страху, узагальнення щодо цілої групи, підміну причинного зв’язку часовою послідовністю та вибіркову подачу доказів. Варто використовувати нейтральні, вікововідповідні приклади без відтворення реальних пропагандистських матеріалів або насильницьких зображень. Метою є перенесення навички на нові повідомлення, а не механічне запам’ятовування списку «небезпечних» слів. Доказів щодо запобігання насильству значно менше Систематичний огляд оцінювань програм протидії насильницькому екстремізму охопив 74 оцінювання програм різних рівнів профілактики за 2001–2020 роки. Лише частина досліджень засвідчила повне досягнення програмних цілей; чимало показали обмежені результати, а деякі — несприятливі наслідки, зокрема стигматизацію та відчуження. Порівняння програм ускладнювали різні вибірки, тривалість, зміст та критерії успіху. Більшість освітніх досліджень вимірює знання, ставлення, навички перевірки фактів, соціальну довіру чи намір діяти. Фактичне насильство є рідкісним і складним для надійного експериментального вимірювання результатом, тому висновок «учні краще розпізнають маніпуляцію» потрібно відділяти від висновку «програма запобігла конкретному нападу». Відповідальна редакційна оцінка визнає перспективність механізму, підтверджені ближчі результати та обмеженість доказів кінцевого безпекового ефекту. Освітні підходи, що мають обґрунтування Систематична перевірка тверджень Навчання починається зі звички відокремлювати факт, оцінку, припущення та заклик до дії. Учні обирають нейтральне суспільне твердження, шукають його першоджерело, перевіряють час і контекст повідомлення, знаходять незалежні підтвердження та пояснюють, чому одні матеріали мають більшу доказову вагу, ніж інші. Огляд Rau і Premo підтримує розвиток конкретних стратегій протидії неправдивій інформації та підкреслює необхідність перевіряти перенесення результату за межі одного навчального завдання. Важливо оцінювати сам спосіб міркування. Якщо учень правильно назвав заздалегідь обраний учителем висновок, але не зміг пояснити, на яких фактах його заснував, досягнення ще не свідчить про сформовану навичку. Навпаки, коректне уточнення або чесне визнання недостатності даних може бути ознакою якісного мислення. Обговорення суперечливих питань із правилами поваги Учні потребують досвіду відкритої розмови про ідентичність, справедливість, конфлікти, історію, безпеку та права людини. До обговорення встановлюють зрозумілі правила: кожен може висловити аргумент і поставити запитання; образи, погрози, колективне звинувачення та схвалення насильства мають чітку межу; учасники можуть відмовитися від особистих одкровень. Це відповідає принципам посібника ЮНЕСКО для вчителів. Педагог модерує зміст, просить обґрунтувати причинні твердження, розділяє факти й припущення, захищає учнів від персональних нападів. За напруження обговорення доцільно перейти до менш персоналізованого прикладу або надати підтримку. Історичні та сучасні конфлікти в Україні мають реальний травматичний вимір, тому навчальний діалог не повинен примушувати дітей виправдовувати насильство, якого вони або їхні родини зазнали. Громадянська участь і ненасильницьке розв’язання проблем Критичне мислення набуває практичного сенсу, коли молода людина бачить законні шляхи впливу на рішення: учнівське самоврядування, волонтерство, публічне обговорення, звернення, правозахисні ініціативи, взаємодопомогу. Освітні вправи можуть моделювати способи обґрунтування вимог, пошуку союзників і розв’язання конфлікту без примусу. Підхід ЮНЕСКО поєднує профілактику з громадянською освітою, інклюзією та повагою до гідності. Успішна програма створює досвід дієвості: учасник має можливість поставити запитання, отримати змістовну відповідь і побачити наслідки власної мирної участі. Такий досвід підтримує демократичні практики та зміцнює довіру до врегулювання суперечностей без насильства. Він є цінним освітнім результатом незалежно від того, чи відомий індивідуальний ризик радикалізації. Медіаосвіта в цифровому середовищі Цифрові платформи створюють умови швидкого поширення емоційних повідомлень, але саме користування ними не встановлює ризику насильства. Освіта має пояснювати, як працюють добір інформації, рекомендаційні системи, взаємодія з джерелами, повторення повідомлень і групові обговорення. Також важливо навчати оцінювати синтетичні зображення, сумнівні відео, анонімні твердження та контент, який подано без первісного контексту. Обмеження освітніх результатів у цифровому середовищі описує метааналіз Cho та співавторів. Вплив онлайн-середовища на насильницьку радикалізацію має окрему доказову та методологічну історію. Вона розглянута в нашій статті «Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази». Для освітньої практики важливо не змішувати в одне явище дезінформацію, алгоритмічну видимість, групову належність, вербування та рішення вчинити насильство. Вікові особливості та захист неповнолітніх Молодший шкільний вік потребує зрозумілих прикладів правдивих і вигаданих тверджень, правил безпечного спілкування, вміння ставити запитання та звертатися по допомогу. У середніх класах можна поглиблювати аналіз джерел, пояснення емоційного впливу й складні ситуації групового тиску. Старшокласники здатні працювати з історичними конфліктами, суперечливими аргументами, громадянськими правами й етикою політичного насильства. Рекомендації ЮНЕСКО адресовані педагогам різних рівнів шкільної освіти й наголошують на відповідності дискусій вікові та контексту. Підліткова зацікавленість провокаційними ідеями, пошук належності, емоційні коливання або недовіра до авторитетів самі по собі не засвідчують наміру завдати шкоди. Систематичний огляд Byrne та співавторів показує, що дослідження конспірологічних переконань у підлітків залишаються обмеженими; з таких даних не можна створювати індивідуальну «шкалу небезпечності». Профілактична освіта має бути доступною всім, а особиста підтримка — визначатися конкретними потребами дитини. Працюючи з цифровими матеріалами, слід мінімізувати збір персональних даних, не просити учнів демонструвати особисті листування чи історію переглядів, не створювати списків «підозрілих» осіб і не обговорювати припущення про дитину перед класом. Якщо виникає конкретна загроза безпеці, учитель діє за правилами захисту дітей та відповідними службовими процедурами; освітній урок не замінює професійну оцінку загрози. Український освітній контекст Державний стандарт базової середньої освіти прямо передбачає наскрізні вміння критично й системно мислити, логічно обґрунтовувати позицію, оцінювати ризики, розв’язувати проблеми та конструктивно керувати емоціями. Його нормативною основою є постанова Кабінету Міністрів України № 898. Це підтверджує місце критичного мислення в українській освіті; сам державний стандарт не є дослідженням ефективності програм запобігання екстремістському насильству. Українське освітнє середовище працює в умовах війни, вимушеного переміщення, пережитих втрат, інформаційних атак і порушення повсякденної безпеки. Тому заняття мають підтримувати психологічну чутливість, враховувати власний досвід учнів і не створювати ситуації повторного переживання травми. Освіта для критичного мислення може пояснювати пропаганду, способи маніпуляції та механізми виправдання насильства без морального зрівнювання агресії із захистом від неї. Це редакційний принцип, який узгоджує освіту з правами людини й реальним українським контекстом. Для практичного навчання роботі з медіаповідомленнями можна використовувати українські освітні матеріали авторитетних установ. Наприклад, навчальний посібник ОБСЄ з медіаграмотності 2025 року містить вправи з перевірки фактів, аналізу маніпуляцій та оцінювання джерел. Його існування засвідчує доступність навчальних ресурсів, а не доведену ефективність цієї конкретної програми щодо запобігання насильству. Система захисту дітей у закладах освіти має застосовувати чинні процедури реагування на насильство та булінг. Офіційне роз’яснення Служби освітнього омбудсмена від 12 серпня 2026 року описує оновлені правила й взаємозв’язок документів щодо захисту дітей. Звернення до цих процедур обґрунтовується конкретними фактами загрози або насильства, а не припущеннями на підставі політичної чи релігійної ідентичності учня. Як педагогам побудувати програму без стигматизації Визначити освітній результат до початку навчання Спочатку формулюють вимірювані цілі: учні вміють називати першоджерело, розрізняти твердження і докази, помічати дегуманізувальне узагальнення, підтримувати поважний діалог та знаходити ненасильницькі способи дії. Кожна ціль має відповідати конкретному завданню й способу перевірки. Формула «після уроку ризик тероризму знизився» неприйнятна без надійних даних про відповідний поведінковий результат. Планування доцільно починати з потреб конкретної спільноти: рівня медіаграмотності, досвіду дискусії, мовної доступності, психологічної безпеки й ресурсів учителів. Профілактичний підхід поширюється на всіх учнів і не вимагає відбору за етнічністю, світоглядом або станом здоров’я. Така універсальна рамка зменшує ризик стигматизації, на який звертають увагу огляди програм протидії насильницькому екстремізму. Підготувати вчителів і правила підтримки Учитель потребує педагогічних навичок модерації гострих дискусій, роботи з помилковими твердженнями, розпізнавання власних упереджень і дбайливого реагування на сильні емоції. Корисно заздалегідь узгодити механізм залучення шкільного психолога, адміністрації, батьків та компетентних служб у разі реально визначеної небезпеки. Посібник ЮНЕСКО для вчителів розглядає підготовку педагогів і безпечний простір для обговорень як ключові умови навчання. Педагогічна допомога спрямована на розуміння й підтримку учнів. Якщо дитина поділяє категоричне чи провокаційне судження, корисно з’ясувати його значення, запропонувати перевірити докази, зберегти канал довірчого спілкування. Коли з’являється конкретна погроза фізичного насильства або достовірна інформація про підготовку шкоди, пріоритетом стає захист людей і виконання визначених законом процедур. Призначати учневі ярлик або самостійно застосовувати спеціалізовані інструменти оцінки терористичного ризику за висловлюванням на уроці не можна. Створити навчальний цикл, а не разову кампанію Послідовна програма може пов’язувати аналіз інформації з історією, громадянською освітою, мовою, цифровими технологіями та психологічною культурою спілкування. Учні спершу вчаться обґрунтовувати висновок на нейтральному матеріалі, потім застосовують уміння до складніших суспільних питань, а завершують створенням власного аргументованого пояснення чи мирного громадянського проєкту. Регулярний зворотний зв’язок важливіший за запам’ятовування окремих визначень. Метааналіз викладання критичного мислення підтверджує цінність цілеспрямованого навчання, а огляд освітніх втручань проти дезінформації демонструє важливість добору методів відповідно до когнітивного результату. Тому комбінування вправ має спиратися на педагогічну логіку й постійну оцінку, а не на обіцянку універсальної профілактичної технології. Як оцінювати результативність програми Насамперед потрібно розділити чотири групи результатів. Першу становлять засвоєні знання: розуміння понять, принципів перевірки фактів і ненасильницького врегулювання. Другу — навички: здатність на новому матеріалі знаходити незалежні джерела, розрізняти твердження й висновки, виявляти маніпулятивне узагальнення. Третю — ставлення й соціальні практики: відкритість до діалогу, шкільна довіра, оцінка дегуманізації, готовність звертатися по допомогу. Четверта група — поведінкові й безпекові події, які потребують окремого, набагато складнішого дизайну дослідження. Щоб визначити, чи спрацювало навчання, використовують перевірку навичок до й після програми, порівняння з відповідною групою, завдання на нових прикладах і, за можливості, відкладене оцінювання. Варто фіксувати також небажані наслідки: зростання страху, стигматизацію, недовіру до вчителів, скарги на порушення конфіденційності та втрату відчуття належності. Систематичний огляд програм профілактики показує, чому оцінка ризиків і побічних ефектів має бути частиною самого втручання. Знання терміна «радикалізація» і готовність відтворити правильну відповідь на тесті — слабкі замінники поведінкової безпеки. Навіть за позитивних результатів короткострокових тестів необхідно враховувати добір учасників, ефект очікування, вплив учителя, різницю між заявленими й реальними діями та довготривалість результату. Причинні твердження про запобігання насильству потребують належних порівняльних досліджень і прозорої методології. Яких помилок варто уникати Перша поширена помилка — трактувати критичне мислення як навчання погоджуватися з авторитетом. У такому разі учні засвоюють сигнал про «правильну думку» і не тренують доказове міркування. Друга — використовувати шокові зображення насильства або реальну екстремістську пропаганду як основний навчальний матеріал; це може завдати шкоди, особливо дітям із травматичним досвідом. Третя — пояснювати ризик насильства через належність до певної релігійної, етнічної чи політичної групи. Такий підхід погіршує довіру й суперечить профілактичній логіці прав людини. Четверта помилка — підміняти системні причини індивідуальним «дефіцитом мислення». На радикалізацію впливають групові зв’язки, пережита несправедливість, життєві події, соціальний контекст, доступні можливості та різні види особистої мотивації. Borum пояснює різноманітність траєкторій, а сучасний огляд захисних чинників підтримує ширший погляд на розвиток молодої людини. Освіта є однією складовою системи профілактики, яка включає соціальний захист, підтримку сім’ї, справедливі інституції та доступну допомогу. П’ята помилка — робити висновки про окрему дитину за набором непрямих ознак. Жорстка риторика, цікавість до історичних конфліктів, захоплення мережевими субкультурами або різка зміна стилю не дають надійного прогнозу вчинення нападу. За конкретної погрози слід оцінювати фактичну ситуацію, забезпечувати безпеку й залучати належних фахівців. Про групові механізми, які іноді впливають на обговорення, окремо розповідає матеріал «Групова поляризація». Що можуть робити батьки та молодіжні наставники Дорослим варто підтримувати звичку спільно перевіряти інформацію, обговорювати джерела і визнавати власні помилки. Коли підліток приносить тривожне повідомлення, корисно запитати, де він його побачив, які докази наводить автор, що в тексті викликає сильні емоції та які інші пояснення можливі. Довіра формується через уважну розмову, послідовність і повагу до самостійного мислення. ЮНЕСКО підкреслює значення спільних зусиль освітян і ширшої спільноти. Коли підліток розповідає про дискримінацію, самотність, цькування чи несправедливість, першочерговою є підтримка його реальних потреб. Конфіденційність і передбачувані правила допомоги створюють кращі умови для звернення по допомогу. За ознак конкретної небезпеки потрібно діяти відповідно до місцевих процедур безпеки та захисту дітей, а за безпосередньої загрози життю — звертатися до екстрених служб. Така реакція ґрунтується на діях і обставинах, а не на світогляді підлітка. Поширені запитання Чи може курс критичного мислення самостійно зупинити радикалізацію? Дослідження не підтверджують універсального профілактичного ефекту одного курсу. Освітні втручання можуть поліпшувати навички оцінювання інформації, однак насильницькі дії пов’язані з багатьма обставинами та різними траєкторіями. Метааналіз медіаграмотності і систематичний огляд програм профілактики стосуються різних кінцевих показників, тому їх не слід змішувати. Чи потрібно учням показувати справжні матеріали екстремістських організацій? Для навчання навичок перевірки інформації достатньо безпечних, адаптованих до віку прикладів. Використання шокових матеріалів, просування пропаганди або вимога до учнів відтворювати насильницькі заклики не є необхідною умовою розвитку критичного мислення. Посібник ЮНЕСКО надає рамку поважного й безпечного обговорення складних питань. Чи означає віра в теорію змови, що підліток схильний до насильства? Ні. Конспірологічні переконання, недовіра до інформації та підтримка насильства є різними явищами. Систематичний огляд Byrne та співавторів охопив лише невелику кількість досліджень підліткових конспірологічних переконань і не дає підстав прогнозувати насильницьку поведінку конкретної людини. Чи варто робити окремі уроки для «груп ризику»? Універсальні навички критичного мислення, медіаграмотності та ненасильницького діалогу корисні широкому колу дітей. Адресна підтримка має ґрунтуватися на конкретних труднощах і потребах, а питання індивідуальної загрози — розглядатися підготовленими фахівцями із дотриманням прав дитини. Огляд оцінювань профілактичних програм застерігає щодо можливих наслідків стигматизації та відчуження. Як зрозуміти, що навчання справді допомагає? Потрібно перевіряти конкретні результати: чи учні розпізнають сумнівні причинні твердження, чи вміють знаходити незалежні джерела, чи можуть аргументовано обговорювати складні питання й відокремлювати факти від оцінок. Бажано використовувати завдання на нових матеріалах і повторну оцінку через певний час. Зниження фактичного насильства є окремим, набагато складнішим критерієм і не встановлюється результатами звичайного навчального тесту. Висновки Освіта для критичного мислення має обґрунтовану роль у ширшій профілактиці екстремістського насильства: вона розвиває звичку перевіряти інформацію, обговорювати розбіжності з повагою, розпізнавати дегуманізацію та шукати ненасильницькі шляхи дії. Найпереконливіші емпіричні дані стосуються когнітивних і медіаосвітніх результатів. Прямі докази запобігання насильницьким діям залишаються обмеженими й залежать від змісту програми та якості оцінювання. Для української освіти перспективна модель поєднує критичне й системне мислення, громадянську компетентність, психологічно безпечний діалог, захист прав дітей, медіаграмотність і справедливі правила допомоги. Її якість визначають практичні навички учнів, довіра та безпека шкільного середовища, а також чесне оцінювання досягнутих результатів і небажаних наслідків. Пов’язані статті Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи Профілактика насильницької радикалізації у школі Громадські програми профілактики насильницького екстремізму Джерела Abrami, P. C., Bernard, R. M., Borokhovski, E., Waddington, D. I., Wade, C. A., & Persson, T. (2015). Strategies for teaching students to think critically: A meta-analysis. Review of Educational Research, 85(2), 275–314. DOI. Borum, R. (2011a). Radicalization into violent extremism I: A review of social science theories. Journal of Strategic Security, 4(4), 7–36. DOI. Borum, R. (2011b). Radicalization into violent extremism II: A review of conceptual models and empirical research. Journal of Strategic Security, 4(4), 37–62. DOI. Byrne, A., Martin, D., Jones, C., Galbraith, N., & Mercer, T. (2024). Conspiracy theory beliefs in the adolescent population: A systematic review. Journal of Adolescence, 96(5), 925–939. DOI. Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI. Cho, H., Carpenter, C. J., & Li, W. (2025). Media literacy interventions: Meta-analytic review of 40 years of research. Human Communication Research, 51(2), 57–79. DOI. Duindam, H. M., van Loon, A. W. G., & Lösel, F. (2025). Protective factors against extremism and violent radicalization in youth: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 85, 102101. DOI. Lu, C., Hu, B., Bao, M.-M., Wang, C., Bi, C., & Ju, X.-D. (2024). Can media literacy intervention improve fake news credibility assessment? A meta-analysis. Cyberpsychology, Behavior, and Social Networking, 27(4), 240–252. DOI. Rau, M. A., & Premo, A. E. (2025). Systematic review of educational approaches to misinformation. Educational Psychology Review, 37, 43. DOI. Simchon, A., Zipori, T., Teitelbaum, L., Lewandowsky, S., & van der Linden, S. (2026). A signal detection theory meta-analysis of psychological inoculation against misinformation. Current Opinion in Psychology, 67, 102194. PubMed. UNESCO. (2016). A teacher’s guide on the prevention of violent extremism. UN Digital Library. UNESCO. (2023). What you need to know about preventing violent extremism through education. Офіційний матеріал. UNESCO. (б. д.). Preventing violent extremism. Офіційна сторінка. Кабінет Міністрів України. (2020, зі змінами). Постанова № 898 «Про деякі питання державних стандартів повної загальної середньої освіти». Офіційний текст. Міністерство освіти і науки України. (2020, зі змінами). Державний стандарт базової середньої освіти. Офіційна сторінка. Організація з безпеки і співробітництва в Європі. (2025). Медіаграмотність. Навчальний посібник. Офіційне видання. Освітній омбудсмен України. (2026, 12 серпня). Оновлено Порядок реагування на випадки булінгу (цькування) та Порядок застосування заходів виховного впливу. Офіційне роз’яснення.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Онлайн-вербування неповнолітніх до насильницьких рухів — це цілеспрямоване залучення дитини або підлітка через цифрові засоби спілкування до середовища, яке схвалює, готує чи застосовує насильство, або до виконання завдань на користь такого середовища. Воно може супроводжуватися ідеологічним впливом, обманом, психологічним тиском, експлуатацією потреби в належності, матеріальними обіцянками чи погрозами. Для захисту дитини принципово важливо встановити, що саме відбувається: контакт із небезпечним матеріалом, спроба залучення, примус, ризикована дія чи реальна загроза життю та безпеці. Захисна відповідь починається з уважного розуміння контексту та прав дитини. Дослідження показують різні форми залучення неповнолітніх до організованого насильства, але поки що не дають підстав говорити про універсальну послідовність вербування чи надійний психологічний портрет майбутнього учасника. Огляд ЮНІСЕФ про участь дітей в організованому насильстві (2024) пропонує розглядати взаємодію індивідуальних, сімейних, групових і суспільних умов. Новіший аналіз ЮНІСЕФ про цифрові ігрові середовища (2025) виокремлює небезпеку використання звичайних цифрових просторів насильницькими організаціями, одночасно наголошуючи на цінності ігор, спілкування й участі дітей у цифровому житті. Що вважають онлайн-вербуванням неповнолітніх У цій статті онлайн-вербуванням називаємо комунікацію або послідовність взаємодій, спрямованих на підпорядкування неповнолітньої людини цілям насильницької організації, мережі чи ініціатора насильницьких дій. Важливими є мета залучення, характер впливу та конкретні вимоги до дитини. Публікація повідомлення, його випадковий перегляд, підтримка спільної теми чи суперечлива політична дискусія самі собою не засвідчують вербування. Дослідники розрізняють кілька взаємопов’язаних явищ. Радикалізація до насильства означає процес формування або посилення виправдання насильницьких способів досягнення ідеологічної мети. Вербування означає дії з боку того, хто намагається залучити людину. Участь означає фактичну залученість до певної діяльності. Примус і експлуатація стосуються обмеження добровільності, використання залежності, страху чи вразливого становища. Ці явища можуть поєднуватися, але потребують різних доказів і різних заходів захисту. Таке розмежування відповідає підходу Управління ООН з наркотиків і злочинності до дітей, залучених терористичними групами (2024). Насильницький рух у межах статті — узагальнена назва організованого середовища, яке використовує чи підтримує насильство для політичних, ідеологічних або інших групових цілей. Юридичне визначення конкретної організації чи дії належить компетентним органам і встановлюється за чинним законодавством. Радикальні погляди, громадянський активізм, національна ідентичність, релігійна практика та участь у мирному протесті не є доказами небезпечної поведінки. Де проходить межа між контактом, переконанням і втягненням Контакт із повідомленням означає, що дитина отримала чи побачила інформацію. Переконання характеризує її погляди. Намір стосується власної готовності вчинити певну дію. Вербування стосується впливу іншого учасника, спрямованого на залучення. Фактична поведінка встановлюється через конкретні дії та обставини. Ця послідовність є аналітичним розрізненням, а не передбачуваними стадіями, які проходить кожна дитина. Комплексний огляд досліджень інтернету та радикалізації Rothut та співавторів (2026) показує неоднорідність визначень і способів вимірювання, тому змішування цих рівнів призводить до помилкових висновків. У практичній ситуації дорослим варто окремо з’ясувати зміст повідомлень, наявність тиску або вимог, безпосередні ризики для безпеки та потреби самої дитини. Її позиція, емоційний стан і ступінь усвідомлення обставин важливі для підтримки, але не замінюють підтверджених фактів. Чому саме цифрові середовища використовують для залучення дітей Підліткове спілкування відбувається водночас у школі, сім’ї, групах за інтересами та цифрових спільнотах. Соціальні мережі, відеоплатформи, групові розмови й онлайн-ігри дозволяють підтримувати тривалі контакти незалежно від місця перебування. Ці можливості становлять звичайну частину соціального розвитку й можуть підтримувати навчання, творчість та дружбу. Їх також здатні використати особи, які приховують свою мету й намагаються залучити дитину до небезпечної діяльності. У звіті ЮНІСЕФ про дитинство у цифровому світі (2025) наголошено на необхідності одночасно підтримувати цифрові можливості дітей і захищати їх від конкретних загроз. Онлайн-знайомство може передувати особистій зустрічі, залишатися виключно дистанційним або поєднуватися з уже наявними офлайн-зв’язками. Звідси випливає важливе методологічне обмеження: виявлення цифрового контакту не встановлює, чи саме він став причиною подальших поглядів або дій. Потрібно враховувати події поза мережею, соціальні зв’язки, попередній досвід і незалежні мотиви. Соціальні мережі та приватне листування У відкритих стрічках можуть поширюватися повідомлення, що прославляють насильство, знецінюють його жертв або створюють уявлення про нібито широке схвалення таких дій. У приватному листуванні взаємодія набуває особистого виміру, а дитині може бути складніше звернутися по допомогу, особливо за наявності сорому, страху або вимоги зберігати таємницю. Звіт Squires і Smith (2026) про експлуатацію молоді в небезпечних онлайн-мережах підкреслює поєднання попереднього досвіду шкоди, групових процесів і ширших умов. Це фаховий звіт на основі систематичного огляду, а повний рукопис авторів на дату його публікації ще проходив науковий розгляд. Для розуміння загрози важливі зміст конкретного звернення, його наполегливість, характер прохань і вплив на свободу рішення дитини. Саме використання певного застосунку чи месенджера не робить його користувачів учасниками небезпечної діяльності. Онлайн-ігри та ігрові спільноти Ігровий простір об’єднує людей довкола співпраці, змагання, гумору й спільних правил. ЮНІСЕФ в аналітичній праці про захист дітей в онлайн-іграх (2025) описує випадки використання ігрових комунікацій насильницькими та злочинними мережами. Йдеться про експлуатацію соціальної інфраструктури ігор, а не про доведений причинний зв’язок між захопленням іграми й насильницькою поведінкою. Заборона всіх ігор як універсальний засіб профілактики не випливає з цих даних. Продуктивна розмова з підлітком стосується якості спілкування, умов безпеки, можливості припинити небажаний контакт і доступності допомоги, а також права на власні інтереси й приватність. Корисно домовитися, що повідомляти дорослим про тиск, небезпечні прохання або погрози можна незалежно від того, де саме вони надійшли. Алгоритмічні рекомендації та інформаційні потоки Рекомендаційні системи можуть змінювати видимість контенту, але оцінка їхньої ролі у вербуванні конкретної дитини вимагає окремих даних. Повторний показ матеріалів, активна підписка на тематичні канали й цілеспрямована взаємодія з іншими учасниками мають різні механізми. Контакт із радикальними повідомленнями не рівнозначний прийняттю насильства, а зміна переконань не тотожна участі у злочині. Огляд Rothut та співавторів (2026) показує, чому однолінійні пояснення цифрового впливу є недостатніми. Суміжний технологічний механізм детально розглядає українська стаття «Алгоритмічні рекомендації та ризик контакту з екстремістським контентом». Тут головний предмет — цілеспрямоване втягнення неповнолітньої людини та способи її захисту. Психологічні механізми, які можуть використовувати вербувальники Психологічні потреби дитини є нормальними складниками розвитку. Потреба у визнанні, самостійності, справедливості, близькості чи відчутті значущості сама по собі не створює небезпеки. Загроза виникає тоді, коли інша особа використовує ці потреби для контролю, примусу або залучення до насильства. У праці ЮНІСЕФ про організоване насильство й дітей (2024) наголошено на екологічній взаємодії обставин та потребі індивідуально пристосованого захисту. Належність, прийняття і групова ідентичність У підлітковому віці друзі та спільноти стають важливими просторами випробування ідентичності. Небезпечна група може обіцяти розуміння або винятковий статус. Проте самотність, відчуження чи інтенсивне спілкування в інтернеті не є доказами майбутнього насильства. Значення має поєднання реальних взаємодій, групових норм, доступних альтернатив і того, що група вимагає від учасника. Squires і Smith (2026) розглядають пошук соціального статусу поряд із попередньою віктимізацією та особливостями групової взаємодії, наголошуючи на потребі подальшої перевірки запропонованих шляхів. Більше про соціальну сторону процесу — у статті «Екстремістські цифрові спільноти та відчуття належності». Вона пояснює групову належність без перетворення звичайних потреб підлітків на ознаки загрози. Авторитет, довіра та нерівність впливу Дитина може сприймати старшого співрозмовника як досвідченого наставника або джерело особистої підтримки. Така асиметрія стає небезпечною, коли дорослий приховує справжні наміри, тисне на рішення, вимагає секретності чи ізолює дитину від близьких. Для оцінки ситуації потрібно досліджувати дії особи, зміст спілкування та можливість вільно відмовитися, а не вік чи характер дитини як окремі предиктори. Описані механізми можна пов’язати з ширшим поняттям експлуатації неповнолітніх. Aptel і Hastie (2026) показують, як залучення дітей до кібероперацій породжує особливі правові й захисні проблеми навіть тоді, коли завдання спочатку видаються побутовими або технічними. Це правовий аналіз, а не виміряна частота такого явища серед усіх підлітків. Винагорода, загрози й залежність Матеріальні обіцянки можуть привертати увагу до пропозиції, проте психологічна небезпека визначається подальшим втягненням, вимогами й ризиком насильства. Іноді після контакту виникають залякування, шантаж або страх покарання з боку самого вербувальника. У такій ситуації вимога негайно «просто припинити листування» без оцінки загроз може бути недостатньою. Дитині потрібні безпечний дорослий, план фізичного захисту та, за потреби, допомога уповноважених служб. У контексті України Міністерство освіти і науки (2025) повідомляло про спроби залучення підлітків до протиправних дій через винагороди, маніпуляції та психологічний тиск. Це офіційний опис актуальної безпекової проблеми, який не слід механічно переносити на кожну форму підліткового онлайн-спілкування. Моральне виправдання насильства та тиск групових норм У деяких середовищах насильство подається як необхідне, бажане або таке, що нібито не має жертв. Повторювані оцінки спільноти можуть впливати на сприйняття допустимого, особливо коли незгода карається відкиданням чи приниженням. Проте сам перегляд жорстокого матеріалу не дозволяє встановити внутрішні переконання або реальні наміри. Вивчення цього впливу потребує окремого аналізу мотивів, поведінки та контексту. Тему культурного сприйняття розгорнуто у статті «Меми, іронія та нормалізація насильницьких ідей у мережі». Які особливості підліткового розвитку мають значення Підлітки поступово здобувають автономію, випробовують межі, навчаються оцінювати довгострокові наслідки та змінюють спосіб взаємодії з авторитетами. Ці процеси різняться між людьми. Рівень цифрових умінь також не тотожний здатності розпізнати маніпуляцію чи відстояти межі в умовах шантажу. Тому підтримка має враховувати вік, індивідуальний досвід, стан безпеки та право дитини бути почутою. Правозахисну основу визначає Комітет ООН з прав дитини у Зауваженні загального порядку № 25 (2021): право на захист у цифровому середовищі поєднується з приватністю, доступом до інформації та участю в рішеннях, що стосуються дитини. Важливо також не робити припущень за зовнішніми характеристиками. Стать, етнічне походження, релігія, мова спілкування, нейророзвиткові особливості, психічні труднощі чи політичні інтереси не є самостійними ознаками вербування. Більшість дітей, які мають сильні переконання або переживають складний період, не залучені до насильницьких мереж. Сучасні дослідження профілактики підліткової радикалізації ще уточнюють навіть основні оцінки поширеності й пов’язаних чинників; відповідний протокол систематичного огляду Petrosino і Morgan (2025) описує заплановане дослідження, а не готові результати. Вразливість як контекст, а не ярлик Пережитий булінг, конфлікти з близькими, соціальна ізоляція, травматичні події чи матеріальні труднощі можуть впливати на те, яку підтримку шукає людина. Їхній зв’язок із насильницькою радикалізацією залежить від багатьох проміжних умов. Наявність одного чинника не дозволяє прогнозувати особисте майбутнє. Так само дитина з міцними сімейними зв’язками може стати об’єктом обману або примусу; захисна робота має бути доступною всім. Розвиток соціальної підтримки має цінність сам по собі. Позбавляти дитину друзів, принижувати її інтереси чи публічно оголошувати «групою ризику» через погляди означає збільшувати небезпеку стигматизації. Кращий орієнтир — конкретні обставини і доступ до допомоги. Чим залучення до насильницьких рухів відрізняється від інших онлайн-загроз Онлайн-шахрайство, сексуальна експлуатація, кібербулінг, шантаж, пропагандистський вплив та вербування можуть використовувати подібні засоби психологічного тиску. Однак мета й належна відповідь різні. За шахрайства основним предметом може бути заволодіння коштами або даними. За сексуальної експлуатації — примушування чи використання інтимних матеріалів і контактів. За вербування до насильства — залучення дитини до дій, які підтримують чи здійснюють насильство. Іноді одна подія поєднує кілька видів шкоди. Звіт Squires і Smith (2026) звертає увагу на перетин експлуатації, примусу, самопошкодження та групового насильства в окремих небезпечних мережах. Він пропонує розглядати можливість переходів між позиціями постраждалої особи й учасника завдання, не перетворюючи це на універсальну закономірність. Для фахівців це означає потребу одночасно оцінювати шкоду, заподіяну дитині, і безпеку інших людей. Коли потрібна негайна реакція Негайну небезпеку створюють конкретні погрози, примус до небезпечної дії, повідомлення про підготовку заподіяння шкоди, ризик зустрічі з небезпечною особою або доступ до засобів заподіяння шкоди в контексті достовірних загроз. Відповідь має спиратися на факти, близькість ризику й можливість забезпечити захист. Перелік поведінкових спостережень не замінює оцінки спеціалістів і не дозволяє неспеціалісту визначити людину як «потенційного терориста». За безпосередньої загрози життю чи здоров’ю в Україні слід звертатися до поліції за номером 102 та діяти відповідно до вказівок служб. Кіберполіція України офіційно рекомендує зберігати наявні матеріали, звертатися до поліції й не зволікати за реальної загрози. Як батькам і близьким говорити з дитиною про підозрілий контакт Розмова має дати змогу зрозуміти, чи є небезпека, і зміцнити здатність дитини звернутися по допомогу. Дорослому доцільно спочатку повідомити про готовність вислухати, запитати, що саме сталося, чи були вимоги та погрози, чи відомі вербувальнику особисті відомості і чи почувається дитина зараз у безпеці. Необхідно уважно сприймати відповіді, зважаючи на вік і пережитий стрес. Корисна проста позиція: «Я хочу зрозуміти, що відбулося, і допомогти тобі залишитися в безпеці. Розкажи стільки, скільки можеш. Ми разом вирішимо, до кого звернутися». Якщо дитина щось приховала або вже погодилася на небезпечне прохання, осуд і погрози можуть посилити страх повідомляти про подальші контакти. Перший крок — оцінити безпеку, зупинити подальшу шкоду законним способом і залучити потрібних фахівців. Міністерство освіти і науки України (2025) наголошує на довірливому спілкуванні, обговоренні цифрової безпеки, поясненні ризиків «легких грошей» та можливості звертатися до шкільних фахівців і представників служби освітньої безпеки. Це практичні рекомендації органу влади. Їхню ефективність саме щодо запобігання насильницькому вербуванню потрібно оцінювати окремо. Якщо підліток заперечує проблему Заперечення може мати різні пояснення: реальну відсутність небезпеки, бажання захистити приватність, недовіру до дорослих, сором або страх наслідків. Тому важливо уникати допитів, публічних звинувачень і приписування прихованих мотивів. Можна повторити домовленість про доступ до підтримки, спокійно пояснити конкретні ризики й запропонувати разом звернутися до незалежного фахівця. За наявності перевіреної нагальної загрози потрібна швидка захисна дія незалежно від готовності дитини одразу розповісти все. Як підтримати дитину, яка вже виконала небезпечне прохання Така ситуація вимагає одночасно припинити подальший ризик, надати підтримку та отримати правничу допомогу. Дитина може бути об’єктом експлуатації, водночас її дії іноді створюють реальну небезпеку для інших. Визначення юридичної відповідальності належить правовим інституціям; родина і школа не повинні проводити власне розслідування, примушувати до зізнань чи публікувати листування. Особливо важливо не залишати неповнолітню людину наодинці з погрозами. У дослідженні Aptel і Hastie (2026) підкреслюються розвиткові та правові питання залучення дітей до цифрових операцій під час конфліктів. Це підтримує необхідність розглядати дитину як носія прав і потреб у захисті навіть тоді, коли обставини її участі потребують правової оцінки. Що робити підліткові, якщо незнайомець пропонує небезпечне завдання Якщо пропозиція пов’язана з насильством, незаконними діями, погрозами чи примусом, безпечне рішення — не виконувати вимоги й звернутися до дорослого, якому довіряєш: батьків, іншого родича, вчителя, шкільного психолога або працівника служби освітньої безпеки. Не потрібно доводити співрозмовникові власну сміливість, погоджуватися на «перевірку» чи самостійно розшукувати й викривати вербувальника. Якщо співрозмовник погрожує тобі або близьким, повідом про це дорослому й поліції. Не поширюй матеріали, які можуть додатково травмувати людей або становлять незаконний вміст. За можливості збережи інформацію про небезпечне звернення в безпечний законний спосіб для передачі уповноваженим органам. Не намагайся з’ясовувати справжню особу співрозмовника власними силами та не погоджуйся на особисту зустріч. В Україні МОН, Національна поліція та СБУ (2025) проводили освітні заходи щодо протидії залученню неповнолітніх до небезпечних і протиправних дій. Такі офіційні матеріали слугують орієнтиром для української безпекової ситуації; вони не замінюють індивідуальної допомоги в разі загроз. Захист у школі та освітньому середовищі Освітній заклад має забезпечувати зрозумілий і доступний порядок повідомлення про небезпечний контакт, бережне поводження з особистою інформацією, можливість конфіденційної консультації та співпрацю з законними представниками й уповноваженими службами в межах законодавства. Учителі й шкільні психологи можуть допомогти дитині пояснити ситуацію, відновити підтримку та отримати подальшу допомогу. Водночас школа не повинна запроваджувати політичне чи релігійне профілювання учнів або прирівнювати незвичні погляди до насильницької загрози. Профілактична освіта має знайомити учнів із правом відмовитися від небезпечної пропозиції, способами звернення по допомогу, основами цифрової приватності, розпізнаванням психологічного тиску та правами дитини. Інформація повинна відповідати віку, не містити інструкцій до злочинів і не перетворювати дітей на об’єкти тотального спостереження. Зауваження Комітету ООН з прав дитини № 25 (2021) пов’язує безпеку дітей із повагою до їхніх цифрових прав. Співпраця сім’ї, школи та служб Коли є конкретні підстави для занепокоєння, відповідь має враховувати ступінь небезпеки, вік дитини, її волю й потреби, а також компетенцію різних учасників. Шкільний психолог не замінює правоохоронців, а поліція не замінює довготривалої психологічної допомоги. Координація дозволяє поєднати захист, правничу підтримку, освітню безперервність і повернення до звичайного життя. Водночас відомості передають лише за належної правової підстави й у необхідному обсязі. У систематичному огляді Lewis та співавторів (2024) дослідники аналізували програми індивідуального супроводу у протидії радикалізації до насильства. Вони не виявили придатних оцінювань, які б дозволили встановити їхню ефективність щодо наслідків у сфері радикалізації, але описали умови належної реалізації. Це дає підстави вдосконалювати організацію допомоги без тверджень про доведене зниження кількості насильницьких подій. Профілактика: що обґрунтовано, а що ще належить перевірити Первинна профілактика охоплює безпечне цифрове середовище, підтримувальні стосунки, доступ до освіти й інформації про звернення по допомогу. Вторинна — реагування на конкретну спробу експлуатації або небезпечну взаємодію. Допомога після втягнення включає безпеку, психологічну та соціальну підтримку, правові процедури й можливу реінтеграцію. Таке розрізнення допомагає ставити реалістичні цілі різним службам. Докази ефективності втручань залишаються нерівномірними. Campbell Collaboration у систематичному огляді 2024 року прямо повідомляє про відсутність відповідних оцінювань ефективності індивідуального супроводу щодо насильницької радикалізації. Lewis і Marsden (2025) також підкреслюють обмеженість висновків про результативність і важливість довіри, підготовки фахівців, належного забезпечення та міжвідомчої співпраці. Освітня кампанія може поліпшувати знання про ризики, але підвищення обізнаності не є автоматичним доказом зменшення вербування. Поліпшення ставлення до допомоги, зменшення контактів із небезпечним співрозмовником, припинення конкретної експлуатації й відсутність нових насильницьких подій — різні результати. Для їх перевірки потрібні різні показники й методи дослідження. Роль платформ і цифрових сервісів Оператори платформ можуть удосконалювати механізми скарг, захист налаштувань неповнолітніх, доступ до підтримки та реагування на явно небезпечні взаємодії. Такі засоби слід оцінювати з урахуванням помилкових спрацювань, конфіденційності, права на оскарження й наслідків для законного спілкування. ЮНІСЕФ (2025) рекомендує розподіляти відповідальність між платформами, освітніми інституціями, державою та системами захисту дітей. Самостійне стеження за листуванням інших осіб або створення неофіційних списків «небезпечних дітей» суперечить принципу пропорційного захисту. Чи допомагають контрнаративи Контрнаративами називають повідомлення, що заперечують виправдання насильства або пропонують альтернативну інтерпретацію проблеми. Вони можуть бути частиною інформаційної освіти, однак переконливість тексту, зміна відповіді на анкетне запитання та запобігання фактичній насильницькій дії — різні результати. Саме тому не слід оголошувати окрему кампанію «науково доведеною» лише на підставі охоплення аудиторії чи позитивних відгуків. Створення підтримувальних стосунків і безпечних шляхів звернення по допомогу має власну цінність незалежно від оцінки контрнаративів. Оцінювання загрози й професійні межі Педагогу або батькам не варто використовувати списки «червоних прапорців» як спосіб психологічної діагностики. Зміна кола спілкування, небажання показувати телефон, емоційна замкненість або інтерес до гострих тем можуть мати безліч причин. Їх варто обговорити з дитиною, але вони не дозволяють передбачати насильство. Фахова оцінка загроз має спиратися на перевірені дії, контекст, достовірні повідомлення про наміри, часову близькість ризику й компетенцію спеціалістів. Спеціалізовані інструменти VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ використовуються у визначених професійних і правових контекстах для структурованого аналізу окремих аспектів екстремістського насильства. Вони потребують підготовки користувачів, обґрунтування сфери застосування й критичного врахування обмежень валідності. Їх не можна переносити на домашнє оцінювання дитини або трактувати результати як безпомилковий прогноз. Навіть у професійній роботі необхідно розрізняти опис ризиків, формування плану безпеки та прогноз рідкісної події. Український контекст: вербування під час війни, права дитини й порядок допомоги В Україні окремої уваги потребує використання неповнолітніх у протиправній діяльності в інтересах держави-агресора. Міністерство освіти і науки у повідомленні від 31 березня 2025 року описало звернення до дітей через соціальні мережі й месенджери з пропозиціями матеріальної винагороди, а також застосуванням тиску та маніпуляцій. Національна поліція та СБУ за участі МОН у травні 2025 року провели спеціальні заходи з протидії такому залученню. Ці офіційні повідомлення відображають конкретний безпековий контекст України. Водночас поняття «насильницька радикалізація», «вербування» й «співпраця з ворожими спецслужбами» відображають різні юридичні та психологічні питання. Дитину можуть намагатися втягнути в небезпечну дію через фінансову пропозицію або шантаж без попередньої зміни її ідеологічних переконань. Тому в українських ситуаціях важливо не пояснювати всі випадки єдиною моделлю політичної радикалізації. Це редакційний аналітичний висновок, що випливає з розрізнення мотивів, фактичних дій і способів примусу. Куди звертатися в Україні За безпосередньої загрози життю, здоров’ю або підготовки небезпечної дії слід телефонувати 102. Якщо виявлено конкретну спробу залучення дитини до злочину, потрібно звернутися до Національної поліції; заяву слід викладати фактично, зазначаючи перевірені обставини. Для повідомлень про інтернет-загрози працюють офіційні канали Департаменту кіберполіції і система електронних звернень. Доступність окремих вебформ і порядок звернення можуть змінюватися; у терміновій ситуації їх не слід використовувати замість дзвінка 102. Якщо дитина перебуває під психологічним тиском або погрозами, варто паралельно організувати підтримку безпечного дорослого й за потреби дитячого психолога та правника. За сумнівів щодо процесуальних прав можна звернутися до системи безоплатної правничої допомоги. При виборі каналу потрібно враховувати терміновість, характер загрози й компетенцію установи. Законодавство й конфіденційність Відповідальність за конкретні протиправні дії оцінюють за Кримінальним кодексом України з урахуванням складу правопорушення, віку, обставин і законних процедур. Обробка особистих відомостей підпорядковується Закону України «Про захист персональних даних». Права дитини й необхідність її захисту визначають також положення Конвенції ООН про права дитини. Ці нормативні акти є правовими джерелами, а не результатами психологічного експерименту. Збирати слід інформацію, потрібну для безпеки та законного повідомлення компетентних служб. Не варто розсилати особисте листування, зображення чи припущення про дитину стороннім людям, шкільним групам або соціальним мережам. Документування факту небезпечного контакту та захист приватності необхідно поєднувати. Допомога після вербування, вихід із небезпечного середовища і реінтеграція Після припинення контакту дитина може переживати сором, страх, втрату значущих зв’язків, недовіру до дорослих або стрес через юридичні наслідки. Потреби залежать від її досвіду й реального обсягу примусу; універсального набору психологічних реакцій немає. Мета допомоги — відновити безпеку, навчання, доступ до підтримки та можливість формувати стосунки без тиску. За наявності психологічних симптомів фахівець проводить індивідуальну оцінку, а не ставить діагноз на підставі факту онлайн-контакту. Вихід із групи, відмова від насильства та зміна переконань є різними результатами. Дитина може припинити участь без повної зміни поглядів, або навпаки — критично переглянути погляди, але потребувати практичної допомоги для безпечного виходу. Реінтеграція означає поступове повернення до безпечних соціальних ролей і доступної освіти. Вона вимагає підтримки без приниження та обліку можливих ризиків для інших людей. Систематичний огляд Lewis та співавторів (2024) і подальший аналіз Lewis і Marsden (2025) підкреслюють важливість довіри, міжвідомчої координації та фахових ресурсів, але також недостатність надійних оцінок кінцевої ефективності програм. Практична доцільність підтримки не повинна підміняти емпіричний доказ зменшення насильства. Що наука встановила, а що залишається відкритим Установленими є існування випадків використання цифрових просторів для залучення дітей до організованого насильства, необхідність враховувати примус і експлуатацію та багатофакторність середовищ, у яких це відбувається. Ці висновки підтримують дослідження й аналітичні праці ЮНІСЕФ (2024), ЮНІСЕФ (2025) та Управління ООН з наркотиків і злочинності (2024). Водночас джерела відрізняються за об’єктом: частина досліджує терористичні групи, інші — організовану злочинність чи небезпечні мережі. Порівняння потребують обережності. Попередніми залишаються висновки про точну поширеність цифрового вербування в різних вікових групах, дію окремих платформних функцій та причинний внесок конкретних онлайн-подій у подальше насильство. Rothut та співавтори (2026) описують методологічну неоднорідність великого дослідницького поля. Petrosino і Morgan (2025) опублікували саме протокол систематичного огляду підліткової радикалізації; він позначає невирішені наукові запитання, а не підтверджує їхні відповіді. Окремого оцінювання потребує результативність освітніх кампаній, модерації, підтримувальних програм і міжвідомчих втручань. Поліпшення знань не дорівнює зменшенню кількості злочинів. Спостережена кореляція не встановлює причинності. А статистично пов’язаний чинник не створює достатньої основи для індивідуального передбачення рідкісних насильницьких подій. Поширені запитання Чи може дитина потрапити під вплив вербувальника без радикальних поглядів? Так. Втягнення може спиратися на обман, матеріальну обіцянку або примус, незалежно від політичних переконань. Це особливо важливо для українських випадків, про які повідомляє МОН (2025). Обставини встановлюють за фактами, а не через припущення щодо особистості. Чи означає захоплення відеоіграми підвищену схильність до насильства? Ні, такого висновку немає. ЮНІСЕФ (2025) розрізняє цінність ігор для дітей та зловживання можливостями ігрового спілкування з боку насильницьких груп. Потрібно реагувати на конкретний небезпечний контакт, а не стигматизувати гравців. Які зміни в поведінці дитини мають насторожити дорослих? Питання варто ставити про конкретні обставини: чи хтось погрожує, вимагає небезпечних дій, використовує секретність або примус, чи є ознаки безпосередньої шкоди. Звичайні підліткові зміни настрою, стилю чи друзів потребують уважного спілкування, але не є самостійними ознаками вербування. Чи потрібно самостійно перевіряти телефон і розсилати скриншоти знайомим? Потрібно забезпечити безпеку дитини, обрати законний і співмірний спосіб збереження доказів і передати необхідні відомості компетентним особам. Масове поширення листування порушує приватність і може спричинити додаткову шкоду. Застосовуються законодавчі вимоги щодо персональних даних та стандарти прав дитини у цифровому просторі. Чи можна попередити вербування лише за допомогою лекцій? Навчання може бути частиною профілактики, особливо якщо дає підліткові зрозумілі шляхи допомоги та зміцнює довіру. Однак доказова база не підтверджує, що самі лекції надійно запобігають фактичному насильству. Campbell Collaboration (2024) підкреслює суттєві прогалини в оцінюванні спеціалізованих втручань. Чи слід одразу повідомляти поліцію про підозрілий жарт або політичний допис? Наявність жарту чи незвичного погляду сама собою не встановлює небезпечної дії. Коли є конкретні погрози, спроба втягнення у злочин, примус або обґрунтована безпосередня загроза, потрібно діяти відповідно до її тяжкості та звертатися до компетентних служб. За негайної небезпеки — 102. Приклади офіційних каналів наведено на сайті кіберполіції. Що робити, якщо дитина боїться покарання за вже виконане прохання? Першочерговими є захист від подальшого примусу, термінова допомога за небезпеки та консультація законного представника і правника з урахуванням інтересів дитини. Дорослим важливо не обіцяти безумовного звільнення від правових наслідків і не залишати дитину без підтримки. Її конкретні права й правове становище встановлюються за законодавством України. Висновок Онлайн-вербування неповнолітніх до насильницьких рухів є проблемою захисту дітей, цифрової безпеки та запобігання насильству. Її аналіз охоплює реальні спроби залучення, механізми тиску, соціальний контекст, вік і права дитини. Найкраще обґрунтована практична стратегія поєднує уважне спілкування, своєчасне реагування на конкретні загрози, доступ до професійної підтримки та співпрацю компетентних служб. Наукове оцінювання результативності профілактичних заходів залишається окремим необхідним завданням. Пов’язані статті Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази — ширший контекст цифрової радикалізації та наукових обмежень. Алгоритмічні рекомендації та ризик контакту з екстремістським контентом — інформаційні потоки та рекомендаційні системи. Екстремістські цифрові спільноти та відчуття належності — групові норми й соціальна ідентичність. Меми, іронія та нормалізація насильницьких ідей у мережі — суспільне сприйняття насильства в цифровій культурі. Цифрове батьківство — щоденна взаємодія батьків і дітей у цифрових середовищах. Вплив екстремістського відеоконтенту: що відомо про причинність Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес Радикалізація неповнолітніх: розвиток, ризики та захист Джерела Верховна Рада України. Закон України «Про захист персональних даних». Верховна Рада України. Конвенція про права дитини. Верховна Рада України. Кримінальний кодекс України. Міністерство освіти і науки України. (2025). Як не потрапити «на гачок» російських спецслужб? Онлайн-урок для підлітків про антивербування. Міністерство освіти і науки України. (2025). Як розпізнати ознаки вербування дитини? Рекомендації батькам і освітянам. Aptel, C., & Hastie, M. (2026). Children’s recruitment and use in cyber-operations: A child-rights law analysis. UNICEF Innocenti. Campbell Collaboration. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Committee on the Rights of the Child. (2021). General comment No. 25 on children’s rights in relation to the digital environment. United Nations. Department of Cyberpolice of Ukraine. (2024). Спілкування в інтернеті: як захиститися від кіберсталкінгу. Department of Cyberpolice of Ukraine. Контакти Департаменту кіберполіції. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., et al. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20(2), e1386. Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. Petrosino, A., & Morgan, C. (2025). Protocol: Prevalence and risk and protective factors for radicalization among school-aged youth: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. Squires, C. L., & Smith, L. G. E. (2026). Youth exploitation, harm, and violence in online networks: Summary of results of a systematic review with recommendations for multi-agency responses. CREST. Звіт за рукописом, що перебував на рецензуванні. United Nations Children's Fund. (2024). Children’s involvement in organized violence: Emerging trends and knowledge gaps. UNICEF Innocenti. United Nations Children's Fund. (2025). Childhood in a digital world. UNICEF Innocenti. United Nations Children's Fund. (2025). Protecting children in online gaming: Mitigating risks from organized violence. UNICEF Innocenti. United Nations Office on Drugs and Crime. (2024). Targeted by terrorists: Child recruitment and exploitation.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Первинна, вибіркова та індивідуальна профілактика насильницької радикалізації — це взаємопов’язані рівні запобіжної роботи, які відрізняються колом учасників, підставами для надання допомоги, інтенсивністю супроводу та способами оцінювання результатів. Їх об’єднує мета зменшити ймовірність ідеологічно мотивованого насильства, зберігаючи права людини, довіру до суспільних інституцій і можливості добровільної участі в громадському житті. Вибір рівня втручання ґрунтується на потребах і контексті, а не на релігійній, етнічній, політичній або іншій груповій належності. Класифікація допомагає планувати програми, але сама назва рівня не доводить їхньої ефективності. Систематичний огляд оцінювання 74 програм продемонстрував значну неоднорідність цілей, методик і результатів, а огляд Campbell щодо індивідуального ведення випадків не знайшов придатних експериментальних чи квазіекспериментальних досліджень, за якими можна встановити дієвість саме цієї форми супроводу проти насильницької радикалізації. Тому кожен рівень потребує окремого обґрунтування, захисту учасників і перевірки наслідків. Що саме необхідно запобігати Насильницька радикалізація позначає процеси, за яких у певних обставинах людина починає підтримувати, обґрунтовувати, планувати або здійснювати насильство з ідеологічною мотивацією. У науковій літературі межі терміна різняться залежно від контексту дослідження. Психологічна профілактика повинна розрізняти радикальні погляди, різку політичну критику, громадянський спротив, релігійну практику, схвалення насильства, намір завдати шкоди та реальні насильницькі дії. Ці явища мають різний правовий, етичний і поведінковий статус. Перехід від переконань до дії не описується єдиною послідовністю, а групова належність і соціальні труднощі самі по собі не визначають майбутнього вчинку. Ризик формується через поєднання особистого досвіду, соціальних мереж, можливостей, поточних конфліктів та інших умов. Систематичний огляд факторів ризику розглядає взаємодію індивідуального, групового та суспільного рівнів; його результати описують закономірності у вибірках, а не надають універсального інструменту прогнозу для окремої людини. Три рівні: порівняння мети, адресатів і втручань Первинна профілактика: широке середовище і загальні можливості У практичній моделі громадського здоров’я первинна профілактика в широкому значенні спрямована на зменшення умов виникнення проблеми до її появи. У сфері запобігання насильницькій радикалізації вона охоплює доступну для всіх освіту, розвиток громадянської участі, ненасильницьке розв’язання конфліктів, доступність соціальної підтримки та інституційну справедливість. Універсальні заходи не вимагають попереднього позначення людей як потенційно небезпечних. Об’єктом змін виступає якість суспільного середовища: чи можуть учні безпечно обговорювати суперечливі питання; чи мають мешканці можливість висловлювати невдоволення законними засобами; чи існують доступні канали допомоги після дискримінації, насильства або втрати соціальних зв’язків. Матеріали ЮНЕСКО для педагогів рекомендують створювати безпечний простір для обговорення та розвивати педагогічну відповідь, засновану на правах людини. Вибіркова профілактика: підтримка в конкретному контексті вразливості Вибіркова профілактика адресована групам, спільнотам або ситуаціям, у яких наявні документовані обставини, здатні посилювати вразливість до насильницького залучення. Підставами можуть бути досвід цілеспрямованих погроз, тривала ізоляція в конкретному осередку, виявлені випадки насильницького примусу або локальний конфлікт, що вже створює небезпеку. Належність до етнічної, релігійної, політичної чи вікової категорії не є самостійною підставою для такого добору. Вибіркова програма має працювати із чітко описаною потребою та залишатися доступною без принизливих ярликів. Наприклад, у громаді, де молодь повідомляє про переслідування і залякування з боку насильницької мережі, доречними можуть бути конфіденційне консультування, захист потерпілих, робота з безпечним середовищем і підтримка сімей. Оцінювати варто доступність допомоги, почуття безпеки та зафіксовані зміни поведінки, а також небажані наслідки — посилення підозри чи стигматизації. Індивідуальна профілактика: конкретна допомога за встановленою потребою Індивідуальна профілактика передбачає адресну роботу з людиною, для якої встановлено конкретні потреби або поведінкові обставини, що вимагають професійної уваги. Такими підставами можуть бути достовірно зафіксовані погрози насильством, примусове залучення до насильницької діяльності, підготовчі дії, звернення самої людини по допомогу з припиненням участі або небезпечне загострення ситуації, оцінене компетентними фахівцями. Самі думки, непопулярні переконання чи психологічні особливості не утворюють такого висновку. Індивідуальна робота може поєднувати захист, практичну підтримку, освітні й соціальні послуги, консультації, роботу з родиною та за потреби належну міжвідомчу координацію. Систематичний огляд Lewis та співавторів описує роль довіри, кваліфікації спеціалістів, узгодження плану допомоги та місцевого контексту, але наголошує, що доказів результативного зниження насильства через індивідуальне ведення випадків поки недостатньо. Первинна, вторинна й третинна профілактика: чому терміни плутають У наукових джерелах використовують дві різні системи класифікації. Перша розрізняє первинну, вторинну й третинну профілактику відповідно до стадії розвитку проблеми та мети втручання: недопущення виникнення, раннє реагування і запобігання повторенню або тяжким наслідкам. Друга — універсальну, вибіркову й індиковану, тобто таку, що спирається на конкретні індивідуальні ознаки потреби, — класифікує програми за тим, кого вони охоплюють. Ці осі класифікації перетинаються. Первинна робота може бути універсальною або зосередженою на певному середовищі. Адресна допомога людині може бути раннім втручанням до вчинення насильства або підтримкою після припинення участі. У дослідженнях протидії насильницькому екстремізму вторинною часто називають допомогу тим, кого вважають більш вразливими, а третинною — роботу з людьми, які вже були залучені до насильства. Систематичний огляд ведення випадків демонструє таке практичне використання. У цій статті для ясності використано три рівні охоплення: широкі первинні заходи, вибіркову підтримку в конкретних умовах та індивідуально визначену допомогу. При впровадженні програми в її документах потрібно окремо зафіксувати, чи йдеться про охоплення людей, чи про стадію процесу, і не переносити висновки щодо одного рівня на інший. Теоретичні засади: чому кілька рівнів потрібні одночасно Соціально-екологічна модель Людська поведінка формується у взаємодії між індивідуальними ресурсами, родиною, друзями, організаціями, місцевою спільнотою та ширшими суспільними умовами. Профілактика на одному рівні може втратити ефективність, якщо інші підтримують насильницьку динаміку. Наприклад, навчання ненасильницькому спілкуванню має інше значення за наявності доступної безпечної допомоги і в середовищі, де люди регулярно стикаються з примусом та безкарністю. Соціально-екологічна логіка є корисною рамкою для проєктування, а не підтвердженням ефективності всіх пов’язаних із нею заходів. Огляд Campbell допускає перспективність перенесення окремих підходів із ширшої профілактики насильства, однак зазначає відсутність прямої перевірки для низки втручань проти насильницької радикалізації. Соціальна ідентичність, довіра та належність Належність до групи може надавати людині підтримку, сенс і відчуття спільної мети. У певних конфліктах групові відносини також стають середовищем нормалізації ворожості та виправдання насильства. Звідси випливає практичне завдання підтримувати безпечні альтернативи участі, можливості діалогу та стійкі міжособистісні зв’язки. При цьому відчуття самотності чи пошук ідентичності є поширеними людськими переживаннями і не служать окремими сигналами загрози. Справедливість, дискримінація та інституційна довіра Вибіркові заходи, спрямовані проти цілої спільноти через її походження або віру, можуть погіршувати співпрацю й посилювати відчуження. Систематичний огляд програм виявив у деяких оцінюваннях негативні наслідки, серед них стигматизацію та посилення недовіри. Огляд програм профілактики підтримує необхідність перевіряти такі побічні ефекти нарівні з бажаними змінами. Первинний рівень: які заходи мають сенс Освіта, діалог і критичне мислення Навчальні програми можуть розвивати навички перевірки інформації, розпізнавання маніпулятивної аргументації, поважної суперечки, вирішення конфліктів і звернення по допомогу. У школі зміст має бути адаптований до віку й освітнього контексту; обговорення радикальних поглядів саме по собі не повинно призводити до карального втручання. ЮНЕСКО у посібнику для вчителів пов’язує профілактику з інклюзивною освітою, діалогом і захистом учнів. Зростання знань після уроку, готовність розрізняти достовірні повідомлення та навички дискусії є відповідними освітніми результатами. Вони становлять важливі суспільні блага, але їх не можна автоматично прирівнювати до доведеного зниження кількості нападів. Для останнього висновку потрібні тривалі спостереження, коректні порівняння та надійні поведінкові показники. Участь у громаді та можливості ненасильницької дії Молодіжні ради, доступні громадські простори, підтримка волонтерства, медіація конфліктів та прозорі механізми подання скарг створюють законні способи впливати на життя спільноти. Логіка тут полягає у зміцненні соціальної участі та захисту прав. Конкретний причинний ефект цих заходів на насильницьку радикалізацію потрібно перевіряти окремо; сам факт участі в громадській активності не є показником ризику або його відсутності. Суспільна комунікація та протидія насильницькій пропаганді Комунікаційні кампанії можуть пояснювати наслідки насильства, поширювати перевірені відомості про допомогу та підтримувати суспільну солідарність. Однак переконливий текст, кількість переглядів і позитивна реакція аудиторії не гарантують поведінкової зміни. Систематичний огляд комунікаційних кампаній вказує на обмежену якість наявних оцінювань і складність встановлення ефекту на реальну небезпечну поведінку. Цифрові програми повинні оцінювати не лише поширення повідомлень, а й можливі непередбачувані ефекти: загострення поляризації, стигматизацію, витіснення довіри та небажане підсилення матеріалів. Сама наявність систематичного огляду у формі зареєстрованого протоколу означає план дослідження, а не отриманий результат; наприклад, протокол огляду освітніх цифрових втручань не можна цитувати як доведену ефективність. Вибірковий рівень: як визначати потребу без стигматизації Підстави для програмної підтримки Вибіркові програми мають виходити з перевіреної локальної проблеми. Це можуть бути звернення щодо примусового залучення, свідчення повторюваних погроз або конкретна ситуація насильницького конфлікту, у якій людям потрібен захист. Критерії добору варто пояснювати публічно, описувати поведінково і перевіряти на непряме дискримінаційне застосування. Доступ до підтримки може відкриватися через школу, молодіжний центр, соціальну службу або громадську організацію, а не лише через силові структури. Важливі добровільність, зрозумілі умови конфіденційності, можливість оскарження помилкового віднесення до програми та реальна користь від участі. Це редакційне практичне узагальнення правозахисного підходу ОБСЄ до взаємодії поліції та громад і висновків про труднощі міжвідомчої співпраці в огляді Lewis та співавторів. Робота з родинами, освітніми установами та спільнотами У конкретній громаді допомога може охоплювати підтримку батьків, консультації для педагогів, програми проти цькування, безпечні форми реагування на погрози та професійну допомогу постраждалим. Її слід пов’язувати зі встановленими потребами, а не з припущенням, що конфліктні сім’ї чи певні молодіжні кола є осередками екстремізму. Вибіркові втручання особливо потребують зовнішньої оцінки. Якщо учасники бояться втратити репутацію або доступ до освіти через звернення, вони можуть уникати допомоги; тоді програма стає менш доступною саме тим, кому вона призначена. Вимірювання довіри й небажаних наслідків варто передбачати від початку. Як розуміти профілактику для неповнолітніх Підлітковий вік пов’язаний з активним формуванням ідентичності, пошуком автономії та чутливістю до оцінки ровесників. Ці нормальні процеси розвитку не означають насильницької радикалізації. Для дітей необхідні вікова відповідність розмов, мінімізація збору даних, повага до приватності, чіткі процедури захисту від експлуатації й насильства, залучення фахівців із захисту прав дитини. Систематичний огляд молодіжних втручань Campbell повідомляє про обмеженість надійних даних щодо ефективності програм поза кримінальним правосуддям. Тому програми мають спиратися на відомі освітні та соціальні потреби, уникати таврування учнів і обережно інтерпретувати короткочасні зміни опитувань. Індивідуальний рівень: професійна послідовність підтримки Виявлення потреби та добровільне звернення Початком індивідуального супроводу може бути звернення людини по допомогу, повідомлення про примус чи загрози або професійно перевірена інформація про конкретні небезпечні дії. Завдання фахівця на вході — встановити характер потреби, невідкладність захисту, законні підстави для подальших дій і те, які послуги дійсно доступні. Політичні й релігійні погляди самі по собі не повинні ставати критерієм включення. Спільне формулювання цілей та плану допомоги План підтримки доцільно складати довкола конкретних, перевірюваних цілей: безпечне припинення небажаних контактів, зменшення загрози насильства, відновлення навчання, врегулювання житлових чи сімейних питань, посилення безпечних соціальних зв’язків. За необхідності до роботи залучаються психолог, соціальний працівник, педагог та інші компетентні фахівці відповідно до законних повноважень. Відносини довіри й узгоджені ролі сприяють належному виконанню плану, що описано в огляді організації ведення випадків. Діалог, психологічна допомога та підтримка життєвих умов Індивідуальна допомога може охоплювати підтримувальні консультації, вирішення соціальних труднощів, відновлення освітньої траєкторії та роботу з ненасильницькими способами реагування. Психічні розлади діагностують за відповідними клінічними критеріями й на підставі професійної оцінки. Вони не є самостійним поясненням тероризму або надійним способом визначення небезпеки. Важливо відокремлювати припинення участі в насильницькій діяльності від зміни світогляду: людина може припинити насильницькі дії до повного перегляду переконань, а зміна висловлених поглядів не доводить стійкого припинення поведінкового ризику. Оцінка підтримки повинна враховувати конкретні дії й умови безпеки, а не вимагати ідеологічної одностайності. Професійна оцінка загроз і межі методик Інструменти VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ використовують підготовлені спеціалісти у визначених професійних контекстах. Вони потребують якісних даних, розуміння меж застосування й перевірки обґрунтованості висновків. Огляд Campbell щодо інструментів оцінювання встановив брак проспективних досліджень прогностичної валідності, а доступні вибірки та умови оцінювання обмежують перенесення результатів. Жодна назва методики не перетворює її на автоматичний прогноз терористичного нападу. Для неспеціалістів перелік «ознак радикалізації» не є діагностичним тестом. Якщо існує конкретна достовірна загроза життю чи безпеці, необхідне реагування відповідно до закону й протоколів установи; самодіяльна психологічна класифікація інших людей цьому не допомагає. Перехід між рівнями: як організувати систему підтримки Багаторівнева модель працює, коли люди можуть отримати загальнодоступну допомогу без спеціального статусу, а інтенсивніші послуги активуються лише за чіткими підставами. Універсальна освітня програма повинна мати окремий механізм звернення по підтримку; вибіркова програма — можливість добровільного спрямування до кваліфікованого фахівця; індивідуальний супровід — визначені умови завершення, перегляду та повернення до звичайних послуг. Перехід має бути пропорційним. Потреба в додатковій соціальній допомозі не дорівнює визнанню людини загрозою; направлення до психолога не слід трактувати як поліцейську підозру. Для кожного переходу потрібні зрозумілі підстави, відповідальний фахівець, мінімально необхідна інформація і можливість виправлення помилок. Що доведено щодо ефективності трьох рівнів Систематичні огляди програм: неоднорідні результати У систематичному огляді 74 оцінювань програм автори повідомили, що лише частина досліджених програм досягала задекларованих цілей, тоді як багато демонстрували обмежені результати; у деяких випадках реєстрували несприятливі соціальні наслідки. Це опис досліджених оцінювань, а не універсальна частка програм, які працюють, і не оцінка причинного зниження кількості нападів. Відмінності між програмами суттєві: вихідні умови, учасники, правові рамки, зміст, тривалість, тип втручань і критерії успіху часто не збігаються. Перенесення позитивного результату одного освітнього чи консультаційного проєкту на всю категорію профілактики є методологічно хибним. Так само немає підстав вважати, що дорожча або інтенсивніша програма обов’язково забезпечить кращу поведінкову зміну. Індивідуальне ведення випадків: дані про процес, а не доказ ефекту Lewis та співавтори (2024) проаналізували 47 досліджень реалізації програм ведення випадків, але не знайшли досліджень, придатних для прямої оцінки їхньої ефективності у протидії насильницькій радикалізації. Це означає, що відомості про якість координації, довіру чи корисність підтримки не можна видавати за підтверджене зменшення насильства. Програми для молоді: обережність при перенесенні результатів Огляд Campbell про молодіжні програми показує, наскільки складно встановити стійку ефективність освітніх і позасудових втручань. Дослідження різняться за визначенням радикалізації, тривалістю спостереження й способом вимірювання змін. Позитивні відгуки або вища обізнаність після занять є корисною інформацією про програму, проте недостатні для твердження про попередження насильства. Цифрові протидії: від повідомлення до реальної поведінки Кампанії в соціальних мережах можуть досягати великої аудиторії, але перегляд, вподобання або зміна відповіді в анкеті є проміжними показниками. Огляд комунікаційних кампаній описує брак переконливих поведінкових вимірювань. Для відповідальної оцінки потрібні реалістичні цілі, порівнювані групи й захист від неконтрольованого поширення шкідливого змісту. Як вимірювати результати, не підміняючи їх зручними показниками Оцінювання починається з питання, що саме програма обіцяє змінити. Для універсальної освіти це можуть бути знання, навички діалогу, доступ до допомоги та відчуття безпеки. Для вибіркової підтримки — скорочення непокритих потреб, можливість вийти з небезпечної ситуації та довіра до служб. Для індивідуального супроводу — конкретні безпечні дії, припинення участі у насильстві, стабілізація життєвих умов і відсутність повторних підтверджених загроз. Категорії результатів слід реєструвати окремо. Мінімальний план дослідження включає опис вибірки, вихідних умов, втручання, можливого порівняння, тривалості спостереження, випадків припинення участі та небажаних наслідків. Слід пояснювати, звідки отримано дані й які правові підстави їхнього використання. Результат «учасники задоволені» стосується прийнятності програми; «зменшилася кількість конфліктних ситуацій» — конкретного поведінкового показника; висновок про зменшення терористичних нападів потребує значно сильнішого доказу. Рідкість серйозних насильницьких подій створює статистичну проблему низької базової частоти: за таких умов навіть показник із прийнятною точністю може породжувати багато хибних позитивних висновків при застосуванні до широкого населення. Тому інструменти оцінювання не слід використовувати для масового профілювання. Огляд валідності спеціалізованих методик підтверджує необхідність обмежувати висновки доступними дослідженнями. Небажані наслідки та етичний контроль Стигматизація і руйнування довіри Коли певну групу публічно називають «підвищено ризиковою» через її походження, релігію або соціальний статус, програма може посилити відчуження та відмову від співпраці. Подібні ефекти зазначено в огляді оцінювань програм. Відповідальне проєктування передбачає нейтральні назви послуг, участь громади у визначенні потреб і можливість повідомити про дискримінацію. Конфіденційність і захист персональних даних Збирання інформації про політичні погляди, релігію, здоров’я або сімейні конфлікти вимагає особливої правової обережності. В Україні оброблення персональних даних регулює Закон «Про захист персональних даних». Редакційне практичне правило для профілактичних програм — збирати лише інформацію, необхідну для законної визначеної мети, обмежувати доступ і тривалість зберігання та повідомляти учасникові про межі конфіденційності. Конкретна правова підстава й винятки визначаються чинним законодавством і компетентними фахівцями. Подвійна роль допомоги й контролю Коли педагог, психолог або соціальний працівник одночасно очікується як довірена особа й джерело інформації для правоохоронної діяльності, можуть виникати конфлікти ролей. Огляд Lewis та співавторів описує труднощі координації між службами, неоднорідність оцінювання та значення прозорих домовленостей. Учасники мають знати, за яких конкретних законних обставин інформацію можуть передати іншій установі. Український контекст: межі права та професійної практики В Україні протидія тероризму здійснюється у правових рамках Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та інших чинних актів. Указ Президента України № 492/2026 затвердив нову Концепцію боротьби з тероризмом в Україні й визнав таким, що втратив чинність, указ № 53/2019. Психологічна стаття пояснює профілактичні підходи, тоді як визначення юридичних складів правопорушень, повноважень органів і процесуальних процедур належить чинному законодавству. Для роботи з молоддю важливі положення Закону України «Про основні засади молодіжної політики» та правовий захист неповнолітніх. Школи, громади й організації мають застосовувати законні процедури захисту дитини, реагування на булінг і загрози та оброблення даних. Редакційне застосування багаторівневої моделі до українських громад є аналітичною рекомендацією, а не викладом спеціального нормативно затвердженого алгоритму для всіх установ. У ситуаціях реальної небезпеки слід звертатися до компетентних екстрених і правоохоронних служб відповідно до обставин. За відсутності невідкладної загрози доцільно починати з доступних освітніх, психологічних і соціальних маршрутів допомоги, зберігаючи конфіденційність і добровільність там, де це допускає закон. Педагог або член родини не повинен самостійно визначати «екстреміста» за поглядами чи інтернет-поведінкою. Практична модель для школи, громади та служби підтримки Крок 1. Визначити вимірювану проблему Спочатку організація описує конкретне явище: наприклад, повідомлення про погрози, низьку доступність безпечного консультування чи зростання насильницьких конфліктів. Для цього використовують законно зібрану інформацію, уникаючи списків «неблагонадійних» спільнот. Кожне твердження про масштаб проблеми слід відокремити від припущень. Крок 2. Обрати пропорційний рівень допомоги Загальні потреби у діалозі, соціальній участі й інформаційній грамотності відповідають широким універсальним програмам. Локальна ситуація обґрунтованої вразливості може вимагати вибіркової підтримки. Конкретне звернення, примус або достовірні загрози потребують індивідуального професійного реагування. Підвищення інтенсивності має бути пов’язане з перевіреною ситуацією, а не з особистістю чи політичною позицією. Крок 3. Зафіксувати відповідальність і захист учасників До початку роботи визначаються виконавець, компетенції, процедура згоди, межі конфіденційності, права неповнолітніх, маршрут скарги та порядок перегляду рішення. Наявність міжвідомчої співпраці ще не підтверджує якість програми; огляд ведення випадків описує як її переваги, так і ризики неузгодженості та суб’єктивного оцінювання. Крок 4. Оцінити користь і побічні наслідки Організація до початку втручання встановлює показники й дату їх перевірки, описує спосіб отримання інформації та передбачає можливість виявити шкоду — зокрема стигматизацію чи втрату довіри. Стійке покращення освітньої або соціальної ситуації визнається відповідно до фактичних даних; твердження про зменшення насильства формулюється лише за наявності відповідних поведінкових вимірювань. Часті запитання Чи означає первинна профілактика, що всіх учнів вважають уразливими до екстремізму? Ні. Загальнодоступна програма може розвивати громадянські, комунікативні й інформаційні компетентності без припущення про ризик у кожної людини. Її суспільні переваги оцінюються окремо від тверджень щодо запобігання насильству. Чим вибіркова профілактика відрізняється від дискримінаційного профілювання? Вибіркове втручання має документовану потребу, пропорційну мету, відкриті критерії та способи захисту учасників. Дискримінаційне профілювання приписує небезпеку людині через її групову належність. Якість критеріїв та їх практичне застосування необхідно перевіряти. Чи можна використовувати шкільний опитувальник для передбачення радикалізації? Поведінкові й соціальні опитувальники можуть допомагати зрозуміти освітні потреби, якщо застосовуються етично та законно. Жоден простий перелік відповідей не дає надійного індивідуального прогнозу терористичного нападу. Огляд спеціалізованих методик показує суттєві межі навіть професійних інструментів. Чи гарантують індивідуальні програми дерадикалізацію? Наявні дослідження не дозволяють гарантувати зміну переконань, припинення насильства чи відсутність повторного залучення. Огляд Campbell не встановив прямих надійних доказів дієвості індивідуального ведення випадків. Практичні результати варто описувати окремо: надання допомоги, припинення участі, зміни поведінки та тривалість спостереження. Чи потрібно залучати правоохоронні органи за будь-яких радикальних висловлювань? Радикальні або непопулярні висловлювання самі по собі не встановлюють насильницького наміру. Реагування визначається конкретною поведінкою, достовірністю загрози й чинним законом. За небезпеки життю пріоритетом є безпека, а в інших ситуаціях можуть бути доречними діалог і підтримка. Який показник успіху найважливіший? Він залежить від мети програми. Для освіти — знання й навички; для соціальної підтримки — доступність послуг і захист; для адресної роботи — зміни конкретної небезпечної поведінки. Жоден окремий показник не описує всю систему профілактики. Висновки Первинна, вибіркова та індивідуальна профілактика становлять три рівні організації підтримки, які можна поєднувати в єдиній системі. Перший розвиває безпечне соціальне середовище, другий відповідає на конкретні виявлені вразливості, третій забезпечує професійне реагування на індивідуально встановлену потребу. Їх застосування залежить від чітких критеріїв, законності, поваги до прав людини й реальної можливості отримати допомогу. Наукова позиція полягає в одночасному використанні найкращих доступних даних і точному визначенні їхніх меж. Поточна база досліджень підтримує обережне планування, дослідження механізмів та вдосконалення організації послуг, але не дозволяє називати певний рівень профілактики гарантовано ефективним проти терористичного насильства. Якісна система вчиться на результатах, вимірює побічні наслідки й захищає людей від необґрунтованої підозри. Пов’язані статті Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи — загальна наукова рамка профілактики; Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями — межі інтерпретації ризику й статистичних зв’язків. Профілактика насильницької радикалізації у школі Джерела Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., та співавтори. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. https://doi.org/10.1002/cl2.70080 Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674 Duarte, F. P., Ramos, J. P., Barbosa, P., Vergani, M., & de Carvalho, C. M. (2025). PROTOCOL: Effectiveness of Educational Programmes to Prevent and Counter Online Violent Extremist Propaganda: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(2), e70042. https://doi.org/10.1002/cl2.70042 Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20(2), e1386. https://doi.org/10.1002/cl2.1386 Lewis, J., Marsden, S., Hewitt, J., Squires, C., & Stefaniak, A. (2025). Non-Criminal Justice Interventions for Countering Cognitive and Behavioural Radicalisation Amongst Children and Adolescents: A Systematic Review of Effectiveness and Implementation. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70079. https://doi.org/10.1002/cl2.70079 Organization for Security and Co-operation in Europe. (2014). Preventing Terrorism and Countering Violent Extremism and Radicalization that Lead to Terrorism: A Community-Policing Approach. https://www.osce.org/atu/111438 Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064 Treacy, S., Reed, A., & Glazzard, A. (2024). A systematic integrative review of counter-messaging communication campaigns targeting terrorism or violent extremism. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression. https://doi.org/10.1080/19434472.2024.2419390 UNESCO. (2024). A Teacher’s Guide on the Prevention of Violent Extremism. https://www.unesco.org/en/articles/teachers-guide-prevention-violent-extremism?hub=66903 Weine, S., Smith, A., Braniff, W., Erdemandi, I., & Day, J. (2019). How Can a Public Health Framework Be Applied to Preventing Violent Extremism? National Institute of Justice. https://www.ojp.gov/library/publications/how-can-public-health-framework-be-applied-preventing-violent-extremism Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15 Верховна Рада України. (2010). Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-17 Верховна Рада України. (2021). Закон України «Про основні засади молодіжної політики» № 1414-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1414-20 Президент України. (2026). Указ № 492/2026 «Про Концепцію боротьби з тероризмом в Україні». https://www.president.gov.ua/documents/4922026-59865

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Втрата особистої значущості та пошук сенсу можуть впливати на те, як людина переживає приниження, відторгнення, несправедливість і власне місце у спільноті. У психології насильницької радикалізації ці переживання досліджують як можливі складники мотивації: за певних обставин людина починає шукати відновлення гідності й визнання через групу, яка пропонує пояснення її труднощів і виправдовує насильство. Такий зв’язок є умовним. Більшість людей, які переживають втрату, кризу сенсу або соціальне виключення, обирають мирні способи відновлення власної цінності. Метааналіз досліджень моделі трьох чинників і систематичний огляд чинників радикалізації дають змогу розрізнити мотивацію, ставлення до насильства та поведінку. Ця стаття пояснює, що науковці називають значущістю, як працює модель потреби, наративу й соціальної мережі, які висновки підтверджено дослідженнями, де проходять межі доказів і що випливає з них для профілактики. Поняття радикалізації тут стосується переходів до виправдання або застосування ідеологічно мотивованого насильства. Політична незгода, активізм, пошук духовних відповідей, релігійна належність і критика суспільного устрою залишаються самостійними формами переконань та участі в суспільному житті. Що означає втрата значущості Особиста значущість — переживання того, що власне життя має цінність, людина має гідність, важлива для інших і здатна впливати на події. Вона пов’язана з визнанням, повагою, приналежністю, компетентністю та відчуттям, що зусилля мають вагу. Теорія пошуку значущості розглядає прагнення бути важливим для інших як широку людську мотиваційну потребу, інтенсивність якої змінюється залежно від життєвих обставин. Круглянський та співавтори, теоретична модель; Пріллелтенський та співавтори, огляд поняття значущості. Втрата значущості може виникати після особистого приниження, публічної ганьби, відмови, руйнування важливих стосунків, професійної невдачі або дискримінаційного досвіду. Іноді людина сприймає загрозу своїй гідності через становище групи, з якою себе ототожнює. Іноді мотивацію посилює можливість здобути визнання, статус чи відчуття героїзму. Ці три ситуації — пережита втрата, очікувана загроза і бажання здобути значущість — описані в теорії, але мають різний стан емпіричного підтвердження. Систематичний огляд Фірдіані та співавторів, 2025. Важлива межа: переживання втрати значущості не є психіатричним діагнозом або характеристикою небезпечної людини. Воно можливе під час звичайних життєвих переходів і нерідко стає поштовхом до навчання, творчості, волонтерства, конструктивної громадської діяльності або відновлення стосунків. Питання для дослідження насильницької радикалізації полягає в тому, за яких поєднань контексту, переконань і взаємин мирний пошук визнання може бути спрямований на схвалення шкоди іншим. Значущість, сенс життя і приналежність: споріднені, але різні поняття Сенс життя описують через три взаємопов’язані виміри: зрозумілість власного досвіду, наявність цілей і відчуття цінності власного існування. Пошук особистої значущості особливо стосується третього виміру — переконання, що людина має вагу у світі й у стосунках з іншими. Людина може мати чітку мету, але відчувати себе приниженою; може бути соціально визнаною, але переживати брак життєвого напряму. Огляд психометричних інструментів пошуку сенсу й значущості, 2025. Приналежність означає включеність у стосунки та спільноти. Самооцінка описує оцінювання власних якостей. Ідентичність пов’язана з відповіддю на питання, ким людина себе вважає та з ким себе ототожнює. Значущість може спиратися на всі ці складники, але не зводиться до жодного з них. Саме тому самотність, низька самооцінка або пошук ідентичності не слід механічно називати причинами насильства. Пріллелтенський та співавтори, 2025; Вольфович та співавтори, систематичний огляд. Поняття «екзистенційна криза», «порожнеча» й «криза сенсу» можуть позначати різні переживання, а в повсякденній мові часто використовуються неточно. Наукова модель втрати значущості формулює конкретніше питання: як прагнення відновити повагу й власну важливість взаємодіє з пропозицією групи вважати насильство морально виправданим способом цього відновлення. Як виникла теорія пошуку значущості Дослідження політичного насильства тривалий час поєднували пояснення на рівні особистих мотивів, групових процесів і соціально-політичних умов. Ранній огляд Ренді Борума показував, що жодна проста психологічна схема не охоплює всю різноманітність шляхів до насильницького екстремізму. У цьому науковому полі Арі Круглянський і співавтори розвинули теорію пошуку значущості як пояснення того, чому деякі люди можуть надавати виняткового пріоритету діяльності, яка обіцяє відновлення їхньої цінності. Борум, 2011; Круглянський та співавтори, 2018. Згодом теорію систематизували як модель трьох взаємодій — потреби, наративу й мережі соціальних зв’язків. Її викладено в монографії «Три опори радикалізації», а сучасне узагальнення представлено в розділі Кембридзького довідника з психології насильницького екстремізму, опублікованому 2025 року. Теорія пропонує механізм, який можна перевіряти, а не незмінну послідовність стадій життя кожної людини. Круглянський, Беланже й Гунаратна, 2019; Молінарі та співавтори, 2025. Модель трьох чинників: потреба, наратив і соціальна мережа Потреба відновити гідність і відчуття цінності Перший компонент стосується суб’єктивної мотивації. Після втрати статусу, контролю або поваги людина може особливо активно шукати діяльність, яка поверне почуття важливості. Сила цієї потреби коливається: соціальне відторгнення або невдача можуть посилити її, а стабільні стосунки й досвід компетентності можуть створювати альтернативні джерела визнання. Теорія передбачає, що у стані сильного мотиваційного зосередження одна мета здатна набувати непропорційної ваги порівняно з іншими життєвими потребами. Круглянський та співавтори, 2018. Навіть інтенсивний пошук значущості сам по собі не визначає способу дії. Ті самі переживання можуть вести до спорту, професійного зростання, суспільної солідарності, турботи про близьких або мирного захисту прав. Дослідження можливості заміщувати один спосіб відновлення значущості іншим підтримують ідею про різні сфери її реалізації, хоча ці дослідження проводилися переважно в контексті роботи та стосунків, тому їх не можна автоматично переносити на випадки тероризму. Конту та співавтори, 2023. Наратив, який пропонує пояснення і спосіб дії Другий компонент — система тверджень, що пояснює причини приниження, визначає винних, окреслює належну групу і пропонує шлях повернення гідності. У насильницькому різновиді такий наратив представляє шкоду іншій людині або групі як морально прийнятний чи необхідний засіб досягнення колективної мети. Особливе значення має перехід від переживання образи до виправдання насильства. Сам факт несправедливості або обурення не встановлює цього переходу. Круглянський та співавтори, 2019; Борум, 2011. Такі наративи можуть містити уявлення про почесну самопожертву, беззаперечну відданість і особливу моральну місію. Науково важливо досліджувати не світоглядну назву групи, а те, чи виправдовуються реальні насильницькі дії і чи перетворюються вони на умову визнання. Дослідження ідеологічної пристрасті показують, що характер залученості та соціальний контекст мають значення для зв’язку між переконаннями й підтримкою насильства. Беланже та співавтори, 2022. Мережа зв’язків, що підтверджує наратив Третій компонент — люди та спільноти, чиє схвалення надає наративу соціальної ваги. Важливі особи можуть підтримувати відчуття приналежності, підкріплювати переконання та встановлювати норми того, що вважається гідною поведінкою. У межах насильницької спільноти це може посилювати прийнятність шкоди іншим. Проте соціальна мережа також здатна стримувати насильство, підтримувати критичне мислення й відкривати мирні способи участі. Елленберг і Круглянський, 2024. Емпірична перевірка моделі трьох чинників виявила статистичні зв’язки між соціальним відчуженням, підтримкою політичного насильства та бажанням приєднатися до однодумців. Дослідження перевіряло конкретні змінні й обмежені вибірки; за його даними не можна стверджувати, що кожна особа обов’язково проходить саме таку послідовність. Дослідження перевірки моделі, 2019. Чому однакові втрати ведуть до різних наслідків Втрата роботи, розрив стосунків або приниження не визначають майбутньої поведінки. Реакція залежить від доступних джерел підтримки, життєвого досвіду, навичок регуляції емоцій, групових норм і ширшого суспільного контексту. Метааналіз Вольфовича та співавторів охопив 127 досліджень і понад 1300 оцінок зв’язку та показав, що більшість окремих чинників мають невеликі або дуже невеликі асоціації з різними результатами радикалізації. Систематичний огляд, 2021. На одному рівні маємо індивідуальне переживання несправедливості, на іншому — норми близького оточення, на третьому — суспільний конфлікт, дискримінацію або нестабільність. Ці рівні впливають один на одного, але жоден із них не створює автоматичної траєкторії до насильства. Новий систематичний огляд досліджень чинників радикалізації на мікро-, мезо- і макрорівнях підтверджує потребу багаторівневого аналізу. Пандей і Бехера, 2026. Важливо також розрізняти особисте й колективне приниження. Людина може пережити невдачу без зміни ставлення до інших груп. А може відчувати солідарність зі спільнотою, стосовно якої бачить несправедливість, і діяти через правозахисну роботу, участь у виборах, законний протест або громадські ініціативи. Те, чи з’являється підтримка насильства, є окремим дослідницьким питанням. Огляд теорій радикалізації, Борум, 2011. Що показують дослідження: від експериментів до метааналізів Систематичний огляд теорії значущості Огляд Фірдіані, Мілли й Худіяни, опублікований у грудні 2025 року, відібрав 24 праці зі 103 розглянутих. Автори виявили повторювані свідчення зв’язку пережитої втрати значущості з посиленням її пошуку; результати щодо можливості здобути значущість були суперечливими. Водночас огляд повідомив про брак спеціальних емпіричних досліджень загрози майбутньої втрати та про проблеми розмежування вимірювань самої втрати і мотивації її компенсувати. Це істотно обмежує висновки про причинність. Фірдіані та співавтори, 2025. Метааналіз перевірок моделі трьох чинників Метааналіз Да Сілви та співавторів об’єднав 42 дослідження із 17 звітів. Статистично значущі узагальнені зв’язки були встановлені для проаналізованих компонентів: зв’язок із прагненням значущості виявився сильнішим, із наративом та мережею — помірним, із самою потребою значущості — слабким. Величина асоціації залежить від операціоналізації та особливостей вибірок. Ця робота підтримує теоретичну модель на рівні групових закономірностей, але не перетворює її на інструмент прогнозування злочину конкретної людини. Да Сілва та співавтори, 2024. Дослідження людей, які вчинили ідеологічно мотивовані правопорушення У дослідженні Ясько, Лафрі й Круглянського використовували матеріали про 1496 осіб, які вчинили ідеологічно мотивовані злочини у США. Переживання економічної й соціальної втрати значущості були пов’язані із застосуванням насильства; також мав значення контакт із радикалізованими друзями. Такий дизайн дозволяє вивчати відмінності всередині вже відібраної групи правопорушників. Він не показує, скільки людей після подібної життєвої події в загальній популяції ніколи не звернуться до насильства. Ясько та співавтори, 2017; Національний інститут юстиції США — опис дослідження. Експериментальні та опитувальні перевірки Частина досліджень працює з експериментально викликаним почуттям відторгнення, інші вимірюють установки щодо політичного насильства, готовність до самопожертви або бажання підтримувати радикальну групу. Це різні результати, і їх не можна об’єднувати під словом «теракт». Дослідження моделі трьох чинників виявило зв’язки між соціальним відчуженням, виправданням політичного насильства й груповою орієнтацією; перевірка причинного ланцюга залишається складним завданням. Перевірка моделі 3N, 2019. Окремо досліджували готовність до самопожертви заради значущої мети. Самопожертва охоплює дуже різні явища — від часу й ресурсів, відданих спільноті, до ризикованої поведінки. Її не слід ототожнювати з насильством проти інших людей. Дюґас та співавтори, 2016. Методологічні обмеження: що саме ми знаємо Найважливіша проблема — відмінність між переживаннями, декларованими поглядами, готовністю до дії та самою дією. У багатьох працях вимірювали схвалення політичного насильства в опитувальниках; фактичні випадки тяжкого насильства трапляються рідко і вивчаються складніше. Оцінка підтримки насильства в анкеті не є підтвердженим наміром його здійснити, а сильна емоційна реакція не є поведінковим прогнозом. Вольфович та співавтори, 2021. Друга проблема — спосіб вимірювання значущості. Дослідники іноді використовують соціальне відчуження, приниження, невдачу, брак сенсу або низький статус як наближені показники. Ці конструкції перетинаються, проте позначають різні досвіди. Систематичний огляд психометричних інструментів 2025 року виявив обмеження валідності й культурної адаптації способів вимірювання пошуку значущості як окремої змінної. Альсааді та співавтори, 2025. Третя проблема — добір учасників. Опитування студентів, експеримент із короткочасним відторгненням, аналіз архівів правопорушників і дослідження учасників насильницьких угруповань мають різні можливості для узагальнення. За ретроспективними життєписами складно визначити, які мотиви діяли до залучення до групи, а які були переосмислені пізніше. Систематичні огляди допомагають порівняти результати, проте успадковують обмеження включених праць. Да Сілва та співавтори, 2024; Фірдіані та співавтори, 2025. Четверта проблема — різний соціальний контекст. Значущість і повага мають соціальні виміри, а уявлення про гідність та належну поведінку відрізняються між культурами, громадами й історичними ситуаціями. Тому жодне універсальне число, опитувальник або перелік «ознак» не здатні надійно передбачити індивідуальне ідеологічне насильство. Огляд чинників, Пандей і Бехера, 2026. Коли прагнення значущості підтримує мирні зміни Потреба відчувати власну важливість є ресурсом для суспільної участі. Людина може пережити несправедливість і спрямувати прагнення до відновлення гідності на взаємодопомогу, громадську організацію, розбудову місцевої спільноти, мистецтво, навчання або захист прав інших. Психологічна модель допускає множинність шляхів до значущості. Експериментальні й опитувальні дослідження відновлення значущості в різних сферах життя підтверджують цю можливість, хоча їхні конкретні результати стосуються переважно інших видів поведінки. Конту та співавтори, 2023. Соціальне визнання важливе не лише як внутрішнє почуття, а й як реальні умови життя: доступ до освіти, гідної праці, справедливого розгляду скарг, суспільної участі та підтримувальних стосунків. З цього випливає практична редакційна інтерпретація: профілактика, яка зміцнює безпечні джерела гідності й приналежності, має кращу етичну основу, ніж підозрілість до людей у стані життєвої кризи. Емпіричні оцінки ефективності конкретних програм необхідно проводити окремо. Огляд профілактичних програм, Чаркаві та співавтори, 2024. Втрата значущості в підлітків і молодих людей У підлітковому та молодому дорослому віці розвиваються автономія, соціальна ідентичність, значення дружніх зв’язків і здатність самостійно оцінювати інформацію. Відторгнення, приниження чи потреба бути прийнятим у групі можуть бути психологічно відчутними. Водночас ці переживання звичайні для різних етапів розвитку та не є ознаками екстремізму. Виявляти ризики лише за стилем одягу, політичними поглядами, релігійною поведінкою чи інтересами дитини означає створювати підстави для стигматизації. У роботі з неповнолітніми пріоритетними є безпека, захист від примусу та експлуатації, довірливий контакт і доступ до психологічної, освітньої та соціальної допомоги. Управління ООН з наркотиків і злочинності наголошує, що залучення дітей до терористичних або насильницьких груп часто супроводжується примусом і потребує підходу, який враховує права та розвиток дитини. Матеріали УНЗ ООН щодо захисту й реінтеграції дітей. Профілактика в освіті може включати підтримку почуття приналежності, повагу до різних переконань, безпечні способи повідомлення про погрози й роботу з переживанням несправедливості. Власні погляди підлітка, особисті повідомлення та дані про психічне здоров’я потребують конфіденційного й законного поводження. Наявність конкретних погроз, примусу чи підготовки шкоди вимагає окремої професійної оцінки обставин, а не психологічного ярлика за припущеннями. Цифрові спільноти й обіцянка визнання Онлайн-середовища можуть пропонувати швидке відчуття уваги, належності та суспільної місії, особливо коли людина відчуває себе непоміченою у звичних стосунках. У термінах моделі трьох чинників цифрова спільнота здатна передавати наратив і давати соціальне схвалення; однак онлайн-взаємодія дуже різноманітна й переважно не пов’язана з насильством. Елленберг і Круглянський, 2024. Дослідження теорій змови через модель трьох чинників висувають гіпотезу, що певні переконання можуть пропонувати прості пояснення складних втрат і образ, а в окремих середовищах поєднувати їх з виправданням насильства. Це теоретична інтерпретація, а не доказ того, що читання певного допису спричиняє напад. Важливо оцінювати конкретні заклики до шкоди та реальні умови взаємодії, а не робити висновки з окремого перегляду матеріалу. Круглянський та співавтори, 2022. Профілактика: підтримка гідності, стосунків і ненасильницьких способів дії Для первинної профілактики доцільно створювати умови, за яких люди можуть відновлювати відчуття компетентності, соціальної важливості та справедливого ставлення. На рівні громади це означає доступні форми участі, підтримку соціальних зв’язків, роботу з досвідом відторгнення та обговорення конфліктів без дегуманізації інших. Такий підхід узгоджується з теоретичним механізмом значущості; конкретна ефективність залежить від програми, групи учасників та умов реалізації. Модель трьох чинників, 2019; огляд оцінок профілактики, 2024. Систематичний огляд 74 оцінювань програм протидії насильницькому екстремізму виявив неоднорідні результати та проблеми методів: частина програм давала обмежений ефект, а деякі могли посилювати недовіру й стигму. Позитивні результати частіше пов’язувалися з відчуттям приналежності, довірою, залученням громади та навичками критичного осмислення. Такі асоціації не означають, що будь-яка ініціатива із «зміцнення самооцінки» автоматично зменшить ризик насильства. Чаркаві та співавтори, 2024. Для індивідуальної підтримки важливі уважне обговорення пережитої втрати, відновлення соціальних контактів, можливість висловити обурення без приниження, пошук конструктивних цілей, а також допомога з конкретними труднощами навчання, працевлаштування та стосунків. Якщо людина переживає гострий психологічний дистрес, потрібна належна допомога відповідно до її потреб. Психологічна підтримка не повинна ставати прихованою процедурою ідеологічного контролю; практику слід будувати на добровільності, професійній етиці та законних межах конфіденційності. Припинення участі, зміна переконань і реінтеграція Коли людина вже залучена до насильницького середовища, важливо розрізняти припинення насильницької діяльності, вихід із групи, відмову від виправдання насильства та відновлення стосунків із громадою. Ці процеси можуть відбуватися в різному темпі. Людина здатна вийти з угруповання, продовжуючи дотримуватися частини попередніх політичних поглядів; інша може змінити свої погляди, але потребувати реальної підтримки для безпечної зміни оточення. Систематичний огляд роботи з випадками, Льюїс та співавтори, 2024. З погляду пошуку значущості важливо, чи з’являються поза насильницькою групою доступні джерела поваги, підтримки та соціальної ролі. Це теоретично обґрунтований напрям допомоги, а доказова база результативності спеціальних програм залишається обмеженою. Систематичний огляд програм ведення випадків не знайшов придатних оцінок, які дозволили б упевнено встановити їхню ефективність щодо попередження насильницької радикалізації. Льюїс та співавтори, 2024. Висновок для практики: оцінювати потрібно зміни в реальній поведінці, безпеці, залученні до мирного життя та якості підтримки, відокремлюючи їх від бажаних словесних декларацій. Окремі випадки успішної реінтеграції не дають підстав обіцяти універсальний результат. Чи можна за кризою сенсу визначити ризик насильства Ні. Криза сенсу, соціальна ізоляція, приниження, гнів, інтенсивний активізм або різкі зміни поглядів не утворюють достовірного психологічного профілю людини, яка вчинить ідеологічне насильство. Виявлені у вибірках статистичні зв’язки стосуються групових закономірностей і залежних від методики результатів. Вольфович та співавтори, 2021. Коли виникають конкретні підстави побоюватися шкоди, потрібна контекстна оцінка фактичної поведінки, загроз, доступу до засобів насильства, безпосередніх обставин і захисних чинників уповноваженими підготовленими фахівцями. Висновки не можна робити за відкритими психологічними тестами або здогадками знайомих. Професійна оцінка загрози має власні інструменти, вимоги до підготовки і суттєві обмеження достовірності; сама теорія значущості такою методикою не є. Якщо існує безпосередня небезпека для життя чи здоров’я, слід звернутися до екстрених служб за місцевими правилами. Для нетермінової ситуації корисні консультація кваліфікованого психолога, фахівця з безпеки або відповідної установи залежно від характеру проблеми. Розмова про пережиту несправедливість має вестися без стигматизації людини і без ігнорування реальних загроз. Український контекст: психологічна модель та правові межі В умовах війни люди можуть переживати втрату, приниження, загрозу близьким, соціальну несправедливість та необхідність захищати свої права й громади. Ці переживання мають різні психологічні та суспільні наслідки. Модель пошуку значущості може бути аналітично корисною для вивчення того, як групи формують уявлення про гідність і місію, але її не можна застосовувати для автоматичної криміналізації патріотичних переконань, громадського активізму або законної оборони. Це редакційна інтерпретація, яка спирається на розмежування дослідницьких понять. Українське кримінальне законодавство встановлює правові підстави відповідальності за конкретні діяння, зокрема за терористичні акти, втягнення в їх учинення та публічні заклики відповідно до застосовних норм. Психологічне відчуття втрати значущості не є юридичним складом правопорушення. Оцінювання фактів, намірів та кваліфікація діянь належать до компетенції визначених законом органів, а не до висновків популярної статті. Кримінальний кодекс України, офіційний текст. Під час роботи з дітьми, людьми, які пережили насильство, або соціально вразливими групами необхідно забезпечувати гідність, права, конфіденційність та доступ до належної допомоги. Стандарти ООН для дітей, залучених і експлуатованих насильницькими угрупованнями, підкреслюють потребу реінтеграції та індивідуального захисту замість стигматизувального узагальнення. Матеріали Управління ООН з наркотиків і злочинності щодо захисту дітей. Поширені запитання Чи означає відчуття непотрібності схильність до екстремізму? Ні. Відчуття непотрібності є поширеним людським переживанням, яке може виникати під час втрати, ізоляції або життєвих змін. Для переходу до виправдання насильства в дослідницьких моделях важливі додаткові переконання, соціальний контекст і конкретні поведінкові процеси. Саме переживання не прогнозує насильства. Вольфович та співавтори, 2021. Чому ідеологічна група іноді здається джерелом сенсу? Спільнота може запропонувати зрозумілу ідентичність, визнання, стосунки й пояснення складних подій. Такі функції притаманні багатьом законним і мирним спільнотам. Предметом дослідження насильницької радикалізації стає ситуація, коли групове схвалення пов’язується з виправданням або здійсненням шкоди людям. Елленберг і Круглянський, 2024. Чи завжди радикалізація починається з особистої травми? Ні. Теорія описує різні можливі джерела актуалізації потреби в значущості, включно з можливістю здобуття статусу. Дослідження не підтверджують єдиної універсальної біографічної послідовності та не дозволяють робити висновок про травму лише за участю в радикальній групі. Фірдіані та співавтори, 2025; Борум, 2011. Чи може пошук сенсу допомагати відмовитися від насильства? Таку можливість підтримує теоретичний механізм пошуку альтернативних джерел поваги й приналежності. У практиці доцільно розрізняти припинення дій, зміну переконань і соціальну реінтеграцію. Надійних оцінок, які дозволили б гарантувати зниження насильства завдяки одному способу психологічної підтримки, наразі бракує. Льюїс та співавтори, 2024. Чи допоможе розмова з людиною, яка висловлює радикальні погляди? Повага, уважне слухання та обговорення конкретних потреб можуть підтримати довіру. Корисно розмежовувати пережиту несправедливість, політичну позицію, риторику виправдання насильства та реальні загрози. Якщо з’являються конкретні погрози або підготовка шкоди, потрібно діяти відповідно до рівня небезпеки та звертатися до уповноважених служб і підготовлених фахівців. Звичайна розмова не замінює оцінки загрози. Висновки Пошук значущості пояснює важливу частину людської мотивації: прагнення відчувати гідність, власну цінність і визнання. Психологічні моделі насильницької радикалізації досліджують, як ця потреба за певних умов взаємодіє з наративом виправдання насильства та спільнотою, що його підтримує. Метааналізи й систематичні огляди виявляють відповідні статистичні зв’язки, водночас залишають питання причинності, вимірювання та перенесення результатів на конкретну людину відкритими. Да Сілва та співавтори, 2024; Фірдіані та співавтори, 2025. Найбільш обґрунтований практичний висновок полягає в одночасному захисті людської гідності, підтримці мирних шляхів до суспільної участі та уважному реагуванні на конкретні прояви насильства. Кризу сенсу слід розглядати як привід для допомоги й розуміння контексту; оцінювання небезпеки належить до окремої професійної роботи. Якість профілактики визначається тим, наскільки вона підтримує людей, поважає їхні права й демонструє перевірювані результати. Пов’язані статті Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель — широка карта індивідуальних, групових і суспільних механізмів. Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями — наукове розмежування кореляцій, чинників захисту і поведінкових результатів. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань — центральний покажчик дослідницького кластера. Сприйнята несправедливість та радикалізація до насильства Загроза ідентичності та групова образа в радикалізації Сакралізація цінностей і готовність до політичного насильства Джерела Alsaadi, F., Maldonado, M. A., Erfanikia, M., Molinario, E., & Moyano, M. (2025). Systematic review of search for meaning in life assessment tools: Highlighting the need for a quest for significance scale. Frontiers in Psychology, 16, 1513720. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2025.1513720. Bélanger, J. J., Moyano, M., Muhammad, H., Richardson, L., Lafrenière, M.-A. K., McCaffery, P., Framand, K., & Nociti, N. (2019). Radicalization leading to violence: A test of the 3N model. Frontiers in Psychiatry, 10, 42. https://doi.org/10.3389/fpsyt.2019.00042. Bélanger, J. J., Adam-Troian, J., Nisa, C. F., & Schumpe, B. M. (2022). Ideological passion and violent activism: The moderating role of the significance quest. British Journal of Psychology, 113(4), 917–937. https://doi.org/10.1111/bjop.12576. Borum, R. (2011). Radicalization into violent extremism I: A review of social science theories. Journal of Strategic Security, 4(4), 7–36. https://doi.org/10.5038/1944-0472.4.4.1. Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674. Contu, F., Ellenberg, M., Kruglanski, A. W., & Pierro, A. (2023). Means substitutability in personal significance restoration. Frontiers in Psychology, 14, 1193336. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2023.1193336. Da Silva, C., Trottier, D., Amadio, N., Domingo, B., Sarg, R., & Benbouriche, M. (2024). Significance quest: A meta-analysis on the association between the variables of the 3N model and violent extremism. Trauma, Violence, & Abuse, 25(2), 1184–1200. https://doi.org/10.1177/15248380231176056. Dugas, M., Bélanger, J. J., Moyano, M., та ін. (2016). The quest for significance motivates self-sacrifice. Motivation Science, 2(1), 15–32. https://doi.org/10.1037/mot0000030. Ellenberg, M., & Kruglanski, A. W. (2024). Power of the network and power from the network: Group processes and radicalization. Group Processes & Intergroup Relations. https://doi.org/10.1177/13684302241240704. Firdiani, N. F., Milla, M. N., & Hudiyana, J. (2025). The underlying mechanism behind quest for significance and its role in violence extremism: A systematic literature review. Buletin Psikologi. https://doi.org/10.22146/buletinpsikologi.99985. Jasko, K., LaFree, G., & Kruglanski, A. W. (2017). Quest for significance and violent extremism: The case of domestic radicalization. Political Psychology, 38(5), 815–831. https://doi.org/10.1111/pops.12376. Kruglanski, A. W., Jasko, K., Webber, D., Chernikova, M., & Molinario, E. (2018). The making of violent extremists. Review of General Psychology, 22(1). https://doi.org/10.1037/gpr0000144. Kruglanski, A. W., Bélanger, J. J., & Gunaratna, R. (2019). The three pillars of radicalization: Needs, narratives, and networks. Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oso/9780190851125.001.0001. Kruglanski, A. W., Molinario, E., Ellenberg, M., & Di Cicco, G. (2022). Terrorism and conspiracy theories: A view from the 3N model of radicalization. Current Opinion in Psychology, 47, 101396. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2022.101396. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., та ін. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1386. Molinario, E., Webber, D., Jasko, K., & Kruglanski, A. W. (2025). Quest for significance and violent extremism. У: The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism. Cambridge University Press. https://doi.org/10.1017/9781009407892.009. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law. https://doi.org/10.1002/bsl.70064. Prilleltensky, I., Kruglanski, A. W., & Raviv, A. (2025). The quest for significance and mattering: Epistemic, moral, and catalytic potential. Journal of Community & Applied Social Psychology, 35(5). https://doi.org/10.1002/casp.70156. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (2001, зі змінами). Кримінальний кодекс України. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text. Управління ООН з наркотиків і злочинності. (2024). Матеріали щодо дітей, яких вербують та експлуатують терористичні й насильницькі групи. https://www.unodc.org/unodc/en/justice-and-prison-reform/endvac/index.html.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Підкорення авторитету в групах, які виправдовують насильство, виникає через взаємодію впливу лідерів, групових норм, спільної ідентичності та способів пояснення власних учинків. Учасник може сприймати вимогу керівника як обов’язок, підтримувати її через відданість спільній меті, боятися втратити належність до групи або поступово переставати розглядати наслідки своїх дій з погляду постраждалих. Ці процеси можуть поєднуватися, однак мають різні психологічні механізми та потребують різних доказів. Класична робота Герберта Келмана про авторизацію, рутинізацію й дегуманізацію і сучасний огляд досліджень підкорення авторитету дають підстави аналізувати насильство одночасно на індивідуальному, груповому й організаційному рівнях. Центральне питання цієї статті — як соціальна влада може впливати на моральне судження та відчуття особистої відповідальності в насильницьких екстремістських групах, що насправді встановлено експериментами й дослідженнями колективного насильства та які висновки коректно застосовувати до профілактики. Радикальні переконання, мирний протест, незгода з владою та релігійна відданість самі собою не свідчать про підтримку насильства. Систематичний огляд чинників радикалізації окремо розглядає зміни переконань і поведінкові прояви; переносити висновки між цими рівнями без перевірки некоректно. Що означають підкорення авторитету та моральна відповідальність Підкорення авторитету — виконання вказівки особи або інституції, чию владу учасник визнає чи змушений враховувати. Психологічно важливо, звідки походить цей вплив: із формального статусу, очікуваних санкцій, експертності, довіри, ототожнення з лідером або згоди з метою спільної дії. Визнання чужого авторитету змінюється залежно від ситуації; воно не утворює сталої риси особистості, яка сама пояснювала б насильницьку поведінку. Таку багатозначність показують переосмислення експериментів Мілґрема та аналіз відмінності наказу від переконливого заклику. Моральна відповідальність — здатність особи оцінювати власні рішення, передбачувані наслідки та шкоду для інших, а також визнавати власну участь у спільній дії. Тут варто розрізняти суб’єктивне відчуття відповідальності, нормативну моральну оцінку та юридичну відповідальність. Людина може психологічно перекладати провину на керівника чи колектив, тоді як питання її юридичної відповідальності вирішують за конкретними діями, обставинами та чинним правом. Психологічну модель такого перекладання описує Альберт Бандура. Насильницькою екстремістською групою в цій статті названо об’єднання, у якому насильство проти людей схвалюють, виправдовують або застосовують для ідеологічних чи інших колективних цілей. Це аналітичне означення предмета дослідження; його не слід автоматично ототожнювати з конкретною юридичною кваліфікацією, реєстрацією організації чи політичною позицією. Українські правові поняття тероризму й терористичної діяльності містить Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Чому саме авторитет стає переконливим Формальна влада, визнана легітимність і особиста довіра Посада або символи влади можуть створювати очікування, що керівник має інформацію, компетентність і право встановлювати правила. Проте реальна дія авторитету залежить від того, як учасник тлумачить вимогу та її зв’язок із власними цінностями. У теоретичному огляді Гаслама й Райхера особливу увагу приділено тому, що люди нерідко підтримують керівництво, оскільки вважають спільну справу правильною та суспільно значущою. Група може водночас вимагати дисципліни і підтримувати образ керівника як морального представника колективу. Тоді суперечка з його рішенням переживається як загроза згуртованості чи зрада спільної мети. Це можливе пояснення впливу лідерства на учасників, а не доведена характеристика кожної екстремістської організації. Дослідження соціальної ідентичності в переосмисленні підкорення підтримує саме умовний зв’язок між ототожненням із авторитетом та виконанням його вимог. Групова належність і визнання колективної мети Для частини учасників групова ідентичність надає сенсу особистим втратам і зусиллям. В окремих дослідженнях висока злитість особистої та групової ідентичності була пов’язана із заявленою готовністю до крайніх самопожертв за справу. Дослідження Шейха, Гомеса й Атрана проводили в конкретних культурних і соціальних контекстах, тому його результати описують обмежені вибірки та вимірювані наміри, а не універсальну схильність людей чинити насильство. Особливе значення мають норми, які визначають, чию думку вважають авторитетною, як трактують відмову та чи дозволено відкрито обговорювати наслідки рішень. Робота Ляйднера та співавторів показала в дослідженнях реакцій на повідомлення про насильство, що звеличення власної групи може бути пов’язане зі слабшою підтримкою справедливості щодо потерпілих, якщо кривдники належать до «своїх». Ототожнення з групою та її звеличення при цьому виявилися різними конструктами. Санкції, страх виключення й примус Виконання вказівки може супроводжуватися страхом покарання, приниження, втрати соціальних зв’язків або фізичної небезпеки. За таких обставин спостережувана згода не дорівнює внутрішньому прийняттю ідеології. Описуючи ситуацію, необхідно окремо з’ясовувати можливість відмови, реальні загрози, альтернативи та ступінь свободи рішень. Критичний аналіз Капоші наголошує на примусовому компоненті експериментальної ситуації, яку іноді поспішно пояснюють винятково добровільним підкоренням. Що насправді показали експерименти Стенлі Мілґрема У статті 1963 року Стенлі Мілґрем описав лабораторний сценарій, за яким учасники, виконуючи роль «учителя», вважали, що карають іншу людину електричними розрядами за помилки. Розряди були імітацією, але учасники про це спочатку не знали. У базовій дослідженій умові 26 із 40 учасників дійшли до максимального позначеного рівня. Ця частка стосується конкретного протоколу й вибірки та не є відсотком населення, готового вчинити реальне насильство. Класичний висновок стосувався сили ситуаційного авторитету та поступового продовження дій після попередніх поступок. Водночас дослідники багато десятиліть обговорюють етичність введення учасників в оману, пережитий ними стрес, достовірність первинного звіту, відмінності між варіантами експерименту й перенесення висновків на історичні злочини. Ці питання викладено в огляді Гаслама й Райхера 2017 року. Що підтвердили часткові повторення Джеррі Бергер у 2009 році провів етично модифіковане повторення, завершуючи процедуру на ранішому етапі. Воно продемонструвало, що готовність продовжувати експеримент за вимогою дослідника спостерігається і в пізніший період, але кінцеву поведінку в повному сценарії безпосередньо не вимірювали. Дослідження Ґжиба та співавторів 2025 року використовувало іншу організацію набору учасників і техніки та виявило порівнювані показники продовження в модифікованому сценарії. Сукупність цих робіт підтримує важливість ситуаційного впливу, але не розв’язує суперечки про його точний механізм. Підкорення наказу чи активне наслідування спільної справи У статті Райхера, Гаслама й Сміт запропоновано модель активного послідовництва: учасники погоджуються діяти тому, що ототожнюються з цінністю проголошеної мети. У експериментальному дослідженні 2014 року заклики підтримати «наукову справу» були дієвішими, ніж формулювання, що звучали як прямий наказ. Архівний аналіз свідчень учасників також засвідчив роль переконання, що вони допомагали корисному проєкту. Проте інша критична інтерпретація підкреслює примус і нерівність можливостей між експериментатором та учасником. Дослідження показують, що авторитет працює в контексті соціальних значень, очікувань і обмежень; вони не дають підстав зводити масове насильство до одного універсального механізму. Учасник лабораторного досліду, член підпільної організації й особа під реальною загрозою мають різні можливості та обставини вибору. Як у групі змінюється відчуття власної відповідальності Перекладання відповідальності на керівника Формула «так наказали» психологічно переносить центр рішення від виконавця до того, хто віддає наказ. У теорії морального відсторонення Бандури це називають перенесенням відповідальності. Механізм описує спосіб самовиправдання: людина може визнавати, що дія відбулася, але зменшувати власну причетність до її морального оцінювання. Перенесення вини у власному поясненні не встановлює фактичного ступеня примусу та не визначає правового результату. Розмивання відповідальності між багатьма людьми Коли рішення розподілено між організаторами, тими, хто надає ресурси, виконавцями й прихильниками, окремий учасник може уявляти свій внесок незначним. Бандура описує це як розсіювання відповідальності та показує, як організаційний поділ функцій ускладнює моральний зв’язок між окремою дією і загальною шкодою. Первинне теоретичне джерело стосується ширшого кола колективних практик, а застосування саме до конкретної екстремістської групи вимагає незалежних даних. Розсіювання відповідальності також відрізняється від колективної відповідальності як політичного або етичного поняття. У науковому аналізі варто запитувати, які рішення ухвалювалися, хто мав інформацію про наслідки, які можливості відмовитися існували, яку шкоду спричинено. Такі запитання допомагають відновити послідовність дій без припущення, що членство в групі саме собою доводить участь у злочині. Рутинізація та відокремлення дії від наслідку Герберт Келман виокремив три взаємопов’язані процеси, важливі для санкціонованого колективного насильства: авторизацію, рутинізацію й дегуманізацію. Рутинізація означає, що повторювана послідовність завдань і процедур зменшує простір для морального запитання про кінцеву мету. Водночас дії можуть набувати зовнішньої звичайності, а їхні наслідки ставати психологічно віддаленими. У сучасній цифровій комунікації подібні явища можливі, коли людина виконує дрібні групові завдання й не бачить повної картини наслідків. Це редакційне застосування класичної моделі, а не доведений універсальний механізм цифрового вербування. Для висновку про реальну шкоду потрібні дані про конкретний зміст дій, контекст, причинні зв’язки та результати. Моральне виправдання й пом’якшувальна мова Учасники можуть описувати заподіяння шкоди як «служіння», «відновлення справедливості» чи «необхідний захист», при цьому не обговорюючи конкретних постраждалих. Теорія Бандури виділяє моральне виправдання, евфемістичне означення та вигідне порівняння як різні способи послаблення внутрішнього осуду. Сила такого виправдання залежить від соціального значення розповіді, переконань і ситуації, а не від наявності окремого слова у промові. Моральна впевненість сама по собі неоднозначна. Огляд Скітки й Морґана описує, що сильні моральні переконання можуть підсилювати громадянську участь і спротив неправомірним наказам, але в деяких умовах також пов’язані з прийняттям насильницьких методів. Тому важливо досліджувати саме ставлення до шкоди іншим, а не інтенсивність переконання як таку. Дегуманізація та зменшення уваги до постраждалих Дегуманізація означає заперечення або применшення людських якостей осіб, яких позначають як «чужих». Келман розглядав її як один із механізмів послаблення моральних обмежень. Проте зв’язок між дегуманізацією та насильством залежить від того, для чого людина вважає насильство допустимим. Експерименти Рая, Вальдесоло й Ґрема відрізнили інструментальне насильство від насильства, яке учасники морально виправдовують, і показали неоднакові ефекти дегуманізації. Практичний наслідок полягає в необхідності розглядати конкретні судження про допустимість шкоди, контекст і поведінку. Сам факт різкої риторики або взаємної антипатії в груповому конфлікті не є достовірним способом передбачити напад. Те саме стосується релігійної, етнічної чи політичної належності. Лідерство, лояльність і колективні норми Хто стає моральним орієнтиром групи У групі рішення можуть узгоджуватися не лише з формальним керівником, а й з людьми, яких сприймають як уособлення її цінностей. Вплив таких осіб пов’язаний із довірою, видимою послідовністю, статусом серед учасників та здатністю формулювати спільну мету. Модель активного послідовництва особливо корисна для розуміння, чому частина учасників діє ініціативно, навіть без прямого наказу. Дані про конкретну групу треба збирати окремо. Наявність харизматичного лідера або суворої дисципліни не доводить, що група вдасться до насильства. У спільнотах із цілком законними цілями також існують правила, авторитети й згуртованість. Вирішальним предметом аналізу стають схвалення насильства, конкретні дії та реальні зв’язки між ними. Чому групова лояльність може приглушувати критику Відданість групі здатна сприяти допомозі, солідарності й взаємній підтримці. Звеличення власної групи як безумовно морально бездоганної іноді утруднює визнання шкоди від дій «своїх». Три дослідження Ляйднера та колег розмежували звичайну прихильність до групи та її ідеалізацію в оцінках відповідальності за насильство. Це важливе уточнення для профілактики колективної безкарності. Під час обговорень члени групи також спостерігають, які слова винагороджуються підтримкою, а які зустрічають осуд. Так формується уявлення про дозволену поведінку. Загальний механізм соціальних норм підтверджує польовий експеримент Палук, Шеперд і Ароноу у школах, де зміна норм серед помітних однолітків сприяла зниженню зареєстрованих конфліктів. Це дослідження шкільних конфліктів, а не пряма перевірка профілактики тероризму. Сакралізація цінностей і крайня відданість Коли певну цінність уважають такою, що не підлягає компромісу, а власну долю тісно пов’язують із групою, учасник може заявляти про готовність до значних жертв. Дослідження Шейха та співавторів підтримує взаємодію священних цінностей і злитості ідентичності у вимірюваній готовності до крайніх дій. Нейровізуалізаційне дослідження Гаміда та колег описує зв’язок оцінок однолітків зі змінами висловленої готовності боротися за цінності у вузькій вибірці. У цих працях часто вимірюють самооцінку готовності боротися або померти, а не вчинене насильство. Нейронні кореляти не є біологічними «ознаками терориста». Висновки мають межі вибірки, методики й суспільного контексту; вони не утворюють інструмента індивідуального прогнозування злочину. Межі відповідальності: чому пояснення поведінки важливе, але не замінює її оцінки Психологічна відповідальність включає усвідомлення наслідків, відчуття власної участі, можливість висловити сумнів та готовність переосмислити дію після нової інформації. Моральна оцінка враховує також шкоду, заподіяну іншій людині. Кримінально-правова відповідальність визначається складом правопорушення, виною й іншими юридично значущими обставинами. В Україні відповідні норми закріплено в Кримінальному кодексі України, зокрема в положеннях про терористичні злочини; психологічна модель не встановлює складу злочину. Пояснення «я виконував наказ», «так робили всі» чи «я не знав усієї картини» потребують перевірки фактичних обставин. Можуть існувати обман, обмеження свободи, погрози, залежність або дійсне незнання наслідків. Психологічно коректний аналіз не визначає автоматично ані повну добровільність, ані повну відсутність відповідальності. Модель Келмана пояснює, як соціальна організація змінює моральне сприйняття, але не підмінює доказування конкретних дій. Особливо важливе розрізнення між ідеологічним схваленням насильства, наміром, участю в організації, матеріальними діями та фактичною шкодою. Систематичний огляд Вольфовича та співавторів попереджає, що чинники, пов’язані з радикальними установками, не обов’язково однаково пояснюють перехід до насильницької поведінки. Звідси випливає принцип: людину не можна класифікувати як потенційного нападника за одним висловом, уподобанням або характеристикою групової належності. Як досліджують підкорення й колективне виправдання насильства Експерименти та їхні етичні межі Лабораторні досліди дозволяють змінювати окремі умови — джерело наказу, формулювання заклику, видимість постраждалого, можливість відмови — і порівнювати реакції. Саме так можна перевіряти частину причинних гіпотез. Сценарії, пов’язані з обманом і сильним стресом, тепер потребують суворих етичних обмежень; тому Бергер та Ґжиб із колегами використовували модифіковані процедури. Перенесення результатів із умовної поведінки у досліді на реальне насильство обмежене. Опитування, інтерв’ю й аналіз групових практик Опитування можуть вимірювати моральне виправдання шкоди, довіру до керівництва, групову ідентичність та заявлену готовність діяти. Інтерв’ю й аналіз документів допомагають відтворити зміни норм і способи пояснення дій учасниками. Але відповіді залежать від соціальної бажаності, пам’яті, самовиправдання та доступності вибірок. Архівне дослідження учасників Мілґрема показує цінність зіставлення поточних пояснень із незалежними історичними матеріалами. Чому складно передбачити індивідуальне насильство Насильницька дія є відносно рідкісною подією, а групові й особисті обставини змінюються. Підвищений груповий середній показник за шкалою не дає надійного висновку про конкретну особу. Метааналітичний систематичний огляд охоплює неоднорідні дослідження ризиків і захисних чинників; його результати не перетворюють перелік психологічних особливостей на діагностичний тест. Для оцінювання реальної загрози потрібні підготовлені фахівці, правові підстави, перевірювана інформація про поведінку та регулярний перегляд висновків. Психологія опору неправомірному авторитету Сумнів і відмова виконувати шкідливу вимогу залежать від того, чи може учасник висловити незгоду без загрози, чи існують незалежні джерела інформації, чи підтримують його інші люди та як він розуміє моральну мету дії. Дослідження моральної переконаності показують, що вона може бути джерелом спротиву тиску більшості або авторитету. Отже, індивідуальна моральна позиція не обов’язково руйнується під впливом групи. З психологічного погляду здатність назвати конкретну шкоду, поставити запитання про підставу наказу й обговорити його наслідки підтримує особисте моральне судження. Умови, за яких учасники можуть висловлювати сумніви та отримувати підтримку поза групою, можуть полегшувати безпечне дистанціювання від насильницьких норм. Це практичний висновок із досліджень соціального впливу, а не доведена універсальна методика виходу з насильницьких груп. Індивідуальний спротив особливо ускладнюється за наявності погроз чи насильницького контролю. У такому випадку моральні заклики самі по собі можуть бути недостатніми; першочерговими стають фізична безпека, конфіденційність і доступ до кваліфікованої допомоги. Настанови Управління ООН з наркотиків і злочинності наголошують на гуманному поводженні, індивідуальному підході та реінтеграції в інституційних умовах. Профілактика насильства та підтримка виходу з групи Розвиток здатності до морального обговорення Профілактичні практики мають зосереджуватися на розпізнаванні конкретної шкоди, повазі до гідності інших людей, можливості критично оцінювати вимоги авторитету, правилах безпечної незгоди та пошуку допомоги. Водночас навчання критичного мислення саме по собі не є експериментально підтвердженим способом зменшення терористичних нападів. Систематичний огляд програм ведення випадку 2024 року не знайшов придатних оцінок ефективності саме цього класу втручань щодо радикалізації до насильства. Зміна норм у найближчому оточенні Людина орієнтується на поведінку значущих учасників свого кола. Програми, які дозволяють авторитетним серед однолітків людям відкрито підтримувати ненасильницькі правила взаємодії, можуть змінювати очікування щодо конфлікту. Рандомізоване дослідження у 56 школах надало докази зміни шкільних норм і зареєстрованих конфліктів; перенесення цього результату на екстремістське насильство потребує спеціальних випробувань. Вихід, психологічна підтримка й реінтеграція Припинення участі в насильницькій діяльності, зміна переконань і повернення до соціального життя є різними процесами. В однієї людини може зникнути готовність застосовувати насильство без повної зміни світогляду; в іншої — змінитися погляди, але зберігатися соціальна залежність від колишнього середовища. Міжнародні рекомендації щодо роботи з особами, пов’язаними з насильницьким екстремізмом описують значення індивідуальних потреб, навчених спеціалістів і підтримки після звільнення. Доказова база ефективності таких заходів залишається обмеженою. Огляд Льюїса та колег не дозволяє стверджувати, що конкретна програма достовірно скорочує кількість актів екстремістського насильства. Показники задоволеності учасників, зміни поглядів і стабільності соціального життя треба оцінювати окремо від підтвердженого зменшення реального насильства. Роль близьких людей Близьким варто розрізняти суперечливі переконання та конкретні погрози чи підготовку до заподіяння шкоди. Корисні спокійний контакт, запитання про безпеку, відмова від приниження і підтримка звернення до фахівців. За достовірної безпосередньої загрози людям пріоритетом стають безпечне припинення контакту з небезпечною ситуацією та звернення до відповідних екстрених служб. Близькі не повинні самостійно проводити приховані «перевірки», стеження або намагатися виконувати професійну оцінку терористичного ризику. Діти й підлітки: авторитет однолітків та права дитини Підлітковий вік пов’язаний із пошуком належності, автономії та значущого місця серед однолітків. Водночас поведінка і вплив соціального середовища дуже різняться між конкретними підлітками. Дослідження шкільних мереж підтримує важливість норм, які транслюють помітні однолітки, але не дозволяє класифікувати підлітків за ризиком насильницького екстремізму лише через інтернет-активність, емоційність чи інтерес до політики. Якщо виникають обґрунтовані побоювання щодо примусу, погроз, експлуатації або насильства, допомога має враховувати вік, права дитини, приватність, безпечну взаємодію із законними представниками та компетенцію відповідних служб. Публічне таврування, поширення приватних повідомлень і необґрунтовані «списки радикалізованих» підсилюють стигму та можуть ускладнити довіру. Рішення ухвалюють за перевіреними фактами про конкретну небезпеку та відповідно до законодавства. Український контекст: наукове пояснення й правова оцінка Українське законодавство розглядає терористичну діяльність через визначені законом дії та їхню правову кваліфікацію. Закон «Про боротьбу з тероризмом» установлює відповідні поняття, а Кримінальний кодекс України містить кримінально-правові положення. Це джерела правових норм. Психологічні механізми — підкорення, групова ідентифікація та моральне відсторонення — походять із наукових досліджень і не створюють самостійної юридичної категорії винності. Для України, яка переживає наслідки збройної агресії, особливо важливо точно називати контекст насильства, реальні порушення, статус постраждалих і правові межі самооборони та захисту людей. Необхідно розмежовувати законний захист, мирні форми політичної участі, воєнні злочини, терористичну діяльність і пропагування насильства відповідно до юридичних фактів, а не психологічних ярликів. Це редакційний принцип застосування наукової точності до суспільно чутливої теми; індивідуальні правові висновки належать компетентним органам та фахівцям. Найпоширеніші запитання Чи означає виконання наказу, що людина втрачає моральну відповідальність? Ні. Наказ може впливати на суб’єктивне відчуття відповідальності, але моральна оцінка враховує знання людини, свободу вибору, передбачувану шкоду та її конкретні дії. Психологічний механізм перенесення відповідальності описує самовиправдання, а не юридичне звільнення від відповідальності. Чи доводять експерименти Мілґрема, що будь-хто може стати терористом? Ні. Вони досліджували поведінку в специфічній лабораторній ситуації, а не терористичні злочини. Первинний експеримент і сучасні критичні огляди вимагають зважати на контекст, методологію та межі узагальнення. Чим підкорення відрізняється від ідентифікації з лідером? Підкорення описує виконання вказівки. Ідентифікація означає, що людина визнає спільну мету своєю і може самостійно діяти для її досягнення. Обидва процеси можуть співіснувати. Модель активного послідовництва пояснює, чому переконаність у меті має значення поряд із самим наказом. Чи можна визначити небезпечну людину за авторитарними поглядами або суворою дисципліною групи? Ні. Такі ознаки не є надійним індивідуальним прогнозом насильства. Потрібно розділяти погляди, висловлені наміри, підтверджену підготовку та вчинені дії. Систематичний огляд чинників радикалізації демонструє неоднорідність зв’язків між установками та поведінкою. Чи допомагає пояснення відповідальності зменшувати підтримку насильства? Моральне обговорення та зміна норм мають обґрунтований психологічний сенс. Проте систематичний огляд програм протидії радикалізації виявив недостатність якісних оцінок ефективності, тому обіцяти доведене зниження екстремістського насильства через одну бесіду або навчальну програму не можна. Що робити, якщо член групи повідомляє про примус чи погрози? Насамперед слід забезпечити фізичну безпеку, зберегти приватність і звернутися по компетентну допомогу. У разі безпосередньої загрози життю чи здоров’ю потрібне звернення до екстрених служб. Оцінювання реальної загрози та правових наслідків належить відповідним фахівцям. Висновки Підкорення авторитету в насильницьких групах найточніше аналізувати як взаємодію влади, примусу, соціальної ідентичності та морального осмислення дій. Дослідження показують, що люди можуть виконувати вимоги керівництва, активніше служити меті, яку вважають справедливою, або применшувати свою участь через перенесення й розсіювання відповідальності. Теорія морального відсторонення, підхід активного послідовництва та аналіз санкціонованого колективного насильства доповнюють один одного в межах різних дослідницьких запитань. Науково коректний висновок стосується механізмів і умов, за яких окремі дії можуть ставати для учасників психологічно прийнятнішими. Він не є діагнозом, доказом вини чи формулою прогнозування нападів. Профілактика потребує захисту людей, підтримки можливості безпечної незгоди, індивідуальної оцінки конкретних загроз і чесного вимірювання результатів програм. Пов’язані статті Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію Емоції приниження, гніву й помсти в насильницькій радикалізації Ідеологічне виправдання насильства: як його досліджують Лідерство і харизма в насильницьких екстремістських групах Джерела Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України, № 2341-III. Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209. Burger, J. M. (2009). Replicating Milgram: Would people still obey today?. American Psychologist, 64(1), 1–11. Grzyb, T., Dolinski, D., Sudoł-Malisz, M., Kulik, G., & Mielczarek, Ł. (2025). Doubting the power of prestige: Obedience to authority beyond institutional and research justifications. Scientific Reports, 15, 24911. Hamid, N., et al. (2019). Neuroimaging «will to fight» for sacred values: An empirical case study. Royal Society Open Science, 6, 181585. Haslam, S. A., & Reicher, S. D. (2012). Contesting the «nature» of conformity: What Milgram and Zimbardo’s studies really show. PLOS Biology, 10(11), e1001426. Haslam, S. A., Reicher, S. D., & Birney, M. E. (2014). Nothing by mere authority: Evidence that participants are motivated not by orders but by appeals to science. Journal of Social Issues, 70(3), 473–488. Haslam, S. A., Reicher, S. D., Millard, K., & McDonald, R. (2015). «Happy to have been of service»: The Yale archive as a window into engaged followership. British Journal of Social Psychology, 54(1), 55–83. Haslam, S. A., & Reicher, S. D. (2017). 50 years of «obedience to authority»: From blind conformity to engaged followership. Annual Review of Law and Social Science, 13, 59–78. Kaposi, D. (2017). The resistance experiments: Morality, authority and obedience in Stanley Milgram’s account. Journal for the Theory of Social Behaviour, 47(4), 382–401. Kelman, H. C. (1973). Violence without moral restraint: Reflections on the dehumanization of victims and victimizers. Journal of Social Issues, 29(4), 25–61. Leidner, B., Castano, E., Zaiser, E., & Giner-Sorolla, R. (2010). Ingroup glorification, moral disengagement, and justice in the context of collective violence. Personality and Social Psychology Bulletin, 36(8), 1115–1129. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20(2), e1386. Milgram, S. (1963). Behavioral study of obedience. Journal of Abnormal and Social Psychology, 67(4), 371–378. Paluck, E. L., Shepherd, H., & Aronow, P. M. (2016). Changing climates of conflict: A social network experiment in 56 schools. Proceedings of the National Academy of Sciences, 113(3), 566–571. Rai, T. S., Valdesolo, P., & Graham, J. (2017). Dehumanization increases instrumental violence, but not moral violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(32), 8511–8516. Reicher, S. D., Haslam, S. A., & Smith, J. R. (2012). Working toward the experimenter: Reconceptualizing obedience within the Milgram paradigm as identification-based followership. Perspectives on Psychological Science, 7(4), 315–324. Sheikh, H., Gómez, Á., & Atran, S. (2016). Empirical evidence for the devoted actor model. Current Anthropology, 57(S13). Skitka, L. J., & Morgan, G. S. (2014). The social and political implications of moral conviction. Political Psychology, 35(S1), 95–110. United Nations Office on Drugs and Crime. (2016). Handbook on the management of violent extremist prisoners and the prevention of radicalization to violence in prisons. United Nations. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17, e1174.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Соціалізація всередині екстремістських груп — це процес, у якому людина під час участі в групі засвоює її правила взаємодії, способи пояснення подій, уявлення про належність, допустиму поведінку та власну роль. У середовищах, що виправдовують ідеологічно мотивоване насильство, цей процес може впливати на ставлення до насильства, повсякденні взаємини й участь у групових діях. Його перебіг залежить від особистої історії, структури групи, соціальних зв’язків, політичного контексту та альтернатив, доступних людині. Огляд Feddes та співавторів, який охопив 707 емпіричних праць, показує багаторівневість і нелінійність таких процесів. Центральне запитання цієї статті — що відбувається після контакту з екстремістським середовищем, коли людина починає вважати його учасників «своїми», опановує внутрішні норми й обирає способи участі. Дослідження пояснюють значення дружби, визнання, групової ідентичності та соціального навчання, водночас відокремлюють належність до спільноти від підтримки насильства, намірів і насильницьких учинків. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів підкреслює, що ці результати слід вимірювати окремо. Що означає соціалізація в екстремістській групі У соціальній психології соціалізація охоплює навчання норм, формування ролей і способів сприймати себе у відносинах з іншими. Для дослідження екстремістських груп поняття описує входження в їхню повсякденну культуру, адаптацію до внутрішніх очікувань і відтворення засвоєних практик. Воно застосовне до формальних організацій, неформальних мереж, локальних осередків та частини цифрових спільнот, хоча в кожному середовищі механізми відрізняються. Насильницький екстремізм у цій статті позначає середовища або практики, у яких насильство проти людей виправдовують ідеологічною, політичною чи іншою колективною метою. Саме виправдання чи вчинення насильства має значення для такого аналізу. Радикальна позиція, релігійна відданість, гостра критика влади, участь у протесті або належність до певної культурної спільноти самі по собі не свідчать про насильницький екстремізм. Право на свободу переконань і мирних зібрань захищене Конституцією України. Соціалізація пояснює те, як працює членство. Вона не становить психіатричного діагнозу, окремої універсальної стадії радикалізації або методу встановлення майбутніх нападників. Feddes та співавтори виявили взаємодію індивідуальних, групових і суспільних факторів без єдиного передбачувального чинника. Соціалізація, вербування, індоктринація та участь: різні процеси Вербування стосується залучення людини до групи або мережі; соціалізація — засвоєння її норм і формування взаємин під час участі. Індоктринація означає цілеспрямоване прищеплення певних переконань і може бути одним із впливів, однак дружні зв’язки, спільна діяльність і щоденні групові очікування діють також без формального навчання ідеології. Участь буває епізодичною, соціальною, організаційною або пов’язаною з протиправним насильством. Вихід із мережі та зміна переконань теж мають різні часові траєкторії. Систематичний огляд Zitha та співавторів окремо розглядає залучення, перебування в організації та припинення участі. Що відомо з наукових досліджень Наукова база складається із систематичних оглядів, інтерв’ю з колишніми учасниками, аналізу соціальних мереж, документів кримінальних проваджень та спостережень за цифровими середовищами. Ці методи відповідають на різні запитання: інтерв’ю відтворюють суб’єктивний досвід, мережеві дані описують структуру контактів, а кількісні дослідження оцінюють статистичні зв’язки. Сукупність даних дає обґрунтовану картину, але рідко дозволяє встановити єдину причинну послідовність. Feddes та співавтори (2023) узагальнили 707 емпіричних досліджень, відібраних із літератури, опублікованої переважно до 2020 року, і наголосили на взаємодії індивідуального, групового й суспільного рівнів. Wolfowicz та співавтори (2021) здійснили метааналіз 127 досліджень із 206 вибірками, розмежовуючи радикальні ставлення, наміри та поведінку. Перелік статистичних асоціацій із цих робіт непридатний для індивідуального прогнозування. Ближчим до нашого запитання є огляд Zitha та співавторів (2024), присвячений вербуванню, тривалості членства та виходу чоловіків із терористичних організацій. Автори описують роль соціальних зв’язків, розподілу ролей та прихильності до групи. Його обмеження істотні: більшість включених робіт використовували якісні дані, а вибірки та контексти були нерівномірно представлені. Результати про чоловіків у терористичних організаціях не можна механічно переносити на всіх учасників ідеологічних рухів. Чому дані про колишніх учасників важливі, але неповні Інтерв’ю дають змогу дослідити переживання належності, зміну цінностей, суперечності й досвід виходу. Водночас колишні учасники можуть інакше пояснювати своє минуле після розриву з групою; ті, хто залишився, можуть мати інший досвід і бути недоступними для дослідників. Наприклад, Munden і Morrison проаналізували 15 інтерв’ю з колишніми учасниками груп білих супремасистів. Це джерело докладно описує психологічні винагороди членства, проте не визначає їхньої поширеності серед усіх учасників. Як формується відчуття «ми» Групова ідентичність виникає, коли членство стає значущою частиною уявлення про себе. Людина починає оцінювати події через спільні категорії, орієнтуватися на реакції інших і пов’язувати власні рішення з репутацією серед учасників. Для частини людей група надає статус, підтримку, зрозумілі правила та відчуття причетності. Ці психологічні потреби властиві багатьом людям і задовольняються також у цілком мирних середовищах. Munden і Morrison виявили в інтерв’ю теми належності, важливості, відчуття спроможності, емоційної насиченості й тривалих психологічних винагород. У небезпечних середовищах групова ідентичність іноді поєднується з категоричним поділом людей на «своїх» і «чужих», перебільшенням загрози від інших та нормами, які виправдовують насильство. Важливо, які саме форми поведінки визнаються прийнятними і як їх оцінюють учасники. Огляд Kristinsdottir, Ebner і Whitehouse розглядає поєднання групової злитості, сприйнятої загрози та норм, що допускають насильство, як пояснювальну модель, а не готовий інструмент передбачення. Злиття особистої та групової ідентичності Поняття «злиття ідентичності» описує особливо сильне переживання єдності особистого «я» з групою, її лідером або цінностями. На відміну від загального відчуття належності, воно передбачає глибоко особистий зв’язок. Розділ Gómez та співавторів у Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism узагальнює відповідні дослідження, а Ozkan, El-Astal і Cakal (2025) порівнюють асоціації групової ідентифікації та злиття ідентичності з мирною і насильницькою колективною дією. Висока належність або злиття ідентичності самі по собі не визначають насильницьку поведінку. Людина може сильно ототожнювати себе з родиною, громадою чи мирним рухом. Значення має поєднання групових норм, сприйняття загроз, доступних можливостей та конкретних рішень. Тому змішування інтенсивності прихильності з небезпечністю призводить до хибних висновків. Дружба, взаємне визнання та мережа стосунків Повсякденна соціалізація відбувається через взаємні очікування. Людина отримує реакцію на свої слова, бачить приклади поведінки інших, здобуває або втрачає схвалення. Соціальний зв’язок може бути важливішим за початкову доктринальну згоду: частина учасників входить через знайомих, зацікавлення чи потребу в належності й уже згодом засвоює нові пояснення подій. Огляд Feddes та співавторів відзначає роль друзів, родини, знайомих та групового визнання на різних етапах. Мережевий підхід додає важливе уточнення: група складається з неоднакових зв’язків. Близька дружба, спілкування з лідером, спільна присутність на подіях та периферійний цифровий контакт можуть мати різне значення. Van Nassau та співавтори (2024) проаналізували зв’язки 80 осіб в одній нідерландській мережі, серед яких 20 вчинили терористичні дії. Певні типи зв’язків та більша включеність у мережу були статистично пов’язані з участю в насильстві; дослідження не доводить, що сам зв’язок спричиняє насильство, і не дозволяє визначати небезпечність окремої людини за колом знайомств. Норми, ролі й очікування Учасники навчаються, яка поведінка схвалюється, як висловлювати незгоду, кому довіряють рішення, які ролі вважають значущими. Внутрішні норми можуть підтримувати взаємну допомогу, дисципліну або мирну солідарність; в окремих насильницьких групах вони також можуть знижувати осуд жорстокості, виправдовувати заподіяння шкоди чи замовчувати сумніви. Zitha та співавтори описують значення організаційних ролей, статусу й взаємодії для продовження членства. Роль у групі впливає на доступ до інформації та коло повсякденних контактів. Формальна посада, публічна лояльність і приватні переконання можуть розходитися. Водночас учасник може погоджуватися з частиною ідей і заперечувати насильство; інший може брати участь у насильницьких практиках із прагматичних або міжособистісних мотивів. Тому дослідники окремо аналізують переконання, підтримку насильства, намір та вчинок. Метааналіз Wolfowicz та співавторів розділяє ці результати на рівні методології. Емоційні винагороди та утримання в групі Розуміння соціалізації потребує пояснення того, чому членство триває навіть тоді, коли первинний мотив змінився. Дружба, відчуття потрібності, захищеність, спільні переживання й соціальний статус можуть створювати цінність участі. Для частини учасників втрата цих зв’язків означає ризик самотності або втрату звичного життя. У дослідженні Munden і Morrison учасники ретроспективно описували задоволення від взаємин і внутрішньої культури поряд з ідеологічними мотивами. Такі винагороди пояснюють стійкість членства, але не виправдовують насильства й не роблять його неминучим наслідком спільних переживань. Різниця між підтримкою дружби та підтримкою злочинної діяльності зберігається на кожному етапі. Власне тому освітня профілактика має пропонувати можливості здорової належності, розвитку компетентності та участі в суспільному житті, а її результативність оцінювати за спостережуваними показниками. План дій ООН щодо запобігання насильницькому екстремізму передбачає широкий суспільний і правозахисний підхід. Як засвоюються пояснення насильства Соціальне навчання передбачає спостереження за реакціями інших і засвоєння того, як у групі пояснюють учинки. Якщо учасники систематично подають заподіяння шкоди як допустиме, справедливе або необхідне, такі інтерпретації можуть ставати звичними. У деяких середовищах це пов’язане з моральним виправданням, знеособленням людей поза групою та розмиванням персональної відповідальності. Kristinsdottir, Ebner і Whitehouse описують відповідні конструкції в ширшій моделі насильницького екстремізму. Наукове пояснення механізму потребує точності: знайомство з насильницькими твердженнями, підтримка таких тверджень і вчинення насильства є різними результатами. Дослідницькі вибірки, показники й суспільні умови суттєво відрізняються. Feddes та співавтори відкидають можливість пояснити перехід до насильства одним чинником; Wolfowicz та співавтори показують неоднакову величину кореляцій залежно від вимірюваного результату. Чи обов’язково новий учасник приймає всі групові переконання Люди зберігають різні рівні внутрішньої згоди, а їхні ставлення можуть змінюватися з часом. Навіть у жорстко організованих мережах існують периферійні учасники, особисті суперечності, прагматична участь та відмінності у ставленні до насильства. Дослідження нідерландської мережі van Nassau та співавторів навмисно охоплювало як осіб, причетних до терористичних дій, так і учасників ширшого середовища, які таких дій не вчиняли. Повсякденна культура, символи та спільний час Соціалізація може відбуватися під час розмов, спільних занять, колективного відзначення подій, взаємної допомоги й засвоєння групової мови. Саме повторювані взаємини визначають, що відчувається звичним і схвалюваним. Деякі групи використовують символіку або церемоніальні практики для вираження належності. Зміст цих практик потрібно аналізувати в конкретному історичному контексті; зовнішня схожість із символами чи звичаями легальних спільнот не встановлює наміру застосувати насильство. Munden і Morrison описують значення колективної культури для суб’єктивного досвіду членства. Авторитет і внутрішня ієрархія Взаємодія з авторитетними учасниками може впливати на те, які норми отримують найбільшу вагу. Але лідерство, дружні контакти та організаційна відповідальність є різними формами впливу. Van Nassau та співавтори знаходять асоціації між певними мережевими позиціями та насильницькою участю в конкретній вибірці. Узагальнювати ці спостереження до універсальної ієрархії радикалізації або практичної схеми виявлення потенційних нападників підстав немає. Цифрові спільноти і соціалізація онлайн В інтернеті засвоєння норм також може відбуватися через регулярну взаємодію, реакції інших користувачів і тривалу присутність у спільнотах. При цьому онлайн-участь коливається від випадкового читання до міцних міжособистісних зв’язків. Сам факт перегляду контенту, участі у форумі чи повторення мемів не дозволяє встановити підтримку насильства. Для наукового аналізу важливо відстежувати поведінку в часі, контекст висловлювань і обмеження цифрових даних. De Roos і Caon (2026) використали понад два мільйони коментарів із форуму інцелів, щоб порівняти мовні траєкторії людей із різними моделями перебування та повернення. Автори виявили мінливі закономірності й водночас невеликі загальні відмінності між групами. Ці спостереження стосуються конкретного форуму й лінгвістичних індикаторів: вони не є доказом прямого алгоритмічного спричинення насильства, психіатричним висновком про користувачів або універсальним описом будь-яких онлайн-рухів. Висновок для дослідника полягає у необхідності розглядати цифрову соціалізацію як взаємодію людей, норм платформи та зовнішнього життя. Мережевий запис фіксує частину комунікації, тоді як мотиви, офлайнові стосунки та фактичні дії можуть залишатися невідомими. З цієї причини алгоритмічну експозицію, соціальні контакти та насильницькі результати слід вимірювати окремо. Підлітки, сім’я та розвиток ідентичності Для неповнолітніх особливо важливими є віковий розвиток, залежність від дорослих, пошук самостійності, прагнення прийняття ровесниками та безпечний доступ до підтримки. Ці нормальні вікові процеси не є ознаками схильності до екстремізму. Вивчати ризики слід у контексті конкретних дій, загроз безпеці, порушення прав дитини та здатності дорослих надати захист. Систематичний огляд van Wieringen та співавторів (2025) узагальнив 53 переважно якісні дослідження передавання екстремістських ідей між поколіннями. Дослідження засвідчують можливість такого передавання, але поширеність, механізми та наслідки залишаються недостатньо виміряними. Zych і Nasaescu (2022) у систематичному огляді сімейних чинників підкреслюють неоднорідність асоціацій і нестачу належних оцінок сімейних профілактичних втручань. Дитина не відповідає за переконання батьків, належність до певної родини чи релігійне середовище. Допомога має враховувати її інтереси, конфіденційність, безпеку, доступ до освіти та підтримку значущих дорослих. Оброблення персональних даних в Україні має відповідати Закону України «Про захист персональних даних». Чому соціалізація не має однієї траєкторії Участь у групі може залишатися поверховою, посилюватися, змінювати форму або припинятися. Частина людей переосмислює переконання без формального виходу; інші залишають середовище, зберігаючи окремі ідеї. Відмінності у зв’язках, місцевому контексті, доступі до роботи, родини, освіти й альтернативних спільнот формують різні життєві шляхи. Огляд Feddes та співавторів прямо трактує процес як динамічний і нелінійний. Розмежування важливе також для дослідницьких результатів. Підтримка екстремістських висловлювань у опитуванні не тотожна наміру вчинити злочин, а зниження підтримки таких висловлювань не доводить автоматичного зменшення фактичного насильства. Саме цю методологічну різницю демонструє метааналіз Wolfowicz та співавторів. Внутрішні сумніви, віддалення та нова соціалізація Групова соціалізація не завершується разом із припиненням зустрічей або виходом з онлайн-спільноти. Людині може бути потрібно переосмислити дружні стосунки, почуття відповідальності, власну біографію й майбутні ролі. Суперечності між груповими очікуваннями та родинним життям, працею або іншими стосунками іноді стають підґрунтям для змін. DeMichele, Simi і Blee (2024) на основі 47 життєвих інтерв’ю з колишніми учасниками американських насильницьких екстремістських груп описали значення переосмислення ідентичності та уявлення про майбутнє. Syafiq, Cherney і Louis (2026) проаналізували інтерв’ю з 38 колишніми учасниками терористичних організацій в Індонезії. У їхній вибірці дистанціювання від групи супроводжувалося переоцінкою членства, розчаруванням, поступовим послабленням ідентифікації та переорієнтацією на родинні й громадянські ролі. Це дослідження відображає конкретну групу колишніх учасників і не встановлює обов’язкової послідовності для всіх. Harrison та співавтори (2026) в інтерв’ю з 15 колишніми екстремістами виокремили серед тем внутрішньогрупові конфлікти, особисті наслідки участі, підтримку поза рухом і нові життєві можливості. Такі роботи показують, чому реінтеграція потребує стосунків і життєвих перспектив поряд із переосмисленням переконань. Вони не доводять ефективності конкретної програми допомоги без належного порівняльного оцінювання. Поведінкове припинення участі та зміна переконань Людина може припинити небезпечні дії, ще не змінивши всіх поглядів, а може переоцінити ідеї раніше, ніж розірве соціальні зв’язки. Для дослідження та підтримки це різні результати. Безпечна реінтеграція охоплює відновлення законної повсякденної діяльності, доступ до підтримувальних стосунків і відповідальність за заподіяну шкоду в межах закону. Систематичний огляд Zitha та співавторів розглядає тривалість членства та вихід окремо, а DeMichele та співавтори показують значення нової ідентичності для описаних ними життєвих історій. Що це означає для профілактики Профілактика орієнтується на захист від насильства, підтримку прав людини та створення доступних шляхів законної участі в житті громади. Психологічно доцільно підтримувати зв’язки з надійними людьми, можливість висловлювати сумніви, критичне оцінювання інформації та доступ до підтримки в складних життєвих обставинах. Програми можуть працювати із сім’ями, школами, молодіжними середовищами та службами допомоги, але їхня дієвість залежить від контексту й якості впровадження. План дій ООН розглядає запобігання як міжсекторальну політику. Дослідження пояснюють, чому підтримувальні альтернативні спільноти мають практичне значення: людина може знайти в них дружбу, визнання, спільну справу й перспективу майбутнього. Це обґрунтована профілактична гіпотеза, однак сама наявність таких можливостей не дає гарантованого результату. Munden і Morrison пропонують враховувати психологічні винагороди членства, а Zych і Nasaescu вказують на недостатню кількість якісних оцінок сімейних програм. Як розмовляти з людиною, що перебуває під впливом насильницької групи Корисно підтримувати відкритий контакт, уточнювати зміст конкретних висловлювань, відокремлювати почуття образи чи несправедливості від виправдання шкоди людям і зберігати можливість звернутися по допомогу. Варто говорити про безпеку, наслідки насильства та доступні законні альтернативи, не застосовуючи приниження й колективних звинувачень. Якщо з’являються конкретні погрози, підготовка насильства або інша безпосередня небезпека, необхідна своєчасна оцінка ситуації компетентними службами; психологічна розмова не замінює реагування на реальну загрозу. Неповнолітню людину слід насамперед захищати, зберігати її гідність та мінімізувати поширення чутливої інформації. Належність до певного середовища, гострі погляди чи результати психологічних опитувальників не є достатньою підставою для таврування дитини. Для будь-якого збирання, передавання або зберігання персональних даних діють вимоги українського законодавства. Український правовий і суспільний контекст В Україні правове оцінювання конкретних дій здійснюється за чинним законодавством з урахуванням складу правопорушення, доказів і процесуальних гарантій. Психологічний термін «соціалізація в екстремістській групі» не є самостійною юридичною кваліфікацією. Конституція України гарантує свободу думки, слова, світогляду та мирних зібрань у встановлених законом межах; Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає правові засади протидії тероризму. Ці норми потрібно відрізняти від психологічних пояснювальних моделей. Редакційний висновок із наукових і правових джерел: захист суспільства потребує реагування на обґрунтовані загрози та конкретні небезпечні дії, а профілактика повинна зберігати можливість законного політичного й громадського життя. Колективне приписування небезпечності людям за мовою, походженням, вірою, психічним здоров’ям чи незвичними поглядами суперечить як методологічній точності, так і правозахисному підходу ООН. Як дослідники оцінюють групову соціалізацію Якісні інтерв’ю дозволяють порівняти розповіді про вступ, звичні взаємини, усвідомлення норм та вихід. Мережевий аналіз показує конфігурацію контактів, але не читає мотивів і не встановлює причинність за самою близькістю зв’язків. Спостереження за цифровими дискусіями виявляють мовні та поведінкові закономірності в конкретній спільноті, але не вимірюють безпосередньо всі офлайнові дії. Порівняльні та довготривалі дослідження здатні краще розрізняти часову послідовність, хоча доступ до вибірок залишається складним. Ці різновиди даних представлено в роботах Munden і Morrison, van Nassau та співавторів і de Roos і Caon. Окреме методологічне завдання — відокремити зміну ідентичності, зміну ставлення до насильства, наміри, тривалість участі й зафіксовані насильницькі дії. Якщо дослідження вимірює тільки ставлення, його результати не можна подавати як підтверджене зменшення нападів. Якщо воно включає тільки засуджених або колишніх учасників, висновки не описують усіх людей у ширшій мережі. Wolfowicz та співавтори та Feddes та співавтори документують відповідні обмеження доказової бази. Поширені запитання Чи означає членство в радикальній групі готовність до насильства? Ні. Потрібно розрізняти політичні переконання, соціальну належність, схвалення насильства, конкретний намір і поведінку. Навіть у радикальних мережах учасники мають різні форми залучення. Дослідження van Nassau та співавторів включало і тих, хто вчинив терористичні дії, і тих, хто залишився поза ними. Чому люди залишаються в групі після втрати інтересу до її ідеології? Іноді членство підтримують дружба, статус, повсякденна рутина, почуття відповідальності та страх втратити значущі стосунки. Дослідження Munden і Morrison висвітлює ці психологічні винагороди на матеріалі інтерв’ю, але вони різняться між людьми. Чи можна розпізнати небезпечного учасника за груповими звичками або стилем спілкування? Такого надійного способу немає. Групова символіка, інтенсивна належність, емоційний стиль чи конфліктні переконання не є валідованим прогнозом насильства. Конкретні погрози та реальна підготовка насильства потребують належного професійного реагування. Огляд Feddes та співавторів не виявив єдиного чинника, який передбачає перехід до екстремістської поведінки. Чи відбувається соціалізація тільки під час особистих зустрічей? Ні. Регулярна участь у цифровій спільноті також формує зв’язки та групові норми. Водночас дані про онлайн-спілкування не дозволяють автоматично робити висновок про майбутні офлайнові вчинки. De Roos і Caon (2026) дослідили часові мовні закономірності одного онлайн-середовища. Чи достатньо змінити переконання, щоб припинити небезпечну участь? Переконання, стосунки та поведінка можуть змінюватися в різному темпі. Допомога часто має включати безпеку, нові соціальні можливості та відновлення повсякденних ролей. DeMichele та співавтори і Syafiq та співавтори описують важливість зміни ідентичності й зв’язків у конкретних вибірках колишніх учасників. Висновки Соціалізація всередині екстремістських груп — це сукупність повсякденних процесів, через які змінюються зв’язки, групова ідентичність, уявлення про норми та роль людини. Дослідження переконливо демонструють соціальний характер залучення і тривалості членства та значення психологічних винагород. Міра, у якій окремий механізм спричиняє насильство, залежить від контексту й залишається предметом емпіричної перевірки. Профілактика поєднує захист від конкретних загроз із підтримкою безпечних стосунків, прав людини та шляхів виходу з насильницьких середовищ. Огляди Feddes та співавторів і Wolfowicz та співавторів становлять підґрунтя для цього узагальнення. Пов’язані статті Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес Належність і групова ідентичність в екстремістських рухах Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Групова динаміка: що це, групові процеси, розвиток групи та роль Курта Левіна Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Індоктринація і примусове формування переконань Внутрішньогрупові сумніви та зміни лояльності в насильницькому русі Джерела DeMichele, M., Simi, P., & Blee, K. (2024). Becoming an Ex-Extremist: Stopping the Hate and Embracing a New Identity. The British Journal of Criminology. DOI: 10.1093/bjc/azae035. de Roos, M. S., & Caon, G. (2026). The radicalisation loop: A layered linguistic model of disengagement and re-engagement in an incel forum. Current Psychology. DOI: 10.1007/s12144-025-08944-z. Feddes, A. R., Nickolson, L., van Bergen, N. R. J., Mann, L., & Doosje, B. (2023). Extremist Thinking and Doing: A Systematic Literature Study of Empirical Findings on Factors Associated with (De)Radicalisation Processes. International Journal of Developmental Science. DOI: 10.3233/DEV-230345. Gómez, Á., Vázquez, A., Blanco, L., & Chinchilla, J. (2025). The Role of Identity Fusion in Violent Extremism. In The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism. DOI: 10.1017/9781009407892.016. Harrison, D. S., Margiotta, K., Casella, J., & Nickerson, A. B. (2026). Pathways Out of Violent Extremism: A Qualitative Analysis of Push and Pull Factors. Studies in Conflict & Terrorism. DOI: 10.1080/1057610X.2026.2675901. Kristinsdottir, K., Ebner, J., & Whitehouse, H. (2025). Extreme overvalued beliefs and identities: revisiting the drivers of violent extremism. Frontiers in Psychology. DOI: 10.3389/fpsyg.2025.1556919. Munden, H. P., & Morrison, J. (2024). “We had a lot of fun”: Psychological rewards of white supremacy group membership. Political Psychology. DOI: 10.1111/pops.13006. Ozkan, Z., El-Astal, S., & Cakal, H. (2025). Paths to peaceful and violent action: Identity fusion and group identification. British Journal of Social Psychology. DOI: 10.1111/bjso.70002. Syafiq, M., Cherney, A., & Louis, W. (2026). Disengagement From Religious Extremist Groups: Identity Change and Group Disidentification. Journal of Community & Applied Social Psychology. DOI: 10.1002/casp.70331. United Nations Office of Counter-Terrorism. (2016). Plan of Action to Prevent Violent Extremism. Офіційний ресурс. van Nassau, C. S., Diviák, T., de Poot, C. J., & Weerman, F. M. (2024). Radical networks and terrorist action: the importance of social relationships and network positions. Global Crime. DOI: 10.1080/17440572.2024.2437379. van Wieringen, L., Krüsselmann, K., Weggemans, D., & Liem, M. (2025). Inheriting Hatred? A Systematic Review of the Intergenerational Transmission of Extremist Ideologies. Journal of Child and Family Studies. DOI: 10.1007/s10826-025-03122-y. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews. DOI: 10.1002/cl2.1174. Zitha, L. Z., et al. (2024). Recruitment, Affiliation, and Disengagement Among Men in Terrorist Organizations: A Systematic Review. Social Sciences, 13(11), 609. DOI: 10.3390/socsci13110609. Zych, I., & Nasaescu, E. (2022). Is radicalization a family issue? A systematic review of family-related risk and protective factors, consequences, and interventions against radicalization. Campbell Systematic Reviews. DOI: 10.1002/cl2.1266. Верховна Рада України. (1996). Конституція України. Офіційний текст. Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Офіційний текст. Верховна Рада України. (2010). Закон України «Про захист персональних даних». Офіційний текст.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Що таке дезангажування від насильницького екстремізму Дезангажування від насильницького екстремізму — це процес поведінкового відходу від участі в ідеологічно мотивованому насильстві, його підготовці, організаційній підтримці або діяльності насильницької групи. У центрі поняття перебуває зміна дій, ролей і зв’язків людини: припинення участі, відмова від насильницьких завдань, вихід із відповідного середовища та підтримання нових способів життя. Зміна переконань може супроводжувати цей процес, але її ступінь та послідовність варіюються. Саме таке розмежування закріпилося в дослідницькій літературі після праць Horgan (2009) і розглядається в сучасному систематичному огляді Lewis та співавторів (2024). Українське «дезангажування» відтворює науковий термін disengagement. У текстах його пояснюють також як поведінковий вихід, припинення залученості або припинення участі. Найточніше значення залежить від того, що саме припиняється: безпосередні насильницькі дії, сприяння насильству, виконання ролей у групі чи контакти з певною мережею. Тому дослідники й практики мають завжди називати спостережувану поведінкову зміну, а не задовольнятися загальною фразою «людина вийшла з екстремізму» (Raets, 2024; Glazzard, 2022). Дезангажування стосується насильницької діяльності незалежно від політичного, національного, релігійного чи іншого світоглядного змісту. Радикальна думка, непопулярна позиція, релігійна практика, законний протест і мирний активізм самі по собі не є участю в насильницькому екстремізмі. Критерієм для цього предмета є реальний зв’язок із насильством або його організованою підтримкою, а правова кваліфікація конкретного діяння здійснюється на підставі відповідного законодавства, зокрема Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Чим дезангажування відрізняється від суміжних процесів Припинення насильницької поведінки Поведінкове припинення означає, що людина перестає вчиняти певні дії. Воно може бути добровільним, пов’язаним зі зміною життєвих пріоритетів, або зумовленим зовнішніми обставинами. Відсутність зафіксованого насильства у короткому проміжку часу ще не встановлює стійкого виходу, особливо якщо відомості про діяльність неповні. Для обґрунтованого висновку потрібне визначення періоду спостереження, попереднього рівня участі та доступних незалежних даних (Raets, 2024). Вихід із групи та зміна соціальних зв’язків Вихід із насильницької екстремістської організації означає припинення членства, ролей, регулярної взаємодії або підпорядкування внутрішній дисципліні. Людина може відійти від групи, зберігаючи частину колишніх поглядів. Можлива й протилежна ситуація: вона переосмислює ставлення до насильства, але ще залежить від колишнього середовища через родинні, матеріальні або безпекові обставини. Систематичний огляд Morrison та співавторів (2021) пов’язує вихід із доступністю реальних безпечних можливостей поза групою. Дерадикалізація Дерадикалізацією зазвичай називають перегляд ідей, переконань та оцінок, що виправдовують або схвалюють насильство. Це когнітивний і ціннісний вимір змін. Людина здатна відмовитися від насильства раніше, ніж переоцінить ідеологію; інша може почати сумніватися у виправданні насильства, але ще залишатися включеною до групи. Злиття двох результатів в один показник створює методологічну помилку, яку описано в Horgan (2009) та Lewis та співавторів (2024). Відмова від злочинної поведінки та реінтеграція У кримінології поняття desistance описує процес відмови від правопорушень, а реінтеграція — відновлення соціальних зв’язків, доступу до житла, праці, освіти та участі в житті громади. Ці процеси перетинаються з дезангажуванням, але їхні результати потрібно оцінювати окремо. Порівняння різних дослідницьких традицій у Raets (2024) показує користь кримінологічного підходу до тривалих змін у поведінці, ідентичності та соціальній ролі. Чому люди припиняють участь у насильницькому екстремізмі Вихід формується через поєднання обставин, а їхня вага залежить від біографії, можливостей людини та устрою групи. Якісні дослідження колишніх учасників дають матеріал для опису механізмів, проте відтворення життєвої історії після виходу може супроводжуватися помилками пам’яті та переосмисленням мотивів. Систематичний огляд Windisch та співавторів (2016/2017) і огляд Morrison та співавторів (2021) описують багатофакторність процесу. Розчарування групою та суперечності між очікуваннями і досвідом Поштовхом до виходу іноді стає розрив між обіцяним сенсом участі та повсякденною практикою організації. Людина може переживати розчарування керівництвом, внутрішніми конфліктами, примусом, ставленням до інших учасників або реальними наслідками насильства. Проте саме розчарування не гарантує поведінкової зміни: без доступних альтернатив і достатньої безпеки людина може залишатися в середовищі, яке вже не вважає прийнятним (Morrison та співавтори, 2021). Соціальні стосунки поза насильницьким середовищем Підтримувальні зв’язки з родиною, друзями та іншими значущими людьми можуть зробити вихід життєво здійсненним. Їхня роль полягає у відновленні довіри, контакту та відчуття належності за межами групи. Водночас родинний контакт не завжди безпечний: можливі погрози, переслідування та залежність від колишніх учасників. Дослідження підкреслюють значення індивідуального контексту й довіри до тих, хто пропонує допомогу (Morrison та співавтори, 2021; Lewis та співавтори, 2024). Нові ролі та можливе майбутнє Професійні плани, батьківство, навчання, відповідальність за близьких та участь у мирних спільнотах можуть конкурувати з колишньою роллю. На основі глибинних життєвих інтерв’ю з 47 колишніми учасниками насильницьких екстремістських груп дослідники описали, як уявлення про можливе майбутнє та суперечності між ідентичностями сприяли виходу. Такі інтерв’ю показують механізми, але не встановлюють поширеність причин серед усіх учасників (DeMichele, Simi та Blee, 2024/2025). Безпека та реальна можливість вийти Погрози з боку колишнього оточення, страх помсти, фінансова залежність і ризик втратити житло можуть утримувати людину від виходу. Отже, психологічне рішення має практичний вимір: потрібен безпечний шлях до інших соціальних зв’язків і підтримки. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) безпека прямо розглядається як один із бар’єрів для припинення участі. Виснаження, переживання втрати та психологічні потреби Тривале перебування у насильницькому середовищі може супроводжуватися стресом, моральними суперечностями й травматичним досвідом. Психологічна допомога іноді потрібна для опрацювання наслідків пережитого та підтримання повсякденного функціонування. Такі труднощі оцінюють як самостійні потреби конкретної людини; психічний стан не встановлює її ідеології чи майбутньої небезпечності (Morrison та співавтори, 2021; Savoia, 2025). Поведінковий вихід як процес у часі Зменшення залученості На початковому етапі можуть змінюватися кількість контактів, характер діяльності, значення групової ролі та готовність брати участь у насильстві. Дослідницька модель має розглядати ці зміни в контексті фактичної попередньої участі. Скорочення контактів може відображати переорієнтацію, вимушену ізоляцію, переміщення або тимчасову паузу; одне спостереження не визначає кінцевого результату (Glazzard, 2022). Припинення підтримки насильницьких дій Поведінкова зміна включає відмову від конкретних ролей і практик, що сприяють насильству. Її оцінюють за достовірними, етично зібраними фактами та з урахуванням закону. Зміна риторики або готовність повторювати соціально бажані твердження не замінює даних про поведінку. Поряд із фактичними діями дослідникам важливо окремо вимірювати ставлення до насильства й соціальні зв’язки (Raets, 2024). Побудова життя поза групою Стійкість виходу пов’язують із можливістю підтримувати інші стосунки, мати життєві плани та реалізовувати законні соціальні ролі. Праця, навчання, житло й доступна підтримка можуть формувати середовище для тривалих змін, однак конкретну програму слід перевіряти на її здатність впливати на визначені результати. Дослідницька модель програмних втручань у Glazzard (2022) пропонує пов’язувати планування й оцінювання з окремими механізмами змін. Тривалість і можливість повернення Вихід може відбуватися поступово, із періодами сумнівів, нестабільності та зміною обставин. Сам факт повернення до певних контактів не тотожний повторній участі в насильстві, а короткочасна відсутність контакту не доводить тривалої безпеки. Потрібні тривалі спостереження, чіткі визначення подій і незалежні джерела інформації. Систематичні огляди визнають брак зіставних довгострокових результатів (Morrison та співавтори, 2021; Lewis та співавтори, 2024). Соціальна ідентичність, належність та моральне переосмислення Належність до групи може створювати відчуття значущості, спільного завдання та передбачуваного місця у світі. Відхід від насильницької ролі часто вимагає нової відповіді на запитання про власне майбутнє, стосунки та відповідальність. Цю відповідь людина вибудовує в конкретних соціальних умовах. У дослідженні DeMichele, Simi та Blee (2024/2025) колишні учасники описували конфлікт між екстремістською роллю та іншими можливими ідентичностями. Почуття провини, сорому або жалю можуть супроводжувати переоцінку минулого. Вони мають різні наслідки залежно від підтримки, відповідальності та доступності інших шляхів життя. Підтримка змін передбачає повагу до гідності людини та реальне визнання шкоди постраждалим. За свідченнями якісних досліджень, нав’язування однієї обов’язкової емоційної «траєкторії виправлення» не має достатньої доказової підстави (Raets, 2024; Morrison та співавтори, 2021). Чи можливе дезангажування без дерадикалізації Так. Це одна з ключових причин розмежовувати поведінкові та когнітивні результати. Людина може залишити насильницьку організацію, відмовитися від участі в нападах або перейти до законної ненасильницької діяльності, водночас продовжуючи поділяти частину колишніх політичних чи релігійних поглядів. У науковій термінології це поведінковий вихід без обов’язкового повного перегляду світогляду (Horgan, 2009; Lewis та співавтори, 2024). Поведінкова відмова від насильства має самостійне значення для безпеки. Однак вона не гарантує автоматичного зникнення будь-яких ризиків у майбутньому. Дослідження повинні встановлювати, які дії припинилися, як довго триває зміна і що допомагає її підтримувати. Розмежування ідеології та поведінки також захищає від помилкового ототожнення законних переконань з потенційним злочином (Raets, 2024). Які обставини можуть перешкоджати виходу Залежність від групи може містити емоційну, соціальну, матеріальну та безпекову складові. Втрата житла або заробітку, ізоляція від родини, страх покарання з боку колишніх учасників, громадська стигматизація та відсутність довіри до служб знижують доступність альтернатив. Огляди досліджень пропонують розглядати ці чинники разом, з урахуванням гендерних, вікових та місцевих особливостей, а не через універсальний психологічний профіль (Morrison та співавтори, 2021). Обмеження свободи, зокрема ув’язнення, можуть переривати діяльність, але самі собою не встановлюють внутрішньої готовності до стійкої зміни. Для перевірки результату потрібно відокремлювати фізичну неможливість брати участь у насильстві від подальшої поведінки за інших умов. Доступна підтримка після зміни обставин залишається окремим питанням дослідження (Lewis та співавтори, 2024; Raets, 2024). Психологічна й соціальна підтримка дезангажування Довіра, добровільна участь і професійні межі У програмах виходу важливі передбачуваність, зрозумілі цілі, кваліфікація фахівців та чесне пояснення меж конфіденційності. Довіра може допомагати людині обговорювати потреби й перешкоди, але фахівці повинні відокремлювати підтримку від правової оцінки поведінки. Lewis та співавтори (2024) визначили міжвідомчу співпрацю, належну підготовку і достатні ресурси як значущі умови впровадження програм, не роблячи з цього висновку про доведену профілактику насильства. Індивідуальна оцінка потреб і план підтримки Фахівці можуть з’ясовувати, які безпечні соціальні зв’язки, житлові, освітні, трудові чи психологічні потреби впливають на можливість припинити участь. План допомоги має бути пропорційним конкретній ситуації, регулярно переглядатися та передбачати відповідальність за раніше завдану шкоду. Застосування індивідуального ведення випадку поширене, проте Campbell-огляд Lewis та співавторів (2024) не знайшов досліджень, що відповідали б його суворим критеріям для оцінювання ефективності саме цих підходів проти насильницької радикалізації. Психологічна допомога Психологічна підтримка може стосуватися наслідків травми, тривалого стресу, втрати соціальних зв’язків, розладів сну чи інших клінічно оцінених потреб. Конкретний психотерапевтичний метод обирають відповідно до стану та запиту людини, а результати лікування не підміняють доказами припинення екстремістського насильства. Огляд Savoia (2025) описав 34 програми третинної профілактики з психологічним компонентом у 22 країнах та 18 інтерв’ю з практиками, але сам перелік методів не встановлює їхньої порівняльної ефективності. Сім’я, громада, освіта і працевлаштування Соціальна підтримка має значення тоді, коли допомагає вибудувати стійкі ненасильницькі зв’язки та реалістичні можливості. Родина може брати участь у підтримці лише з урахуванням безпеки всіх сторін, а громадські структури — сприяти доступу до послуг без колективної стигматизації. Навчання й праця мають самостійну соціальну цінність; твердження, що будь-яка окрема послуга безпосередньо скорочує терористичні правопорушення, потребує спеціального причинного дослідження (Morrison та співавтори, 2021; Glazzard, 2022). Що відомо про ефективність програм Стан доказів потрібно оцінювати за конкретними програмами та результатами. Систематичний огляд Lewis та співавторів (2024) охопив 47 досліджень індивідуального ведення випадків у сфері протидії насильницькій радикалізації, але не виявив робіт, які відповідали б установленим критеріям причинної оцінки ефективності. Це означає, що успішне впровадження, позитивні відгуки або покращення взаємодії з клієнтом не дорівнюють доведеному скороченню насильства. Окремий систематичний огляд оцінювань програм протидії насильницькому екстремізму (2024) відібрав 74 оцінювання програм за 2001–2020 роки. Автори повідомляють, що частина програм демонструвала успіх, багато — обмежені результати, а деякі мали небажані наслідки, зокрема відчуження та стигматизацію. Узагальнені частки категорій не слід перетворювати на ймовірність успіху конкретної програми через різні дизайни, цілі та показники досліджень. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) із великого масиву публікацій відібрано 95 матеріалів, а 29 пройшли критерії повного тематичного аналізу. Автори відзначають перспективні результати деяких втручань, водночас вказують на переважання якісних досліджень, недостатність контрольних груп та неузгодженість вимірювань. Це пояснює, чому впевненість щодо загальної результативності програм залишається обмеженою. Свіжіша робота Lewis і Marsden (2025), що викладає висновки Campbell-огляду для практиків, також підкреслює недостатню вивченість ефективності індивідуального ведення випадків та значення довіри, досвіду спеціалістів і зв’язків між службами. Тому програма з добре описаними компонентами та реально доступною підтримкою є підставою для якісного впровадження й оцінювання, але не для автоматичної заяви про запобігання конкретним актам насильства. Як оцінюють поведінкову зміну Результати, які потрібно вимірювати окремо Оцінювання має називати, чи йдеться про припинення конкретних насильницьких дій, участі у групі, організаційної підтримки, схвалення насильства, зміну стосунків, доступ до допомоги або тривалу реінтеграцію. Це різні показники. Якщо дослідження фіксує лише задоволеність програмою або зміну самооцінки, його висновки обмежуються саме цими результатами (Lewis та співавтори, 2024). Спостереження в часі та джерела інформації Надійніший висновок потребує попередньо визначеного періоду, зрозумілого вихідного стану та поєднання доречних джерел, зібраних законним шляхом. Самозвіти корисні для дослідження мотивів, але можуть залежати від контексту інтерв’ю, очікувань і пам’яті. Адміністративні дані про правопорушення теж неповні: їх відсутність не дорівнює всебічному підтвердженню безпеки. Висновки повинні зважати на втрату учасників під час спостереження і відмінності між групами (Raets, 2024; Morrison та співавтори, 2021). Індивідуальна оцінка загрози Спеціалізовані оцінювання загрози можуть використовувати навчені професіонали в межах визначених процедур та повноважень. Вони вимагають перевірки якості даних, контексту і меж застосування, не забезпечуючи певного передбачення майбутньої поведінки. Релігійна належність, політичні погляди, національність, психіатричний діагноз або простий перелік «тривожних ознак» не становлять самостійної надійної основи для прогнозу. Огляд Lewis та співавторів (2024) описує варіативність і суб’єктивність використання оцінювальних інструментів у практиці ведення випадків. Особливості підтримки неповнолітніх Коли йдеться про дитину або підлітка, пріоритет становлять її безпека, права, розвиток, захист приватності та доступ до відповідної віку допомоги. Зміни поведінки, коло спілкування, пошук ідентичності чи гострі суперечки з дорослими самі собою не свідчать про участь у насильницькому екстремізмі. Реагування має спиратися на конкретні дії та факти, а спеціальні рішення — ухвалюватися компетентними фахівцями відповідно до законодавства. Практична підтримка може включати безпечні сімейні стосунки, школу, соціальні служби й допомогу у випадках примусу або погроз. Необхідно мінімізувати збирання чутливих даних, запобігати публічному тавруванню та пояснювати межі конфіденційності. Якщо існує конкретна небезпека для дитини, першорядне завдання — забезпечити захист, а не приписувати їй ідеологічний ярлик. На рівні загальних правових принципів це узгоджується із Конвенцією ООН про права дитини. Український правовий і суспільний контекст В Україні юридична оцінка діяння здійснюється за чинними нормами, а психологічне поняття дезангажування використовується для опису поведінкових процесів. Закон «Про боротьбу з тероризмом» визначає правові засади відповідної діяльності держави. Сам термін дезангажування в цій статті є категорією наукового аналізу, а не назвою окремого кримінально-правового статусу чи адміністративної процедури. Редакційний висновок для української практики полягає в потребі поєднувати захист людей від насильства, законність і доступність підтримки. Обставини війни, переміщення, травматичний досвід або участь у громадському житті самі собою не створюють підстав називати людину прихильником насильницького екстремізму. Дослідницькі результати з інших країн мають перевірятися щодо умов застосування в Україні. Якщо є конкретна безпосередня загроза насильства або відомості про можливе кримінальне правопорушення, слід звернутися до компетентних служб. Національна поліція України рекомендує повідомляти про злочини на номер 102. Психологічна бесіда, родинні переговори чи громадська ініціатива не замінюють екстреного реагування. За відсутності невідкладної загрози корисним є індивідуальне звернення до профільних правничих, соціальних та психологічних служб. Типові помилки в розумінні дезангажування Перша помилка — ототожнення виходу з групи з повним переглядом усіх переконань. Поведінкове та ідеологічне вимірювання мають окремі критерії. Друга — трактування короткого періоду без зафіксованих правопорушень як доказу стійкого результату. Третя — припущення, що люди з різним досвідом мають пройти однакову послідовність етапів. Огляди досліджень підтверджують потребу індивідуалізації та чіткого визначення кінцевих показників (Horgan, 2009; Raets, 2024). Четверта помилка — оцінювати ефективність програми лише за кількістю учасників, їхньою ввічливістю до працівників або завершенням курсу. П’ята — поширювати висновки про конкретну людину на всю політичну, етнічну чи релігійну спільноту. Шоста — вважати, що наявність навчального посібника або поширеної методики вже підтверджує скорочення насильства. Для оцінки потрібні належні дані, порівняння та незалежна перевірка результатів (Lewis та співавтори, 2024; огляд програм, 2024). Поширені запитання Чи означає дезангажування, що людина перестала вірити у свої попередні ідеї? Ні. Термін передусім стосується припинення насильницької діяльності або участі у відповідній групі. Перегляд переконань розглядають окремо як дерадикалізацію. Обидва процеси можуть перетинатися (Horgan, 2009). Чи можна вважати вихід із групи остаточним після однієї заяви? Одна заява свідчить про намір або самопозиціювання. Для оцінки стійких змін мають значення конкретні факти, їхній контекст, час та незалежні підтвердження. Підсумок завжди прив’язаний до визначеного показника, а не до загального ярлика (Raets, 2024). Чи існує універсальна програма дезангажування? Сучасні огляди не встановлюють універсального втручання з надійно підтвердженим ефектом для всіх середовищ і учасників. Програми різняться завданнями, тривалістю, умовами та якістю оцінювання. Для індивідуального ведення випадків причинні докази ефективності особливо обмежені (Lewis та співавтори, 2024). Чи допомагають родина та близькі? Підтримувальні стосунки можуть полегшувати доступ до безпечних альтернатив, але значення має якість і безпека контактів. Від родини не слід вимагати самостійно оцінювати загрозу чи виконувати функції спеціальних служб (Morrison та співавтори, 2021). Чи можна визначити майбутнє насильство за політичними поглядами або особистісними рисами? Таке передбачення було б необґрунтованим. Дослідження розрізняють погляди, виправдання насильства, наміри й конкретні дії, а оцінювання загроз потребує спеціального контексту і професійних процедур. Простих надійних психологічних профілів немає (Lewis та співавтори, 2024). Чи є дезангажування психіатричним діагнозом? Ні. Це наукове поняття для опису соціальної та поведінкової зміни. Воно не визначає психічного розладу й не замінює клінічного оцінювання. Психологічна допомога може стосуватися окремих потреб, пов’язаних зі стресом, травмою або адаптацією (Savoia, 2025). Висновок Дезангажування від насильницького екстремізму є процесом припинення поведінкової участі в насильстві та пов’язаному з ним організаційному середовищі. Воно може початися зі зміни контактів, ролей чи життєвих пріоритетів і тривати через відновлення безпечних соціальних зв’язків та законних можливостей. Його науковий зміст визначається спостережуваними діями, часовими межами й конкретними результатами. Сучасні дослідження пояснюють багато умов виходу, тоді як ефективність окремих програм ще потребує сильніших порівняльних доказів (Morrison та співавтори, 2021; Lewis та співавтори, 2024). Пов’язані статті Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі — соціальні зв’язки, мотиви й етапи виходу із групового середовища. Реінтеграція після повернення в громаду: зв’язки й участь — відновлення соціальної участі та повсякденних ролей. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань — наукова карта кластеру й пов’язаних тем. Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи — профілактичні втручання та межі їхньої доказовості. Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття — поняття процесу залучення до насильства, відмінне від виходу з нього. Дерадикалізація: зміна переконань, що підтримують насильство Дерадикалізація та припинення участі: відмінності й результати Джерела Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI. DeMichele, M., Simi, P., & Blee, K. (2024, онлайн; 2025, друк). Becoming an Ex-Extremist: Stopping the Hate and Embracing a New Identity. British Journal of Criminology, 65(2), 282–297. DOI. Glazzard, A. (2022, онлайн; 2025, друк). Violent Extremist Disengagement and Reintegration: A Framework for Planning, Design and Evaluation of Programmatic Interventions. Studies in Conflict & Terrorism, 48(4), 419–438. DOI. Horgan, J. (2009). Deradicalization or disengagement? A process in need of clarity and a counterterrorism initiative in need of evaluation. Revista de Psicología Social, 24(2), 291–298. DOI. Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. DOI. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. DOI. Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A Systematic Review of Post-2017 Research on Disengagement and Deradicalisation. Centre for Research and Evidence on Security Threats. Звіт. Raets, S. (2024; онлайн 2022). Desistance, Disengagement, and Deradicalization: A Cross-Field Comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology, 68(4), 389–426. DOI. Savoia, E. (2025). The Use of Psychological Interventions in Tertiary Prevention Programs for Individuals Engaged in Violent Extremism: A Scoping Review and Interviews. National Institute of Justice, NCJ 310333. Офіційна публікація. Windisch, S., Simi, P., Sottligon, G., & McNeel, H. (2016/2017). Disengagement from Ideologically-based and Violent Organizations: A Systematic Review of the Literature. Journal for Deradicalization, 9, 1–38. Офіційний запис. Верховна Рада України. Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. Чинна редакція. Конвенція ООН про права дитини. (1989). Офіційний текст. Національна поліція України. Корисна інформація та поради щодо повідомлення про правопорушення. Офіційна сторінка.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Самотність і соціальна ізоляція можуть входити до життєвих обставин, у яких людина стає сприйнятливішою до груп, що пропонують належність, визнання, пояснення пережитих образ і жорстку межу між «своїми» та «чужими». Їхній зв’язок із насильницькою радикалізацією залежить від соціального контексту, групових взаємодій, ідеологічного змісту та ставлення до застосування насильства. Самотня людина не є потенційним екстремістом, а самотність не є індивідуальним прогнозом небезпечної поведінки. Систематичний огляд 127 досліджень показує, що чинники радикальних переконань, намірів і поведінки мають різну силу зв’язку та потребують окремого аналізу. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів; систематичний огляд Pandey і Behera, 2026. Предмет цієї статті — психологічні механізми, завдяки яким брак зв’язків, суб’єктивне відчуття самотності, соціальне відторгнення та потреба в належності можуть взаємодіяти з процесами виправдання ідеологічного насильства. Радикальні ідеї, законний політичний протест, релігійні переконання, активізм і критика суспільного ладу є окремими явищами. Дослідження насильницької радикалізації стосується передусім прийняття насильства як виправданого засобу та можливого переходу до насильницької поведінки. Огляд Pfundmair та співавторів; метааналіз Wolfowicz та співавторів. Коротка відповідь: як пов’язані самотність і насильницька радикалізація Наявні дані підтримують обмежений, але важливий висновок: переживання соціального виключення іноді підвищує відкритість до радикальних групових пропозицій, передусім тоді, коли вони обіцяють відновити належність, гідність, вплив і зрозуміле місце у світі. Експерименти виявили зміни у висловлюваній готовності підтримувати крайні дії після досвіду виключення; такі показники не тотожні реальним злочинам. Біографічне дослідження, опубліковане 2026 року, виявило повторюваність досвіду відторгнення в розглянутих життєвих історіях людей, які вчинили терористичні дії. Pfundmair та співавтори, огляд експериментів; Pfundmair та співавтори, біографічний аналіз 2026. Водночас більшість людей, які переживають тривалу самотність, дискримінацію, втрату зв’язків або соціальну ізоляцію, не підтримують насильницького екстремізму. Для причинного висновку щодо реального насильства необхідні довготривалі дані з відповідними контрольними групами; сучасна література визнає цю прогалину. Langenkamp, огляд 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021. Основні поняття: чотири різні соціальні переживання Самотність Самотність — суб’єктивне болісне переживання розбіжності між бажаними та реальними близькими, підтримувальними чи значущими взаєминами. Людина може мати багато контактів і почуватися самотньою, коли в її житті бракує довіри, взаємності або можливості бути собою. Водночас людина з невеликим колом спілкування може мати достатньо близькості. Самотність вимірюють через переживання стосунків, а не лише через їх кількість. Всесвітня організація охорони здоров’я, 2025; CDC: визначення соціальної ізоляції та самотності. Соціальна ізоляція Соціальна ізоляція описує відносно об’єктивну обмеженість контактів, соціальних ролей і підтримки. У дослідницькій практиці значення мають частота спілкування, мережа значущих зв’язків, доступ до взаємодопомоги й участі в житті громади. Вимушений переїзд, тривала хвороба, бар’єри доступності, розлука з близькими та закритість соціальних інституцій можуть посилювати ізоляцію. Окреме понятійне пояснення подано в матеріалі «Соціальна ізоляція: що це, як виникає та чим відрізняється від самотності». ВООЗ, 2025. Соціальне виключення, відторгнення й остракізм Соціальне виключення означає перешкоджання участі, належності або визнанню з боку інших. Відторгнення може відбуватися через виразну відмову прийняти людину; остракізм — через ігнорування і відсутність відповіді. Такі ситуації здатні зачіпати почуття власної цінності, контролю, належності й значущості. Дослідження соціального виключення становлять окремий пласт доказів і не повинні автоматично ототожнюватися з дослідженнями хронічної самотності. Pfundmair та співавтори, 2024; Tirkkonen і Tietjen, 2025. Маргіналізація та дискримінація Маргіналізація описує нерівний доступ до ресурсів, участі, соціального визнання та суспільної влади. Дискримінація має конкретні соціальні й правові виміри. Людина може одночасно переживати дискримінацію, відторгнення та самотність, але кожне явище має власні причини й наслідки. У 2026 році біографічне дослідження радикалізації виявило різні типи виключення в різних досліджуваних контекстах; ці групові відмінності не дозволяють оцінювати окрему людину за її походженням чи релігією. Pfundmair та співавтори, 2026. Чому ці поняття так часто змішують у розмові про радикалізацію Люди можуть висловлювати однакову фразу «я нікому не потрібен», маючи на увазі брак дружби, приниження в колективі, політичне безсилля, втрату сім’ї, соціальне відчуження або відсутність сенсу. У дослідженнях ці переживання операціоналізують різними запитальниками, спостереженнями та інтерв’ю. Через це результати про самотність, остракізм, виключення та відчуження не утворюють єдиного показника ризику. Огляд 2025 року прямо визначає різноманітність понять і недостатню порівнюваність вимірювань як одну з головних проблем галузі. Langenkamp, 2025. Додаткова складність полягає у визначенні результату. Прихильність до радикальної політичної партії, підтримка недемократичних поглядів, згода з насильницькою риторикою, намір застосувати насильство та участь у нападі потребують різних дослідницьких критеріїв. Зв’язок самотності з одним із цих явищ сам собою нічого не доводить щодо іншого. Wolfowicz та співавтори, 2021; Langenkamp, 2025. Психологічні механізми можливого зв’язку Потреба в належності та прийнятті Прагнення встановлювати стійкі значущі взаємини є фундаментальною соціальною мотивацією. Коли така потреба довго лишається незадоволеною, нова спільнота може здаватися особливо привабливою. У контексті насильницьких груп важить те, чи пропонує середовище підтримку, взаємність і життєвий сенс одночасно з легітимацією шкоди іншим. Належність може підтримувати просоціальну участь у громаді, а може супроводжувати підпорядкування насильницьким нормам; вирішальне значення має зміст групових відносин. Baumeister і Leary, 1995; Pfundmair і Mahr, 2023. Відновлення значущості й контролю Соціальне відторгнення може переживатися як втрата впливу, голосу та поваги. Обіцянка «повернути гідність» через колективну дію набуває сили, коли її підкріплюють відчуттям спільної образи та виняткової моральної правоти. Це пояснювальний механізм, а не універсальна послідовність подій. Дослідження серед противників обмежень під час пандемії виявило статистичний зв’язок між переживаним виключенням і декларованими радикальними намірами; вибірка була специфічною, а результати не встановлювали фактичної насильницької поведінки. Pfundmair і Mahr, 2022. Групова ідентифікація й сприйняття загрози У серії експериментів з виключенням дослідники виявили, що симпатія до власної групи та сприйняття загрози для неї можуть посилювати декларовану радикальну готовність. Це підказує важливу деталь: після відторгнення людина може прагнути до нових соціальних зв’язків, а групові оповіді про загрозу впливають на те, у який бік спрямовується ця мотивація. Висновок стосується експериментальних умов та виміряних намірів, тому його не можна механічно переносити на терористичні напади. Pfundmair і Mahr, 2023. Потреба в поясненні несправедливості Досвід приниження, втрати, соціальної невидимості або дискримінації може створювати потребу назвати джерело страждання. Ідеологічні оповіді іноді пропонують просту схему причинності з чітко позначеними винними. Науково важливо відрізняти справжню пережиту несправедливість від подальшого обґрунтування насильства: визнання досвіду людини не передбачає схвалення шкідливих дій. Феноменологічний аналіз різних випадків радикалізації показує, що переживання самотності пов’язані з конкретними суспільними обставинами й можуть набувати різного змісту. Tirkkonen і Tietjen, 2025. Звуження соціальної мережі та інформаційного досвіду Іноді тривала ізоляція зменшує доступ до різноманітних поглядів, підтримки та соціальних ролей, а цифрові спільноти стають основним місцем взаємодії. Проте користування інтернетом саме по собі не робить людину ізольованою, а онлайн-спілкування може бути повноцінним джерелом підтримки. Значення мають взаємність, доступність альтернативних зв’язків, соціальні норми спільноти й ставлення до заподіяння шкоди. Це контекстна інтерпретація механізмів, яку не варто подавати як доведену самостійну причину насильства. Tirkkonen і Tietjen, 2025; Langenkamp, 2025. Що доводять експерименти із соціальним виключенням Експериментальні дослідження використовували короткочасні ситуації відторгнення або ігнорування, після яких оцінювали готовність підтримати крайні групові дії, співпрацювати з радикальною групою чи погоджуватися з насильницькими намірами. За певних умов виключення змінювало відповіді учасників. Сила таких експериментів — можливість перевіряти короткочасний причинний вплив маніпуляції; їхня межа — лабораторні завдання, часто студентські вибірки, умовність групового контексту та відсутність реальних насильницьких подій як кінцевого результату. Pfundmair та співавтори, 2024. Одне з важливих спостережень: після виключення на рішення впливали не лише переживання учасників, а й характеристики запропонованої групи, сприйняття її загрози та інші умови. Такі результати підтримують багатофакторне пояснення й обмежують популярне твердження, ніби саме ізоляція автоматично запускає насильницьку радикалізацію. Pfundmair і Mahr, 2023. Що показують біографічні та якісні дослідження У дослідженні, опублікованому 2026 року в European Journal of Criminology, використано три підходи: інтерв’ю з фахівцями, систематизований аналіз матеріалів преси та аналіз судових рішень. Автори виявили повторюваний досвід виключення в досліджених біографіях терористів і відмінності характеру такого досвіду між групами. Це суттєвий внесок у перевірку попередніх гіпотез, але ретроспективні матеріали залежать від того, що задокументовано, як відібрано випадки та як інтерпретовано життєві події. Сам по собі факт поширеності виключення в певних біографіях не дає достовірного прогнозу для соціально ізольованої людини. Pfundmair та співавтори, 2026. Окрема праця Tirkkonen і Tietjen розглядає самотність як пережитий стан у ширших соціальних відносинах і порівнює різні контексти радикалізації. Її внесок — концептуальне розрізнення форм самотності та їхнього суспільного змісту. Це філософсько-інтерпретативний і міждисциплінарний аналіз, а не експериментальна оцінка поширеності насильства. Tirkkonen і Tietjen, 2025. Самотність у різних траєкторіях: неоднакові історії Від розриву стосунків до пошуку нової групи Після втрати дружби, родини, соціального статусу чи звичного середовища частина людей активніше шукає спільноту, яка помітить їх і надасть зрозумілу роль. Якщо нова група ставить взаємне визнання в залежність від ворожості до «чужих», людина може відчути тиск прийняти агресивну норму. Це можливий соціально-психологічний сценарій, який формується сукупністю умов; його не слід трактувати як обов’язковий етап. Pfundmair та співавтори, 2024; Pandey і Behera, 2026. Від суспільного виключення до колективної образи Коли люди стикаються зі структурною нерівністю, дискримінацією або приниженням своєї групи, їхні переживання можуть мати колективний зміст. Соціальна ізоляція в такому контексті не зводиться до браку друзів. Водночас більшість людей відповідають на несправедливість мирними способами — солідарністю, захистом прав, правозахисною роботою, взаємодопомогою та політичною участю. Для оцінювання можливого насильства необхідно досліджувати саме нормалізацію насильницьких методів, а не факт громадянської активності. Tirkkonen і Tietjen, 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021. Онлайн-спільноти, чоловіча самотність та мізогінія Дослідження окремих ворожих до жінок онлайн-спільнот засвідчують, що переживання романтичної, дружньої й ширшої соціальної самотності можуть поєднуватися з образою та узагальненими ворожими уявленнями. Проте спільноти, які використовують схожі назви, неоднорідні, а самотні чоловіки чи користувачі тематичних форумів не становлять категорії небезпеки. Важливим переходом в аналізі є нормалізація приниження, дегуманізації та виправдання насильства. Огляд 2025 року підкреслює фрагментарність даних і складність встановлення причинності. Langenkamp, 2025. «Одинокий нападник» і міф про повну відсутність соціальних зв’язків Термін «одинокий нападник» описує певні організаційні характеристики злочину, а не підтверджує абсолютну соціальну ізоляцію людини. Контакти, цифрові мережі, ідеологічні впливи й попередні зв’язки можуть існувати навіть за відсутності формального членства у групі. Біографічні дослідження не дозволяють побудувати надійний портрет нападника за кількістю друзів, сімейним статусом або відчуттям самотності. Tirkkonen і Tietjen, 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021. Чому один і той самий досвід веде до різних наслідків Самотність іноді мотивує шукати дружбу, терапевтичну допомогу, волонтерські проєкти, хобі, освіту, нову роботу або життєвий сенс. Іноді вона посилює відхід від участі й недовіру, а в окремих контекстах — вразливість до ворожих групових пояснень. Систематичні огляди ризикових і захисних чинників наголошують на взаємодії особистісного досвіду, близького середовища та ширших суспільних умов. Pandey і Behera, 2026; ВООЗ, 2025. Якість зв’язків важлива не менше за їхню кількість. Соціально активна людина може перебувати в жорсткому середовищі, де насильство схвалюють і де належність залежить від демонстрації ворожості. Інша людина може жити на самоті й мати кілька надійних взаємин, які підтримують автономію та критичне мислення. Тому профілактика потребує уваги до безпеки, довіри, добровільності й характеру соціального впливу, а не до механічного збільшення контактів. ВООЗ, 2025; Pfundmair і Mahr, 2023. Де проходить межа між переконаннями та насильницькою поведінкою Людина може мати непопулярні або різкі політичні погляди, переживати сильне відчуження, критикувати державу чи релігійні інституції та водночас послідовно відкидати насильство. Підтримка насильницької риторики, особисте рішення вчинити насильство й реальні дії мають різний правовий і психологічний статус. Саме тому дослідження відокремлюють когнітивну радикалізацію від поведінкової та аналізують чинники для кожної окремо. Wolfowicz та співавтори, 2021. Огляд 127 досліджень включав 206 вибірок і понад 1300 оцінок зв’язків. Більшість асоціацій були малими або дуже малими, а соціально-демографічні характеристики загалом мали слабші ефекти, ніж частина поведінкових і соціально-психологічних чинників. Це вагома підстава для відмови від простих списків «небезпечних самотніх людей». Докладніше про багаторівневий контекст — у статтях «Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель» та «Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями». Wolfowicz та співавтори, 2021. Як досліджують самотність і соціальні мережі Для дослідження самотності застосовують стандартизовані самооцінні шкали та якісні інтерв’ю. Соціальну ізоляцію вивчають за кількістю, регулярністю та якістю контактів, структурою мережі й доступністю підтримки. Інший набір методів вивчає досвід відторгнення, дискримінації або конкретних групових взаємодій. Жоден із цих показників самостійно не оцінює намір учинити насильство. CDC, 2024; ВООЗ, 2025. У дослідженнях радикалізації додатково потрібні окремі запитання про виправдання насильства, наміри, конкретну поведінку, контекст групових норм і часову послідовність подій. Поперечне дослідження може показати одночасність переживань і поглядів, але зазвичай не встановлює, що виникло раніше. Ретроспективне інтерв’ю може відтворювати особистий сенс подій, але залежить від пам’яті й пізніших пояснень. Експеримент може перевірити короткочасний вплив виключення, але не відтворює життєвих умов реального насильства. Pfundmair та співавтори, 2024; Pfundmair та співавтори, 2026. Вразливості досліджень і питання причинності Дослідницьке поле ще має обмежений обсяг проспективних спостережень, які одночасно та повторно вимірюють самотність, вплив груп, зміну ставлення до насильства й реальну поведінку. Порівняння людей із різним досвідом без надійного контролю соціальних умов залишає відкритими альтернативні пояснення. Серед них — попередні конфлікти, загальна ворожість, специфічні групові норми, вплив травматичних подій, нерівний доступ до допомоги та селективність документування випадків. Langenkamp, 2025; Pfundmair та співавтори, 2026. Проблема базової частоти особливо важлива. Навіть чинник, який статистично частіше трапляється в історіях насильницьких екстремістів, може бути дуже поширеним серед людей, що ніколи не чинять насильства. Його індивідуальна прогностична цінність тоді невисока. Тому анкета самотності, кількість підписників, відсутність друзів або суб’єктивний опис почуттів не є інструментами прогнозування нападів. Wolfowicz та співавтори, 2021. Психічне здоров’я, соціальна вразливість і ризик стигматизації Тривала самотність і ізоляція пов’язані з низкою негативних наслідків для психічного й фізичного здоров’я; міжнародні рекомендації закликають ставитися до соціальних зв’язків як до важливої складової здоров’я. Ці факти не дозволяють вважати психологічний дистрес, депресивні симптоми, тривожність, нейровідмінність або звернення по допомогу ознаками насильницького екстремізму. Психічний стан потребує власної клінічної оцінки, а конкретні загрози безпеці — окремої професійної оцінки. ВООЗ, 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021. Стигматизація посилює відчуття виключення й може ускладнювати звернення по підтримку. Тому приклеювання ярликів на підставі зовнішності, мови, етнічності, релігії, статі, віку, інвалідності чи незвичних інтересів суперечить правозахисній логіці профілактики. Це редакційний етичний висновок із принципів недискримінації, доказової оцінки ризиків та збереження соціальної участі. ВООЗ, 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021. Підлітки й молоді люди: розвиток належності та безпечна підтримка У підлітковому віці стосунки з однолітками, прийняття в групі та пошук власної ідентичності мають особливе значення. Водночас самотність підлітка, конфлікт із родиною або активна участь у мережевій спільноті не вказують на насильницьку радикалізацію. Підтримка має враховувати вікову автономію, потребу в конфіденційності, права дитини, сімейні обставини та ризики небажаного розголошення персональних даних. ВООЗ, 2025; Pandey і Behera, 2026. Корисною практикою є регулярна доступна розмова про те, які спільноти дають підтримку, як дитина переживає відторгнення, чи відчуває тиск погоджуватися з приниженням інших і чи має дорослого, до якого може звернутися. Зміст розмови — безпека, гідність і конкретний досвід, а не ідеологічна перевірка або пошук «типових ознак». У випадку безпосередніх погроз чи підготовки насильства діють відповідні фахові та правові процедури, а не побутові списки критеріїв. Профілактика: що має сенс і чого ми поки не знаємо Створення доступних, добровільних і різноманітних зв’язків Перспективні напрями включають доступні молодіжні простори, підтримувальні освітні й громадські середовища, інклюзивні форми участі, можливість отримати психологічну допомогу, відновлення зв’язків після вимушеного переїзду та взаємодопомогу. ВООЗ наводить зміцнення соціальних зв’язків як цінну ціль громадського здоров’я. Це самостійна обґрунтована мета незалежно від того, чи знижує конкретна програма насильницький екстремізм. ВООЗ, 2025. Важливо перевіряти, чи програма реально покращує відчуття підтримки, можливості участі, якість стосунків і доступ до послуг. Сама кількість заходів, учасників або розданих інформаційних матеріалів не є доказом зміни ставлення до насильства. Для тверджень про запобігання насильству потрібні окремі надійні результати та достатня тривалість спостереження. Wolfowicz та співавтори, 2021; Langenkamp, 2025. Підтримка автономії та критичного обговорення Відкрита розмова про справжні образи й суспільні проблеми може співіснувати з чіткою межею проти погроз і насильства. Підтримувальні спільноти дають можливість бути почутим, обговорювати розбіжності, знаходити ненасильницькі способи дії та зберігати зв’язки поза однією групою. Науковий статус цього механізму — правдоподібна профілактична логіка, яку слід відділяти від доведеної ефективності певної програми щодо терористичних злочинів. Pfundmair та співавтори, 2024. Підтримка після виходу з насильницьких середовищ Участь у насильницькій групі іноді стає центральним джерелом дружби, соціального статусу та щоденних рутин. Вихід із такого середовища може знову загострювати самотність, тому відновлення безпечних зв’язків, доступу до послуг, освіти, роботи та підтримки громади має практичну вагу. Психологічні потреби та ризики повторного втягування оцінюють індивідуально; саме збільшення контактів не гарантує відмови від насильства. Pandey і Behera, 2026. Як допомогти близькій людині, яка переживає ізоляцію Почніть із конкретної уваги до переживань: запитайте, що сталося зі стосунками, чи є можливість відпочити від конфліктів, яка підтримка потрібна і яких контактів людина справді прагне. Вислухайте досвід приниження або виключення без знецінення. Допомагайте відновлювати добровільні, безпечні та різноманітні зв’язки, не нав’язуючи спілкування й не перетворюючи кожну розмову на перевірку переконань. Ці дії обґрунтовані як підтримка соціального благополуччя. ВООЗ, 2025. Якщо людина висловлює ворожі узагальнення, корисніше обговорювати конкретні слова й наслідки, відокремлювати почуття образи від схвалення шкоди, підтримувати можливість мирної участі й не влаштовувати публічного приниження. У разі конкретних погроз, відомостей про підготовку насильства чи безпосередньої небезпеки пріоритетом стає захист людей і звернення до компетентних служб. Побутове спостереження за «радикальними ознаками», таємне збирання даних або самостійні провокації становлять додаткові етичні й безпекові ризики. Український контекст: війна, вимушені переміщення та громадська стійкість Повномасштабна війна створює багато незалежних причин соціальних втрат: розлуку з родиною, руйнування звичних спільнот, вимушене переміщення, обмеження доступу до освіти, роботи та допомоги. Наслідки самотності й ізоляції потребують уважної психологічної та соціальної відповіді. Ці обставини самі по собі нічого не доводять щодо підтримки насильницького екстремізму певною людиною чи групою. ВООЗ, 2025; Pandey і Behera, 2026. Для України важливо окремо розрізняти захист держави відповідно до права, законну політичну участь, громадянську мобілізацію, мову ворожнечі, погрози й конкретні насильницькі правопорушення. У цій статті викладено психологічні та методологічні положення; юридичну кваліфікацію індивідуальних ситуацій здійснюють компетентні органи за чинним законодавством України. Редакційна інтерпретація полягає в тому, що доступність соціальної підтримки, відновлення зв’язків і повага до прав людини мають власну суспільну цінність і не потребують виправдання підозрами щодо самотніх людей. Часті запитання Чи може самотність сама по собі спричинити тероризм? Сучасні дані не дають підстав для такого причинного висновку. Експерименти стосуються короткочасного виключення та змін декларованих намірів; дослідження життєвих історій вказують на можливі зв’язки, але мають інші методологічні межі. Насильницька поведінка формується у складніших умовах. Pfundmair та співавтори, 2024; Pfundmair та співавтори, 2026. Чи стає ізольована людина більш схильною до будь-якої ідеології? Ні. Важать конкретні обставини виключення, доступ до підтримки, цінності й норми групи, способи відновлення належності та особистий вибір. Більшість людей із таким досвідом не переходять до насильницького екстремізму. Langenkamp, 2025. Чи є членство в онлайн-спільноті ознакою радикалізації? Сам факт онлайн-участі нічого такого не означає. Цифрові зв’язки можуть забезпечувати підтримку, освіту, дружбу та громадянську участь. Зміст насильницької риторики й конкретні загрози оцінюють окремо; кількість часу онлайн не замінює аналізу поведінки. Чи можна за шкалою самотності передбачити небезпеку? Ні. Шкала самотності вимірює переживання соціальних зв’язків, а не схвалення насильства, намір учинити злочин або загрозу для оточення. Спеціалізована оцінка загроз вимагає підготовлених фахівців і конкретної інформації; універсального тесту, який надійно передбачає напад за самотністю, немає. Wolfowicz та співавтори, 2021. Чи достатньо організувати більше спілкування для профілактики? Зміцнення соціальних зв’язків може поліпшувати добробут і доступ до підтримки. Проте кількість контактів не гарантує зміни насильницьких переконань і не становить доведеної окремої програми запобігання терористичним нападам. Для кожного результату потрібне власне оцінювання. ВООЗ, 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021. Як розмовляти з підлітком, який відчуває себе відкинутим? Слухайте його переживання й запитуйте про безпечні зв’язки та можливості підтримки. Дотримуйтеся поваги до приватності, не приписуйте небезпечних намірів через незвичні інтереси або погляди, обговорюйте неприпустимість погроз і шкоди людям. За необхідності залучайте психолога або інші відповідні служби підтримки. Чому важливо розрізняти самотність і радикальне політичне мислення? Тому що це явища з різними визначеннями, способами вимірювання та суспільними наслідками. Їх безпідставне ототожнення стигматизує людей, знецінює законні форми незгоди й заважає точно оцінювати насильницьку поведінку. Langenkamp, 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021. Висновки Самотність і соціальна ізоляція є важливими характеристиками людського соціального досвіду. У частині траєкторій насильницької радикалізації вони можуть взаємодіяти з потребою в належності, втратами соціального статусу, відчуттям несправедливості та груповими нормами. Дослідницька картина складається з експериментів про короткочасне виключення, описів життєвих історій, систематичних оглядів і концептуальних праць. Кожен тип даних відповідає на власне запитання, а надійного індивідуального прогнозування терористичного насильства за самотністю вони не забезпечують. Pfundmair та співавтори, 2026; Wolfowicz та співавтори, 2021. Практичний висновок полягає в розвитку підтримувальних соціальних зв’язків, недискримінаційних громадських інституцій і доступної допомоги при одночасній чіткості щодо насильницьких загроз. Соціальна належність має цінність для людини й громади незалежно від оцінювання екстремізму. ВООЗ, 2025. Пов’язані статті • Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань • Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель • Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями • Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму • Соціальна ізоляція: що це, як виникає та чим відрізняється від самотності • Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи • Загроза ідентичності та групова образа в радикалізації • Особисті зв’язки та дружні мережі у вербуванні Психічне здоров’я та насильницький екстремізм: що показують дослідження Джерела • Baumeister, R. F., & Leary, M. R. (1995). The need to belong: Desire for interpersonal attachments as a fundamental human motivation. Psychological Bulletin, 117(3), 497–529. https://doi.org/10.1037/0033-2909.117.3.497 • Centers for Disease Control and Prevention. (2024). Health effects of social isolation and loneliness. https://www.cdc.gov/social-connectedness/risk-factors/ • Langenkamp, A. (2025). Linking social deprivation and loneliness to right-extreme radicalization and extremist antifeminism. Current Opinion in Behavioral Sciences, 63, 101525. https://doi.org/10.1016/j.cobeha.2025.101525 • Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064 • Pfundmair, M., & Mahr, L. A. M. (2022). Regaining power: How feelings of exclusion during COVID-19 are associated with radicalism among critics of containment policies. Frontiers in Psychology, 13, 952760. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2022.952760 • Pfundmair, M., & Mahr, L. A. M. (2023). How group processes push excluded people into a radical mindset: An experimental investigation. Group Processes & Intergroup Relations, 26(6), 1289–1309. https://doi.org/10.1177/13684302221107782 • Pfundmair, M., Wood, N. R., Hales, A., & Wesselmann, E. D. (2024). How social exclusion makes radicalism flourish: A review of empirical evidence. Journal of Social Issues, 80(1), 341–359. https://doi.org/10.1111/josi.12520 • Pfundmair, M., Pachurka, R., Späth, P., & Witiska, T. (2026). Social exclusion in the lives of terrorists: An empirical analysis. European Journal of Criminology. https://doi.org/10.1177/14773708261447708 • Tirkkonen, S. K., & Tietjen, R. R. (2025, опубліковано онлайн; друкований том 2026). Loneliness and radicalization. Philosophy & Social Criticism, 52(6). https://doi.org/10.1177/01914537251334550 • Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174 • World Health Organization. (2025). From loneliness to social connection: Charting a path to healthier societies. Report of the WHO Commission on Social Connection. https://www.who.int/publications/i/item/978240112360

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Ідеологічне виправдання насильства — це процес, у якому застосування або погроза застосування насильства пояснюється певною політичною, релігійною, національною чи іншою колективною метою як припустимий, необхідний, справедливий або заслужений засіб. Дослідники вивчають цей процес через висловлені моральні оцінки, реакції на конкретні ситуації, зміст публічних повідомлень, групові норми та їхні зміни. Висловлена згода з виправданням насильства є дослідницькою установкою, а не доказом наміру чи фактичного насильницького вчинку. Відмінність між установками та поведінкою підтверджує систематичний огляд Wolfowicz та співавторів, 2021, а проблему точності вимірювання підтримки політичного насильства докладно розглядають Kalmoe і Mason, 2026. У статті йдеться передусім про те, як побудувати дослідження, прочитати його результати й оцінити доказову силу висновку. Психологічні механізми морального відсторонення, дегуманізації та групового тиску ширше розглянуто в окремій статті «Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства». Тут головна увага зосереджена на операціоналізації поняття, якості шкал, експериментальних планах, контексті, похибках і межах інтерпретації. Що саме означає «ідеологічне виправдання насильства» в дослідженні Термін поєднує щонайменше три елементи: визначене насильницьке діяння, колективну мету або ідеологічну рамку та моральне судження про допустимість діяння. Самі по собі переконання щодо бажаного суспільного устрою, глибока релігійність, різка критика держави, участь у протесті чи вимога радикальних реформ не визначають наявності виправдання насильства. Релевантним спостережуваним результатом є саме ставлення до заподіяння шкоди, а в окремих дослідженнях — ставлення до загроз, переслідування або насильницького примусу. Такий підхід узгоджується з концептуальним розрізненням радикалізму й екстремізму в Jungkunz та співавторів, 2024. У науковій статті дослідник має пояснити, які дії він вважає насильством: фізичний напад, погроза фізичною розправою, переслідування, псування майна або інші діяння. Різні визначення дають різні відповіді навіть у тій самій вибірці. Westwood та співавтори, 2022 показали, що запитання про «політичне насильство взагалі» допускають несумісні тлумачення і можуть суттєво завищувати уявну поширеність його підтримки. П’ять рівнів, які потрібно вимірювати окремо Перший рівень — наявність ідеологічних переконань або колективної ідентичності. Другий — нормативне судження про те, чи допустимі визначені насильницькі дії. Третій — емоційне схвалення конкретного випадку, виконавця або наслідків. Четвертий — заявлений особистий намір чи готовність долучитися. П’ятий — підтверджена поведінка, зокрема участь у підготовці або вчиненні насильницьких дій. Це різні змінні; вони можуть бути пов’язані, але кожна потребує окремого визначення та джерела даних. Доказову відстань між радикальними переконаннями й поведінкою аналізують Callahan і Rosenfeld, 2025 та Wolfowicz та співавтори, 2021. Психологічне дослідження морального схвалення певного вчинку не встановлює його правомірності. Юридична оцінка залежить від конкретного фактичного контексту, зокрема від правових норм щодо самозахисту, захисту інших осіб, воєнних дій і міжнародного гуманітарного права. Приклад збройного протистояння не можна без пояснення змішувати з прикладом нападу на цивільних за їхні переконання. У правовій площині в Україні окрему категорію визначає Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Чому дослідники використовують різні теоретичні моделі Моральне відсторонення У теорії Bandura, 1999 моральне відсторонення описує способи, за яких людина тимчасово послаблює самозасудження шкоди: представляє насильство як моральну необхідність, пом’якшує його опис, порівнює з іще гіршими діями, розподіляє відповідальність або знецінює потерпілих. Для вимірювання цього механізму вивчають не лише згоду з підсумковим твердженням «насильство виправдане», а й характер аргументів, через які таке судження формується. Одна й та сама фраза може мати різну дослідницьку функцію: опис позиції іншої особи, критичний аналіз, схвалення або іронію. Тому в контент-аналізі необхідно зберігати мовний контекст і відрізняти авторську позицію від цитування. Кодування тексту без цієї відмінності породжує хибні висновки навіть за формально високої узгодженості між кодувальниками. Це методологічний наслідок операціоналізації морального відсторонення за Bandura, 1999. Дегуманізація та різні мотиви заподіяння шкоди Знецінення людяності іншої групи може полегшувати деякі форми жорстокості, але його роль залежить від того, навіщо і як люди пояснюють застосування насильства. У серії досліджень Rai, Valdesolo і Graham, 2017 дегуманізація посилювала інструментальне, а не морально мотивоване насильство в досліджуваних умовах. Цей результат особливо важливий для методології: різні типи насильства та морального пояснення не слід механічно поєднувати в один підсумковий бал. Ідентичність, групові норми й контекст Дослідники вивчають, як належність до групи, уявлення про її загрозу, моральні обов’язки та схвалення з боку значущих людей співвідносяться з оцінками насильства. Такі зв’язки залежать від політичного контексту, конкретного конфлікту, змісту висловлювань та обраної вибірки. Відповідно, опитування має розрізняти особисте схвалення, очікувану позицію групи та припущення про поширеність схвалення серед інших. Сучасні вимоги до конструювання таких індикаторів систематизовані в Kalmoe і Mason, 2026. Як досліджують виправдання насильства: основні методи Стандартизовані опитування Найпоширеніший метод — запитання про прийнятність або виправданість конкретних діянь за шкалою з кількох варіантів відповіді. Кілька запитань дають змогу оцінити узгодженість індикаторів, але внутрішня узгодженість сама собою не доводить, що шкала вимірює саме виправдання насильства, а не ворожість, недовіру до інститутів або загальне бажання соціальних змін. У дослідженні Jungkunz та співавторів, 2024 розроблено окремі індекси радикальних і екстремістських установок та перевірено їхню психометричну структуру. У новому наборі даних Jungkunz, Fadarkhan Osenbrügge і Helbling, 2026 представлені понад 18 тисяч учасників із семи країн, десять опитувань, шкали радикалізму та екстремізму і окремі батареї для загального й конкретного виправдання політичного насильства. Публікація від 17 жовтня 2026 року має особливу цінність для відтворюваності, оскільки описує анкети, кодування, перевірки надійності та міжкраїнної порівнюваності. Водночас набір даних ґрунтується переважно на онлайн-панелях і не надає індивідуального тесту на ймовірність насильницького нападу. Ситуаційні описи та експериментальні сценарії Дослідники пропонують респондентам короткий опис конкретної події та просять оцінити її допустимість. У контрольованому експерименті змінюють одну або кілька умов — наприклад, належність умовних сторін до груп або міру попередньої провокації — і порівнюють середні відповіді між випадково сформованими групами. Так можна перевірити причинний вплив окремої деталі сценарію на відповідь у межах експерименту. Прикладом є дослідження партійної упередженості у виправданні політичного насильства, 2026, що використовувало факторний опитувальний експеримент з понад двома тисячами учасників. Причинний висновок в експерименті стосується ефекту зміненої умови на виміряну відповідь, а не автоматично реальної поведінки учасників. Якщо респондент схвалив умовну дію після ознайомлення з вигаданим текстом, це ще не означає, що він чинитиме аналогічно поза дослідженням. Межі такого перенесення обговорюють Westwood та співавтори, 2022 та Kalmoe і Mason, 2026. Контент-аналіз публічних повідомлень Дослідження текстів, відео, промов або публікацій в інтернеті починається з опису корпусу: звідки зібрано матеріал, за який період, якою мовою, за якими критеріями включення та виключення. Далі створюють кодову книгу: наприклад, категорії морального виправдання, перенесення відповідальності, зображення потерпілих, посилання на колективний обов’язок або відкритого осуду насильства. Кодувальники незалежно розмічають частину матеріалів, розбіжності аналізують, а зміни правил документують. Наявність дослідницького коду «ідеологічне виправдання» не дорівнює встановленому факту особистого схвалення автором повідомлення. Архів може містити цитування опонента, новинний виклад, художній образ або обговорення історичного матеріалу. Для машинної класифікації потрібні ті самі змістові правила плюс зовнішня перевірка помилок. Модель, що успішно відокремлює тематичні тексти, ще не доводить здатності визначати наміри авторів або прогнозувати загрозу. Інтерв’ю та якісні дослідження Напівструктуровані інтерв’ю дозволяють простежити, як люди пояснюють зміну власних переконань і моральних суджень, як переосмислюють події та що вважають прийнятним у конкретному соціальному оточенні. Метод корисний для висунення гіпотез і уточнення понять, проте пам’ять, пізніша раціоналізація, відбір учасників і вплив інтерв’юера обмежують висновки про причинність. Розповідь про «єдиний момент переходу» не підтверджує універсального психологічного шляху радикалізації; багаторівневий характер факторів описує огляд Wolfowicz та співавторів, 2021. Поздовжні дослідження Панельні опитування повторно вимірюють судження тих самих людей. Вони можуть показувати, чи змінюються оцінки насильства після суспільних подій, особистого досвіду або зміни групового середовища. Сильніший висновок потребує контролю вибування учасників, стабільності формулювань, можливого впливу самого повторного опитування та факторів, які одночасно змінюють і переконання, і соціальну поведінку. Навіть часовий порядок двох показників не гарантує причинного зв’язку. Як правильно сформулювати запитання про насильство Конкретність дії Фраза «насильство іноді виправдане» залишає відкритими характер дій, обставини, цілі та правовий контекст. Люди можуть мати на увазі самооборону, легітимний захист іншого або умисний напад на цивільних. Високий бал у такій відповіді не має однозначного змісту. Рекомендації Kalmoe і Mason, 2026 та аналіз Westwood та співавторів, 2022 обґрунтовують використання конкретних діянь і чітких меж поняття. Чиїм інтересам приписано дію Коли в описі змінюють ідеологічну належність виконавця й потерпілого, дослідник може побачити вплив групової упередженості на оцінку одного й того самого діяння. Таке порівняння інтерпретується лише за належного експериментального контролю: реальні групи часто асоціюються в учасників з різним минулим, ступенем загрози та соціальними нормами. Факторне експериментальне дослідження 2026 року демонструє, як упередження досліджують разом із впливом міри провокації. Відповідь на шкалі та нейтральна опція Вибір між відповідями «ніколи», «інколи», «переважно» та «завжди» відрізняється від оцінювання за шкалою з симетричними формулами згоди й незгоди. Розмір шкали, формулювання середнього варіанта, порядок запитань і наявність опції «важко відповісти» змінюють результати. Внутрішня надійність батареї може бути високою навіть за неоднозначних термінів. Психометричні і міжкраїнні перевірки, наведені у Jungkunz та співавторів, 2026, показують необхідність перевіряти інваріантність вимірювання, перш ніж порівнювати середні значення різних груп. Упередження соціальної бажаності та випадкові відповіді Респонденти можуть приховувати неприйнятні для їхнього оточення погляди, давати випадкові відповіді або намагатися вгадати, чого очікує дослідник. Тому дослідження чутливих переконань потребує анонімності, перевірок уваги, прозорих критеріїв вилучення неякісних відповідей і оцінювання чутливості результату до цих рішень. Westwood та співавтори, 2022 показали, як неуважні відповіді й нечіткі питання змінюють оцінки підтримки партійного насильства; у наборі Jungkunz та співавторів, 2026 прямо виміряно тенденції соціальної бажаності. Психометрична якість: що означає «надійна шкала» Перший рівень перевірки — змістова валідність: чи покривають запитання саме визначений конструкт. Другий — структурна валідність: чи відповідають дані передбачуваній кількості факторів. Третій — надійність: наскільки узгоджені запитання і наскільки стабільний показник у відповідному часовому масштабі. Четвертий — інваріантність: чи зберігає шкала той самий зміст у різних мовах, країнах, вікових або соціальних групах. П’ятий — зовнішня валідність: із чим пов’язаний показник і чи справді ці зв’язки відповідають попередньо сформульованим гіпотезам. Приклад послідовної психометричної перевірки дають Jungkunz та співавтори, 2024. Коефіцієнт внутрішньої узгодженості, зокрема α Кронбаха, не встановлює причинності й не доводить діагностичної придатності для індивідуальної оцінки загрози. За високої внутрішньої узгодженості опитувальник може точно вимірювати загальну недовіру чи ворожість, якщо автори нечітко розділили ці поняття з виправданням насильства. У міжкраїнних порівняннях високі середні бали можуть частково відображати відмінності перекладу й соціальних норм відповіді. Процедури перевірки структури й інваріантності докладно описано в Jungkunz та співавторів, 2026. Репрезентативність і межі узагальнення Онлайн-опитування з квотами за віком, статтю та освітою може бути добре збалансованим за цими змінними, але лишатися вразливим до самовідбору, недоохоплення населення та специфіки політичної ситуації. Висновок з американської партійної системи не можна без перевірки переносити на Україну чи інші країни. Аналогічно, дослідження ув’язнених або учасників програм реінтеграції дає дані про специфічну групу, а не про всіх прихильників радикальних поглядів. Географію, період, спосіб набору та відмови від участі слід описувати в кожному підсумку. Що відомо з ключових емпіричних досліджень Westwood та співавтори, 2022 продемонстрували на американських опитуваннях, що загальні формулювання та неякісні відповіді можуть завищувати оцінку підтримки партійного насильства. Висновок стосується передусім оцінювання суспільної підтримки у відповідному дослідницькому контексті; він не означає, що реальне насильство зникає або що всі дослідження помиляються однаково. Kalmoe і Mason, 2026 узагальнили досвід конструювання запитань про політичне насильство, розглянули надійність, валідність та вплив різних формулювань. Їхня праця демонструє, що один відсоток із одного запитання рідко дає достатньо інформації для змістовного твердження про суспільні норми або ризик майбутніх подій. Jungkunz, Fadarkhan Osenbrügge і Helbling, 2026 оприлюднили відкритий опис великого багатокраїнного корпусу, що дозволяє вивчати різницю між політичним радикалізмом, антидемократичними установками та виправданням конкретних насильницьких дій. Це дослідницький ресурс із перевірками якості, а не оцінка поширеності терористичних намірів і не універсальна шкала небезпечності. Callahan і Rosenfeld, 2025 окремо досліджують розрив між радикальними переконаннями й насильницькою поведінкою. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів, 2021 засвідчує різнотипність ризикових і захисних факторів, обмеження первинних досліджень та складність перенесення кореляцій із групового рівня на індивідуальний. Наукові висновки слід читати з урахуванням того, що саме було кінцевим результатом: схвалення, намір чи вчинок. Де дослідження найчастіше роблять помилки Підміна ідеології насильством Коли дослідницький інструмент вважає саму політичну радикальність показником схвалення шкоди, він змішує два різні конструкти. Коректний дизайн вимірює ідеологічні позиції окремо від ставлення до чітко визначених насильницьких дій. Таке розмежування підтримують Jungkunz та співавтори, 2024 та Jungkunz та співавтори, 2026. Перенесення групової кореляції на конкретну людину Навіть якщо в певній вибірці певні уявлення статистично пов’язані з виправданням насильства, це не дає права оголосити конкретну людину небезпечною. Для рідкісних насильницьких подій особливо важливі базова частота, хибнопозитивні результати та відсутність достатньої перевірки прогнозу в реальних умовах. Наукові межі переходу від когнітивних факторів до поведінки описують Wolfowicz та співавтори, 2021 та Callahan і Rosenfeld, 2025. Ігнорування значення контексту Оцінка морального судження залежить від описаного конфлікту, попередніх дій сторін, достовірності інформації та розуміння респондентом юридичних меж. Шкала, що змішує напад на цивільних, захист життя і застосування сили за різних правових обставин, дає важкий для тлумачення результат. Експериментальні дослідження з конкретними сценаріями, зокрема «Mind the Gap», 2026, дозволяють окремо перевіряти вплив поданих умов. Публікаційне упередження й вибіркові результати Статистично значущий зв’язок у невеликій вибірці може бути нестійким. Автори мають показувати довірчі інтервали, розміри ефекту, рішення щодо множинних порівнянь, пропущені дані, попередню реєстрацію гіпотез, якщо вона здійснювалась, та доступність матеріалів для відтворення. Великі відкриті набори даних і публікація інструментів, як у Jungkunz та співавторів, 2026, покращують можливість незалежного аналізу, але не усувають усіх обмежень дизайну. Чи може опитувальник передбачити насильницький напад Шкали виправдання насильства призначені переважно для дослідження установок і групових відмінностей. Їхні бали не є клінічним діагнозом, юридичною кваліфікацією чи надійним індивідуальним прогнозом. Професійне оцінювання загроз — окремий багатоджерельний процес, який враховує конкретну поведінку, обставини, достовірність відомостей і компетенції підготовлених фахівців. Про загальні принципи дивіться «Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі». Назви спеціалізованих інструментів VERA-2R, TRAP-18 чи ERG22+ самі по собі не доводять валідності індивідуального прогнозу в кожній країні та для кожної категорії людей. Їх застосування в професійному середовищі вимагає підготовки, знання сфери використання й розуміння обмежень. Побутові списки «підозрілих ідей» або спроби самостійно визначати небезпечність за онлайн-дописами створюють ризик помилкових обвинувачень та стигматизації. Цифровий контент, автоматизоване кодування та алгоритмічні похибки Дослідження цифрового середовища може фіксувати частоту певних виправдовувальних аргументів, їхнє поширення в публічних мережах і реакції аудиторії. Воно потребує чіткого визначення одиниці аналізу: допис, коментар, обліковий запис, канал, перегляд або людина. Один користувач може створити багато повідомлень; кількість публікацій тому не дорівнює кількості прихильників. Так само алгоритмічне поширення повідомлення не доводить прийняття його змісту аудиторією. Автоматичні класифікатори слід оцінювати на незалежних наборах даних, різних жанрах і мовах, із зазначенням чутливості, точності позитивних спрацювань та типових помилок. Особливо важливі хибні спрацювання на журналістських цитатах, матеріалах про історію насильства, правозахисній критиці й академічних обговореннях. Контентна система може бути корисною для агрегованого аналізу тем, але її результат не є доказом індивідуальної небезпечності або підставою для покарання без законної процедури. Особливості досліджень за участю неповнолітніх За участю дітей і підлітків дослідники повинні враховувати вікове розуміння абстрактних понять, схильність погоджуватися з авторитетним дорослим, вплив групи, чутливість до уявної оцінки з боку дослідника та змінність суджень у процесі розвитку. Методика, валідована для дорослих в одній країні, не переходить автоматично в шкільне середовище іншої країни. Оцінювання має служити дослідницькій чи захисній меті, відповідати вікові та вимогам етики, мінімізувати збір ідентифікуючих відомостей. Не варто маркувати дитину як «екстреміста» через одну відповідь, жарт, цитату або інтерес до суперечливих тем. Коли виникають достовірні конкретні загрози, важливі безпека, підтримка, відповідальна оцінка ситуації компетентними фахівцями та дотримання прав дитини. В Україні збір, зберігання й обробка ідентифікованих відповідей підпадають під вимоги Закону «Про захист персональних даних». Український контекст: право, наука й редакційна інтерпретація Науковий рівень. Дослідження морального виправдання насильства пропонує методи опису суджень, їхньої залежності від контексту та факторів, які з ними статистично пов’язані. Переважна частина згаданих вище інструментів створювалась поза Україною, тому їхню валідність для українськомовних вибірок необхідно перевіряти окремо; це стосується також ситуації повномасштабної війни та відмінностей між легітимним захистом і нападом на цивільних. Обмеження міжнародного перенесення випливають з міжкраїнних перевірок у Jungkunz та співавторів, 2026. Правовий рівень. Право на свободу думки, слова, світогляду та об’єднання охороняє Конституція України; передбачені законом межі реалізації прав оцінюються відповідно до конкретних обставин. Спеціальні положення щодо терористичної діяльності містить Закон «Про боротьбу з тероризмом». Законність оброблення дослідницьких персональних даних регулює Закон «Про захист персональних даних». Психологічна шкала не замінює цих норм і правових процедур. Редакційний висновок. Для української психологічної енциклопедії найбільш корисним є підхід, за якого дослідник називає конкретний вимірюваний тип шкоди, описує ситуацію, показує джерело морального судження та відокремлює його від реального наміру й поведінки. Така прозорість дає можливість обговорювати складні питання без стигматизації за політичною позицією, вірою, походженням, віком чи психічним здоров’ям. Для чого ці знання потрібні профілактиці Профілактичні програми іноді вимірюють зниження згоди з виправданням насильства після освітніх занять, медіаграмотності або діалогу. Це допустимий показник короткострокового зрушення установок, якщо застосовано придатну шкалу і контрольне порівняння. Він ще не підтверджує зниження кількості насильницьких дій. Для сильнішої оцінки потрібні довший період спостереження, порівнянні групи, належна фіксація небажаних наслідків та поведінкові результати, коли вони доступні. Систематичний огляд факторів радикалізації Wolfowicz та співавторів, 2021 пояснює, чому змішані результати, різні контексти й неоднакові кінцеві показники потребують обережної інтерпретації. Практичне застосування для педагогів, фахівців і редакторів полягає у відокремленні мови морального виправдання шкоди від самої ідеологічної позиції; у перевірці конкретного змісту загроз; у підтримці відкритого обговорення та некаральних заходів, що відповідають законові. Коли йдеться про безпосередню достовірну загрозу конкретній особі, пріоритетом стає захист людей та звернення до відповідальних служб за фактичними обставинами, а не тестування світогляду. Як читати дослідження: контрольні запитання Читач може оцінити якість статті за послідовними питаннями. Яким визначенням насильства користувалися автори? Чи йшлося про загальні слова або конкретні дії? Чи розрізняли вони ставлення до насильства, заявлені наміри та поведінку? Яку групу опитано, як її набрали та чи можна переносити результати на іншу популяцію? Чи опубліковано самі запитання, переклад, надійність та перевірку інваріантності? Чи випадково призначали умови експерименту? Чи є доступними розміри ефектів, невизначеність, альтернативні пояснення та відомості про реєстрацію дослідження? Який саме висновок автори роблять із вимірюваного показника? Методологічний огляд Kalmoe і Mason, 2026 дає розгорнуті орієнтири для цих питань. Поширені запитання Чи доводить виправдання насильства готовність його вчинити? Ні. Моральне схвалення, повідомлена готовність і фактичний насильницький вчинок є різними показниками. Їхні статистичні зв’язки можна досліджувати, але окрема відповідь у анкеті не дає надійного індивідуального прогнозу. Дивіться Callahan і Rosenfeld, 2025 та Wolfowicz та співавторів, 2021. Чи можна порівнювати виправдання насильства між країнами? Так, якщо запитання мають зіставний зміст, переклад перевірено, а психометрична структура достатньо порівнювана. Простий буквальний переклад без перевірки інваріантності недостатній. Це показують Jungkunz та співавтори, 2026. Чому опитування можуть перебільшувати підтримку політичного насильства? Через нечітке значення слова «насильство», неуважні відповіді, порядок запитань та особливості вибірки. Різницю між абстрактними й конкретними питаннями проаналізували Westwood та співавтори, 2022. Чи є моральне відсторонення психіатричним діагнозом? Моральне відсторонення — теоретичний психологічний механізм, який описує способи пояснення заподіяної шкоди. Він не є самостійним клінічним діагнозом. Його класичний опис подано в Bandura, 1999. Чи здатний алгоритм визначити небезпечну людину за повідомленнями? Автоматичний аналіз може класифікувати теми й висловлювання за правилами конкретного дослідження. Класифікація тексту не встановлює умислу або майбутньої поведінки автора. Для індивідуальних рішень потрібні законні процедури, незалежна перевірка фактів та професійна оцінка конкретної загрози. Чи змінює освітня програма ризик реального насильства, якщо зменшила підтримку насильства в анкеті? Зниження анкетного показника засвідчує зміну вимірюваних відповідей у відповідних умовах. Для висновку про профілактику реальної шкоди необхідні інші підтвердження: дослідження поведінки, тривале спостереження та належний контроль. Уявлення про повну тотожність цих результатів не підтверджується методологією оцінювання Kalmoe і Mason, 2026. Висновок Ідеологічне виправдання насильства досліджують як багаторівневий психологічний і соціальний конструкт. Якісне дослідження починається з точного визначення насильницької дії та морального судження, використовує відповідні опитувальні, експериментальні, якісні або контент-аналітичні методи, перевіряє вимірювання і показує його межі. Результат про підтримку насильства характеризує виміряну установку в заданому контексті. Практичні висновки для профілактики потребують незалежного підтвердження змін поведінки та поваги до прав людини. Пов’язані статті Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства — окремий розгляд морального відсторонення, дегуманізації та групових механізмів. Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця — поняттєві межі між політичною позицією та насильницькою дією. Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі — чому окрема установка не є індивідуальним прогнозом. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань — загальна структура дослідницького кластера. Підкорення авторитету та моральна відповідальність в екстремістських групах Когнітивна відкритість і зміна насильницьких переконань Джерела Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr0303_3. Berntzen, L. E., Cappelen, C., Mason, L., & Midtbø, T. (2026). Mind the gap: Partisan bias in justifying political violence in the United States. Public Opinion Quarterly, 90(3), 758–777. https://doi.org/10.1093/poq/nfag010. Callahan, P. A., & Rosenfeld, B. (2025). Bridging the gap between radical beliefs and violent behavior. Law and Human Behavior, 49(4), 323–337. https://doi.org/10.1037/lhb0000604. Jungkunz, S., et al. (2024). Measuring political radicalism and extremism in surveys: Three new scales. PLOS ONE, 19(5), e0300661. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0300661. Jungkunz, S., Fadarkhan Osenbrügge, N., & Helbling, M. (2026). A dataset on radical and extremist attitudes in Europe. Scientific Data, 13, 1436. https://doi.org/10.1038/s41597-026-08455-x. Kalmoe, N. P., & Mason, L. (2026). How to measure public support for political violence. Public Opinion Quarterly, 90(1), 118–151. https://doi.org/10.1093/poq/nfaf069. Rai, T. S., Valdesolo, P., & Graham, J. (2017). Dehumanization increases instrumental violence, but not moral violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(32), 8511–8516. https://doi.org/10.1073/pnas.1705238114. Westwood, S. J., Grimmer, J., Tyler, M., & Nall, C. (2022). Current research overstates American support for political violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 119(12), e2116870119. https://doi.org/10.1073/pnas.2116870119. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (1996). Конституція України (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр. Верховна Рада України. (2003). Про боротьбу з тероризмом: Закон України № 638-IV (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15. Верховна Рада України. (2010). Про захист персональних даних: Закон України № 2297-VI (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-17.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Психологія терористичного насильства досліджує, як виникають, виправдовуються, організовуються та підтримуються дії, спрямовані на залякування суспільства або примушування політичних суб’єктів через насильство. Її головний висновок полягає в багаторівневості пояснення: значення мають переконання, особистий досвід, моральні судження, групові відносини, організаційні можливості й історичні обставини. Наукові дослідження допомагають з’ясувати механізми та умови таких дій, але не дають універсального психологічного портрета терориста чи надійного способу передбачити конкретний напад. Horgan, 2019 McCauley і Moskalenko, 2017 Pandey і Behera, 2026 Ця стаття зосереджена на психологічних поясненнях саме терористичного насильства та на тому, якої сили висновки дозволяють робити наявні докази. Загальні визначення радикалізації, чинники ризику, цифрові механізми й спеціальні процедури оцінювання загроз розкрито в окремих матеріалах Українського психологічного ХАБу; тут вони розглядаються лише там, де допомагають зрозуміти терористичну дію. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Що називають терористичним насильством У правових і наукових визначеннях тероризму істотними є навмисне насильство або погроза ним, ширша аудиторія, на яку воно розраховане, і політичний, ідеологічний чи інший суспільно значущий примусовий ефект. Конкретні визначення відрізняються за державами, міжнародними документами й дослідницькими базами даних. Тому в психологічній статті необхідно окремо позначати спостережувану дію, заявлені мотиви, дослідницьку класифікацію та її правову кваліфікацію. Українські юридичні поняття визначає Закон «Про боротьбу з тероризмом». Закон України № 638-IV Horgan, 2019 Мішенню терористичної дії може бути безпосередній потерпілий, тоді як передбачуваною аудиторією є значно ширше коло людей: громада, уряд, суспільство або конкретна група. Цей розрив між фізичною шкодою й комунікативною метою пояснює надмірний психологічний вплив тероризму порівняно з кількістю безпосередньо постраждалих. Страх, очікування повторного нападу, невизначеність і суспільна поляризація можуть бути частиною задуманої дії; однак фактичні наслідки різняться та не повністю контролюються виконавцями. Atran, 2021 Терористичне насильство потрібно розрізняти з іншими формами політичного насильства, воєнними злочинами, загальнокримінальними нападами, збройним опором і ненасильницьким політичним протестом. Ці категорії можуть мати суміжні історичні обставини, але визначаються різними юридичними та аналітичними критеріями. Психологічна подібність мотивів сама собою не встановлює складу злочину. Правову кваліфікацію дають уповноважені органи за чинними нормами й доказами, зокрема з урахуванням міжнародного гуманітарного права під час війни. Закон України № 638-IV Концепція боротьби з тероризмом, 2026 Чотири рівні пояснення: від значення дії до обставин її здійснення Корисно поставити чотири окремі запитання. Що людина або група вважали морально допустимим? Чому конкретне насильство набуло для них значення? Як сформувалися взаємини, що підтримали рішення? Які можливості й обставини дозволили перейти до дії? Відповіді мають різні одиниці аналізу та потребують різних доказів. Систематичний огляд 54 емпіричних досліджень групує пов’язані з радикалізацією чинники за індивідуальним, міжособистісним та суспільним рівнями, водночас залишаючи відкритими питання причинності й точності прогнозування. Pandey і Behera, 2026 На індивідуальному рівні вивчають сприйняття несправедливості, ставлення до насильства, моральні виправдання та життєві події. На груповому — відданість, соціальне підкріплення, норми й розподіл ролей. На суспільному — конфлікт, репресії, політичні можливості, історичні розколи та культурні смисли. Ті самі обставини за різних умов можуть вести до громадянської мобілізації, відмови від насильства, підтримки політичних змін або до участі в насильницькій організації. Саме тому модель має враховувати альтернативні результати. Pandey і Behera, 2026 McCauley і Moskalenko, 2017 Переконання, підтримка насильства, намір і вчинок Чому дослідники розділяють радикалізацію поглядів і радикалізацію дій Модель двох пірамід Макколі й Москаленко пропонує відстежувати окремо зміни політичних поглядів і залучення до політично мотивованих насильницьких дій. У ній посилення ідеологічної радикальності й участь у насильстві є різними процесами, між якими можливі взаємні впливи. Людина може підтримувати докорінні суспільні зміни, заперечувати чинний порядок і залишатися принциповим противником насильства. І навпаки, причетність до насильницької діяльності може формуватися під груповим тиском, з прагматичних міркувань або внаслідок ситуативних рішень без складної ідеологічної доктрини. McCauley і Moskalenko, 2017 На практиці потрібно розрізняти щонайменше п’ять результатів: наявність радикальних переконань, позитивне ставлення до застосування сили, словесно виражений намір, конкретну підготовчу поведінку та підтверджене насильство. Дослідження, яке вимірює підтримку абстрактних тверджень, не доводить, що його учасники здійснять теракт. Так само післяфактум знайдені висловлювання виконавця не визначають частоту таких самих висловлювань серед людей, які ніколи не чинили насильства. Wolfowicz та ін., 2021 McCauley і Moskalenko, 2017 У ширшій науковій карті ці розмежування детально пояснено в українській статті Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця. Їхнє практичне значення — збереження свободи переконань і можливість спрямовувати заходи безпеки на конкретну загрозливу поведінку, а не на світоглядну незгоду. Ідеологія: як вона надає насильству сенсу Ідеологічні системи можуть пояснювати, хто визначається як «свій» або «чужий», яка подія оцінюється як загроза, кому приписують відповідальність і чому певну шкоду проголошують морально прийнятною. У терористичному насильстві такі смислові конструкції важливі для виправдання мети й вибору символічних адресатів. Але сама наявність релігійної віри, політичного світогляду чи національної ідентичності не є доказом готовності до насильства. Пояснювальну роль мають конкретні твердження, практики, норми і зв’язок із фактичною поведінкою. Horgan, 2019 McCauley і Moskalenko, 2017 Ідеологія діє в соціальному середовищі: її зміст інтерпретують, обговорюють, оспорюють і застосовують у групі. Однакові тексти можуть використовуватися як для солідарності й ненасильницьких дій, так і для виправдання агресії. Дослідницьке питання стосується умов, за яких моральний виняток, позбавлення інших людської гідності або оголошення шкоди необхідною стають частиною колективного рішення. Спостереження таких механізмів не робить жодну культуру чи конфесію колективно небезпечною. Atran, 2021 Wolfowicz та ін., 2021 Значущість, ідентичність і цінності, які сприймаються як недоторканні Дослідження Скотта Атрана розглядають випадки, коли учасники насильницьких конфліктів пов’язують готовність до великих особистих втрат із цінностями, яким надають особливого, недоторканного статусу. У таких умовах суто матеріальні стимули можуть бути слабким поясненням поведінки. Вивчають також злиття особистої та групової ідентичностей: відчуття настільки тісного зв’язку з групою, що її доля переживається як власна. Дані отримані, зокрема, у польових дослідженнях конкретних учасників конфліктів і потребують уважного перенесення на інші середовища. Atran, 2021 Сильна прихильність до цінностей є поширеною складовою мирного громадянського й релігійного життя. Психологічно важливий подальший крок: чи дозволяють групові норми застосувати насильство, які межі відповідальності визначені, наскільки інші способи дії залишаються прийнятними та хто санкціонує перехід до шкоди. Висока відданість без цих умов не встановлює терористичного наміру. Atran, 2021 McCauley і Moskalenko, 2017 Сприйнята несправедливість і групова образа Переживання несправедливості, приниження, виключення або загрози групі часто розглядають серед контекстів радикалізації. Однак суб’єктивна образа має широкий спектр можливих наслідків, серед яких мирний протест, участь у політиці, взаємодопомога й звернення по правовий захист. Переважна більшість людей, які переживають дискримінацію чи травматичні події, не вчиняють терористичного насильства. Тому дослідження має встановлювати додаткові механізми, що перетворюють сприйняття події на виправдання конкретної насильницької дії. Pandey і Behera, 2026 Wolfowicz та ін., 2021 Причинні твердження тут особливо складні. Людина може спочатку долучитися до групи, а вже потім засвоїти її пояснення історичної образи; або, навпаки, знайти групу після тривалого особистого конфлікту. Інтерв’ю, проведене після затримання, показує поточну автобіографічну розповідь, яка може змінюватися під впливом пам’яті, самовиправдання, слідства та публічної уваги. Для перевірки послідовності потрібні незалежні дані про час подій. Rodermond і Weerman, 2024 LaFree і Gill, 2024 Групова належність, довіра та нормалізація шкоди Особисті зв’язки, дружба, родинні відносини й прагнення належати до спільноти можуть визначати доступ людини до групових уявлень та взаємних зобов’язань. Усередині згуртованого кола поведінка інших учасників набуває більшої переконливості, а моральні судження змінюються через обговорення, приклади й очікування лояльності. Водночас подібні процеси існують у тисячах мирних спільнот. Питання для дослідника — які конкретні норми дозволяють завдавати шкоди і як колектив підтримує або обмежує таке рішення. Atran, 2021 Pandey і Behera, 2026 Вивчаючи організаційний контекст, потрібно розрізняти прихильника, учасника пропагандистської діяльності, людину, яка надає підтримку, організатора та виконавця насильства. Ці ролі можуть змінюватися, а заявлена належність до руху не завжди означає фактичне членство чи обізнаність про наміри інших. Психологічне пояснення вчинку має включати структуру взаємин, реальний ступінь участі й незалежно встановлені події. Horgan, 2019 Gill та ін., 2014 Про соціальні механізми залучення докладніше йдеться в матеріалі Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес. У цьому тексті важливо інше: групова динаміка є можливим посередником між переконаннями й поведінкою, але її наявність не перетворює індивідуальну думку на доведену загрозу. Моральне виправдання, дегуманізація та відповідальність Один із напрямів психологічного пояснення зосереджений на зміні моральних суджень. Шкоду можуть представляти як неминучу, жертв — як відповідальних за нібито більшу загрозу, а особисту відповідальність — як розчинену в груповому наказі чи історичній необхідності. Такі механізми допомагають досліджувати мову й моральні правила виправдання насильства. Їхня наявність у риториці потребує окремої перевірки поведінкового наслідку; риторична агресія не тотожна фактичній участі у нападі. Wolfowicz та ін., 2021 Pandey і Behera, 2026 Моральне відсторонення може бути предметом аналізу як один із можливих психологічних процесів, а не як клінічний діагноз або індивідуальний тест на небезпечність. Особливості цього поняття розкрито у статті Моральне відсторонення в насильницькому екстремізмі: механізм виправдання шкоди. Для наукового пояснення терористичної дії необхідно додатково встановлювати роль контексту, прийнятих рішень, доступу до ресурсів та конкретних подій. Емоції, страх і бажання помсти Гнів, страх, переживання загрози та бажання помсти можуть бути складовими мотиваційних історій учасників насильницьких рухів. Емоції впливають на увагу, оцінювання інших і готовність приймати ризик. Однак самі по собі вони надзвичайно поширені й не є специфічними ознаками терористичної поведінки. Для обґрунтованого пояснення потрібно досліджувати, як переживання поєднуються зі схваленням шкоди, міжособистісним впливом і реальною нагодою діяти. McCauley і Moskalenko, 2017 Pandey і Behera, 2026 У післяфактум зібраних біографіях особливо легко побудувати надто струнку історію: рання образа, потім радикальна думка, потім напад. Такі наративи привабливі, оскільки дають відчуття передбачуваності. Проте вони пропускають людей із подібними переживаннями, які обрали мирне життя, та альтернативні події, що могли змінити напрям. Сучасні методологічні огляди наголошують на потребі перевіряти ці реконструкції даними, отриманими незалежно від кінцевого результату. Rodermond і Weerman, 2024 Schuurman, 2020 Психічне здоров’я й особистісні характеристики Дані про психологічне здоров’я в терористичних дослідженнях нерівномірні: одні вибірки охоплюють засуджених учасників організацій, інші — нападників без формального членства, ще інші — людей, які висловлюють підтримку насильству. Кожна така група має власні механізми відбору. Психічний розлад, наявність психологічних труднощів або особистісна риса не становлять загального пояснення тероризму й не можуть використовуватися як самостійні ознаки небезпечності. Horgan, 2019 Schuurman, 2020 Клінічний стан вивчають за визначеними діагностичними критеріями, а загрозливу поведінку — за її конкретними обставинами та доказами. Виявлення статистичних відмінностей між невеликими групами учасників не дає права переносити висновок на людину з психічним розладом у звичайній громаді. Стигматизація відвертає увагу від фактичних загроз і може заважати доступу до допомоги. Wolfowicz та ін., 2021 Rodermond і Weerman, 2024 Чому немає універсального «психологічного портрета терориста» Учасники терористичного насильства відрізняються віком, життєвим досвідом, освітою, мотивацією, організаційним становищем і психосоціальним контекстом. При спробі знайти «типового терориста» дослідник часто змішує окремі групи та помилково сприймає повторювані характеристики відібраної вибірки як загальні причини. Відсутність єдиного портрета є важливим обмеженням індивідуального прогнозування. Horgan, 2019 Wolfowicz та ін., 2021 Pandey і Behera, 2026 Стать, релігія, етнічне походження, акцент, одяг, політичні уподобання, соціальна замкнутість або факт лікування психічного розладу не повинні перетворюватися на побутові маркери терористичної небезпеки. Науково релевантнішими є перевірені обставини конкретної поведінки та професійна оцінка реальної загрози за законною процедурою. Ця відмінність має етичні й практичні наслідки: хибні підозри можуть шкодити людям, руйнувати довіру і погіршувати співпрацю з установами, що відповідають за безпеку. McCauley і Moskalenko, 2017 Закон України № 638-IV Нападники, які діють без формального членства у групі Що показують дослідження одиночних виконавців У дослідженні 119 нападників, яких віднесли до категорії одиночних виконавців, Гілл, Горґан і Декерт аналізували біографічні дані, контакти, мотивацію та поведінку, що передувала насильству. Результати підважують уявлення про цілковито ізольовану людину: навіть за відсутності організаційного членства можуть існувати соціальні зв’язки, ідеологічні джерела та непрямі впливи. Водночас ретроспективна вибірка відомих випадків не дозволяє визначити, яка частка людей із подібними обставинами надалі вчинить напад. Gill та ін., 2014 «Одиночний» описує насамперед спосіб організаційної участі, а не діагноз чи певну особистість. Для правильного аналізу слід окремо встановлювати автономність планування, наявність контактів, використані ідеологічні матеріали та характер підтверджених дій. Перенесення висновків із цієї підгрупи на всі випадки тероризму без додаткових даних створює помилкові узагальнення. Gill та ін., 2014 Horgan, 2019 Онлайн-середовище: вплив, добір і причинність Інтернет може надавати доступ до насильницької пропаганди, однодумців і групового схвалення; це робить цифрову поведінку важливим об’єктом дослідження. Але контакт із матеріалом, участь у суперечці, повторний перегляд, зміна ставлення і фактична участь у терористичній дії — різні результати. Користувачі самі обирають частину контенту, а рекомендаційні системи впливають на доступність іншої частини. Щоб довести причинну роль цифрового механізму, потрібно відокремити алгоритмічний вплив від попередніх уподобань і офлайнових взаємин. Rodermond і Weerman, 2024 Pandey і Behera, 2026 Дослідження мережевих спільнот стикаються з видаленням матеріалів, недоступними приватними каналами, автоматизованими обліковими записами й невизначеністю того, хто насправді стоїть за повідомленням. Відкритий архів повідомлень рідко представляє всіх членів спільноти, а аналіз найпомітніших дописів може перебільшувати популярність екстремальних поглядів. Ці проблеми зменшують обґрунтованість тверджень про масштаби й ефекти цифрової радикалізації. LaFree і Gill, 2024 Rodermond і Weerman, 2024 Відмінність між контактом, психологічним впливом і реальною поведінкою докладно пояснено в українському матеріалі Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази. У психології терористичного насильства цифрові дані мають значення тоді, коли допомагають перевірити часові й соціальні зв’язки з конкретними діями. Як досліджують терористичне насильство Судові матеріали, інтерв’ю та біографічні реконструкції Судові документи, вироки, слідчі матеріали та відкриті біографічні джерела допомагають встановити хронологію й контекст відомих випадків. Але у кримінальному провадженні збирають докази для правових цілей, а не для репрезентативної психологічної вибірки. Показання можуть відображати стратегію захисту, особливості пам’яті та умови допиту. Вирок повідомляє про встановлену відповідальність у конкретній справі, але не створює автоматично наукового доказу причинності. Rodermond і Weerman, 2024 Schuurman, 2020 Інтерв’ю з колишніми учасниками дозволяють досліджувати суб’єктивні значення подій і процес виходу з групи. Їхня сила — в деталях життєвого досвіду; обмеження — у доступності респондентів, змінах пам’яті, небезпеці для учасників і неможливості автоматично перевірити кожне твердження. Якісне дослідження має пояснювати принцип відбору, контекст інтерв’ю та способи звіряння з іншими даними. Rodermond і Weerman, 2024 Порівняльні вибірки, опитування та експерименти Опитування можуть вимірювати підтримку насильства, групові настанови й відчуття несправедливості у великих вибірках. Їхнє обмеження полягає в тому, що респондент відповідає на запитання, а не здійснює реальну дію; соціальна бажаність, спосіб формулювання і культурний контекст змінюють відповіді. Порівняння засуджених із загальною популяцією може виявити асоціації, але потребує контролю різниць у віці, середовищі та механізмах відбору. Wolfowicz та ін., 2021 Pandey і Behera, 2026 Експериментальні дослідження дають сильніші можливості перевірки окремих причинних механізмів, наприклад зміни суджень після інформаційного впливу. Етичні обмеження й рідкісність терористичних дій означають, що зазвичай вимірюють проміжні результати: ставлення, оцінку ризику чи поведінку в модельному завданні. Причинний ефект такого експерименту стосується безпосередньо виміряного результату, а не автоматично майбутніх терактів. Rodermond і Weerman, 2024 Wolfowicz та ін., 2021 Бази подій і відкриті джерела Масиви зареєстрованих нападів корисні для опису часу, місця й типів інцидентів. Їхня якість залежить від критеріїв включення, доступності незалежного підтвердження та практик повідомлення про події. Відкриті дані можуть непропорційно охоплювати резонансні випадки, країни з вільнішою пресою й епізоди з документованою політичною мотивацією. Звідси випливає потреба перевіряти правила кодування, пропущені випадки та сумісність визначень. LaFree і Gill, 2024 Schuurman, 2020 Найважливіші методологічні межі Рідкісність подій і проблема базової частоти Терористичні напади — статистично рідкісні події порівняно з численними ненасильницькими формами політичної поведінки. Навіть дослідницька характеристика, яка частіше трапляється серед виконавців, може бути дуже поширеною серед людей, які ніколи не здійснять нападу. Тому перенесення групової асоціації на окрему особу створює багато хибнопозитивних висновків. Для реального прогнозу необхідні валідовані дані про частоту подій і результати застосування методу в конкретній популяції. Wolfowicz та ін., 2021 Horgan, 2019 Як приклад методології, уявімо умовну ознаку, що є у значної частини людей із певними переконаннями. Навіть якщо вона статистично пов’язана з підвищеним відносним ризиком, її позитивна прогностична цінність може залишатися вкрай низькою через рідкість насильства. Це загальний принцип імовірнісного висновку, а не готова шкала для оцінювання людей. Побутові списки «попереджувальних рис» без валідованої базової частоти не можуть бути основою для надійних висновків про терористичний напад. Wolfowicz та ін., 2021 Rodermond і Weerman, 2024 Відбір лише відомих виконавців Якщо порівнювати тільки тих, хто вже вчинив насильство, можна знайти спільні біографічні деталі, але майже неможливо оцінити, наскільки часто ті самі деталі трапляються серед мільйонів людей без насильницької поведінки. Подібний добір за відомим результатом створює систематичну помилку. Повноцінне дослідження потребує відповідних груп порівняння, чітких критеріїв залучення й перевірки альтернативних пояснень. Gill та ін., 2014 Schuurman, 2020 Змішування визначень і часових послідовностей Одні роботи називають радикалізацією схвалення ідеології, інші — готовність до незаконних дій, а ще інші — підтверджену терористичну участь. Об’єднання цих результатів в один показник ускладнює метааналіз та інтерпретацію. Ще одна проблема — обернена причинність: групові зв’язки можуть передувати схваленню насильства, а можуть посилюватися після нього. Без часових даних стрілку причинності встановити важко. Wolfowicz та ін., 2021 McCauley і Moskalenko, 2017 Pandey і Behera, 2026 Перенесення результатів між країнами та історичними періодами Дані про конкретні організації, війни, правові системи чи покоління мають контекстні межі. Зміна політичної ситуації, технологій, способів суспільної мобілізації й форм репресій може змінювати механізми участі. Пояснення, побудоване на одній групі, потребує незалежної перевірки перед застосуванням до іншої. Це стосується також порівняння праворадикального, релігійно мотивованого, етнонаціоналістичного та інших різновидів насильства. Pandey і Behera, 2026 Rodermond і Weerman, 2024 Що встановлено систематичними оглядами Систематичний огляд Вольфовича, Літмановіц, Вайсбурда й Хасісі розділяє когнітивні та поведінкові результати радикалізації. Він показує, що величина зв’язків залежить від того, який саме результат вимірювався, а різні типи чинників не можна зводити до одного універсального механізму. Такий синтез корисніший за довільний перелік особистісних «показників», оскільки відкрито визначає обсяг знайдених робіт і методологічну неоднорідність. Wolfowicz та ін., 2021 Огляд Пандей і Бехери 2026 року охопив 54 емпіричні дослідження та згрупував пов’язані чинники на мікро-, мезо- й макрорівнях. Його основний внесок — структуроване зіставлення багатьох можливих умов радикалізації. Водночас виявлені фактори не складаються в діагностичний інструмент і не доводять, що одна комбінація причин діє в усіх формах тероризму. Автори оцінювали якість робіт, але залишається залежність узагальнень від методів і вихідних визначень у включених дослідженнях. Pandey і Behera, 2026 Поряд із систематичними оглядами наявні концептуальні й польові дослідження. Вони допомагають формулювати механізми — наприклад, роль недоторканних цінностей або групових зв’язків — проте потребують окремої емпіричної перевірки на різних вибірках. Змістовно правдоподібна теорія ще не означає точності індивідуального прогнозу. Atran, 2021 Horgan, 2019 Оцінка загроз: пояснення й професійне рішення — різні завдання Дослідник намагається зрозуміти, чому сталося насильство в певній популяції та за певних умов. Фахівець із оцінювання загроз працює з конкретною ситуацією, достовірністю інформації, динамікою поведінки, законними способами втручання і потребою захистити людей. Ці завдання перетинаються в наукових знаннях, але їхні стандарти доказування та прийняття рішень відрізняються. Жодна описова модель тероризму сама собою не є професійним висновком щодо окремої особи. Horgan, 2019 Rodermond і Weerman, 2024 Спеціальні інструменти структурованої професійної оцінки потребують підготовки, точного визначення сфери застосування та критичного аналізу їхньої валідності. Вони не призначені для самостійного використання батьками, педагогами чи читачами за переліком прикмет. Основні принципи професійної роботи розкрито в українській статті Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства. У цьому матеріалі жоден психологічний механізм не подається як інструкція для класифікації оточення. Чи можна запобігти терористичному насильству Ефективна профілактика розпочинається з визначення бажаного результату. Зменшення підтримки насильства в опитуванні, поліпшення довіри до установ, припинення участі в групі та зниження кількості підтверджених нападів — різні показники. Докази щодо одного не варто видавати за докази щодо всіх інших. Оскільки терористичні події рідкісні, оцінювання профілактичних програм часто вимушено спирається на проміжні результати й порівняння невеликих груп. Lewis і Marsden, 2025 Wolfowicz та ін., 2021 Систематичний огляд програм індивідуального супроводу Льюїса й Марсден 2025 року наголошує, що їхня ефективність залишається недостатньо вивченою, а результати залежать від організації роботи, компетентності фахівців, довіри та узгодженості підтримки. Практична правдоподібність програми не замінює контрольної групи, прозорого визначення наслідків і довгострокового спостереження. Lewis і Marsden, 2025 Пропорційні заходи можуть включати психосоціальну допомогу, підтримку сімей, безпечні канали звернення, правову поінформованість, розвиток довіри й роботу з конкретними ситуаціями ризику. Їхня обґрунтованість залежить від індивідуального контексту та результатів оцінювання. Відкриті дискусії й захист законного громадянського висловлювання залишаються необхідними умовами безпечної профілактики. Практичні рівні такого підходу описано в статті Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи. Концепція боротьби з тероризмом, 2026 Припинення участі, зміна переконань і повернення до громади Людина може відійти від насильницької організації через розчарування, зміну життєвих обставин, нові соціальні зв’язки або переоцінку наслідків. Припинення участі означає зміну поведінки; перегляд переконань є окремим процесом. Ці зміни можуть збігатися, але не повинні вважатися тотожними. Дослідження виходу з екстремістських груп мають враховувати безпеку, правові обставини, соціальні ресурси й можливість повторного залучення, не приписуючи людині гарантованого результату. Horgan, 2019 Lewis і Marsden, 2025 Для родичів і громади вирішальними є безпечні та законні форми підтримки, дотримання прав людини й співпраця з компетентними фахівцями за потреби. Відновлення соціальних зв’язків може бути частиною роботи, проте жоден єдиний рецепт не забезпечує результату. Український матеріал Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі присвячено психології припинення участі й відмінності між дистанціюванням від групи та ідейною зміною. Український контекст: право, війна й захист цивільних В Україні базові правові визначення та повноваження в цій сфері закріплює Закон № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом». Указ Президента № 492/2026 затвердив нову Концепцію боротьби з тероризмом в Україні, яка визначає напрями державної політики, включно із запобіганням, захистом, реагуванням та переслідуванням причетних до терористичної діяльності. Концепція прямо враховує умови російської агресії та необхідність захисту прав людини. Це офіційні нормативні положення, а не висновки психологічного експерименту. Закон України № 638-IV Концепція боротьби з тероризмом, 2026 В умовах війни особливо важливо одночасно застосовувати відповідні норми національного кримінального права й міжнародного гуманітарного права. Напади на цивільних, тероризування населення, насильницькі дії проти інфраструктури та діяльність незаконних збройних формувань потребують точного встановлення фактів і правової кваліфікації. Редакційна інтерпретація полягає в тому, що психологічні дослідження можуть допомагати аналізувати пропаганду, групові механізми і наслідки страху, але не замінюють юридичного розслідування. Закон України № 638-IV Концепція боротьби з тероризмом, 2026 Концепція 2026 року окремо описує загрози залучення дітей до терористичної діяльності й поширення відповідного цифрового контенту. З погляду психологічної профілактики захист неповнолітніх вимагає вікової чутливості, безпечної участі сім’ї та фахівців, обмеження необґрунтованого збору персональних даних і недопущення таврування дитини через її висловлювання чи коло спілкування. Останнє речення є редакційним етичним висновком, що випливає з правозахисного й профілактичного підходу, а не з готової діагностичної методики. Концепція боротьби з тероризмом, 2026 Як відповідально діяти при занепокоєнні щодо конкретних погроз Якщо занепокоєння пов’язане тільки з чиїмись радикальними поглядами, слід поважати право людини на переконання, вести безпечний діалог і за потреби звертатися до компетентних психологічних чи соціальних служб. Публічні підозри, самостійне «розслідування» приватного життя та використання психологічних списків ризику можуть нашкодити людині й громаді. Дослідницькі асоціації не є доказами особистої злочинної поведінки. McCauley і Moskalenko, 2017 Wolfowicz та ін., 2021 Коли є конкретні погрози завдати фізичної шкоди, повідомлення про підготовку нападу або інші достовірні відомості про безпосередню небезпеку, першочерговими стають особиста безпека та звернення до відповідних екстрених чи правоохоронних служб України. Передавати варто фактичні відомості, уникаючи припущень про діагноз, релігію чи походження. Самостійна конфронтація з потенційно небезпечною особою та спроби перевірити її наміри власноруч можуть посилити ризик. Це загальний безпековий підхід, а не індивідуальна оцінка загрози. Закон України № 638-IV Концепція боротьби з тероризмом, 2026 Питання, які часто виникають Чи кожна радикалізація веде до тероризму? Ні. Радикальні політичні переконання, схвалення насильства та участь у терористичних діях є різними змінними. Модель двох пірамід спеціально розділяє радикалізацію думки й дії; систематичні огляди також розрізняють когнітивні та поведінкові результати. McCauley і Moskalenko, 2017 Wolfowicz та ін., 2021 Чи існує психологічний тест, який точно розпізнає майбутнього терориста? Наукові дані не підтверджують існування універсального тесту з такою точністю. Рідкісність подій, відмінності підгруп і обмеження вибірок створюють значні труднощі індивідуального прогнозування. Професійна робота з конкретними загрозами спирається на перевірені обставини, спеціалізовані процедури та законні повноваження. Horgan, 2019 Wolfowicz та ін., 2021 Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства Чи є терористичне насильство наслідком психічного захворювання? Таке узагальнення не підтримується доказами. У різних вибірках можна вивчати психічне здоров’я, але жоден діагноз не становить загальної причини тероризму або достатньої ознаки небезпечності. Необхідне розмежування клінічного стану та підтвердженої загрозливої поведінки. Horgan, 2019 Schuurman, 2020 Чому історії відомих нападників не дозволяють передбачати нові напади? Біографічні реконструкції описують відібрані за результатом випадки й часто містять післяфактум сформовані пояснення. Для прогнозу потрібні дані про велику кількість людей без нападів, однакові критерії вимірювання, часовий порядок і незалежна перевірка моделі. Gill та ін., 2014 Rodermond і Weerman, 2024 Чи доведено, що профілактичні програми зменшують кількість терактів? Докази залежать від програми й вимірюваного результату. Для багатьох програм індивідуального супроводу наявні дані про здійсненність і процес реалізації, тоді як доведення зменшення фактичного насильства залишається методологічно складним і часто недостатнім. Lewis і Marsden, 2025 Висновки: що пояснює психологія і де закінчується її доказова сила Психологія терористичного насильства встановлює можливі механізми надання сенсу шкоді, зміни моральних суджень, групової підтримки та переходу до конкретних дій. Найсильніші пояснення поєднують індивідуальний, соціальний та історичний рівні й перевіряють власні висновки на альтернативних випадках. Розрізнення переконань, підтримки насильства, намірів, підготовки й фактичної дії є необхідною умовою наукової точності. McCauley і Moskalenko, 2017 Pandey і Behera, 2026 Wolfowicz та ін., 2021 Сучасні огляди підтверджують багатофакторність процесів і водночас показують межі даних: неповні вибірки, різні визначення, перевагу ретроспективних матеріалів і складність причинного аналізу рідкісних подій. Практичне застосування знань повинно залишатися доказовим, пропорційним і правозахисним, особливо стосовно дітей та вразливих груп. Жодна групова характеристика не скасовує потреби встановлювати обставини конкретної поведінки. Rodermond і Weerman, 2024 Schuurman, 2020 Концепція боротьби з тероризмом, 2026 Пов’язані статті Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі Погляди, наміри та насильницька поведінка: чому переходу немає автоматично Одиночні нападники: психологічні траєкторії та методологічні обмеження Джерела Atran, S. (2021). Psychology of Transnational Terrorism and Extreme Political Conflict. Annual Review of Psychology, 72, 471–501. Atran, 2021 Gill, P., Horgan, J., & Deckert, P. (2014). Bombing Alone: Tracing the Motivations and Antecedent Behaviors of Lone-Actor Terrorists. Journal of Forensic Sciences, 59(2), 425–435. Gill та ін., 2014 Horgan, J. G. (2019). Psychological Approaches to the Study of Terrorism. У The Oxford Handbook of Terrorism, с. 207–223. Horgan, 2019 LaFree, G., & Gill, P. (2024). Strengths and Weaknesses of Open Source Data for Studying Terrorism and Political Radicalization. Studies in Conflict & Terrorism. LaFree і Gill, 2024 Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. Lewis і Marsden, 2025 McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding Political Radicalization: The Two-Pyramids Model. American Psychologist, 72(3), 205–216. McCauley і Moskalenko, 2017 Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. Pandey і Behera, 2026 Rodermond, E., & Weerman, F. (2024). The Strengths and Struggles of Different Methods of Research on Radicalization, Extremism, and Terrorism. Studies in Conflict & Terrorism. Rodermond і Weerman, 2024 Schuurman, B. (2020). Research on Terrorism, 2007–2016: A Review of Data, Methods, and Authorship. Terrorism and Political Violence, 32(5), 1011–1026. Schuurman, 2020 Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and Behavioral Radicalization: A Systematic Review of the Putative Risk and Protective Factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. Wolfowicz та ін., 2021 Верховна Рада України. (2003, чинна редакція від 09.01.2025). Закон України № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом». Закон України № 638-IV Президент України. (2026). Указ № 492/2026 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2026 року “Про Концепцію боротьби з тероризмом в Україні”». Концепція боротьби з тероризмом, 2026

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Груповий тиск і контроль у насильницьких екстремістських організаціях виникають тоді, коли внутрішні правила, залежність від спільноти, авторитет керівництва або прямий примус визначають поведінку учасників, обмежують можливість заперечувати й підвищують ціну виходу. Психологічно важливо з’ясувати, як формуються такі відносини, чому люди іноді підтримують групові рішення всупереч власним сумнівам, як співіснують переконання і страх та які умови дозволяють відновити автономію. Ці питання потребують аналізу конкретної організації й соціального середовища: сама згуртованість групи, політична незгода чи релігійна відданість не встановлюють факту насильницького екстремізму. Гомес та співавтори (2021); Вольфович та співавтори (2021). Предмет цієї статті — внутрішньогруповий вплив після встановлення або під час підтримання зв’язку людини з організацією, яка виправдовує, організовує чи здійснює ідеологічно мотивоване насильство. Вступ до групи докладніше розглянуто в матеріалі «Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес», а ширшу поняттєву карту — у статті «Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики». Що означають груповий тиск, груповий контроль і примус Груповий тиск — сукупність міжособистісних впливів, за яких реальні або очікувані реакції інших членів спільноти змінюють судження, висловлювання чи дії людини. Він може діяти через прагнення схвалення, страх відторгнення, авторитет учасників, взаємну довіру або переконання, що більшість володіє кращою інформацією. Груповий контроль охоплює стійкіші організаційні способи регулювання поведінки: правила, ролі, санкції, підзвітність, доступ до ресурсів і можливість припинити участь. Примус позначає вплив, пов’язаний із погрозами, насильством або такими обмеженнями вибору, які роблять відмову небезпечною чи надмірно обтяжливою. Гомес та співавтори (2021). У насильницьких екстремістських організаціях ці явища можуть поєднуватися з виправданням заподіяння шкоди іншій групі. Проте контроль поведінки й ідеологічна згода мають різні психологічні підстави: людина здатна виконувати вимоги через страх і водночас відкидати ідеологію; інша може щиро поділяти світогляд, але не погоджуватися з конкретними насильницькими діями. Для дослідження важливо розрізняти приватну думку, публічну демонстрацію лояльності, підтримку насильства, намір і реальну поведінку. Вольфович та співавтори (2021). Чому контроль не можна визначати лише за суворими правилами Чимало законних організацій мають дисципліну, ієрархію та інтенсивну групову соціалізацію. Значення мають правомірність цілей, можливість добровільного виходу, прозорість правил, захист від погроз, право на незгоду і факти примусу або насильства. Аналіз спрямовується на реальну практику та контекст, а не на зовнішній стиль організації чи світогляд учасників. Дві траєкторії впливу: підкорення та засвоєння норм У польовому дослідженні колишніх учасників різних насильницьких організацій Гомес і колеги розрізнили підкорення зовнішньому впливу та внутрішнє прийняття групових цілей. Для однієї дослідженої вибірки істотну роль відігравали примусові обставини, для іншої — переживання спорідненості з групою та її ідеями. Це порівняння демонструє різноманітність шляхів залучення, але вибірки колишніх учасників і ретроспективні пояснення не дозволяють переносити частоти механізмів на всі організації. Гомес та співавтори (2021). Підкорення може тривати за відсутності довіри до керівництва, доки зберігається залежність або загроза покарання. Засвоєння норм означає, що людина починає тлумачити вимоги групи як власні переконання. У реальному житті ці процеси взаємодіють: соціальне схвалення сприяє прийняттю норм, а зростання страху може змінити вже засвоєну лояльність на вимушену поведінку. Аналітичне розрізнення допомагає з’ясувати, яка саме підтримка потрібна людині під час виходу. Належність, ідентичність і психологічна залежність від групи Спільнота надає людині стосунки, соціальні ролі, відчуття значущості та зрозумілу картину подій. За певних обставин організація стає головним джерелом соціальної підтримки, і можливість залишитися поза нею переживається як втрата близьких людей і сенсу. Огляд досліджень соціального виключення показує зв’язки відторгнення з більшою відкритістю до радикальних позицій у частині експериментальних умов. Масштаб цих ефектів залежить від контексту, а виключення саме по собі не означає переходу до насильства. Пфундмайр (2024). Злиття особистої та групової ідентичностей описує сильне відчуття єдності з групою, її лідером або цінностями. Дослідження пов’язують такий зв’язок із готовністю до крайніх дій заради спільноти, однак це психологічний конструкт для дослідницького пояснення, а не індивідуальний тест небезпечності. Його прояви різняться залежно від предмета відданості та соціальних умов. Гомес та співавтори (2025). Чому соціальні зв’язки можуть ускладнювати вихід Учасник може побоюватися втратити житло, матеріальну підтримку, друзів, романтичні стосунки або доступ до дітей і родини; у деяких випадках існують погрози та небезпека переслідування. Відтак рішення про вихід залежить від реальних можливостей безпечного життя поза організацією. Підтримка альтернативних зв’язків і доступ до законних послуг важливі як потенційні ресурси, а не як гарантований засіб зміни переконань. Ретс (2024); Альтьє та співавтори (2017). Нормативний тиск: як формується видимість одностайності Коли незгода супроводжується приниженням, осудом або втратою довіри, публічні висловлювання можуть поступово ставати одноманітними. Спостерігач бачить згоду більшості, хоча частина учасників мовчить, сумнівається або приховує заперечення. У такій ситуації уявна одностайність підтримує саму себе: дедалі складніше зрозуміти, скільки людей насправді поділяють вимоги керівництва. Загальні механізми нормативного впливу та конформності описані соціальною психологією; їхнє значення для насильницьких організацій потрібно встановлювати на конкретних матеріалах. Гомес та співавтори (2021). Груповий тиск може посилювати не лише мовчання, а й готовність учасників підтримувати дедалі жорсткіші рішення. Проте групова поляризація та конформність є різними процесами. Поляризація означає зсув позицій після взаємодії, тоді як конформність стосується пристосування до норми або очікуваної думки інших. Наявність одного процесу не підтверджує автоматично наявності іншого. Ієрархія, харизма та право визначати групову реальність Організаційний авторитет впливає на те, хто ухвалює рішення, кому вірять і чиї слова сприймають як обов’язкові. Харизматичне лідерство здатне посилювати емоційну відданість, однак груповий контроль може підтримуватися і без видатного лідера — через локальних керівників, неформальні зв’язки, дисциплінарні процедури або взаємне спостереження. Психологія лідерства у цьому контексті докладніше пояснена в матеріалі «Лідерство і харизма в насильницьких екстремістських групах». Висновки, які керівництво подає як морально обов’язкові, можуть приглушувати індивідуальний сумнів, якщо заперечення трактують як зраду або загрозу колективу. Але будь-яка аналогія з експериментами соціального впливу має межі: лабораторна згода з думкою більшості і насильницькі вчинки відрізняються за ціною, мотивацією та соціальною ситуацією. Переносити результати одного класу досліджень на інший без перевірки не можна. Макколі та Москаленко (2017). Санкції, загрози та організаційний примус Коли організація контролює доступ до ресурсів і може завдати шкоди за непокору, груповий вплив переходить від очікування схвалення до умов обмеженої свободи. У різних історичних і конфліктних контекстах дослідники описують погрози, примусове залучення, насильство проти власних учасників і контроль над повсякденним життям. Фактична поширеність та способи такого контролю не однакові між рухами. Гомес та співавтори (2021); Свейн (2026). Концепція примусового контролю особливо корисна для аналізу повторюваних обмежень автономії. Водночас її початкові застосування стосувалися переважно міжособистісного насильства; поширення на збройні й парамілітарні групи є окремим дослідницьким напрямом. Дослідження Свейн, засноване на матеріалах Північної Ірландії, пропонує відповідну рамку для розуміння гендерно зумовленого групового контролю, але не доводить універсальної моделі для всіх екстремістських організацій. Свейн (2026). Відповідальність і примус Наявність психологічного чи фізичного примусу має значення для встановлення фактичних обставин, захисту постраждалих і правової оцінки. Але вона сама по собі не визначає юридичної відповідальності конкретної особи: значення мають склад діяння, форма вини та інші умови закону. В Україні ці питання регулюються Кримінальним кодексом, а терористична діяльність — також Законом «Про боротьбу з тероризмом». Психологічна реконструкція обставин не замінює судового встановлення фактів. Ізоляція, контроль інформації та звуження соціального світу Залежність від групи може зростати, коли зв’язки з іншими людьми слабшають, а значна частина інформації надходить від одних і тих самих учасників. За цих умов внутрішні пояснення подій рідше зустрічають змістовну перевірку, а альтернативні контакти стають менш доступними. Огляд чинників радикалізації описує соціальну ізоляцію, потребу в належності та особливості групової взаємодії як можливі складові багаторівневого процесу, а не як універсальні причини насильства. Пандей і Бехера (2026). При цьому цифрове середовище не є простим продовженням закритої фізичної групи. Онлайн-спільноти можуть поєднувати інтенсивну взаємодію, відносну анонімність і нестійке членство; їхні механізми необхідно досліджувати окремо. Моделі цифрового підсилення інформаційних і емоційних зв’язків залишаються здебільшого контекстно залежними, а дослідження певних платформ не доводять причинного зв’язку між алгоритмічними рекомендаціями й конкретними насильницькими вчинками. Коррадіні й Каутеруччо (2026). Емоції, сором, страх і моральні виправдання Внутрішньогрупова влада може спиратися на страх покарання, сором через осуд, бажання бути визнаним і почуття обов’язку перед іншими. Важливо розуміти емоційний контекст, у якому людина ухвалює рішення: одна й та сама зовнішня дія здатна означати щире схвалення, демонстративне підпорядкування або намагання уникнути загрози. Дослідження ризиків радикалізації описують моральне відсторонення та пов’язані когнітивні чинники, однак статистичні зв’язки не дозволяють визначати наміри конкретного учасника. Вольфович та співавтори (2021). Моральне виправдання насильства полегшує узгодження завдання шкоди з позитивним уявленням про себе чи свою спільноту. У групах, де заохочується образ ворога, відповідальність за дії може описуватися як колективна необхідність. Водночас проголошена риторика і фактична поведінка учасників можуть розходитися; їх потрібно вивчати на різних рівнях доказів. Пандей і Бехера (2026). Колективна відданість та індивідуальна відповідальність Сильна групова ідентичність іноді підтримує жертовність, взаємодопомогу й готовність діяти заради інших. Вивчення насильницьких організацій стосується умов, за яких ці механізми поєднуються зі схваленням незаконної шкоди. Не слід прирівнювати відданість колективу до підтримки насильства; у дослідженні важливо враховувати цінності, цілі, правила взаємодії та конкретні дії. Гомес та співавтори (2025). Схвалення ідеологічного насильства, висловлена готовність його вчинити та участь у конкретному злочині — різні результати. Метааналізи радикальних установок і поведінки вказують на неоднорідні асоціації, обмежену якість частини досліджень і різні операційні визначення результату. Окремий психологічний показник тому не можна трактувати як достовірний прогноз поведінки. Вольфович та співавтори (2021). Структура групи: роль дружби, підрозділів і неформальних норм Ступінь централізації, роль локальних осередків, особисті стосунки і реальна влада керівництва визначають, як далеко поширюються рішення та санкції. Навіть за формально єдиної ідеології різні підрозділи можуть мати різні норми та взаємини. Через це висновки щодо одного середовища, періоду або конкретної організації не можна автоматично переносити на інші випадки. Систематичні огляди підкреслюють значення міжособистісних мереж і контекстних чинників поряд з індивідуальною мотивацією. Пандей і Бехера (2026). Розуміння групової динаміки допомагає пояснити конфлікти, коаліції, зміни норм і розподіл влади. Для випадків насильницького екстремізму особливого значення набувають фактичні вимоги та санкції, насильницькі дії й індивідуальні обставини участі. Групова психологія забезпечує мову аналізу; встановлення конкретних фактів потребує окремих даних. Як тиск може змінюватися після вступу до організації Початкова мотивація до участі не завжди збігається з причинами залишатися. Людина могла приєднатися через друзів, пошук належності або ідеологічну згоду, але надалі залишатися через страх, побутову залежність чи відповідальність перед близькими. Інша людина могла потрапити до групи під примусом і пізніше прийняти частину її норм. Саме тому реконструкція одного моменту вступу недостатня для пояснення багаторічної участі. Гомес та співавтори (2021); Ретс (2024). Організаційні зміни також впливають на відносини контролю: конфлікти між керівниками, втрати, зміна повсякденних завдань і досвід насильства можуть посилювати або послаблювати відданість. Дослідження автобіографічних свідчень колишніх учасників пов’язало припинення участі з розчаруванням у практиках групи, конфліктами та виснаженням; цей тип даних має обмеження пам’яті, вибірки й самоопису. Альтьє та співавтори (2017). Особливості становища дітей і підлітків Для неповнолітніх значення мають вік, залежність від дорослих, умови виховання, потреба в соціальному прийнятті та обмежені можливості самостійного захисту. Організації і збройні групи можуть залучати дітей різними шляхами, зокрема під примусом; повернення до громади нерідко супроводжується стигматизацією, розривом навчання та психологічним напруженням. ЮНІСЕФ наголошує на захисті дітей і підтримці безпечної реінтеграції. ЮНІСЕФ. Оцінювання конкретної ситуації дитини повинно зосереджуватися на безпеці, правах, розвитку та потребах, а не на політичних або релігійних поглядах як нібито ознаці загрози. Недоречно використовувати загальні переліки «симптомів радикалізації» для маркування школярів або збирати їхні приватні повідомлення без законної підстави. Допомога має бути пропорційною, конфіденційною відповідно до закону та орієнтованою на захист. Гендер, сім’я і контроль над повсякденним життям Примусовий контроль може торкатися контактів із родиною, можливості навчатися й працювати, пересування та інтимних стосунків. Гендерні аспекти проявляються по-різному і потребують дослідження фактичної організаційної влади. Рамка групового примусового контролю, розроблена на матеріалах конфліктно уражених громад Північної Ірландії, показує, як влада збройних акторів може впливати на безпеку жінок і стосунки в громаді. Ці результати слід застосовувати з урахуванням історичного контексту. Свейн (2026). Поза конкретними загрозами сімейні та дружні зв’язки можуть виконувати різні функції: підтримувати вступ до організації, сприяти збереженню участі, створювати альтернативну соціальну опору або допомагати у виході. Не існує універсального сімейного сценарію; індивідуальний аналіз враховує якість стосунків, насильство, довіру та реальні ресурси людини. Пандей і Бехера (2026). Онлайн-групи: тиск без спільного фізичного простору У цифрових спільнотах соціальний вплив може виникати через взаємне схвалення, повторюваність одних наративів, санкції за незгоду та високий авторитет окремих учасників. Мережеві моделі дозволяють вивчати взаємодії, близькість змісту й часову синхронізацію, однак не підтверджують автоматично примус чи майбутнє насильство. Дослідження Коррадіні й Каутеруччо аналізує дані з певних тематичних обговорень на одній платформі; його висновки щодо мережевих показників не є універсальним інструментом оцінювання людей. Коррадіні й Каутеруччо (2026). Відмінність між контактами з екстремістським матеріалом, участю в дискусіях, прийняттям ідеології та готовністю до насильства залишається принциповою. Віртуальна згуртованість іноді створює відчуття належності, але виявлення схожої лексики чи участі в чаті не дозволяє встановити індивідуальний намір. Контекст обговорень досліджено також у матеріалі «Екстремістські цифрові спільноти та відчуття належності». Як досліджують внутрішньогруповий контроль Дослідники використовують інтерв’ю з колишніми учасниками, документальні матеріали, соціально-мережевий аналіз, порівняльні випадки та дані кримінальних проваджень за умови належного методологічного контролю. Кожен підхід має обмеження. Свідчення можуть бути неповними або сформованими після виходу; доступні інтерв’ю не репрезентують усіх учасників; цифрові сліди показують спостережувану активність, але мало говорять про справжню мотивацію. Під час узагальнення важливо зазначати час, географію, спосіб відбору й визначення ключових понять. Гомес та співавтори (2021); Пандей і Бехера (2026). Психологічні оцінки окремої особи потребують професійної кваліфікації, надійної інформації та конкретного завдання. Спеціалізовані інструменти оцінювання загрози розробляють для структурованого професійного судження в певних контекстах; їх застосування не дорівнює діагностиці за відкритими ознаками й не забезпечує безпомилкового прогнозу нападу. Стаття не пропонує класифікувати знайомих або учнів за стилем спілкування, релігійністю чи приналежністю до групи. Вольфович та співавтори (2021). Чому докази відрізняються за надійністю Експериментальні дослідження загального групового впливу краще встановлюють короткострокові причинні механізми, але слабо відтворюють умови незаконного насильства. Спостереження й інтерв’ю ближчі до реальних організацій, проте мають ризики упередженого відбору й ретроспективних пояснень. Систематичні огляди допомагають зіставляти результати, однак успадковують неоднорідність первинних робіт. Висновки про універсальну причинну схему або індивідуальний прогноз із цих даних не випливають. Вольфович та співавтори (2021); Пандей і Бехера (2026). Внутрішні сумніви, незгода та припинення участі Сумнів може стосуватися ідеології, методів насильства, поведінки лідерів, умов життя або порушених обіцянок. Припинення участі не завжди супроводжується повною зміною переконань, а перегляд переконань не завжди відразу веде до виходу. Дослідження 87 автобіографічних описів виходу виявило часті згадки про розчарування стратегією й керівництвом, повсякденними завданнями та виснаження. Проте це не частоти для всіх колишніх учасників. Альтьє та співавтори (2017). Огляд Ретс пояснює, чому корисно розділяти припинення злочинної поведінки, вихід із групи й ідеологічні зміни. Практичні рішення щодо підтримки залежать від того, яка проблема переважає: фізична небезпека, життєві ресурси, сімейні взаємини, психологічне виснаження чи ризик повернення до незаконної діяльності. Докладніше цей процес розглянуто в статті «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі». Ретс (2024). Наслідки контролю для психічного здоров’я і соціального життя Пережиті погрози, насильство, розрив близьких стосунків та тривала невизначеність можуть супроводжуватися психологічним дистресом, тривогою, проблемами зі сном і труднощами відновлення довіри. Ці наслідки потрібно оцінювати індивідуально, враховуючи супутні втрати й травматичні події. Жоден із них не є специфічним «синдромом екстремістської групи» або підставою для встановлення психіатричного діагнозу. У роботі з постраждалими головними є безпека, добровільність і доступність належної допомоги. ЮНІСЕФ; Савойя (2025). Колишні учасники можуть одночасно потребувати психологічної підтримки, розв’язання правових питань і соціальної реінтеграції. Допомога має враховувати відповідальність за вчинені дії, інтереси потерпілих, реальну загрозу та права людини. Соціальне відторгнення й стигматизація можуть ускладнювати відновлення життєвих можливостей; водночас програми допомоги потребують індивідуального планування і перевірки наслідків. Ретс (2024). Профілактика примусу та підтримка безпечного виходу Профілактика починається зі зменшення ситуацій, у яких людина залишається залежною від однієї небезпечної групи. Підтримувальні соціальні контакти, доступ до освіти й праці, конфіденційні консультації, захист від насильства та можливість законної допомоги створюють альтернативні ресурси. Проте конкретні заходи залежать від умов і потребують перевірки дієвості, а наявність соціальних зв’язків сама собою не гарантує припинення участі. Льюїс та співавтори (2024). Систематичний огляд Льюїса і колег не знайшов придатних досліджень ефективності розглянутих інструментів ведення випадку для протидії насильницькій радикалізації, хоча описав важливі умови впровадження програм. Огляд Савойї виявив психологічні втручання в програмах низки країн, але сама наявність програм не доводить їхнього успіху. Отже, оцінювати потрібно конкретні результати: безпеку, поведінку, законне працевлаштування, стійкість соціальної підтримки, повторні правопорушення й добробут, а не лише декларативну зміну поглядів. Льюїс та співавтори (2024); Савойя (2025). Як діяти близьким, якщо є загрози або примус Коли людина повідомляє про погрози, насильство чи примус, першочерговими є її фактична безпека та можливість звернутися по відповідну допомогу. Спокійна розмова, повага до приватності, з’ясування потреб і підтримка контакту можуть сприяти довірі. Не варто самостійно проникати в організацію, проводити конфронтацію з її учасниками або вимагати від постраждалої особи небезпечних доказів. Якщо існує безпосередня загроза життю, потрібне звернення до екстрених служб; в інших випадках доцільна консультація компетентних правових, соціальних та психологічних фахівців. Що важливо для фахівців Професійна підтримка передбачає оцінку потреб та безпеки, узгодження допомоги з правовими процедурами, захист персональних даних і чітке розмежування підтримки та оцінювання загроз. Для дітей застосовуються спеціальні стандарти захисту й вікової відповідності. Усі рішення залежать від підтверджених фактів і чинного законодавства, а не від припущень щодо світогляду чи особистісних рис. Український правовий контекст і межі психологічних висновків Українське право встановлює конкретні склади кримінальних правопорушень, зокрема у сфері терористичної діяльності. Кримінальний кодекс України і Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначають юридичні категорії та відповідні процедури. Психологічне поняття внутрішньогрупового тиску описує соціальний механізм і само по собі не встановлює, чи є організація терористичною, а її учасник — винним. Розмежування захищає точність досліджень і права людини. Редакційна інтерпретація: для профілактики особливо важливо виявляти ситуації реального примусу, безпечні способи виходу та наявність альтернативних джерел підтримки. Це практичний висновок зі сукупності досліджень групової залежності та виходу, а не формула передбачення насильства. Будь-які дії, які обмежують права людини, вимагають належної законної підстави. Часті запитання Чи означає сильний вплив лідера, що група є екстремістською? Сильний вплив лідера зустрічається в різних законних організаціях. Для аналізу насильницького екстремізму важливі підтверджені цілі, фактичні дії, ставлення до насильства та конкретні форми примусу. Харизма або дисципліна окремо не встановлюють характеру діяльності. Чи може людина залишатися в організації, не поділяючи її переконань? Так. Підкорення під тиском, залежність від ресурсів і страх втрат можуть підтримувати участь за відсутності ідеологічної згоди. В інших випадках участь пов’язана з переконаннями або міжособистісними зв’язками. Це питання слід вивчати індивідуально. Гомес та співавтори (2021). Чому учасники інколи мовчать, хоча мають сумніви? Мовчання може бути пов’язане зі страхом санкцій, небажанням втратити довіру, очікуванням, що більшість підтримує рішення, або реальною відсутністю безпечного простору для незгоди. Саме мовчання не повідомляє досліднику, що людина думає приватно. Чи завжди вихід із групи означає відмову від радикальних ідей? Припинення поведінкової участі та зміна переконань можуть відбуватися в різний час. Людина інколи виходить через конфлікт або виснаження, зберігаючи частину поглядів. Ретс (2024). Чи існує тест, який точно визначає готовність учасника до насильства? Наявні наукові дані не дають універсального індивідуального тесту з безпомилковим прогнозом. Фахові оцінки загроз використовують конкретні дані, контекст і визначені процедури. Релігія, політична позиція, етнічність або стан психічного здоров’я самі по собі не є показниками майбутнього насильства. Вольфович та співавтори (2021). Яка допомога найбільш доречна людині, що зазнає групового примусу? Починати слід із безпеки, захисту від конкретних погроз, добровільного доступу до фахової підтримки й відновлення соціальних можливостей. Плани допомоги складають індивідуально; доказова база ефективності спеціалізованих програм поки обмежена. Льюїс та співавтори (2024). Висновки Груповий тиск і контроль у насильницьких екстремістських організаціях утворюються взаємодією соціальних норм, ідентичності, організаційної влади, життєвої залежності та інколи прямих погроз. Участь може підтримуватися різними поєднаннями переконань і примусу, а процес виходу залежить від реальної безпеки та можливості відновити незалежні соціальні зв’язки. Найнадійніший науковий підхід описує конкретні механізми, перевіряє факти й чітко відрізняє пояснення групової поведінки від юридичної кваліфікації та прогнозування індивідуального насильства. Гомес та співавтори (2021); Альтьє та співавтори (2017); Пандей і Бехера (2026). Пов’язані статті Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес — як відбувається початкове залучення. Лідерство і харизма в насильницьких екстремістських групах — роль авторитету та влади. Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі — зміна поведінки й соціальна реінтеграція. Конформність і конформізм — фундаментальні механізми групового впливу. Групова динаміка — норми, ролі та взаємини всередині спільнот. Екстремістські цифрові спільноти та відчуття належності — специфіка цифрової взаємодії. Індоктринація і примусове формування переконань Підтримка сім’ї людини, залученої до екстремістської групи Джерела Altier, M. B., Boyle, E. L., Shortland, N. D., & Horgan, J. G. (2017). Why They Leave: An Analysis of Terrorist Disengagement Events from Eighty-seven Autobiographical Accounts. Security Studies, 26(2), 305–332. DOI. Corradini, E., & Cauteruccio, F. (2026). Integrated multilayer reinforcement model: Explaining the dynamics of online radicalization. Knowledge-Based Systems, 334, 115103. DOI. Gómez, Á., et al. (2021). Why People Enter and Embrace Violent Groups. Frontiers in Psychology, 11, 614657. DOI. Gómez, Á., Vázquez, A., Blanco, L., & Chinchilla, J. (2025). The Role of Identity Fusion in Violent Extremism. In The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism. DOI. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. DOI. McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding Political Radicalization: The Two-Pyramids Model. American Psychologist, 72(3), 205–216. DOI. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI. Pfundmair, M., Wood, N. R., Hales, A., & Wesselmann, E. D. (2024). How social exclusion makes radicalism flourish: A review of empirical evidence. Journal of Social Issues. DOI. Raets, S. (2024). Desistance, Disengagement, and Deradicalization: A Cross-Field Comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology, 68(4), 389–426. DOI. Savoia, E. (2025). The Use of Psychological Interventions in Tertiary Prevention Programs for Individuals Engaged in Violent Extremism: A Scoping Review and Interviews. National Institute of Justice. Офіційний матеріал. Swaine, A. (2026). Conflict-Related Coercive Control: A Framework for Understanding Women's Experiences of Group-Based Coercive Control in Conflict-Affected Settings. Violence Against Women. DOI. UNICEF. Children recruited by armed forces or armed groups. Офіційний матеріал. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews. DOI. Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України № 2341-III (чинна редакція). Офіційний текст. Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV (чинна редакція). Офіційний текст.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики VERA-2R — це спеціалізований інструмент структурованого професійного судження для оцінювання ризику ідеологічно мотивованого насильства та планування управління цим ризиком у конкретній справі. Він допомагає підготовленим фахівцям упорядковувати відомості про поведінку, обставини, можливі чинники посилення й послаблення загрози, формулювати обґрунтовані сценарії та документувати рішення. Його призначення, склад і принципи застосування описує офіційна документація VERA-2R. Це інструмент для спеціалізованої роботи в системах правосуддя, пробації, пенітенціарних установах та інших уповноважених структурах. Умови використання VERA-2R прямо вимагають фахової компетентності, організаційних повноважень, достатньої доказової інформації та сертифікованого навчання. VERA-2R не призначено для перевірки населення, шкільного тестування чи самостійного оцінювання сусідів, родичів або людей із незвичними політичними поглядами. Головне наукове розрізнення стосується надійності й прогностичної валідності. Підготовлені оцінювачі можуть демонструвати суттєву узгодженість висновків, але це ще не доводить, що висновки правильно передбачають майбутні насильницькі події. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) і австралійське дослідження Cherney і Belton (2024) вимагають саме такого обережного розуміння результатів. Що означає назва VERA-2R і для чого створено інструмент Абревіатура VERA походить від англійської назви Violent Extremism Risk Assessment — «оцінювання ризику насильницького екстремізму». Позначення 2R відповідає переглянутій другій версії методики. Перший варіант розробляли як спеціалізовану основу для аналізу ідеологічно мотивованого насильства; надалі її переглядали з урахуванням досліджень і практичного досвіду. Історію розвитку висвітлюють Duits і Kempes (2023) та Lobato та співавтори (2026). Потреба в такій методиці виникла через специфіку оцінювання насильства, яке пов'язують з ідеологічними цілями, груповою належністю, особливим значенням переконань у мотивації та мінливими соціальними обставинами. Дослідження звичайного кримінального насильства надають важливу методологічну основу, проте пряме перенесення будь-якої шкали на іншу поведінку потребує окремої перевірки. Цю проблему сформулював Monahan (2012). VERA-2R використовують там, де є обґрунтована професійна підстава для індивідуальної оцінки, правомірний доступ до матеріалів справи та реальна потреба спланувати безпекові чи реінтеграційні заходи. Об'єктом висновку є конкретний ризик поведінки за визначених умов, а не загальна оцінка політичної, релігійної чи культурної ідентичності людини. Офіційні критерії використання обмежують інструмент професійним середовищем і прямо виключають масове обстеження населення. Насильницький екстремізм, переконання і поведінка: що саме оцінюють У психологічних дослідженнях слід відокремлювати радикальні ідеї, прихильність до ідеології, підтримку насильства, підготовчі дії та здійснене насильство. Людина може мати радикальні політичні погляди й водночас заперечувати фізичне примушування; сама належність до релігійної чи політичної спільноти не встановлює наміру завдати шкоди. Monahan (2012) показує, чому точне визначення поведінкового результату є передумовою будь-якого відповідального оцінювання. Для VERA-2R питання полягає в тому, які перевірені відомості можуть допомогти уповноваженим фахівцям зрозуміти можливі сценарії ідеологічно мотивованого насильства в окремій справі та обрати заходи зменшення ризику. Підтримка насильства, намір, доступні можливості, контекст і фактична поведінка мають різне доказове значення. Їх не можна прирівнювати одне до одного. Опис методу структурованого професійного судження вимагає контекстного аналізу, а не ізольованого підрахунку маркерів. Як працює структуроване професійне судження Підхід structured professional judgment, або структуроване професійне судження, задає послідовність документованого аналізу на основі наукових знань та перевірюваних матеріалів справи. Експерт з'ясовує наявність і значення відповідних обставин, розглядає альтернативні тлумачення, формулює сценарії змін і пов'язує висновок із конкретним планом управління ризиком. Професійне судження залишається центральним, проте воно має пояснювану структуру. Такий принцип описано в офіційній методології VERA-2R. У практичному аналізі особливо важливо вказувати часовий горизонт, можливі джерела загрози, достовірність і повноту документів, обставини, що можуть змінюватися, та причини обраного висновку. Якісна оцінка дозволяє іншому фахівцеві простежити, на чому ґрунтується рішення, і перевірити його після надходження нових даних. Описаний Duits і Kempes (2023) підхід пов'язує висновок із можливими сценаріями і рекомендаціями щодо управління ризиком. Цей метод не видає достовірної індивідуальної ймовірності майбутнього нападу у відсотках. Навіть категорії ризику, які фахівці використовують у звітах, залишаються структурованими судженнями в межах конкретної справи. Офіційний опис інструмента окремо пояснює відсутність числового прогнозу майбутньої екстремістської дії. Чому важливі джерела інформації Зміст оцінки залежить від якості матеріалів: правомірно отриманих документів, перевірених відомостей про поведінку, релевантних професійних висновків і контексту конкретної справи. Дані можуть бути неповними, суперечливими, застарілими або нерівномірно доступними. Брак згадки про певну обставину в документі не тотожний підтвердженню її відсутності. Проблему недостатньої інформації та різних методів кодування показують Duits і Kempes (2023). Оцінювач має позначати невизначеність і шукати пояснення, які конкурують між собою. Наприклад, відомості про минулу участь у групі потребують зіставлення з поточними зв'язками, поведінковими змінами, обставинами виходу та якістю підтвердження. Таке формулювання захищає висновок від перетворення історичного факту на незмінне тавро. На значенні ситуаційного контексту наголошує методологія VERA-2R. Яка структура VERA-2R У загальнодоступному офіційному описі VERA-2R зазначено 34 основні індикатори, згруповані в п'ять змістових сфер, і 11 додаткових індикаторів, які можуть уточнювати контекст. Конкретні критерії кодування та професійні визначення належать до навчальних матеріалів для уповноважених користувачів. Нижче наведено загальні тематичні напрями, без відтворення робочого посібника й алгоритмів індивідуального оцінювання. Переконання, ставлення та ідеологія Цей тематичний напрям допомагає розрізняти значення ідей для виправдання насильства та роль переконань у конкретній історії поведінки. Критично важливо розглядати саме обґрунтування можливої шкоди, підтверджені висловлювання й дії в контексті, а не популярність, інтенсивність чи незвичність політичної або релігійної позиції. Структуру відповідного домену описано в Duits і Kempes (2023). Соціальний контекст і наміри Увага приділяється обставинам соціальних зв'язків та значенню середовища для індивідуальної ситуації. Групова взаємодія може впливати на рішення різними способами, але сам факт спілкування з певними людьми не доводить підготовки насильства. Контекст оцінюється разом із іншими перевіреними даними та можливими альтернативними поясненнями. Це відповідає принципам структурованого професійного судження VERA-2R. Історія, дії та можливості Історичні й поточні відомості про поведінку важливі для розуміння індивідуального процесу, але їхня доказова вага залежить від перевірності, давності, ситуації та фактичного результату. Звідси випливає потреба розділяти задокументовані дії, припущення про наміри й невідомі обставини. П'ять сфер інструмента та їхні значення узагальнюють Duits і Kempes (2023). Відданість і мотивація Завдання цього напряму — допомогти експерту встановити, яке значення мають різні мотиви й ступінь залученості у відповідному контексті. Мотиви людини можуть змінюватися; одні й ті самі заяви здатні по-різному співвідноситися з подальшими діями. Тому професійна оцінка потребує перевірених даних і ясного визначення поведінки, яку оцінюють. Методологічну потребу відокремлювати різні результати радикалізації підкреслює Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Захисні чинники та обставини зниження ризику Захисний напрям потрібен для аналізу можливостей стабілізації, припинення участі в насильницьких практиках та безпечної реінтеграції. Захисні обставини мають оцінюватися в їхньому фактичному значенні; сама наявність однієї позитивної ознаки не гарантує безпеки, як і окрема несприятлива обставина не доводить майбутнього насильства. П'ятий домен є складовою описаної структури VERA-2R. Додаткові відомості та психічне здоров'я Додатковий контекст може стосуватися минулих правопорушень, окремих подій особистої історії та інформації про психічне здоров'я. Такі дані мають інтерпретуватися лише за наявності належної правової підстави, підтвердженого значення для індивідуальної справи та професійної компетентності. Психічний розлад сам собою не визначає готовності до екстремістського насильства, а діагноз не замінює доказової оцінки поведінки. Duits і Kempes (2023) розглядають додаткові індикатори як контекстні, що потребують поєднання з іншими відомостями. Чи є VERA-2R психологічним тестом VERA-2R належить до професійних протоколів структурованої оцінки, а не до звичних опитувальників для населення. Вона не встановлює психіатричного діагнозу, не вимірює «екстремізм» як єдину рису особистості й не видає автоматичного балу, який самостійно вирішує справу. Офіційний опис інструмента прямо підкреслює якісну природу висновку й роль фахового аналізу. У дослідженнях науковці іноді переводять категорії в числа для статистичних розрахунків. Це дослідницький прийом, який не перетворює VERA-2R на універсальну математичну шкалу індивідуального прогнозування. Саме таке розділення між статистичним кодуванням у дослідженні та робочим призначенням методики пояснюють Duits і Kempes (2023). Надійність: чи однаково оцінюють матеріали різні фахівці Надійність між оцінювачами означає, наскільки узгоджено різні фахівці оцінюють однакові матеріали за однаковими правилами. Внутрішньооцінювальна надійність стосується стабільності оцінок того самого спеціаліста за повторного розгляду незмінних матеріалів. Ці властивості необхідні для послідовності практики, проте самі по собі не вимірюють правильність прогнозу. Duits і Kempes (2023) дослідили обидва види узгодженості. У нідерландському дослідженні два підготовлені оцінювачі аналізували 30 справ засуджених за терористичні правопорушення для перевірки узгодженості між спеціалістами; для повторної оцінки одним фахівцем використано 33 справи. Загалом отримано добрі або високі показники, хоча шість індикаторів показали низьку надійність. Дослідження проводили за матеріалами судових справ, а не шляхом перспективного спостереження за новими випадками насильства. Повний опис: Duits і Kempes, 2023. Австралійський проєкт із 50 випадками також зафіксував добру узгодженість між двома навченими оцінювачами, але окремі індикатори були менш стабільними. Невелика кількість оцінювачів, характеристики вибірки та спосіб добору випадків обмежують узагальнення на інші країни й практичні середовища. Cherney і Belton (2024). Валідність: чи вимірює VERA-2R те, для чого її застосовують Валідність є сукупністю доказів відповідності інструмента визначеній меті. Змістова валідність стосується того, наскільки тематичні сфери охоплюють релевантні аспекти явища; конструктна — того, чи узгоджується структура показників із теоретичним поняттям; прогностична — того, чи пов'язані оцінки, зроблені раніше, із майбутніми подіями, які на момент оцінювання ще не відбулися. Систематичний огляд Campbell Collaboration (2025) виокремлює ці властивості та розглядає їхні методологічні труднощі. Дослідження VERA-2R мають певні позитивні результати для узгодженості оцінювачів і можливості упорядкувати професійний аналіз. Це підтримує використання інструмента як структури документації й обговорення випадку. Натомість висновок про точне передбачення майбутніх нападів вимагав би зовсім іншого типу дослідження — великих перспективних вибірок, коректних груп порівняння та фіксованого наперед визначення результату. Brouillette-Alarie та співавтори (2025) не знайшли належного перспективного підтвердження для розглянутих методик. Що показало австралійське дослідження 2024 року У вибірці 50 осіб, яких дослідники віднесли до контексту насильницької радикалізації в Австралії, VERA-2R продемонструвала добру узгодженість між оцінювачами та низьку здатність відрізняти групи за обраними результатами. Автори повідомили про обмежену прогностичну валідність, а різниця між насильницькими й ненасильницькими випадками не перетворює аналіз на підтверджений прогноз майбутніх нападів. Cherney і Belton (2024). У статті Lobato та співавторів (2026) наведено показники цього порівняння: близько 57% осіб із групи насильницьких випадків віднесено до високого ризику, близько 69% осіб із ненасильницької групи — до низького; площа під ROC-кривою становила приблизно 0,63. Ці числа характеризують конкретну ретроспективну вибірку та визначення результатів. Вони не встановлюють імовірність дій окремої людини. Чому ретроспективні перевірки не дорівнюють прогнозуванню Ретроспективне дослідження аналізує випадки, результат яких уже відомий. Публічні повідомлення й архівні матеріали про відомих нападників можуть містити більше докладних даних, ніж матеріали про людей без насильницького результату. Це створює ризики відбору, нерівної повноти інформації та непрямого впливу знання результату на кодування. Систематичний огляд 2025 року вважає такі обмеження центральною проблемою сучасної літератури. Перспективне підтвердження потребує оцінок, зроблених до подій, достатнього часу спостереження, незалежної реєстрації результату та аналізу хибнопозитивних і хибнонегативних висновків. Для порівняно рідкісних подій навіть помірна помилка може призводити до багатьох неправильно високих оцінок. Методологічний аргумент щодо базової частоти терористичних подій розкриває Monahan (2012). Що говорить найновіший систематичний огляд Огляд Brouillette-Alarie та співавторів, опублікований у 2025 році, включив 20 придатних досліджень, оприлюднених до кінця 2021 року. Додаткові новіші роботи автори розглянули окремо в обговоренні. Це важлива часова межа: висновки метааналізу стосуються визначеного набору публікацій, а праці 2023–2024 років не входили до формально об'єднаної вибірки. Автори виявили обнадійливі показники узгодженості в частині дослідницьких умов, але дуже різнорідну якість перевірок, малі вибірки, дефіцит перспективної оцінки та неузгоджені критерії результату. На наявних даних не можна обґрунтовано рекомендувати один інструмент як найкращий для кожної популяції та середовища. Водночас систематизовані категорії можуть допомагати спеціалістам фіксувати релевантні обставини й цілі управління ризиком. Повний огляд. Раніший огляд Scarcella, Page і Furtado (2016) уже виявляв слабкість психометричної бази інструментів, пов'язаних із тероризмом та радикалізацією. Збіг основного методологічного висновку в оглядах різних років свідчить про тривалу потребу в незалежних, прозорих і перспективних дослідженнях. Чи можна визначити індивідуальну ймовірність нападу Науково перевіреної формули, яка дозволяє за VERA-2R призначити конкретній людині достовірний відсоток майбутнього терористичного насильства, немає. Протокол призначений для структурованого професійного висновку та планування управління ризиком. Офіційний опис VERA-2R прямо зазначає, що інструмент не видає числового результату майбутньої насильницької дії; Campbell Collaboration (2025) вказує на відсутність достатнього перспективного підтвердження точності прогнозування. Будь-який індивідуальний висновок повинен містити мету оцінювання, правовий контекст, використані відомості, рівень невизначеності й чіткі межі застосування. Відповідальні рішення потребують незалежних процедур перевірки, пропорційності заходів і можливості перегляду після надходження нових фактів. Таке розуміння відповідає логіці структурованого професійного судження. VERA-2R та інші інструменти: у чому різниця ERG22+ належить до підходів структурованого професійного судження в контексті екстремізму; TRAP-18 розроблено для аналізу загроз, насамперед пов'язаних з індивідуальними нападниками; MLG-V2 додає багаторівневий аналіз індивіда та групового середовища. Наявність спільних тематичних сфер не робить протоколи взаємозамінними. Їхнє порівняння та слабкість емпіричного обґрунтування узагальнює Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Нове порівняння Lobato та співавторів (2026) зіставило VERA-2R з іспанською DRAVY-3 у пенітенціарному контексті. Автори показали часткове перекриття тематичних індикаторів, різні теоретичні засади, неоднакові цілі та потребу в дальших перевірках валідності. Ця праця є аналітичним порівнянням, а не перспективним випробуванням здатності обох систем передбачати нові напади. Звідси випливає практичний критерій вибору методики: спочатку потрібно визначити юридично й психологічно значуще запитання, тип поведінки, середовище застосування та наявність підготовлених фахівців; лише після цього розглядати інструмент і доказову базу його використання. Monahan (2012) вважає точне визначення результату основною умовою прогресу у сфері оцінювання терористичного ризику. Хто може користуватися VERA-2R Офіційні вимоги до застосування передбачають проходження сертифікованого навчання, належний професійний досвід, повноваження від відповідної установи й достатньо об'єктивної інформації. Потенційними користувачами є належним чином підготовлені судово-психологічні та інші фахівці, що працюють у правосудді, пробації, пенітенціарній сфері чи уповноважених безпекових структурах. Наявність психологічної освіти, посади в установі або самостійного ознайомлення з відкритими статтями не замінює спеціальної підготовки. Особисті переконання, повідомлення в соціальних мережах або побутовий конфлікт не утворюють достатньої основи для застосування VERA-2R до приватної людини. Офіційний власник методики визначає її як спеціалізований професійний протокол, а не загальнопопуляційний скринінг. Захист прав, приватності й недопущення стигматизації Оцінювання може впливати на рішення про обмеження, умови нагляду, втручання та підтримку, тому помилкові висновки мають реальні наслідки. Особливу вагу мають законна мета збирання інформації, доступ до даних за службовою потребою, перевірка їхньої достовірності, мінімізація персональних відомостей, документування сумнівів і можливість перегляду рішення. Це редакційний практичний висновок із правових наслідків застосування оцінок та наукових обмежень, описаних у систематичному огляді 2025 року. Релігія, національність, етнічне походження, міграційна історія, активізм, критика влади або психіатричний діагноз не можуть замінювати індивідуальних доказів поведінкової загрози. Дослідження методик мають показувати їхню придатність у різних групах, а установи повинні враховувати можливе упередження через нерівну доступність матеріалів і особливості добору випадків. Питання справедливості та обмежень узагальнення обговорюють Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Особливі вимоги щодо неповнолітніх Для дитини чи підлітка поведінка, судження, вплив однолітків і здатність передбачати наслідки залежать від вікового розвитку та середовища. Будь-які рішення повинні враховувати найкращі інтереси дитини, її право на приватність, доступність підтримки й ризик довготривалої стигматизації. Висновки, отримані переважно на вибірках дорослих, потребують окремого доведення придатності щодо неповнолітніх. Огляд Campbell Collaboration (2025) виявив переважання дорослих чоловіків у досліджених вибірках. VERA-2R не є підставою для масового шкільного виявлення «потенційних екстремістів». За появи серйозних тривожних обставин установи мають діяти в межах своїх повноважень, за належними процедурами захисту дітей та з урахуванням характеру підтверджених фактів. Вимоги виробника прямо виключають застосування протоколу до загального населення. Український правовий та інституційний контекст Українське законодавство встановлює правові й організаційні засади протидії тероризму. Базовим актом є Закон України «Про боротьбу з тероризмом»; державну політику також визначає Концепція боротьби з тероризмом в Україні, затверджена Указом Президента № 492/2026. Це нормативні документи, які слід відокремлювати від результатів психологічних емпіричних досліджень. Наявність міжнародної методики не означає автоматичного правового визнання її висновків в Україні, обов'язковості застосування або доведеної придатності для українських вибірок. Рішення про використання будь-якого професійного інструмента потребує окремого з'ясування компетенцій відповідної установи, умов доступу до персональних даних, підготовки фахівців і місцевого наукового підтвердження. У доступних для цієї публікації дослідженнях не встановлено незалежної перспективної валідації VERA-2R на українській популяції; це висновок щодо оприлюдненої доказової бази, а не твердження про відсутність усіх можливих відомчих досліджень. Міжнародний систематичний огляд (2025). У разі безпосередньої загрози життю або конкретних повідомлень про намір насильства необхідно користуватися законними каналами екстреного реагування й повідомлення уповноважених служб відповідно до характеру ситуації. Самодіяльне застосування методик ризику та публічне поширення персональних підозр здатні завдати шкоди людям і перешкодити належному реагуванню. Правову основу компетенцій визначає законодавство України. Як професійні висновки пов'язані з профілактикою та реінтеграцією Результат структурованої оцінки має найбільшу практичну цінність тоді, коли він допомагає сформулювати обґрунтовані, пропорційні та переглядні рішення. Обставини, що змінюються, потребують нового аналізу; захисні можливості й шляхи зниження ризику мають розглядатися разом із потенційними сценаріями шкоди. Методологія VERA-2R прямо пов'язує професійне судження з планом управління ризиком. Поступове припинення участі в насильницьких практиках, відновлення безпечних соціальних зв'язків і доступ до належної допомоги мають власні складні закономірності. Їх не слід ототожнювати з одномоментною зміною політичних переконань. Окрему українську статтю про поведінковий процес можна прочитати тут: «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі». Основні методологічні обмеження VERA-2R Головним обмеженням залишається неповне незалежне підтвердження прогностичної валідності. Узгоджені висновки двох експертів можуть бути стабільними, але відтворювати спільні припущення. Ретроспективна здатність відрізняти вже відомі категорії випадків не підтверджує передбачення майбутнього. Brouillette-Alarie та співавтори (2025); Cherney і Belton (2024). Інші межі пов'язані з малими та нерепрезентативними вибірками, різними ідеологічними контекстами, переважанням чоловіків у дослідженнях, браком інформації та можливими упередженнями оцінювачів. Додатковим викликом є те, що критерії насильства, залучення до групи, засудження чи повторного правопорушення можуть суттєво відрізнятися. Така неоднорідність перешкоджає прямому перенесенню результатів між дослідженнями та країнами. Систематичний огляд Campbell Collaboration (2025). Важливо також відокремлювати ефективність роботи спеціаліста з документацією від ефективності заходів, обраних за результатами оцінки. Щоб стверджувати, що застосування VERA-2R зменшує фактичну кількість насильницьких подій, потрібні дослідження реальних наслідків рішень, а не лише оцінка узгодженості індикаторів. Цей висновок випливає з розрізнення між надійністю, валідністю й практичними результатами в огляді 2025 року. Поширені запитання про VERA-2R Що таке VERA-2R простими словами? Це професійний протокол, який допомагає підготовленому фахівцеві впорядкувати інформацію про конкретну можливу загрозу ідеологічно мотивованого насильства та обґрунтувати план управління нею. Він не є опитувальником для самодіагностики. Опис інструмента. Чи визначає VERA-2R, хто стане терористом? Наявна наукова база не підтверджує такої індивідуальної здатності. VERA-2R структурує професійне судження щодо справи, а прогнозування майбутніх подій вимагає спеціальних перспективних досліджень. Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Скільки індикаторів має VERA-2R? В офіційному описі наведено 34 основні індикатори у п'яти тематичних сферах та 11 додаткових індикаторів. Ці числа описують структуру оприлюдненої версії, а не правила автоматичного підрахунку ризику. Чи можна використовувати методику без навчання? Ні. Для застосування передбачено сертифіковану підготовку, відповідну професійну компетентність, організаційний мандат і належні матеріали справи. Офіційні критерії. Чи достатньо радикальних поглядів для висновку про насильницьку загрозу? Радикальність поглядів не тотожна готовності до насильства. Професійний аналіз вимагає визначення конкретної поведінки, перевірених матеріалів і відповідного контексту. Це ключове методологічне розрізнення у Monahan (2012). Чим VERA-2R відрізняється від TRAP-18? Обидві методики використовують структуроване професійне судження, але мають різні історії розроблення, організацію індикаторів та сфери застосування. TRAP-18 переважно досліджують у контексті одиночних нападників, VERA-2R — у ширшому спеціалізованому аналізі насильницького екстремізму. Порівняння та його межі наведено в огляді 2025 року. Чи валідовано VERA-2R саме в Україні? Опубліковані міжнародні роботи, розглянуті в цій статті, не дають достатньої підстави стверджувати, що прогностичну валідність VERA-2R підтверджено саме на українській популяції. Перенесення методики потребує самостійного наукового та правового обґрунтування. Огляд Campbell Collaboration (2025). Підсумок VERA-2R є способом зробити спеціалізоване оцінювання загрози послідовнішим, документованішим і придатним для професійного перегляду. Найкраще підтверджена частина її дослідницької бази стосується певних аспектів надійності оцінок у конкретних умовах; питання точного прогнозу майбутнього насильства залишається відкритим. Відповідальне використання спирається на сертифіковану компетентність, перевірені матеріали, контекст, дотримання прав людини та реалістичне розуміння невизначеності. Duits і Kempes (2023); Cherney і Belton (2024); Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Пов’язані статті Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства — ширший підхід SPJ, у межах якого застосовують VERA-2R. Ознаки ризику насильницького екстремізму: чому списки недостатні — проблеми хибнопозитивних висновків та механічного тлумачення маркерів. Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями — емпіричний контекст чинників ризику. Оцінювання загроз цілеспрямованого насильства: поведінковий підхід і межі прогнозу — суміжна оцінка поведінкових загроз поза вузьким контекстом VERA-2R. Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі — поведінкова зміна, підтримка та реінтеграція. Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі TRAP-18: протокол оцінювання загроз від одиночних нападників Джерела Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., та ін. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. DOI: 10.1002/cl2.70080. Cherney, A., & Belton, E. (2024). Testing the reliability and validity of the VERA-2R on individuals who have radicalised in Australia. Australian Institute of Criminology. DOI: 10.52922/crg77345. Duits, N., & Kempes, M. (2023). Interrater and intra-rater reliability of the VERA-2R tool. Frontiers in Psychiatry, 14, 1236295. DOI: 10.3389/fpsyt.2023.1236295. Lobato, R. M., Chiclana, S., Blanco, L., González-Álvarez, J. L., & Gómez, Á. (2026). Assessing the Risk of Violent Extremism in Prisons: A Comparison between VERA-2R and DRAVY-3. Anuario de Psicología Jurídica, 36, e260475. DOI: 10.5093/apj2026a8. Monahan, J. (2012). The Individual Risk Assessment of Terrorism. Psychology, Public Policy, and Law, 18(2), 167–205. DOI: 10.1037/a0025792. Scarcella, A., Page, R., & Furtado, V. (2016). Terrorism, Radicalisation, Extremism, Authoritarianism and Fundamentalism: A Systematic Review of the Quality and Psychometric Properties of Assessments. PLOS ONE, 11(12), e0166947. DOI: 10.1371/journal.pone.0166947. VERA-2R / Netherlands Institute of Forensic Psychiatry and Psychology. Instrument: Structure and purpose. VERA-2R / Netherlands Institute of Forensic Psychiatry and Psychology. Methodology: Structured Professional Judgment. VERA-2R / Netherlands Institute of Forensic Psychiatry and Psychology. Conditions for professional use. Верховна Рада України. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. Президент України. Указ № 492/2026 «Про Концепцію боротьби з тероризмом в Україні».

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Профілактика насильницької радикалізації у школі починається з організації безпечного освітнього середовища, у якому підлітки можуть обговорювати складні суспільні питання, переживати конфлікти без насильства, отримувати підтримку дорослих і звертатися по допомогу без страху бути затаврованими. Для школи це системна освітня, психологічна й організаційна робота, а не пошук учнів із «небезпечними поглядами». Шкільна профілактика має конкретну мету: зменшувати умови, за яких виправдання або погрози ідеологічно мотивованим насильством можуть перерости в заподіяння шкоди, та забезпечувати своєчасну допомогу дітям. Огляд досліджень у Journal of School Psychology підкреслює особливу роль шкільних психологів, підготовки персоналу й скоординованих дій у відповідь на загрозу. Підхід, заснований на правах людини, участі учнів і відкритому діалозі, підтримують UNESCO та UNODC. Проте наукова оцінка результатів вимагає обережності: покращення знань чи ставлення до різноманіття ще не є доказом зниження кількості насильницьких інцидентів. Що означає насильницька радикалізація у шкільному контексті Насильницька радикалізація — це неоднорідні процеси, за яких людина поступово або внаслідок окремих подій починає виправдовувати, підтримувати чи розглядати ідеологічно мотивоване насильство як допустимий спосіб дії. Цим поняттям описують можливі зміни переконань, соціальних зв’язків, намірів і поведінки; воно не позначає єдиної послідовності стадій. Психологічне дослідження розмежовує підтримку насильства, висловлення намірів, підготовчі дії та саме насильство. Horgan та співавтори (2024) розглядають у шкільному середовищі як питання запобігання ідеологічно мотивованим загрозам, так і ширшу роботу з безпекою. Радикальні політичні позиції, непопулярні думки, критика влади, мирний протест, релігійні переконання й дослідження суперечливих ідей належать до простору прав і свобод. Учень може гостро критикувати суспільні інституції, розмірковувати про війну, шукати власну ідентичність або сперечатися з учителем, не висловлюючи наміру завдати шкоди. Підставою для реагування на загрозу стає конкретна поведінка, спрямована на заподіяння шкоди: правдоподібні погрози, цілеспрямоване залякування, ознаки планування нападу або інші обставини, що потребують фахової оцінки. Шкільне насильство також має різні мотиви. Конфлікт між однокласниками, цькування, спонтанна агресія та ідеологічно мотивований напад потребують належного реагування, але описувати всі ці явища як «екстремізм» означало б втратити важливі відмінності. У дослідженні шкільної безпеки Horgan та співавторів спеціально розмежовано ідеологічно мотивоване насильство та інші форми цілеспрямованих нападів. Що саме може робити школа Школа може викладати права людини й громадянські компетентності, підтримувати зв’язки між учнями, помічати страждання, реагувати на насильство, навчати ненасильницького врегулювання конфліктів і передавати достовірну інформацію компетентним службам. Учителі та шкільні психологи не виконують функцій слідчих або експертів із передбачення терористичної поведінки. Керівництво UNESCO для педагогів рекомендує відповідальний обмін думками, повагу й педагогічну підготовку. Чому школа має значення для профілактики Дитина значну частину часу проводить серед однолітків і педагогів. Саме тут вона набуває досвіду включеності чи ізоляції, справедливих процедур чи приниження, відкритої дискусії чи вимушеного мовчання. Підлітковий вік пов’язаний із розвитком автономії, моральних суджень, соціальної належності та здатності оцінювати інформацію. У публікації Європейської комісії про неповнолітніх і радикалізацію (2025) розглядається переплетення особистих, суспільних і цифрових чинників, а не окремий універсальний психологічний тип. Школа є особливо цінним середовищем для ранньої підтримки, тому що педагоги можуть виявляти потреби учнів до появи гострої кризи. Це стосується відчуття виключення з колективу, тривалих конфліктів, досвіду цькування, втрати довіри й ізоляції. Ці обставини самі по собі не доводять, що дитина схильна до насильницького екстремізму. Вони є підставою для підтримки її добробуту незалежно від політичних чи світоглядних поглядів. Метааналіз 90 досліджень встановив зв’язок шкільної залученості та належності зі сприятливішими показниками психічного здоров’я й меншою поширеністю низки ризикованих форм поведінки, включно з насильством. Це дослідження шкільної належності не вимірювало безпосередньо попередження тероризму; переносити його результати на такий результат без додаткових досліджень некоректно. Психологічні й соціальні механізми: що відомо Потреба в належності, визнанні та значущості Для частини молодих людей привабливість небезпечної групи може бути пов’язана з обіцянкою спільноти, статусу, зрозумілих правил і відчуття власної важливості. Соціальна ізоляція, приниження або конфлікт здатні створювати сприятливий ґрунт для маніпуляції, але ні одна подія, ні певна риса особистості не є достатнім поясненням насильства. У систематичному огляді Charkawi, Dunn і Bliuc зміцнення належності, довіри, взаємодії з громадою й здатності до рефлексії пов’язували з кращими результатами окремих профілактичних програм; якість доказів була неоднорідною. Практичний висновок для школи — забезпечувати доступ до прийнятних способів здобувати визнання: учнівського самоврядування, творчих і спортивних об’єднань, волонтерства, наставництва, допомоги одноліткам. Корисність таких практик слід оцінювати за реальним добробутом і залученістю учнів, без обіцянки прямого антитерористичного ефекту. Сприйняття несправедливості та пошук простих відповідей Відчуття несправедливості, образи або безсилля може посилювати потребу в однозначних поясненнях складних подій. Пропагандистські повідомлення нерідко пропонують чітке розмежування «своїх» і «чужих», перекладають провину на цілу групу та виправдовують насильство. Однак переживання несправедливості може також сприяти законній громадянській участі, правозахисній діяльності й мирному протесту. Школа допомагає учням розрізняти факт, інтерпретацію, емоційне судження та заклик заподіяти шкоду. UNESCO обґрунтовує освітню профілактику громадянськими компетентностями, повагою до прав і мирним вирішенням конфліктів. Соціальні групи, довіра й підліткова автономія На поведінку учнів впливають однолітки, родина, школа, місцеві спільноти та цифрові мережі. Вплив не є одностороннім: дитина може відмовлятися від тиску, змінювати групу спілкування, знаходити нові джерела підтримки. Профілактичне середовище підтримує можливість розмовляти з дорослими про суперечливі теми без автоматичного покарання за питання. Це особливо важливо, коли школяр уперше стикається з матеріалами, що містять мову ворожнечі або виправдання насильства. Цифрові середовища та онлайн-вплив Підлітки можуть зустрічати мову ворожнечі, конспірологічні твердження, романтизацію нападів і маніпулятивні повідомлення у відео, коментарях, ігрових спільнотах чи приватних чатах. Сучасні матеріали Європейської комісії описують поєднання онлайн-спілкування, ігрових прийомів і змішаних ідеологічних наративів у деяких випадках залучення неповнолітніх Європейська комісія, 2025. Водночас наявність певної платформи чи перегляд суперечливого матеріалу не дають змоги прогнозувати поведінку окремої дитини. Медіаграмотність охоплює перевірку джерел, розпізнавання емоційної маніпуляції, розуміння того, як створюється цифровий контент, і знання безпечних способів повідомити про погрозу чи домагання. Вона має допомагати учневі діяти самостійно, а не перетворюватися на примусовий перегляд особистих повідомлень школярів. Три рівні профілактики: універсальний, вибірковий та індивідуальний Універсальна профілактика для всіх учнів Універсальна робота створює правила поваги й ненасильства для всього класу та всієї школи. Її компоненти: навчання правам людини, обговорення конфліктів, медіаграмотність, безпечні канали звернення, робота проти дискримінації, належність до шкільної спільноти, психологічна підтримка. Універсальна освіта не вимагає призначати дітям категорії «груп ризику». Такі принципи закладено в посібнику UNESCO для освітньої політики та практичному посібнику ВООЗ, UNESCO й UNICEF із попередження насильства у школі. Вибіркова підтримка за наявності конкретних потреб Вибіркова профілактика спрямована на групи чи ситуації, у яких потрібна додаткова допомога: клас із тривалим конфліктом, діти після пережитого насильства, учні, які зазнають систематичного цькування, або спільнота після травматичної події. Критерій залучення — реальна потреба в допомозі, а не етнічне походження, релігія, політична думка, сімейна історія чи психіатричний діагноз. Варто пропонувати консультації, відновлення безпеки й взаємодію з родиною на основі згоди, законності та найкращих інтересів дитини. Індивідуальна робота за конкретних обставин Якщо педагог бачить погрозу, залякування чи іншу поведінку, що створює обґрунтовану тривогу за безпеку, потрібне документування фактів, допомога постраждалим, звернення до відповідальних осіб і, за необхідності, залучення компетентних органів. Психологічна підтримка може бути частиною індивідуального плану, але школа не повинна ставити учневі «діагноз радикалізації». Огляд Horgan та співавторів розглядає міждисциплінарні підходи до оцінювання та управління загрозами, наголошуючи на компетенціях залучених фахівців. Ці рівні доповнюють один одного. Високоякісне загальношкільне середовище полегшує своєчасне повідомлення про конкретні загрози; адресна допомога працює краще, коли дитина має довіру до дорослих. Які освітні практики мають сенс Обговорення суперечливих тем у класі Педагог може організувати обговорення складної події через запитання про джерела інформації, людські наслідки, можливі ненасильницькі дії та межі відповідальності. Важливо сформулювати правила, що захищають учнів від особистих нападів: критикуємо твердження й дії, вислуховуємо пояснення, зупиняємо приниження й погрози. Складні теми війни, ідентичності, релігії або політики мають обговорюватися з урахуванням досвіду дітей і можливості відмовитися від публічного розкриття травматичних переживань. Педагогічні методи діалогу й критичного осмислення описані в керівництві UNESCO та матеріалах UNODC для середньої школи. Медіаграмотність і розбір маніпуляцій Корисні вправи — порівняти надійність кількох джерел про ту саму подію, розділити спостережувані факти й судження, розібрати заголовок, який провокує страх, дослідити способи перевірки зображень та відео. Для школярів важливе розуміння, що популярність допису та впевненість мовця не доводять істинності твердження. Викладання не потребує демонстрації пропагандистських матеріалів із жорстокими сценами або надання доступу до екстремістських спільнот. Соціально-емоційні навички та вирішення конфліктів Робота з емоціями, діалогом, саморегуляцією та відновленням стосунків корисна для шкільної взаємодії. Наукове підтвердження зниження загального шкільного насильства сильніше, ніж пряме підтвердження впливу на рідкісні випадки ідеологічного насильства. Систематичний огляд шкільних втручань 2026 року показав, що серед 15 випробуваних програм 13 зменшували насильство, тоді як вплив на навчальні результати був непослідовним. Висновки стосуються саме шкільного насильства у досліджуваних умовах, а не терористичної діяльності. Підтримка належності й участі дітей Школа може надати учням реальний голос в ухваленні рішень: обговорення правил, проєкти для громади, взаємодопомога, конструктивний розгляд скарг. Систематичний огляд і метааналіз втручань у закладах середньої освіти засвідчив можливість покращувати показники належності та залученості Interventions to Improve Connectedness, Belonging, and Engagement (2025). Ця користь має самостійну освітню цінність; її не можна автоматично трактувати як доведене запобігання насильницькій радикалізації. Що говорить доказова база про спеціальні програми запобігання екстремізму Профілактичні програми часто оцінюють через зміни знань, ставлень, упевненості, критичного мислення та готовності до мирного діалогу. Це важливі освітні результати, але їхня віддаленість від реальних насильницьких подій створює методологічну проблему. Злочини ідеологічного характеру відносно рідкісні; достатньо великі й тривалі дослідження для прямого вимірювання їх запобігання проводити складно. Систематичний огляд Charkawi, Dunn і Bliuc (2024) об’єднав 74 оцінювання програм первинної, вторинної та третинної профілактики. За оцінкою авторів, 32% досліджень повідомляли успішний результат, 55% — обмежений успіх, а 8% — невдачу; категорії в публікації не є вичерпним розподілом до 100%. У багатьох роботах успіх визначали за оцінкою самих виконавців або оцінювачів, а критерії результату відрізнялися. Деякі програми супроводжувалися небажаними наслідками, зокрема відчуженням і стигматизацією. Огляд UNESCO про ефективні освітні заходи (2018) описує зміни знань, соціально-емоційних умінь і поведінкових намірів, водночас визнає потребу в якіснішому оцінюванні. Пізніший огляд Horgan та співавторів (2024) пропонує орієнтири спеціально для шкіл, проте сам огляд не є рандомізованим випробуванням універсальної програми. Отже, науково обґрунтований підхід полягає в обережному використанні багатокомпонентних практик і перевірці їхніх реальних результатів. Окремо слід пам’ятати про дослідницькі протоколи. Публікація Campbell 2025 року щодо освітніх програм протидії онлайн-пропаганді є протоколом майбутнього систематичного огляду, а не готовим доказом ефективності таких програм. Як створити загальношкільну систему профілактики 1. Узгодити правила безпеки, поваги й відповідальності Керівництво школи визначає зрозумілі процедури повідомлення про погрози, насильство, цькування й дискримінацію; пояснює, хто отримує інформацію, як захищаються персональні дані та які служби можуть залучатися. Правила повинні бути доступні дітям, батькам, педагогам і персоналу. Загальношкільний підхід із участю всіх сторін підтримує UNESCO. 2. Підготувати педагогів до складних розмов Підготовка має включати право учнів на висловлення думки, розпізнавання погроз і примусу, межі педагогічної компетенції, психологічну першу допомогу, способи не допустити ескалації класного конфлікту та порядок переадресування. Учителю потрібна можливість отримати консультацію фахівця без публічного обговорення конкретної дитини в колективі. 3. Зробити допомогу доступною Учні повинні знати, до кого можна звернутися по підтримку, як повідомити про переслідування, що відбувається після звернення та як захищатиметься конфіденційність. Анонімне повідомлення може бути важливим каналом інформації, але потребує перевірки фактів і захисту від зловживань. Звернення по психологічну допомогу має залишатися нормальним шляхом підтримки добробуту дитини. 4. Залучити батьків і громаду Робота з родинами спрямована на підтримку довіри й навичок спілкування про цифровий досвід, війну, конфлікти, приниження й небезпечні повідомлення. Корисно інформувати батьків про способи збереження доказів конкретних погроз і правила звернення до школи, але не закликати їх до тотального стеження за приватним життям дітей. Школа співпрацює зі службами у справах дітей, соціальними та медичними установами за потреби й відповідно до закону. 5. Відокремити психологічну підтримку від реагування на загрозу Потреба в допомозі через тривогу, депресивні переживання, труднощі навчання чи конфлікт удома не є ознакою насильницької радикалізації. Якщо водночас виникають конкретні, достовірні відомості про можливу шкоду, їх оцінюють через окремий механізм безпеки з участю компетентних фахівців. Це захищає і дитину, і тих, кому може загрожувати небезпека. Як говорити з учнем, який висловлює тривожні погляди Початок розмови — з’ясування значення висловлювання та емоційного стану учня. Запитання на кшталт «Що ти маєш на увазі?», «Звідки ти дізнався про це?», «Як ти ставишся до заподіяння шкоди людям?» допомагають відокремити цитування чужих ідей, провокацію, емоційний спалах і конкретну погрозу. Педагог говорить спокійно, не обіцяє абсолютної таємниці в ситуації загрози життю, не принижує й не влаштовує публічного допиту. Якщо учень обґрунтовує насильство або повторює мову ненависті, дорослий чітко встановлює межу допустимої поведінки та повертає розмову до наслідків для людей, аргументів і ненасильницьких альтернатив. За потреби залучають шкільного психолога, адміністрацію й батьків або законних представників з урахуванням безпеки дитини. Посібники UNESCO та UNODC пропонують педагогічне обговорення проблеми з повагою до учнів. Неприйнятною практикою є оголошувати школяра «екстремістом» через одну репліку, малюнок, одяг, релігійні практики чи відвідуваний сайт. Надмірне маркування може посилити ізоляцію і підірвати довіру до шкільних процедур. Коли потрібне реагування на конкретну загрозу Обґрунтована тривога виникає насамперед через перевірювані обставини: пряму погрозу конкретній особі або групі, переслідування, примушування, повідомлення про намір заподіяти шкоду, демонстрацію підготовчих дій чи доступну інформацію про реальну небезпеку. Значення цих обставин залежить від контексту, достовірності та часу. Жоден перелік сам по собі не є інструментом надійного індивідуального прогнозу. У звіті Національного центру оцінювання загроз Секретної служби США (2021) наголошено, що універсального профілю нападника на школу немає, а ефективне реагування спирається на міждисциплінарне розуміння конкретного випадку. Це дослідження стосується цілеспрямованого шкільного насильства у США; його не можна представляти як перевірений український алгоритм прогнозування тероризму. Практична послідовність у школі: забезпечити безпеку присутніх, зберегти відомі факти без самостійного розслідування, повідомити відповідальних осіб, діяти відповідно до чинних правових процедур і надати допомогу дитині та можливим постраждалим. За безпосередньої загрози життю чи здоров’ю потрібно негайно звертатися до відповідних екстрених служб. Доступ до приватних даних, інформування родини та залучення зовнішніх служб здійснюють у межах закону та з урахуванням найкращих інтересів дитини. Чи можна застосовувати спеціальні інструменти оцінювання ризику Інструменти VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ створені для спеціалізованого професійного використання в окремих контекстах оцінювання насильницького екстремізму. Вони відрізняються предметом оцінювання, доступністю даних і доказами валідності; застосування вимагає підготовки та міждисциплінарної інтерпретації. Шкільний педагог або батьки не повинні самостійно класифікувати дітей за такими шкалами чи онлайн-списками «симптомів». Для практичної школи потрібна процедура повідомлення про поведінкову загрозу й залучення належно уповноважених фахівців, а не ярлик, сформований тестом. Особливості української школи під час війни Українські учні можуть мати досвід переміщення, втрати близьких, небезпеки, розлуки, тривог і суперечливих розповідей про події. Навіть у межах одного класу цей досвід істотно різниться. Профілактична робота враховує чутливість до травми, безпеку обговорень, повагу до гідності дитини та вікові можливості. Травматичний досвід не становить «профілю радикалізації»; він може обґрунтовувати потребу в доступній психологічній та соціальній підтримці. Важливо розрізняти законне висловлення переконань про захист України, державну незалежність, права людини й міжнародне право, та пропагування заподіяння шкоди цивільним людям. Освітня редакційна інтерпретація полягає в тому, що школа повинна створювати простір для осмислення подій і водночас послідовно реагувати на погрози, приниження й насильство. Юридичну кваліфікацію конкретного випадку встановлюють компетентні органи. Чинні українські процедури реагування на насильство Постанова Кабінету Міністрів України № 1513 від 19 листопада 2025 року затвердила порядок реагування на насильство й жорстоке поводження з дітьми в закладах, які працюють із дітьми, зокрема в освіті. Документ закріплює вимоги законності, конфіденційності, неупередженості, захисту персональних даних і найкращих інтересів дитини. Міністерство освіти і науки України 12 серпня 2026 року повідомило про нову редакцію порядків реагування на цькування та застосування виховних заходів; вона діє з 11 серпня 2026 року. Передбачено спільну комісію для випадків насильства і булінгу, розгляд керівником повідомлення протягом доби від реєстрації та, за виявлення ознак насильства, невідкладне письмове повідомлення поліції та служби у справах дітей у строк не пізніше трьох годин. Служба освітнього омбудсмена пояснює, що повідомлення можуть бути усними, письмовими, анонімними; факт булінгу встановлює суд, а шкільна комісія оцінює обставини та потреби дитини. Це правові механізми реагування на насильство й захисту дітей. Їх не слід плутати з науковими програмами запобігання насильницькій радикалізації або застосовувати до самого факту непопулярних політичних поглядів. Коли йдеться про конкретне можливе правопорушення чи безпосередню загрозу, школа діє за актуальними нормативними актами й компетенцією відповідних органів. Чого школі слід уникати Найбільші ризики помилкової профілактики пов’язані зі стигматизацією, непрозорим стеженням, покаранням за мирне інакомислення, колективною підозрою та безпідставним поширенням даних дитини. Спеціальні заняття, які представляють якусь релігію, етнічність або політичний напрям як доказ небезпеки, підривають педагогічну довіру й суперечать засаді рівної гідності. Так само не варто проводити масові «психологічні тести на екстремізм» без належної валідизації, демонструвати шокувальні відео з насильством як виховний прийом чи проводити обов’язкові публічні зізнання щодо інтернет-активності. Дані про частоту переглядів або висловлені думки без контексту не дозволяють обчислити індивідуальну ймовірність нападу. У систематичному огляді програм протидії насильницькому екстремізму прямо зафіксовано можливі негативні наслідки втручань, зокрема стигму й відчуження. Як оцінювати результати профілактики Оцінювання починається з конкретних питань: чи знають учні способи отримання допомоги, чи довіряють дорослим, чи зменшилися випадки цькування, чи краще працівники реагують на повідомлення, чи доступні безпечні форми діалогу, чи почуваються школярі захищеними. Вимірювання можуть включати анонімні опитування клімату школи, спостереження за виконанням процедур, аналіз звернень і незалежну оцінку якості занять. Жоден із цих показників окремо не доводить зниження ризику терористичного нападу. Корисно розрізняти чотири типи результатів: охоплення програмою; засвоєння знань і навичок; зміни безпечної поведінки та міжособистісних стосунків; підтверджені показники насильства. Кількість скарг після впровадження довіреного каналу звернення може тимчасово збільшитися внаслідок кращого виявлення, а не погіршення безпеки. Варто фіксувати небажані наслідки: дискримінацію, втрату довіри, відмову дітей від допомоги та поширення чутливих даних. Методологічні труднощі оцінювання спеціалізованих програм описано в огляді Charkawi та співавторів. Орієнтовний план впровадження для керівництва школи Протягом першого етапу адміністрація перевіряє чинні документи про безпечне середовище, доступність каналів повідомлень і компетенції відповідальних осіб. Далі організовують консультації з педагогами, психологами, учнівським самоврядуванням та батьками, щоб визначити реальні проблеми конкретної школи. На наступному етапі проводять підготовку педагогів і впроваджують заняття з діалогу, медіаграмотності та ненасильницького врегулювання конфліктів. Після цього оцінюють участь, відчуття безпеки, якість реагування й можливі небажані наслідки. Тривалість і послідовність залежать від ресурсів, віку дітей та реальних потреб закладу. Поширені запитання Чи означає радикальна думка, що школяр може вчинити напад? Ні. Радикальна думка, мирний протест або різка критика політики самі по собі не дозволяють прогнозувати насильство. Реагування на безпеку ґрунтується на конкретних діях і відомостях про загрозу, а не на світоглядній належності Horgan та співавтори. Чи є дієвий шкільний тест на насильницьку радикалізацію? Універсального тесту, який надійно передбачає ідеологічно мотивований напад окремого учня, немає. Спеціалізовані інструменти оцінювання загроз мають визначені сфери використання та потребують підготовлених фахівців. Школа повинна документувати факти і виконувати процедури безпеки. Чи можуть уроки медіаграмотності запобігти вербуванню? Медіаграмотність може розвивати навички критичного оцінювання маніпулятивних повідомлень. Прямі докази того, що окремий урок знижує кількість випадків вербування або насильства, залишаються обмеженими; Campbell (2025) опублікував протокол систематичного огляду саме таких втручань. Чи слід повідомляти поліцію про кожну провокаційну фразу учня? Сам факт провокаційної або непопулярної думки не є підставою для автоматичного кримінального трактування. За конкретних ознак насильства школа діє відповідно до чинних порядків МОН й інших правових норм. Реальну невідкладну загрозу потрібно передати компетентним службам. Чи потрібна психологічна допомога дитині, яка переглянула екстремістський матеріал? Один перегляд матеріалу не означає патології або наміру вчинити насильство. Допомога доцільна, коли дитину налякали побачені сцени, вона зазнає тиску, погроз, переслідування чи має інші потреби у підтримці. Розмова повинна зберігати довіру та повагу до приватності. Як батькам розмовляти з підлітком про небезпечний контент? Краще почати з відкритих запитань: що саме здалося переконливим, які почуття викликав матеріал, як можна перевірити інформацію. Допоможіть відрізнити повідомлення про подію від заклику завдати шкоди та покажіть безпечні канали звернення. За наявності конкретних погроз необхідно діяти відповідно до ситуації й закону. Чи можна навчати про радикалізацію в молодших класах? Для молодших дітей пріоритетами є безпечні стосунки, співчуття, правила ненасильства, розуміння прав та звернення по допомогу. Детальні обговорення екстремістської пропаганди або приклади жорстоких нападів мають відповідати віку, педагогічній меті й психологічній безпеці. Що робити, якщо клас конфліктує через політичні погляди? Педагог захищає можливість висловлювати думки без принижень і погроз, встановлює правила розмови, розглядає перевірювані факти та пропонує конструктивні способи незгоди. За насильства або цькування запускається відповідний механізм захисту дітей. Чи доведено ефективність шкільних програм проти насильницького екстремізму? Для окремих освітніх, соціальних і психологічних результатів є позитивні дані, однак дослідження відрізняються дизайном і критеріями результату. Переконливого універсального рецепта, який би для будь-якої школи забезпечував виміряне зниження ідеологічно мотивованого насильства, не встановлено Charkawi та співавтори, 2024. Яка головна ознака якісної профілактики? Діти знають, що насильство та погрози мають наслідки, а складні питання можна обговорювати відкрито. Вони мають доступ до безпечного дорослого, зрозумілих процедур допомоги й справедливого ставлення. Відповідальні особи реагують на реальну шкоду та перевірені загрози з повагою до прав дитини. Висновки Профілактика насильницької радикалізації у школі є частиною системи безпеки й якісної освіти. Вона поєднує права людини, участь дітей, надійні стосунки, медіаграмотність, попередження насильства та професійне реагування на конкретні загрози. Науковий пріоритет — перевірювати ефективність кожної практики за тим результатом, який вона справді вимірює, зберігаючи гідність і права кожної дитини. Пов’язані статті • Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань • Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями • Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи Первинна, вибіркова та індивідуальна профілактика насильницької радикалізації Освіта для критичного мислення та запобігання екстремістському насильству Радикалізація неповнолітніх: розвиток, ризики та захист Джерела • Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI. • Davies, C. A., Cordier, R., Graham, P., Littlefair, D., Speyer, R., & Melo, D. (2025). Interventions to Improve Connectedness, Belonging, and Engagement in Secondary Schools: A Systematic Review and Meta-Analysis. Education Sciences, 15(5), 582. DOI. • Devries, K., Eldred, E., Pearlman, J., et al. (2026). Do school-based violence interventions improve educational outcomes? A systematic review. BMC Public Health. DOI. • Duarte, F. P., Ramos, J. P., Barbosa, P., Vergani, M., & de Carvalho, C. M. (2025). PROTOCOL: Effectiveness of Educational Programmes to Prevent and Counter Online Violent Extremist Propaganda: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews. DOI. • European Commission, Directorate-General for Migration and Home Affairs. (2025). Conclusion Paper: How and Why Minors and Youth are Attracted by Extremist Ideologies? Офіційна публікація. • Horgan, J., Lorig, C., Borum, R., Allely, C. S., & Herrenkohl, T. I. (2024). Understanding and preventing violent extremism in school settings. Journal of School Psychology, 106, 101346. DOI. • National Threat Assessment Center, U.S. Secret Service. (2021). Averting Targeted School Violence: A U.S. Secret Service Analysis of Plots Against Schools. Офіційний звіт. • Rose, I. D., Lesesne, C. A., Sun, J., Johns, M. M., Zhang, X., & Hertz, M. (2022). The Relationship of School Connectedness to Adolescents' Engagement in Co-Occurring Health Risks: A Meta-Analytic Review. Journal of School Nursing, 40(1), 58–73. DOI. • UNESCO. (2016). A Teacher's Guide on the Prevention of Violent Extremism. Офіційний документ. • UNESCO. (2017). Preventing Violent Extremism through Education: A Guide for Policy-Makers. DOI. • UNESCO. (2018). Preventing Violent Extremism through Education: Effective Activities and Impact. Офіційний документ. • UNESCO. (2022). Q&A: The Role of Teachers in Preventing and Addressing School Violence. Офіційна публікація. • UNODC. (2020). Secondary Teaching Guide: Terrorism & Violent Extremism. Офіційний матеріал. • WHO, UNESCO, & UNICEF. (2019). School-based Violence Prevention: A Practical Handbook. Офіційне видання. • Кабінет Міністрів України. (2025). Постанова № 1513 «Про затвердження Порядку реагування на випадки насильства та жорстокого поводження з дітьми». Офіційний текст. • Міністерство освіти і науки України. (2026). МОН оновлює підходи до запобігання та реагування на булінг і насильство в закладах освіти. Офіційне повідомлення. • Освітній омбудсмен України. (2026). Оновлено Порядок реагування на випадки булінгу (цькування) та Порядок застосування заходів виховного впливу. Офіційне роз’яснення.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Конспірологічні переконання можуть бути пов’язані з виправданням політичного насильства, але сила цього зв’язку залежить від змісту конкретного переконання, соціального контексту та способу вимірювання насильства. Найкращий на сьогодні огляд кількісних досліджень засвідчує переважно слабкі зв’язки між конспірологічними переконаннями й насильницькими установками та дуже обмежені дані про фактичні насильницькі дії. Тому віра в змову сама собою не встановлює наміру завдати шкоди й не дає підстав передбачати індивідуальну поведінку. Цей висновок спирається на огляд Belton, Mulholland і Murphy та дослідження Enders, Klofstad і Uscinski. Ключове запитання психології полягає в тому, за яких обставин пояснення подій через приховану змову починає поєднуватися з уявленням, що насильство є припустимим способом політичної дії. Для відповіді необхідно окремо досліджувати зміст переконань, ворожі образи, сприйняту загрозу, соціальні зв’язки, норми групи, поведінкові наміри й уже вчинені дії. Важливо зберігати права людини, свободу переконань і чіткі межі між доказом, підозрою та припущенням. Що означають конспірологічні переконання Конспірологічне переконання — це пояснення значущої події або суспільного процесу через припущення про приховані узгоджені дії впливових осіб чи груп, яким приписують недоброчесну мету. У психологічних дослідженнях розрізняють загальну схильність бачити змови за багатьма подіями та згоду з конкретними твердженнями про певну подію. Такий підхід описано в огляді Douglas, Sutton і Cichocka та міждисциплінарному огляді Douglas та співавторів. Існування справжніх таємних змов є історично можливим і в окремих випадках документально доведеним. Наукова оцінка конкретного твердження спирається на перевірювані джерела, незалежне підтвердження, узгодженість фактів і готовність змінити висновок після появи нових даних. Назва «конспірологічне» стосується способу пояснення та обґрунтування, а не автоматично визначає істинність кожного висловленого твердження. Варто відокремлювати чотири рівні. Людина може сумніватися в офіційному поясненні події; припускати приховану змову; бути переконаною, що певна група свідомо завдає їй шкоди; або вважати насильницьку відповідь морально прийнятною. Кожен перехід потребує окремих пояснень і доказів. Питання про готовність застосувати насильство виникає на останніх рівнях, а його фактичне здійснення — це ще одна, самостійна поведінкова подія. Що означає підтримка політичного насильства Політичне насильство — застосування або загроза застосування фізичної сили для досягнення політичної, ідеологічної чи суспільно-владної мети. У дослідженнях використовується неоднакова широта цього визначення, тому висновки завжди необхідно співвідносити з формулюванням запитань і конкретним видом дії. У огляді Belton та співавторів наукові результати впорядковано за підтримкою насильства, його виправданням, наміром долучитися та реальною поведінкою. Підтримка насильства зазвичай означає висловлене схвалення певної силової дії або принципу. Виправдання — це судження про те, що насильство допустиме за описаних умов. Намір стосується самооцінки майбутньої поведінки; повідомлення про минуле вчинення є окремим показником, який потребує перевірки; підтверджений насильницький учинок встановлюють за відповідними доказами. Ці змінні пов’язані, однак кожна вимірює інший феномен. Політичний протест, критика влади, релігійна практика, радикальна соціальна програма та мирний громадянський спротив мають власний зміст і правові рамки. Наявність гострої позиції чи недовіри до установ не є доказом підтримки насильства. Для наукового аналізу істотним стає конкретне ставлення до завдання шкоди людям, а для правової оцінки — фактичні діяння та ознаки складу відповідного правопорушення. Що показує сукупність наукових досліджень Огляд кількісних робіт: переважно невеликі зв’язки Belton, Mulholland і Murphy систематизували 25 кількісних публікацій, оприлюднених у межах пошуку за 2000–2023 роки. Дослідники виявили неоднорідність вимірювань: різні автори по-різному визначали конспірологічні переконання, політичне насильство, екстремістське насильство й агресію загалом. У більшості робіт оцінювали опитувальникові установки, а безпосередньо поведінкове насильство вивчали лише в двох публікаціях, що використовували дані про правопорушників. Сукупний висновок огляду: сильніші конспірологічні переконання часто супроводжувалися більшою схильністю виправдовувати насильство або заявляти про відповідні наміри. Водночас переважна більшість встановлених кореляцій була слабкою чи дуже слабкою. Автори підкреслили потребу в поздовжніх і причинно орієнтованих дослідженнях, здатних визначити послідовність подій та роль додаткових чинників. Огляд не надає індивідуальної шкали передбачення насильства. Конкретний зміст теорії змови має значення У дослідженні Enders, Klofstad і Uscinski (2024) порівнювали переконання щодо 44 різних теорій змови та три показники: схвалення політичного насильства, повідомлене вчинення політичного насильства й позаполітичні насильницькі конфлікти. Для 42 із 44 теорій виявили статистично значущий позитивний зв’язок із підтримкою політичного насильства, однак сила зв’язку істотно різнилася. Переконання, поширені серед відносно невеликих і однорідних груп, у цьому дослідженні частіше мали сильніший зв’язок із насильницькими установками, ніж масово поширені конспірологічні твердження. Автори також показали, що зв’язок між загальною конспірологічною установкою та схваленням політичного насильства у використаних американських даних змінився між 2012 та 2022 роками. Ці результати описують конкретний історичний і політичний контекст США; переносити їхню величину на Україну або окрему людину без додаткового дослідження неможливо. Підтримка насильства має кілька співвідносних пояснень Armaly й Enders (2022) виявили, що з підтримкою політичного насильства пов’язані переживання колективної скривдженості, авторитарні та популістські установки, групова ідентичність, а також конспірологічне мислення й інші змінні. Їхнє дослідження показує багатофакторність явища: наявність одного переконання не замінює аналізу ширшого поєднання поглядів, досвіду й соціальних обставин. Є принципова відмінність між статистичною кореляцією та причинним висновком. Зв’язок може виникати тому, що певне переконання полегшує виправдання насильства, тому що вже наявна готовність до агресивної дії робить переконання привабливим, або тому, що обидва показники формуються під впливом третіх чинників. Спостережне одночасне опитування зазвичай не дозволяє вибрати одне з цих пояснень; саме цю проблему докладно розбирають Enders та співавтори. Чому конспірологічні пояснення можуть ставати психологічно привабливими Потреба зрозуміти складні й загрозливі події Несподівані події, непослідовні повідомлення, суспільні кризи та досвід втрати контролю можуть породжувати потребу в ясному поясненні. Конспірологічна оповідь пропонує впізнаваних винуватців, мотиви та уявний порядок за зовні хаотичними подіями. Douglas, Sutton і Cichocka описали пізнавальні, екзистенційні та соціальні мотиви, а метааналіз Biddlestone та співавторів (2025) охопив 279 незалежних досліджень і 137 406 учасників. У цьому метааналізі середні зв’язки з групами мотивів були невеликими: приблизно r = 0,14 для пізнавальних, r = 0,16 для екзистенційних і r = 0,16 для соціальних мотивів. Автори виявили значну неоднорідність результатів і слабші зв’язки в експериментальних дослідженнях порівняно з кореляційними. Отже, мотиви допомагають пояснювати загальні закономірності, але не дають психологічного портрета «носія конспірологічного мислення». Належність до групи й відчуття спільної місії Конспірологічні спільноти можуть пропонувати учасникам спільну мову, відчуття обізнаності, моральне пояснення несправедливості та належність до кола людей, які нібито бачать приховану загрозу. Marie й Petersen (2022) запропонували теоретичне пояснення політичних конспірологічних оповідей як інструментів коаліційної мобілізації та сигналізування лояльності. Це наукова модель можливих соціальних функцій, а не доказ, що кожна конспірологічна група прагне насильства. У груповому обговоренні висловлювання можуть ставати категоричнішими, а згодом — нормативними для учасників. Однак ефект залежить від початкових установок і структури взаємодії. Для загальних механізмів зміни думок у групі корисна окрема стаття «Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди». Вона пояснює ширший феномен, тоді як предмет поточної статті — зв’язок конспірологічного змісту з оцінками політичного насильства. Моральне виправдання, ворожі образи та сприйнята необхідність захисту За певних обставин розповідь про «прихованого ворога» може поєднуватися з уявленням, що звичайні суспільні способи реагування нібито безсилі. Тоді для частини людей насильство починає здаватися винятковим засобом захисту групи або відновлення справедливості. Це правдоподібний психологічний механізм, який узгоджується з дослідженнями політичної мобілізації та насильницьких установок, але не є універсальним причинним ланцюгом. Federico (2022) підкреслює складний зв’язок конспірологічних уявлень із прагненням соціальних змін. Важливо звертати увагу на конкретний зміст: чи містить повідомлення дегуманізацію людей, приписування колективної провини, схвалення нападів або твердження про необхідність негайного насильства. Навіть такі висловлювання потрібно оцінювати за ситуацією, достовірністю, адресністю й поведінковими фактами. Одного емоційного допису або висловленої підозри недостатньо для висновку про реальну загрозу. Чому людина з конспірологічними переконаннями зазвичай не вчиняє насильства Дослідження демонструють суттєву різницю між поширенням конспірологічних уявлень і рідкісністю тяжких насильницьких дій. Enders, Klofstad і Uscinski прямо застерігають від приписування насильницьких намірів прихильникам теорій змови лише через їхні переконання. За однакової згоди з певним твердженням люди можуть обирати обговорення, ігнорування, законну участь у громадському житті або зовсім відмовлятися від дій. Між переконанням і вчинком перебувають можливості, моральні заборони, зв’язки з близькими, ставлення до наслідків, соціальні норми, інституційні канали розв’язання конфліктів і безліч подій життєвої історії. Дослідження не дають підстав перетворювати ці складні взаємодії на прямолінійну схему неминучого переходу до насильства. Саме тому психологія насильницької радикалізації потребує багаторівневих пояснень. Політична активність і насильство: принципове методологічне розрізнення У двох попередньо зареєстрованих експериментах Imhoff, Dieterle й Lamberty (2021) досліджували, як змінюються заявлені наміри щодо нормативних і ненормативних форм політичної участі за умов конспірологічного світогляду. Результати вказували на нижчу готовність до звичайних законних способів участі та вищу заявлену готовність до ненормативних, зокрема незаконних, засобів політичного висловлення. Проте незаконна чи ненормативна дія та фізичне насильство — різні категорії: їх не слід ототожнювати. Наприклад, участь у законній петиції, публічна дискусія, мирне зібрання, блокування процедур і завдання фізичної шкоди відрізняються за дією, наслідками й правовим статусом. Якщо опитувальник змішує ці форми, дослідник ризикує приписати підтримку насильства людям, які погоджувалися з набагато ширшим або невизначеним формулюванням. Усе це істотно для правильного читання статистики. Westwood та співавтори (2022) у серії чотирьох опитувальних експериментів у США показали, що розпливчасті запитання й неуважне заповнення анкет можуть помітно завищувати оцінку підтримки партійно мотивованого насильства. Отже, числа із соціологічних звітів потребують перевірки: як саме окреслено дію, чи описано її тяжкість, чи відрізнено словесне схвалення від особистої готовності й чи передбачено контроль якості відповідей. Особливості різних конспірологічних сюжетів Теорії про «таємних правителів» і незаконне захоплення влади У подібних сюжетах політичного опонента можуть зображати частиною всеохопної прихованої структури. Це здатне підривати довіру до звичайних механізмів перевірки фактів та політичної конкуренції. Проте наслідки залежать від контексту, а критика державних інституцій сама по собі залишається нормальною частиною демократичного життя. Огляд Douglas та співавторів (2019) розглядає і суспільно-політичні чинники, і способи поширення таких оповідей. Сюжети, що приписують злочинні наміри окремим суспільним групам Коли безпідставні узагальнення спрямовують проти етнічних, релігійних, політичних чи інших груп, вони можуть слугувати виправданням дискримінації, ворожості й насильницької риторики. Психологічно значущою стає конкретна мова дегуманізації та закликів заподіяти шкоду. Групову належність самої особи, яка читає чи переказує повідомлення, використовувати як показник загрози немає підстав. Теорії про технології, здоров’я та суспільні кризи Конспірологічні пояснення медичних і технологічних подій іноді супроводжуються агресивними намірами щодо установ або працівників, яких звинувачують у вигаданій шкоді. У тематичному огляді Belton та співавторів такі дослідження аналізуються поряд із політичними й екстремістськими сюжетами. Окремий випадок чи кореляція з анкетною готовністю не доводять, що вся аудиторія відповідного твердження небезпечна. Соціальні мережі, рекомендаційні системи та інформаційне середовище Цифрові платформи полегшують поширення емоційно виразних повідомлень, взаємне підтвердження поглядів у спільнотах і постійне повторення одного пояснення. Але вплив рекомендацій, особистого вибору контенту, довіри до знайомих і вже наявних переконань потрібно розділяти в дослідженнях. Сам факт перегляду конспірологічного ролика чи перебування в тематичній спільноті не встановлює причинного шляху до насильства. Докладніший розгляд цифрових механізмів представлено в статті «Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази». У процесі комунікації важливо розрізняти пропозицію пояснення, її повторення, групову ідентичність і пряме обговорення заподіяння шкоди. Розповсюдження помилкових тверджень може спричиняти суспільні наслідки, але психологічна профілактика насильства має працювати також із нормами групи, життєвими обставинами та конкретними поведінковими проявами, а не лише з виправленням окремих фактів. Як вимірюють зв’язок: опитувальники та їхні межі Дослідники застосовують шкали загальної конспірологічної схильності, згоду з конкретними сюжетами, запитання про моральне виправдання насильства, заявлену готовність до дії й обмежені поведінкові дані. Swami та співавтори (2017) порівняли психометричні характеристики чотирьох інструментів конспірологічного мислення та виявили проблеми з відтворенням факторної структури частини поширених шкал. Відповідь на запитання «чи припустима сила в політиці?» може відображати різні уявлення: від законної самооборони до фізичного нападу на цивільних. Тому якісне дослідження описує конкретний тип насильства, його контекст, ціль, тяжкість і відстань між установкою та реальним учинком. Westwood та співавтори показали, наскільки висновки залежать від точності формулювання. Жоден опитувальник конспірологічних переконань не призначений для того, щоб родина, вчитель або роботодавець визначали за балами схильність конкретної людини до терористичного чи політичного нападу. Професійна оцінка конкретної загрози, коли вона справді необхідна, ґрунтується на перевірюваній інформації про поведінку, контексті й установлених процедурах безпеки; науковий огляд Belton та співавторів засвідчує, наскільки обмеженою залишається доказова база поведінкових результатів. Що відомо про профілактику та зміну переконань Критичне мислення і перевірка аргументів Систематичний огляд O’Mahony, Brassil, Murphy й Linehan (2023) охопив 25 досліджень із загальною участю 7 179 людей. Більшість перевірених втручань не продемонстрували переконливої ефективності у зниженні конспірологічних переконань; відносно перспективними виявилися способи підтримки аналітичного мислення та навичок критичної оцінки інформації. Результат стосується зміни переконань, а не доведеного запобігання насильницьким діям. Практична перевірка починається з конкретного твердження: що саме стверджується, які первинні дані наведено, чи існують незалежні підтвердження, за якої умови автор визнав би своє пояснення помилковим. Така процедура сприяє ясності обговорення і повазі до співрозмовника. Вона є навичкою оцінювання доказів, а не способом установити «небезпечність» людини. Попередження маніпуляцій і цифрова грамотність Огляд 81 наукової публікації в Nature Human Behaviour систематизував дев’ять класів індивідуальних втручань проти онлайн-дезінформації. Метааналітичний перегляд 33 експериментів, проведений Simchon та співавторами, виявив поліпшення здатності розрізняти достовірну й недостовірну інформацію за певних форм попереднього навчання розпізнаванню маніпуляцій. Важлива межа: ефективність проти дезінформації не дорівнює доведеному зниженню політичного насильства. Деякі інформаційні втручання здатні спричиняти небажані узагальнення. Hoes та співавтори (2024) показали, що частина методів зменшення помилкових уявлень може одночасно посилювати загальний скепсис. Тому профілактична програма має оцінювати як розпізнавання хибної інформації, так і здатність справедливо оцінювати правдиві повідомлення. Персоналізований діалог і межі його доказів У рандомізованому дослідженні Costello, Pennycook і Rand (2024) 2 190 учасників із конспірологічними переконаннями брали участь у персоналізованих діалогах із системою штучного інтелекту. Автори повідомили про зниження сили конкретних переконань приблизно на п’яту частину з ефектом, що зберігався протягом двох місяців. Це свідчить про можливість перегляду деяких переконань у контрольованих дослідницьких умовах. Такі результати не встановлюють лікувальної дії звичайних чатботів і не доводять, що діалог зменшує ймовірність терористичного чи політичного насильства. Будь-яке застосування автоматизованих систем до чутливих випадків потребує захисту персональних даних, прозорості, перевірки достовірності тверджень і людського контролю. Практики, орієнтовані на дітей, повинні додатково враховувати вікову вразливість і права дитини. Як розмовляти з близькою людиною, яка вірить у змову Розмову доцільно починати з уточнення конкретного твердження, емоційної значущості теми та джерела інформації. Запитання про те, що могло б змінити думку, дозволяє з’ясувати критерії перевірки. Спокійна розмова про докази та наслідки переконання зазвичай конструктивніша, ніж колективне висміювання або навішування ярликів. Дослідження корекції конспірологічних переконань демонструють неоднорідність результатів, тож універсальної розмовної техніки не існує; див. O’Mahony та співавторів. Можна прямо обговорювати межі допустимого: критикувати установи, брати участь у мирних акціях, звертатися зі скаргами та захищати права законними способами; погрожувати людям і виправдовувати напад — зовсім інша дія. Якщо співрозмовник висловлює загальне обурення, варто підтримувати розмову про факти й легальні шляхи дій. Якщо ж ідеться про адресну погрозу з конкретними обставинами, пріоритетом стає безпека й професійне реагування. Не слід таємно збирати «психологічне досьє», публічно розкривати приватні повідомлення або влаштовувати неформальне розслідування без правових підстав. Пропорційне реагування захищає і потенційно постраждалих, і права людини, щодо якої виникло занепокоєння. Якщо поруч є дитина чи підліток, дорослі насамперед мають забезпечити безпечний простір для запитань, пояснити правила цифрової приватності й уникати покарання за сам інтерес до складної теми. Коли занепокоєння стосується безпеки Ризик потребує окремої уваги, коли з’являються конкретні погрози людям, повідомлення про підготовку заподіяти шкоду або інші достовірні факти небезпечної поведінки. Реагування ґрунтується на змісті та надійності інформації, без розподілу людей на небезпечних за релігією, етнічністю, діагнозом, віком або політичними поглядами. Статистичні асоціації з конспірологічними переконаннями не замінюють професійної оцінки конкретної ситуації. За наявності безпосередньої загрози життю чи здоров’ю потрібно перейти у безпечне місце та звернутися до екстрених служб. Якщо безпосередньої небезпеки немає, але є перевірювані адресні погрози, варто зберегти наявні повідомлення без їхнього поширення стороннім і звернутися до компетентних органів відповідно до закону. Психологічна підтримка може допомогти впоратися зі страхом, конфліктом і напруженням у родині, але не підміняє реагування на реальну загрозу. Український правовий і суспільний контекст Правові межі визначають чинні нормативні акти України. Кримінальний кодекс України містить, зокрема, статтю 109 про дії та публічні заклики, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також статтю 258 про терористичний акт та суміжні положення про терористичні правопорушення. Правова кваліфікація залежить від конкретних обставин, форми дії та всіх законодавчих ознак. Психологічна назва переконання сама по собі кримінально-правовою кваліфікацією не є. Для України окреме значення мають війна, воєнні злочини, інформаційні операції, досвід окупації, наслідки атак на цивільних і суспільна потреба в достовірних відомостях. Редакційна інтерпретація полягає в тому, що за цих умов особливо важливо перевіряти джерела та розрізняти документовані злочини, обґрунтовані підозри, пропагандистські твердження й непідтверджені сюжети. Кількісні результати американських вибірок не описують автоматично українські закономірності, і спеціальних надійних українських оцінок величини зв’язку для цієї статті не встановлено. Заперечення документованих правопорушень чи навмисне поширення неправдивих повідомлень мають оцінюватися за фактами та чинним законом. Водночас підтримка прав людини й свободи поглядів вимагає предметно розрізняти законну незгоду, помилкову інформацію, пряму погрозу та протиправну насильницьку дію. Методологічні обмеження, які змінюють тлумачення результатів Найбільша частина літератури спирається на поперечні опитування дорослих. Змінні нерідко вимірюють тією самою анкетою й в один момент часу, що створює можливості спільного методичного зміщення. Запитання охоплюють різні політичні системи та події, а універсальність результатів між країнами, віковими групами й часовими періодами залишається відкритим завданням. Це прямо випливає з огляду Belton та співавторів. Коли автори об’єднують схвалення насильства, гіпотетичний намір, минуле повідомлене діяння й підтверджений злочин, можна отримати статистично значущий результат, який мало пояснює конкретне поводження. Додатково важить рідкісність тяжких випадків, яка ускладнює перевірку прогнозів. Westwood та співавтори наголошують, що формулювання питання суттєво змінює частку респондентів, які нібито схвалюють політичне насильство. Дослідження механізмів, як-от загроза ідентичності, групова мобілізація та моральне виправдання, дають корисні теоретичні пояснення. Для встановлення причинної ролі кожного механізму потрібні довготривалі дослідження, експериментальна перевірка за етичних умов, незалежні повторення й уважне розмежування насильницьких установок і реальних наслідків. Поширені запитання Чи означає віра в теорію змови, що людина схвалює насильство? Ні. Дослідження виявляють середні статистичні зв’язки на рівні груп, часто невеликі за величиною. Для окремої людини згода з певною розповіддю про змову не є доказом підтримки насильства чи небезпечного наміру. Див. Belton та співавторів. Чи можуть конспірологічні переконання бути причиною насильства? У частині ситуацій вони можуть входити до системи виправдань, за допомогою яких насильство подають як прийнятне. Наявні дослідження поки не визначають універсального причинного механізму, а більшість емпіричної бази є кореляційною. Можливі також спільні причини або зворотний напрямок впливу; див. Enders та співавторів. Чи небезпечніші непопулярні конспірологічні теорії? В одному масштабному американському дослідженні менш поширені переконання в середньому тісніше корелювали з показниками насильства. Це контекстний груповий результат. Популярність теорії змови сама по собі не є показником небезпеки конкретної людини; див. Enders, Klofstad і Uscinski. Чи допомагає спростування теорії змови запобігти насильству? Деякі втручання можуть зменшувати силу конспірологічних переконань або покращувати оцінювання інформації. Їхній вплив на реальні акти політичного насильства окремо належним чином не доведений. Огляд O’Mahony та співавторів і дослідження Costello та співавторів стосуються передусім переконань. Що робити, коли у близької людини з’явилися погрози? Оцінюйте конкретні слова, обставини й достовірні поведінкові факти. За безпосередньої небезпеки захистіть себе й зверніться до екстрених служб; за інших перевірюваних погроз зверніться до компетентних установ, не намагаючись самостійно проводити оцінку насильницького ризику. Сам факт конспірологічного погляду залишається поза таким висновком. Висновок Психологічний зв’язок конспірологічних переконань із підтримкою політичного насильства існує на рівні частини досліджуваних груп, але його сила переважно невелика та відрізняється залежно від конкретного сюжету, соціального середовища й показника насильства. Зрілість наукового висновку визначається точним розрізненням переконань, виправдань, намірів і дій. Профілактика спирається на якість інформації, безпечну комунікацію, законні форми участі й реагування на достовірні загрози з повагою до прав людини. Наукова основа висновку — Belton та співавтори, Enders та співавтори і O’Mahony та співавтори. Пов’язані статті «Чорно-біле мислення та нетерпимість до невизначеності в радикалізації» — суміжні способи оброблення складної й неоднозначної інформації. «Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди» — соціально-психологічні механізми посилення групових суджень. «Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази» — роль цифрових взаємодій та обмеження причинних висновків. «Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями» — межі статистичних зв’язків і професійної оцінки. Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства Сакралізація цінностей і готовність до політичного насильства Джерела Armaly, M. T., & Enders, A. M. (2022). Who Supports Political Violence? Perspectives on Politics. https://doi.org/10.1017/S1537592722001086 Belton, E., Mulholland, T., & Murphy, K. (2025). Linking Conspiracy Beliefs with Violence: A Scoping Review of the Empirical Literature. Terrorism and Political Violence. https://doi.org/10.1080/09546553.2025.2462601 Biddlestone, M., Green, R., Douglas, K. M., Azevedo, F., Sutton, R. M., & Cichocka, A. (2025). Reasons to believe: A systematic review and meta-analytic synthesis of the motives associated with conspiracy beliefs. Psychological Bulletin, 151(1), 48–87. https://doi.org/10.1037/bul0000463 Costello, T. H., Pennycook, G., & Rand, D. G. (2024). Durably reducing conspiracy beliefs through dialogues with AI. Science, 385, eadq1814. https://doi.org/10.1126/science.adq1814 Douglas, K. M., Sutton, R. M., & Cichocka, A. (2017). The Psychology of Conspiracy Theories. Current Directions in Psychological Science, 26(6), 538–542. https://doi.org/10.1177/0963721417718261 Douglas, K. M., et al. (2019). Understanding Conspiracy Theories. Political Psychology, 40(S1), 3–35. https://doi.org/10.1111/pops.12568 Enders, A. M., Klofstad, C., & Uscinski, J. (2024). The relationship between conspiracy theory beliefs and political violence. Harvard Kennedy School Misinformation Review. https://doi.org/10.37016/mr-2020-163 Federico, C. M. (2022). The complex relationship between conspiracy belief and the politics of social change. Current Opinion in Psychology, 47, 101354. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2022.101354 Hoes, E., Aitken, B., Zhang, J., Gackowski, T., & Wojcieszak, M. (2024). Prominent misinformation interventions reduce misperceptions but increase scepticism. Nature Human Behaviour, 8, 1545–1553. https://www.nature.com/articles/s41562-024-01884-x Imhoff, R., Dieterle, L., & Lamberty, P. (2021). Resolving the Puzzle of Conspiracy Worldview and Political Activism. Social Psychological and Personality Science, 12(1), 71–79. https://doi.org/10.1177/1948550619896491 Kozyreva, A., Lorenz-Spreen, P., Herzog, S. M., et al. (2024). Toolbox of individual-level interventions against online misinformation. Nature Human Behaviour, 8, 1044–1052. https://doi.org/10.1038/s41562-024-01881-0 Marie, A., & Petersen, M. B. (2022). Political conspiracy theories as tools for mobilization and signaling. Current Opinion in Psychology, 48, 101440. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2022.101440 O’Mahony, C., Brassil, M., Murphy, G., & Linehan, C. (2023). The efficacy of interventions in reducing belief in conspiracy theories: A systematic review. PLOS ONE, 18(4), e0280902. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0280902 Simchon, A., Zipori, T., Teitelbaum, L., Lewandowsky, S., & van der Linden, S. (2026). A signal detection theory meta-analysis of psychological inoculation against misinformation. Current Opinion in Psychology, 67, 102194. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2025.102194 Swami, V., et al. (2017). An examination of the factorial and convergent validity of four measures of conspiracist ideation, with recommendations for researchers. PLOS ONE, 12(2), e0172617. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0172617 Westwood, S. J., Grimmer, J., Tyler, M., & Nall, C. (2022). Current research overstates American support for political violence. PNAS, 119(12), e2116870119. https://doi.org/10.1073/pnas.2116870119 Верховна Рада України. (2026, чинна редакція). Кримінальний кодекс України № 2341-III. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Якщо людина погрожує завдати шкоди вам, іншим людям або певній групі через політичні, релігійні чи інші ідеологічні переконання, першочерговим завданням є безпека. Перейдіть у безпечне місце, не вступайте в небезпечну суперечку та повідомте поліцію про конкретні слова, дії, місце, час і можливих постраждалих. В Україні за безпосередньої небезпеки телефонуйте 102 або 112. Офіційні роз'яснення Національної поліції передбачають звернення за цими номерами, коли подія потребує негайного реагування. Ідеологічний мотив допомагає описати контекст погрози, однак рішення про захист ґрунтується на змісті та обставинах загрози. Мирна політична участь, гостра публічна критика, релігійна практика, незвичні переконання або належність до спільноти самі собою не означають наміру здійснити насильство. Ця стаття пояснює, як діяти потерпілим, свідкам, близьким, батькам і працівникам установ, а також що встановлено науковими дослідженнями про оцінювання таких загроз. Коли діяти негайно: перші хвилини після погрози За наявності конкретної погрози нападу, переслідування, примусу, погроз щодо дітей або повідомлення про можливе насильство у визначеному місці пріоритет має фізичне віддалення від джерела небезпеки. Не підходьте ближче, щоб перевірити серйозність слів, і не ризикуйте життям заради фото чи запису. За можливості попередьте людей, яким безпосередньо загрожує небезпека, у спосіб, що не збільшує ризик. Якщо ви перебуваєте поруч із людиною, яка погрожує, відійдіть до місця, звідки можна безпечно викликати допомогу. У приміщенні за потреби залиште зону конфлікту; якщо вихід небезпечний, використовуйте доступне укриття та виконуйте вказівки екстрених служб. У громадському місці повідомте працівників безпеки або відповідальних осіб, не покладаючи на них вирішення кримінальної загрози замість поліції. Телефонуйте 102 або 112, повідомте адресу чи орієнтир, зміст загрози, відомості про можливі цілі та чи є постраждалі. Якщо потрібна невідкладна медична допомога, скажіть про це диспетчеру; в Україні екстрена медична допомога доступна за номером 103. Порядок звернення підтверджують Національна поліція та Державна служба з надзвичайних ситуацій. Не зволікайте з повідомленням, доки самостійно визначатимете, чи є погроза «справжньою». Повноцінне встановлення наміру, доступних засобів і реальності ризику потребує фахової перевірки. Для звернення достатньо чесно описати те, що ви безпосередньо знаєте, відокремивши власні спостереження від припущень. Що саме сказати диспетчеру Корисне повідомлення містить факти: «Я перебуваю за такою адресою. Людина сьогодні о такій годині сказала, що планує завдати насильства таким-то людям або в такому-то місці. Це я почув особисто / прочитав у повідомленні. Мені відомі такі обставини. Є або немає відомостей про можливі засоби нападу. Зараз я перебуваю у безпечному місці». Подавайте лише те, що вам відомо, не додаючи психологічних діагнозів і припущень про вину. Якщо місце перебування особи, конкретна адреса або її ім’я невідомі, це варто прямо зазначити. Повідомляйте про часові орієнтири, цифрове джерело, можливу ціль і доступний спосіб повторного зв’язку. Після виклику виконуйте інструкції уповноважених працівників. Поліція України пояснює базові відомості, які варто надати під час повідомлення про ймовірне правопорушення. Що вважати ідеологічно мотивованою погрозою Погроза насильством — це повідомлення або поведінка, через які людина вказує на можливість заподіяння фізичної шкоди іншій особі чи людям. Її зміст може бути прямим, завуальованим, повторюваним, висловленим особисто, телефоном чи в інтернеті. Ідеологічно мотивованою в контексті цієї статті називаємо погрозу, яку мовець обґрунтовує політичною, релігійною, етнонаціоналістичною, змовницькою чи іншою системою уявлень про те, кого начебто допустимо або необхідно атакувати. Водночас люди висловлюють гнів, погляди та оцінки подій із різною риторичною гостротою. Для правової та професійної оцінки важливі конкретне висловлювання, контекст, поведінка, можливі цілі й перевірювані обставини. У цій темі слід розрізняти переконання; схвалення насильства на рівні слів; висловлення наміру; поведінкові дії, що можуть свідчити про підготовку; вчинене насильство. Ці рівні мають різний зміст і вимагають різних рішень. Мотив ненависті та ідеологічна мотивація також не тотожні автоматично. Українська практика дослідження злочинів на ґрунті ненависті має окремі правові категорії. Посібник БДІПЛ ОБСЄ щодо документування та розслідування злочинів на ґрунті ненависті в Україні підкреслює важливість належного встановлення мотиву, доказів і потреб постраждалих. Як відрізняти відому інформацію від припущень про небезпеку Передаючи повідомлення відповідальним службам, корисно впорядкувати його за чотирма питаннями: що саме було сказано або зроблено; кому чи де могла загрожувати шкода; коли й за яких обставин це сталося; які факти підтверджені повідомленнями, свідками або безпосереднім спостереженням. Це структура опису події, а не тест, що визначає небезпечність людини. Фахова оцінка загрози враховує динаміку поведінки, відомості про можливі наміри, зовнішні обставини та доступні джерела. Meloy та співавтори описали концепцію попереджувальної поведінки, яка допомагає фахівцям організувати перевірку; ці ознаки не перетворюються на універсальний профіль і самі по собі не встановлюють майбутнього злочину. Федеральне бюро розслідувань США наголошує, що жодна окрема поведінка не є достатнім доказом руху до цілеспрямованого насильства. Погроза із вказівкою на конкретну людину чи установу потребує повідомлення навіть тоді, коли автор згодом називає її жартом або провокацією. Водночас відповідальне повідомлення означає точне відтворення обставин, а не вимогу самотужки визначити ступінь ризику, злочинний умисел чи правову кваліфікацію. Чому психологічний «портрет екстреміста» вводить в оману Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) охопив 20 досліджень валідності та надійності спеціалізованих засобів оцінки ризику насильницького екстремізму. Він показав, що дослідження переважно ретроспективні й жодне з включених не перевірило справжню прогностичну валідність для майбутнього насильницького екстремізму. Це важлива підстава для стриманості щодо індивідуальних прогнозів, навіть якщо аналіз проводить підготовлений фахівець. VERA, TRAP-18 та ERG22+ належать до спеціалізованих інструментів структурованого професійного судження, що застосовуються в окремих експертних і правоохоронних контекстах із відповідною підготовкою. Наявні дані не дозволяють рекомендувати один із них як загальноприйнятий найточніший спосіб прогнозу для всіх груп. Читачам, близьким і педагогам ці методики не призначені для виставляння балів або класифікації знайомих. Політичні погляди, релігія, походження, вік, психічний стан чи особливості темпераменту не дають підстав для ярлика «потенційно небезпечна людина». Рішення про звернення по захист повинне спиратися на конкретні погрози й обставини, а подальша перевірка — поважати права кожної зі сторін. Як зберегти повідомлення й інші матеріали без ризику для себе Якщо погроза надійшла в месенджері, електронним листом, коментарем або особистим повідомленням, збережіть доступний оригінал, дату, час, назву платформи, адресу сторінки та ідентифікатор облікового запису. За можливості зробіть знімки екрана, що показують повідомлення разом із контекстом, а не лише вирвану з розмови фразу. Не редагуйте оригінал і не дописуйте до нього власних пояснень. Якщо ви були очевидцем, запишіть для себе приблизний час, місце, дослівні слова настільки, наскільки їх пам’ятаєте, і відомості про можливих свідків. Відокремте «бачив/чула», «отримав повідомлення» й «мені переказали». Зафіксуйте лише ті матеріали, доступ до яких у вас законний. Не намагайтеся проникнути в чужий пристрій, приватний обліковий запис або місце проживання. Збирати докази потрібно після того, як ви опинилися в безпеці. Публічне поширення приватного листування, адрес, даних дітей чи фотографій може збільшити ризик переслідування. Передавайте релевантні матеріали уповноваженим органам захищеним доступним способом. Офіційні поради поліції рекомендують фіксувати наявні фото, відео й аудіозаписи, а українські правові роз’яснення згадують збереження листування, звернень і свідчень. Якщо погроза зникла після видалення повідомлення Запишіть те, що було доступне: дату, приблизний час, платформу, контекст, кому погрожували та хто міг бачити повідомлення. Не відкладайте повідомлення поліції лише через відсутність знімка екрана; поясніть, що цифровий матеріал міг бути видалений. Встановлювати його подальшу доказову цінність і можливість одержання даних повинні компетентні органи в межах закону. Погроза в інтернеті: особливості цифрового середовища Онлайновий простір змінює швидкість поширення погроз, можливість анонімізації автора й кількість потенційних адресатів. Одне повідомлення може містити ідеологічну образу, заклик до насильства або конкретну погрозу особі чи групі. Для безпечного реагування важливо передати точний текст і контекст, а також інформацію про ймовірну ціль, не вдаючись до власного розслідування автора. Якщо загроза конкретна або невідкладна, спершу зв’яжіться з поліцією; позначення матеріалу як такого, що порушує правила платформи, може бути додатковою дією, але не замінює повідомлення компетентним службам. Після збереження доступних доказів можна використати інструменти скарги, блокування та налаштування приватності. Не відповідайте погрозами та не організовуйте публічне переслідування автора. Вислів на кшталт «усі вони заслуговують покарання» може свідчити про ворожі переконання, але його значення відрізняється від адресного повідомлення про намір атакувати конкретну людину в конкретному місці. Редакційна рекомендація — описувати ці відмінності в заяві, а не робити категоричний висновок з однієї фрази. Як говорити з людиною, яка погрожує, коли контакт неминучий За безпосередньої небезпеки пріоритетом є припинення контакту та звернення по допомогу. Розмова може бути доречною лише тоді, коли умови безпечні, ви маєте можливість завершити контакт і немає потреби негайно захищати себе чи інших. Підтримувати розмову з погрожувачем із почуття обов’язку не потрібно. За відносно безпечних умов говоріть коротко, спокійно й предметно. Можна сказати: «Мене непокоїть погроза завдати шкоди. Я сприймаю такі слова серйозно і повідомлю про них відповідальних людей». Уникайте приниження, глузування з ідентичності, погроз у відповідь та змагання за ідеологічну правоту. Мета такого контакту — визначити межі та знизити напруження, а не отримати зізнання чи провести непрофесійний допит. Якщо людина просить зберігати її слова в таємниці, обіцяє, що «нічого не станеться», або вимагає доказів вашої лояльності, не беріться гарантувати нерозголошення погрози. Відомості про конкретну загрозу життю передаються тим, хто може забезпечити захист. Для сімейного спілкування про ідеологічну радикалізацію є окрема стаття ХАБа — «Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію». Коли погроза стосується іншої людини, громади чи установи Якщо ви дізналися про погрозу щодо третьої особи, школи, закладу охорони здоров’я, релігійної громади, громадського заходу або іншої установи, передайте поліції відомі факти й контакти відповідальних осіб. Можна повідомити адміністрацію чи організатора про потребу в безпечному реагуванні, не поширюючи персональних даних ширшому колу людей. Не намагайтеся власноруч встановлювати, чи може людина реалізувати погрозу, збираючи інформацію про її маршрути, приватне життя або доступ до небезпечних засобів. Для установ корисна наперед визначена процедура: хто приймає повідомлення, як передає його екстреним службам, хто підтримує постраждалих і як захищаються дані. Міждисциплінарний підхід описаний у матеріалах ФБР й у спеціалізованих рекомендаціях щодо роботи з загрозами. Повідомлення про інцидент не дорівнює публічному обвинуваченню. Адміністрація та працівники мають забезпечувати безпеку всіх, документувати факти, зберігати конфіденційність і не встановлювати вину на підставі політичної чи культурної належності. Як реагувати, якщо погрожує знайома або близька людина Сімейні й дружні стосунки ускладнюють рішення про звернення по допомогу. Людина може боятися зруйнувати довіру, нашкодити близькому або переоцінити сказане під час конфлікту. Водночас загроза насильства щодо когось конкретного вимагає орієнтації на безпеку, а не лише на збереження стосунків. Якщо ситуація не є невідкладною, опишіть конкретні висловлювання та вчинки довіреному дорослому або компетентному фахівцю, який може оцінити подальші кроки. Домовляйтеся про практичний план: де перебувати, кому повідомляти про нові погрози та які особисті межі зберігати. У разі повторної чи конкретної загрози повідомляйте поліцію. ФБР у матеріалах із запобігання цілеспрямованому насильству підкреслює значення своєчасного передавання достовірної інформації з боку близьких та свідків. Тим, хто живе разом із людиною, яка погрожує, важливо особливо уважно поставитися до власної безпеки, доступу до телефону, можливості вийти з житла й потреб дітей. Якщо погрози є частиною домашнього насильства, діють окремі механізми захисту та допомоги; Уповноважений Верховної Ради з прав людини описує офіційні маршрути звернення щодо дітей і сімей. Діти й підлітки: як захистити без стигматизації Якщо погрозу отримала дитина, її слід вислухати спокійно, повідомити, що дорослі подбають про безпеку, та залучити відповідальних осіб. Не вимагайте багаторазово переказувати травматичну ситуацію перед різними людьми. Збережіть доступні докази, захистіть приватність і за наявності конкретної небезпеки зверніться до поліції. В Україні щодо насильства стосовно дітей можуть залучатися поліція, служба у справах дітей та відповідні служби громади — за офіційними роз’ясненнями Омбудсмана. Якщо погрозливі слова висловив підліток, важливі конкретний зміст погрози, обставини, потреба захистити інших та можливість звернутися до відповідальних дорослих. Не варто оголошувати підлітка «екстремістом» за одне політичне висловлювання, шкільний конфлікт або інтернет-інтереси. Реагування має бути своєчасним, соразмірним, спрямованим на безпеку та сумісним із правами дитини. Освітньому закладу доцільно передавати відомості лише тим працівникам і службам, для яких вони потрібні для захисту, та уникати публічного обговорення особистих даних неповнолітніх. За можливості забезпечте доступ до дорослого, якому дитина довіряє, і до фахової психологічної підтримки. Погрози нападом та ознаки негайної небезпеки потребують звернення до екстрених служб. Український правовий контекст: що встановлено законом В Україні кримінальне право окремо передбачає відповідальність за погрозу вбивством за наявності реальних підстав побоюватися її здійснення. Стаття 129 Кримінального кодексу України встановлює загальний склад правопорушення та окремо визначає кваліфікацію діяння, зокрема за мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості. Юридична оцінка конкретного випадку залежить від доказів та обставин, її здійснюють компетентні органи. Не всяка образлива фраза автоматично є кримінально караною погрозою; так само відсутність певної ідеологічної ознаки не робить погрозу безпечною. Якщо вам загрожують, повідомляйте про факти. Визначення правопорушення, мотиву, доказових стандартів та процесуальних рішень належить правоохоронним органам і суду. Якщо ви стали свідком події, що потребує негайного реагування, Національна поліція рекомендує телефонувати 102 або 112. Для повідомлення про вчинене правопорушення також можна звернутися із письмовою заявою. За необхідності правової консультації зверніться до системи безоплатної правничої допомоги; офіційний матеріал обласної адміністрації вказує контактний номер 0 800 213 103. Чому повідомлення про конкретну погрозу важливе для запобігання насильству Дослідження цілеспрямованого насильства описують випадки, коли наміри або інші тривожні повідомлення ставали відомими оточенню до нападу. Meloy та O’Toole розглядають поширення відомостей про можливий насильницький намір як один із досліджуваних феноменів оцінки загроз. Це не означає, що кожна погроза передує насильству, а факт її наявності сам по собі не надає статистично надійного індивідуального прогнозу. Мета повідомлення — дати змогу уповноваженим службам своєчасно перевірити доступні факти, розглянути захисні заходи та за потреби залучити відповідних фахівців. В ідеалі система працює як послідовність приймання інформації, оцінювання обставин, реагування, документування і подальшого перегляду ситуації. Огляд ФБР щодо поведінкового аналізу описує міждисциплінарний підхід до таких задач. Наука поки не дає універсального інструменту, що точно відокремлює всі майбутні напади від усіх хибних сигналів. Саме тому ефективне реагування поєднує передавання фактів, пропорційні заходи та увагу до прав людини, а не масове таврування людей зі «схожими» переконаннями. Психологічна підтримка після погрози Навіть коли напад не відбувся, погроза може спричинити страх, напруження, порушення сну, труднощі з концентрацією та уникання місць, що нагадують про подію. Вираженість реакцій змінюється залежно від попереднього досвіду, реальних умов небезпеки, доступу до підтримки та тривалості загрозливої ситуації. Наявність таких переживань не означає автоматичного психіатричного діагнозу. Першочергова психологічна допомога включає відновлення фізичної безпеки, доступ до зрозумілої інформації, допомогу з повсякденними потребами й контакт із надійними людьми. Настанова ВООЗ із першої психологічної допомоги описує практичні принципи уваги до безпеки, вислуховування та налагодження підтримки. Людину не потрібно примушувати негайно детально розповідати про подію. Якщо після погрози страх постійно заважає спати, працювати, навчатися чи підтримувати стосунки, доречно звернутися до фахівця психічного здоров’я. Якщо небезпека триває, психологічна підтримка має доповнювати план фізичного захисту та взаємодію з екстреними службами. Поширені помилки, які збільшують ризик Небезпечно домовлятися про особисту зустріч наодинці заради «з’ясування намірів», відповідати погрозою на погрозу, публікувати приватні адреси й дані дітей, проводити самостійні перевірки можливого доступу до зброї або починати відкритий онлайн-конфлікт із погрожувачем. Такі дії можуть спричинити ескалацію, створити додаткові ризики та ускладнити належне документування. Шкідливим є й інший підхід: зводити занепокоєння до списку «психологічних ознак», релігійної належності, зовнішності, культурних символів або психіатричних ярликів. Професійні матеріали ФБР та сучасний систематичний огляд спеціалізованих інструментів підтримують увагу до поведінкового контексту і вказують на межі наявних знань. Також не слід припускати, що повідомлення про загрозу автоматично доводить винуватість особи чи гарантує відсутність насильства. Передавання фактів — це початковий захисний крок, за яким мають іти компетентна перевірка та відповідні рішення. Запитання, які найчастіше виникають Чи потрібно звертатися до поліції, якщо мені погрожували лише в листуванні? Так, якщо повідомлення містить конкретну загрозу життю чи фізичній безпеці або обставини викликають побоювання щодо її здійснення, звернення до поліції є доречним. За невідкладної небезпеки телефонуйте 102 або 112. Збережіть повідомлення та контекст, не намагаючись довести намір власноруч. Офіційні канали звернення Національної поліції діють незалежно від того, чи почалася фізична атака. Що робити, якщо погрозу адресували не мені? Передайте відповідальним службам те, що вам відомо, та поясніть, звідки походить інформація. Якщо можливо без додаткового ризику, повідомте людину або установу, яка може бути ціллю, щоб вона могла посилити власну безпеку. Бережіть приватність потенційних постраждалих. Чи означає жорстка політична або релігійна риторика підготовку нападу? Ні, сама риторика не дає такого висновку. Оцінювання конкретної погрози передбачає аналіз змісту висловлювань, обставин і доступних фактів. Огляд Brouillette-Alarie та співавторів особливо підкреслює обмеження точного індивідуального прогнозування насильницького екстремізму. Як реагувати, якщо людина потім каже, що пожартувала? Зафіксуйте точний зміст попереднього повідомлення та пояснення, що з’явилося згодом. Серйозність конкретної загрози встановлюють за всією сукупністю обставин; її пізніше заперечення саме по собі не усуває потребу в захисті, якщо існують реальні підстави для занепокоєння. Чи можна пообіцяти знайомому, що нікому не розповідатиму про погрозу? Не беріть на себе таке зобов’язання, коли йдеться про конкретну можливу загрозу життю. Зберігайте приватність настільки, наскільки це сумісно з безпекою, і передавайте інформацію уповноваженим службам та особам, які відповідають за захист. Що робити, якщо я не знаю справжнього імені людини? Повідомте відомі обставини: назву облікового запису, адресу сторінки, час, текст, можливу ціль і наявні матеріали. Не намагайтеся самостійно встановити особу незаконними способами. Невідоме ім’я не позбавляє сенсу звернення. Чи потрібна консультація психолога після отримання погрози? Психологічна підтримка корисна, коли пережите спричиняє виражений або тривалий дистрес. Вона допомагає впоратися з наслідками переживання загрози, водночас питання безпосередньої безпеки та правового захисту залишаються у віданні відповідних служб. Підхід до гуманної практичної підтримки викладено в настанові ВООЗ. Пов’язані статті Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства Підтримка сім’ї людини, залученої до екстремістської групи Чи можна передбачити терористичний напад за психологічним профілем Маршрути допомоги при ризику екстремістського насильства в Україні Джерела Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., et al. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. DOI: 10.1002/cl2.70080. Federal Bureau of Investigation. (2017). Making Prevention a Reality: Identifying, Assessing, and Managing the Threat of Targeted Attacks. Офіційна публікація. Federal Bureau of Investigation. (2026, актуальна інформаційна сторінка). Behavioral Analysis: Identifying and Reporting Concerning Behavior. Офіційний ресурс. Meloy, J. R., Hoffmann, J., Guldimann, A., & James, D. (2012). The role of warning behaviors in threat assessment: An exploration and suggested typology. Behavioral Sciences & the Law, 30(3), 256–279. DOI: 10.1002/bsl.999. Meloy, J. R., & O’Toole, M. E. (2011). The concept of leakage in threat assessment. Behavioral Sciences & the Law, 29(4), 513–527. PubMed. OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights. (2019). Categorizing and Investigating Hate Crimes in Ukraine: A Practical Guide. Офіційний ресурс ОБСЄ. World Health Organization, War Trauma Foundation, & World Vision International. (2011). Psychological first aid: Guide for field workers. Офіційна публікація ВООЗ. Верховна Рада України. (2001; чинна редакція 2026). Кримінальний кодекс України, стаття 129 «Погроза вбивством». Офіційний текст. Державна служба України з надзвичайних ситуацій. (2026, довідковий ресурс). Екстрені служби України: контакти допомоги. Офіційний ресурс. Міністерство внутрішніх справ України. (2023). Що робити, якщо стали свідком насильства? Офіційні рекомендації. Національна поліція України. (2026, інформаційна сторінка). Звернення. Офіційний ресурс. Національна поліція України. (2026, довідковий ресурс). Корисна інформація та поради. Офіційний ресурс. Рівненська обласна державна адміністрація. (2023). Що робити, якщо ви стали свідком домашнього насильства: пояснюють юристи. Офіційний ресурс. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. (2023). Домашнє насильство стосовно дитини: як захиститися та куди звертатися. Офіційний ресурс.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Що таке внутрішньогрупові сумніви та зміна лояльності Внутрішньогрупові сумніви в насильницькому русі — це переоцінювання учасником довіри до лідерів, моральної правомірності насильства, заявлених цілей, правил, стосунків і власної ролі в групі. Зміна лояльності означає зміну ступеня прихильності до людей, організації, її ідеології чи практик. Ці процеси можуть розвиватися поступово, суперечливо й у різних напрямах. Людина здатна засудити окремі дії керівництва та продовжувати підтримувати насильство, припинити практичну участь і зберегти переконання або переглянути погляди, залишаючись соціально пов’язаною з колишнім середовищем. Таке розрізнення випливає з міждисциплінарного огляду Altier, Thoroughgood і Horgan (2014) та концептуальної праці Horgan (2009). Предмет цієї статті — зміни зв’язку людини з насильницькою групою зсередини: як зароджується невідповідність між очікуваннями й досвідом, чому групова належність здатна утримувати людину навіть за наявності сумнівів, як змінюється довіра і які наслідки це має для поведінки, безпеки та профілактики. Ширші процеси вербування та виходу розглянуті в окремих матеріалах: «Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес» і «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі». Радикальні переконання, критика державної політики, релігійна практика та ненасильницький активізм належать до різних форм суспільного життя. Тут поняття «насильницький рух» охоплює групи, у яких ідеологічно мотивоване заподіяння шкоди людям виправдовується, підтримується або здійснюється. Психологічний аналіз стосується ставлення до насильства та участі в ньому, а не оцінювання людини за її світоглядом або належністю до соціальної спільноти. Багатофакторність шляхів до насильства підкреслює огляд Європейської комісії The root causes of violent extremism (2024). Чотири різні виміри лояльності Лояльність до ідеї та цілей Учасник може вважати політичні або соціальні цілі групи важливими, але перестати погоджуватися з насильницькими засобами. Можлива й протилежна комбінація: розчарування в конкретній організації за збереження готовності підтримувати насильство в іншому середовищі. Тому питання про зміну поглядів і питання про зміну поведінки потребують окремої перевірки. Це принципова межа між відходом від групової діяльності та дерадикалізацією, яку описав Horgan (2009). Лояльність до людей та міжособистісних зв’язків Дружба, родинні контакти, взаємна підтримка, спільні переживання і зобов’язання створюють емоційні причини залишатися у груповому колі. Сумнів щодо насильницької тактики може співіснувати з прихильністю до окремих людей. Огляд Morrison та співавторів (2021) виокремлює довіру, сімейні зв’язки, доступні можливості та соціальну підтримку як взаємопов’язані умови відходу від екстремістського середовища. Лояльність до керівництва та організаційних правил Усередині групи довіра до керівництва може змінюватися після конфліктів, спостереження несправедливості, невиконаних обіцянок або розбіжності між декларованими принципами та поведінкою лідерів. Такий конфлікт може породжувати прагнення реформувати організацію зсередини, перейти до іншої фракції або дистанціюватися від усього руху. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) розчарування в особах, стратегії та щоденній реальності членства описане як повторювана тема історій виходу. Лояльність до власної ролі й ідентичності Для людини групова роль може ставати відповіддю на питання «ким я є», визначати щоденний розпорядок, статус і соціальне визнання. Зміна лояльності вимагає переосмислення цієї частини біографії. У дослідженні 47 колишніх учасників насильницьких екстремістських груп у США DeMichele, Simi та Blee (2025) описали конфлікт екстремістської ролі з іншими можливими версіями себе — зокрема з ролями батька, матері чи партнера — як один із механізмів формування сумнівів. Як зароджуються сумніви: досвід, очікування й моральний конфлікт Розбіжність між обіцянками та реальністю Людина може долучатися до руху, очікуючи приналежності, значущості, безпеки, впливу або досягнення певних суспільних цілей. Повсякденна участь відкриває інші сторони групового життя: внутрішню ієрархію, втрати, особисті конфлікти, контроль, невиконані обіцянки. Розчарування виникає тоді, коли різниця між очікуваним і пережитим набуває особистого значення. Узагальнювальну модель з урахуванням задоволеності участю, вкладених ресурсів і доступності альтернатив запропонували Altier, Thoroughgood і Horgan (2014). Розчарування має різний моральний зміст. Незадоволення результативністю насильства може мотивувати відмову від нього, а може підштовхувати до пошуку жорсткішої організації. Невдоволення конкретним керівником не означає перегляду принципу застосування сили. Тому зміст сумніву потрібно досліджувати, а не виводити його наслідки зі самого факту незадоволення. Cherney і Koehler (2023) пояснюють, чому розчарування здатне спрямувати людину як від насильницької діяльності, так і до іншої радикалізованої групи. Моральне неприйняття насильства Спостереження за наслідками насильства, особистий досвід страждання та зіткнення з людськими втратами можуть ставити під сумнів колишні моральні виправдання. Водночас пережиті події інтерпретуються через попередні переконання, стосунки й групову систему пояснень. На основі автобіографічних розповідей та інтерв’ю дослідники описують різні форми розчарування — від незгоди з окремою тактикою до глибшого перегляду допустимості насильства. Дані таких досліджень корисні для розуміння механізмів, але не дають універсального прогнозу для конкретної людини: Altier та співавтори (2017); Morrison та співавтори (2021). Конфлікт між груповою та іншими життєвими ролями Батьківство, турбота про близьких, робота, навчання, хвороба в родині або нові стосунки можуть змінити розподіл уваги й цінностей. Для декого це відкриває можливість уявити майбутнє поза насильницькою групою. Дослідження DeMichele, Simi та Blee (2025) пов’язує переосмислення минулого з появою альтернативних життєвих ідентичностей. Цей зв’язок є висновком із якісних інтерв’ю, а не доказом того, що певна сімейна подія автоматично знижує ризик насильства. Переоцінювання власної участі Сумнів може стосуватися відповідальності за минулі вчинки, образу себе або майбутнього, яке людина хоче мати. Поштовхом бувають сором, провина, виснаження або усвідомлення втрат. Ці переживання можуть сприяти рефлексії, але за інших обставин ускладнювати звернення по допомогу. У вибірці DeMichele, Simi та Blee (2025) емоційні конфлікти описані в контексті зміни ідентичності; переносити їх на всіх учасників рухів без урахування відмінностей між вибірками було б методологічною помилкою. Чому людина продовжує участь попри сумніви Ціна виходу та вкладені ресурси Час, репутація, соціальні зв’язки, фінансові втрати і страх втратити єдине близьке оточення можуть збільшувати суб’єктивну вартість розриву. Теорія інвестиційної моделі допомагає аналізувати, як поточна задоволеність, вкладення й альтернативи взаємодіють у рішенні залишитися або піти. Її застосування до терористичного виходу в Altier, Thoroughgood і Horgan (2014) має пояснювальний статус і не є валідованим індивідуальним тестом. Страх помсти, примусу й втрати безпеки В окремих насильницьких середовищах віддалення може супроводжуватися страхом тиску, погроз або переслідування. Реальна чи сприймана небезпека здатна затримувати припинення участі навіть за виразного внутрішнього відторгнення практик групи. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) питання безпеки прямо визначене серед бар’єрів відходу; такі обставини потребують професійної оцінки захисту, а не публічних порад щодо прихованого виходу. Соціальна ізоляція та обмежена довіра Коли альтернативні зв’язки ослабли, група може лишатися єдиним знайомим соціальним простором. Відтак недовіра до колишніх однодумців не обов’язково супроводжується довірою до зовнішніх установ або нових людей. За висновками Morrison та співавторів (2021), можливість безпечного виходу і довіра до тих, хто підтримує людину, взаємодіють; пропозиція допомоги має значення лише за умов її доступності й прийнятності. Сила попередньої ідентичності Навіть після припинення участі знайомі образи, емоційні реакції та відчуття приналежності можуть зберігатися. Simi, Blee, DeMichele і Windisch (2017) у 89 інтерв’ю з колишніми прихильниками білого супремасизму описали залишковий вплив покинутої ідентичності. Автори передали досвід учасників через метафору залежності; це опис переживань, а не самостійний клінічний діагноз і не доказ тотожності групової належності розладу вживання речовин. Як змінюється групова ідентичність Від розчарування до дистанціювання У якісному дослідженні, опублікованому у вересні 2026 року, Syafiq, Cherney і Louis (2026) проаналізували інтерв’ю з 38 чоловіками в Індонезії, які раніше брали участь у терористичній діяльності. Автори описують переоцінювання участі, розчарування в ідеалізованому образі групи, емоційне віддалення й перенесення ідентичності на сімейні та громадянські ролі. Вибірка невелика, культурно й біографічно специфічна, а ретроспективні спогади не встановлюють причинної послідовності для всіх випадків. Часткове відмежування та подвійна належність Переосмислення часто відбувається нерівномірно. Людина може дистанціюватися від організаційної структури, але зберігати особисті контакти, символічну прихильність або окремі ідеї. Інша може відмовлятися від насильства й водночас підтримувати законні ненасильницькі політичні цілі. Огляд Morrison та співавторів (2021) підтверджує різноманітність змін ідентичності, у тому числі перетворення колишньої войовничої ролі на мирну форму громадської участі. Відновлення альтернативного життєвого образу Альтернативна ідентичність стає психологічно стійкішою, коли підтримується доступними стосунками, реальними справами, навчанням, працею і відчуттям суспільної причетності. Це підказує напрям підтримки, але не дозволяє вважати будь-яку одну програму гарантовано ефективною. DeMichele, Simi та Blee (2025) описують уявлення про можливе майбутнє як частину процесу розриву з минулою роллю; Morrison та співавтори (2021) наголошують на значенні практичних можливостей і реінтеграції. Можливі наслідки зміни лояльності Зміни внутрішньої лояльності мають кілька різних результатів. Перший — збереження групової участі з критикою керівництва або окремих рішень. Другий — перехід до іншого угруповання, де ідеологічно мотивоване насильство залишається прийнятним. Третій — припинення насильницької діяльності за збереження частини колишніх переконань. Четвертий — глибша зміна моральних суджень, соціальних відносин та ідентичності. П’ятий — тимчасове коливання між віддаленням і поверненням до старих зв’язків. Модель сталого припинення насильницької участі розглядає ці переходи як динамічні, залежні від умов і доступних альтернатив: Cherney і Koehler (2023). Результат варто описувати за конкретним показником. Припинення участі в зустрічах свідчить про зміну залученості. Відмова від виправдання насильства стосується переконань. Відсутність нових насильницьких вчинків є поведінковим результатом, який потребує визначеного періоду спостереження й надійних даних. Це різні виміри, які не можна механічно підміняти один одним. Horgan і Braddock (2010) ще в ранньому аналізі програм наголошували на проблемах чіткого визначення успіху. Що дослідження говорять про групову довіру Довіра є одночасно частиною механізмів збереження участі й потенційною умовою зміни. Вона може стосуватися друзів із групи, близьких за її межами, фахівців або установ. Її зміст залежить від попереднього досвіду людини, конфіденційності, реальної безпеки та послідовності підтримки. Morrison та співавтори (2021) розглядають довіру як наскрізну тему успішного доступу до допомоги, а також підкреслюють потребу переоцінювати її протягом роботи. Водночас довіра до окремого члена насильницького руху може співіснувати з недовірою до його керівництва. Досвід внутрішньої солідарності сам собою не свідчить про безпечність організації, так само як міжособистісний конфлікт не свідчить про повне припинення небезпечної діяльності. З огляду на це професійна робота має досліджувати реальну поведінку, контекст та обставини загрози, а не спиратися на загальні уявлення про лояльність. Як науковці вивчають сумніви: можливості й обмеження Найближчими до теми джерелами є інтерв’ю з колишніми учасниками, аналіз біографічних наративів, дослідження переходу між соціальними ролями та систематичні огляди. Наприклад, Altier та співавтори (2017) досліджували події припинення участі за автобіографічними матеріалами, Simi та співавтори (2017) — залишкову ідентичність, DeMichele та співавтори (2025) — можливі майбутні образи себе, а Syafiq та співавтори (2026) — відмежування від колишньої групи. Кожний підхід висвітлює іншу частину процесу. Ретроспективне інтерв’ю дозволяє зрозуміти, як людина сьогодні описує власні мотиви, проте її пам’ять може змінюватися, а розповідь може підлаштовуватися під теперішні соціальні обставини. Вибірки колишніх учасників не охоплюють усіх, хто сумнівається, але залишається всередині груп. Дослідження різних ідеологічних рухів, країн і періодів складно прямо порівнювати. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) після широкого пошуку 95 звітів відповідали критеріям кодування, а лише 29 праць досягли порогу повного тематичного аналізу. Переважання якісних дизайнів і брак контрольних груп обмежують причинні висновки. Отже, науково обґрунтовано говорити про повторювані механізми розчарування, переоцінювання ролей, зміни довіри та доступності альтернатив. Визначити універсальну частоту цих механізмів, надійно передбачити індивідуальний вихід або оцінити загрозу на підставі одного прояву сумніву сучасні дослідження не дозволяють. Це узгоджується із критикою психологічного профілювання в Horgan (2008). Чим сумніви відрізняються від виходу, дерадикалізації та реінтеграції Внутрішньогруповий сумнів — переживання й переоцінювання. Зміна лояльності — трансформація стосунку до групи, керівництва або цінностей. Припинення участі — поведінкове скорочення чи завершення залученості. Дерадикалізація — зміна переконань, зокрема ставлення до ідеологічно мотивованого насильства. Реінтеграція — відновлення соціальних зв’язків, ролей і можливостей життя поза насильницькою діяльністю. Ці процеси можуть взаємодіяти, але кожен потребує окремих критеріїв спостереження. Їхнє розмежування обґрунтоване Horgan (2009) та Morrison та співавторами (2021). Не слід вимагати від людини публічної декларації повної зміни поглядів як єдиного доказу зниження насильницької участі. Так само заявлене розчарування не є доказом фактичного припинення насильницької діяльності. Для оцінювання реальних загроз потрібні контекстні факти, належні професійні процедури й правові підстави. Психологічна допомога й профілактика: що має практичний сенс Підтримка діалогу без стигматизації Коли людина висловлює сумніви щодо насильницької групи, конструктивна розмова зосереджується на її досвіді, потребах, безпеці, відповідальності й доступних законних можливостях. Варто дати простір для розрізнення симпатії до окремих людей, прихильності до ідей та ставлення до заподіяння шкоди. Мета підтримки — зменшення насильницької залученості та створення життєздатних альтернатив, а не примусова ідеологічна одностайність. Висновки про значення довіри й підтримки узагальнено у Morrison та співавторів (2021). Безпека і межі конфіденційності Якщо є конкретні погрози, переслідування чи відомості про підготовку насильства, пріоритетом стає безпечне залучення відповідальних служб згідно із законом. Психолог, соціальний працівник або член родини не має самостійно проводити «перевірку лояльності», провокувати людину на розкриття внутрішньої інформації групи чи влаштовувати небезпечну конфронтацію. Рішення про захист, реагування на погрози й документування фактів ухвалюють уповноважені фахівці в межах компетенції. Роль реальної фізичної безпеки у можливості відходу підтверджує огляд Morrison та співавторів (2021). Доступні альтернативи та поступова реінтеграція Професійна підтримка може стосуватися стабілізації життєвих умов, навчання, працевлаштування, відновлення сімейних зв’язків, психологічної допомоги після травматичних подій і роботи з відповідальністю за минулі вчинки. Вибір втручань залежить від добровільності, безпеки, правового статусу та індивідуальних потреб. Систематичний огляд Morrison та співавторів (2021) виявив багатообіцяльні результати низки програм, водночас порівняння ефективності обмежується неоднаковими показниками й якістю даних. Методологічні проблеми оцінювання програм також детально розглянули Horgan і Braddock (2010). Особливості роботи з неповнолітніми Для підлітків значущими можуть бути потреба в належності, пошук автономії, груповий тиск, сімейні конфлікти й цифрові контакти. Ці вікові явища самі по собі не є ознаками насильницької радикалізації. Реагування має спиратися на фактичні ризики, захист прав дитини, співмірність втручання та участь компетентних фахівців. Збирання або передавання персональних даних повинно мати законну підставу й відповідати вимогам Закону України «Про захист персональних даних». Упереджена оцінка за походженням, релігією чи політичними поглядами суперечить правозахисному підходу, відображеному в Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Чого не можна висновувати зі слів про сумніви Повідомлення «я розчарувався у своїй групі» не означає, що людина відмовилася від насильства. Участь у суперечці з керівництвом не засвідчує готовності до виходу. Емоційна холодність, тривога або виснаження не є спеціальними діагностичними маркерами радикалізації. Наявність релігійних, політичних чи культурних переконань не визначає небезпечність людини. Жоден із цих окремих проявів не дозволяє встановити намір заподіяти шкоду або надійно спрогнозувати насильницький вчинок. Критика універсальних профілів і наголос на процесуальному аналізі містяться у Horgan (2008). Коректна професійна оцінка розглядає конкретні дії, доступні підтверджені відомості, ситуацію, часову динаміку, фактори захисту та межі достовірності інформації. Психологічна стаття призначена для пояснення явища й безпечної профілактики; вона не замінює спеціалізованої оцінки загроз або юридичних процедур. Поширені запитання Чи означає розчарування в лідері, що людина відмовиться від екстремізму? Ні. Людина може дистанціюватися від конкретного лідера, залишитися в організації, підтримати іншу фракцію або змінити групу. Потрібно окремо з’ясовувати, що саме змінилося у ставленні до насильства та практичній поведінці. Це узгоджується з моделлю різних траєкторій у Cherney і Koehler (2023). Чи може людина перестати брати участь у насильстві, зберігши радикальні переконання? Так. Припинення насильницької діяльності та зміна світогляду є різними процесами; їхня динаміка не завжди збігається. Це одне з центральних розрізнень Horgan (2009). Чому близькі стосунки можуть допомогти людині відійти від групи? Вони інколи створюють безпечний контакт, практичну підтримку й можливість побачити інші життєві ролі. Ефект залежить від якості стосунків, довіри та конкретних умов. Morrison та співавтори (2021) описують сім’ю та друзів серед можливих чинників підтримки, але не пропонують універсальної сімейної методики. Чи є сумніви обов’язковою стадією перед виходом? Вивчення історій колишніх учасників часто виявляє розчарування та переоцінювання, проте це не підтверджує універсальної послідовності стадій. Доступні дані переважно ретроспективні; люди можуть припиняти участь під впливом різних умов, які змінюються протягом часу. Altier, Thoroughgood і Horgan (2014); Morrison та співавтори (2021). Як відрізнити внутрішню кризу лояльності від ризику насильства? За самим змістом сумнівів цього зробити неможливо. Підставою для реагування на загрозу є конкретна достовірна інформація про небезпечні дії чи наміри, оцінена компетентними службами з дотриманням закону. Соціальна, політична або релігійна ідентичність не замінює доказів. Horgan (2008). Висновки Внутрішньогрупові сумніви відкривають можливість переосмислення лояльності, але їхній напрям визначається конкретним змістом розчарування, соціальними зв’язками, безпекою, альтернативними ролями й умовами життя. Для дослідження важливо окремо простежувати зміни довіри, ідентичності, ставлення до насильства та фактичної участі. Для профілактики важливі права людини, точність оцінювання загроз і реальні можливості безпечного припинення насильницької діяльності. Стан знань найповніше передають систематичний огляд Morrison та співавторів (2021) і недавнє якісне дослідження Syafiq, Cherney і Louis (2026). Пов’язані статті • Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань — основні поняття та навігація дослідницьким кластером. • Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес — виникнення групової належності та залученості. • Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі — поведінкові зміни, бар’єри та реінтеграція. • Групова динаміка — процеси взаємодії, норм і ролей у групах. • Групова поляризація — зміна групових суджень у процесі взаємодії. • Теорія соціальної ідентичності — психологічна основа належності та міжгрупових відносин. Соціалізація всередині екстремістських груп Роль сімейних зв’язків у радикалізації Джерела Altier, M. B., Thoroughgood, C. N., & Horgan, J. G. (2014). Turning away from terrorism: Lessons from psychology, sociology, and criminology. Journal of Peace Research, 51(5), 647–661. https://doi.org/10.1177/0022343314535946. Altier, M. B., Boyle, E. L., Shortland, N. D., & Horgan, J. (2017). Why they leave: An analysis of terrorist disengagement events from eighty-seven autobiographical accounts. Security Studies, 26(2), 305–332. https://doi.org/10.1080/09636412.2017.1280307. Cherney, A., & Koehler, D. (2023). What does sustained desistance from violent extremism entail: A proposed theory of change and policy implications. Terrorism and Political Violence. https://doi.org/10.1080/09546553.2023.2215348. DeMichele, M., Simi, P., & Blee, K. (2025). Becoming an ex-extremist: Stopping the hate and embracing a new identity. The British Journal of Criminology, 65(2), 282–297. https://doi.org/10.1093/bjc/azae035. Horgan, J. (2008). From profiles to pathways and roots to routes: Perspectives from psychology on radicalization into terrorism. The ANNALS of the American Academy of Political and Social Science, 618(1), 80–94. https://doi.org/10.1177/0002716208317539. Horgan, J. (2009). Deradicalization or disengagement? A process in need of clarity and a counterterrorism initiative in need of evaluation. International Journal of Social Psychology, 24(2), 291–298. https://doi.org/10.1174/021347409788041408. Horgan, J., & Braddock, K. (2010). Rehabilitating the terrorists?: Challenges in assessing the effectiveness of de-radicalization programs. Terrorism and Political Violence, 22(2), 267–291. https://doi.org/10.1080/09546551003594748. Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A systematic review of post-2017 research on disengagement and deradicalisation. CREST. https://crestresearch.ac.uk/resources/a-systematic-review-of-post-2017-research-on-disengagement-and-deradicalisation/. Simi, P., Blee, K., DeMichele, M., & Windisch, S. (2017). Addicted to hate: Identity residual among former white supremacists. American Sociological Review, 82(6), 1167–1187. https://doi.org/10.1177/0003122417728719. Syafiq, M., Cherney, A., & Louis, W. (2026). Disengagement from religious extremist groups: Identity change and group disidentification. Journal of Community & Applied Social Psychology, 36(6), e70331. https://doi.org/10.1002/casp.70331. Верховна Рада України. (2010). Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-17. Верховна Рада України. (2012). Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» № 5207-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5207-17. Європейська комісія. (2024). The root causes of violent extremism. https://home-affairs.ec.europa.eu/whats-new/publications/root-causes-violent-extremism-july-2024_en.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Шляхи радикалізації до насильства — це різні процеси, у яких індивідуальний досвід, стосунки, групове середовище та суспільні обставини взаємодіють із виправданням ідеологічно мотивованого насильства, намірами й можливими діями. Багаторівнева модель пояснює ці процеси через мікрорівень особистості, мезорівень соціальних зв’язків та макрорівень інституцій і конфліктів. Вона потрібна для наукового аналізу й профілактики, адже результати систематичних оглядів засвідчують неоднорідність траєкторій та різну силу зв’язку окремих чинників із переконаннями, намірами і поведінкою. Систематичний огляд чинників на трьох рівнях, 2026; метааналітичний огляд когнітивної та поведінкової радикалізації. Визначальна передумова цієї статті — точне розрізнення між політичним і релігійним світоглядом, радикальними поглядами, схваленням насильства та реальною участю в ньому. Законний протест, гостра критика влади, рішучі переконання або належність до певної спільноти самі собою не означають небезпеки. Дослідження радикалізації до насильства аналізують насамперед механізми легітимації шкоди людям і обставини переходу до насильницької поведінки. Борум, огляд теорій; Макколі й Москаленко, модель двох пірамід. Що саме означають «шляхи» радикалізації Слово «шляхи» позначає послідовності взаємодій, досвіду, інтерпретацій та рішень, які можна реконструювати в конкретному випадку. Дві людини з подібним досвідом приниження можуть обрати різні способи реагування; люди з різними переконаннями можуть потрапляти до насильницьких мереж через різні соціальні зв’язки. Отже, багаторівневу модель слід розуміти як дослідницьку карту можливих взаємодій, а не як схему неминучого розвитку від першої образи до злочину. Борум, 2011; Пандей і Бехера, 2026. У психологічній літературі варто відокремлювати щонайменше чотири результати: посилення радикальності поглядів; схвалення насильства як засобу; висловлену готовність до насильницької дії; участь у насильницькій діяльності. Вимірювання одного результату не дає автоматичного знання про інший. У систематичному огляді 127 досліджень об’єднано 206 вибірок та понад 1300 оцінок зв’язків, причому чинники мали неоднакові співвідношення з установками, намірами й поведінкою. Систематичний огляд когнітивної та поведінкової радикалізації. Чому переконання та дія потребують різних моделей У моделі двох пірамід Кларка Макколі й Софії Москаленко одна піраміда описує дедалі виразніше прийняття радикальних політичних позицій, а друга — рівні залученості до радикальної дії. Така побудова допомагає пояснити, чому крайня позиція не означає автоматичного здійснення насильства і чому поведінка може залежати від організаційних відносин та обставин, не зводячись до сили ідеологічної переконаності. Самі піраміди є концептуальними моделями, а не валідованим способом встановити індивідуальну ймовірність нападу. McCauley & Moskalenko, 2017. Іноді людина припиняє участь у групі, зберігаючи частину попередніх переконань; іноді її погляди змінюються швидше, ніж поведінкові зв’язки. Тому вихід із насильницького середовища, зміна світогляду та відновлення соціальних зв’язків становлять окремі, хоч і пов’язані, завдання. Для програм допомоги потрібні різні показники: припинення участі, відсутність конкретної загрози, зміни соціального функціонування і, за доречності, зміни переконань. Огляд психологічних втручань у програмах третинної профілактики, 2025. Три аналітичні рівні: особистість, група, суспільство Багаторівневу схему можна подати як взаємодію трьох площин. Мікрорівень стосується потреб, емоцій, переконань, життєвих подій і саморегуляції. Мезорівень охоплює сім’ю, друзів, наставників, групові норми, мережі підтримки та тиск приналежності. Макрорівень включає інституційну довіру, дискримінацію, політичні конфлікти, нерівність доступу до можливостей і ширше інформаційне середовище. Pandey & Behera, 2026. Ці рівні не утворюють жорсткої ієрархії причин. Подія загальносуспільного масштабу набуває психологічного значення через особисту інтерпретацію і соціальні обговорення; група може посилювати або послаблювати ворожі інтерпретації; наявні дружні зв’язки та інституційні механізми захисту можуть сприяти мирним формам участі. Наукова користь моделі полягає у перевірці таких взаємодій, зокрема зв’язків між контекстом, посередницькими механізмами і спостережуваними результатами. Систематичний огляд 2026 року. Мікрорівень: потреби, значущість, емоції й мислення На індивідуальному рівні досліджують сприйняту несправедливість, втрату статусу, приниження, загрозу належності, потребу в сенсі та відчуття контролю. Ці переживання поширені в людському житті; їхній зв’язок із насильницькою радикалізацією залежить від того, як людина пояснює події, які альтернативи вважає доступними та які норми підтримують її близькі. У моделі трьох складників Кругланського пошук особистої значущості поєднаний із наративом, який визначає бажану дію, та мережею, що схвалює певне її розуміння. Kruglanski, Bélanger & Gunaratna, 2019. Особливу роль можуть відігравати моральне відсторонення від наслідків заподіяної шкоди, знеособлення уявного ворога, категоричне поділення людей на «своїх» і «чужих» та переконання, що мирні можливості вичерпані. Ці механізми вивчають у різних формах агресії й міжгрупового конфлікту, тому конкретне пояснення насильницької радикалізації потребує даних про ситуацію та дії. Систематичний огляд 2026 року відносить подібні установки до досліджуваних індивідуальних чинників, але не встановлює єдиного обов’язкового причинного ланцюга. Pandey & Behera, 2026. Психологічні особливості та стан психічного здоров’я слід інтерпретувати особливо уважно. Психічний розлад не є визначенням екстремізму й не може використовуватися як загальний маркер ідеологічної загрози. У різних дослідженнях відповідні характеристики вимірюють неоднаково, часто на спеціально відібраних групах; це обмежує перенесення статистичних асоціацій на конкретну людину. В огляді метааналізів більшість ефектів оцінено як малі або дуже малі, а демографічні показники загалом мали слабші зв’язки, ніж окремі психологічні та поведінкові чинники. Campbell systematic review. Мезорівень: мережі, норми та соціальна взаємодія Сім’я, дружні кола, навчальні заклади, місцеві громади й мережеві спільноти впливають на те, як пояснюються суспільні конфлікти. Належність до групи може забезпечувати підтримку і відчуття безпеки; за певних обставин групові норми можуть нормалізувати агресію або винагороджувати демонстрацію готовності до неї. Це одна з причин, чому однакове повідомлення викликає різні реакції в різних соціальних середовищах. Огляд мікро-, мезо- й макрочинників; модель трьох складників. Групова поляризація означає посилення початкової переважної схильності групи після обговорення; сама по собі вона не тотожна підтримці насильства. Для радикалізації має значення зміст норм і наративів, що циркулюють у спільноті. Зростання одностайності в групі, яка підтримує ненасильницькі дії, може мати зовсім інший результат, ніж одностайність у середовищі, де виправдовують завдання шкоди людям. McCauley & Moskalenko, 2017. Мезорівень також містить захисні зв’язки. Позитивна участь батьків, просоціальна поведінка та підтримувальні стосунки пов’язані зі слабшими показниками екстремізму й насильницької радикалізації молоді в метааналізі 41 дослідження, хоча розміри ефектів здебільшого невеликі й причинність установлено не для всіх результатів. Duindam, van Loon & Lösel, 2025. Макрорівень: інституції, конфлікти і колективний досвід На суспільному рівні досліджують досвід дискримінації, порушення прав, політичну нестабільність, групове відчуття позбавлення можливостей, довіру до інституцій і доступність законних способів впливу. Зв’язки між цими обставинами та насильством залежать від конкретної історії суспільства, того, як конфлікти інтерпретуються у групах, і дій державних та громадських інституцій. Структурні умови формують контекст, а психологічні та міжособистісні процеси визначають різні способи реагування на нього. Pandey & Behera, 2026; UNDP, підхід до профілактики. Необхідно розрізняти об’єктивно підтверджений факт порушення прав і суб’єктивне сприйняття несправедливості; обидва можуть бути важливими для наукового аналізу, але потребують різних методів перевірки. Належність до етнічної чи релігійної спільноти, національна ідентичність або досвід війни не перетворюються на індивідуальні маркери схильності до насильства. Саме тому ефективна профілактика має враховувати права людини, локальний контекст і ризик стигматизації. UNDP, принципи роботи. Як рівні можуть взаємодіяти: умовна аналітична послідовність Для пояснення взаємодій доцільно уявити навчальний, узагальнений приклад. У суспільстві виникає гострий конфлікт щодо розподілу можливостей. Одна людина переживає його як особисту втрату гідності; її спільнота пропонує пояснення, у якому конкретну групу людей проголошують винною, а насильство — допустимим. В іншому оточенні людина з подібним досвідом отримує підтримку, бере участь у законному громадському русі й обирає ненасильницькі способи впливу. Приклад показує, як варіюються контекст, соціальні зв’язки та значення, які людина надає подіям; це редакційна ілюстрація моделі, а не реконструкція конкретного випадку або формула передбачення. Це пояснює і важливість часу. Переживання можуть змінюватися, соціальні зв’язки — розриватися або зміцнюватися, суспільні умови — покращуватися чи загострюватися. Дослідження за один момент часу зазвичай не дозволяє визначити порядок змін, а ретроспективний опис після насильницької події може перебільшувати значення ознак, що здаються очевидними лише заднім числом. Borum, 2011; Campbell огляд факторів. Основні пояснювальні моделі та їхні межі Модель двох пірамід Розділення радикальності думок і залученості до дії є головною перевагою моделі двох пірамід. Вона дає дослідникові мову для зіставлення переконань і поведінки, а також запобігає хибній тотожності між радикальною політичною позицією та насильницькою участю. Водночас модель не визначає, які саме життєві події призведуть до переходу між умовними рівнями. McCauley & Moskalenko, 2017. Модель «потреби — наративи — мережі» У трискладниковій моделі потреба в особистій значущості пояснює мотиваційний вимір, наратив задає спосіб інтерпретації події та прийнятну дію, а соціальна мережа підтримує відповідні норми. Модель корисна для формулювання гіпотез щодо взаємодії індивідуального й групового, хоча поняття значущості настільки широке, що без точного вимірювання здатне пояснювати багато різних форм поведінки. Її використання в конкретному дослідженні потребує незалежної перевірки висунутих механізмів. Kruglanski, Bélanger & Gunaratna, 2019. Багаторівнева модель і класифікація чинників Поділ на мікро-, мезо- й макрорівні добре упорядковує дані з різних дисциплін. Систематичний огляд Пандей і Бехери включив 37 досліджень із 54 вибірками, загалом 48 443 учасники, та описав потенційні чинники на трьох рівнях. Водночас автори не виконували метааналізу величин ефектів, включали лише кількісні роботи 2010–2023 років і узагальнювали неоднорідні показники. Тому результати придатні для побудови дослідницьких гіпотез і комплексної профілактики, але не доводять причинність для кожного названого чинника. Pandey & Behera, 2026. Моделі слід співвідносити з тим, що саме було виміряно: загальну підтримку радикальних ідей, готовність підтримати насильство чи фактичне правопорушення. Поєднання цих результатів в одному показнику створює ризик перебільшення закономірності, особливо коли дослідження залежать від самозвітів і одноразових опитувань. Систематичний огляд когнітивних та поведінкових результатів. Які чинники мають емпіричну підтримку Систематичний огляд досліджень в економічно розвинених країнах охопив 127 робіт і 101 індивідуальний чинник, пов’язаний із радикальними установками, 45 — із намірами, 33 — із поведінкою. Загалом демографічні характеристики мали найменші за величиною оцінки зв’язку. Досвід, установки, криміногенні й окремі психологічні характеристики демонстрували сильніші, хоча часто також невеликі зв’язки. Це вказує, що оцінювання багатовимірного контексту інформативніше, ніж сортування людей за віком, статтю або походженням. Campbell систематичний огляд. Дослідження захисних факторів серед молоді дають додаткову перспективу. Метааналіз із 49 незалежними вибірками загальною чисельністю 55 563 учасники виявив статистично значущі асоціації з навчальними досягненнями, просоціальною поведінкою, позитивною участю батьків, справедливими процедурами та позитивним міжгруповим контактом. Коефіцієнти зв’язку були переважно невеликі: для позитивної участі батьків r = −0,13, для просоціальної поведінки r = −0,14, для міжгрупового контакту r = −0,10. Ці характеристики не дають підстав оцінювати окрему дитину як «безпечну» або «небезпечну» за однією ознакою. Duindam, van Loon & Lösel, 2025. Обидва підходи нагадують про важливість наукової якості: кореляція є характеристикою вибірки й методики, а не готовим причинним твердженням. Програми можуть покращувати належність, довіру чи критичне мислення, однак демонстрація змін цих проміжних результатів ще не означає доведеного зменшення реальних нападів. Огляд програм профілактики 2024 року. Роль цифрового середовища Інтернет може надавати доступ до ідеологічних матеріалів, посилювати зв’язки між однодумцями та змінювати швидкість обговорення конфліктів. Проте «онлайн-радикалізація» охоплює багато різних процесів: від пасивного перегляду контенту до тривалої участі у спільноті. Узагальнювати їх як єдиний механізм алгоритмічного впливу методологічно некоректно. Огляд 382 публікацій за 2000–2025 роки виявив різноманітність визначень, платформ і дослідницьких підходів, яка ускладнює порівняння результатів. Rothut та ін., 2026. Метааналіз 31 дослідження медійного впливу на молодь, який охопив 29 незалежних вибірок і 52 772 учасники, виявив невеликий загальний позитивний зв’язок між медійною експозицією та показниками насильницької радикалізації (r = 0,12). Автори окремо вказали на потребу дизайнів, здатних перевіряти причинність і напрям зв’язку. Це означає, що контакт із певним контентом сам по собі не доводить майбутню насильницьку поведінку. Метааналіз медійної експозиції, 2026. У профілактиці цифрових ризиків важливі інформаційна грамотність, доступні альтернативні спільноти, можливість звернутися по допомогу та належна реакція на прямі погрози. До оцінювання платформ варто залучати прозорі показники охоплення і наслідків, захист персональних даних та перевірку небажаних ефектів втручань. Rothut та ін., 2026; UNDP, моніторинг і оцінювання. Розгорнутий розгляд представлено у статті «Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази». Діти та підлітки: розвиток, підтримка і права У підлітковому віці тривають розвиток самостійності, пошук належності, зміни соціальних зв’язків і формування політичної ідентичності. Допитливість, протест, захоплення суперечливими темами або експериментування з образом себе не є підставами для приписування насильницьких намірів. Справжнє завдання дорослих — розрізняти нормальні процеси розвитку, конфлікти у взаєминах, досвід цькування та конкретні повідомлення про заподіяння шкоди. Дані метааналізу захисних чинників свідчать на користь уваги до шкільного середовища, сімейної участі та просоціальних можливостей. Duindam, van Loon & Lösel, 2025. Коли дитина стикається із залякуванням, примусом або втягуванням у небезпечну діяльність, потрібні безпечна розмова, захист її персональних даних, залучення уповноважених спеціалістів та дії відповідно до характеру загрози. Формальні списки «екстремістських ознак» можуть стигматизувати дітей, порушувати довіру і змішувати світогляд із поведінковим ризиком. UNDP, правозахисна профілактика. Чи можна прогнозувати насильство за психологічними ознаками Індивідуальне прогнозування є найбільш обмеженою частиною дослідницького поля. Насильницьні напади є рідкісними подіями, а відомості про тих, хто їх здійснив, часто отримані заднім числом. На практиці це створює проблему хибнопозитивних висновків: показник може траплятися у великої кількості людей, які жодного насильства не вчинять. Ретельне вивчення конкретних повідомлень, намірів та обставин має іншу мету й інший доказовий статус, ніж загальне профілювання населення. Brouillette-Alarie та ін., 2025. Огляд 20 досліджень психометричних властивостей спеціальних інструментів засвідчив деякі позитивні результати щодо узгодженості оцінок експертів, але водночас істотні обмеження валідності. Жодне включене дослідження не перевіряло справжню проспективну точність прогнозу майбутнього екстремістського насильства. Ретроспективні зіставлення не можна подавати як надійне передбачення. Brouillette-Alarie та ін., 2025. VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+: що вони означають VERA-2R застосовують у спеціалізованих контекстах структурованого професійного оцінювання екстремістського насильства; TRAP-18 зосереджується на оцінюванні загроз у випадках потенційного цілеспрямованого насильства; ERG22+ використовується у відповідних пенітенціарних та пробаційних контекстах. Робота з цими підходами передбачає підготовлених фахівців, перевірку джерел інформації, процесуальну відповідальність і знання конкретного контексту. Публічні описи методик не призначені для самостійного оцінювання сусідів, колег чи дітей. Огляд надійності й валідності інструментів. Перенесення результатів зі спеціалізованих вибірок на широке населення, різні ідеології та нові історичні ситуації потребує окремої перевірки. Навіть структурована експертна оцінка повинна містити опис невизначеності, альтернативних пояснень і потреб у допомозі, а не формувати ярлик для людини. Brouillette-Alarie та ін., 2025. Профілактика відповідно до трьох рівнів Багаторівневий підхід підказує, що профілактика має працювати з умовами, у яких люди приймають рішення, і з можливостями безпечної соціальної участі. На мікрорівні це доступ до психологічної підтримки за потреби, навички розв’язання конфліктів і критичного аналізу інформації. На мезорівні — підтримувальні стосунки, можливості участі у справах громади, ненасильницькі норми і робота з цькуванням. На макрорівні — інституційна справедливість, законні канали участі, захист прав і своєчасне реагування на дискримінацію. Таку структуру застосовують як основу для планування й перевірки програм, а не як перелік заходів із гарантованою ефективністю. UNDP, our focus; метааналіз захисних чинників. У систематичному огляді 74 оцінювань профілактичних програм лише частина досліджень повідомляла про успішні результати, а значна частина — про обмежений успіх; для деяких втручань описано небажані наслідки у вигляді відчуження або стигматизації. Порівняння ускладнене відмінностями дизайнів і критеріїв «успішності». Науково коректна оцінка програми має заздалегідь визначати конкретний результат, термін спостереження, групу порівняння, побічні наслідки та умови реалізації. Систематичний огляд оцінювань програм, 2024. Практичні рівні втручань систематизовано у статті «Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи». Підтримка осіб, які припиняють участь у насильницьких групах, може потребувати комплексної роботи над безпекою, житлом, соціальними зв’язками, освітою та психічним здоров’ям за добровільного і правомірного залучення. Водночас припинення контактів із групою, зміна поглядів і зниження підтвердженого ризику — три різні результати. Огляд психологічних втручань виявляє обмеження наявних оцінювань, тому твердження про гарантоване «вилікування від радикалізму» не мають достатніх підстав. Muibu та ін., 2025. Український контекст: науковий аналіз і правові межі В українському контексті особливо важливо зберігати чітке розмежування між психологічним аналізом, законним захистом держави, політичною позицією та правовою кваліфікацією конкретного діяння. Дослідження механізмів ідеологічного насильства не встановлює юридичного статусу людини чи події. Юридична оцінка спирається на законодавство, докази і компетенцію уповноважених органів. Чинний Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає відповідні правові поняття та організаційні засади; Кримінальний кодекс України містить, зокрема, статті про терористичний акт і пов’язані діяння. Редакційне застосування багаторівневої моделі до українського суспільства полягає у дослідженні того, як війна, переміщення, досвід втрат, інформаційні операції, поляризація й інституційна довіра можуть взаємодіяти з конкретними соціальними середовищами. Ця постановка питання є напрямом дослідження, а не твердженням, що люди, які пережили війну, мають підвищену індивідуальну схильність до екстремістського насильства. Для таких висновків потрібні відповідні українські вибірки, визначені результати і етичний дослідницький дизайн. Pandey & Behera, 2026; UNDP, принципи профілактики. Коли виникає безпосередня загроза життю або конкретна загроза насильства, пріоритетом є фізична безпека і своєчасне звернення до компетентних екстрених служб та правоохоронних органів. Психологічна бесіда й освітня інформація не замінюють професійної оцінки загрози. Якщо гострої загрози немає, корисні конфіденційна консультація відповідного фахівця, увага до прав і гідності всіх залучених людей та відмова від публічного поширення неперевірених звинувачень. Методологічні межі: чого дослідження поки не доводять Доказова база радикалізації має характерні обмеження: різні визначення ключових понять, перехресні опитування, невеликі спеціальні вибірки, ретроспективні історії відомих випадків та труднощі вимірювання рідкісних насильницьких результатів. Окремі моделі описують уже відомі траєкторії точніше, ніж прогнозують майбутні. Висновки щодо загальних закономірностей залежать від географії, ідеологічного контексту та якості вимірювання. Campbell огляд чинників; Campbell огляд інструментів. Огляди програм додатково показують, що зміни поінформованості, відчуття належності чи заявлених переконань не тотожні зменшенню фактичного насильства. Проєкти профілактики потребують незалежної оцінки, захисту даних, прозорих показників і аналізу небажаних ефектів. Систематичний огляд програм; UNDP, моніторинг і оцінювання. Поширені запитання Чи існують універсальні стадії радикалізації до насильства? Ні. Дослідники описали різні моделі, але емпіричні дані не встановили обов’язкову для кожної людини послідовність етапів. Багаторівнева модель допомагає визначати взаємодії, які слід досліджувати, і зберігати розмежування між установками та поведінкою. Borum, 2011; McCauley & Moskalenko, 2017. Чи означає радикальна думка готовність до насильства? Радикальність погляду й фактична участь у насильстві — різні змінні. Дослідження показують неоднакові набори пов’язаних чинників для установок, намірів і поведінки, тому наявність радикального погляду не є самостійним доказом майбутнього нападу. Campbell систематичний огляд. Чому однакові події по-різному впливають на людей? Тому що наслідки залежать від особистого тлумачення, соціального оточення, доступних способів дії, інституційного контексту та змін у часі. Багаторівнева модель допомагає одночасно розглядати ці виміри. Pandey & Behera, 2026. Чи здатні соціальні мережі самі по собі спричинити насильницьку радикалізацію? Наявні дослідження підтверджують складні зв’язки між цифровими середовищами, експозицією до контенту й окремими показниками радикалізації. Напрям і причинність цих зв’язків залишаються предметом дослідження; контакт із контентом не доводить наміру вчинити насильство. Rothut та ін., 2026; метааналіз медіа, 2026. Чи можна за тестом визначити «майбутнього терориста»? Наявні спеціалізовані інструменти допомагають підготовленим експертам структурувати інформацію за визначеними правилами, проте систематичний огляд їхньої валідності не виявив проспективної перевірки точності прогнозування майбутнього насильства. Використовувати опитувальники, окремі риси чи світогляд як побутову діагностику небезпеки науково необґрунтовано. Brouillette-Alarie та ін., 2025. Що є найперспективнішим напрямом профілактики? Комплексні, правозахисні й контекстно чутливі заходи, які підтримують соціальні зв’язки, справедливі інституційні процедури, можливості законної участі та безпечне реагування на конкретні загрози. Їхню ефективність потрібно оцінювати окремо за реально вимірюваними результатами, з урахуванням можливих побічних наслідків. UNDP; огляд профілактичних програм, 2024. Висновок Багаторівнева модель пояснює радикалізацію до насильства як змінну взаємодію особистого досвіду, групових норм, соціальних мереж та ширших політичних і інституційних обставин. Її наукова сила полягає у розрізненні установок, намірів і поведінки, перевірці альтернативних пояснень та розробленні профілактики з увагою до прав людини. Практичний наслідок полягає у підтримці людей і спільнот, ранньому реагуванні на конкретні загрози та відмові від стигматизації за поглядами чи ідентичністю. Campbell систематичний огляд; UNDP. Пов’язані статті Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань — огляд предмета та маршрутів читання у кластері I07. Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття — точне розрізнення радикальних переконань і підтримки насильства. Чи існують стадії радикалізації: огляд моделей і доказів — наукові можливості й обмеження стадійних моделей. Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями — емпіричні кореляції та межі їхнього тлумачення. Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму — чинники захисту на рівні особистості, взаємин і громади. Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази — роль цифрових взаємодій та межі причинних висновків. Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи — аналіз програм запобігання й вимірювання результатів. Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — психологічні закономірності посилення початкових групових схильностей. Політична поляризація: причини, види та суспільні наслідки — розходження політичних позицій і межі його інтерпретації. Ідеологічна поляризація: розходження політичних позицій — ідеологічні розбіжності, які потребують відокремлення від насильницької поведінки. Сприйнята несправедливість та радикалізація до насильства Втрата значущості і пошук сенсу в шляхах радикалізації Загроза ідентичності та групова образа в радикалізації Самотність і соціальна ізоляція в траєкторіях радикалізації Психічне здоров’я та насильницький екстремізм: що показують дослідження Джерела Borum, R. (2011). Radicalization into Violent Extremism I: A Review of Social Science Theories. Journal of Strategic Security, 4(4). DOI: 10.5038/1944-0472.4.4.1. Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., та ін. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. DOI: 10.1002/cl2.70080. Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI: 10.1016/j.ijlcj.2024.100674. den Elzen, J. I., Asscher, J. J., Lang, K. M., & Duindam, H. M. (2026). The association between media exposure and violent radicalization of young people: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 88, 102141. DOI: 10.1016/j.avb.2026.102141. Duindam, H. M., van Loon, A. W. G., & Lösel, F. (2025). Protective factors against extremism and violent radicalization in youth: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 85, 102101. DOI: 10.1016/j.avb.2025.102101. Kruglanski, A. W., Bélanger, J. J., & Gunaratna, R. (2019). The Three Pillars of Radicalization: Needs, Narratives, and Networks. Oxford University Press. DOI: 10.1093/oso/9780190851125.001.0001. McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding political radicalization: The two-pyramids model. American Psychologist, 72(3), 205–216. DOI: 10.1037/amp0000062. Muibu, D., Vasaturo, A., Spurrell, W., & Savoia, E. (2025). The use of psychological interventions in tertiary prevention programs for individuals engaged in violent extremism: a scoping review and interviews. Health & Justice, 13, 17. DOI: 10.1186/s40352-025-00324-w. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI: 10.1002/bsl.70064. Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. The Communication Review. DOI: 10.1080/10714421.2026.2658935. UNDP. (2020). Measuring protective factors against violent extremism. Офіційне видання. UNDP. (б. р.). Monitoring, Evaluation and Learning: Prevention of Violent Extremism. Офіційна сторінка. UNDP. (б. р.). Our Focus: Prevention of Violent Extremism. Офіційна сторінка. UNDP. (б. р.). Prevention of Violent Extremism. Офіційна сторінка. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. DOI: 10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (2001; чинна редакція). Кримінальний кодекс України, № 2341-III. Офіційний текст. Верховна Рада України. (2003; чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. Офіційний текст.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики досліджує, як особистий досвід, соціальні зв’язки, групові норми, політичні обставини й цифрове середовище можуть впливати на схвалення ідеологічно мотивованого насильства, участь у ньому та вихід із насильницьких рухів. Центральне наукове питання полягає у встановленні умов, за яких переконання, виправдання шкоди, наміри й поведінка взаємодіють, а також у визначенні засобів, здатних зменшувати насильство з дотриманням прав людини. Дослідження охоплюють різні ідеології, форми організації, країни та вікові групи. Великі систематичні огляди показують багаторівневий характер процесів і відсутність одного чинника, який надійно передбачає насильницьку поведінку конкретної людини. Зокрема, огляд 707 емпіричних публікацій встановив взаємодію індивідуальних, групових і суспільних умов, а метааналіз 127 досліджень окремо розглянув радикальні установки, наміри й поведінкові наслідки. Feddes та співавтори (2023); Wolfowicz та співавтори (2021). Ця карта знань пояснює наукові поняття, основні теоретичні моделі, якість доказів, принципи оцінювання загроз, профілактику, припинення участі й український контекст. Кожна спеціалізована тема матиме власну канонічну статтю; посилання на такі сторінки з’являтимуться в міру їхньої фактичної публікації. Що вивчає психологія насильницької радикалізації Поняття «радикалізація» в різних дослідженнях позначає зміну переконань, зростання підтримки крайніх політичних цілей або наближення до виправдання й застосування насильства. Через цю неоднорідність наукове твердження має щоразу уточнювати результат, який вимірювали дослідники. Визнання радикальних ідей, позитивне ставлення до насильницької групи, готовність підтримувати насильство і фактична участь у нападі становлять різні явища. Wolfowicz та співавтори (2021). У межах цього дослідницького кластера насильницька радикалізація означає сукупність процесів, пов’язаних зі становленням, підтриманням або посиленням готовності виправдовувати чи застосовувати насильство заради ідеологічних, політичних або пов’язаних із груповою ідентичністю цілей. Таке робоче визначення дає змогу аналізувати різні механізми, одночасно розрізняючи думки, наміри, участь у мережах та кримінально карані дії. Насильницький екстремізм — широка дослідницька й політична категорія, яку вживають щодо ідеологічно мотивованої підтримки або практики насильства. Її точний обсяг залежить від наукового дослідження та правового контексту. Тероризм має окремі правові ознаки, зокрема мету залякування або примусу, а тому не кожне політичне насильство автоматично підпадає під конкретну кримінально-правову кваліфікацію. Feddes та співавтори (2023); Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Радикалізація, екстремізм і тероризм не є психіатричними діагнозами. Психологічне дослідження пояснює процеси поведінки, суджень і соціальних зв’язків; клінічне оцінювання психічного стану має іншу мету і власні професійні критерії. Використання діагностичних ярликів для опису політичних поглядів погіршує точність аналізу. Радикальні погляди, мирна незгода та насильство: принципове розрізнення Радикальні погляди можуть стосуватися глибокої зміни державних, економічних або суспільних інститутів. Демократичні суспільства включають законну політичну конкуренцію, мирний протест, громадський активізм, свободу світогляду та релігії. Сам факт незгоди з панівним порядком нічого не повідомляє про готовність нападати на людей. Предметом профілактики насильства є конкретні загрози, дії та умови їх виникнення, а не невідповідність поглядів соціальній більшості. Для точного аналізу слід розділяти чотири рівні. Перший — ідейна позиція щодо бажаних змін. Другий — моральне чи політичне схвалення застосування насильства. Третій — конкретний намір або підготовка до заподіяння шкоди. Четвертий — фактична насильницька поведінка. Між ними можливі зв’язки, але перехід не є обов’язковим і не відбувається за єдиним сценарієм. Двопірамідна модель радикалізації спеціально розмежовує структуру переконань та структуру участі в діях. McCauley і Moskalenko (2017); Wolfowicz та співавтори (2021). Таке розділення захищає також наукові висновки. Якщо дослідження виявило зниження упередження або схвалення насильства в анкеті, воно показало зміну відповідного показника. Воно не доводить автоматично, що зменшилася кількість реальних нападів. Аналогічно участь у насильницькій організації не можна пояснити лише силою ідеологічної прихильності: важливими можуть бути примус, залежність, економічні обставини й особисті зв’язки. UNDP (2023). Чому немає однієї траєкторії радикалізації Популярне уявлення про послідовні «стадії» від незадоволення до насильства зручне для навчальних схем, проте сучасні дослідження описують неоднакові, оборотні та контекстно залежні траєкторії. Людина може зацікавитися жорсткою ідеологією і відмовитися від неї, увійти до групи з соціальних причин, пережити конфлікт між переконаннями та нормами групи або припинити участь без повної зміни світогляду. Огляд Feddes та співавторів охоплює різні переходи між сприйнятливістю, груповою участю та дією і наголошує на взаємодії кількох рівнів чинників. Feddes та співавтори (2023). Важливим досягненням дослідницького поля стало розділення двох запитань: чому людина приймає ідеологічні аргументи на користь насильства і чому частина людей переходить до дії. Вони потребують різних вибірок, методів і показників результату. Пояснення приєднання до руху не обов’язково пояснює рішення здійснити напад. Так само причини виходу з мережі можуть істотно відрізнятися від причин початкового залучення. Wolfowicz та співавтори (2021); UNDP (2023). Тому змістовна модель враховує біографічну ситуацію, соціальні відносини, конкретний час і місце, взаємодію з інституціями, доступні альтернативи та дії самої групи. Вона залишається пояснювальною схемою, яку перевіряють емпіричними даними, а не алгоритмом класифікації людей. Два рівні аналізу: переконання й поведінка Піраміда поглядів Модель двох пірамід пропонує розглядати відносини між інтенсивністю ідеологічної позиції, підтримкою крайніх цілей і виправданням насильства. Установки можуть посилюватися через соціальний досвід, ідентифікацію, групові пояснення несправедливості та моральні судження. Але сила переконань сама собою не дає індивідуального прогнозу небезпечних дій. McCauley і Moskalenko (2017). Піраміда дій Окремий вимір описує ступінь участі: від дистанційного схвалення чи неформальної підтримки до активної співпраці з насильницькою групою та безпосередніх дій. Дослідник перевіряє конкретну поведінку і контекст, оскільки формальна належність, інтенсивність участі й відповідальність за насильство суттєво різняться. Двопірамідний підхід допомагає уникати хибної тотожності «радикальна думка = насильницький вчинок». McCauley і Moskalenko (2017). Що дає ця модель Її практична цінність полягає у формулюванні окремих дослідницьких результатів: зміна поглядів, зниження підтримки насильства, припинення участі або запобігання нападові. Модель є концептуальним інструментом, тому ефективність конкретної програми необхідно перевіряти за фактичними наслідками, а причинні пояснення — за якістю дизайну досліджень. Gøtzsche-Astrup (2018). Чинники ризику: особа, група та суспільство Індивідуальні переживання і способи пояснення подій Дослідження вивчають пережиту несправедливість, загрозу значущій ідентичності, потребу в належності, міжгрупову недовіру, моральне виправдання шкоди, особистий досвід насильства та деякі поведінкові характеристики. В окремих вибірках ці змінні статистично пов’язані з радикальними установками або поведінкою. Результати істотно залежать від визначення радикалізації, способу вимірювання та суспільного контексту. Wolfowicz та співавтори (2021); Pandey і Behera (2026). Поширеною методологічною помилкою є перетворення кореляції на портрет «типового екстреміста». Метааналіз Wolfowicz та співавторів виявив загалом слабші зв’язки для соціально-демографічних характеристик порівняно з низкою психологічних і пов’язаних із поведінкою змінних. Стать, вік, етнічність, релігія, політичні погляди, життєва криза або психічний розлад не забезпечують надійної індивідуальної класифікації небезпеки. Wolfowicz та співавтори (2021). Соціальні зв’язки, спільноти та групові норми Близькі стосунки можуть забезпечувати підтримку, передавати уявлення про прийнятні способи дії та впливати на вибір групи. У багатьох середовищах групова ідентичність, відчуття визнання, конфлікти між спільнотами і соціальна ізоляція взаємодіють з особистими переконаннями. Водночас дослідження сімейних чинників не дають підстав вважати родину універсальною причиною радикалізації: систематичний огляд включив 33 дослідження, а достовірні оцінки ефективності саме сімейних втручань залишаються обмеженими. Campbell Collaboration — огляд сімейних чинників (2022). Загальний механізм групової поляризації допомагає пояснювати посилення вже наявних позицій у певних умовах обговорення. Проте цей ефект не означає, що будь-яка групова дискусія веде до насильства. Вплив залежить від норм, змісту аргументів, неоднорідності групи, конфлікту та можливостей конструктивної незгоди. Суспільні та політичні умови Дискримінація, політичне насильство, недовіра до інституцій, досвід репресій, хронічна нестабільність і нерівний доступ до можливостей можуть змінювати середовище, у якому діють групи та окремі люди. Такі фактори не визначають однакову відповідь кожного, а їхній внесок залежить від історії конфлікту, інституцій та локальних мереж. Огляди, які поєднують мікро-, мезо- й макрорівні, застерігають від перенесення результатів однієї країни на всі інші. Feddes та співавтори (2023); Pandey і Behera (2026). Опитування майже 2200 респондентів у восьми африканських країнах, проведене Програмою розвитку ООН, показує значення соціального досвіду, місцевих конфліктів, розчарування в інституціях і різних мотивів вступу та виходу. Це важлива контекстна база, але вона не дає прямого причинного прогнозу для України чи інших регіонів. UNDP (2023). Психологічні механізми: ідентичність, моральні судження, емоції Ідентичність і відчуття належності Особиста та групова ідентичність впливають на те, кого людина сприймає як «своїх», які події вважає значущими та кому довіряє. У ситуаціях невизначеності група з чіткими нормами може пропонувати зрозуміле пояснення світу й відчуття соціальної значущості. Таке пояснення є однією з дослідницьких моделей, а його внесок у конкретний випадок визначається контекстом. Gøtzsche-Astrup (2018). Бажання належати до групи є звичайною людською потребою. Ризик виникає у специфічних обставинах, коли групові норми підтримують насильство, знецінення життя інших людей або заохочення до конкретних дій. Пояснення групового впливу має враховувати також можливості мирної участі, альтернативні соціальні зв’язки та здатність людини самостійно переглядати позиції. Моральне виправдання шкоди та дегуманізація Окремою темою є процеси, за яких завдання шкоди людям представляють як морально допустиме, необхідне або героїчне. Досліджуються моральне відсторонення, знеособлення супротивника, поширення відповідальності й вибіркова увага до страждання. Ці механізми можуть бути присутніми в різних формах колективного насильства; вони не належать винятково до одного політичного або релігійного середовища. Pandey і Behera (2026); Feddes та співавтори (2023). У науковому аналізі принципово відрізняти наявність жорсткої риторики, прийняття ідеї заподіяння шкоди та конкретні плани насильства. Риторичні висловлювання потребують змістовного й ситуаційного тлумачення, а не автоматичного висновку про підготовку нападу. Гнів, страх, образа й переживання несправедливості Сильні емоції можуть впливати на сприйняття загроз, увагу до групових повідомлень і готовність приймати прості пояснення складних подій. Проте гнів, тривога, пережита образа або почуття несправедливості поширені серед людей, які ніколи не застосовують ідеологічного насильства. Психологічна задача полягає у виявленні конкретного зв’язку між переживанням, соціальною ситуацією, виправданням шкоди та діями. Gøtzsche-Astrup (2018); Wolfowicz та співавтори (2021). Групи, мережі та процес залучення Участь у насильницькому русі може формуватися через безпосередні знайомства, авторитет значущих людей, досвід прийняття в колективі та поступову зміну групових норм. Деякі люди залучаються з виразними ідеологічними переконаннями; для інших важливішими стають взаємини, безпека, соціальний статус, примус або матеріальні умови. Ця різноманітність зафіксована в емпіричних дослідженнях траєкторій залучення та припинення участі. UNDP (2023); Feddes та співавтори (2023). Аналітично слід розрізняти знайомство з повідомленнями групи, підтримку її ідей, соціальну залученість, матеріальну або організаційну співпрацю та власне насильницькі дії. Спільне слово «вербування» іноді приховує різні процеси: переконування, соціальне зближення, використання вразливості та примус. Для профілактики та підтримки потрібне розуміння реальних обставин, зокрема того, чи є людина постраждалою від примусу. Вивчення насильницьких мереж не дає підстав ототожнювати всі закриті онлайн-спільноти, субкультури, молодіжні групи або релігійні громади з небезпекою. Критерієм є предметний зв’язок із виправданням чи вчиненням насильства та фактичні обставини, перевірені компетентними фахівцями. Онлайн-радикалізація: що доведено, а що залишається відкритим Цифрове середовище впливає на доступність повідомлень, швидкість контактів, формування групових зв’язків і поширення матеріалів, що виправдовують насильство. Соціальні мережі, відеоплатформи, форуми та приватні канали можуть виступати різними елементами траєкторії, але один контакт з інформацією не пояснює поведінковий результат. Огляд 382 публікацій про інтернет і радикалізацію, оприлюднений у 2026 році, підкреслює розбіжності визначень, платформ, методів і висновків. Огляд досліджень інтернет-радикалізації (2026). Алгоритмічні рекомендації, повторення повідомлень, мережеві взаємодії, модерація та міграція між платформами становлять окремі об’єкти дослідження. Для твердження, що певний алгоритм спричиняє реальне насильство, потрібен сильніший причинний дизайн, ніж просто спостереження за користувачами, які вже шукали радикальні матеріали. Аналітичний огляд про наслідки будови платформ окреслює потенційні механізми поширення, але сам по собі не встановлює універсального причинного ефекту для всіх платформ і аудиторій. Європейська комісія — огляд впливу соціальних платформ (2026). Практичне питання цифрової безпеки стосується конкретного шкідливого змісту, можливих погроз, примусу, психологічної вразливості та підтримки постраждалих. Для дітей і підлітків до цього додаються вікові особливості критичного мислення, приватність, залежність від дорослих і право на допомогу без таврування. Форми насильницького екстремізму та межі порівняння Наукові роботи вивчають різні середовища: ультраправі, ультраліві, релігійно мотивовані, етнонаціоналістичні, антидержавні та інші ідеологічні контексти. Вони різняться історією, соціальною організацією, політичними цілями й формами насильства. Збіг окремих психологічних механізмів не свідчить про повну однаковість усіх рухів. Систематичні огляди наголошують на різних способах формування вибірок і неоднакових критеріях результату. Feddes та співавтори (2023); Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Політична, етнічна, релігійна або інша соціальна ідентичність не є підставою для презумпції небезпеки. Обґрунтована порівняльна психологія аналізує специфічні процеси виправдання насильства, групової взаємодії, інституційних умов і реально встановленої поведінки. Особливу увагу слід приділяти ризику упередженого відбору випадків: системи безпеки можуть частіше фіксувати одні форми екстремізму й слабше бачити інші. Як досліджують насильницьку радикалізацію Опитування й експериментальні дослідження Опитування дозволяють оцінювати підтримку певних тверджень, групову ідентичність та психологічні кореляти. Проте відповіді залежать від формулювання запитань, соціальної бажаності й вибірки. Лабораторні експерименти можуть перевіряти вплив інформаційних повідомлень на судження, але зв’язок між короткочасними змінами анкети й рідкісними реальними нападами потребує окремого підтвердження. Wolfowicz та співавтори (2021); Gøtzsche-Astrup (2018). Інтерв’ю, біографічні дослідження й адміністративні дані Інтерв’ю з людьми, які перебували в насильницьких мережах або залишили їх, допомагають зрозуміти життєві траєкторії та інституційний контекст. Ретроспективні розповіді можуть змінюватися через пам’ять, соціальні очікування й поточну ситуацію респондента. Судові та адміністративні записи містять важливі факти про окремі дії, але охоплюють насамперед випадки, які стали відомі установам. UNDP (2023). Систематичні огляди й оцінювання причинності Систематичний огляд об’єднує результати за явними правилами відбору й оцінки якості. Метааналіз може оцінити середній зв’язок між чинниками, але якість висновку залишається залежною від якості первинних досліджень. Особливо важливо відокремлювати поперечні кореляційні дослідження від поздовжніх та причинних експериментів. Наявність великої кількості публікацій не усуває неоднорідності визначень і вимірів. Wolfowicz та співавтори (2021); Feddes та співавтори (2023). Оцінювання загроз і межі спеціальних методик Оцінювання ризику ідеологічно мотивованого насильства в професійній практиці включає аналіз достовірної інформації про конкретні загрози, ситуацію, поведінку, доступні захисні ресурси та можливі способи зниження ризику. Воно відрізняється від психологічної діагностики й не є арифметичним прогнозуванням нападу за переліком «ознак». Рідкісність тяжких насильницьких подій додатково ускладнює індивідуальне передбачення. VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ належать до спеціалізованих підходів структурованого професійного судження, розроблених для різних контекстів оцінювання екстремістського насильства. Їхнє застосування вимагає підготовлених фахівців, належних даних і розуміння правових та інституційних обмежень. Систематичний огляд інструментів, оприлюднений у 2025 році, охопив 20 досліджень; висновки щодо узгодженості оцінок в окремих умовах були обнадійливими, але дослідження мали істотні обмеження, а проспективної перевірки здатності передбачати майбутні насильницькі наслідки у включених роботах не було. Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Отже жодну з цих методик не слід пропонувати родичам, учителям або читачам як самостійний тест для розпізнавання «екстреміста». Правомірна оцінка загрози є індивідуальною фаховою роботою за визначеними процедурами, з повагою до приватності, прав людини й принципу пропорційності. Профілактика: рівні, цілі та докази Загальна профілактика На суспільному рівні йдеться про безпечне освітнє середовище, доступ до підтримки, участь у житті громади, розвиток умінь розв’язувати конфлікти мирними способами, медіаграмотність і довіру до справедливих процедур. Такі заходи можуть мати самостійну суспільну користь, навіть коли неможливо точно виміряти їхній внесок у запобігання рідкісним насильницьким нападам. UNESCO (2016); CDC — підхід громадського здоров’я до профілактики насильства. Профілактичні програми мають визначати, що саме вони змінюють: доступ до допомоги, довіру, схильність виправдовувати насильство, реальну поведінку або частоту нападів. Вивчення ефективності програм за 2001–2020 роки виявило неоднакові результати та випадки небажаних наслідків, зокрема стигматизації. Систематичний огляд оцінок програм (2024). Вибіркова підтримка та робота з конкретними ситуаціями Якщо існує обґрунтоване занепокоєння щодо насильства, підтримка може передбачати конфіденційну розмову, допомогу сім’ї, координацію фахівців і роботу із соціальними потребами людини. Втручання мають спиратися на перевірені факти, можливості добровільної підтримки й законні процедури. Систематичний огляд Campbell щодо ведення випадків не виявив придатних досліджень, які б прямо доводили причинну ефективність таких програм у запобіганні насильницькій радикалізації, хоча окреслив умови їх належного впровадження: компетентність, міжвідомчу співпрацю, ресурси та довіру. Lewis та співавтори (2024). Адресна робота після насильства або участі в групі Третинна профілактика може включати запобігання повторному насильству, захист постраждалих, соціальну адаптацію, освітні й трудові можливості, допомогу з психічним здоров’ям за клінічними показаннями та професійний супровід. Оцінювати слід не лише висловлене відкидання ідеології, а й фактичне припинення насильницької поведінки, безпеку людей і сталість соціального відновлення. Докази ефективності різних програм залишаються неоднорідними. Lewis та співавтори (2024). Контрнаративи й просвітницькі повідомлення: межі ефективності Повідомлення, які заперечують виправдання насильства, пропонують мирні альтернативи або допомагають критично оцінювати маніпуляції, часто розглядають як інструмент профілактики. Однак результат залежить від аудиторії, контексту, достовірності джерела, змісту та способу вимірювання. Узагальнення Campbell показало обмежені докази впливу контрнаративів на ключові поведінкові наміри, хоча для деяких проміжних соціально-психологічних показників були обнадійливі результати. Neyroud та співавтори — огляд програми Campbell (2024). Огляд реальних комунікаційних кампаній також вказує на нестачу якісних оцінок, які дозволяють говорити про запобігання конкретним випадкам насильства. Тому кількість переглядів, поширень, позитивних відгуків або короткочасна зміна ставлення не дорівнюють доведеному зменшенню терористичних нападів. Систематичний інтегративний огляд кампаній (2024). Комунікація у сфері профілактики має бути правдивою, цільовою та поважати гідність аудиторії. Приписування небезпечності цілим етнічним, релігійним або політичним спільнотам може посилювати недовіру й заважати отриманню допомоги. Діти та підлітки: розвиток, права й запобігання стигмі Підлітковий вік пов’язаний із розвитком ідентичності, самостійності, соціального судження та належності до груп однолітків. Для розуміння ризиків насильства важливо враховувати вікове середовище, взаємини з дорослими, шкільний клімат, безпеку та конкретний характер загроз. Метааналіз захисних чинників серед молоді повідомляє про неоднорідні зв’язки на рівні різних сфер розвитку та підкреслює необхідність додаткових поздовжніх досліджень. Duindam, van Loon і Lösel (2025). Освітня профілактика передбачає розвиток здатності обговорювати складні теми без приниження, навчання перевірці інформації, ненасильницькому розв’язанню конфліктів і доступу до підтримки. Відповідно до рекомендацій ЮНЕСКО така робота має ґрунтуватися на правах людини та враховувати контекст. UNESCO (2016). Дитину не можна оголошувати небезпечною через її релігію, походження, мову, субкультуру, незвичні політичні запитання або інтенсивне користування інтернетом. Якщо існують конкретні погрози чи ознаки примусу, дії дорослих мають захищати дитину, обмежувати необґрунтоване поширення персональних даних і спиратися на професійні процедури оцінювання безпеки. Припинення участі, дерадикалізація та реінтеграція Припинення участі означає відмову від конкретних практик і ролей у насильницькій діяльності. Дерадикалізацією найчастіше називають зміну переконань, що виправдовували або підтримували насильство. Реінтеграція стосується відновлення повсякденних соціальних відносин, життєвих можливостей і безпечної участі в суспільстві. Ці процеси можуть відбуватися з різною швидкістю й не завжди збігаються в часі. Feddes та співавтори (2023); UNDP (2023). Людина іноді припиняє насильницьку участь, зберігаючи частину світоглядних переконань; інколи змінює ставлення до насильства ще до виходу з групи. Впливати можуть втома від конфлікту, розрив довіри до лідерів, зміна близьких стосунків, нові життєві можливості або питання власної безпеки. Дані ПРООН про колишніх учасників груп демонструють різноманітність причин виходу, але залишаються контекстними. UNDP (2023). Професійні програми реінтеграції мають приділяти увагу безпеці постраждалих, законності, соціальному супроводу, можливому травматичному досвіду та реальним показникам поведінки. Оцінка результату потребує тривалого спостереження, контрольних порівнянь там, де це етично й методологічно можливо, а також чіткого розрізнення відсутності повторного злочину й доведеного ефекту програми. Lewis та співавтори (2024). Український контекст: право, суспільна безпека та наукові межі Українське законодавство містить самостійні юридичні визначення тероризму та терористичного акту. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає правові й організаційні засади протидії тероризму; кримінально-правову кваліфікацію конкретного діяння встановлюють за відповідними положеннями законодавства та фактичними обставинами. Закон окремо містить гарантію, за якою його положення не можуть слугувати підставою для переслідування громадян, котрі законно захищають конституційні права та свободи. Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Указом Президента України № 492/2026 від 11 червня 2026 року затверджено Концепцію боротьби з тероризмом в Україні. Це офіційний документ державної політики, а не емпіричне підтвердження психологічної моделі. Він описує пріоритети та організаційні завдання у сфері національної безпеки. Офіційний текст Указу № 492/2026. Для українського наукового аналізу важливо розрізняти досвід війни, воєнні злочини, міжнародне гуманітарне право, державну безпеку, політичний конфлікт та ідеологічно мотивоване насильство у значенні конкретного дослідження. Поняття з міжнародних оглядів не замінюють юридичних визначень, а висновки з інших країн потребують перевірки застосовності до українських умов. Це редакційне методологічне рішення випливає з неоднорідності наукового поля, показаної систематичними оглядами. Feddes та співавтори (2023); Wolfowicz та співавтори (2021). Психосоціальна підтримка людей, які пережили напад, становить окреме завдання. Про відновлення після насильства дивіться українську статтю «Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства». Допомога постраждалим і профілактика насильницької радикалізації мають перетини, проте різні первинні цілі. Що робити близьким, якщо є конкретні побоювання щодо насильства Починати доцільно з фактів: які саме слова або дії викликали занепокоєння, чи існують прямі погрози, чи відомо про примус, переслідування або небезпеку для когось. Чіткі фактичні спостереження корисніші за інтерпретацію стилю одягу, релігійності, політичних поглядів чи замкненості. Розмова у спокійній, поважній манері допомагає зберегти можливість контакту; її метою є розуміння ситуації та безпека людей. Коли йдеться про неповнолітню людину, важливо забезпечити контакт із дорослим, якому вона довіряє, та за потреби звернутися по допомогу до компетентних освітніх і психологічних фахівців із дотриманням прав дитини. Якщо є безпосередня загроза життю, підготовка конкретного насильницького діяння або реальна небезпека для інших, потрібне негайне звернення до відповідних екстрених служб згідно з місцевими процедурами. Самостійне стеження, публічне звинувачення чи спроби «поставити діагноз» погіршують ситуацію та можуть порушувати права людини. Наявність складних переконань не потребує автоматичного втручання правоохоронних органів. Рішення має спиратися на конкретні обставини, законність, пропорційність і професійну компетентність. Наукові дані про відсутність універсального передбачувального профілю особливо важливі для повсякденних ситуацій, коли занепокоєння виникає на підставі окремих висловлювань. Brouillette-Alarie та співавтори (2025); Feddes та співавтори (2023). Як оцінювати якість тверджень про радикалізацію Корисно послідовно поставити п’ять запитань. Яке саме явище вивчали: переконання, підтримку насильства, намір, участь чи фактичну шкоду? Хто входив до вибірки та чи можна переносити висновки на іншу групу? Який дизайн використали: ретроспективний опис, одноразове опитування, поздовжнє дослідження чи експеримент? Чи оцінювали можливі альтернативні пояснення? Чи вимірювали реальну безпеку й поведінку, коли йдеться про ефективність втручання? Wolfowicz та співавтори (2021); Gøtzsche-Astrup (2018). У сучасній літературі кількість досліджень зростає, однак зберігаються слабкі місця: різні визначення «радикалізації», переважання кореляційних даних, обмежені довгострокові спостереження, малочисельні вибірки учасників насильницьких організацій та труднощі з перевіркою рідкісних нападів як результату втручання. Це особливо помітно в оглядах інструментів ризику й програм ведення випадків. Brouillette-Alarie та співавтори (2025); Lewis та співавтори (2024). Систематичні огляди здатні уточнити середні зв’язки, межі доказів і потребу в нових дослідженнях. Вони не перетворюють групову закономірність на можливість безпомилково передбачити поведінку конкретної людини. Саме з цієї причини наукова карта кластера поєднує концептуальні, емпіричні, етичні, правові й практичні рівні аналізу. Карта знань I07: десять напрямів дослідження A. Предмет, поняття та розмежування Ця гілка систематизує насильницьку радикалізацію, насильницький екстремізм, тероризм, радикальні переконання та межі між поглядами, намірами й поведінкою. Її завдання — створити чітку мову дослідження і запобігти ототожненню законного інакомислення з насильством. Наступні спеціалізовані матеріали уточнюватимуть наукові визначення й юридичні відмінності. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття та Насильницький екстремізм: психологічні ознаки та науковий статус. B. Траєкторії, чинники ризику й захисту У цій гілці розглядають багаторівневі моделі, можливі шляхи розвитку та припинення участі, емпіричні кореляти, захисні ресурси, питання причинності й межі універсальних схем. Матеріали поєднуватимуть систематичні огляди з критичною оцінкою перенесення групових результатів на окремі випадки. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель, Чи існують стадії радикалізації: огляд моделей і доказів та Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями. C. Пізнання, моральні судження та емоції Напрям охоплює моральне виправдання шкоди, дегуманізацію, сприйняття загрози, чорно-біле мислення, групову образу та інші досліджувані процеси. Центральне питання — за яких умов ці явища пов’язані з підтримкою насильства і чому в багатьох людей вони не призводять до насильницьких дій. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства. D. Групи, мережі та залучення Гілка вивчає групову ідентичність, соціальне зближення, авторитет, групові норми, примус, структуру мереж і процеси участі. Окрема увага приділятиметься розрізненню добровільності, залежності, експлуатації та індивідуальної відповідальності. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес. E. Цифрове середовище Розглядаються платформи, мережеві спільноти, алгоритмічні рекомендації, поширення виправдання насильства, особливості залучення неповнолітніх та цифрові заходи профілактики. Докази про вплив онлайн-середовища аналізуватимуться відповідно до можливостей кожного дизайну дослідження. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази. F. Форми, контексти та групи населення Ця частина порівнює різні ідеологічні та соціальні контексти, уникаючи стигматизації цілих спільнот. Окремі питання стосуватимуться молоді, жінок, індивідуальних виконавців насильства, установ виконання покарань та обставин воєнних конфліктів. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Форми насильницького екстремізму: порівняльна психологія. G. Оцінювання, інструменти та методологічні межі Напрям аналізує професійне оцінювання загроз, VERA-2R, TRAP-18, ERG22+, обмеження валідності, проблеми базової частоти рідкісних подій і ризики помилкових позитивних висновків. Матеріали не створюватимуть самодіагностичних переліків. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі. H. Профілактика та суспільні втручання Сюди належать освітні підходи, підтримка громад, робота з сім’ями, комунікаційні програми, міжвідомча взаємодія та оцінювання ефективності. Кожний підхід розглядатиметься через його конкретні цілі, користь, можливу шкоду та якість доказів. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи. I. Вихід, дерадикалізація та реінтеграція Ця гілка розмежовує припинення насильницької участі, зміну переконань, захист постраждалих і суспільне повернення. Вона описуватиме соціальні, психологічні й інституційні умови безпечних переходів, а також обмеження оцінювання програм. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі. J. Практична допомога, етика та український контекст Окремий напрям відповідає на питання близьких, освітян, громад і фахівців щодо відповідальних дій за наявності конкретних загроз. Він поєднуватиме профілактичні принципи, права дитини, захист даних, українські правові норми та шляхи отримання кваліфікованої допомоги. Спеціалізовані українські матеріали цього напряму: Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію. Поширені запитання Чи означає радикальна політична позиція, що людина небезпечна? Ні. Радикальна політична позиція може полягати у прагненні глибоких суспільних змін. Для аналізу небезпеки мають значення конкретні погрози, наміри, поведінка й контекст; наукові огляди прямо розмежовують погляди та насильницькі наслідки. Wolfowicz та співавтори (2021). Чи існують універсальні «стадії радикалізації»? У літературі є стадійні та багаторівневі моделі, але жодна не описує обов’язковий шлях кожної людини. Процеси можуть бути різноспрямованими, з паузами, відмовою від участі та зміною обставин. Feddes та співавтори (2023). Чи можна визначити майбутнього нападника за психологічним профілем? Надійного універсального психологічного профілю немає. Сучасний систематичний огляд спеціалізованих інструментів не знайшов проспективних досліджень, які б підтверджували їхню здатність прогнозувати майбутні екстремістські напади в досліджених умовах. Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Чи здатні соціальні мережі сприяти радикалізації? Вони можуть полегшувати поширення повідомлень і соціальні контакти, однак роль конкретних платформ, алгоритмів і взаємодій залежить від контексту. У сучасних узагальненнях результати залишаються неоднорідними, а причинні ефекти потребують якісної перевірки. Огляд 382 публікацій (2026). Чи є насильницький екстремізм психічним розладом? Це дослідницьке та суспільно-політичне поняття, яке не є психіатричним діагнозом. Індивідуальне психічне здоров’я оцінюють за клінічними показаннями, а не за світоглядом чи груповою належністю. Чи доведено ефективність програм дерадикалізації? Докази залежать від конкретної програми й того, який результат вимірювали. Систематичний огляд програм ведення випадків зафіксував брак придатних причинних оцінок їхньої ефективності; це не дає підстав ані обіцяти гарантований успіх, ані вважати кожну програму марною. Lewis та співавтори (2024). Чи завжди припинення участі означає зміну ідеології? Ні. Вихід із насильницьких дій, зміна переконань і повернення до повсякденного життя є окремими процесами, які можуть відбуватися в різній послідовності. UNDP (2023). Що робити за наявності реальної загрози насильства? Якщо є безпосередня загроза життю або здоров’ю, необхідно звернутися до компетентних екстрених служб. За відсутності невідкладної небезпеки доцільно документувати конкретні факти законним способом і звертатися по належну професійну консультацію, зберігаючи конфіденційність і повагу до прав людини. Пов’язані статті Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття Насильницький екстремізм: психологічні ознаки та науковий статус Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — загальний соціально-психологічний механізм групового обговорення, який потребує обережного застосування в контексті екстремізму. Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — окремий маршрут підтримки людей, що постраждали від насильства. Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця Радикалізація, екстремізм і тероризм: відмінності понять Погляди, наміри та насильницька поведінка: чому переходу немає автоматично Психологія терористичного насильства: пояснення та межі досліджень Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес Форми насильницького екстремізму: порівняльна психологія Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі Джерела Brouillette-Alarie, S., та співавтори. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.70080. Campbell Collaboration. (2022). Is radicalization a family issue? A systematic review of family-related risk and protective factors, consequences, and interventions against radicalization. https://www.campbellcollaboration.org/review/is-radicalization-a-family-issue/. Centers for Disease Control and Prevention. Public Health Approach to Violence Prevention. https://www.cdc.gov/violence-prevention/about/about-the-public-health-approach-to-violence-prevention.html. Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674. Duindam, H. M., van Loon, A. W. G., & Lösel, F. (2025). Protective factors against extremism and violent radicalization in youth: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102101. Feddes, A. R., Nickolson, L., van Bergen, N. R. J., Mann, L., & Doosje, B. (2023). Extremist Thinking and Doing: A Systematic Literature Study of Empirical Findings on Factors Associated with (De)Radicalisation Processes. https://doi.org/10.3233/DEV-230345. Gøtzsche-Astrup, O. (2018). The time for causal designs: Review and evaluation of empirical support for mechanisms of political radicalisation. Aggression and Violent Behavior. https://doi.org/10.1016/j.avb.2018.02.003. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1386. McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding political radicalization: The two-pyramids model. American Psychologist. https://doi.org/10.1037/amp0000062. Neyroud, P., та співавтори. (2024). Update on Campbell's Countering Violent Extremism programme. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1387. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law. https://doi.org/10.1002/bsl.70064. Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. https://doi.org/10.1080/10714421.2026.2658935. Treacy, S., Reed, A., & Glazzard, A. (2024). A systematic integrative review of counter-messaging communication campaigns targeting terrorism or violent extremism. https://doi.org/10.1080/19434472.2024.2419390. UNDP. (2023). Journey to Extremism in Africa: Pathways to Recruitment and Disengagement. United Nations Development Programme. https://www.undp.org/publications/journey-extremism-africa-pathways-recruitment-and-disengagement. UNESCO. (2016). A Teacher’s Guide on the Prevention of Violent Extremism. https://www.unesco.org/en/articles/teachers-guide-prevention-violent-extremism?hub=748. Wolfowicz, M., та співавтори. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (2003, чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15. Європейська комісія. (2026). Considerations of the Impacts of Social Media Platforms on Terrorism and Extremism. https://home-affairs.ec.europa.eu/networks/eu-knowledge-hub-prevention-radicalisation/welcome-package/learning-resources/considerations-impacts-social-media-platforms-terrorism-and-extremism_en. Президент України. (2026). Указ № 492/2026 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 червня 2026 року “Про Концепцію боротьби з тероризмом в Україні”». https://www.president.gov.ua/documents/4922026-59865.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Психологічне виправдання ідеологічного насильства — це сукупність способів мислення, морального оцінювання та групового спілкування, завдяки яким заподіяння шкоди людям подається як допустиме, необхідне, заслужене або навіть обов’язкове заради політичної, релігійної чи іншої колективної мети. Такі пояснення можуть змінювати ставлення до насильства, послаблювати увагу до страждання постраждалих, переносити відповідальність і створювати враження, що жорстокість відповідає моральному обов’язку. Класична теорія морального відсторонення описує ці процеси як вибіркове послаблення внутрішніх моральних самообмежень; сучасні дослідження додають роль дегуманізації, моральної переконаності, групової ідентичності та конфліктного середовища (Bandura, 1999; Pandey & Behera, 2026). У цій темі принципово розрізняти чотири результати: людина може висловлювати радикальні погляди, морально схвалювати насильство, повідомляти про готовність його застосувати або фактично брати участь у насильницьких діях. Це різні рівні аналізу. Психологічні дослідження частіше вимірюють установки, відповіді на умовні ситуації та самооцінки намірів, ніж реальні насильницькі вчинки. Тому виявлений механізм виправдання допомагає зрозуміти суспільні процеси, але сам собою не дає надійного прогнозу поведінки конкретної особи (Pandey & Behera, 2026; Rai, Valdesolo & Graham, 2017). Що саме досліджує психологія ідеологічного виправдання насильства Ідеологія задає уявлення про цінності, належність до спільноти, бажаний суспільний лад, історичну пам’ять і допустимі способи дії. Вона може підтримувати мирний активізм, солідарність, громадянську участь та захист прав. Психологічна проблема виникає тоді, коли певна система пояснень надає моральне схвалення цілеспрямованому заподіянню шкоди іншим людям, а пропозиції переговорів, правового захисту чи ненасильницької дії оголошуються неприйнятними. Дослідження моральної переконаності показують, що міцні моральні позиції здатні посилювати як громадянську участь і спротив неправомірним вимогам, так і підтримку насильницьких засобів за певних умов (Skitka, 2010; Skitka & Morgan, 2014). Політичне інакодумство, критика влади, радикальні ідеї, релігійні практики та участь у протесті не становлять психологічних ознак готовності до насильства. Так само ідеологічно мотивоване насильство слід відрізняти від правомірного захисту життя, самооборони та дій, які оцінюються за застосовними нормами права, зокрема під час збройного конфлікту. Психологічне пояснення мотивів не замінює юридичної кваліфікації конкретних дій. Виправдання, мотив і поведінка — різні явища Виправданням є пояснення, за допомогою якого насильницький учинок подається як морально допустимий. Мотивом є те, чого людина прагне досягти або уникнути: помсти, захисту групи, статусу, визнання, відданості цінності чи практичної вигоди. Поведінка — це здійснена дія, яка залежить також від обставин, можливостей, соціальних зв’язків, перешкод і рішень інших людей. Одна людина може користуватися різними виправданнями, а різні люди — однаковим виправданням із відмінними мотивами. Експериментальне дослідження морально мотивованого та інструментального заподіяння шкоди демонструє, чому ці категорії варто аналізувати окремо (Rai, Valdesolo & Graham, 2017). Моральне відсторонення: як шкода отримує прийнятне пояснення Альберт Бандура назвав моральним відстороненням процес, за якого люди вибірково вимикають або послаблюють самозасудження, що зазвичай утримує їх від жорстоких дій. Йдеться не про відсутність моралі. Навпаки, людина може зберігати образ морально порядної особи і водночас переописувати конкретну шкоду так, щоб вона здавалася узгодженою з її цінностями. Модель об’єднує кілька взаємопов’язаних механізмів: переоцінку вчинку, послаблення особистої відповідальності, знецінення наслідків і приписування провини постраждалим (Bandura, 1999). Моральне виправдання та образ «вищого блага» Насильницький учинок може називатися засобом порятунку суспільства, відновлення справедливості або виконання історичного обов’язку. Важливим тут є спосіб побудови аргументу: шкода конкретній людині втрачає моральну вагу перед уявною користю для великої спільноти. Дослідження колективного насильства в Мексиці показало, що доступність у свідомості морального принципу уникнення шкоди зменшувала схвалення насильства, тоді як групоцентричні моральні переконання були пов’язані з його більшим схваленням. Ці результати стосуються вивченого контексту і не становлять універсального причинного закону для інших форм насильства (Nussio, 2025). Пом’якшувальна мова та вигідне порівняння Формулювання на кшталт «очищення», «необхідне покарання» чи «неминучі втрати» можуть приховувати конкретні людські наслідки. Інший спосіб — порівняти власну дію з уявно ще жорстокішою альтернативою: на цьому тлі фактична шкода починає здаватися меншою. Важливо досліджувати не окреме слово, а його функцію у висловлюванні: чи визнаються постраждалі, чи називаються наслідки, чи допускається перевірка заявлених причин. У теорії Бандури це механізми переозначення вчинку, а не самодостатні ознаки радикалізації (Bandura, 1999). Перенесення та розмивання відповідальності Людина може пояснювати власну участь виконанням наказу, рішенням керівника, волею більшості або поділом роботи між учасниками. У складній організації відповідальність стає менш помітною, коли кожна особа бачить лише свій невеликий внесок у загальний результат. Така структура здатна послаблювати особисте моральне оцінювання, однак її наявність не доводить, що всі учасники однаково мотивовані або усвідомлюють наслідки. Бандура спеціально описував поділ функцій та групове розсіювання відповідальності в організованій шкоді (Bandura, 1999). Мінімізація наслідків і звинувачення постраждалих Виправдання полегшується, коли фізична та психологічна шкода лишається абстрактною, а свідчення потерпілих називаються перебільшенням. Інший механізм полягає у приписуванні постраждалим повної відповідальності за спрямоване проти них насильство. За таких умов увага зміщується від вибору людини, яка завдає шкоди, до морального засудження об’єкта нападу. Це описані соціально-когнітивні процеси; за одним висловлюванням неможливо визначити індивідуальну небезпеку (Bandura, 1999). Поглиблений розгляд цієї теоретичної моделі та її емпіричних меж наведено в статті Моральне відсторонення в насильницькому екстремізмі: механізм виправдання шкоди. Дегуманізація та межі її пояснювальної сили Дегуманізацією називають приписування іншій людині або групі меншої людяності, меншої здатності відчувати чи мислити або меншої гідності. Вона може набувати відкритої форми, коли людей прямо прирівнюють до істот чи предметів, і тонших форм, коли заперечують їхню індивідуальність та складний внутрішній світ. Систематичний огляд 96 досліджень 2021–2025 років виявив різні особистісні та ситуаційні зв’язки дегуманізації, зокрема роль міжгрупових стосунків; це підкреслює контекстність феномена (Karantzas & Simpson, 2026). Метааналіз 32 опублікованих і неопублікованих дослідницьких робіт, що містили 184 оцінки ефектів, виявив помірний зв’язок дегуманізації з агресією: r = 0,34, 95% довірчий інтервал [0,28; 0,41]. Це усереднений статистичний зв’язок у різних дослідницьких ситуаціях, а не ймовірність насильницької поведінки конкретної людини та не доказ того, що дегуманізація була причиною кожного вивченого випадку (Cheng et al., 2025). Водночас теорія має принципове уточнення. У п’яти експериментах Рай, Вальдесоло і Ґрем виявили, що зниження приписуваної людяності збільшувало підтримку інструментального заподіяння шкоди, проте не збільшувало підтримку шкоди, яку учасники вже оцінювали як морально заслужену. Автори пояснювали, що для такого «карального» насильства жертва може навпаки сприйматися як морально відповідальна людина. Тому гіпотеза «спочатку дегуманізація, потім будь-яке насильство» є надто загальною (Rai, Valdesolo & Graham, 2017). Ці результати не скасовують інших досліджень, де дегуманізація пов’язана з підтримкою міжгрупового насильства, а в окремих експериментах має самостійний причинний внесок. Вони показують, що визначення дегуманізації, тип шкоди та спосіб вимірювання суттєво змінюють висновок. Найточніше дослідницьке запитання звучить так: за яких умов знецінення людяності послаблює турботу про постраждалих, а за яких насильство виправдовується без такого знецінення (Cheng et al., 2025; Rai, Valdesolo & Graham, 2017). Окремий огляд досліджень саме міжгрупової дегуманізації, її суперечливих інтерпретацій і зв’язків із насильством — Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп. Моральна переконаність, священні цінності та групова ідентичність Люди по-різному відчувають межу між особистою перевагою, політичною позицією та непорушним моральним обов’язком. Коли питання набуває статусу фундаментальної цінності, компроміс може переживатися як зрада. Огляди Лінди Скітки показують, що моральна переконаність іноді посилює нетерпимість до протилежних позицій та прийнятність насильницьких засобів, водночас здатна підтримувати відповідальний спротив несправедливому тиску. Значення має не лише сила переконання, а його зміст, контекст і доступні форми дії (Skitka, 2010; Skitka & Morgan, 2014). Дослідження так званого «відданого діяча» пов’язують готовність до надзвичайної самопожертви зі злиттям особистої та групової ідентичності, а також зі сприйняттям певних цінностей як таких, що не підлягають торгу. У різних вибірках дослідники вивчали готовність захищати групу й цінності високою особистою ціною. Проте готовність до самопожертви, участь в обороні країни та намір здійснити протиправне насильство є різними результатами; відповідну модель не можна використовувати як психологічний «тест на екстреміста» (Sheikh, Gómez & Atran, 2016). Як працюють групові норми Група впливає на те, які вчинки отримують схвалення, які наслідки стають видимими та хто має право поставити запитання про відповідальність. Під час спільного обговорення позиції іноді посилюються в уже прийнятому напрямі. Загальний механізм цього явища докладніше описано в матеріалі «Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди». У контексті насильства особливо важлива здатність учасників зберігати право на незгоду, перевірку тверджень і відмову від заподіяння шкоди. Групові очікування не діють ізольовано. У систематичному огляді чинників радикалізації дослідники розглядали особистісні, міжособистісні та суспільні рівні — від сприйнятих загроз і підтримки насильства до соціальної ізоляції, конфліктів і досвіду груп. Таке багаторівневе розуміння перешкоджає поясненню складних траєкторій лише однією ідеологією чи однією рисою характеру (Pandey & Behera, 2026). Додатково когнітивні аспекти категоричних суджень, їхню неоднозначність та обмеження оцінювання розглянуто в статті Чорно-біле мислення та нетерпимість до невизначеності в радикалізації. Емоції: страх, гнів, приниження та уявлення про справедливість Ідеологічне виправдання набуває сили там, де твердження про моральний обов’язок поєднуються з переживанням загрози, обурення, приниження або бажання помсти. Емоції впливають на вибір інформації, оцінку намірів іншої групи та прийнятність рішень. Однак гнів після несправедливості або сильна тривога через суспільну загрозу не визначають готовності до насильства: ті самі переживання здатні спонукати до захисту постраждалих, правової дії та допомоги. Дослідження моральної переконаності підкреслюють зв’язок сильних моральних позицій як із політичною участю, так і з контекстно зумовленою підтримкою жорстких засобів (Skitka, 2010). Для наукової оцінки важливе запитання: яку саме дію пропонується вважати виправданою і чи є в цьому судженні місце для гідності, безпеки та прав інших людей? Визнання справжніх колективних страждань може бути основою солідарності й мирного відновлення. Перетворення страждань на загальний дозвіл завдавати шкоди людям вимагає окремого критичного аналізу. Чому єдиного шляху від переконання до насильства не існує Жодна з розглянутих моделей не описує обов’язкової послідовності, якою проходить кожна людина. Підтримка насильства може співіснувати з пасивністю; люди, які реально чинять насильство, можуть мати різні мотиви, ступінь ідеологічної залученості та відносини з групою. Наукові огляди виявляють різнорівневі чинники, але спільність факторів у вибірках не робить із них точного індивідуального алгоритму прогнозування (Pandey & Behera, 2026). Детальніший огляд кореляційних чинників та методологічних обмежень наведено у статті Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями. Особливо небезпечно перетворювати релігійну приналежність, етнічність, політичні погляди, темперамент або психічне здоров’я на самостійні маркери загрози. Оцінювання конкретних ризиків потребує перевірених обставин, професійної компетентності й належних правових процедур. Перелік риторичних прийомів у цій статті призначений для аналізу дискурсу та дослідження групових процесів, а не для класифікації знайомих, учнів чи колег. Вимоги до фахової оцінки конкретних обставин, компетентності оцінювачів та інтерпретації спеціальних інструментів викладено в матеріалі Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства. Як науковці перевіряють механізми виправдання Аналіз мови й дослідницьких матеріалів Дослідники аналізують висловлювання, публічні тексти, інтерв’ю та інтернет-комунікацію, звертаючи увагу на зміст моральних аргументів, пояснення відповідальності, характеристики постраждалих і реакції на альтернативні погляди. Складність полягає в тому, що однакові слова можуть мати різний сенс у цитаті, сатирі, історичному описі, журналістському повідомленні та схваленні насильства. Контекст, процедура кодування та узгодженість оцінювачів мають бути явно визначені. Опитування, умовні ситуації та експерименти Опитування дають змогу вимірювати моральні установки й заявлену готовність підтримати різні дії. Експерименти можуть перевіряти, як змінюються судження після формулювання повідомлення, висвітлення наслідків або нагадування про моральний принцип. Саме так у дослідженні Нуссіо експериментально перевіряли вплив актуалізації моральних уявлень на схвалення колективного насильства; у роботі Рая з колегами порівнювали різні типи шкоди та оцінювання людяності (Nussio, 2025; Rai, Valdesolo & Graham, 2017). Межі вимірювання Психологічні шкали часто залежать від формулювань запитань, соціальної бажаності відповідей і культурного контексту. Експериментальна підтримка абстрактного сценарію не тотожна фактичному нападу. Кореляція між дегуманізацією та агресією, навіть відтворена в багатьох вибірках, не вказує, що кожна людина з високим балом чинитиме шкоду. Саме тому результати слід подавати разом із вибіркою, видом результату та силою дизайну (Cheng et al., 2025; Karantzas & Simpson, 2026). Цифрове середовище: повторення, соціальне схвалення і викривлення контексту У цифрових спільнотах виправдання насильства може поширюватися через повторення знайомих тез, вибірковий показ свідчень, посилення групової належності та схвалення з боку однодумців. Інтернет забезпечує швидке перенесення моральних аргументів між групами, проте сама присутність у цифровому середовищі не визначає траєкторії людини. Науковий огляд радикалізації підкреслює взаємодію особистісного, групового та ширшого суспільного контекстів, тому пояснювати насильство лише роботою рекомендаційного алгоритму було б необґрунтовано (Pandey & Behera, 2026). Докази про окремі цифрові чинники, мережеві середовища та їхні методологічні обмеження докладніше розглянуто в статті Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази. При розгляді цифрових матеріалів слід відділяти справжнє схвалення шкоди від цитування пропаганди з критичною метою, документування воєнних злочинів, наукового аналізу та сатири. Для неповнолітніх потрібна особлива увага до вікового розвитку, приватності й недопущення стигматизації. Критичне обговорення пропаганди в освітньому середовищі має ґрунтуватися на контексті, безпеці та правах дитини, а не на публічному тавруванні за вподобаний матеріал. Профілактика: що можна обґрунтувати дослідженнями Профілактика спрямована на зменшення прийнятності заподіяння шкоди, підтримку взаємної людяності, розвиток здатності перевіряти аргументи й доступність ненасильницьких шляхів дії. Практично корисне обговорення виправдань насильства ставить запитання про те, хто постраждає, які докази підтверджують загрозу, хто ухвалює рішення, як розподілено відповідальність, які законні альтернативи існують та як перевірити наслідки. Ці запитання логічно випливають із моделі морального відсторонення; їхня ефективність саме як самостійного втручання проти насильницького екстремізму вимагає окремих перевірок (Bandura, 1999). Систематичний огляд спеціальних контрнаративів знайшов експериментальні та квазіекспериментальні оцінки впливу повідомлень, але якість досліджень, типи результатів і змішані ефекти не дозволяють вважати переконливе повідомлення гарантованим способом запобігти реальному насильству. Окремий огляд програм поліцейської взаємодії з громадами зміг включити лише одне придатне дослідження із серйозним ризиком систематичної похибки; надійного висновку про зменшення насильницького екстремізму отримано не було (Carthy et al., 2020; Mazerolle et al., 2020). Отже, під час оцінювання профілактичних ініціатив слід окремо вимірювати зміну знань, рівень підтримки насильства, заявлені наміри, реальну поведінку та можливу шкоду від втручання. Програма може покращувати діалог чи розуміння іншої групи, але ці результати не дають права автоматично стверджувати, що вона відвернула напад. Що можуть робити освітяни, близькі та фахівці Коли людина поширює тривожні твердження, варто спочатку з’ясувати контекст і конкретний зміст сказаного, запропонувати розмову про наслідки для інших та обговорити ненасильницькі способи реалізації важливих для неї цінностей. Слід уникати принизливих ярликів, колективних звинувачень і публічного поширення приватного листування, особливо якщо йдеться про дитину. Взаємини довіри та якісні соціальні контакти можуть послаблювати дегуманізувальні оцінки; це висновок про соціально-психологічний механізм, а не гарантія профілактичного результату (Karantzas & Simpson, 2026). Якщо є конкретні достовірні відомості про підготовку нападу, визначену загрозу людині або безпосередню небезпеку, пріоритет має фізична безпека та звернення до компетентних екстрених служб за місцевими правилами. Самостійні розслідування, конфронтація з потенційно небезпечною групою, публічне викриття та спроби «діагностувати екстремізм» за дописами можуть збільшити ризик. Якщо насильство вже сталося, психологічні потреби постраждалих розглянуто окремо в матеріалі «Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства». Український контекст: війна, права людини та відповідальність Для українського суспільства питання ідеологічного насильства існує поруч із досвідом повномасштабної війни, воєнних злочинів, вимушеного переміщення, втрат і суспільної мобілізації. Науковий аналіз моральних пояснень насильства має розмежовувати агресію проти цивільних, пропаганду жорстокості, оборону від збройного нападу та правомірні дії у сфері безпеки. Психологічні механізми можуть зустрічатися в різних конфліктах, але схожість окремих висловлювань сама по собі не встановлює моральної чи правової рівнозначності дій сторін. Правову оцінку конкретних дій визначають обставини та застосовні правові норми. Редакційний висновок цієї статті полягає в тому, що захист людської гідності, увага до фактичних наслідків і відкрите питання особистої відповідальності мають залишатися центральними в публічному обговоренні будь-яких закликів до насильства. Історичний контекст ідеологічного тиску на психологічну науку в Україні має окрему канонічну сторінку: «Ідеологічний контроль і репресії в історії української психології». Поширені запитання Чи означає радикальне переконання готовність до насильства? Ні. Радикальність поглядів характеризує їхню віддаленість від усталених позицій, а насильство є конкретною поведінкою. Між переконаннями, підтримкою насильства, намірами й діями існують важливі розрізнення. Науковий огляд радикалізації описує численні контекстні чинники замість одного обов’язкового шляху (Pandey & Behera, 2026). Чи кожне ідеологічне насильство спирається на дегуманізацію? Ні. Дегуманізація може сприяти схваленню або полегшенню шкоди, але частина насильства виправдовується через уявлення про заслужене покарання людини, яку водночас визнають моральним суб’єктом. Результати залежать від типу насильства і визначення самого явища (Rai, Valdesolo & Graham, 2017; Cheng et al., 2025). Чи можна за дописами в мережі визначити потенційного нападника? Окремий допис, емоційний вислів або політична позиція не дають надійного індивідуального прогнозу. Контекст і перевірені конкретні загрози мають значення; визначення небезпеки потребує компетентного професійного та, за потреби, правового оцінювання. Чи допомагає спростування пропаганди? Деякі повідомлення можуть змінювати певні установки в досліджуваних вибірках. Однак зміна короткочасної оцінки повідомлення, зменшення схвалення насильства та запобігання фактичним нападам — окремі результати. Огляд контрнаративів підкреслює обмеженість і неоднорідність наявних оцінок (Carthy et al., 2020). Висновки Ідеологічне виправдання насильства формується через взаємодію моральних аргументів, групових норм, емоційного досвіду, уявлень про відповідальність і способів сприймати інших людей. Моральне відсторонення пояснює, як шкода переописується як допустима; дегуманізація — як може слабшати визнання чужої людяності; дослідження моральної переконаності показують, чому насильство іноді переживається як обов’язок. Ці механізми є предметом емпіричного дослідження, а їхній вплив змінюється залежно від типу дії, соціальних обставин і методів вимірювання (Bandura, 1999; Rai, Valdesolo & Graham, 2017; Pandey & Behera, 2026). Повна наукова відповідь потребує одночасно бачити реальну шкоду, зберігати точність юридичних і поведінкових розрізнень, досліджувати доступні альтернативи та поважати права людей. Саме так психологія виправдання насильства стає інструментом розуміння й профілактики, а не каталогом підозрілих думок. Пов’язані статті • Моральне відсторонення в насильницькому екстремізмі: механізм виправдання шкоди • Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп • Чорно-біле мислення та нетерпимість до невизначеності в радикалізації • Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази • Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями • Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства • Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди • Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства • Ідеологічний контроль і репресії в історії української психології Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Конспірологічні переконання та підтримка політичного насильства Сакралізація цінностей і готовність до політичного насильства Емоції приниження, гніву й помсти в насильницькій радикалізації Підкорення авторитету та моральна відповідальність в екстремістських групах Ідеологічне виправдання насильства: як його досліджують Когнітивна відкритість і зміна насильницьких переконань Джерела • Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr0303_3 • Carthy, S. L., Doody, C. B., Cox, K., O’Hora, D., & Sarma, K. M. (2020). Counter-narratives for the prevention of violent radicalisation: A systematic review of targeted interventions. Campbell Systematic Reviews, 16(3), e1106. https://doi.org/10.1002/cl2.1106 • Cheng, L., Zhang, J., Liao, J., Peng, F., & Wang, X. (2025). Dehumanization and aggression: A meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 84, 102079. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102079 • Karantzas, G. C., & Simpson, J. A. (2026). The perpetration of dehumanization: A systematic review. Current Opinion in Psychology, 70, 102309. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/42096985/ • Mazerolle, L., Eggins, E., Cherney, A., Hine, L., Higginson, A., & Belton, E. (2020). Police programmes that seek to increase community connectedness for reducing violent extremism behaviour, attitudes and beliefs. Campbell Systematic Reviews, 16(3), e1111. https://doi.org/10.1002/cl2.1111 • Nussio, E. (2025). How moral beliefs influence collective violence: Evidence from lynching in Mexico. Comparative Political Studies, 58(1), 43–77. https://doi.org/10.1177/00104140231223747 • Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064 • Rai, T. S., Valdesolo, P., & Graham, J. (2017). Dehumanization increases instrumental violence, but not moral violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(32), 8511–8516. https://doi.org/10.1073/pnas.1705238114 • Sheikh, H., Gómez, Á., & Atran, S. (2016). Empirical evidence for the devoted actor model. Current Anthropology, 57(S13). https://doi.org/10.1086/686221 • Skitka, L. J. (2010). The psychology of moral conviction. Social and Personality Psychology Compass, 4(4), 267–281. https://doi.org/10.1111/j.1751-9004.2010.00254.x • Skitka, L. J., & Morgan, G. S. (2014). The social and political implications of moral conviction. Political Psychology, 35(S1), 95–110. https://doi.org/10.1111/pops.12166

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Стадії радикалізації часто описують як послідовність психологічних змін, що нібито веде від переживання несправедливості до схвалення насильства, приєднання до угруповання та участі в нападі. Такі схеми допомагають упорядковувати складні події, але головне наукове питання полягає в іншому: чи проходять люди ці етапи в передбачуваному порядку і чи дозволяє знання про «стадію» надійно встановити ймовірність насильницьких дій? Сучасні дослідження дають підстави описувати окремі механізми й траєкторії, проте не підтверджують універсальної сходинкової послідовності для всіх випадків насильницької радикалізації. Borum (2011), Lygre та співавтори (2011), McCauley і Moskalenko (2017). Це розрізнення має практичне значення. Людина може дотримуватися радикальних політичних чи релігійних переконань і відкидати насильство. Інша може долучитися до насильницької діяльності через особисті стосунки, групові обставини або ситуаційний тиск без тривалої й послідовно задокументованої ідеологічної еволюції. Дослідники тому окремо аналізують радикалізацію поглядів, виправдання насильства, намір, мобілізацію та вчинені дії. Neumann (2013), Horgan (2008). Що означає «стадія радикалізації» в психологічній науці У психологічній моделі стадія — це умовно виокремлений стан або відрізок процесу, який має певні ознаки та передбачуване відношення до інших станів. Наприклад, модель може припускати, що спочатку формується відчуття несправедливості, згодом відбувається переосмислення групової належності, а пізніше — моральне виправдання насильства. Для наукового підтвердження такої моделі слід перевірити не лише існування кожного механізму, а й порядок переходів, межі між етапами, повторюваність у різних середовищах та її здатність передбачати подальшу поведінку. Термін «радикалізація» має кілька дослідницьких значень. У широкому політичному сенсі він стосується переходу до більш докорінних вимог і переконань. У дослідженнях безпеки основна увага приділяється процесам, за яких насильство починає сприйматися як прийнятний або необхідний засіб досягнення ідеологічних цілей. Змішування цих визначень створює хибну видимість спільної траєкторії для мирного активізму, радикального світогляду й терористичного злочину. Neumann (2013), Borum (2011). Корисно розрізняти чотири аналітичні площини. Перша — зміст переконань: що людина вважає справедливим, законним і допустимим. Друга — ставлення до насильства: чи виправдовує вона заподіяння шкоди. Третя — поведінкове залучення: чи бере участь у мережах або діяльності, пов'язаній із насильством. Четверта — конкретна загроза: що саме відомо про наміри, засоби, підготовку та обставини. Ці площини можуть змінюватися незалежно одна від одної. McCauley і Moskalenko (2017). Чому виникли поетапні моделі Після великих терористичних нападів на початку XXI століття дослідники й державні інституції шукали зрозумілі пояснення того, як люди опиняються в насильницьких організаціях. Поетапна схема давала зручний спосіб представити складний шлях у вигляді послідовних переходів, окреслити можливі точки втручання й сформулювати припущення для подальшого дослідження. Проте доступні дані часто формувалися з біографій уже засуджених осіб, інтерв'ю після подій, повідомлень слідства та ретроспективних реконструкцій. Такі матеріали важливі для розуміння конкретних випадків, але мають обмеження для побудови універсальної прогностичної теорії. Horgan (2008), Gøtzsche-Astrup (2018). Узагальнення біографій породжує методологічну пастку: коли кінцевий результат відомий, попередні події легко розташувати так, ніби вони послідовно вели саме до нього. Натомість дослідницький тест має враховувати людей зі схожими переживаннями та поглядами, які не перейшли до насильства, а також випадки зміни напрямку або припинення участі. Ця вимога лежить в основі критичних оглядів поетапних теорій. Lygre та співавтори (2011), Gøtzsche-Astrup (2018). Модель «сходів до тероризму» Фаталі Могаддама У статті 2005 року Фаталі Могаддам запропонував образ багатоповерхових сходів, які звужуються в міру просування вгору. Нижній рівень охоплює значно ширше коло людей, ніж верхній. За моделлю суб'єктивне переживання умов життя й справедливості становить вихідну точку; наступні умовні поверхи описують обмежені можливості змінити ситуацію, перенесення агресії, моральне виправдання організації, її норми й, зрештою, участь у насильницькій дії. Сила метафори полягає в тому, що вона привертає увагу до соціального контексту, переживання безсилля, групових норм і того, як змінюється сприйняття допустимих засобів. Її також використовують для обговорення профілактики на різних рівнях: важливими є не лише ситуації безпосередньої загрози, а й умови соціальної участі та довіри. Сам автор наголошував на значенні ширшого суспільного середовища. Moghaddam (2005). Що підтверджено, а що залишається гіпотезою Критичний огляд Lygre, Eid, Larsson і Ranstorp (2011) оцінив літературу щодо моделі: після відбору з 2564 публікацій докладніше проаналізували 38 праць. Автори виявили емпіричну підтримку багатьох окремих психологічних процесів, згаданих у теорії, однак не знайшли достатнього підтвердження запропонованої послідовності переходів між її поверхами. Це принциповий результат: підтвердження окремого механізму не доводить існування необхідного попереднього або наступного етапу. Умовна людина може переживати несправедливість і не схвалювати жодного насильства; інша може прийняти насильницькі норми в середовищі, яке вже існувало до її вступу, не проходячи спостережуваного ланцюга сходинок. Опис «сходів» відтак доречний як теоретична карта можливих процесів, а не як шкала діагностики конкретної людини чи самодостатній інструмент оцінювання загрози. Lygre та співавтори (2011). Чотири етапи в моделі поліції Нью-Йорка Звіт Мітчелла Сільбера й Арвіна Бгатта, підготовлений для поліції Нью-Йорка у 2007 році, описував чотири фази на матеріалі випадків джихадистської радикалізації: передрадикалізаційний період, самоідентифікацію, індоктринацію та перехід до насильницької діяльності. Схема була побудована в конкретному правоохоронному та історичному контексті. Поширення її на всі політичні, релігійні, етнонаціоналістичні або інші ідеологічні рухи виходить за межі початкового матеріалу. Огляд основних підходів подано у Borum (2011) та дослідженні Klausen і Campion (2016). Дослідження послідовностей поведінкових подій серед осіб, уже засуджених за терористичні правопорушення, можуть виявляти повторювані комбінації та відмінності в темпах розвитку випадків. Наприклад, Klausen і співавтори (2020) аналізували датовані біографічні відомості засуджених у США, використовуючи чотирифазну модель як вихідний каркас. Це емпіричне дослідження поведінкових траєкторій у відібраній групі, а не перевірка універсальної послідовності у загальній популяції. Головне обмеження випливає з вибору випадків. Якщо аналізувати лише людей, у яких уже відбувся насильницький або терористичний результат, можна оцінювати частоту певних подій серед цих людей, але не можна автоматично встановити, яка частка всіх людей із подібними ранніми ознаками колись вчинить насильство. Потрібна порівняльна група та спостереження в часі. Gøtzsche-Astrup (2018), Wolfowicz та співавтори (2021). Модель Ренді Борума: від невдоволення до образу ворога Ренді Борум запропонував відому пояснювальну послідовність, у якій переживання небажаних обставин може перетворюватися на відчуття несправедливості, приписування відповідальності певному суб'єкту та його демонізацію. Ця схема описує можливу зміну тлумачень і моральних оцінок. Вона привертає увагу до того, як образ ворога пов'язується із виправданням шкоди. Пов'язаний механізм докладніше розглянуто в матеріалі Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп. Водночас автор у власному огляді теорій радикалізації наголошував на різноманітті шляхів до насильства та небезпеці ототожнювати радикальні погляди з тероризмом. Науковий статус цієї послідовності — концептуальна схема можливого перетворення переконань. Вона не встановлює, що кожна особа мусить пережити чотири стани саме в такому порядку. Люди можуть шукати винних без переходу до виправдання нападу; ідеологічно вмотивоване насильство може з'являтися в різних соціальних ситуаціях без повної відповідності схемі. Borum (2011). Дві піраміди Макколі та Москаленко: переконання й поведінка Clark McCauley і Sophia Moskalenko (2017) запропонували дві аналітичні піраміди, щоб розглядати радикалізацію думок окремо від радикалізації дій. Одна описує ставлення до ідеології, інша — ступінь поведінкового залучення. Такий підхід допомагає уникнути припущення, що особа, яка підтримує докорінні суспільні зміни, неминуче стане учасником насильства. Піраміди слід читати як категорії та розподіли, а не як конвеєр із гарантованим переходом на верхній рівень. Зміни переконань і поведінки можуть відбуватися в різному темпі, взаємодіяти, розходитися, а іноді рухатися у протилежних напрямах. Особа може припинити участь у насильницькому середовищі без повної відмови від колишнього світогляду; саме тому психологія виходу з групи й зміна переконань є окремими предметами дослідження. McCauley і Moskalenko (2017), Horgan (2008). Цей підхід особливо важливий для прав людини. Політична непоступливість, релігійна відданість, належність до субкультури або участь у протестах самі по собі нічого не говорять про наявність конкретного наміру завдати шкоди. Оцінювання загрози повинно спиратися на перевірену поведінкову та контекстуальну інформацію, а не на «висоту» людини на уявній шкалі переконань. Borum (2011), McCauley і Moskalenko (2017). Моделі механізмів замість єдиного маршруту Не всі теорії радикалізації побудовані як жорстка послідовність. Частина розглядає можливі механізми на індивідуальному, груповому та суспільному рівнях: особисті образи, досвід конфлікту, зміни ідентичності, вплив близьких стосунків, поляризацію групових норм, легітимацію насильства та конкретні можливості діяти. Відмінність полягає в тому, що механізми можуть поєднуватися в різних конфігураціях. McCauley і Moskalenko (2017), Pandey і Behera (2026). Потреба у значущості, наратив і мережа Модель трьох складників, яку розвивали Arie Kruglanski та колеги, пов'язує залучення до насильницьких рухів із пошуком особистої значущості, наративами, що надають сенсу насильству, та соціальними мережами, які ці інтерпретації підтримують. Ці складники дають дослідникові мову для опису взаємодій, але самі по собі не утворюють часову шкалу, на якій потреба завжди мусить передувати наративу, а наратив — мережі. Kruglanski, Bélanger і Gunaratna (2019). Переживання приниження або соціального відторгнення є поширеними людськими переживаннями. Вони набувають значення для розуміння насильницької мобілізації лише у зв'язку з конкретним контекстом, нормами, взаєминами та поведінкою. Перетворення цих переживань на загальні «симптоми радикалізації» суперечить самому багатофакторному характеру моделі. Kruglanski та співавтори (2019), Wolfowicz та співавтори (2021). Багаторівневі підходи Систематичний огляд Pandey і Behera (2026) організував літературу за індивідуальними, міжособистісними та суспільними чинниками. Таке групування допомагає враховувати особисті обставини, соціальні зв'язки, колективні конфлікти та контекст. Проте перелік статистичних асоціацій не перетворюється на клінічний профіль і не встановлює необхідного ланцюга причин. На рівні конкретної людини значення має комбінація умов, час, джерело інформації та можливість альтернативних пояснень. Багаторівневий опис контекстів і механізмів поглиблено в матеріалі Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель. Що насправді доводять систематичні огляди Найважливіше питання до стадійних моделей полягає не в їхній наочності, а в тому, чи відтворюються їхні припущення в різних вибірках і методах. Систематичні огляди засвідчують складність механізмів та нерівномірну якість емпіричної бази. Дослідження окремих чинників частіше виявляють асоціації, ніж строгі причинні переходи між етапами. Gøtzsche-Astrup (2018), Pandey і Behera (2026). Великий систематичний огляд із метааналітичними узагальненнями Wolfowicz, Litmanovitz, Weisburd і Hasisi (2021) розглянув чинники, пов'язані з радикальними установками, намірами й поведінкою. Автори відокремили ці наслідки й зафіксували численні можливі чинники: 101 для установок, 45 для намірів та 33 для поведінки. Більшість виявлених зв'язків мала невеликий або дуже невеликий розмір. Ці числа позначають категорії аналізованих чинників у конкретному огляді, а не «101 ознаку терориста» чи практичний перевірочний перелік. Питання оцінювання чинників винесене до окремого огляду Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями. Огляд нагадує про ще одну складність: змінна, пов'язана з підтримкою радикальних поглядів, може мати інше значення для намірів або дій. Відтак зростання радикальності висловлювань саме по собі не доводить, що відбувся перехід до наступної «поведінкової стадії». Для такого твердження потрібні власні дані про поведінковий наслідок і часову послідовність. Wolfowicz та співавтори (2021). Огляд теоретичних пояснень та емпіричних механізмів Gøtzsche-Astrup (2018) окремо наголосив на потребі дослідницьких схем, здатних перевіряти причинні припущення. Пізніші узагальнення, зокрема Knorr та співавторів (2026), розглядають різні теоретичні традиції та повторювані механізми, не встановлюючи одного загальноприйнятого порядку стадій для всіх форм насильницького екстремізму. П'ять методологічних труднощів перевірки стадій Ретроспективна реконструкція Після нападу або вироку попередні висловлювання й події набувають особливої ваги для оповідача та дослідника. Виникає ризик відібрати саме ті факти, які добре вписуються в відомий фінал, і не врахувати періоди сумнівів, випадкові обставини або несумісні епізоди. Надійніша перевірка потребує даних, зафіксованих до відомого результату, незалежного кодування та прозорих критеріїв переходу. Horgan (2008), Gøtzsche-Astrup (2018). Відбір тільки відомих випадків Дослідники часто отримують багату документацію щодо учасників насильства і значно менше відомостей про людей, які мали подібні погляди, знайомства чи переживання, але не здійснили нападу. Це створює ризик помилкового перенесення закономірностей від відібраних справ на все населення. Навіть коли певна послідовність часто трапляється серед засуджених, її прогностична цінність для іншої групи залишається відкритим питанням. Klausen та співавтори (2020), Borum (2011). Різні значення результату Одне дослідження вимірює схвалення ідеології, інше — готовність виправдати насильство, третє — контакти з угрупованням, четверте — фактичні злочинні дії. Якщо ці результати об'єднати без розмежування, модель виглядатиме краще підтвердженою, ніж дозволяють дані. Показник зміни переконань не можна автоматично трактувати як зміну ризику насильства. Neumann (2013), Wolfowicz та співавтори (2021). Нечіткі межі й нерівномірний час Коли саме завершується невдоволення і починається «ідентифікація»? Чи може людина одночасно переживати декілька процесів? Чи повертається вона до попереднього стану? Без точних операційних визначень дослідники можуть зарахувати ту саму біографію до різних стадій. Реальні траєкторії мають паузи, зміни напрямку та різну тривалість; визначення послідовності лише зручними назвами не створює незалежного вимірювання. Lygre та співавтори (2011), Horgan (2008). Змішування причин і супутніх ознак Соціальна ізоляція, криза ідентичності або знайомство з радикальними ідеями можуть передувати певним подіям, бути їхнім наслідком або відображати інші чинники. Спостережувана кореляція не визначає, який із варіантів правильний. Саме тому методологічні огляди закликають до поздовжніх досліджень, зіставлення груп і причинно орієнтованих схем аналізу. Gøtzsche-Astrup (2018), Pandey і Behera (2026). Чи може радикалізація бути швидкою, переривчастою або зворотною? Дослідження підтримують уявлення про різноманітні шляхи, а не про один фіксований темп. Зовнішньо стрімкий перехід може бути пов'язаний із раніше сформованими зв'язками або ситуаційними змінами; тривале ідеологічне захоплення може не супроводжуватися насильницькими діями. Траєкторії варіюють за соціальним контекстом, організаційним середовищем та історичним періодом. Для конкретного випадку потрібна реконструкція фактичних обставин, а не автоматичне підставляння типової схеми. Borum (2011), McCauley і Moskalenko (2017). Можливий і зворотний рух. Припинення участі у насильницькому середовищі, зміна соціальних зв'язків та переоцінка насильницьких переконань можуть відбуватися в різній послідовності. John Horgan запропонував розрізняти входження, участь і вихід, причому поведінкове припинення участі не обов'язково супроводжується повною зміною переконань. Така відмінність істотна для розуміння реінтеграції. Horgan (2008). Цифрове середовище і нові «стадійні» схеми У цифрових дослідженнях з'являються моделі, які описують контакт із радикальним вмістом, подальше посилення переконань, входження до спільноти та можливу мобілізацію. Науково корисно розглядати їх як гіпотези про взаємодію інформаційного середовища, особистих потреб і групових норм. Зокрема, огляд 2026 року про системи штучного інтелекту та насильницьку радикалізацію пропонує чотириетапну теоретичну рамку. Її автори описують можливі технологічні механізми, але саме запропонування рамки не засвідчує причинної необхідності кожного переходу. Контакт із екстремістським матеріалом, рекомендація алгоритму, згода з дописом, участь у цифровій дискусії та намір учинити напад — різні результати. Щоб перевірити причинний вплив цифрових механізмів, необхідно відрізняти інтенсивність контакту від вибору користувача, попередніх переконань та впливу позамережевих зв'язків. Із даних про перегляди чи залученість не випливає автоматичний висновок про майбутнє насильство. Gøtzsche-Astrup (2018), McCauley і Moskalenko (2017). Особливо обережно слід застосовувати подібні припущення до підлітків. Цифрова поведінка неповнолітньої людини потребує врахування вікового розвитку, контексту спілкування, приватності та ризику стигматизації. Спостереження за інформаційними звичками не замінює конкретних фактів про погрози чи підготовку насильства. Це редакційний практичний висновок із методологічних обмежень досліджень, а не окремий прогностичний тест. Wolfowicz та співавтори (2021), Lewis та співавтори (2024). Чи дозволяє «стадія» передбачити насильницький напад? Жодна з наведених поетапних схем не повинна використовуватися як самодостатній спосіб передбачення поведінки окремої людини. Теоретична модель пояснює можливі зв'язки між явищами; прогностичний інструмент потребує окремих досліджень точності, надійності між оцінювачами, калібрування, помилок та придатності до конкретної популяції. Особливо важливо оцінювати помилкові позитивні висновки там, де насильницький результат є рідкісним. Borum (2011), Wolfowicz та співавтори (2021). Професійна оцінка загрози стосується конкретної ситуації та динаміки поведінки; вона враховує джерела інформації, обставини, можливі засоби заподіяння шкоди, захисні чинники й мінливість контексту. Спеціалізовані методики, які можуть застосовувати навчені фахівці, мають власні сфери використання й обмеження валідності. Вони не є побутовими опитувальниками для класифікації знайомих, учнів або колег за політичними поглядами. Систематичний огляд програм індивідуальної роботи також виявив труднощі суб'єктивності оцінювання й брак належних досліджень результативності. Lewis та співавтори (2024). У повсякденному житті практичний орієнтир — конкретні слова та дії, що стосуються загрози шкоди, а також достовірність і нагальність відомостей. Якщо існує безпосередня небезпека для життя, потрібне звернення до відповідних служб екстреного реагування; якщо ситуація не є невідкладною, доречно шукати професійну допомогу в межах закону, зберігаючи конфіденційність і повагу до прав людини. Визначення умовної стадії радикалізації не є необхідною передумовою для безпечного реагування. Наслідки для профілактики та допомоги Коли фіксований порядок стадій не підтверджено, профілактика має виходити з конкретних потреб, обставин і поведінкових проблем. На загальносуспільному рівні доречні заходи, спрямовані на довіру, соціальну участь і ненасильницьке врегулювання конфліктів; у цільовій допомозі — індивідуальне розуміння ситуації, робота з взаєминами й доступ до відповідних послуг. Водночас теоретична правдоподібність таких підходів не дорівнює доказаній ефективності щодо зниження насильства. Moghaddam (2005), Lewis та співавтори (2024). У систематичному огляді Campbell Collaboration (2024) не було знайдено відповідних досліджень, які дозволили б установити ефективність розглянутих методів індивідуального ведення випадків саме щодо протидії насильницькій радикалізації. Огляд водночас описав 47 досліджень організаційних умов та перешкод упровадженню. Тому твердження «втручання на другій стадії запобігає третій» потребує окремої перевірки, а не може виводитися з діаграми стадій. Для освітнього середовища важлива відмова від ярликів: незвична риторика, релігійність, політична активність, конфлікти з однолітками чи пошук групової належності не є достатніми підставами називати підлітка небезпечним. Превентивна розмова має виходити з конкретної проблеми, підтримки та безпеки, із належним захистом приватної інформації. Залучення спеціалізованих служб потребує фактичних підстав і дотримання чинних процедур. Це редакційне застосування принципів пропорційності до теми, в якій статистичні зв'язки не утворюють індивідуального вироку. Як науково перевіряти майбутні моделі стадій Сильне дослідження мало б попередньо визначити, який саме результат пояснюється: зміна переконань, виправдання насильства, намір чи фактична участь. Далі потрібно сформулювати перевірні критерії кожного можливого етапу, спостерігати людей у часі, включати порівняльні групи, документувати повернення та припинення участі і перевіряти модель у незалежних вибірках. Особливе значення має відтворюваність способу кодування подій і відкрита звітність щодо помилок. Gøtzsche-Astrup (2018), Lygre та співавтори (2011). Необхідно також відділяти пояснювальну повноту від прогностичної користі. Теорія може добре описувати вже відомий випадок, але виявитися непридатною для передбачення нових подій. За наявності альтернативних нелінійних моделей дослідники мають порівнювати їх за однаковими даними, а не оцінювати кожну лише за відповідністю окремим біографіям. Borum (2011), Klausen та співавтори (2020). Часті запитання про стадії радикалізації Скільки стадій радикалізації існує? Є різні моделі, що умовно виокремлюють кілька фаз або рівнів. Кількість залежить від того, як автори визначають процес і що саме пояснюють. Наука не встановила єдиної обов'язкової кількості стадій для всіх людей та ідеологічних контекстів. Lygre та співавтори (2011), Borum (2011). Чи завжди радикальні переконання передують насильству? Ні, такий зв'язок не є універсальною закономірністю. Радикальні переконання можуть співіснувати з принциповою відмовою від насильства. Для аналізу ризику потрібно окремо досліджувати ставлення до насильства, поведінкову участь і конкретні загрози. McCauley і Moskalenko (2017), Neumann (2013). Чи можна впізнати стадію за мовленням або інтернет-переглядами? Надійного загального способу для цього немає. Окремі висловлювання й цифрові сліди можуть мати багато пояснень. Вони потребують контексту та перевірки і не становлять самодостатньої підстави для визначення стадії чи прогнозу нападу. Wolfowicz та співавтори (2021). Чи може людина повернутися до ненасильницької діяльності? Так. Припинення участі в насильницькій групі та перегляд переконань є окремими процесами, які можуть відбуватися з різною швидкістю. Для розуміння конкретного випадку потрібна оцінка обставин виходу, підтримки й фактичної поведінки. Horgan (2008). Чи є поетапна модель психологічним діагнозом? Ні. Моделі радикалізації належать до дослідницьких пояснень суспільної та поведінкової динаміки. Вони не становлять клінічного діагнозу і не визначають психічний стан людини за політичними чи релігійними переконаннями. Borum (2011). Висновок: як правильно розуміти стадії радикалізації Стадії радикалізації існують як теоретичні способи впорядкування можливих психологічних і соціальних процесів. Найкраще досліджені окремі механізми та відмінності між типами результатів; значно слабше підтверджено жорсткий універсальний порядок переходів. «Сходи», «фази» й «піраміди» мають різні предмети й різний рівень емпіричної підтримки. Вони допомагають ставити точніші наукові запитання, коли їх застосовують у межах початкових припущень. Lygre та співавтори (2011), McCauley і Moskalenko (2017), Pandey і Behera (2026). Для профілактики та суспільної безпеки вирішальними є конкретний контекст, права людини, фактична поведінка й якість доказів. Умовна стадія не замінює професійної оцінки загрози, а політична або релігійна інакшість не створює презумпції небезпеки. Психологічне знання стає точнішим, коли пояснює різні шляхи, розрізняє переконання та дії й перевіряє власні припущення на незалежних даних. Пов’язані статті Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття — базове поняття та межі його застосування. Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель — різні траєкторії й рівні пояснення. Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями — доказова база кореляцій і чинників захисту. Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп — моральне виключення та групові уявлення. Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — психологічні механізми змін групових позицій та межі їхнього пояснення. Ідеологічний контроль і репресії в історії української психології — історичний контекст тиску на погляди та важливість академічної автономії. Джерела Borum, R. (2011). Radicalization into Violent Extremism I: A Review of Social Science Theories. Journal of Strategic Security, 4(4), 7–36. DOI. Gøtzsche-Astrup, O. (2018). The time for causal designs: Review and evaluation of empirical support for mechanisms of political radicalisation. Aggression and Violent Behavior, 39, 90–99. DOI. Horgan, J. (2008). From profiles to pathways and roots to routes: Perspectives from psychology on radicalization into terrorism. The ANNALS of the American Academy of Political and Social Science, 618(1), 80–94. DOI. Klausen, J., & Campion, S. (2016). Toward a behavioral model of “homegrown” radicalization trajectories. Studies in Conflict & Terrorism, 39(1), 67–83. Офіційний запис. Klausen, J., Libretti, R., Hung, B. W. K., & Jayasumana, A. P. (2020). Radicalization trajectories: An evidence-based computational approach to dynamic risk assessment of “homegrown” jihadists. Studies in Conflict & Terrorism, 43(7). Офіційний запис. Knorr, A., Podolin, N., Di Cicco, G., & Kossowska, M. (2026). Integrating insights into radicalization: A text-mining systematic review. Political Psychology. DOI. Kruglanski, A. W., Bélanger, J. J., & Gunaratna, R. (2019). The Three Pillars of Radicalization: Needs, Narratives, and Networks. Oxford University Press. DOI. Kunst, J. R., Obaidi, M., Gollwitzer, A., Brandtzæg, P. B., Hinrichs, Y., Saini, N., & Schroeder, D. T. (2026). Intelligent Systems, Vulnerable Minds: A Framework for Radicalization to Violence in the Age of AI. Personality and Social Psychology Review, 30(3), 395–426. DOI. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20, e1386. DOI. Lygre, R. B., Eid, J., Larsson, G., & Ranstorp, M. (2011). Terrorism as a process: A critical review of Moghaddam’s “Staircase to Terrorism”. Scandinavian Journal of Psychology, 52(6), 609–616. DOI. McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding political radicalization: The two-pyramids model. American Psychologist, 72(3), 205–216. DOI. Moghaddam, F. M. (2005). The staircase to terrorism: A psychological exploration. American Psychologist, 60(2), 161–169. DOI. Neumann, P. R. (2013). The trouble with radicalization. International Affairs, 89(4), 873–893. DOI. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17, e1174. DOI.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Екстремістські цифрові спільноти можуть задовольняти звичайну людську потребу в прийнятті, спілкуванні та спільній ідентичності, водночас поширюючи уявлення, які виправдовують ворожість або насильство. Відчуття належності допомагає зрозуміти привабливість окремих таких середовищ, характер взаємин між учасниками та труднощі виходу з групи. Воно саме по собі не пояснює, чому людина підтримує насильство або вдається до нього. Цей зв’язок досліджують на перетині соціальної психології, психології ідентичності, цифрової комунікації та досліджень насильницької радикалізації. Систематичний огляд 75 кількісних досліджень ідентичності показав, що результати щодо потреби належати до групи змішані, а значення конкретних форм ідентичності залежить від контексту та способу вимірювання Echelmeyer та співавтори, 2023. Масштабний огляд 382 праць про інтернет і радикалізацію також описує неоднорідність визначень, методів та наслідків Rothut та співавтори, 2026. Що таке екстремістська цифрова спільнота Екстремістською цифровою спільнотою в цій статті називаємо пов’язану онлайн-взаємодією групу користувачів, у якій спільна ідентичність, правила спілкування або характерний набір повідомлень пов’язані з виправданням ідеологічно мотивованої ворожості чи насильства. Це аналітичне робоче визначення для психологічного пояснення. Юридична кваліфікація конкретних дій здійснюється за чинним законодавством і залежить від змісту поведінки, а не від назви групи. Дискусійний майданчик, груповий чат, ігрове середовище, канал або мережа взаємопов’язаних облікових записів можуть утворювати простір тривалого спілкування. Для учасника такий простір набуває значення завдяки знайомим людям, передбачуваним реакціям, відчуттю впізнаваності, спільному гумору та можливості впливати на розмову. Дослідницька проблема полягає в тому, як повсякденне групове життя поєднується з нормами ставлення до інших людей і допустимості насильства. Огляд досліджень онлайн-радикалізації розглядає взаємодію в мережі поряд із сімейними, соціальними та політичними умовами Mutton, Lewis і Marsden, 2023. Радикальні переконання, підтримка насильства і поведінка Радикальні погляди означають прагнення глибоких суспільних змін; вони можуть реалізовуватися мирними демократичними засобами. Політичний протест, релігійна практика, різка критика держави або належність до субкультури не визначають насильницького екстремізму. У науковому аналізі потрібно окремо вивчати ідеологічні переконання, моральне схвалення насильства, наміри та реальні дії. В огляді 2026 року дослідники спеціально наголошують на відмінності між змінами поглядів і поведінковими наслідками радикалізації Rothut та співавтори, 2026. Навіть участь у ворожій цифровій дискусії не встановлює ані особистої готовності заподіяти шкоду, ані причинного зв’язку між прочитаним і подальшим вчинком. Людина може спостерігати, заперечувати, шукати інформацію, підтримувати окремі тези або активно долучатися до групового життя. Висновок про конкретну небезпеку потребує окремої професійної оцінки фактичної поведінки й обставин Mutton, Lewis і Marsden, 2023. Чому належність до групи має психологічне значення Відчуття належності виникає, коли людина переживає себе прийнятою та включеною у взаємини. Воно пов’язане з очікуванням підтримки, можливістю бути почутою й досвідом взаємної участі. У цифровому середовищі ці переживання можуть формуватися без фізичних зустрічей: через повторювані розмови, особисті повідомлення, спільну діяльність і взаємне визнання. При цьому кількість контактів, частота повідомлень та психологічна близькість описують різні сторони взаємодії. Потребу в належності доречно розглядати поряд із потребами в автономії та компетентності. У теорії самодетермінації автономія пов’язана з відчуттям власного вибору, компетентність — зі здатністю діяти ефективно, а спорідненість — із переживанням значущих взаємин. Дослідження приблизно 20 мільйонів дописів 86 тисяч користувачів у 233 екстремістських чатах виявило зв’язки мовних показників цих потреб з активністю та вживанням ворожої лексики, причому зв’язки для спорідненості були меншими й менш стійкими, ніж для автономії та компетентності Rappel, Vachon і Hehman, 2026. Це спостережне дослідження аналізувало мовне вираження психологічних тем, а не безпосереднє задоволення потреб. Автори вказали, що їхній метод не міг надійно розрізнити задоволення потреби та фрустрацію. Отже, з результатів не випливає, що почуття належності до екстремістського чату саме спричиняє посилення радикальних переконань або що його зростання автоматично підвищує ризик насильства Rappel, Vachon і Hehman, 2026. Соціальна ідентичність і спільне «ми» Соціальна ідентичність — це частина уявлення людини про себе, пов’язана з належністю до певних груп. Онлайн-спільнота може надавати зрозумілі позначення «своїх», оповідь про спільне минуле та уявлення про те, якими мають бути її учасники. Коли такі позначення повторюються в розмовах, вони стають матеріалом для самоопису й групових очікувань. Дослідження ідентичності в екстремістських контекстах підтверджують значення окремих соціальних і контекстуальних складників ідентичності, але не дають підстав вважати будь-яку сильну групову належність причиною насильства. Зв’язки залежать від змісту норм, конкретної групи та вимірюваного результату Echelmeyer, Slotboom і Weerman, 2023. До того ж самі межі «своїх» можуть бути нестійкими. Аналіз великого масиву повідомлень із праворадикального форуму показав суперечки між учасниками щодо того, кого вважати повноцінним представником групи. Спільнота, яку зовні уявляють однорідною, може містити численні конкуруючі ідентичності Booth, 2023. Особиста значущість і визнання Вступ до цифрової групи іноді супроводжується відчуттям, що власний досвід нарешті отримав пояснення, а голос став важливим. Зворотний зв’язок, увага інших учасників та роль у спільній розмові можуть підкріплювати залученість. У цьому сенсі екстремістські групи використовують психологічні процеси, властиві багатьом звичайним спільнотам. Відмінність визначається змістом групових норм і тим, до яких дій вони спонукають. Систематичний огляд чинників радикалізації розглядає соціальну підтримку, ізоляцію, групові загрози та психологічні потреби серед чинників мезорівня, проте наголошує на багаторівневій будові процесів Pandey та співавтори, 2026. Жодне переживання самотності, браку визнання чи пошуку сенсу не становить індивідуального «профілю екстреміста». Як формується відчуття спільноти в цифровому просторі Повторювана взаємодія та взаємне впізнавання Тривале спілкування створює історію стосунків: учасники пам’ятають попередні розмови, реагують на знайомі теми та виробляють звичні форми звертання. Вони починають відчувати групу як постійну частину повсякдення. Саме тому психологічно важливий зміст реальних взаємодій, а не лише технологічна платформа, на якій вони відбуваються. Дослідження із застосуванням аналізу соціальних мереж до екстремістських форумів виявило підтримку пояснень через взаємодію з однолітками й підкріплення групових норм, водночас залишивши відкритими альтернативні механізми Chua, 2025. Це дані про спостережувані зв’язки у конкретних середовищах, а не експериментальне доведення неминучої радикалізації від дружби в інтернеті. Мова належності та соціальні межі Спільний словник, символи та повторювані вислови можуть позначати внутрішньогрупову солідарність. У ворожих середовищах та сама мова може відділяти «своїх» від «чужих», знецінювати інших людей і підтримувати неприйнятні для них норми спілкування. Вивчення токсичних дописів у публічній групі Telegram показало, як ворожі висловлювання можуть виконувати функції соціального позиціювання й позначення належності Morales та співавтори, 2026. Важливо не ототожнювати лайку, різкий жарт або незвичний для сторонніх словник із наміром заподіяти насильство. Для оцінки значення висловлювання потрібен його контекст, спрямованість і зв’язок із поведінкою. Мовні маркери можуть бути предметом наукового аналізу груп, але їх використання як готових індивідуальних ярликів створює ризик хибних висновків De Kock і Hovy, 2024. Норми групи, схвалення і незгода Цифрова група впливає на те, які висловлювання отримують підтримку, кому відповідають, які теми прийнято обговорювати і як реагують на заперечення. Повторюване схвалення може робити певні позиції звичними для учасників, а соціальне відторгнення — ускладнювати відкриту незгоду. Проте реальні спільноти різняться за ступенем однорідності, внутрішніх конфліктів та обміну аргументами. У ранньому дослідженні ідеологічно однорідних онлайн-груп більша участь у дискусіях корелювала з більш крайніми висловленими позиціями Wojcieszak, 2010. Поперечний дизайн не дає змоги однозначно встановити напрям причинності: люди з більш крайніми поглядами також могли частіше обирати ці форуми. Внутрішня ієрархія та очікування прийняття Деякі групи виробляють неформальні уявлення про досвідчених та нових учасників, цінність знань, доречність висловлювань і міру лояльності. Людина може прагнути схвалення значущих співрозмовників або уникати втрати статусу. Якісне порівняльне дослідження 2025 року описало відмінні практики входження та встановлення довіри в двох екстремістських віртуальних середовищах David і Risius, 2025. Ці описи характеризують конкретні спільноти та не є універсальною схемою. Чому контакт із групою не означає насильницької радикалізації Залучення до екстремістського цифрового простору, зміна переконань, схвалення насильства, участь у протиправній діяльності та безпосередній напад є різними наслідками. Їх не можна зводити до однієї шкали інтенсивності онлайн-спілкування. Люди по-різному тлумачать інформацію, мають різні позамережеві зв’язки й обирають різні форми поведінки. Огляд британського Центру досліджень безпеки та загроз підкреслює брак надійних емпіричних даних, які дозволяли б передбачати насильницькі дії за окремими цифровими ознаками. Онлайн-вплив переплітається з офлайновими подіями, попереднім досвідом і міжособистісними стосунками Mutton, Lewis і Marsden, 2023. Психологічна потреба в прийнятті поширена серед людей незалежно від поглядів, стану здоров’я, віку, релігії чи культурної належності. Вона може задовольнятися у родині, дружбі, громадських ініціативах, професійних і творчих об’єднаннях. Її присутність у житті людини нічого не говорить про ймовірність насильницької поведінки. Дослідження ідентичності також вказують на неоднозначні результати для конкретно вимірюваної потреби належати до групи Echelmeyer, Slotboom і Weerman, 2023. Інформаційне середовище, соціальні зв’язки й цифрові платформи Рекомендаційні системи, швидкість поширення повідомлень, повторні контакти та можливість переходу між групами впливають на доступність певних ідей і коло співрозмовників. Але кількість переглядів або подібність рекомендованих матеріалів самі по собі не демонструють переходу до насильства. Огляд 382 наукових публікацій показав, наскільки складно порівнювати результати між платформами, періодами та визначеннями радикалізації Rothut та співавтори, 2026. Варто розрізняти щонайменше три процеси: людина обирає середовище відповідно до наявних інтересів; платформа впливає на те, які матеріали вона побачить; учасники спільноти реагують на ці матеріали, обговорюють їх і надають їм соціального значення. У конкретній ситуації процеси можуть поєднуватися, а відокремити їхній причинний внесок без спеціального дизайну дослідження складно. Огляд досліджень Інституту юстиції США застерігає від безпосереднього порівняння результатів, здобутих на різних вибірках і за різних умов Aryaeinejad і Scherer, 2024. Обчислювальні моделі намагаються одночасно враховувати мережеві зв’язки, теми повідомлень, час взаємодії та емоційний тон дискусій. Наприклад, дослідження багаторівневого підкріплення 2026 року аналізувало ці характеристики у дописах Reddit, пов’язаних із п’ятьма соціально-політичними подіями у США Corradini і Cauteruccio, 2026. Така модель допомагає досліджувати статистичні закономірності цифрової активності; вона не є перевіреним інструментом прогнозування конкретного нападу. Коли групове спілкування посилює позиції Повторення певних аргументів, очікування схвалення й орієнтація на групову норму можуть сприяти груповій поляризації. Проте поляризація в соціальній психології означає зміщення позицій після обговорення у бік початкової переваги групи, а не автоматичний перехід до насильства. Важливі зміст дискусії, сила групової ідентифікації, альтернативні соціальні зв’язки та можливість незгоди. Докладний опис загального механізму подає стаття «Групова поляризація». Дослідження цифрової ненависті також потребують точності: поняття «токсичність», «ворожість», «екстремізм», «радикалізація» та «насильницька мобілізація» позначають різні об’єкти. Узагальнювальний огляд 206 попередніх оглядів виявив термінологічну неоднорідність і потребу в довготривалих, експериментальних та міжкультурних даних Matthes та співавтори, 2026. Чому події поза мережею теж мають значення Участь у цифровій групі відбувається в ширшому життєвому контексті. На сприйняття повідомлень впливають особисті стосунки, політичні події, війна, досвід дискримінації, втрати та доступність підтримки. Ці обставини можуть змінювати значення онлайн-спілкування, але жодна з них окремо не визначає насильницького результату. У науковій літературі розглядають взаємодію цифрового середовища з подіями поза мережею, включно з тим, як зовнішні події змінюють активність учасників онлайн-спільнот. Огляд Центру досліджень безпеки та загроз підкреслює неможливість звести індивідуальні траєкторії до одного онлайн-чинника Mutton, Lewis і Marsden, 2023. Соціальна підтримка також не має єдиного ефекту незалежно від свого змісту. Теплі стосунки можуть підтримувати людину в кризі; водночас близькі зв’язки усередині групи здатні підкріплювати її норми. Психологічна якість контакту, свобода вибору та ставлення до насильства потребують окремого аналізу. Таке розрізнення узгоджується з багаторівневим підходом до чинників радикалізації Pandey та співавтори, 2026. Підлітки, цифрова ідентичність і право на безпечну належність У підлітковому віці пошук друзів, визнання та способів описати себе набуває особливого значення. Цифрові спільноти можуть давати простір для обговорення інтересів, підтримки та експериментування з ідентичністю. Систематичний огляд 32 досліджень за участю 19 658 молодих людей показав, що для розвитку ідентичності важливо враховувати характер взаємодії в соціальних мережах, а не лише кількість часу онлайн Avci, Baams і Kretschmer, 2025. Тому тривале користування інтернетом, незвичне захоплення, потреба в приватності або конфлікт із дорослими не дають підстав визначати підлітка як «радикалізованого». Профілактична розмова має спиратися на реальний зміст взаємодії, добровільність контактів, можливі погрози й доступність допомоги. Важливі довіра, вікова відповідність пояснень і повага до приватності дитини. Дослідницьке картографування ЮНЕСКО застерігало від політики, побудованої на припущенні, що соціальні мережі автоматично спричиняють насильство серед молоді. Автори наголошували на необхідності досліджувати реальні механізми та наслідки втручань ЮНЕСКО, 2017. Як говорити з підлітком про небезпечну групову взаємодію Розмову доцільно починати із запитань про пережитий досвід: що приваблює у спілкуванні, чи є в групі люди, яким він довіряє, чи відчуває себе вільним висловлювати незгоду, чи стикався з погрозами або тиском. Відкрита розмова про гідність інших людей та неприйнятність насильства допомагає з’ясувати потреби підлітка й визначити, яку саме підтримку він потребує. Якщо підліток переживає цькування, примус або залякування, пріоритетними стають безпека, захист приватності та участь компетентних дорослих. Публічне поширення його приватного листування чи припущень про переконання створює ризики вторинної шкоди. Допомога має бути пропорційною наявним загрозам і відповідати законодавству про права дитини та захист персональних даних. Чим належність відрізняється від ізоляції та залежності від групи Самотність — це суб’єктивне переживання нестачі бажаних взаємин, соціальна ізоляція — фактична обмеженість контактів, а належність — відчуття включеності й прийняття. Ці стани можуть поєднуватися в різних комбінаціях. Людина може мати багато онлайн-знайомих і водночас почуватися самотньою або підтримувати тісні цифрові дружні стосунки без соціального відчуження. Їхні психологічні відмінності пояснено в матеріалі «Соціальна ізоляція». Додаткове питання виникає, коли цінність стосунків ставиться в залежність від схвалення насильства чи ворожості: людина може побоюватися втрати друзів у разі незгоди. Це можливий механізм психологічного тиску, який потрібно оцінювати за конкретними стосунками та діями, а не за формальною належністю до чату. Наукові огляди ідентичності й радикалізації підтверджують важливість групового контексту, однак не доводять універсальної послідовності від самотності до екстремізму Echelmeyer, Slotboom і Weerman, 2023. Тому робота з відчуженням і самотністю має самостійну цінність для добробуту людини. Її ефективність у поліпшенні соціальних зв’язків не слід автоматично переносити на твердження про профілактику ідеологічно мотивованого насильства. Для цього потрібні окремі дослідження з перевіреними поведінковими результатами. Як дослідники вивчають цифрові екстремістські спільноти У наукових роботах використовують інтерв’ю, етнографічне спостереження, аналіз дискусій, мережеві моделі, вивчення динаміки активності та порівняння груп. Кожен підхід показує окремий аспект явища. Інтерв’ю може розкривати особистий сенс участі, а аналіз великого масиву дописів — частоту повторення певних висловів або зв’язків між користувачами. Жоден метод автоматично не дозволяє встановити приховані мотиви конкретної особи. У дослідженні De Kock і Hovy (2024) соціальна пов’язаність, ворожість та тривалість активності розглядалися як вимірювані характеристики повідомлень двох екстремістських онлайн-спільнот публікація в збірнику наукових праць. Виявлення статистичної закономірності в цих даних не означає готової валідної процедури індивідуальної оцінки загрози в інших країнах, мовах і платформах. Важливу відмінність показало дослідження цифрових повідомлень 26 людей, які згодом перейшли до насильницьких праворадикальних дій, і 48 людей із подібними екстремістськими поглядами, які цього не зробили. Саме вираження ідеологічного або ненависницького змісту не розрізняло ці групи так, як певні повідомлення, пов’язані з підготовкою до дій. Це ретроспективне дослідження мало обмежену вибірку і не створює надійного загального прогнозного правила Brown та співавтори, 2026. Чого дослідження наразі не доводять Не встановлено універсального способу виміряти ступінь насильницької радикалізації за кількістю онлайн-контактів, інтенсивністю коментування чи потребою належати до групи. Довготривалі дані, що поєднують цифрову поведінку з перевіреними насильницькими наслідками, залишаються обмеженими. Особливо небезпечно переносити висновки з окремих форумів на всіх користувачів соціальних мереж Rothut та співавтори, 2026. У дослідженнях існують також похибки відбору: доступні архіви груп відрізняються від приватних спільнот, а найбільш активні користувачі представлені в корпусах повідомлень непропорційно. Анонімність, переклади, сарказм та зміна правил платформ ускладнюють інтерпретацію. Тому описані закономірності служать для наукового пояснення й перевірки гіпотез, а не для автоматичного таврування людей. Профілактика: як підтримувати безпечні зв’язки та зменшувати ризики Профілактика насильницької радикалізації потребує роботи з конкретними формами поведінки, соціальними умовами та доступом до допомоги. Відчуття належності може бути важливим ресурсом, якщо людина має можливість підтримувати безпечні, добровільні та різноманітні стосунки. Звідси випливає практична редакційна рекомендація: підтримувати зв’язки, у яких можна висловлювати незгоду, залишатися прийнятим і звертатися по допомогу без вимоги виправдовувати насильство. Змістовна підтримка може включати доступні гуртки, групи за інтересами, молодіжні простори, наставництво, допомогу після ізоляції або цькування та медіаграмотність. Їх варто оцінювати за безпосередніми цілями — якістю соціальних зв’язків, довірою, відчуттям безпеки — й окремо перевіряти, чи справді вони знижують ризик насильницьких дій. Доказова база такого прямого профілактичного ефекту поки обмежена. Систематичні огляди програм запобігання насильницькому екстремізму демонструють неоднорідні результати й ризики небажаних наслідків, зокрема стигматизації. Окремий систематичний огляд підходів до ведення випадків підкреслює недостатність надійних даних про ефективність багатьох втручань Lewis та співавтори, 2024. Висновки про зменшення підтримки насильства потрібно відокремлювати від підтвердженого зниження насильницької поведінки. Чому одних контрповідомлень недостатньо Інформаційні кампанії можуть намагатися спростувати виправдання насильства, запропонувати альтернативні форми громадської участі або підвищити стійкість до маніпуляції. Однак зміна ставлення до повідомлення ще не доводить зміну поведінки. Систематичний огляд кампаній протидії екстремістським повідомленням виявив обмежену якість багатьох оцінювань і недостатність даних для сильних висновків про запобігання насильству Treacy, Reed і Glazzard, 2024. Важливо оцінювати не тільки результативність кампаній, а й можливі побічні наслідки: посилення недовіри, сприйняття себе об’єктом безпідставної підозри та виключення з громадського життя. Для профілактики необхідні прозорі критерії, перевірювані результати й повага до прав людини. Що можуть зробити близькі, педагоги та фахівці Якщо змінюється коло спілкування людини, корисно зберігати контакт і цікавитися її досвідом без політичних чи психіатричних ярликів. Варто розрізняти захоплення новою групою, напружену суперечку, висловлене виправдання шкоди та конкретну погрозу. Вони потребують різної реакції. Перелік загальних «сигналів» без контексту не здатний надійно передбачити насильство Mutton, Lewis і Marsden, 2023. Для педагогів важливі послідовні правила щодо погроз, цькування, дегуманізації та порушення безпеки незалежно від світогляду учасників. Для психологів — оцінювання пережитої ізоляції, тривоги, взаємин і доступних ресурсів у межах професійної компетенції. Психологічна консультація не повинна перетворюватися на приховану перевірку політичних поглядів. Якщо людина хоче припинити участь у небезпечному середовищі, їй може знадобитися підтримка в побудові нових стосунків, відновленні довіри та подоланні страху втратити соціальне коло. Досвід добровільного виходу, зміна переконань і припинення насильницької поведінки є різними цілями. Їх необхідно оцінювати окремо з урахуванням індивідуальної ситуації й обмежень доказової бази Lewis та співавтори, 2024. Український контекст: права, безпека та офіційне реагування У психологічному поясненні важливо відокремлювати суспільні переконання й участь у цифровій групі від конкретних протиправних дій. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність, зокрема, за визначені законом терористичні діяння, втягнення у вчинення терористичного акту та публічні заклики до нього. Застосування відповідних норм залежить від складу правопорушення і компетентної юридичної оцінки Кримінальний кодекс України. Коли йдеться про реальні погрози, примус до злочинів, вимагання або інші можливі правопорушення в цифровому середовищі, офіційні звернення можна подати через систему електронних звернень Кіберполіції України або Національну поліцію України. За безпосередньої небезпеки слід телефонувати 102, а за потреби звертатися до єдиної системи екстреної допомоги 112 Державна служба України з надзвичайних ситуацій. Повідомлення має спиратися на факти й конкретні події. Редакційна інтерпретація для української профілактики полягає в поєднанні захисту від насильства із захистом свободи переконань, приватності та гідності. Для дітей особливе значення мають ненасильницьке спілкування, законність обробки даних, залучення відповідальних дорослих і запобігання необґрунтованому тавруванню. Поширені запитання Чому екстремістська онлайн-група може здаватися дружньою? Учасники можуть підтримувати одне одного, проводити разом час, ділитися повсякденними турботами та відчувати взаємне розуміння. Соціальна близькість і небезпечні групові норми здатні співіснувати. Дослідження онлайн-груп показують, що повсякденні взаємини є частиною таких середовищ поряд з ідеологічними повідомленнями Rappel, Vachon і Hehman, 2026. Чи свідчить самотність про ризик вступу до насильницького руху? За переживанням самотності неможливо визначити індивідуальний ризик насильницької поведінки. Частина досліджень виявляє зв’язки соціального виключення з певними екстремістськими установками, інші — змішані або контекстно залежні результати Echelmeyer, Slotboom і Weerman, 2023. Чи роблять алгоритми рекомендацій людей насильницькими? Алгоритми впливають на доступність контенту й маршрути його перегляду, проте причинний зв’язок між окремою рекомендацією та реальним насильством наразі не встановлено як універсальну закономірність. Дослідження виявляють істотну залежність висновків від платформи, вибірки, періоду й визначення наслідків Rothut та співавтори, 2026. Чи можна розпізнати майбутнього нападника за повідомленнями в чаті? Наявні наукові моделі можуть описувати певні статистичні характеристики групової комунікації. Вони не становлять надійного способу самостійно передбачити напад конкретної людини. Оцінювання реальної загрози потребує спеціальної підготовки, перевірки поведінкових фактів і належних процедур Brown та співавтори, 2026. Чи достатньо заблокувати небезпечну спільноту? Обмеження доступу до шкідливого контенту може бути одним із заходів цифрової безпеки. Воно саме собою не усуває соціальних причин залучення та не доводить зменшення ризику насильства. Програми профілактики потребують оцінювання ефектів і можливих побічних наслідків Lewis та співавтори, 2024. Що робити, коли учасник групи хоче піти, але боїться втратити друзів? Підтримати його право на безпеку й добровільність стосунків, допомогти знайти надійних людей поза групою та за потреби звернутися до компетентного психолога чи служб захисту. За конкретних погроз діють офіційні процедури повідомлення. Для спеціалізованих програм виходу дослідження ще не дають підстав обіцяти гарантований результат Lewis та співавтори, 2024. Висновки Екстремістські цифрові спільноти варто досліджувати як соціальні середовища, де людські потреби у зв’язку, автономії та значущості переплітаються з груповими нормами, цифровими умовами й ширшим суспільним контекстом. Відчуття належності пояснює частину досвіду участі та може впливати на рішення залишатися в групі, але не визначає підтримки насильства і не дає підстав прогнозувати індивідуальний напад. Науково обґрунтована профілактика зосереджується на конкретній шкоді, якісних стосунках, критичному оцінюванні інформації, законності дій і професійній допомозі за реальної загрози. Вона передбачає також систематичну перевірку результатів: зміна цифрової активності, зміна поглядів, припинення участі й запобігання насильству мають різні критерії оцінювання. Пов’язані статті • Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди • Групова динаміка: що це, групові процеси, розвиток групи та роль Курта Левіна • Онлайн-спільноти: як формуються норми, ідентичність, підтримка та конфлікти в цифрових групах • Онлайн-конформність: як групові норми працюють у соцмережах і цифрових спільнотах • Онлайн-ідентичність: що це і як людина конструює себе у цифровому середовищі • Соціальна ізоляція: що це, як виникає та чим відрізняється від самотності • Самотність підлітків: причини, ризики й підтримка Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази Алгоритмічні рекомендації та ризик контакту з екстремістським контентом Меми, іронія та нормалізація насильницьких ідей у мережі Джерела • Aryaeinejad, K., & Scherer, T. L. (2024). The Role of the Internet and Social Media on Radicalization: What Research Sponsored by the National Institute of Justice Tells Us. National Institute of Justice. https://www.ojp.gov/library/publications/role-internet-and-social-media-radicalization-what-research-sponsored-national • Avci, H., Baams, L., & Kretschmer, T. (2025). A Systematic Review of Social Media Use and Adolescent Identity Development. Adolescent Research Review, 10, 219–236. https://doi.org/10.1007/s40894-024-00251-1 • Booth, A. (2023). Fractured in-group identity (re)negotiation in an online white nationalist forum. Applied Corpus Linguistics, 3(3), 100062. https://doi.org/10.1016/j.acorp.2023.100062 • Brown, O., Smith, L. G. E., Davidson, B. I., Racek, D., & Joinson, A. (2026). Online Signals of Extremist Mobilization. Personality and Social Psychology Bulletin, 52(1), 70–89. https://doi.org/10.1177/01461672241266866 • Chua, Y. T. (2025). “We Want You!” Applying Social Network Analysis to Online Extremist Communities. Terrorism and Political Violence, 37(3), 409–423. https://doi.org/10.1080/09546553.2024.2304800 • Corradini, E., & Cauteruccio, F. (2026). Integrated multilayer reinforcement model: Explaining the dynamics of online radicalization. Knowledge-Based Systems, 334, 115103. https://doi.org/10.1016/j.knosys.2025.115103 • David, C., & Risius, M. (2025). Suspicion and Selection: Gatekeeping and Onboarding Practices in Extremist Virtual Communities. ACIS 2025 Proceedings, 248. https://aisel.aisnet.org/acis2025/248/ • De Kock, C., & Hovy, E. (2024). Investigating radicalisation indicators in online extremist communities. Proceedings of the 8th Workshop on Online Abuse and Harms. https://doi.org/10.18653/v1/2024.woah-1.1 • Echelmeyer, L., Slotboom, A.-M., & Weerman, F. (2023). The Putative Effect of Identity on Extremist Radicalization: A Systematic Review of Quantitative Studies. Studies in Conflict & Terrorism. https://doi.org/10.1080/1057610X.2023.2247621 • Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1386 • Matthes, J., Koban, K., Bührer, S., Kirchmair, T., Weiss, P., Khaleghipour, M., Saumer, M., & Meerson, R. (2026). The State of Evidence in Digital Hate Research: An Umbrella Review. Communication Research. https://doi.org/10.1177/00936502251365724 • Morales, E., Hodson, J., O’Meara, V., Gruzd, A., & Mai, P. (2026). Online toxic speech as positioning acts: Hate as discursive mechanisms for othering and belonging. New Media & Society, 28(7), 3054–3072. https://doi.org/10.1177/14614448251338493 • Mughal, R., DeMarinis, V., Nordendahl, M., Lone, H., Phillips, V., & Boyd-MacMillan, E. (2023). Public Mental Health Approaches to Online Radicalisation: An Empty Systematic Review. International Journal of Environmental Research and Public Health, 20(16), 6586. https://doi.org/10.3390/ijerph20166586 • Mutton, R., Lewis, J., & Marsden, S. (2023). Online Radicalisation: A Rapid Review of the Literature. Centre for Research and Evidence on Security Threats. https://crestresearch.ac.uk/resources/online-radicalisation-a-rapid-review-of-the-literature/ • Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064 • Rappel, J. J. J., Vachon, D. D., & Hehman, E. (2026). Basic Psychological Needs Are Associated With Engagement and Hate Term Use in Extremist Chatrooms. Social Psychological and Personality Science, 17(6). https://doi.org/10.1177/19485506251389642 • Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. The Communication Review. https://doi.org/10.1080/10714421.2026.2658935 • Treacy, S., Reed, A., & Glazzard, A. (2024). A systematic integrative review of counter-messaging communication campaigns targeting terrorism or violent extremism. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression. https://doi.org/10.1080/19434472.2024.2419390 • UNESCO. (2017). Youth and Violent Extremism on Social Media: Mapping the Research. https://www.unesco.org/en/articles/youth-and-violent-extremism-social-media • Wojcieszak, M. (2010). ‘Don’t talk to me’: effects of ideologically homogeneous online groups and politically dissimilar offline ties on extremism. New Media & Society. https://doi.org/10.1177/1461444809342775 • Верховна Рада України. Кримінальний кодекс України, № 2341-III. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 • Департамент кіберполіції Національної поліції України. Система електронних звернень. https://ticket.cyberpolice.gov.ua/send • Державна служба України з надзвичайних ситуацій. Екстрені контакти. https://bezpeka.dsns.gov.ua/contacts • Національна поліція України. Електронне звернення. https://npu.gov.ua/onlajn-zvernennya

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Дегуманізація стає особливо небезпечною в міжгрупових конфліктах тоді, коли уявлення про «інших» як про менш людяних поєднується з моральними поясненнями шкоди: насильство починають називати необхідним, заслуженим, виправданим або таким, що нібито не потребує співчуття. У психології це досліджують як взаємодію соціального сприймання, групової ідентичності, морального оцінювання та ставлення до насильства. Найкращі сучасні дані підтверджують зв’язок дегуманізації з підтримкою агресії, хоча конкретні причини, умови та наслідки залежать від ситуації, форм насильства й способів вимірювання (Cheng та ін., 2025; Landry та ін., 2026). Ця стаття пояснює, яким чином знецінення людяності іншої групи може полегшувати виправдання насильства, що саме встановили дослідження, чим дегуманізація відрізняється від неприязні та морального відсторонення, які наукові суперечки залишаються відкритими і які профілактичні підходи мають обґрунтування. Загальне визначення, різновиди та повсякденні прояви поняття докладніше розкрито в матеріалі «Дегуманізація: що це, як людям відмовляють у повній людяності та до яких наслідків це може вести». Що означає дегуманізація в міжгруповому насильстві У дослідженнях дегуманізацією називають приписування людині або групі меншої міри якостей, які сприймаються як властиві людині: здатності мислити, переживати, обирати, страждати, будувати взаємини та бути морально значущою. Дегуманізація може виявлятися у відкритому запереченні людяності, у приписуванні твариноподібності чи бездушної механічності та у тоншому ігноруванні внутрішнього досвіду іншої особи. Це різні психологічні форми, які не слід автоматично ототожнювати (Haslam, 2006; Haslam і Loughnan, 2014). У ситуації міжгрупового протистояння вирішальною стає зміна морального ставлення до людей, яких зарахували до чужої групи. Зовнішню групу починають сприймати як суцільну категорію без індивідуальних біографій; її учасникам приписують меншу здатність відчувати біль, страх або втрату, а заподіяну їм шкоду представляють як менш значущу. Знецінення може супроводжуватися політичними гаслами, пропагандою, конфліктними образами або повсякденною мовою, проте саме психологічне поняття стосується способу сприйняття людини, а не належності до конкретного руху чи світогляду (Opotow, 1990; Harris і Delgado, 2025). Важливо розділити чотири різні явища: негативну оцінку іншої групи; заперечення її повної людяності; схвалення конкретного насильницького вчинку; намір і фактичне здійснення насильства. Людина може дуже негативно ставитися до чиєїсь політики або вчинків, визнаючи повну людяність тих, хто їх підтримує. Так само встановлений у дослідженнях зв’язок між установками не дає підстав визначати наміри певної особи лише за її висловлюваннями. Метааналіз і міжкультурні дослідження показали, що явна дегуманізація пояснює варіації підтримки насильства навіть після врахування загальної неприязні, проте основним вимірюваним результатом залишається саме підтримка, а не вчинений напад (Landry та ін., 2026). Основні форми дегуманізації та їхня психологічна роль Відкрита дегуманізація Відкрита дегуманізація полягає в явному приписуванні іншій групі нижчого рівня людяності, розвитку або цивілізованості. Вона може виражатися безпосередніми твердженнями, зображеннями та порівняннями, які підводять слухача до висновку, що представники іншої групи заслуговують на меншу моральну увагу. У серії семи досліджень у трьох країнах Kteily та співавтори виявили, що відкриті оцінки людяності пов’язані з підтримкою агресивних заходів і додають пояснювальну інформацію понад традиційні показники упередження (Kteily та ін., 2015). Такі висновки стосуються групових закономірностей. Окреме формулювання, зображення або емоційна репліка не є самодостатнім доказом готовності до фізичної агресії. Для висновків про реальну загрозу потрібні інші дані, інший контекст і професійне оцінювання поведінки. Анімалістична й механістична дегуманізація У двовимірній моделі Ніка Гаслама анімалістична форма пов’язана із запереченням рис, які вважають суто людськими, зокрема розсудливості, витонченості чи самоконтролю. Механістична форма пов’язана із запереченням людської природи — емоційної теплоти, внутрішньої глибини, індивідуальності та суб’єктивного досвіду. У першому разі інших можуть представляти як істот із недостатнім самоконтролем, у другому — як безликі об’єкти або механізми. Обидві форми можуть сприяти байдужості до потерпілих, хоча психологічні передумови та прояви різняться (Haslam, 2006). Метааналіз 2025 року, який об’єднав 184 показники ефекту з 32 опублікованих і неопублікованих робіт, виявив помірний сумарний зв’язок дегуманізації з агресією: r = 0,34; 95% довірчий інтервал 0,28–0,41. Зв’язок був вищим для відкритої, ніж для прихованішої дегуманізації; автори також аналізували відмінності між анімалістичними та механістичними проявами. Коефіцієнт кореляції описує зв’язок між виміряними величинами й сам по собі не визначає ймовірності насильницького вчинку конкретної людини (Cheng та ін., 2025). Інфрагуманізація та знецінення внутрішнього життя Тонша форма полягає в тому, що власній групі частіше приписують складні почуття та унікальні людські риси, а іншій — менш розвинене емоційне життя. Учасник конфлікту може визнавати, що інші люди відчувають базові емоції, але набагато гірше уявляти їхню сором’язливість, надію, каяття, внутрішні суперечності чи складні моральні мотиви. Наукові огляди розглядають інфрагуманізацію як споріднений, проте окремо операціоналізований феномен (Haslam і Loughnan, 2014). Огляд психології сприйняття чужого розуму показує, що приписування іншій істоті переживань і намірів важливе для надання їй морального статусу. Водночас здатність визнавати чиїсь думки й здатність співчувати цій особі не тотожні: людина може досить добре розуміти мотиви супротивника й залишатися ворожою до нього (Waytz та ін., 2010). Як дегуманізація пов’язується з виправданням насильства Звуження кола моральної турботи Концепція морального виключення Сьюзен Опотов описує ситуації, коли людей перестають розглядати як повноправних учасників спільного простору справедливості. Тоді правила, які людина застосувала б до членів власної групи, слабшають щодо «інших»: їхні втрати знецінюють, а відповідальність за їхній захист можуть відкидати. Дегуманізація є одним зі способів такого виключення, але його можуть підтримувати також соціальна дистанція, ієрархічні уявлення, інституційні практики та звичні групові норми (Opotow, 1990). На практиці моральне виключення не обов’язково починається з прямого заклику завдати шкоди. Воно може спершу виявлятися у вибірковому співчутті, недовірі до свідчень потерпілих, зменшенні значущості їхніх страждань і нерівних моральних стандартах. Ці прояви варто досліджувати як зміни суспільних норм і поведінки, не перетворюючи будь-яку неприязну думку на діагноз небезпечності. Моральне відсторонення і переосмислення заподіяної шкоди У теорії Альберта Бандури моральне відсторонення описує процеси, що послаблюють внутрішнє стримування поведінки, яку людина в інших обставинах вважала б неприйнятною. Серед них — моральне виправдання шкоди «вищою метою», пом’якшувальні назви, порівняння з нібито ще гіршими діями, перенесення чи розмивання відповідальності, знецінення наслідків та покладання провини на потерпілих. Дегуманізація становить один із цих механізмів і може діяти разом з іншими (Bandura, 1999). Наприклад, після пережитого насильства група може пояснювати майбутню жорстокість як «відновлення справедливості». Якщо це пояснення водночас заперечує індивідуальну людяність усіх членів іншої групи, ширша групова категорія підміняє питання конкретної відповідальності. Такий перехід від встановлених дій окремих осіб до колективного звинувачення є важливим предметом психологічного та етичного аналізу. Про ширшу систему виправдання шкоди йдеться в окремій статті «Моральне відсторонення: як люди виправдовують шкоду». Зменшення чутливості до страждання Коли люди перестають уявляти внутрішній досвід іншої групи, її страждання можуть сприйматися як абстрактні, малозначущі або заслужені. Огляд Harris і Delgado розрізняє можливі функції дегуманізації: пояснення вже скоєної шкоди заднім числом, полегшення поточної поведінки та попереднє регулювання співчуття. Це теоретико-емпірична рамка для досліджень, а не універсальна послідовність дій кожного учасника конфлікту (Harris і Delgado, 2025). Дегуманізація може співіснувати з дуже сильними емоціями, зокрема страхом, гнівом і почуттям несправедливості. Однак сильний гнів сам по собі не означає, що людина втратила здатність бачити іншу групу людьми. Цю різницю принципово враховують сучасні дослідники підтримки міжгрупового насильства (Landry та ін., 2026). Групові норми та взаємне посилення уявлень Групове середовище задає мову, через яку пояснюють конфлікт, визначають належність, розподіляють провину та оцінюють допустимість ворожих дій. Спільне обговорення може посилювати певні вихідні позиції, особливо коли учасники орієнтуються на одностайність і повторюють однакові оцінки. Для загального механізму такого зсуву корисно звернутися до статті «Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди». У конкретних умовах насильницького екстремізму потрібні окремі дані про групові правила, організацію, можливості й реальну поведінку. За міжгрупового протистояння сприйняття дегуманізації з боку опонента також може посилювати дегуманізацію у відповідь. Дослідження Bruneau і Kteily в контексті асиметричного конфлікту демонструє, що знецінення людяності можуть висловлювати представники різних сторін, а ступінь уявної та фактичної загрози, колективний досвід і статус змінюють картину. Науковий опис такої взаємності не означає симетричної відповідальності за війну чи порушення права: це окремі питання з різними підставами оцінювання (Bruneau і Kteily, 2017). Що показують найновіші метааналізи та експерименти Метааналіз 2025 року: зв’язок з агресією Узагальнення Cheng та співавторів оцінює зв’язок між дегуманізацією та агресією в багатьох дослідницьких операціоналізаціях. Сумарний показник r = 0,34 вказує на помірний середній зв’язок, а вищі кореляції для явної дегуманізації показують, що спосіб сприйняття й вимірювання має значення. Метааналіз не встановлює одного розміру причинного впливу для кожного суспільства: у включених дослідженнях відрізняються вибірки, ситуації, мішені дегуманізації та визначення агресії (Cheng та ін., 2025). Дослідження 2026 року: окремий внесок дегуманізації понад неприязнь Landry та співавтори поєднали метааналіз 120 дослідницьких оцінок із загальною кількістю 128 022 учасників, порівняння чотирьох конфліктних контекстів із 3773 учасниками та окремий експеримент із 753 учасниками. Вони дослідили, наскільки явне заперечення людяності відрізняється від звичайної неприязні й чи має самостійний зв’язок зі схваленням насильства. Результати підтримали розрізнення цих явищ і вказали на можливий причинний внесок дегуманізації в підтримку насильства в експериментальній ситуації (Landry та ін., 2026). Сила цих результатів полягає у поєднанні різних методів і конфліктних контекстів. Їхні межі також визначені: експериментальна зміна суджень про допустимість насильства не дорівнює спостереженню майбутніх злочинів, а усереднений зв’язок між установками не дає індивідуального прогнозу. У дослідженні розглядали контексти, пов’язані зі США, Росією та Україною, Ізраїлем і палестинською діаспорою, а також Індією; висновки не переносять автоматично на всі типи конфліктів. Систематичний огляд 2026 року: коли виникає дегуманізація Karantzas і Simpson синтезували 96 досліджень 2021–2025 років про те, як люди дегуманізують представників інших груп і окремих осіб. У роботах простежуються контекстуальні та індивідуальні чинники; зокрема, сильніше прагнення групового домінування пов’язане з більшою дегуманізацією, а емпатія та якість взаємин — із нижчими показниками. Ці результати підтримують багатофакторне пояснення, в якому соціальна ситуація й взаємодія змінюють оцінки людяності (Karantzas і Simpson, 2026). У цьому огляді більшість досліджень були експериментальними, а залежними змінними переважно виступали соціально-когнітивні оцінки. Тому дані про зменшення дегуманізаційних суджень потрібно відокремлювати від доказів довготривалого зменшення насильства. Наукова дискусія: дегуманізація як причина, наслідок чи виправдання Психологічна взаємодія між дегуманізацією й насильством може розгортатися в кількох напрямках. Приписування чужій групі меншої людяності іноді передує підтримці агресивних дій; після заподіяної шкоди воно може захищати позитивне уявлення про себе й зменшувати переживання провини. Паралельно моральні пояснення конфлікту, страх загрози, норми групи та суспільні інституції впливають і на дегуманізаційні судження, і на поведінку. Тому спостережувана кореляція не визначає однозначного порядку подій (Bandura, 1999; Harris і Delgado, 2025). Вплив дегуманізації залежить від того, яке саме насильство досліджують. У п’яти експериментах Rai, Valdesolo і Graham виявили, що дегуманізація посилювала підтримку інструментальної шкоди, тобто шкоди як засобу досягнення іншої мети, але не так само діяла щодо деяких форм насильства, які учасники вважали морально виправданими. Цей результат обмежує просту тезу про універсальну причинну роль дегуманізації; інші мотиви, включно з моральним переконанням, також можуть сприяти насильству (Rai та ін., 2017). Пізніша робота Landry та співавторів встановила сильний незалежний зв’язок відкритої дегуманізації з підтримкою міжгрупового насильства та представила експериментальний аргумент на користь причинного впливу. Різниця між роботами насамперед вказує на важливість визначень: «агресія», «інструментальна шкода», «морально виправдана шкода», «підтримка насильства» й «реальна поведінка» є різними дослідницькими результатами (Landry та ін., 2026; Rai та ін., 2017). Дослідження нервових механізмів може уточнювати сприйняття людяності та внутрішнього досвіду інших людей. Водночас нейронні відмінності в лабораторних завданнях не становлять біологічного тесту на схильність до насильства. Їх варто тлумачити разом із поведінковими даними, валідністю методик і конкретними умовами експерименту (Bruneau та ін., 2018; Harris і Delgado, 2025). Дегуманізація, упередження, мова ворожнечі та насильницька радикалізація Упередженням називають загальну негативну установку щодо групи. Дегуманізація стосується конкретнішого уявлення про її людські якості й моральну значущість. Мова ворожнечі є характеристикою висловлювань, спрямованих проти людей за ознаками ідентичності. Підтримка насильства описує ставлення до застосування шкоди, а насильницька радикалізація — різноманітні процеси, в яких людина може прийти до схвалення або участі в ідеологічно мотивованому насильстві. Жодне з цих понять не поглинає всі інші (Kteily та ін., 2015; Організація Об’єднаних Націй). Організація Об’єднаних Націй використовує робоче визначення мови ворожнечі для комунікації, що принижує людей на підставі їхньої реальної чи приписаної ідентичності, та окремо наголошує на складності правових меж висловлення. Наявність грубих слів, політичної критики чи історичних аналогій не автоматично доводить дегуманізацію або юридично заборонене підбурювання. Для суспільної оцінки важливі зміст, контекст, мішень, намір, можливий вплив та чинні норми права (ООН: What is hate speech?). Критика держави, армії, уряду, партії, ідеології чи певного злочину належить до іншої площини, ніж заперечення людяності всіх людей, яких зарахували до відповідної національної або соціальної групи. Цю межу потрібно чітко утримувати в освіті, журналістиці, дослідженнях і суспільних дискусіях. Водночас людяність потерпілих і встановлення відповідальності за порушення права залишаються самостійними вимогами. Як дослідники вимірюють дегуманізацію Для вимірювання використовують опитувальники про приписувані людські якості, відкриті порівняльні шкали, оцінювання емоційних і розумових здібностей, аналіз суджень щодо конкретних груп, а в окремих дослідженнях — поведінкові й експериментальні завдання. Методика явної дегуманізації, запропонована Kteily та співавторами, вимірює свідомі оцінки, що відрізняються від тонших показників інфрагуманізації. Показники у різних шкалах не слід вважати взаємозамінними (Kteily та ін., 2015). Тлумачення результатів залежить від того, наскільки дослідники відокремили дегуманізацію від гніву, політичної ворожості, соціальної бажаності відповідей та реакції на конкретні злочини. Також важливі культурні значення образів, переклад шкал, репрезентативність вибірки та валідність запитань. Лабораторні показники схвалення уявних дій у більшості випадків лише опосередковано стосуються реальної поведінки, а чутливі дослідження конфлікту потребують окремого етичного захисту учасників (Haslam і Loughnan, 2014; Landry та ін., 2026). Спеціалістам слід оцінювати підстави своїх висновків: опитувальник, контент-аналіз або окрема фраза не дозволяють встановити, що конкретна особа планує насильство. Для оцінювання безпосередніх загроз потрібні професійні процедури, інформація про дії та обставини, а не самостійне застосування популярних психологічних «профілів». Війна в Україні: психологічне пояснення і правові межі Війна, окупація, втрата близьких, загроза життю й свідчення злочинів змінюють емоційні реакції та міжгрупові уявлення. Дослідження українського суспільства свідчать про складність переживання гніву, небезпеки, відповідальності та оцінки прийнятності різних форм сили під час війни. Ці переживання слід розглядати в конкретному історичному й безпековому контексті, з урахуванням реальних дій сторін та нерівності ризиків (Ash і Shapovalov, 2025; Timmer та ін., 2025). Психологічний аналіз дегуманізації не підміняє визначення агресора, відповідальності за воєнні злочини чи права на захист. Положення міжнародного гуманітарного права встановлюють захист цивільних осіб і принцип розрізнення між цивільними та комбатантами; напади не можуть бути спрямовані на цивільних. Ці правила діють незалежно від сили ненависті до агресора чи поведінки противника (Міжнародний Комітет Червоного Хреста: правило розрізнення; МКЧХ: FAQ з міжнародного збройного конфлікту). Під час суспільної дискусії важливо відрізняти засудження конкретної агресії, її організаторів і виконавців від колективного приписування вини за громадянством чи походженням. Вимога індивідуалізувати відповідальність сумісна з підтримкою потерпілих, безпекою суспільства, визнанням права на оборону та послідовним правовим реагуванням. Це редакційний нормативний висновок із психологічних даних про групове узагальнення та з наведених правових принципів, а не експериментально встановлений універсальний спосіб розв’язання конфліктів. Профілактика: що може зменшувати дегуманізацію Контакт, взаємини та бачення індивідуальних історій Систематичний огляд Karantzas і Simpson підтримує зв’язок кращої якості стосунків та вищої емпатії з меншою дегуманізацією. Це створює підґрунтя для дослідження втручань, які повертають видимість індивідуальному досвіду, розширюють уявлення про різноманітність іншої групи та зменшують однорідні узагальнення. Проте ефект залежить від безпеки, реальних умов взаємодії та готовності учасників, а контакт у ситуації примусу або загрози може бути шкідливим (Karantzas і Simpson, 2026). Огляд Čehajić-Clancy і Halperin наголошує на необхідності розрізняти цілі втручання, характеристики учасників та соціальний контекст. Покращення відповідей в опитувальнику одразу після заняття є вужчим результатом, ніж довготривала зміна норм або зменшення насильства. Ефективність певної програми в одному конфлікті не гарантує ефекту в іншому (Čehajić-Clancy і Halperin, 2024). Експериментальні втручання і межі їхнього впливу Під час перших етапів повномасштабного російського вторгнення в Україну Landry та співавтори експериментально випробували матеріали, спрямовані на зменшення підтримки воєнних злочинів у відповідь серед американських учасників. Частина матеріалів, побудованих на гуманізації та опосередкованому міжгруповому контакті, зменшувала заявлену підтримку такої шкоди. Важливо, що дослідники вимірювали установки визначеної групи учасників у конкретний момент, а не частоту фактичних воєнних злочинів (Landry та ін., 2024). Звідси випливає практична настанова: оцінювати втручання за попередньо визначеними результатами, порівняльними групами й тривалістю ефекту; окремо перевіряти, чи зменшилися дегуманізаційні судження, підтримка насильства або фактична шкода. Ці результати мають різне значення для профілактики. Освітнє середовище й публічна комунікація У школі, університеті, редакції чи громадській організації корисно пояснювати механізми колективного звинувачення, вчити відрізняти підтверджені вчинки від приписаних рис групи, перевіряти джерела й розрізняти критику дій та заперечення людяності. Під час обговорення насильства важливо не відтворювати принизливі образи без освітньої потреби, не вимагати від потерпілих контакту з кривдниками й не вдаватися до публічного таврування учасників дискусії. Такий підхід узгоджується із загальними принципами міжгрупових втручань та документами ООН щодо протидії мові ворожнечі (Čehajić-Clancy і Halperin, 2024; ООН: запобігання злочинам проти груп). Якщо обговорення стосується дітей, необхідні вікова доречність, конфіденційність і захист від стигматизації. Жодне припущення про «небезпечність» дитини не повинно ґрунтуватися лише на різких висловлюваннях, релігійній належності, політичних інтересах, психологічних особливостях або груповій ідентичності. Реальні погрози чи підготовка до насильства потребують окремого пропорційного реагування відповідальних дорослих і компетентних служб. Як реагувати на дегуманізаційні висловлювання без ескалації У повсякденній розмові можна назвати конкретне узагальнення й попросити уточнити, про чиї саме дії йдеться; повернути увагу до відповідальності окремих людей; нагадати про факти, права та наслідки для цивільних; підтримати того, кому адресовано приниження. Мета такої реакції — встановити ясні межі для виправдання шкоди й не втрачати контакту з реальною ситуацією. Її доцільність залежить від умов: публічна суперечка в небезпечному середовищі може загострити ризик для учасників. У професійній комунікації варто документувати небезпечний контент відповідно до законодавства та правил установи, відокремлювати реальні погрози від узагальнених суджень, передавати питання безпосередньої загрози уповноваженим службам і захищати приватність. Психологічна освіта корисна для розуміння механізмів; вона не замінює правових процедур чи індивідуальної оцінки загрози. Часті запитання Чи будь-яка ненависть до іншої групи є дегуманізацією? Ні. Сильна негативна емоція може існувати без заперечення чужої людяності. Дегуманізація має власний психологічний зміст, що підтверджується дослідженнями її окремого внеску понад загальну неприязнь (Landry та ін., 2026). Чи кожна дегуманізація веде до фізичного насильства? Ні. Метааналізи виявляють груповий зв’язок між оцінками людяності та агресією, проте не встановлюють неминучого переходу до насильства. У дослідженнях часто вимірюють установки, а не здійснені напади, і причинні механізми залежать від контексту (Cheng та ін., 2025). Чим дегуманізація відрізняється від морального відсторонення? Дегуманізація змінює уявлення про людські якості та моральну значущість іншого. Моральне відсторонення охоплює ширшу систему виправдання шкоди, включно з перенесенням відповідальності, применшенням наслідків і звинуваченням потерпілих. Дегуманізація може бути частиною цієї системи (Bandura, 1999). Чи можна за мовою людини передбачити напад? Окремі дегуманізаційні висловлювання або результати шкал не дають надійного індивідуального прогнозу. Коли є конкретні погрози чи інші ознаки реальної підготовки, потрібне компетентне оцінювання фактичних дій та обставин. Психологічна статистика на рівні груп і оцінка конкретної загрози мають різні цілі. Чи можна зменшити дегуманізацію через освіту й міжгруповий контакт? Дослідження надають підстави для певного оптимізму щодо зміни установок, особливо за якісних взаємин і контекстуально адаптованих втручань. Водночас докази довготривалого зменшення фактичного насильства значно вужчі, ніж докази зміни оцінок одразу після втручання (Karantzas і Simpson, 2026; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024). Підсумок Дегуманізація є окремим психологічним механізмом, який може підтримувати моральне виключення, ослаблення співчуття та виправдання шкоди іншій групі. Сучасні метааналізи підтверджують помірний зв’язок з агресією та самостійний внесок явного заперечення людяності у підтримку міжгрупового насильства. Водночас конфлікт, моральні мотиви, групові норми та вже пережите насильство впливають на ці процеси, а результати опитувань не дають індивідуальних прогнозів. Практичний висновок полягає в точному розмежуванні відповідальності за конкретні дії, захисті людської гідності та перевірці реальних наслідків профілактичних втручань. Пов’язані статті • Дегуманізація: що це, як людям відмовляють у повній людяності та до яких наслідків це може вести • Моральне відсторонення: як люди виправдовують шкоду, не змінюючи образ себе • Групова поляризація: чому обговорення може посилювати початкові погляди • Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства • Чорно-біле мислення та нетерпимість до невизначеності в радикалізації • Праворадикальне насильство: психологічні процеси та контексти • Інфрагуманізація: чому чужій групі можуть приписувати менше складних людських емоцій Моральне відсторонення в насильницькому екстремізмі: механізм виправдання шкоди Джерела • Ash, K., & Shapovalov, M. (2025). Why most Ukrainians feel anger, hatred, or contempt toward Russian citizens after the 2022 Russian invasion. Political Psychology. https://doi.org/10.1111/pops.13020 • Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr0303_3 • Bruneau, E., & Kteily, N. (2017). The enemy as animal: Symmetric dehumanization during asymmetric warfare. PLOS ONE, 12(7), e0181422. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0181422 • Bruneau, E., Jacoby, N., Kteily, N., & Saxe, R. (2018). Denying humanity: The distinct neural correlates of blatant dehumanization. Journal of Experimental Psychology: General, 147(7), 1078–1093. https://doi.org/10.1037/xge0000417 • Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z • Cheng, L., Zhang, J., Liao, J., Peng, F., & Wang, X. (2025). Dehumanization and aggression: A meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 84, 102079. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102079 • Harris, L. T., & Delgado, N. (2025). The functional role of interpersonal dehumanization and associated brain networks. Nature Reviews Psychology, 4, 336–346. https://www.nature.com/articles/s44159-025-00439-9 • Haslam, N. (2006). Dehumanization: An integrative review. Personality and Social Psychology Review, 10(3), 252–264. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1003_4 • Haslam, N., & Loughnan, S. (2014). Dehumanization and infrahumanization. Annual Review of Psychology, 65, 399–423. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-010213-115045 • International Committee of the Red Cross. (2025). Frequently asked questions: International armed conflict. https://www.icrc.org/en/article/faq-international-armed-conflict • International Committee of the Red Cross. (без дати). Customary IHL, Rule 1: The principle of distinction between civilians and combatants. https://ihl-databases.icrc.org/en/customary-ihl/v1/rule1 • Karantzas, G. C., & Simpson, J. A. (2026). The perpetration of dehumanization: A systematic review. Current Opinion in Psychology, 70, 102309. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2026.102309 • Kteily, N., Bruneau, E., Waytz, A., & Cotterill, S. (2015). The ascent of man: Theoretical and empirical evidence for blatant dehumanization. Journal of Personality and Social Psychology, 109(5), 901–931. https://doi.org/10.1037/pspp0000048 • Landry, A. P., Fincher, K., Barr, N., Brosowsky, N. P., Protzko, J., Ariely, D., & Seli, P. (2024). Harnessing dehumanization theory, modern media, and an intervention tournament to reduce support for retributive war crimes. Journal of Experimental Social Psychology, 111, 104567. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2023.104567 • Landry, A. P., Ghezae, I., Abou-Ismail, R., Spooner, S., August, R. J., Mair, C., Ragnhildstveit, A., Van den Noortgate, W., Gelfand, M. J., & Seli, P. (2026). The uniquely powerful impact of explicit, blatant dehumanization on support for intergroup violence. Journal of Personality and Social Psychology, 130(6), 1147–1166. https://doi.org/10.1037/pspi0000492 • Opotow, S. (1990). Moral exclusion and injustice: An introduction. Journal of Social Issues, 46(1), 1–20. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.1990.tb00268.x • Rai, T. S., Valdesolo, P., & Graham, J. (2017). Dehumanization increases instrumental violence, but not moral violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(32), 8511–8516. https://doi.org/10.1073/pnas.1705238114 • Timmer, A., Botchkovar, E. V., Antonaccio, O., & Lozovska, O. (2025). Living through war: A qualitative study of attitudes toward violence in Ukraine. Journal of Interpersonal Violence. https://doi.org/10.1177/08862605251391179 • United Nations. (без дати). What is hate speech? https://www.un.org/en/node/165070 • United Nations. (без дати). Prevention of genocide and related crimes programmes. https://www.un.org/en/genocide-prevention/programmes • Waytz, A., Gray, K., Epley, N., & Wegner, D. M. (2010). Causes and consequences of mind perception. Trends in Cognitive Sciences, 14(8), 383–388. https://doi.org/10.1016/j.tics.2010.05.006

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Етнонаціоналістична радикалізація до насильства — це процес, у якому уявлення про етнічну або національну спільноту, її статус, кордони, історію чи загрози їй поєднуються з дедалі сильнішим виправданням насильства проти визначених людей або груп. Предметом психологічного аналізу є формування підтримки насильства, готовності до нього та відповідних дій. Саме усвідомлення своєї національної належності, збереження культури, захист мовних прав, патріотизм, вимоги самовизначення чи мирний політичний активізм не становлять насильницької радикалізації. У дослідженнях ідентичності, зокрема в систематичному огляді 75 кількісних праць Echelmeyer, Slotboom і Weerman, зв'язок належності до групи з екстремістськими установками залежить від додаткових умов і способу вимірювання. Термін охоплює різні політичні й історичні середовища: рухи, що від імені домінантної більшості прагнуть примусово виключити меншини; мережі, які обґрунтовують етнічну перевагу; окремі рухи, що застосовують ідеологічно мотивоване насильство в контексті територіальних конфліктів. Між цими випадками існують істотні відмінності цілей, становища груп, правового контексту й форм насильства. Дослідниця Susan Olzak (2023) показала роль етнонаціоналізму й відчуття групової загрози в аналізі праворадикального насильства у США; результати цього конкретного дослідження не переносяться автоматично на всі національні рухи світу. Етнонаціоналістична радикалізація є міждисциплінарною проблемою соціальної, політичної та юридичної психології, соціології конфліктів і досліджень тероризму. Вона не є психіатричним діагнозом. Найважливіше дослідницьке запитання стосується того, за яких обставин групові уявлення починають слугувати моральним виправданням заподіяння шкоди, як формується готовність діяти і що допомагає запобігати насильству. Що означає етнонаціоналістична радикалізація Етнонаціоналізм у суспільних науках пов'язаний з уявленням про націю, визначену спільним походженням, історичною пам'яттю, культурою або етнічною спорідненістю. Сам цей спосіб розуміння національної належності описує тип колективної ідентифікації. Для психології насильницької радикалізації вирішальним є перехід від ідентичності й політичної позиції до нормативного дозволу на насильство: проти кого, заради чого, за яких умов і ким воно проголошується допустимим. Огляд Atran (2021) аналізує, як групова ідентичність, цінності та соціальні зв'язки можуть підтримувати крайні форми політичного конфлікту. Потрібно розрізняти чотири рівні: належність до етнічної чи національної спільноти; політичні або історичні судження про її інтереси; схвалення насильства як засобу; підготовку, участь чи здійснення конкретного насильства. Ці рівні не утворюють обов'язкової послідовності. Деякі люди підтримують жорстку політичну риторику без насильницької поведінки, інші долучаються до насильства через мережевий тиск або ситуативні обставини за відносно слабкої ідеологічної прихильності. Систематичний огляд Feddes та співавторів (2023) окремо досліджує чинники екстремістського мислення й екстремістських дій. Це розрізнення важливе й для суспільних дискусій. Дослідження національної пам'яті, захист культурної спадщини, громадські кампанії проти дискримінації та мирне відстоювання колективних прав належать до легітимних сфер суспільного життя. Оцінка насильства ґрунтується на конкретних погрозах, закликах, діях і встановлених правових фактах, а не на етнічній самоідентифікації чи незгоді з державною політикою. Чим це явище відрізняється від суміжних понять Патріотизм, національна ідентичність і політичний націоналізм Патріотизм означає прихильність до своєї країни та турботу про її добробут; національна ідентичність — переживання належності до національної спільноти. Вони можуть бути пов'язані з громадянською солідарністю, культурною тяглістю та ненасильницькою участю в політичному житті. Емпіричні праці про екстремізм показують, що сама сила ідентифікації з групою має непослідовний зв'язок із насильницькими установками; важливими можуть бути уявлення про перевагу своєї групи, загрозу з боку інших і злиття особистої ідентичності з груповою. Це підсумовує огляд Echelmeyer та співавторів. Етнічні упередження, мова ворожнечі та насильницький екстремізм Упередження — це оцінні установки щодо людей на підставі приписаної групової належності. Мова ворожнечі може принижувати або демонізувати такі групи; насильницький екстремізм стосується виправдання чи застосування насильства задля ідеологічних цілей. Зв'язки між цими явищами досліджують, зокрема, через механізми відчуження, дегуманізації та сприйнятої загрози. Але образливий вислів, дискримінаційна практика, підтримка насильства й насильницький злочин мають різні критерії оцінювання та правові наслідки. У дослідженні сприйнятої групової загрози й праворадикального насильства у Фландрії етноцентризм та екстремістські установки аналізувалися як взаємопов'язані змінні, а не як індивідуальний діагностичний тест. Сепаратизм, збройний конфлікт і тероризм Територіальні та етнополітичні конфлікти мають власну історію, структуру акторів і норми міжнародного гуманітарного права. Політична вимога самовизначення, участь у мирному русі та фактичне застосування насильства потребують різних аналітичних і правових оцінок. Тероризм у правовому сенсі визначається законом, а наукова категорія радикалізації описує процеси, які можуть відбуватися в різних середовищах. Della Porta (2018) пропонує реляційний погляд, у якому насильницька ескалація залежить від взаємодій груп, державних інституцій та політичного оточення. Психологічні механізми: від групової належності до виправдання насильства Соціальна ідентичність і символічні кордони Людина може сприймати приналежність до нації як центральний елемент власного життєвого сенсу. Групова ідентичність визначає, кому вона довіряє, які події вважає особисто значущими, кого включає до кола моральної відповідальності. У конфліктному середовищі категорії «ми» та «вони» стають особливо помітними. Проте збереження виразної національної ідентичності сумісне з визнанням прав інших спільнот. Вирішального значення набуває спосіб, яким групові відмінності пояснюють та пов'язують із допустимістю шкоди. Огляд Atran (2021) і систематичний огляд досліджень ідентичності (2023) дають підстави розглядати ці процеси разом із контекстом, а не ізольовано. У частині насильницьких етнонаціоналістичних наративів межу між спільнотами описують як природну, нездоланну й загрозливу. Культурні зміни інтерпретуються як навмисний наступ іншої групи, а різні люди з цієї групи зображуються як єдиний колективний супротивник. Це психологічно спрощує складну соціальну реальність і може розширювати коло тих, проти кого насильство видається виправданим. Водночас такі повідомлення вивчаються насамперед як зміст конкретних ідеологій та пропагандистських практик; сам факт етнічної належності нічого не говорить про прийняття цих повідомлень. Відчуття колективної загрози та несправедливості Сприйнята загроза може бути матеріальною, коли йдеться про ресурси, безпеку або політичний вплив, чи символічною — щодо мови, культури, статусу та цінностей. Власне сприйняття не завжди відповідає об'єктивній величині загрози, але може сильно впливати на політичні судження. У систематичному огляді Wolfowicz та співавторів (2021) показники загрози, дегуманізації та групової переваги входили до чинників із помітнішими статистичними зв'язками з відповідними формами радикалізації; при цьому результати для установок і поведінки істотно відрізнялися. У випадках реального переслідування чи історично задокументованого насильства колективні образи мають фактичні підстави. Науковий аналіз досліджує, як пережита несправедливість може перетворюватися на підтримку насильства проти людей, яким приписують колективну відповідальність. Цей перехід залежить від наявних ненасильницьких засобів захисту, групових норм, політичних обставин, довіри до інституцій та індивідуального досвіду. Реляційна модель della Porta особливо підкреслює значення взаємодії конфліктних сторін. Моральне виправдання й дегуманізація Щоб заподіяння шкоди стало прийнятним, ідеологічні наративи можуть приписувати всій зовнішній групі небезпечні наміри, применшувати страждання її членів або подавати насильство як моральний обов'язок. Такі механізми належать до ширшого кола процесів морального відсторонення та виправдання міжгрупової агресії. Їхній зв'язок із насильницькими установками обговорюється в метааналітичному огляді Wolfowicz та співавторів та соціально-когнітивному аналізі радикалізації. У цьому процесі важливо відрізняти моральний осуд дій, військову й правову оцінку відповідальності конкретних осіб та дегуманізацію цілої етнічної спільноти. Осуд агресії, воєнних злочинів чи порушень прав людини може ґрунтуватися на перевірених фактах і правових нормах; приписування однакової провини всім людям за походженням створює інший психологічний механізм — узагальнення колективної вини. Злиття особистої та групової ідентичності Поняття злиття ідентичностей описує особливо сильний зв'язок між особистим «я» та групою. За окремих умов такий зв'язок пов'язаний із готовністю до значних особистих жертв заради колективних цілей. Теорія не означає, що висока відданість спільноті веде до насильства: зміст групових норм, цілей і засобів дії залишається вирішальним. Atran (2021) розглядає злиття ідентичності, священні цінності й соціальні зв'язки у дослідженнях крайніх конфліктів; Echelmeyer та співавтори зіставляють емпіричні вимірювання різних форм ідентичності. Групова динаміка та взаємне підкріплення Підтримка насильства може зміцнюватися там, де учасники отримують соціальне схвалення за категоричні заяви, а сумніви трактують як нелояльність. Усередині спільнот формуються норми, які визначають межі допустимої поведінки. Розумінню цього допомагають поняття групової динаміки та групової поляризації. Друга описує можливість зміщення групової позиції після обговорення; вона не встановлює універсального правила, за яким кожна згуртована спільнота стає насильницькою. Feddes та співавтори (2023) наголошують на розмежуванні екстремістських переконань і дій. Яку роль відіграють суспільні та історичні умови Етнонаціоналістична радикалізація розгортається в конкретних умовах. Колоніальне підпорядкування, дискримінація, нерівне представництво, насильство, репресії та воєнний конфлікт можуть впливати на колективну пам'ять і сприйняття безпеки. Водночас влада, еліти та пропагандистські мережі можуть цілеспрямовано експлуатувати уявлення про втрату статусу або загрозу демографічних змін. Ці чинники слід вивчати за документованою історією кожного випадку, його соціальною структурою і правовими обставинами. Della Porta (2018) розглядає радикалізацію як взаємодію соціальних рухів, інституцій та конфліктних процесів. Дані про одну країну чи групу не визначають висновків щодо іншої. Наприклад, Olzak (2023) аналізує етнонаціоналістичні механізми праворадикального насильства у США у 2000–2018 роках. Це вагоме джерело для розуміння виключальних практик домінантних груп, проте воно не описує весь спектр рухів самовизначення або ситуації військової окупації. Огляд психології насильницьких конфліктів Atran (2021) містить приклади з різних регіонів і демонструє значення різноманітних історичних контекстів. Міжгруповий конфлікт може тривати роками, не переходячи в терористичне насильство, а окремі акти насильства можуть виникати в середовищах без масової підтримки. Для аналізу таких відмінностей корисне ширше поняття міжгрупового конфлікту, яке охоплює також конкуренцію, переговори, деескалацію та мирне врегулювання. Індивідуальні траєкторії: чому універсальної схеми немає Дослідники описують різні поєднання особистих подій, мережевих зв'язків, ідеологічних інтерпретацій і політичних обставин. Людина може поступово змінювати погляди під впливом близького оточення; в іншому випадку значну роль відіграють уже сформовані стосунки в групі, конфліктний досвід або конкретні події. Деякі траєкторії перериваються, частина людей відмовляється від насильства чи залишає групи. Відповідно, схема «образа — радикальні переконання — напад» не є загальним законом. Feddes та співавтори і della Porta демонструють багатофакторність та історичну мінливість процесів. Ідеологічне переконання та поведінка Підтримка жорсткої ідеології, виправдання насильства, готовність завдати шкоди і фактичні дії вимірюються різними способами. Значна частина психологічних опитувань оцінює установки або наміри, тоді як підтверджені насильницькі події є відносно рідкісними. Тому статистичний зв'язок між певним поглядом та відповіддю в анкеті ще не дає надійного прогнозу реального нападу конкретної людини. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів розділяє когнітивну й поведінкову радикалізацію, а Feddes та співавтори аналізують чинники мислення та дії окремо. Соціальна ізоляція, потреба в значущості та належність Відчуття приниження, відчуження або втрати статусу може робити деякі ідеологічні пояснення привабливими. Однак ізоляція чи життєва криза зустрічаються в багатьох людей, які ніколи не підтримують насильство. Експериментальні й оглядові дослідження пов'язують соціальне виключення з окремими показниками радикальних установок, але їх результати залежать від методик та контексту. Це показано в огляді Pfundmair, Wood, Hales і Wesselmann та дослідженні моделі 3N. Такі асоціації корисні для розуміння шляхів підтримки й включення, але не перетворюють самотність на ознаку небезпеки. Цифрове середовище та етнонаціоналістичні наративи Цифрові майданчики розширюють доступ до ідеологічних текстів, аудіовізуальних матеріалів і спільнот; вони полегшують контакти між людьми з різних країн та поширення образів колективної загрози. Деякі онлайн-середовища створюють відчуття постійної присутності групи, у якій радикальні висловлювання отримують винагороду у вигляді уваги та схвалення. Водночас інтернет є засобом навчання, правозахисної діяльності, міжкультурної комунікації і мирної мобілізації. Огляд Rothut та співавторів (2026), що охоплює 382 публікації за 2000–2025 роки, підкреслює різнорідність механізмів та суперечливість результатів щодо онлайн-радикалізації. Етнонаціоналістичні екстремістські повідомлення можуть представляти складні соціальні зміни як наслідок єдиної ворожої змови, пропонувати уявлення про колективного ворога та нормалізувати ворожість через повторювані зображення або жарти. Аналіз документів окремих праворадикальних нападників демонструє, як аргументація групової загрози може перетворюватися на самовиправдання насильства; цей метод досліджує вже відомі випадки та має обмеження узагальнення. Прикладом є аналіз маніфестів 2024 року в European Journal of International Security. Чи спричиняють алгоритми насильницьку радикалізацію Рекомендаційні системи можуть змінювати видимість матеріалів і вибір контактів, проте вплив конкретних алгоритмів на реальне насильство складно відокремити від попередніх інтересів користувача, активного пошуку інформації, групового оточення та подій поза мережею. Новий огляд Rothut та співавторів відзначає відмінності у визначеннях, методах і результатах. Дослідження платформ потребує обережної інтерпретації даних, оскільки способи відбору облікових записів та класифікації контенту можуть впливати на результат. Жодна окрема рекомендація відео не є доказом наміру людини вчинити напад. Підлітки й молодь У підлітковому віці зростає значення ровесників, соціального прийняття та становлення ідентичності. Цифрові групи можуть пропонувати символічну належність, іноді поєднуючи жарти з нормалізацією жорстокості. Для профілактики важливо розуміти конкретний зміст контактів, ситуацію дитини й можливість безпечної розмови. Підлітковий протест, інтерес до історії, суперечки про політику чи пошук групової належності не є підставою для стигматизації. Огляд психологічних чинників радикалізації і дослідження ідентичності та насильницького екстремізму дають основу для такого багатофакторного підходу. Робота з неповнолітніми потребує поваги до приватності та прав дитини. Реагування дорослих має виходити зі змісту реальних загроз і добробуту дитини; навчання, підтримка довірених стосунків і професійне консультування за потреби є конструктивнішими за автоматичне навішування політичних ярликів. Коли є конкретні погрози фізичній безпеці або свідчення підготовки насильства, пріоритетом стає невідкладний захист людей та звернення до відповідальних служб. Як досліджують та оцінюють ризики Науковці використовують опитування, інтерв'ю, дослідження групових мереж, аналіз публічних повідомлень, історичні кейси й порівняльні бази інцидентів. Кожен метод має власні упередження. Опитування може фіксувати задекларовані погляди замість поведінки; дані про затриманих чи засуджених виключають численні ненасильницькі траєкторії; аналіз повідомлень погано розрізняє іронію, цитування, риторику та реальні наміри без контексту. Огляд Echelmeyer та співавторів показує різноманітність операціоналізацій ідентичності, а Wolfowicz та співавтори окремо описують різницю між когнітивними та поведінковими результатами. Оцінювання загроз у практиці безпеки стосується конкретних фактів, поведінкових змін, доступних ресурсів, контексту, захисних умов та професійного судження. Навіть спеціалізовані структуровані підходи потребують підготовки, якісних даних і критичного розуміння меж валідності. Походження, релігія, мова, патріотизм, травматичний досвід або психіатричний стан не можуть слугувати самостійною підставою висновку про небезпечність. Принципи правомірної, пропорційної, недискримінаційної роботи підкреслює Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ. Для неспеціаліста обґрунтований практичний підхід полягає в уважності до безпосередніх погроз, переслідування, закликів до фізичної розправи або інших конкретних обставин, що створюють небезпеку, з фіксацією доступної інформації законним способом. Складання власних «психологічних профілів екстремістів» за зовнішністю, етнічністю, читацькими інтересами чи політичними вподобаннями є методологічно хибним і може завдавати шкоди. Профілактика: що підтримують дослідження Підтримка соціальної довіри та ненасильницької участі Профілактична робота може підтримувати довіру між громадами, доступ до справедливих процедур, громадянську участь, критичне обговорення конфліктів, інклюзивну освіту та конструктивні шляхи висловлення незгоди. Ці напрямки мають психологічну логіку: вони розширюють можливості належності без вимоги демонструвати ворожість до інших. Однак окремі сприятливі соціальні показники не доводять безпосереднього запобігання терактам. Систематичний огляд Charkawi, Dunn і Bliuc (2024) виявив неоднорідну якість оцінювань 74 програм і потребу в кращих показниках успішності. Важливо, щоб освітня програма могла обговорювати історичні травми, етнічні конфлікти та реальні прояви дискримінації без примусу замовчувати проблеми. Діалог стає змістовним за умов визнання прав, безпеки учасників і можливості аргументованої незгоди. Керівництво ОБСЄ з профілактики насильницького екстремізму на основі партнерства з громадами підкреслює довіру та професійну співпрацю, а також ризики неадекватної взаємодії правоохоронних структур із громадянами. Освіта, медіаграмотність та контрповідомлення Медіаграмотність може допомагати розпізнавати узагальнення, дегуманізацію та маніпулятивне використання історії. Вона має охоплювати перевірку джерел, контексту, зображень та чисел і водночас підтримувати здатність говорити про конфлікт без насильства. Втім, зміна відповідей у тесті після заняття не дорівнює доведеному зниженню майбутніх насильницьких дій. Систематичний огляд інформаційних кампаній проти насильницького екстремізму (2024) вказує на обмеженість доказів ефективності таких кампаній. Односторонні кампанії, що таврують цілу етнічну, мовну чи релігійну спільноту як «підозрілу», можуть поглиблювати відчуження. Програми слід будувати з урахуванням конкретного середовища та незалежної оцінки можливих небажаних наслідків. Charkawi та співавтори (2024) описують, серед іншого, випадки стигматизації та обмеженого успіху профілактичних втручань. Індивідуальна допомога, вихід із насильницької групи та реінтеграція Людині, яка бажає відмовитися від насильницького середовища, можуть знадобитися захист від погроз, підтримка безпечних соціальних зв'язків, правова допомога, житло, освіта або професійне консультування. Припинення участі у насильницьких діях і зміна глибоких ідеологічних переконань є різними результатами. Вони можуть не збігатися за часом. Систематичний огляд Lewis і Marsden (2025) підкреслює, що ефективність індивідуальних програм супроводу все ще недостатньо вивчена, хоча якість взаємин, довіра та координація служб важливі для їх упровадження. Оцінка успішності потребує чітких показників: безпека людей, підтверджене припинення насильства, зменшення повторних правопорушень за достатнього періоду спостереження, стабільність ненасильницьких стосунків. Враження фахівця про «пом'якшення риторики» може мати значення для діалогу, але не є прямим доказом довгострокового зниження загрози. Огляд 74 оцінювань програм показує, наскільки важливо відрізняти заявлені цілі від надійно виміряних результатів. Український контекст: права людини, протидія злочинам і межі поняття В Україні етнічна й національна ідентичність, свобода переконань і захист прав людини існують у конкретному конституційному й правовому полі. Конституція України закріплює рівність громадян та свободу думки і слова, визначаючи також законні підстави відповідних обмежень. Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» регулює недискримінацію, а стаття 161 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за визначені законом умисні дії, спрямовані, зокрема, на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. Юридична кваліфікація конкретної поведінки належить компетентним органам і залежить від установлених обставин. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає відповідні правові поняття та систему протидії тероризму. Закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів встановлює спеціальні правові заборони у сфері пропаганди цих режимів і їхньої символіки. Ці нормативні акти мають різний предмет; психологічний термін «етнонаціоналістична радикалізація до насильства» не підміняє юридичних складів правопорушень. Український досвід російської агресії, окупації, депортацій і захисту державної незалежності потребує особливої поняттєвої точності. Законний захист країни й цивільного населення, політичне відстоювання незалежності, документування міжнародних злочинів та ідеологічно мотивовані напади на цивільних людей за приписаною груповою належністю мають різні цілі й нормативний статус. Редакційний висновок полягає в тому, що психологічний аналіз повинен одночасно визнавати фактичний контекст війни та утримуватися від колективного приписування особистої провини людям за етнічним походженням. Правові висновки щодо конкретних дій спираються на чинне законодавство та встановлені факти. Що робити, якщо з'являється занепокоєння через насильницьку риторику У сім'ї, навчальному закладі чи громаді варто розділити суперечливі погляди й конкретні дії. Обговорення політичних переконань може бути відкритим і критичним; у відповідь на висловлене прагнення заподіяти шкоду потрібно насамперед з'ясувати безпосередню безпекову ситуацію та подбати про захист потенційно постраждалих. Співрозмовник може запитувати про значення висловленого й підтримувати можливість ненасильницького вирішення конфлікту, не вдаючись до приниження чи публічного таврування. Це загальні профілактичні орієнтири, а не методика індивідуального прогнозування. Люди, які зіткнулися з наслідками масового насильства, можуть потребувати окремої психосоціальної допомоги. За наявності реальної негайної загрози життю або фізичній безпеці слід перейти у безпечне місце та звернутися до екстрених служб за номером 102 чи 112 відповідно до ситуації. Якщо йдеться про дитину, потрібні участь відповідальних дорослих, захист від повторного травмування, повага до її приватності та відповідне професійне реагування. У випадках, що не є невідкладними, можливе звернення до психолога, адміністрації закладу, правозахисної чи іншої компетентної служби залежно від характеру проблеми. Межі наукових висновків Сучасна література містить значний масив досліджень установок, соціальних ідентичностей і цифрових спільнот, однак підтверджене індивідуальне насильство становить складніший для вивчення результат. Частина вибірок складається зі студентів або учасників інтернет-опитувань, частина — з відомих випадків екстремістського насильства. Різні автори вкладають у терміни «радикалізація», «екстремізм» і «насильство» неоднаковий зміст. Wolfowicz та співавтори й Rothut та співавтори докладно описують ці методологічні обмеження. Крім того, статистичні кореляції не доводять причинності; моделі, які добре описують уже відомі випадки, можуть погано розпізнавати майбутні події в загальній популяції. Висновки щодо однієї ідеології, країни або платформи не можна безпосередньо переносити на іншу. Профілактичні втручання повинні перевірятися за об'єктивними результатами, включно з можливими побічними ефектами. Charkawi та співавтори (2024) і Lewis та Marsden (2025) пояснюють, чому доказова база програм поки недостатня для універсальних обіцянок ефективності. Поширені запитання Чи є націоналізм психологічною ознакою схильності до насильства? Ні. Національна ідентичність і політичні переконання не є психіатричними симптомами чи валідованими індивідуальними прогнозами. Предметом аналізу стають підтримка конкретного насильства, пов'язані групові норми, реальні дії та контекст. Систематичний огляд ідентичності показує неоднорідність емпіричних зв'язків. Чи може людина мати сильну етнічну ідентичність і відкидати насильство? Так. Сильна групова належність сумісна із солідарністю, культурним розвитком та ненасильницьким захистом прав. Зміст групових норм і ставлення до прав інших людей має більше пояснювальне значення для цієї теми, ніж сама інтенсивність належності. Це узгоджується з оглядом досліджень ідентичності. Чи завжди етнонаціоналістичні рухи є праворадикальними? Ні. Етнонаціоналістичні ідеї та рухи існують у різноманітних політичних контекстах. Праворадикальне насильство, расова перевага, рухи самовизначення і конфлікти довкола території потребують конкретного аналізу; змішування цих категорій спотворює причини й правові оцінки. Della Porta (2018) демонструє контекстну природу різних траєкторій радикалізації. Чи може перегляд екстремістського контенту сам по собі спричинити напад? Одна подія перегляду не визначає насильницьку поведінку. Дослідження цифрової радикалізації виявляють різні механізми взаємодії користувача, контенту, спільноти та соціального середовища, а причинні оцінки залишаються складними. Це підкреслює огляд 2026 року. Чи можна розпізнати майбутнього нападника за особистісним профілем? Надійного універсального психологічного профілю немає. Оцінювання реальної загрози потребує професійного аналізу конкретної поведінки та доступних фактів. Переліки ознак, побудовані на національності, релігії або звичайних підліткових переживаннях, не є доказовою методикою. Підстави для такого розмежування описують огляди чинників радикалізації та ОБСЄ. Чи доведено, що програми дерадикалізації запобігають насильству? Докази неоднорідні. Деякі дослідження виявляють корисні зміни довіри, належності або установок, але даних щодо стабільного зниження підтвердженого насильства значно менше. Charkawi та співавтори і Lewis та Marsden наголошують на потребі якісного оцінювання. Висновок Етнонаціоналістична радикалізація до насильства виникає в особливих конфігураціях історичного конфлікту, групових наративів, уявлень про загрозу, морального виправдання та соціальних зв'язків. Національна самосвідомість, культурна солідарність та мирне відстоювання прав залишаються самостійними суспільними явищами. Доказовий підхід досліджує, як саме насильство стає допустимим у конкретному середовищі, які реальні обставини підсилюють або стримують його, та як підтримувати безпеку й права людини. Найперспективніша профілактика спирається на законність, довіру, недискримінацію, доступні ненасильницькі способи розв'язання конфліктів і вимірювання фактичних результатів. Пов’язані статті • Форми насильницького екстремізму: порівняльна психологія — порівняння різних контекстів і межі класифікації. • Релігійно мотивований насильницький екстремізм: наукові пояснення — сусідній контекст з іншою структурою переконань і ризиків. • Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — динаміка конфліктів між спільнотами та способи врегулювання. • Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — механізми зміни групових позицій. • Групова динаміка: групові процеси та розвиток групи — норми, взаємодії та соціальний вплив. • Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — підтримка людей після травматичних подій. Ліворадикальне насильство: психологічний контекст і межі узагальнень Джерела • Atran, S. (2021). Psychology of transnational terrorism and extreme political conflict. Annual Review of Psychology, 72, 471–501. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-010419-050800. • Bélanger, J. J., Moyano, M., Muhammad, H., Richardson, L., Lafrenière, M.-A. K., McCaffery, P., Framand, K., & Nociti, N. (2019). Radicalization leading to violence: A test of the 3N model. Frontiers in Psychiatry, 10, 42. https://doi.org/10.3389/fpsyt.2019.00042. • Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A. M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674. • della Porta, D. (2018). Radicalization: A relational perspective. Annual Review of Political Science, 21, 461–474. https://doi.org/10.1146/annurev-polisci-042716-102314. • Demir, C. K., & Çona, Ö. (2024). Taking stock of far-right terrorism through manifestos: Glorification of identity. European Journal of International Security. https://doi.org/10.1017/eis.2024.8. • Echelmeyer, L., Slotboom, A.-M., & Weerman, F. (2023). The putative effect of identity on extremist radicalization: A systematic review of quantitative studies. Studies in Conflict & Terrorism. https://doi.org/10.1080/1057610X.2023.2247621. • Feddes, A. R., Nickolson, L., van Bergen, N. R. J., Mann, L., & Doosje, B. (2023). Extremist thinking and doing: A systematic literature study of empirical findings on factors associated with (de)radicalisation processes. https://doi.org/10.3233/DEV-230345. • Ferguson, N., & McAuley, J. W. (2021). Dedicated to the cause: Identity development and violent extremism. European Psychologist. https://doi.org/10.1027/1016-9040/a000414. • Garcet, S. (2021). Understanding the psychological aspects of the radicalisation process: A sociocognitive approach. Forensic Sciences Research. https://doi.org/10.1080/20961790.2020.1869883. • Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102050. • Olzak, S. (2023). Ethno-nationalism and right-wing extremist violence in the United States, 2000 through 2018. Sociological Science, 10, 197–226. https://doi.org/10.15195/v10.a6. • Organization for Security and Co-operation in Europe. (2014). Preventing terrorism and countering violent extremism and radicalization that lead to terrorism: A community-policing approach. https://www.osce.org/atu/111438. • OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights. (без дати). Protecting human rights while countering terrorism. https://odihr.osce.org/odihr/countering-terrorism. • Pfundmair, M., Wood, N. R., Hales, A., & Wesselmann, E. D. (2024). How social exclusion makes radicalism flourish: A review of empirical evidence. Journal of Social Issues, 80(1), 341–359. https://doi.org/10.1111/josi.12520. • Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. The Communication Review. https://doi.org/10.1080/10714421.2026.2658935. • Treacy, S., Reed, A., & Glazzard, A. (2024). A systematic integrative review of counter-messaging communication campaigns targeting terrorism or violent extremism. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression. https://doi.org/10.1080/19434472.2024.2419390. • Верховна Рада України. (1996). Конституція України. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр. • Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України, стаття 161. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14. • Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом». https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15. • Верховна Рада України. (2012). Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5207-17. • Верховна Рада України. (2015). Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317-19. • Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Моральне відсторонення в насильницькому екстремізмі — це сукупність психологічних процесів, за допомогою яких людина або група обґрунтовує заподіяння шкоди іншим і тимчасово послаблює дію власних моральних заборон. Згідно із соціально-когнітивною теорією Альберта Бандури, люди можуть переосмислювати насильницький вчинок як служіння важливій меті, перекладати відповідальність, применшувати наслідки або позбавляти постраждалих належного морального статусу. Ці механізми допомагають пояснити, як людина зберігає уявлення про себе як про морально праву, підтримуючи чи здійснюючи дії, що завдають шкоди. Bandura, 1999. У дослідженнях насильницького екстремізму моральне відсторонення розглядають як один із можливих механізмів легітимації насильства. Воно взаємодіє з груповими нормами, сприйняттям загрози, особистим досвідом, соціальними зв’язками та конкретним політичним контекстом. Наявність такого механізму в міркуваннях не встановлює наміру здійснити напад і не дає надійного індивідуального прогнозу насильницької поведінки. Blanco та ін., 2022; Pandey і Behera, 2026. Що таке моральне відсторонення: визначення і науковий статус Моральна саморегуляція пов’язує дії з внутрішніми стандартами, оцінкою відповідальності, очікуванням провини та прагненням зберегти самоповагу. У моделі Бандури людина може послаблювати ці внутрішні обмеження вибірково: поведінку, яку вона засуджує за звичайних обставин, починає оцінювати як необхідну чи виправдану в особливій ситуації. Моральне відсторонення описує таку зміну способу оцінювання дій, відповідальності, наслідків і постраждалих. Bandura, 1990; Bandura, 2002. Моральне відсторонення — науковий конструкт соціальної та моральної психології. Воно не є психіатричним діагнозом, особливим типом особистості чи показником належності до будь-якої ідеологічної спільноти. Його досліджують у контекстах міжособистісної агресії, цькування, групового конфлікту та організованого насильства. Емпіричні результати, отримані в одному середовищі, потребують перевірки перед перенесенням на інше. Luo і Bussey, 2023. У цьому матеріалі використано українську назву «моральне відсторонення» для поняття moral disengagement. Загальну модель та її застосування в повсякденних ситуаціях розглядає окрема канонічна стаття «Моральне відсторонення: як люди виправдовують шкоду». Тут досліджено специфічний зв’язок морального самовиправдання з підтримкою ідеологічно мотивованого насильства, участю у насильницьких групах та можливостями профілактики. Радикальні погляди, підтримка насильства і фактичні дії Радикальні переконання можуть передбачати докорінні політичні чи суспільні перетворення. Мирний протест, релігійна віра, громадянський активізм, критика уряду або незгода з більшістю не свідчать самі по собі про намір заподіяти шкоду. Предмет дослідження насильницької радикалізації виникає тоді, коли аналізують підтримку насильства як засобу досягнення мети, конкретні наміри, залучення до насильницьких дій і факти поведінки. Ці результати потребують окремих визначень і вимірювань. Pandey і Behera, 2026. Так само розмежовують ідеологічне обґрунтування та юридичну оцінку дії. Психологія досліджує, як людина пояснює собі допустимість заподіяння шкоди. Питання законності застосування сили, відповідальності й захисту цивільних осіб визначаються відповідними правовими нормами та обставинами. Аналіз морального відсторонення не підміняє встановлення фактів і правову кваліфікацію, особливо у збройному конфлікті. Моральне відсторонення може виникати серед прихильників різних політичних, релігійних або етнонаціоналістичних ідеологій і в ситуаціях, зовсім не пов’язаних з екстремізмом. Його предмет — спосіб психологічного виправдання шкоди, а не етнічність, віра чи соціальна належність. Важливо аналізувати конкретне висловлювання, поведінку та контекст замість приписувати небезпеку всій категорії людей. Bandura, 1999. Вісім механізмів морального відсторонення У класичній моделі Бандури описано вісім механізмів, згрупованих за тим, що саме переосмислюється: вчинок, особиста відповідальність, наслідки або постраждалі. Це типологія можливих процесів, а не вісім послідовних стадій радикалізації. Кілька механізмів можуть одночасно відображатися в одному повідомленні або груповій практиці. Bandura, 1999; Bandura, 2002. Моральне виправдання Заподіяння шкоди представляють як обов’язок заради проголошеної вищої цінності — захисту спільноти, історичної справедливості або нібито неминучого суспільного очищення. У такій логіці шкідливий вчинок змінює психологічне значення: його описують як необхідне служіння моральній меті. Дослідник розглядає цей процес як спосіб самовиправдання, а не як підтвердження правдивості проголошеної мети. Bandura, 1990. Евфемістичне позначення Мова здатна приховувати конкретну шкоду за нейтральними або технічними словами. Водночас науковий аналіз має враховувати жанр: метафора, цитата з критичним коментарем, повідомлення про подію і безпосереднє схвалення жорстокості мають різне значення. Саме повторюване переозначення вчинку в межах певного контексту може послаблювати його моральну вагу. Bandura, 2002. Вигідне порівняння Окрему насильницьку дію порівнюють із тяжчими злочинами іншої сторони, щоб зробити її відносно прийнятнішою. Така побудова аргументу зміщує увагу від власної відповідальності та реальних постраждалих. Порівняння історичних подій потребує фактичної перевірки, а психологічне пояснення цього механізму не визначає, яка сторона конфлікту має рацію. Bandura, 1999. Перекладання відповідальності Людина пояснює участь у шкідливих діях наказом керівника, рішенням авторитету чи зовнішньою необхідністю. Власний вибір відсувається на другий план. Цей механізм пояснює сприйняття особистої агентності, тоді як юридична відповідальність за вчинок оцінюється окремо. У дослідженні колишніх учасників колумбійських озброєних груп виправдання наказом належало до виразних мотивів в інтерв’ю. Blanco та ін., 2022. Розпорошення відповідальності У колективній діяльності кожний учасник може вважати свій внесок незначним, а відповідальність — розділеною між багатьма людьми. Це ускладнює для нього психологічний зв’язок між власним рішенням і кінцевими наслідками. Розподіл ролей не скасовує індивідуальних рішень; він може впливати на те, як їх усвідомлюють. Bandura, 1999. Применшення або заперечення наслідків Страждання постраждалих залишають поза увагою, зменшують масштаб шкоди або висувають необґрунтоване припущення, що реальних потерпілих немає. Тут важливо відрізняти добросовісну невизначеність щодо неперевірених фактів від ігнорування встановлених наслідків. Моральне відсторонення описує спосіб оцінювання шкоди, а не дає підстав відмовлятися від перевірки інформації. Bandura, 2002. Дегуманізація Іншу групу сприймають як менш людяну, позбавлену індивідуальності, переживань або рівного морального статусу. Це може полегшувати прийняття жорстокого поводження. Сучасний метааналіз виявив зв’язок між дегуманізацією й агресією, а окреме дослідження показало специфічне значення відкритої дегуманізації для підтримки міжгрупового насильства. Йдеться про групові закономірності, а не спосіб встановити майбутню поведінку конкретної людини. Cheng та ін., 2025; Landry та ін., 2026. Звинувачення постраждалих Провину за насильство покладають на людей, яким його завдано: їм приписують колективну відповідальність, вважають, що вони «заслуговували» на шкоду або спровокували її самою своєю належністю до певної групи. Психологічно це переносить відповідальність з рішення заподіяти шкоду на характеристики чи дії потерпілих. Такий механізм особливо важливо відокремлювати від підтвердженого аналізу конкретних подій. Bandura, 1999. Як самовиправдання пов’язане з групами та ідеологічними наративами Ідеологічна розповідь може пропонувати спільне пояснення загрози, обов’язку та допустимих дій. Коли група постійно повторює певні моральні виправдання, учасники можуть сприймати їх як норму спільноти. Це створює соціальне середовище, у якому підтримка шкоди виглядає морально сумісною з належністю до групи. Водночас групи можуть формувати й протилежні норми — захисту цивільних, взаємодопомоги, мирного протесту та обмеження застосування сили. Bandura, 2002. Психологічне значення має також особистий досвід: сприйнята несправедливість, втрата значущості, соціальна ізоляція, вплив найближчих стосунків і ширший політичний контекст. Огляд Pandey і Behera розрізняє індивідуальний, груповий та суспільний рівні чинників радикалізації. Перелік пов’язаних змінних необхідно читати як карту дослідницьких напрямів, зважаючи на методологічну неоднорідність першоджерел, а не як універсальний набір «ознак екстреміста». Pandey і Behera, 2026. Що показало дослідження колишніх учасників озброєних груп Blanco та співавтори вивчали інтерв’ю 18 демобілізованих учасників колумбійських незаконних озброєних формувань. У їхніх розповідях дослідники знайшли приклади всіх класичних механізмів морального відсторонення, особливо перекладання відповідальності та морального виправдання дій у контексті протистояння. Це безпосереднє якісне свідчення про те, як люди після участі у групах пояснюють власну поведінку. Blanco та ін., 2022. Вибірка з 18 людей і ретроспективні інтерв’ю не встановлюють частоти механізмів серед усіх учасників озброєних рухів, причинної послідовності формування насильства чи результатів у кожній країні. Особливо важливо, що самовиправдання могло формуватися як до конкретної дії, так і після неї. Якісний дизайн допомагає зрозуміти зміст досвіду, проте не забезпечує індивідуального прогнозування. Чи моральне відсторонення передує насильству Механізм може полегшувати прийняття насильницького рішення, підтримувати групову норму або використовуватися для пояснення вже здійсненого вчинку. Поперечний зріз опитувальника не встановлює, який із цих варіантів відбувся. Для перевірки причинного зв’язку потрібні відповідні часові вимірювання, незалежне підтвердження поведінки та врахування інших можливих причин. Luo і Bussey, 2023. Доказова база: що показують метааналізи та емпіричні дослідження Найбільші узагальнення морального відсторонення походять із досліджень агресії та асоціальної поведінки, а не з вибірок осіб, які здійснили ідеологічно мотивовані напади. У метааналізі Gini, Pozzoli і Hymel було проаналізовано 27 незалежних вибірок із 17 776 дітей і підлітків. Зв’язок морального відсторонення з агресивною поведінкою був позитивним (r = 0,28; 95 % довірчий інтервал 0,23–0,32). Це кореляція на рівні сукупності, а не імовірність нападу окремої людини. Gini та ін., 2014. Метааналітичний огляд Luo і Bussey об’єднав 157 досліджень із загальною чисельністю 118 501 учасник, досліджуючи зв’язки морального відсторонення з поведінкою, особистісними та середовищними характеристиками. Масштаб огляду підтримує наукову значущість конструкта, проте значна кількість досліджень не усуває неоднорідність методів, вікових груп і вимірюваних результатів. Luo і Bussey, 2023. У метааналізі Killer та співавторів моральне відсторонення було пов’язане з участю у цькуванні серед молоді. Такий результат підтверджує загальну модель послаблення моральних самосанкцій, але шкільне цькування і насильницький екстремізм відрізняються мотивацією, організаційним середовищем, частотою та тяжкістю наслідків. Між ними не можна переносити величину кореляції без окремої перевірки. Killer та ін., 2019. Дослідження Ozer і Bertelsen у двох освітніх контекстах охопило 686 старшокласників і студентів. Автори вивчали взаємозв’язки життєвих навичок, морального відсторонення та показників екстремістських установок. Виявлені асоціації підтримують дослідження моральної саморегуляції як можливого посередника формування установок. Водночас відповіді молоді про переконання не тотожні спостереженням реального терористичного насильства. Ozer і Bertelsen, 2020. Систематичний огляд Pandey і Behera, опублікований у 2026 році, включає моральне відсторонення до індивідуальних когнітивних чинників, що вивчалися у зв’язку з радикалізацією. Автори одночасно розглядають групові відносини й суспільні умови. Така багаторівнева модель розширює пояснення, але наукова література використовує різні визначення радикалізації, відбір учасників та показники наслідків. Спільної валідованої формули індивідуального ризику з цих результатів не випливає. Pandey і Behera, 2026. Дегуманізація: окремий дослідницький напрям У моделі Бандури дегуманізація є одним із восьми механізмів морального відсторонення. Сучасні дослідження розглядають її ширше, зокрема як відмову визнавати за іншою людиною повноцінну людяність або здатність переживати почуття. Потрібно розрізняти відкриту дегуманізацію, тонші форми знецінення й загальну неприязнь до іншої групи. Harris і Delgado, 2025. Метааналіз Cheng та співавторів узагальнив результати щодо дегуманізації та агресії і виявив помірний зв’язок між ними; виразніша дегуманізація мала сильніший зв’язок у частині порівнянь. Окреме дослідження Landry та співавторів свідчить про специфічний зв’язок відкритої дегуманізації з підтримкою міжгрупового насильства. Важлива межа обох напрямів: схвалення насильства в дослідженні і фактичне насильство — різні результати. Cheng та ін., 2025; Landry та ін., 2026. Образливі слова, політичні метафори, буквальне заперечення людяності та заклики до завдання фізичної шкоди потребують різного контекстуального аналізу. Відмова від поспішного ототожнення цих явищ підвищує точність наукового висновку й запобігає необґрунтованій стигматизації. Як вимірюють моральне відсторонення Дослідницькі опитувальники Бандури та їхні пізніші адаптації містять твердження, що відображають моральне виправдання, особисту відповідальність, оцінку наслідків і ставлення до постраждалих. Вимірювання може бути корисним для перевірки статистичних гіпотез, якщо шкала має належну надійність і валідність для конкретної вибірки, мови та контексту. Bandura та ін., 1996. Такий опитувальник не є інструментом діагностики насильницького екстремізму й не показує, чи людина готує напад. Високий показник не підтверджує конкретного наміру, доступу до засобів насильства або готовності вчинити злочин. Норми, створені для школярів, не можна механічно застосовувати до дорослих або іншої культури; результати щодо загальної агресії не є результатами щодо тероризму. Gini та ін., 2014; Luo і Bussey, 2023. Окремі методологічні проблеми пов’язані із самоописом, соціально бажаними відповідями, пам’яттю про минулі дії й ретроспективним виправданням. У дослідженнях насильницьких груп до них додаються обмежений доступ до учасників і перевірки подій, небезпека для дослідників та труднощі добору репрезентативних вибірок. Зіставлення інтерв’ю, опитувальників та незалежно підтвердженої поведінки посилює надійність інтерпретації, коли дослідницька етика дозволяє такі процедури. Моральне відсторонення та групова поляризація Групова поляризація описує посилення початкової тенденції в позиціях учасників після обговорення, коли для цього існують відповідні інформаційні та соціальні умови. Моральне відсторонення стосується виправдання конкретної шкоди, відповідальності й оцінки постраждалих. Ці процеси можуть взаємодіяти, але один не передбачає автоматичної появи іншого. Загальне поняття розкрите у статті «Групова поляризація: чому обговорення може посилювати початкові погляди». У колективному середовищі можуть одночасно діяти конкуренція аргументів, соціальне порівняння, прагнення схвалення та зміни морального оцінювання поведінки. Тому психологічне пояснення повинне встановлювати, який саме процес вимірювався: зміна ставлення до групи, згода з насильством, прийняття особистої відповідальності чи фактичний учинок. Цифрові середовища та поширення виправдань У цифрових спільнотах способи морального виправдання можуть передаватися через тексти, зображення, відео, коментарі та повторювані групові історії. Для дослідження важливий контекст: висловлювання може бути схваленням, іронією, цитуванням, критикою або повідомленням про факт. Окремий допис без відомостей про автора, комунікативну ситуацію й поведінку не дозволяє робити висновок про конкретну загрозу. Наявність алгоритмічних рекомендацій, контакт із жорстокими матеріалами або участь у цифровій спільноті самі собою не доводять причинного переходу до насильства. Для таких висновків потрібні дослідження, які відділяють самовідбір користувачів від ефекту платформи, вимірюють послідовність подій і розрізняють зміни переконань та поведінки. Наукова література про багаторівневі чинники радикалізації підтримує саме контекстуальний аналіз. Pandey і Behera, 2026. Діти та підлітки: розвиток, права і межі висновків Дослідження морального відсторонення серед дітей і підлітків показують зв’язок із загальною агресією та цькуванням. Це підстави вивчати розвиток морального судження, емпатію і соціальні норми. Вони не дають підстав вважати підлітка потенційним екстремістом через окреме висловлювання, політичний інтерес чи провокативний допис. Gini та ін., 2014; Killer та ін., 2019. Робота з неповнолітніми повинна враховувати вікове розуміння наслідків, приватність, права дитини й можливу шкоду від стигматизації. Змістовна розмова про конкретні дії, відповідальність, достовірність інформації та можливість мирного розв’язання конфліктів створює більше простору для підтримки, ніж навішування ярлика за результатом неспеціалізованого тесту. За наявності конкретних погроз або достовірної інформації про підготовку фізичного насильства потрібне професійне оцінювання загрози уповноваженими фахівцями. Самостійне приховане стеження, публічне викриття чи «психологічне профілювання» дитини не є заміною належної процедури безпеки. Відмінності від близьких психологічних понять Моральне виправдання — один із восьми механізмів морального відсторонення; раціоналізація — ширше поняття пояснення власних дій. Когнітивний дисонанс позначає напруження, пов’язане з неузгодженими переконаннями або поведінкою, тоді як моральне відсторонення уточнює конкретні способи послаблення моральних самосанкцій. Ці конструкції можуть перетинатися, але мають різні завдання й процедури вимірювання. Bandura, 1990. Моральне ушкодження описує переживання, що виникають у зв’язку з подіями, які людина вважає порушенням важливих моральних норм. Його вивчення в контексті радикалізації є окремим напрямом і не означає, що моральні страждання спричиняють екстремістське насильство. Людина, яка переживає моральне ушкодження, не повинна розглядатися як небезпечна через сам факт такого переживання. Williamson та ін., 2022. Групова належність також має ширше значення: вона підтримує солідарність, взаємодопомогу й мирну колективну дію. У межах цієї статті окремо досліджується ситуація, коли групова норма допомагає виправдовувати заподіяння шкоди. Висновки про моральне відсторонення не слід переносити на всі сильні форми групової ідентичності. Профілактика: що підтримують наукові дані Психологічно обґрунтована профілактика може включати розвиток здатності розпізнавати конкретну шкоду, обговорення особистої відповідальності, збереження людяності постраждалих, перевірку фактів і підтримку мирних способів розв’язання конфліктів. Це напрями, що випливають із теорії моральної саморегуляції та досліджень дегуманізації; їхня ефективність щодо фактичного запобігання терористичним нападам потребує окремих перевірок. Bandura, 2002; Harris і Delgado, 2025. Огляд оцінювань програм протидії насильницькому екстремізму охопив 74 дослідження програм, проведених у 2001–2020 роках. Автори виявили неоднорідні результати: 32 % оцінювань описували успіх, 55 % — обмежений успіх, а частина програм спричиняла небажані наслідки, включно зі стигматизацією і відчуженням спільнот. Відгук учасників, зміна відповіді в анкеті та підтверджене зменшення насильницької поведінки мають розглядатися як різні показники. Charkawi та ін., 2024. Співмірний практичний підхід передбачає уважність до конкретних висловлювань про шкоду, підтримку можливості відкритої розмови та відмову від приписування колективної провини. Доцільно запитувати, які наслідки людина бачить, кому вона приписує відповідальність та які мирні альтернативи розглядає. Це редакційні орієнтири для відповідального спілкування, а не стандартизована програма з доведеною здатністю усувати насильницьку радикалізацію. Чому профілактичні програми потрібно оцінювати обережно Якщо після заняття учасники менш охоче схвалюють дегуманізацію, це може свідчити про зміну установок у певних умовах. Для твердження про зниження насильницької поведінки потрібні відповідні поведінкові результати, достатній період спостереження і надійне порівняння. Дослідження також повинні враховувати небажані ефекти: посилення стигми, недовіру до інституцій та невиправдане втручання у приватне життя. Charkawi та ін., 2024. Вихід із насильницької групи, відмова від насильства і зміна переконань Припинення участі у насильницьких діях, вихід із групи та зміна ідеологічних переконань — окремі процеси. Людина може припинити насильство, не переглянувши всіх колишніх переконань; можлива й зміна установок без достатніх свідчень про стійку поведінкову зміну. У дослідженнях це розмежовують як припинення участі, дерадикалізацію та ширші процеси повернення до суспільного життя. Raets, 2024. Переосмислення колишніх виправдань може стати частиною особистої роботи над відповідальністю, визнанням постраждалих і ненасильницькими формами участі. Проте зменшення балів за шкалою морального відсторонення не дорівнює підтвердженому зниженню ризику повторного насильства. Для цього потрібні належні критерії результату й тривалі дослідження. Raets, 2024. Головні методологічні та етичні обмеження По-перше, кореляція не встановлює причинності. Виправдання можуть передувати вчинку, підтримувати його або формуватися після нього. Поперечні опитування й ретроспективні інтерв’ю не розв’язують це питання самі по собі. По-друге, дослідження змішують різні кінцеві показники: загальну агресію, підтримку насильства, самооцінений намір, членство у групі та підтверджені дії. Їх потрібно розглядати окремо. Blanco та ін., 2022; Luo і Bussey, 2023. По-третє, вибірки школярів, студентів, учасників збройних груп і загальної популяції різняться. Результати щодо одного середовища не дають автоматичних висновків щодо іншого. По-четверте, культурний і правовий контекст змінює значення окремих висловлювань, можливості діяти та ризики соціальної стигматизації. Модель морального відсторонення є частиною ширшого пояснення, яке також враховує соціальні зв’язки, організаційну динаміку й суспільні умови. Pandey і Behera, 2026. Особисті політичні переконання, релігія, етнічність, психічне здоров’я, вік або результат неспеціалізованого опитувальника не дають наукової підстави оголошувати людину потенційним нападником. За наявності конкретної загрози насильства питання безпеки належить до компетентного професійного оцінювання на основі перевірених обставин. Часті запитання Чи моральне відсторонення є причиною насильницького екстремізму? Це один із можливих психологічних механізмів виправдання шкоди. Його зв’язок з установками й агресивною поведінкою досліджено, але наукові дані не встановлюють єдиної причини та універсальної послідовності радикалізації. Pandey і Behera, 2026. Чи може людина мати радикальні погляди, не підтримуючи насильства? Так. Радикальні політичні або суспільні погляди можуть реалізовуватися мирними способами. Моральне відсторонення стосується психологічного виправдання конкретної шкоди, а не самого бажання глибоких змін. Чи є дегуманізація єдиним механізмом морального відсторонення? Ні. У класичній моделі Бандури описано вісім механізмів, включно з моральним виправданням, евфемізмами, перекладанням відповідальності та применшенням наслідків. Bandura, 1999. Чи можна за опитувальником виявити людину, яка планує напад? Ні. Опитувальники морального відсторонення призначені для дослідницького вимірювання певних психологічних установок, а не для прогнозування нападів, діагностики екстремізму чи самостійної оцінки загрози. Чи однаково діє моральне відсторонення в інтернеті й поза ним? Можливі схожі способи морального виправдання, але особливості цифрових середовищ, впливу спільнот та причинних зв’язків потребують окремих емпіричних досліджень. Сам факт перегляду або поширення матеріалу не доводить наміру вчинити насильство. Чи означає вихід із групи зміну переконань? Ні. Припинення участі в насильстві, вихід із групи й зміна переконань мають оцінюватися окремо. Raets, 2024. Висновок Моральне відсторонення пояснює, як люди здатні послаблювати моральні самосанкції та робити заподіяння шкоди суб’єктивно припустимим через проголошену вищу мету, наказ, колективне рішення, применшення наслідків і знецінення постраждалих. У психології насильницького екстремізму це важливий механізм аналізу самовиправдання та групових норм. Його точне застосування потребує розрізнення переконань, підтримки насильства, реальної поведінки й контексту, а також визнання меж статистичних висновків і прав людини. Пов’язані статті Моральне відсторонення: як люди виправдовують шкоду, не змінюючи образ себе — загальна теорія, механізми й дослідницькі вимірювання. Групова поляризація: чому обговорення може посилювати початкові погляди — окремий процес групової динаміки. Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп Розмова з людиною, яка виправдовує ідеологічне насильство Джерела Bandura, A. (1990). Selective activation and disengagement of moral control. Journal of Social Issues, 46(1), 27–46. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.1990.tb00270.x Bandura, A., Barbaranelli, C., Caprara, G. V., & Pastorelli, C. (1996). Mechanisms of moral disengagement in the exercise of moral agency. Journal of Personality and Social Psychology, 71(2), 364–374. https://doi.org/10.1037/0022-3514.71.2.364 Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr0303_3 Bandura, A. (2002). Selective moral disengagement in the exercise of moral agency. Journal of Moral Education, 31(2), 101–119. https://doi.org/10.1080/0305724022014322 Blanco, A., Davies-Rubio, A., De la Corte, L., & Mirón, L. (2022). Violent extremism and moral disengagement: A study of Colombian armed groups. Journal of Interpersonal Violence, 37(1–2), 423–448. https://doi.org/10.1177/0886260520913643 Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A. M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674 Cheng, L., Zhang, J., Liao, J., Peng, F., & Wang, X. (2025). Dehumanization and aggression: A meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 84, 102079. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102079 Gini, G., Pozzoli, T., & Hymel, S. (2014). Moral disengagement among children and youth: A meta-analytic review of links to aggressive behavior. Aggressive Behavior, 40(1), 56–68. https://doi.org/10.1002/ab.21502 Harris, L. T., & Delgado, N. (2025). The functional role of interpersonal dehumanization and associated brain networks. Nature Reviews Psychology. https://www.nature.com/articles/s44159-025-00439-9 Killer, B., Bussey, K., Hawes, D. J., & Hunt, C. (2019). A meta-analysis of the relationship between moral disengagement and bullying roles in youth. Aggressive Behavior, 45(4), 450–462. https://doi.org/10.1002/ab.21833 Landry, A. P., et al. (2026). The uniquely powerful impact of explicit, blatant dehumanization on support for intergroup violence. Journal of Personality and Social Psychology. https://doi.org/10.1037/pspi0000492 Luo, A., & Bussey, K. (2023). Moral disengagement in youth: A meta-analytic review. Developmental Review, 70, 101101. https://doi.org/10.1016/j.dr.2023.101101 Ozer, S., & Bertelsen, P. (2020). The moral compass and life skills in navigating radicalization processes: Examining the interplay among life skills, moral disengagement, and extremism. Scandinavian Journal of Psychology, 61(5), 642–651. https://doi.org/10.1111/sjop.12636 Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064 Raets, S. (2024). Desistance, disengagement, and deradicalization: A cross-field comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology. https://doi.org/10.1177/0306624X221102802 Williamson, V., Murphy, D., Stevelink, S. A. M., Jones, E., Allen, S., & Greenberg, N. (2022). The relationship between moral injury and radicalisation: A systematic review. Studies in Conflict & Terrorism. https://doi.org/10.1080/1057610X.2021.1961706

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Насильницький екстремізм — це сукупність практик, намірів і форм підтримки насильства, у яких заподіяння шкоди людям або погроза такою шкодою обґрунтовуються певною ідеологічною, політичною, релігійною чи іншою колективною метою. У психологічних дослідженнях цей термін допомагає вивчати, за яких обставин люди починають виправдовувати насильство, як соціальне середовище підтримує такі переконання і чому лише частина прихильників насильницьких ідей переходить до дій. Визначення залежить від дослідницького контексту, а загальновизнаного універсального юридичного чи психологічного тесту «на екстремізм» немає. Саме тому План дій ООН із запобігання насильницькому екстремізму наголошує на багатовимірній профілактиці, а систематичний огляд Wolfowicz та співавторів розрізняє радикальні установки, наміри та фактичну поведінку. Ключове питання психології насильницького екстремізму полягає в переході від переконання до насильницької дії. Радикальні політичні погляди, вимога глибоких суспільних змін, релігійна ортодоксія, участь у протестах або гостра критика державних інституцій самі собою не є свідченням готовності завдати шкоди. Наукове дослідження має фіксувати ставлення до насильства, конкретну поведінку, ситуаційні обставини та достовірність даних, зберігаючи свободу думки, висловлювання і світогляду, передбачену Конституцією України. Що означає «насильницький екстремізм» у науці Форми насильницького екстремізму можуть відрізнятися за ідеологічним змістом та соціальним контекстом, тому важливо відокремлювати загальне визначення явища від аналізу конкретних його проявів. Поняття «екстремізм» історично застосовували до поглядів, які вважалися крайніми щодо політичного або соціального центру. Така відносність створює методологічну проблему: погляд може бути непопулярним і водночас мирним, а насильницькі дії можуть спиратися на ідеї, які їхні прихильники вважають звичайними. Додавання слова «насильницький» переводить увагу з віддаленості переконань від більшості на виправдання, підтримку, погрозу застосування чи застосування насильства задля певної мети. Це операційний вибір, який потрібно пояснювати в кожному дослідженні. У працях із запобігання насильницькому екстремізму поняття охоплює різні рівні: прийнятність насильства як засобу; схвалення дій насильницьких груп; готовність особисто долучитися; допомогу відповідній діяльності; безпосереднє вчинення насильства. Ці рівні пов'язані між собою статистично, проте вони становлять різні дослідницькі результати. Метааналіз 127 досліджень показав, що доказів про насильницьку поведінку значно менше, ніж про висловлені установки та наміри. Показники підтримки ідей тому не можна механічно переносити на прогноз реальних нападів. Міжнародні документи також використовують термін із різними акцентами. План дій ООН розглядає його в контексті умов, що сприяють насильству, прав людини, урядування, освіти та залучення громад. Це рамка політики профілактики. Вона не встановлює психіатричного діагнозу й не замінює визначень конкретних правопорушень у національному законодавстві. Насильницький екстремізм, тероризм і радикалізація Радикалізація описує зміни переконань, ідентичності, ставлення до соціальних груп або допустимих способів дії. Термін може стосуватися мирного політичного радикалізму, тому для переходу до виправдання або здійснення насильства дослідники уточнюють «насильницька радикалізація». Насильницький екстремізм позначає ширший клас ідеологічно обґрунтованих насильницьких орієнтацій та практик. Тероризм має окремі правові ознаки, що залежать від юрисдикції. Ці поняття частково перетинаються, але одне не замінює іншого. В Україні Закон «Про боротьбу з тероризмом» визначає тероризм і перелічує види терористичної діяльності. Юридичне встановлення складу злочину залежить від конкретного діяння та відповідних норм права. «Насильницький екстремізм» у цій статті використовується як міждисциплінарне наукове поняття, а не як самостійний клінічний висновок або автоматична юридична кваліфікація людини. Чотири різні рівні, які слід досліджувати окремо Перший рівень — переконання та оцінки: наскільки людина схвалює застосування насильства в абстрактних або конкретних ситуаціях. Другий — висловлені наміри: чи повідомляє вона про готовність діяти. Третій — поведінкові процеси, зокрема участь у групі, її підтримка або конкретні дії, які мають значення для оцінки безпеки. Четвертий — задокументоване насильство, включно з фактично заподіяною шкодою. Відповідальне дослідження окремо визначає, який із цих рівнів вимірює, і не підміняє поведінку ставленням до неї. Це особливо важливо для опитувань: згода із суперечливим твердженням може відображати емоційне обурення, особливості формулювання, вплив групи або соціальну бажаність відповідей. Дані про такі установки допомагають вивчати суспільні процеси, але самі по собі не є доказом підготовки насильства. Wolfowicz та співавтори (2021) спеціально розділили радикальні установки, наміри та дії під час синтезу результатів. Які психологічні процеси досліджують Психологічні механізми насильницького екстремізму утворюють взаємодію мотивації, інтерпретації подій, соціальних зв'язків і можливостей для дії. Наявність одного механізму не визначає долю людини. Систематичний огляд Pandey і Behera (2026) групує пов'язані чинники на індивідуальному, міжособистісному й суспільному рівнях та показує, чому ізольоване психологічне пояснення має обмежену силу. Потреба у значущості, визнанні та належності Люди прагнуть, щоб їхні дії мали сенс, щоб їх сприймали всерйоз і щоб вони належали до важливих для них спільнот. Після приниження, втрати статусу або пережитої несправедливості пошук значущості іноді робить привабливими групи, які обіцяють просте пояснення складних подій і моральне виправдання насильства. Модель пошуку значущості Kruglanski та співавторів поєднує мотиваційний запит, ідеологію, що легітимує насильство, і соціальну мережу, яка підтримує відповідний спосіб дії. Це одна з теоретичних моделей, а не універсальний опис кожного випадку. Потреба в належності є нормальною властивістю соціального життя. Вона пов'язується з небезпечним процесом за певних умов: коли прийняття до групи ставлять у залежність від схвалення жорстокості, коли сумніви трактують як зраду або коли соціальні винагороди отримують за підтримку насильницьких рішень. Дослідницьке питання полягає в тому, що конкретно винагороджує та нормалізує група, а не в самому факті групової ідентичності. Відчуття несправедливості та образ колективного ворога Особисте чи групове переживання несправедливості може впливати на політичні установки, моральні судження і довіру до інституцій. Воно не пояснює насильство без розгляду подальшої інтерпретації: кого звинувачують, чи вважають мирні способи змін можливими, чи починають сприймати насильство як допустиму відповідь. Метааналітичні оцінки вказують на зв'язки між деякими переживаннями, установками і радикалізаційними результатами, проте сила цих зв'язків залежить від вимірювання та вибірки Wolfowicz та ін., 2021. Колективна образа може стати частиною наративу, який приписує широкій категорії людей єдину ворожу волю. Психологічно важливий момент — моральний перехід від критики установ, рішень або конкретних осіб до уявлення, що невизначені члени певної групи заслуговують на покарання. Профілактична робота розділяє обґрунтоване обговорення несправедливості та виправдання шкоди людям. Моральне виправдання насильства та знеособлення інших Щоб агресивна дія здавалася припустимою, людина або група може переосмислювати її як захист, неминучу необхідність чи особливий моральний обов'язок. Значення мають знеособлення потенційних постраждалих, зменшення відповідальності за наслідки та риторика, яка робить насильство буденною процедурою. У сучасних узагальненнях моральне відсторонення, ворожі установки й конспірологічні переконання розглядаються серед можливих пов'язаних змінних; їхня наявність сама по собі не дає індивідуального прогнозу Pandey і Behera, 2026. Важливо досліджувати ці процеси у взаємодії з конкретним середовищем. Людина може використовувати поляризовану риторику і водночас відкидати фізичне насильство; інша може приховувати наміри за поміркованими висловами. Мовленнєва агресія, ненависницький контент та реальна готовність завдати шкоди становлять різні предмети аналізу. Групова динаміка і соціальне підкріплення Малі групи та цифрові спільноти впливають на те, які висловлювання отримують схвалення, хто користується авторитетом і які форми поведінки стають звичними. Групова поляризація іноді посилює початкові позиції учасників після дискусії, проте її дія залежить від складу групи, норм і доступних аргументів. Поляризація не означає автоматичного переходу до насильства. Поняття групової динаміки й конформності дають інструменти для опису механізмів впливу, але їх не слід використовувати як ярлики небезпеки. В одних випадках важливі особисті зв'язки та групове прийняття, в інших — індивідуальна інтерпретація подій або поєднання кількох середовищ. Модель, що пояснює досвід учасника організованої групи, може погано описувати людину, яка діє самостійно. Тому дослідники відділяють механізми формування переконань від організаційної участі та від конкретної загрози. Що насправді встановлено про «ознаки» насильницького екстремізму Слово «ознаки» в повсякденному запиті нерідко створює очікування простого списку рис, за яким можна впізнати майбутнього нападника. Науковий статус таких списків суттєво обмежений. Немає перевіреного універсального психологічного портрета насильницького екстреміста, а велика частина емпіричних результатів стосується зв'язків між змінними у групах людей, а не достовірного передбачення подій для конкретної особи. Систематичний огляд інструментів оцінювання Brouillette-Alarie та співавторів (2025) прямо вказує на відсутність у включених дослідженнях проспективної перевірки здатності прогнозувати майбутнє насильство. Корисніше розрізняти дослідницькі індикатори підтримки насильства, дані про поведінку та факти, які потребують професійного реагування. Для вивчення громадських настроїв можна вимірювати, наскільки поширене виправдання насильства. Для оцінки конкретної загрози потрібні перевірені відомості про поведінку, контекст, можливості завдати шкоди та інші обставини; цю роботу проводять уповноважені й підготовлені фахівці. Жодна окрема риса темпераменту, інтерес, релігійна практика або соціальна належність не виконує ролі надійного сигналу майбутнього нападу. Кореляція, чинник ризику, намір і поведінка Кореляція означає, що дві змінні змінюються разом у певній сукупності спостережень. Чинник ризику — характеристика або обставина, пов'язана з більшою ймовірністю результату в досліджуваній групі. Намір — повідомлена або іншим способом обґрунтовано встановлена спрямованість на певну дію. Поведінковий факт — подія, яку можна перевірити незалежно від психологічних припущень. Між цими поняттями лежать суттєві методологічні межі. У метааналізі Wolfowicz та співавторів демографічні характеристики загалом мали слабші зв'язки з результатами радикалізації, ніж багато психологічних, соціальних і криміногенних чинників. Більшість оцінених зв'язків залишалися малими. Особливо обмеженою була кількість досліджень фактичних насильницьких дій. Отже, навіть виявлена в сукупності закономірність не є підставою вважати окрему людину винною або небезпечною. Чому діагноз, релігія або вік не є психологічним профілем Насильницький екстремізм не є окремим розладом у психіатричних класифікаціях. Психічні труднощі можуть потребувати лікування незалежно від політичних чи ідеологічних переконань людини. Дослідження зв'язків між психічним здоров'ям та екстремістською поведінкою мають неоднорідні вибірки й результати; приписування насильницького потенціалу людям із діагнозами спотворює науку і підсилює стигматизацію. Огляд, присвячений підліткам, також наголошує на відмінності між розвитковими потребами, психічними станами і конкретними обставинами насильницької діяльності Kasinathan і Parsons, 2025. Релігійна належність, національність, походження, мова, стать, вік і звичайні прояви ідентичності не становлять самостійних критеріїв загрози. Навіть якщо певна характеристика виявляється статистично частішою у конкретній обмеженій вибірці, вона може відображати особливості відбору, політики правоохоронних органів, історичної ситуації або нерівномірного висвітлення подій. Узагальнення про групи потребують контролю змішувальних чинників і уважного аналізу того, кого взагалі включили до дослідження. Чому виникають різні шляхи до насильства Багаторівневі пояснення поєднують особисті потреби та переконання, міжособистісне оточення, доступ до груп, локальні конфлікти, інституційні умови й події ширшого масштабу. Огляд Pandey і Behera (2026) описує мікро-, мезо- та макрорівневі групи чинників. Це карта потенційних зв'язків, яка допомагає формулювати гіпотези та розробляти дослідження. Вона не задає обов'язкової послідовності стадій для кожної людини. Відносини між рівнями можуть змінюватися в часі. Досвід дискримінації іноді змінює довіру до суспільних інститутів; група може інтерпретувати цей досвід через ідеологію; цифрове середовище підсилює певні повідомлення; нові життєві обставини, навпаки, можуть послабити прийнятність насильства. Для наукового пояснення важливо відновити хронологію конкретного випадку й перевірити альтернативні причини. Чому багато людей із радикальними поглядами залишаються мирними Схвалення значних суспільних перетворень не потребує схвалення насильства. Люди можуть критично ставитися до інституцій, переживати сильний гнів або підтримувати радикальні реформи, водночас обираючи переговори, публічну дискусію, вибори, правозахист чи інші ненасильницькі способи дії. Звідси випливає важливе правило наукової класифікації: інструмент, який вимірює ідеологічну радикальність, не можна без додаткової перевірки називати інструментом оцінки ризику насильства. Цифровий простір: видимість, взаємодія та обмеження причинних висновків Інтернет дає змогу обмінюватися переконаннями, знаходити однодумців і швидко поширювати повідомлення. Дослідники вивчають, як цифрові рекомендації, мережеві зв'язки, повторюваний контакт із ворожими наративами та онлайн-спільноти співвідносяться з радикалізаційними процесами. Огляд 382 публікацій за 2000–2025 роки, оприлюднений у 2026 році, виявив значну різноманітність визначень, платформ, методів та суперечливість висновків про роль інтернету. Важливо розрізняти поширення насильницького контенту, залученість до спільноти, зміни у висловлених поглядах і доведені насильницькі дії. Поширеність певних матеріалів у стрічці ще не доводить, що саме алгоритм сформував переконання чи спричинив напад. Людина може сама шукати контент, взаємодіяти з ним через уже наявні переконання або потрапити до нього випадково. Коректні причинні висновки потребують дослідницького дизайну, який враховує цю взаємну залежність. Діти та підлітки У підлітковому віці особливого значення набувають ідентичність, визнання однолітків, експериментування з ролями та емоційна регуляція. Онлайн-взаємодії можуть загострювати конфлікти, однак незвична субкультура, провокаційний гумор чи інтерес до складних політичних тем не є самостійним доказом насильницької радикалізації. Огляд Kasinathan і Parsons (2025) підкреслює необхідність віково чутливого клінічного та соціального контексту. Профілактичний підхід у роботі з неповнолітніми передбачає довіру, розвиток навичок перевірки інформації, безпечне обговорення насильства, захист персональних даних, підтримку батьків і школи. Посібник ЮНЕСКО з профілактики насильницького екстремізму через освіту пропонує контекстно чутливі освітні заходи та наголошує на інклюзивності й правах учнів. Жоден освітній заклад не повинен перетворювати загальні політичні чи релігійні погляди дитини на неформальний «реєстр ризикових осіб». Науковий статус інструментів оцінювання ризику VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ належать до спеціалізованих підходів, розроблених для структурованого професійного розгляду обставин, пов'язаних із насильницьким екстремізмом. Їхнє застосування прив'язане до певних інституційних завдань, доступу до матеріалів і підготовки фахівця; вони не є анкетами для друзів, учителів, батьків або випадкових читачів. Campbell-огляд 2025 року узагальнив 20 досліджень різних методик та показав, що якість їхньої емпіричної перевірки залишається обмеженою. VERA-2R допомагає структуровано розглядати низку ризикових, контекстних та захисних обставин, пов'язаних із насильницькою радикалізацією, у спеціалізованій практиці. В австралійському дослідженні 50 випадків підготовлені оцінювачі отримали добру узгодженість оцінок, але низьку здатність методики передбачати насильницький результат Cherney і Belton, 2024. Узгодженість відповідей двох спеціалістів та точність прогнозу — різні характеристики. TRAP-18 розроблений у контексті аналізу загроз, пов'язаних з особами, які діють самостійно. Огляд виявив ретроспективні зв'язки між оцінками й уже відомими результатами, але такі дослідження не перевіряють реальне передбачення майбутніх подій. ERG22+ застосовувався для структурованого професійного розгляду випадків у відповідних установах, проте питання узгодженості оцінювачів у звичайних умовах і відповідності внутрішньої структури теоретичним моделям залишаються суттєвими. Brouillette-Alarie та співавтори, 2025. Науковий висновок полягає в тому, що ці інструменти можуть дисциплінувати професійне обговорення, але не надають гарантії точного індивідуального прогнозу. Особливо небезпечним було б використовувати окремі пункти методик для самостійного «виявлення екстремістів». Оцінювання конкретних загроз потребує належної компетенції, правових підстав, перевірки відомостей і постійного перегляду висновків. Що відомо про профілактику та припинення участі Профілактику зазвичай розглядають на кількох рівнях: загальні умови безпеки та включення до суспільного життя; адресна підтримка людей у складних ситуаціях; спеціалізована робота з учасниками насильницьких мереж та з людьми, які з них виходять. Ці напрями мають різні завдання, показники результату і правові вимоги. ООН пов'язує профілактику з дотриманням прав людини, належним урядуванням, освітою, розв'язанням конфліктів та стійкістю громад. Необхідно відокремлювати припинення участі в насильницькій діяльності від зміни світогляду. Людина може відмовитися від дій, залишаючись ідеологічно переконаною; інша може переглянути переконання, але потребувати тривалої соціальної підтримки, щоби відновити повсякденне життя. Реінтеграція охоплює освіту, працевлаштування, соціальні зв'язки й підтримку там, де вони доречні. Показником успіху програми має бути результат, який вона справді виміряла, а не припущення, що будь-яка зміна висловлювань уже доводить зниження ризику насильства. Систематичний огляд Charkawi, Dunn і Bliuc, що охопив 74 оцінювання програм виявив значну неоднорідність критеріїв ефективності та методів дослідження. Частина оцінювань показувала обмежені або небажані результати, зокрема відчуження чи стигматизацію; заяви про успіх часто спиралися на оцінку організаторів або виконавців. Цей огляд підтримує обережність у висновках про ефективність конкретних підходів і необхідність якісних незалежних досліджень Charkawi та співавтори, 2024. Чому контрнаративи самі по собі не доводять ефективності Повідомлення, яке заперечує пропаганду насильства, може досягти аудиторії, змінити знання або викликати короткочасну реакцію. Проте охоплення аудиторії, запам'ятовування повідомлення, зміни ставлення та подальша поведінка — різні результати. Для твердження про профілактику насильства потрібні дослідження з належними порівняльними групами, довшим спостереженням і чіткими показниками. Невдале або стигматизувальне повідомлення іноді погіршує довіру, тому контекст і участь громад мають практичне значення Charkawi та співавтори, 2024. Український правовий і суспільний контекст Українське законодавство встановлює відповідальність за конкретні протиправні діяння, а не за довільно складений психологічний портрет. Статті 34 і 35 Конституції гарантують свободу думки, слова, світогляду й віросповідання у визначених законом межах. Закон «Про боротьбу з тероризмом» встановлює відповідну предметну термінологію та принципи боротьби з тероризмом; його положення не повинні використовуватися для переслідування законної діяльності із захисту конституційних прав і свобод. Науковий опис насильницького екстремізму є інструментом розуміння процесів, юридична кваліфікація — завданням компетентних органів відповідно до закону, а індивідуальна психологічна допомога — окремим професійним процесом. Таке розмежування допомагає одночасно зберігати безпеку, права людини й довіру до профілактичних заходів. В умовах війни, травматичного досвіду та суспільної напруги важливо особливо уважно відділяти законний захист, опір агресії й обговорення державної політики від конкретних протиправних насильницьких дій. Це редакційне застосування загальних наукових і правових принципів до українського контексту, а не додаткова законодавча класифікація. Як діяти, якщо є занепокоєння щодо конкретної людини Коли людина висловлює крайні погляди або демонструє зацікавлення суперечливими темами, корисними першими діями можуть бути спокійна розмова, уточнення змісту її слів і підтримка довірливого контакту. Важливо не приписувати небезпечності за належністю до групи, захопленнями або станом психічного здоров'я. Якщо спостерігаються конкретні погрози завдати шкоди, пріоритетом стає безпека: за безпосередньої небезпеки слід звернутися до екстрених служб, а за інших обставин — до відповідних компетентних фахівців згідно із законом та місцевими процедурами. Для сім'ї чи освітнього закладу доречно документувати фактичні висловлювання та події без домислів, уникати публічного таврування, захищати приватність і залучати фахову підтримку в межах повноважень. Психолог може допомогти з емоційною регуляцією, взаємодією та супутніми психічними труднощами, а оцінювання безпекової загрози має залишатися компетенцією підготовлених відповідальних служб. Освітній і правозахисний контекст таких дій узгоджується з підходами ЮНЕСКО та ООН. Запитання та відповіді Чи кожна радикальна людина є насильницьким екстремістом? Ні. Радикальність політичних, соціальних або релігійних поглядів не визначає підтримки насильства. Науково значущими є відмінності між переконанням, моральним виправданням насильства, наміром і поведінкою. Саме ці окремі результати аналізує систематичний огляд Wolfowicz та співавторів. Чи існують достовірні психологічні ознаки майбутнього нападника? Універсального перевіреного набору ознак немає. Професійні методики можуть впорядковувати оцінювання інформації у визначених ситуаціях, але даних про їхню проспективну прогностичну точність бракує. Такого висновку дійшов огляд Brouillette-Alarie та співавторів. Чи пов'язаний насильницький екстремізм із психічними розладами? Психічні стани слід оцінювати за клінічними критеріями й потребами людини. Жоден діагноз сам собою не визначає екстремістської поведінки, а дослідження різних груп і форм насильства дають неоднорідні результати. Підставою для безпекового реагування є конкретні обставини й достовірні відомості, а не стигма Kasinathan і Parsons, 2025. Чи здатні алгоритми соціальних мереж спричиняти радикалізацію? Цифрове середовище впливає на доступність інформації та структуру взаємодій, однак встановлення причинного впливу конкретного алгоритму на насильницьку поведінку потребує спеціальних дослідницьких дизайнів. Огляд 2026 року описує неоднорідні й частково суперечливі результати. Чи можна виміряти успішність профілактики? Так, якщо заздалегідь визначити результат: знання, ставлення, довіру, припинення небезпечної поведінки, повторні інциденти або інші належні показники. Різні результати не є взаємозамінними. Доказова база оцінювання програм поки що неоднорідна, а деякі заходи можуть спричиняти небажані наслідки Charkawi та співавтори, 2024. Висновок Насильницький екстремізм є науковим поняттям для аналізу виправдання, підтримки й здійснення насильства заради ідеологічно або колективно сформульованих цілей. Його психологічні механізми охоплюють мотивацію, оцінювання несправедливості, моральне виправдання шкоди та соціальне підкріплення; їхня дія залежить від умов і життєвої траєкторії. Надійне дослідження послідовно відділяє установки від намірів і вчинків, а профілактика поєднує доказовість, індивідуальну підтримку, компетентне реагування та повагу до прав людини. Пов’язані статті Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця Форми насильницького екстремізму: порівняльна психологія Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Групова динаміка: що це, групові процеси, розвиток групи та роль Курта Левіна Конформність і конформізм: що це, як працює груповий вплив і що показує наука Соціальна психологія: що це, що вивчає, основні теорії та дослідження Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства Джерела Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., та ін. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. DOI: 10.1002/cl2.70080. Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI: 10.1016/j.ijlcj.2024.100674. Cherney, A., & Belton, E. (2024). Testing the reliability and validity of the VERA-2R on individuals who have radicalised in Australia. Australian Institute of Criminology. DOI: 10.52922/crg77345. Kasinathan, J., & Parsons, A. (2025). Radicalisation in adolescents: mental health considerations for violent extremism. Australasian Psychiatry. DOI: 10.1177/10398562241292209. Kruglanski, A. W., Gelfand, M. J., Bélanger, J. J., та ін. (2014). The psychology of radicalization and deradicalization: how significance quest impacts violent extremism. Political Psychology, 35(S1), 69–93. DOI: 10.1111/pops.12163. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI: 10.1002/bsl.70064. Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. The Communication Review. DOI: 10.1080/10714421.2026.2658935. UNESCO. (2017). Preventing violent extremism through education: A guide for policy-makers. DOI: 10.54675/BAUW5133. United Nations, Office of Counter-Terrorism. (2015–2016). Plan of Action to Prevent Violent Extremism (A/70/674). Офіційний документ. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17, e1174. DOI: 10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (1996, зі змінами). Конституція України, статті 34–35. Чинний текст. Верховна Рада України. (2003, зі змінами). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. Чинний текст.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Алгоритмічні рекомендації впливають на те, які відео, дописи та спільноти людина помічає в цифровому середовищі. Коли система добирає матеріали на підставі попередніх переглядів, пошуку й взаємодій, вона може підвищувати ймовірність повторного контакту з певною тематикою, зокрема із ворожими повідомленнями, теоріями змови або матеріалами, що виправдовують насильство. Величина цього впливу залежить від платформи, її поточних правил, поведінки користувача, типу вмісту й способу його вимірювання. За даними систематичного огляду Yesilada і Lewandowsky (2022), рекомендації іноді відкривають шляхи до проблемного контенту, але характер і поширеність таких шляхів установлено з різним ступенем надійності. Центральне дослідницьке питання цієї статті — за яких умов рекомендаційна система збільшує ймовірність зустріти екстремістський контент і що з цього можна висновувати про подальшу поведінку людини. Відповідь вимагає розглядати окремо технічний добір матеріалів, фактичні перегляди, зміну переконань, підтримку насильства та насильницькі дії. Експерименти Liu та співавторів (2025) показали, що помітна зміна добору політичних відео може змінювати споживання інформації без відповідного помітного короткочасного зсуву політичних установок. Що означає ризик контакту з екстремістським контентом Ризик контакту — це ймовірність, що людина побачить, отримає як рекомендацію або відкриє матеріал визначеної категорії протягом певного часу й за конкретних умов використання платформи. Дослідник може окремо вимірювати частку таких рекомендацій, кількість користувачів, яким вони трапилися, частку фактичних переглядів та тривалість взаємодії. Ці показники описують різні події. Наприклад, десять рекомендацій у стрічці не означають десять переглянутих матеріалів, а один перегляд не засвідчує згоди з повідомленням. У дослідженнях термін «проблемний контент» охоплює різні категорії: дезінформацію, конспірологічні твердження, мову ненависті, політично крайні позиції, пропаганду насильства та контент із каналів, віднесених до певної ідеологічної групи. Межі цих категорій визначаються методикою. Важливо розрізняти висловлення радикальної політичної позиції, законний протест, релігійне переконання, насильницьку риторику та пряме схвалення або підбурювання до насильства. Перелік «сумнівних каналів» у науковій роботі не є автоматично переліком терористичних матеріалів. Саме це обмеження суттєве для інтерпретації масштабного аудиту Haroon та співавторів (2023). Контакт із ворожим або екстремістським повідомленням також може відбутися в журналістському викладі, правозахисній критиці, освітньому аналізі чи документуванні злочинів. Тому класифікація повідомлення повинна враховувати його зміст і контекст, а дослідження впливу — реальну реакцію аудиторії. Для розуміння того, як обговорення може посилювати початкові погляди, корисна окрема стаття про групову поляризацію, проте її механізми не можна автоматично прирівнювати до насильницької радикалізації. Як рекомендаційна система формує інформаційне оточення Персоналізація та сигнали взаємодії Рекомендаційні системи впорядковують доступний вміст за оцінкою його відповідності конкретній людині або ситуації перегляду. Як свідчить офіційний опис YouTube, серед сигналів використовуються історія переглядів і пошуку, підписки, оцінювання та позначки «не цікавить»; рекомендації на головній сторінці й поряд із поточним відео можуть спиратися на різні сигнали. Це опис принципів, заявлений самою платформою, а не незалежна перевірка її внутрішнього коду чи фактичних результатів для всіх користувачів. Уявімо, що користувач кілька разів переглядає матеріали на одну суперечливу тему. Система може запропонувати більше тематично подібних відео, оскільки передбачає подальший інтерес. Коли частина такого тематичного поля містить принизливі узагальнення про певні групи або виправдання насильства, виникає можливість контакту з проблемним вмістом. Проте сам механізм тематичної подібності не визначає ні змісту кожної наступної рекомендації, ні ставлення людини до неї. Дослідники Brown та співавтори (2026) розрізняють тематичне звуження рекомендацій і справжній перехід до дедалі крайніших поглядів. Повторення, помітність і вибір Позиція матеріалу у стрічці, його мініатюра, заголовок, повторна поява та сусідство з іншими повідомленнями впливають на можливість його помітити. Користувач водночас діє вибірково: шукає знайомі теми, підписується на авторів, припиняє перегляд, переходить за зовнішніми посиланнями або навмисно обирає суперечливий матеріал. Алгоритмічний добір і вибір людини утворюють зворотний зв’язок. Через це спостереження на кшталт «людина дивиться крайні відео» саме по собі не показує, чи головним чинником стали рекомендації, пошук або вже наявний інтерес. Зіставлення переглядів усередині YouTube з ширшим вебпереглядом у дослідженні Hosseinmardi та співавторів (2021) засвідчило, що інтерес до крайнього політичного вмісту часто виходить за межі однієї платформи. Для оцінювання ризику це означає, що цифрове середовище потрібно розглядати як сукупність джерел, а не як ізольовану стрічку рекомендацій. Головна сторінка, наступне відео й короткі ролики Термін «алгоритм» часто приховує декілька різних систем: головну стрічку, блок наступних відео, короткі ролики, пошукову видачу, сповіщення та рекомендації спільнот. Вони мають неоднакові цілі й сигнали. Результат, отриманий для ланцюжка рекомендованих відео, не слід без перевірки переносити на початкові рекомендації, а результат для однієї платформи — на іншу. Порівняння різних режимів рекомендацій Hosseinmardi та співавторів (2024) продемонструвало, що зміни в боковому блоці рекомендацій та на головній сторінці відбуваються з різною швидкістю. Який зв’язок між рекомендаціями та насильницькою радикалізацією Для аналітичної точності доцільно відділяти п’ять рівнів: поява матеріалу у списку рекомендацій; реальний контакт або перегляд; засвоєння чи схвалення окремої ідеї; підтримка ідеологічно мотивованого насильства; намір або фактична насильницька дія. Кожен перехід потребує окремих доказів. Зміна частки крайніх відео у стрічці пояснює лише перший рівень. Опитування про політичні установки стосується іншого рівня. Дані про насильницькі правопорушення — ще іншого. Популярне уявлення про «кролячу нору» описує послідовність, у якій перегляд одного матеріалу начебто веде до дедалі більш крайніх рекомендацій. У дослідженнях цей образ використовують принаймні у двох значеннях: поступове звуження кола тем і зростання ідеологічної крайності. Тематичне звуження можливе без ідеологічної ескалації. Brown та співавтори (2026) зафіксували рекомендації дедалі схожого контенту, але не виявили послідовних шляхів до дедалі більшої ідеологічної крайності у своєму дослідженні YouTube. Тому твердження «рекомендації можуть підвищувати контакт» є науково відмінним від твердження «рекомендації спричиняють терористичну поведінку». Друге потребувало б значно сильніших даних про тривалий причинний ланцюг, відповідні поведінкові результати та вплив інших обставин. Наявні експерименти з рекомендаційними системами здебільшого вимірюють вибір матеріалів або ставлення до політичних питань, а не подальше насильство Liu та співавтори, 2025. Що насправді показують дослідження Систематичний огляд 2022 року: потенційні шляхи існують, результати різняться Yesilada та Lewandowsky (2022) проаналізували 23 роботи, відібрані за процедурою систематичного огляду. Чотирнадцять досліджень пов’язували рекомендаційну систему YouTube зі шляхами до проблемного контенту; сім давали змішані результати, два такого зв’язку не виявили. Автори наголосили на обмеженому доступі до внутрішніх механізмів платформи та різниці між дослідницькими моделями й реальним функціонуванням рекомендацій. Це доказ можливості певних шляхів контакту, але не оцінка частки користувачів, які радикалізуються, і тим паче не показник насильницької поведінки. Таке співвідношення результатів не варто читати як голосування досліджень. Роботи мають різний обсяг даних, часові межі, класифікатори, сценарії перегляду та якість контролю поведінки користувачів. Нові експериментальні результати доповнюють огляд і показують, чому ранні спостереження потребують повторної перевірки за сучасних алгоритмів. Аудит 2023 року: тематична подібність і проблемні канали Haroon та співавтори (2023) використали масштабний аудит із приблизно 100 тисячами керованих облікових записів для вивчення того, як рекомендації відповідають початковим політичним характеристикам. Вони виявили ідеологічну відповідність рекомендацій інтересам користувачів, а для частини правих профілів — посилення цієї відповідності під час проходження рекомендаційних ланцюжків. Частка рекомендацій із категоризованих дослідниками проблемних каналів могла зростати, хоча підвищення загальної ідеологічної крайності рекомендованих відео було малим. Цінність цієї роботи — експериментально стандартизовані сценарії та значний масштаб. Її межі — моделювання поведінки через керовані облікові записи, залежність від класифікації каналів і відмінність між алгоритмічною видачею та переживаннями реальних людей. Зарахування каналу до категорії «конспірологічний» чи «політично крайній» не доводить, що конкретний ролик підбурює до насильства. Панельні дані 2021 року: роль ширших уподобань Hosseinmardi та співавтори (2021) використали історії вебперегляду великої американської панелі за 2016–2019 роки, аналізуючи споживання політичних відео й активність за межами YouTube. Автори не знайшли переконливого свідчення систематичного просування користувачів до крайнього правого вмісту саме рекомендаціями. Дані більше узгоджувалися з впливом уже наявних уподобань і ширшого інформаційного раціону. Водночас історичний період, політична категоризація та американська вибірка обмежують перенесення висновків на сучасні короткі відео, інші країни й безпосередньо насильницький екстремізм. Контрфактичний експеримент 2024 року: вплив системи і вплив вибору Щоб відділити рекомендації від власних рішень, Hosseinmardi та співавтори (2024) порівнювали керовані облікові записи, що наслідували реальні історії переглядів, з альтернативними сценаріями вибору рекомендованого відео. У середньому перегляд лише за рекомендаціями приводив до менш політично однобічного вмісту, ніж відтворення користувацьких траєкторій. У спеціальному сценарії зміни інтересу боковий блок рекомендацій порівняно швидко реагував на вибір поміркованих відео, тоді як головна сторінка змінювалася поступовіше. Це вагомий доказ для питання причинного внеску рекомендацій у політичну однобічність споживання за досліджених умов. Він не означає, що алгоритмічний контакт із матеріалами, які схвалюють насильство, повністю виключений, і не вимірює вплив на реальні насильницькі наміри. Експерименти 2025 року: вплив на перегляди сильніший за короткочасну зміну установок У чотирьох експериментах із майже дев’ятьма тисячами учасників Liu та співавтори (2025) експериментально змінювали добір реальних відеорекомендацій у середовищі, подібному до YouTube. Маніпуляції змінювали те, який контент люди обирали й дивилися, але не дали стійкого помітного впливу на короткочасні політичні установки за обраними показниками. Автори прямо залишили відкритими питання довготривалого впливу та наслідків для особливо вразливих підгруп. Результат спростовує автоматичне ототожнення зміни стрічки зі зміною переконань, але його не можна трактувати як дослідження профілактики терористичного насильства. Дослідження 2026 року: звуження тематики без підтвердженої ескалації У праці Brown та співавторів (2026), що враховувала поведінку реальних користувачів і намагалася розділити їхній вибір та вплив платформи, виявлено невеликі ідеологічно однорідні інформаційні середовища, значною мірою пов’язані з поведінкою самих користувачів. Рекомендації сприяли переходам до дедалі схожого за тематикою контенту, але не було встановлено систематичного просування до дедалі більш ідеологічно крайніх матеріалів. Висновок стосується відповідної платформи, вибірки й способу вимірювання; з нього не випливає універсальна оцінка ризиків усіх цифрових середовищ. Чому наукові висновки відрізняються Рекомендоване, показане, переглянуте й засвоєне — різні показники Аудит керованих облікових записів зазвичай вимірює те, що система пропонує за наперед визначених дій. Панельні дані відображають реальну поведінку, але через змішування чинників не завжди визначають причинну роль алгоритму. Рандомізований експеримент краще ізолює окремий вплив, проте часто триває недовго та відтворює лише частину реального середовища. Систематичний огляд підсумовує різнорідні роботи, але успадковує обмеження їхніх методик. Усі ці підходи потрібні разом, що видно під час зіставлення огляду 2022 року, контрфактичного експерименту 2024 року та експериментів 2025 року. Наукова доброчесність вимагає зазначати одиницю вимірювання: рекомендація, ролик, канал, перегляд, користувач, сесія або зміна ставлення. Особливо оманливо переносити відсоток «проблемних рекомендацій» на відсоток людей, нібито схильних до насильства. Це величини різного порядку, між якими немає автоматичного перерахунку. Залежність від класифікації контенту Автоматизований аналіз часто спирається на ідеологічні оцінки каналів, словники, розмічені корпуси тексту або експертні категорії. Показник «крайності» може фіксувати віддаленість від політичного центру, насиченість ворожими висловлюваннями чи належність до конкретного тематичного середовища. Ці властивості не тотожні закликам до насильства. Класифікатор, побудований для англомовних американських політичних дебатів, може помилятися щодо українських повідомлень, зокрема про війну, окупацію, державну незалежність і захист цивільного населення. Для досліджень потрібні прозорі критерії розмітки, перевірка узгодженості оцінювачів, врахування контексту та окрема оцінка хибних спрацювань. У систематичному огляді методів виявлення екстремізму в соціальних мережах (2024) наголошено на різнорідності наборів даних і підходів до автоматичної класифікації. Тому точність програмного розпізнавання окремих повідомлень сама по собі не встановлює достовірності прогнозу насильницьких дій. Зміни платформ, країн і політичного контексту Платформи змінюють механізми ранжування, правила доступності й модерації. Результат аудиту певного року описує зафіксований стан системи в межах дослідження. Політичні категорії «ліві» та «праві» не мають однакового змісту в усіх країнах; тема крайньої політичної риторики також відрізняється від поширення матеріалів, що виправдовують тероризм або іншу форму насильства. Окремі висновки стосуються YouTube, але для інших відеосервісів, месенджерів і закритих спільнот потрібні власні дослідження. Психологічні механізми, які можуть поєднуватися з алгоритмічним добором Вибіркова увага та підтвердження попередніх переконань Люди можуть охочіше відкривати інформацію, яка відповідає їхнім інтересам або вже сформованим уявленням. Якщо система надає перевагу подібним матеріалам, виникає додаткове підкріплення тематичного вибору. За певних обставин воно звужує спектр джерел, із якими людина зустрічається, і зменшує ймовірність випадкового ознайомлення з альтернативними аргументами. Цю взаємодію індивідуальних уподобань і рекомендацій безпосередньо досліджували Hosseinmardi та співавтори (2024) і Brown та співавтори (2026). Однак стійке переконання, ідеологічна однорідність середовища та прийняття насильства мають різні передумови. Навіть коли платформа часто показує однодумців, це ще не визначає ані моральної оцінки насильства, ані поведінкового вибору. Для розуміння соціального впливу варто розглядати взаємодію з реальними групами та норми спілкування; поняття групової динаміки допомагає описати відповідний рівень без спрощення його до функцій стрічки. Емоційно насичений вміст і повторна зустріч Повідомлення, які викликають сильні емоції, можуть привертати увагу та провокувати обговорення. Для рекомендаційної системи наслідком такого інтересу може бути збільшення частоти тематично схожих пропозицій. Психологічне значення повторного контакту залежить від контексту, попередніх переконань, стосунків із джерелом та реакції оточення. Результати досліджень політичної поляризації не дають підстав вважати, що повторення саме по собі стабільно формує намір учинити насильство; це видно з експериментальних обмежень, описаних Liu та співавторами (2025). Важливе також розрізнення між коротким емоційним відгуком на побачений допис і тривалим залученням до організованого насильницького середовища. Другий процес включає міжособистісні контакти, групові правила, довіру та життєвий контекст, які неможливо вивести лише з історії переглядів. Відчуття належності та соціальне підтвердження Цифрові спільноти можуть надавати підтримку, відчуття участі й регулярне спілкування. У середовищах, де схвалюють насильство, ці звичайні людські потреби можуть поєднуватися з груповим тиском, виправданням шкоди та виключенням альтернативних поглядів. Рекомендації іноді полегшують знайомство з певним автором або спільнотою, проте подальше залучення потрібно досліджувати на рівні соціальних відносин. Визначати небезпечність людини за самим фактом належності до політичної, релігійної чи культурної групи методологічно й етично хибно. Тут доречне розрізнення двох механізмів. Алгоритмічна система розподіляє увагу та видимість повідомлень; учасники групи через безпосередню взаємодію формують очікування, схвалення, довіру й межі прийнятної поведінки. Соціальна психологія розглядає ці процеси ширше, ніж функціонування одного цифрового сервісу. Які фактори можуть підвищувати контакт Вірогідність зустрічі з проблемним матеріалом залежить насамперед від доступності самого матеріалу, ефективності його виявлення та обмеження, характеристик системи рекомендацій і реального маршруту користувача. Імовірність може змінюватися з типом перегляду, пошуковим запитом, тематикою підписок та тим, які матеріали доступні в певній мові. Система може створювати додаткові можливості побачити матеріал, але її ефект потрібно порівнювати з іншими каналами доступу, зокрема пошуком і зовнішніми посиланнями Hosseinmardi та співавтори, 2021. Особисті життєві труднощі, ізоляція або конфлікти можуть впливати на те, навіщо людина шукає певні спільноти; з окремої такої обставини не випливає висновок про підтримку насильства. Не існує обґрунтованого універсального психологічного профілю «людини, яку радикалізує алгоритм». Фактори, пов’язані зі статистичними відмінностями у споживанні вмісту, не можна механічно перетворювати на індивідуальну шкалу небезпеки. Практично корисніше ставити конкретні питання: який матеріал отримав видимість, як людина на нього відреагувала, чи є в ньому схвалення насильства, чи відбувається тиск у спілкуванні та чи повідомлялося про конкретні погрози. Це питання для відповідного контексту оцінювання, а не підстава для спостереження за людьми через їхню ідентичність або політичні погляди. Діти й підлітки: доступ, розвиток і захист прав Підлітки опановують цифрові середовища в період активного розвитку самостійності, соціальних зв’язків і здатності критично оцінювати інформацію. Їхній досвід різноманітний, а реакція на різкий або образливий вміст може включати цікавість, відразу, тривогу, гумористичне дистанціювання або пошук пояснень у дорослих. Саме побачене відео чи інтерес до суперечливої теми не є діагнозом і не дозволяє визначати підлітка як потенційно небезпечного. Для профілактики доцільно розрізняти випадковий контакт, регулярну взаємодію та ситуації, коли дитина зазнає тиску, погроз або цілеспрямованого втягування в діяльність із ризиком для безпеки. Підхід має враховувати вік, здатність дитини висловити власну позицію, конфіденційність, взаємну довіру й необхідність захисту від безпосередньої загрози. У правовому контексті стаття 28 Акта ЄС про цифрові послуги встановлює для платформ, доступних неповнолітнім у сфері застосування цього акта, вимоги щодо належних і пропорційних заходів захисту приватності та безпеки. Це європейське регулювання слугує порівняльним прикладом і не підміняє законодавство України. Розмова з дитиною про побачений вміст має відбуватися без навішування ярликів. Корисно запитати, що саме було незрозумілим або налякало, чому матеріал привернув увагу і як перевірити джерело. Якщо є переслідування чи приниження через мережу, потрібен також окремий маршрут допомоги, описаний у матеріалі про кібербулінг. Рекомендації батькам є редакційним практичним висновком із принципів безпечної комунікації, а не доведеною спеціальною програмою зниження насильницького екстремізму. Як досліджувати рекомендаційні ризики відповідально Відповідальне дослідження повинне заздалегідь визначати, який результат воно вимірює. Для оцінки контакту потрібно відокремлювати покази від переглядів; для вивчення переконань — використовувати адекватні психологічні вимірювання; для тверджень про насильницьку поведінку — мати відповідні поведінкові дані й етичну підставу їх обробляти. Подібні принципи простежуються в експериментальній методології Liu та співавторів (2025) та аудиті Haroon та співавторів (2023). Важливі прозорість добору початкових матеріалів, спосіб створення тестових облікових записів, мова, час, географічний контекст, категорії оцінювання, різниця між історією нового та постійного користувача й повторюваність результатів. Необхідно описувати невизначеність, а не видавати одиничну послідовність рекомендацій за властивість усієї платформи. Якщо дослідження використовує дані реальних людей, захист їхніх прав і можливість мінімізувати збір особистої інформації є частиною якості роботи. Ризик стигматизації виникає тоді, коли технічний показник переносять на людину: наприклад, називають когось «екстремістом» на підставі однієї рекомендації, підписки чи неоднозначної фрази. Програмний класифікатор може бути корисним для попереднього сортування великих масивів повідомлень, але контекстне трактування та рішення, що зачіпають права людей, потребують перевірки, процедури оскарження й належного людського нагляду. Методологічні обмеження автоматизованого виявлення розглянуто в огляді методів 2024 року. Профілактика: що можна робити на рівні платформи, освіти й користувача Заходи на рівні платформи Платформи можуть досліджувати, як їхні рекомендації підвищують видимість матеріалів із прямим схваленням насильства, і перевіряти наслідки змін у правилах ранжування. Доцільні незалежний аудит, прозорі визначення категорій ризику, перевірка помилок модерації, зрозумілі скарги та способи впливати на власні рекомендації. Але результативність конкретного заходу слід вимірювати окремо: зменшення кількості показів, зменшення фактичного контакту, зміна поведінки й запобігання насильству — різні результати. Акт ЄС про цифрові послуги передбачає прозорість головних параметрів рекомендаційних систем, а для дуже великих онлайн-платформ — додаткові обов’язки щодо системних ризиків та вибору рекомендацій, які не ґрунтуються на профілюванні. Ці вимоги описують правову модель ЄС; їхня наявність сама собою ще не доводить ефективності конкретних технічних заходів у зменшенні насильства. Освітні заходи та цифрова грамотність Корисною навичкою є розуміння того, що стрічка — результат добору, а не випадкова чи повна картина суспільства. Людина може перевіряти походження повідомлення, відокремлювати репортаж від пропагандистського схвалення насильства, шукати першоджерела й порівнювати свідчення. Освітні програми мають оцінювати власні результати: знання про алгоритми, уміння перевіряти твердження та здатність безпечно повідомляти про загрозливий контент. Необхідно уникати декларації, що будь-яка коротка лекція або контрнаратив доведено запобігає насильницькому екстремізму. Доречно також навчати розпізнавати змішування фактів із закликами до шкоди, маніпулятивне представлення цілої групи як винної та тиск у цифровому спілкуванні. Таке навчання має захищати свободу висловлювань і право на політичну незгоду, водночас утверджуючи неприйнятність погроз, переслідування й насильницького примусу. Особисті налаштування та осмислений вибір Для зменшення небажаного повторення теми користувач може переглядати власні підписки, історію перегляду, позначати небажані рекомендації та користуватися доступними засобами керування стрічкою. Наприклад, документація YouTube описує позначки «не цікавить», «не рекомендувати канал» і керування історією як сигнали для системи. Це можливості інтерфейсу, а не гарантія, що кожна окрема зміна повністю припинить показ конкретної категорії матеріалів. Якщо контент містить прямі погрози, переслідування або ознаки реальної безпосередньої небезпеки, важливо зосередитися на безпеці людей, зберегти необхідну інформацію законним способом і звернутися до відповідних служб. Для неповнолітніх важливе залучення відповідального дорослого та фахівців із захисту дітей. Самостійне «розслідування» чужих поглядів, масове збирання особистих даних або публічне таврування людей не є профілактикою. Український контекст: права, безпека й межі висновків Дослідження рекомендацій YouTube, виконані переважно на американських вибірках, дають методи та порівняльні результати, але не вимірюють автоматично частоту контакту українських користувачів із конкретними видами екстремістського контенту. Контекст війни, документування злочинів, протидії пропаганді та суспільної дискусії потребує уважного розрізнення цитування небезпечної риторики, її критичного аналізу та прямого схвалення насильства. Редакційний висновок полягає в необхідності незалежних україномовних досліджень із чіткими категоріями й захистом прав учасників. В Україні Закон «Про захист персональних даних» установлює вимоги до визначеної мети та пропорційності обробки персональних даних. При організації досліджень, профілактичних програм або розгляді звернень важливо враховувати законність збору даних, їхню необхідність, терміни зберігання та право особи на захист інформації. Цей правовий орієнтир не дає підстав створювати приховані списки «потенційно радикалізованих» людей за їхніми переглядами. Коли є конкретна загроза життю чи безпеці, застосовуються належні процедури реагування на небезпеку; оцінку конкретної загрози повинні виконувати уповноважені та підготовлені фахівці відповідно до своїх повноважень. Аналітика рекомендацій придатна для дослідження інформаційного середовища і для оцінки якості захисних механізмів платформ, а не для постановки психологічного або юридичного «діагнозу» людині. Поширені запитання Чи може алгоритм сам привести до екстремістського відео? Так, у певних умовах рекомендація може створити можливість контакту з проблемним матеріалом. Систематичний огляд 2022 року описує відповідні шляхи у частині досліджень. Величина ризику залежить від того, що саме класифіковано як екстремістське, як поводиться користувач і які правила діють на платформі. Чи доводить такий контакт радикалізацію людини? Ні. Рекомендація, перегляд, схвалення і підтримка насильства — різні події. Експерименти Liu та співавторів (2025) продемонстрували, що зміни переглянутого політичного контенту не обов’язково супроводжуються помітними короткочасними змінами установок. Чи завжди рекомендації ведуть до дедалі радикальнішого вмісту? Ні. Дослідження знаходять різні результати залежно від методики. Зокрема, Brown та співавтори (2026) виявили тематичне звуження рекомендацій, але не підтвердили систематичну ескалацію ідеологічної крайності у своїй вибірці. Чи може користувач впливати на рекомендації? Так, деякі платформи дозволяють змінювати історію переглядів, підписки й позначки небажаного вмісту. Конкретні можливості залежать від сервісу. YouTube описує такі налаштування у своїй довідці; ефективність окремого налаштування щодо певного виду контенту слід перевіряти емпірично. Як діяти, якщо підліток побачив повідомлення з виправданням насильства? Варто з’ясувати контекст, поговорити про зміст і почуття, допомогти перевірити джерело та налаштувати безпечний досвід користування. За наявності прямих погроз, переслідування чи спроб небезпечного втягування потрібне відповідне реагування з участю дорослих і компетентних служб. Самого факту перегляду недостатньо для висновків про переконання або наміри дитини. Який висновок найкраще відповідає сучасним доказам? Рекомендаційні системи формують умови доступу до інформації й можуть змінювати ймовірність контакту з окремими типами вмісту. Вплив на переконання залежить від багатьох чинників, а перехід до насильства потребує самостійного дослідження. Сучасні роботи підтримують уважний аудит конкретних платформ і відмову від універсальних причинних тверджень Yesilada і Lewandowsky, 2022; Liu та співавтори, 2025; Brown та співавтори, 2026. Пов’язані статті • Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди • Групова динаміка: що це, групові процеси, розвиток групи та роль Курта Левіна • Соціальна психологія: що це, що вивчає, основні теорії та дослідження • Кібербулінг: що це, як він працює онлайн, психологічні наслідки та що робити Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази Екстремістські цифрові спільноти та відчуття належності Вплив екстремістського відеоконтенту: що відомо про причинність Джерела • Brown, M. A., Bisbee, J., Lai, A., Bonneau, R., Nagler, J., & Tucker, J. A. (2026). Evaluating Echo Chambers, Rabbit Holes, and Radicalization Pathways on YouTube. Political Communication. https://doi.org/10.1080/10584609.2026.2671765 • European Parliament and Council of the European Union. (2022). Regulation (EU) 2022/2065 (Digital Services Act), Articles 27, 28, 34 and 38. https://eur-lex.europa.eu/eli/reg/2022/2065/oj • Haroon, M., Wojcieszak, M., Chhabra, A., Liu, X., Mohapatra, P., & Shafiq, Z. (2023). Auditing YouTube’s recommendation system for ideologically congenial, extreme, and problematic recommendations. Proceedings of the National Academy of Sciences, 120(50), e2213020120. https://doi.org/10.1073/pnas.2213020120 • Hosseinmardi, H., Ghasemian, A., Clauset, A., Mobius, M., Rothschild, D. M., & Watts, D. J. (2021). Examining the consumption of radical content on YouTube. Proceedings of the National Academy of Sciences, 118(32), e2101967118. https://doi.org/10.1073/pnas.2101967118 • Hosseinmardi, H., Ghasemian, A., Rivera-Lanas, M., Ribeiro, M. H., West, R., & Watts, D. J. (2024). Causally estimating the effect of YouTube’s recommender system using counterfactual bots. Proceedings of the National Academy of Sciences, 121(8), e2313377121. https://doi.org/10.1073/pnas.2313377121 • Liu, N., Hu, X. E., Savas, Y., et al. (2025). Short-term exposure to filter-bubble recommendation systems has limited polarization effects: Naturalistic experiments on YouTube. Proceedings of the National Academy of Sciences, 122(8), e2318127122. https://doi.org/10.1073/pnas.2318127122 • Ravi, K., & Yuan, J.-S. (2024). Ideological orientation and extremism detection in online social networking sites: A systematic review. Intelligent Systems with Applications, 24, 200456. https://doi.org/10.1016/j.iswa.2024.200456 • Верховна Рада України. (2010, зі змінами). Закон України «Про захист персональних даних», № 2297-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-17 • Yesilada, M., & Lewandowsky, S. (2022). Systematic review: YouTube recommendations and problematic content. Internet Policy Review, 11(1), 1652. https://doi.org/10.14763/2022.1.1652 • YouTube Help. (б. д.). How YouTube recommendations work. https://support.google.com/youtube/answer/16089387

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Насильницька радикалізація — це процес формування, посилення або практичного прийняття переконань і способів дії, за яких насильство проти людей починає розглядатися як припустимий, виправданий, необхідний чи бажаний засіб досягнення політичної, ідеологічної, релігійної або іншої колективно значущої мети. Це робоче наукове визначення окреслює предмет дослідження: перехід до виправдання чи підтримки ідеологічно мотивованого насильства та можливого залучення до нього. Воно не перетворює будь-яку радикальну думку на загрозу й не передбачає, що кожна людина, яка виправдовує насильство, сама його здійснить. Огляд Управління ООН з наркотиків і злочинності і систематичний огляд Волфовіча та співавторів показують, чому терміни та результати досліджень потребують чіткого розмежування. У міжнародній науковій літературі немає одного загальновизнаного визначення радикалізації та насильницького екстремізму. Частина авторів називає радикалізацією зміну переконань, частина — рух до насильницької поведінки, а деякі дослідження поєднують обидва явища. Через це повідомлення про «поширеність радикалізації», чинники ризику або дієвість профілактики можуть описувати різні кінцеві результати. Систематичний аналіз визначень екстремізму Ісмаїла та співавторів (2025) виокремив переконання, поведінку та відсутність єдиного визначення як наскрізні теми літератури. Для цієї статті визначальним є прямий зв’язок досліджуваних установок або дій із виправданням насильства. Що означає насильницька радикалізація в психології Слово «радикальний» історично стосується прагнення докорінних змін суспільних умов. Радикальна вимога може реалізовуватися через вибори, публічну дискусію, страйк, громадянську кампанію, ненасильницький спротив і законну організаційну діяльність. Критерієм насильницької радикалізації виступає зміна ставлення до заподіяння шкоди: чи починає людина визнавати насильство легітимним засобом політичного або ідеологічного впливу, підтримувати тих, хто його вчиняє, чи сама долучається до підготовки або здійснення насильницьких дій. Модель двох пірамід Макколі та Москаленко спеціально відокремлює радикалізацію поглядів від радикалізації дій. Психологічний процес може охоплювати зміну моральної оцінки насильства, образів власної та чужої груп, відчуття належності, сприйняття загрози, уявлень про справедливість і власну спроможність впливати на події. Водночас цей опис не створює універсального набору стадій або обов’язкових психологічних рис. Шляхи до насильства відрізняються залежно від історичного контексту, соціальних мереж, доступу до насильницьких середовищ, життєвого досвіду й конкретної ситуації. Дузьє та співавтори (2016) розглядають взаємодію особистісних, групових і суспільних процесів. Термін застосовується до людей, малих груп і організованих рухів, але одиниця аналізу має бути зазначена. На індивідуальному рівні дослідник оцінює зміни установок і поведінки конкретної людини; на груповому — норми, підтримку, санкції та взаємини учасників; на суспільному — умови, за яких насильницькі пояснення здобувають прихильників або втрачають привабливість. Перенесення висновку про середні особливості групи на одну людину є методологічною помилкою. П’ять понять, які слід розрізняти Радикальні переконання Радикальність позначає глибину запропонованої зміни чи відстань позиції від поширеного порядку денного. Вона сама собою не характеризує готовність завдавати шкоди. Людина може відстоювати докорінну зміну конституційного устрою мирними демократичними засобами; інша може мати зовні помірні погляди й водночас схвалювати погрози опонентам. Психологічне дослідження, яке вимірює лише незвичність поглядів, не вимірює автоматично насильницьку радикалізацію. Макколі та Москаленко (2017) саме тому розмежували два виміри. Підтримка або виправдання насильства Когнітивна складова насильницької радикалізації стосується оцінок: схвалення нападу, морального виправдання жорстокості, підтримки насильницького примусу як політичного інструмента. Такі оцінки можуть бути умовними, суперечливими або залежними від формулювання запитання. Підтримка абстрактного твердження про допустимість насильства ще не встановлює наявності конкретного наміру. Огляд Campbell Collaboration (2021) розглядає когнітивні та поведінкові результати окремо. Намір, мобілізація та участь Намір означає спрямованість на певну дію, тоді як мобілізація передбачає практичне наближення до участі. Науково та юридично важливо розрізняти висловлену погрозу, підбурювання, сприяння, підготовчі дії й фактично вчинений злочин. Фіксація наміру потребує перевірки контексту, змісту висловлювань і наявних обставин; самостійне «читання намірів» за поглядами чи зовнішністю є неприйнятним. Дослідження Каллагана та Розенфельда (2025) встановило, що сила ідеологічної відданості сама по собі була слабким показником фактичного насильства у проаналізованих випадках. Насильницький екстремізм Це ширший опис ідеологічно мотивованої підтримки, заохочення або застосування насильства; обсяг терміна залежить від дослідницької та інституційної рамки. Деякі визначення охоплюють лише насильницькі дії, інші також заклики чи готовність до них. Для коректної статистики автор має зазначати, які саме події або поведінкові критерії враховані. Навчальні матеріали УНЗ ООН прямо описують різноманітність таких визначень. Тероризм Тероризм — юридично й політично значуще поняття, що охоплює певні насильницькі діяння та цілі залякування чи примусу, установлені відповідною правовою системою. Не всяке ідеологічно мотивоване насильство відповідає ознакам терористичного акту, а не всяка підтримка насильства становить кримінально карану поведінку. В Україні кваліфікація терористичного акту визначається, зокрема, статтею 258 Кримінального кодексу України, а законодавча система протидії — Законом «Про боротьбу з тероризмом». Юридичний висновок залежить від встановлених фактів і чинної норми, а не від психологічного ярлика. Форми насильницької радикалізації Радикалізація переконань і норм Одна форма проявляється у зростанні прийнятності насильства в судженнях людини чи групи. Це може бути нормалізація завдання шкоди, виправдання нападів як «необхідності», знецінення права інших людей на життя та безпеку, а також переконання, що насильницькі дії є моральним обов’язком. Підтримка таких норм має значення для психології, проте ступінь схвалення вимірюють окремо від дій. Двопірамідна модель не припускає, що найсильніше переконання неминуче перетворюється на насильницький учинок. Поведінкова радикалізація Поведінковий вимір стосується залучення до дій або організаційної участі, орієнтованих на ідеологічно мотивоване насильство. Він потребує доказів реальної поведінки: повідомлення про погляди й достовірно зафіксована дія мають різну вагу. В окремих ситуаціях люди можуть брати участь у насильстві через груповий тиск, ситуаційні обставини, статусні мотиви або особисті зв’язки без завершеної та послідовної ідеологічної системи. Каллаган і Розенфельд (2025) ставлять під сумнів використання ідеологічної відданості як універсального замінника поведінкового ризику. Індивідуальна, групова та мережева динаміка Індивідуальна радикалізація описує зміни конкретної людини; групова — взаємне підкріплення норм, очікувань і соціальних ролей; мережева — поширення взаємодій між людьми, спільнотами й цифровими майданчиками. Організаційна належність може відкривати або закривати можливості для насильства, але формальне членство не є необхідною умовою кожного ідеологічно мотивованого злочину. Огляд Дузьє та співавторів розглядає групові відносини як важливий, проте не єдиний механізм. Політичні, релігійні, етнонаціоналістичні та інші контексти Форми насильницького екстремізму можуть класифікуватися за змістом обґрунтування: політичним, релігійним, етнонаціоналістичним, расистським або зосередженим на одній суспільній проблемі. Це класифікація мотивування, а не психологічний портрет цілої соціальної категорії. Усередині будь-якої релігії, політичної течії або етнічної спільноти існують різні погляди та практики. Доказова одиниця оцінювання — конкретне обґрунтування насильства й перевірені дії, а не сама належність до спільноти. Огляд Ісмаїла та співавторів (2025) підтверджує, що без чіткого визначення категорії змішуються й набувають упередженого змісту. Онлайн- і офлайн-взаємодії Досвід людини може формуватися через безпосередні контакти, медіа, спільноти, приватне спілкування й цифрові платформи. Поняття «онлайн-радикалізація» описує середовище взаємодії, а не самостійну гарантовану причинну траєкторію. Контакт із повідомленням, підписка на канал, згода з гаслом, участь у розмові та фактичне насильство — різні результати. Поширення матеріалів у мережі не доводить, що саме рекомендаційний алгоритм сформував конкретний намір. Науковий висновок потребує порівнюваних даних про експозицію, зміни переконань, альтернативні пояснення й поведінку. Як пояснюють перехід від переконань до насильства Уявлення про єдину послідовність — образа, радикальна ідея, група, напад — надто спрощує предмет. Деякі люди підтримують насильницькі погляди роками, не діючи; інші беруть участь у злочинах за умов низької ідеологічної відданості. Зміни можуть прискорюватися, призупинятися, повертатися в інший бік або відбуватися без участі формальної організації. Макколі та Москаленко (2017) пропонують дві окремі типології поглядів і дій, а не неминучі «сходинки» до злочину. Багаторівневий підхід пояснює, як на одне рішення можуть одночасно впливати особисті переживання, важливі взаємини, групова культура, суспільний конфлікт і наявні можливості дії. Систематичний огляд Пандей і Бехери (2026) узагальнив 37 досліджень із 54 вибірками й виділив мікро-, мезо- та макрорівні чинників. Його вибірки й показники були неоднорідними, а якість причинних висновків обмежена: огляд не виконував метааналізу і включав кількісні праці за 2010–2023 роки. Особистісний рівень Значення можуть мати переживання несправедливості, приниження, втрати значущості, пошук належності, моральна оцінка шкоди та ставлення до засобів політичної дії. У різних дослідженнях ці характеристики вимірюють різними опитувальниками, інтерв’ю та поведінковими показниками. Знайдений статистичний зв’язок не встановлює, що така риса є достатньою причиною насильства або придатна для індивідуального прогнозування. Волфовіч та співавтори (2021) систематизують відмінності між чинниками когнітивних і поведінкових результатів. Груповий і міжособистісний рівень Взаємини можуть забезпечувати підтримку, визнання й практичні можливості. Важливу роль можуть відігравати локальні норми групи, соціальне навчання, моральні виправдання й тиск авторитетів. Проте сама наявність згуртованої групи, сильних емоцій або гострих суперечок не дозволяє встановити насильницьку радикалізацію. Загальний психологічний процес групової поляризації описує зміну суджень після дискусії і потребує окремого дослідження, коли йдеться про насильство. Суспільний та історичний рівень Політичні репресії, досвід насильства, тривалі конфлікти, виключення з інституційного життя, соціальна нерівність і недовіра можуть становити частину контексту, який формує сприйняття несправедливості. Вони мають різний зв’язок із результатом у різних країнах і вибірках. Висновок, що певне суспільство або група має історичну травму, не є доказом схильності його представників до нападу. Пандей і Бехера (2026) розглядають ці умови як один із рівнів багатофакторної моделі. Чому радикальні погляди погано передбачають фактичне насильство Поведінкові наслідки залежать від багатьох умов, а саме насильницькі напади становлять відносно рідкісні події у більшості загальних популяцій. Навіть статистично пов’язана з насильством ознака може давати велику кількість хибнопозитивних висновків, якщо її застосувати до окремих людей без урахування базової частоти подій і якості вимірювання. Для наукової оцінки слід чітко встановлювати: що саме прогнозують, протягом якого періоду, у якій популяції, на яких даних і з якою похибкою. У дослідженні Каллагана та Розенфельда (2025) використано 2103 записи з американської відкритої бази осіб, пов’язаних з екстремістськими рухами. Сила ідеологічної відданості була пов’язана з окремими радикальними формами поведінки та громадянською непокорою, однак не показала узагальненого зв’язку із залученням до насильницької змови або прямим насильством. Результат залежав від підгрупи; вибірка не є випадковим зрізом населення, а записи спиралися на відкриті джерела. Дослідження демонструє проблему використання переконань як замінника доказів поведінки, а не абсолютне правило для будь-якого випадку. Водночас систематичний огляд Волфовіча та співавторів (2021) показує, що дослідження часто порівнюють нееквівалентні показники: схвалення певних тверджень, намір, самооцінку готовності та реальну участь. Це суттєво змінює те, які «чинники радикалізації» виявляються статистично значущими. Якість доказів для причинних висновків істотно слабша за силу інтуїтивних пояснень. Як науковці вимірюють насильницьку радикалізацію В емпіричних роботах застосовують анонімні опитування, структуровані інтерв’ю, спостереження, аналіз мереж, документування підтверджених подій, порівняння груп та довготривале спостереження. Кожен метод відповідає на своє питання. Опитування про ставлення до насильства оцінює відповіді на конкретні формулювання; аналіз судових справ — випадки, які стали видимими правоохоронній системі; контент-аналіз повідомлень — зміст комунікації, а не автоматично її вплив на особу. Для причинного висновку важлива часова послідовність, належні контрольні групи й робота з альтернативними поясненнями. Окремою проблемою є упередження добору. Дослідження засуджених, відомих нападників або осіб із відкритих баз не описує всіх людей із радикальними поглядами. Ретроспективна реконструкція біографії вже після нападу створює ризик надавати звичайним життєвим подіям вигляду «ранніх попереджень». Систематичний огляд Бруйєтт-Аларі та співавторів (2025) окремо підкреслює проблеми ретроспективних даних, малих вибірок і неперевіреної прогностичної сили спеціальних інструментів. Методики VERA-2R, TRAP-18 і ERG22+ належать до спеціалізованого професійного оцінювання у визначених контекстах. Їх застосування потребує підготовки, доступу до належних даних, врахування юридичних і професійних процедур, а також незалежного критичного аналізу обмежень. За оглядом Campbell Collaboration 2025 року двадцять досліджень оцінювали кілька інструментів, але жодне з включених не підтвердило справжню перспективну прогностичну валідність для майбутніх випадків екстремістського насильства. Застосовувати ці системи до знайомих, учнів чи сусідів за інтернет-списком «ознак» науково й етично неправомірно. Межі поняття: політика, релігія, громадянська діяльність і права людини Переконання, навіть непопулярні, гостра критика влади, протест, пацифізм, релігійна практика, участь у громадському русі, національна ідентичність чи захист прав меншини не є самостійними свідченнями насильницької радикалізації. Вільне обговорення суспільного устрою й можливість мирно домагатися змін є важливими умовами демократичного життя. Науково осмислене поняття повинне мати визначений об’єкт — виправдання чи фактичне застосування ідеологічно мотивованого насильства, — а не служити ярликом для небажаних опонентів. Посібник Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ наголошують на важливості свободи вираження поглядів і точності правових обмежень. Водночас ненасильницьке формулювання ідеї саме по собі не дає повної відповіді про конкретну ситуацію: дослідник і компетентні органи мають оцінювати справжній зміст закликів, контекст, адресатів, погрози та зафіксовану поведінку відповідно до чинного права. Розрізнення суспільної незгоди й насильницьких дій дозволяє одночасно забезпечувати громадянські права та належний захист людей від загроз. Чи є насильницька радикалізація психічним розладом Радикалізація, екстремізм та прихильність до певної ідеології не є окремими психіатричними діагнозами міжнародних класифікацій DSM або МКХ. Люди з психічними розладами становлять неоднорідну групу, і наявність діагнозу сама по собі не доводить насильницьких намірів. Психічний стан може мати клінічне значення для конкретної особи, але безпосереднє пояснення її вчинку потребує окремих даних про події, мотиви, соціальні зв’язки та контекст. Огляд насильницької радикалізації підлітків і психічного здоров’я також розмежовує радикалізацію, насильницькі результати й потреби в підтримці. Психологічна допомога людині в кризі має бути доступною відповідно до її реальних потреб, без автоматичного прирівнювання звернення по допомогу до безпекового ризику. Умови конфіденційності, межі професійної таємниці та реагування на достовірну загрозу визначаються чинним законодавством і професійними правилами, а не публіцистичними уявленнями про «типову особистість екстреміста». Неповнолітні: розвиток, підтримка та ризик стигматизації Підлітковий вік пов’язаний із формуванням ідентичності, експериментуванням із поглядами, значущістю ровесників і становленням самостійності. Для частини молоді політична або моральна категоричність може бути тимчасовою формою пошуку позиції. Саме по собі захоплення гострою дискусією, зміна стилю, критика дорослих або інтерес до суспільних конфліктів не свідчать про готовність завдати шкоди. Коли є обґрунтована занепокоєність через конкретні загрози, потрібні уважна оцінка обставин, захист прав дитини, співпраця з підготовленими фахівцями та мінімізація розголошення персональних даних. Науковий огляд підліткової радикалізації підкреслює роль вікових і соціальних особливостей, але наявна література не дає універсального набору індивідуальних ознак для достовірного передбачення насильства. Освітні та сімейні дії мають підтримувати безпечний діалог, медіаграмотність, зв’язки з дорослими й доступність психологічної допомоги. За ознак безпосередньої загрози перевагу має захист людей та звернення до відповідних служб згідно із законом. Насильницька радикалізація в українському правовому контексті Науковий термін «насильницька радикалізація» описує процес і не замінює встановлених законом складів кримінальних правопорушень. Кримінальний кодекс України визначає, зокрема, ознаки терористичного акту за статтею 258, а також окремі форми причетності та сприяння за відповідними статтями. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» регулює правові та організаційні засади протидії тероризму. Чинне формулювання й застосовність норми до конкретних обставин слід перевіряти за офіційним текстом Кримінального кодексу і законом про боротьбу з тероризмом. Для українського читача важливі три рівні. Перший — науковий опис психологічних і соціальних процесів. Другий — фактична оцінка конкретних висловлювань, дій, загроз і наслідків. Третій — правова кваліфікація уповноваженими органами на підставі чинних норм і доказів. Редакційний висновок цієї статті полягає в тому, що ототожнення всіх трьох рівнів підсилює стигматизацію та погіршує якість як науки, так і превентивних рішень. Збройний конфлікт, громадянський спротив агресії, оборона країни, воєнні злочини та тероризм мають різні правові режими й фактичні критерії. Психологічний аналіз насильницької радикалізації не встановлює автоматичної правової кваліфікації участі в бойових діях, застосування сили в межах законної оборони або належності до військової структури. Потрібне окреме застосування національного та міжнародного права до встановлених фактів. Що означає профілактика у межах цього поняття Профілактика спрямована на зменшення умов і можливостей ідеологічно мотивованого насильства, зміцнення безпечних соціальних зв’язків та ранню підтримку людей у кризових обставинах. Зміни політичної позиції чи відмова від непопулярних поглядів самі по собі не є належними кінцевими показниками. Дослідницька оцінка має вимірювати конкретні результати: припинення погроз, відмову від участі в насильницьких діях, зниження підтверджених інцидентів, якість допомоги, дотримання прав і відсутність шкоди від втручання. ООН у матеріалах щодо запобігання насильницькому екстремізму окремо розглядає превентивні та примусові підходи. За недостатньої якості контрольних груп, неточних результативних показників і короткого періоду спостереження можна помилково прийняти зміну словесних установок за відвернення насильства. Ефективність освіти, медіаграмотності, роботи з громадами, психологічної підтримки, програм виходу з груп та альтернативних наративів слід оцінювати окремо за популяцією, умовами й фактичними наслідками. Обґрунтована профілактика підтримує гідність, автономію, право на незгоду й доступ до допомоги. Як діяти, коли виникає занепокоєння щодо близької людини Початковий крок — відділити конкретні слова й події від власних припущень. Важливо зрозуміти, чи йдеться про незвичні погляди, емоційну суперечку, загальні висловлювання про конфлікт, прямі погрози або перевірені дії, що становлять небезпеку. Спокійна розмова, увага до переживань, відмова від принизливих ярликів і збереження контакту можуть допомогти прояснити ситуацію. Навіть за різкої незгоди слід поважати право іншої людини на власні переконання. За конкретної погрози життю чи здоров’ю першочерговим є фізичний захист людей: не вступати у небезпечне протистояння, звернутися до екстрених служб або поліції та повідомити перевірені факти. Якщо безпосередньої небезпеки немає, доречні професійна консультація й обережне обговорення можливих джерел підтримки. Не слід публічно поширювати підозри щодо особи, незаконно збирати її приватні дані чи застосовувати саморобні психологічні тести «на радикалізацію». Поширені запитання Чи кожна радикалізація є насильницькою? Ні. Радикалізацією іноді називають посилення політичної вимоги чи відхід від поширених норм. Для поняття насильницької радикалізації потрібно довести зв’язок із виправданням, підтримкою або залученням до насильства. Сам факт зміни світогляду такого зв’язку не встановлює. Чи означає підтримка насильницької ідеології готовність до нападу? Ні. Схвалення, особистий намір, мобілізація й фактична участь є різними дослідницькими результатами. Їхні зв’язки залежать від умов і вибірки. Дослідження 2025 року показало обмеженість ідеологічної відданості як узагальненого показника прямого насильства. Чи може людина брати участь в ідеологічному насильстві без сформованої радикальної доктрини? Так. Участь може супроводжуватися змішаними мотивами, ситуативним впливом, груповою лояльністю й особистими стосунками. Саме тому поведінковий рівень досліджують окремо від переконань. Модель двох пірамід дозволяє описувати ці відмінності. Чи є релігійність, національна самоідентифікація або політична активність чинниками небезпеки? Ці ознаки не є індивідуальними тестами на небезпеку. Вони мають різний зміст у різних контекстах. Оцінка конкретної загрози повинна спиратися на факти та перевірені дії; групова належність не замінює доказів. Чи можна визначити ризик нападу за психологічним опитувальником? Достовірної універсальної процедури такого передбачення немає. Доступні спеціалізовані інструменти мають обмежену емпіричну перевірку, потребують професійної підготовки й застосовуються у відповідних інституційних контекстах. Систематичний огляд 2025 року не виявив достатніх даних перспективної прогностичної валідності. Чи тотожні насильницька радикалізація та тероризм? Ні. Перша є дослідницьким поняттям про процеси та ставлення до ідеологічного насильства. Другий має спеціальні правові визначення та стосується відповідних дій, цілей і обставин. Правову кваліфікацію в Україні визначають чинні закони. Чи можна запобігти насильству, просто переконавши людину змінити погляди? Стійка зміна поведінки залежить від соціальних обставин, безпечних альтернатив, реальних можливостей дії та інших чинників. Саме по собі коригування відповіді на опитуванні не підтверджує зниження ризику насильства. Дієвість конкретного втручання потрібно перевіряти за поведінковими та безпековими результатами. Висновок Насильницька радикалізація — аналітичне поняття для дослідження переходу до виправдання, підтримки або здійснення ідеологічно мотивованого насильства. Його точність забезпечують ясне визначення насильства, розрізнення поглядів і дій, установлення одиниці аналізу, перевірка контексту та визнання меж емпіричних даних. Радикальні суспільні ідеї, політична незгода та релігійна належність залишаються самостійними сферами переконань і прав людини. Доказове дослідження й профілактика спрямовуються на реальні насильницькі ризики й безпечну підтримку людей. Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — соціально-психологічний механізм зміни суджень після групового обговорення. Політична поляризація: причини, види та суспільні наслідки — розмежування політичних позицій у суспільстві та методи його оцінювання. Політична ідентичність: належність, самовизначення та поведінка — пояснення належності до політичних груп без ототожнення ідентичності з насильством. Ідеологічна поляризація: розходження політичних позицій — як виникає й вимірюється відстань між політичними позиціями. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Насильницький екстремізм: психологічні ознаки та науковий статус Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель Джерела Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., et al. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. https://doi.org/10.1002/cl2.70080. Callahan, P. A., & Rosenfeld, B. (2025). Bridging the gap between radical beliefs and violent behavior. Law and Human Behavior, 49(4), 323–337. https://doi.org/10.1037/lhb0000604. Doosje, B., Moghaddam, F. M., Kruglanski, A. W., de Wolf, A., Mann, L., & Feddes, A. R. (2016). Terrorism, radicalization and de-radicalization. Current Opinion in Psychology, 11, 79–84. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2016.06.008. Ismail, A. M., Singh, P. S. J., & Mujani, W. K. (2025). A systematic review: Unveiling the complexity of definitions in extremism and religious extremism. Humanities and Social Sciences Communications, 12, 1297. https://www.nature.com/articles/s41599-025-05685-z. Kasinathan, J., & Parsons, A. (2025). Radicalisation in adolescents: Mental health considerations for violent extremism. Australasian Psychiatry, 33(1), 57–63. https://doi.org/10.1177/10398562241292209. McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding political radicalization: The two-pyramids model. American Psychologist, 72(3), 205–216. https://doi.org/10.1037/amp0000062. Organization for Security and Co-operation in Europe, Office for Democratic Institutions and Human Rights. (2008). Countering Terrorism, Protecting Human Rights: A Manual. https://odihr.osce.org/odihr/29103. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064. United Nations Office on Drugs and Crime. (2018). Counter-Terrorism, Module 2: Radicalization and violent extremism. https://sherloc.unodc.org/cld/ar/education/tertiary/terrorism/module-2/key-issues/radicalization-violent-extremism.html. United Nations Office on Drugs and Crime. (2018). Counter-Terrorism, Module 2: Preventing and countering violent extremism. https://sherloc.unodc.org/cld/ar/education/tertiary/terrorism/module-2/key-issues/preventing-and-countering-violent-extremism.html. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України № 2341-III (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text. Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15#Text.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Що означає вихід із насильницької екстремістської групи Вихід із насильницької екстремістської групи — це процес припинення участі людини в організації, мережі або спільноті, діяльність якої пов’язана з ідеологічно мотивованим насильством чи його підтримкою. Він може охоплювати відмову від насильницьких дій, припинення виконання групових ролей, поступове віддалення від колишнього оточення, переосмислення власної ідентичності та побудову життя поза групою. Саме поняття стосується поведінки й соціальних зв’язків; причини, швидкість і наслідки виходу можуть істотно різнитися. У науковій літературі для опису цього процесу використовують поняття disengagement — припинення або скорочення практичної участі. Систематичні огляди показують, що рішення залишити екстремістське середовище формується у взаємодії особистих сумнівів, стосунків, життєвих можливостей, групових обмежень і суспільних умов. Єдиної послідовності кроків, яка пояснювала б усі виходи, дослідження не встановили (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Morrison та ін., 2021). Ця стаття пояснює, чому люди припиняють участь у насильницьких екстремістських групах, що ускладнює вихід, як змінюються зв’язки та ідентичність, чим можуть допомогти фахівці й громади та які висновки дозволяють зробити наявні дослідження. Розгляд стосується різних ідеологічних середовищ і зберігає принципову межу між переконаннями та насильницькою поведінкою. П’ять процесів, які важливо розрізняти Припинення участі Припинення участі означає, що людина більше не виконує колишні насильницькі завдання, не бере участі в діяльності групи або істотно розриває відповідні організаційні зв’язки. Можливий і частковий вихід: відмова від насильства за збереження частини світоглядних поглядів або окремих соціальних контактів. Тому факт фізичного віддалення сам собою не показує, що всі ризики припинилися, а зміна переконань може відбутися вже після відходу від групи (Raets, 2024). Дерадикалізація Дерадикалізацією зазвичай називають зміну переконань, які виправдовують або підтримують насильство. Це когнітивний і ціннісний процес, який не завжди відбувається одночасно з поведінковим виходом. Людина може відмовитися від участі через небезпеку, виснаження або сімейні обставини, ще не переглянувши ідеологію. Інша людина може почати критично оцінювати насильство, залишаючись залежною від групи через загрози чи відсутність житла (Horgan та ін., 2017; Raets, 2024). Стійке припинення насильницької поведінки У кримінології близьке поняття desistance описує відхід від злочинної поведінки протягом часу. Для дослідження насильницького екстремізму важливо з’ясувати, чи припинені насильницькі дії та сприяння їм, як довго це триває і в яких умовах. Разова зміна висловлювань, самозвіт про «нові погляди» та відсутність нових правопорушень у короткому періоді спостереження вимірюють різні результати. Порівняльний аналіз дерадикалізації та припинення злочинної поведінки закликає враховувати цю відмінність (Raets, 2024). Реінтеграція Реінтеграція — тривале відновлення або створення безпечних соціальних ролей після виходу: взаємин із родиною, навчання, праці, житла, правомірної громадської участі та доступу до послуг. Вона може бути складною навіть тоді, коли людина щиро відмовилася від насильства. Психологічна та економічна підтримка, подолання стигматизації і прийнятні можливості нового життя описуються як важливі умови в оглядах, хоча причинну дієвість окремих програм ще потрібно доводити (Morrison та ін., 2021). Юридична відповідальність Психологічний вихід із групи й правовий статус людини — окремі питання. Припинення участі не скасовує автоматично відповідальності за раніше вчинені дії. Водночас індивідуальне правове становище, порядок співпраці з органами правопорядку, захист потерпілих та гарантії належної процедури визначаються чинним законодавством і конкретними обставинами. В Україні відповідні кримінально-правові норми містяться, зокрема, у статтях 258–258-5 Кримінального кодексу; правове значення добровільного припинення та повідомлення компетентних органів потребує професійного аналізу застосовних положень (Верховна Рада України, Кримінальний кодекс). Чому люди залишають насильницькі екстремістські групи Розчарування у групі та її керівництві Одним із повторюваних мотивів виходу є розбіжність між очікуваннями та досвідом участі. Людина може дедалі гостріше помічати суперечність між проголошеними цілями й практиками групи, жорстокість усередині неї, зловживання керівництва, примус, нездійснені обіцянки або неприйнятні особисті втрати. Сумнів іноді починається з конкретного вчинку керівника, а згодом поширюється на довіру до організації та виправдання насильства (Windisch та ін., 2017; Morrison та ін., 2021). У дослідженні Програми розвитку ООН, проведеному у восьми країнах Африки з майже 2200 опитаними, колишні учасники часто згадували невиправдані економічні сподівання та втрату довіри до керівництва. Ці результати описують конкретні конфліктні контексти, структури залучення та умови виходу; їх не можна автоматично переносити на всі екстремістські середовища або застосовувати для прогнозу поведінки певної людини (UNDP, 2023). Зміна життєвих цілей і поява альтернатив Зміна сімейних обставин, батьківство, бажання навчатися, працювати, піклуватися про близьких чи відновити здоров’я можуть змінювати оцінку майбутнього. Для когось вирішальною стає можливість жити без підпорядкування групі, для іншого — отримати легальний дохід або відновити стосунки. Дослідження наголошують, що сама втрата віри в лідерів ще не створює реалістичного шляху виходу: людині потрібні прийнятні альтернативи, які вона вважає доступними та достатньо безпечними (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Morrison та ін., 2021). Виснаження, страх та неприйнятна ціна участі Тривала напруга, втрати, страх смерті, конфлікти й психологічне виснаження можуть змінювати ставлення до участі. Проте відчуття небезпеки має неоднакові наслідки: для одних воно посилює намір відійти, для інших загострює залежність від групи, яка контролює пересування, ресурси або контакти. Описувати страх як універсальну причину відмови від насильства означало б ігнорувати цю різноманітність (Horgan та ін., 2017; Morrison та ін., 2021). Нові взаємини та зміна соціального середовища Теплі й передбачувані стосунки поза групою можуть створювати простір для іншого бачення себе та майбутнього. Важливими бувають родина, друзі, наставники, партнери й фахівці, які забезпечують безпечний контакт, утримуючись від приниження та тиску. Водночас родич не повинен автоматично брати на себе роль переговірника, слідчого чи гаранта безпеки; за наявності реальних погроз і насильства потрібні компетентні служби (Morrison та ін., 2021). Як працюють психологічні механізми виходу Сумніви, внутрішня суперечність та переоцінка виправдань Вихід нерідко починається з невідповідності між тим, що людина вважала правильним, і тим, що вона бачить або робить. Це може породжувати сумніви, сором, гнів, провину або відчуття зради. Психологічний сенс цих переживань залежить від попереднього досвіду, групової культури й теперішньої безпеки. Наявність сумнівів не гарантує відмови від насильницької практики, а відсутність відкритої критики групи не доводить збереження прихильності до неї. Огляд досліджень описує вихід як взаємодію розчарування, можливості змінити роль та поступового переосмислення попередніх зобов’язань. Ці моделі допомагають ставити запитання про процес, але залишаються пояснювальними рамками, а не індивідуальними діагностичними алгоритмами (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Windisch та ін., 2017). Вкладені зусилля та страх втратити все Участь у закритій групі іноді пов’язана з великими особистими вкладеннями: роками життя, розірваними родинними стосунками, втраченими можливостями, ризиками для здоров’я та юридичними наслідками. Зі збільшенням цих втрат вихід може сприйматися як визнання того, що попередні жертви були марними. Модель інвестицій у стосунки, яку застосували Altier та співавтори до аналізу терористичного виходу, пропонує розглядати задоволення від членства, вартість вкладень та привабливість альтернатив разом (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014). Це корисна дослідницька аналогія, а не підтверджена формула для обчислення готовності конкретної людини залишити групу. Підтримка може полягати у відновленні реалістичних можливостей майбутнього й гідності, щоб минуле не ставало єдиним поясненням власного життя. Соціальна ідентичність і втрата ролі Група може надавати людині ім’я, статус, спільноту, щоденний розклад та уявлення про моральну місію. Вихід тоді порушує цілий набір відповідей на запитання «хто я», «де мої люди», «що робить моє життя значущим». Відмова від попередньої ролі здатна супроводжуватися самотністю, невизначеністю та жалем за окремими людськими зв’язками навіть тоді, коли насильство більше не приймається (Morrison та ін., 2021). Тому підтримка нової ідентичності має виходити за межі вимоги «змінити погляди». Важливими стають звичайні, соціально визнані ролі — члена родини, працівника, студента, сусіда, учасника ненасильницької громадської діяльності. Дослідження окремого випадку виходу з праворадикального насильницького середовища показало, що формування нової ролі може підтримувати стійкість змін; один випадок не дає підстав визначати універсальну траєкторію (Horgan та ін., 2017). Довіра, недовіра та відчуття автономії Людина, яка жила у середовищі примусу, може одночасно боятися колишніх соратників і недовіряти установам, родичам та фахівцям. Довіра формується через послідовність, зрозумілі межі конфіденційності, виконання обіцянок і повагу до права ставити запитання. Вимога негайного покаяння або повного публічного розриву часто не відповідає складності реальних зв’язків і небезпек. Систематичний огляд виділяє довіру та безпеку серед центральних тем виходу (Morrison та ін., 2021). Вихід як процес: можливі поворотні моменти Дослідники іноді описують послідовність від невдоволення й сумнівів до оцінки альтернатив, рішення відійти та подальшого переоблаштування життя. Цей опис корисний як мова для аналізу інтерв’ю, але реальні життєві історії можуть містити повернення до контактів, вимушені перерви, суперечливі мотиви й зміни світогляду вже після фактичного припинення участі (UNDP, 2023). Поворотним моментом може стати народження дитини, смерть близької людини, внутрішній конфлікт, зіткнення з насильством, зміна соціальних умов або поява безпечної альтернативи. Одна подія рідко пояснює всю історію: значення події залежить від попередніх сумнівів, доступних ресурсів та реакцій оточення. Огляд випадку Horgan та колег особливо виразно показує, що вихід може тривати довго, а зміна переконань — відставати від поведінкових змін (Horgan та ін., 2017). Добровільний, вимушений та частковий вихід Добровільне припинення участі, вихід через затримання, розпад організації, примусове переміщення або інші обставини не слід ототожнювати. Людина може опинитися поза групою, не маючи можливості ухвалити самостійне рішення про розрив; інша може вийти добровільно, але зберігати страх переслідування. Відмінність має значення для підтримки, оцінювання безпеки та дослідження подальшої поведінки. У звіті UNDP порівнювалися свідчення людей із різними шляхами припинення участі, зокрема тих, хто залишив групи добровільно, і тих, кого затримали. Розбіжності між групами опитаних дають підстави досліджувати роль добровільності та умов виходу, але вибірки, самоописи та конкретна регіональна ситуація обмежують узагальнення причинності (UNDP, 2023). Частковий вихід означає, що змінюється одна складова участі, тоді як інші залишаються. Наприклад, може припинитися залучення до насильницьких дій, але зберігатися прихильність до ненасильницької частини світогляду. Саме тому дослідження та практична робота мають чітко називати, яку зміну вони спостерігають, не підміняючи її загальним ярликом «виправлення» (Raets, 2024). Що ускладнює припинення участі Погрози, примус і реальна небезпека Загрози з боку групи, страх помсти, залежність від житла й фінансів, невизначеність правового становища або вразливість близьких можуть робити вихід небезпечним. Такі обставини вимагають оцінювання ситуації компетентними фахівцями, а не загальних порад на кшталт публічного оголошення про вихід. Огляд Morrison та колег окремо наголошує на захисних потребах людей, які припинили участь (Morrison та ін., 2021). Соціальна ізоляція та матеріальна нестабільність Після розриву людина може втратити дружнє коло, дохід, доступ до навчання чи житла. Якщо група раніше була головним джерелом належності, навіть безпечні альтернативи спочатку можуть здаватися недоступними. Практична підтримка є частиною психологічних умов виходу, тому що можливість самостійно ухвалювати рішення залежить також від повсякденних ресурсів (Morrison та ін., 2021). Загальні механізми втрати соціальних зв’язків докладніше пояснює матеріал «Соціальна ізоляція: що це, як виникає та чим відрізняється від самотності». Стигматизація та втрата довіри громади Громада може одночасно прагнути безпеки та сумніватися в можливості прийняти колишнього учасника насильницької групи. Ці побоювання потребують відповідального ставлення: реінтеграція враховує права потерпілих, обґрунтовані заходи безпеки, індивідуальні обставини й запобігання новому насильству. Стигматизація через минуле членство здатна звужувати законні можливості нового життя, але підтримка реінтеграції не означає вимоги до потерпілих пробачити або вступити в контакт (Morrison та ін., 2021). Психічне здоров’я, травматичний досвід і моральні переживання Досвід насильства, загроз, втрат або тривалого контролю може супроводжуватися тривогою, порушеннями сну, пригніченістю, посттравматичними симптомами та складними почуттями провини чи сорому. Водночас психологічні реакції залежать від історії людини й обставин; сам факт участі у групі не встановлює психічного розладу. Так само психічний розлад сам по собі не дозволяє робити висновок про насильницький екстремізм. Огляд досліджень виходу розглядає потребу в підтримці психічного здоров’я як важливий, але недостатньо досліджений компонент реінтеграції (Morrison та ін., 2021). Психологічна допомога має спиратися на індивідуальне оцінювання потреб, добровільність там, де це передбачено законом, професійні стандарти та обережність щодо повторної травматизації. Робота зі сном, стресом, горюванням або наслідками травми має власні клінічні цілі; її результати не можна автоматично прирівнювати до припинення насильства. Огляд психологічних втручань у програмах третинної профілактики, опублікований 2025 року, описав значне розмаїття застосованих підходів і потребу кращих оцінок їхньої дієвості (Savoia, 2025). Роль сім’ї, друзів і людей, яким довіряють Близькі можуть допомагати підтримувати людський зв’язок, вислуховувати сумніви, сприяти доступу до законних послуг і поважати рішення відмовитися від насильства. Особливо важлива послідовність: небажання розмовляти про політичні погляди в певний момент не обов’язково означає відсутність готовності припинити небезпечну поведінку. Дослідники розглядають сім’ю та друзів як можливе джерело підтримки, але їхню роль не слід ідеалізувати, адже самі сімейні стосунки можуть бути конфліктними або небезпечними (Morrison та ін., 2021). Родичам потрібна можливість дбати і про власну безпеку. Якщо людина повідомляє про конкретні загрози, зброю, примус або підготовку насильства, близьким доцільно звертатися до компетентних служб і отримувати професійну допомогу, не намагаючись самостійно перевіряти підозри чи вступати в ризиковане протистояння. Особистий зв’язок може підтримувати вихід, проте він не замінює юридичного захисту, соціальної роботи чи оцінювання реальної загрози. Як фахівці можуть підтримувати вихід Безпека та індивідуальні потреби Першочерговими є реальні ризики насильства, стан здоров’я, наявність дітей, житлові й матеріальні умови, можливість безпечно звернутися по допомогу та правові питання. План підтримки створюють відповідні фахівці з урахуванням законодавства й обставин, без оприлюднення чутливих даних. Загальне правило полягає в узгодженій роботі соціальних, психологічних, медичних і правових служб у межах їхніх повноважень. Це відповідає міжнародним принципам супроводу, хоча доказів ефективності конкретних організаційних моделей поки бракує (Campbell Collaboration, 2024; Glazzard, 2025). Довготривалі стосунки та послідовність допомоги Взаємна зрозумілість ролей, повага до гідності та стабільність контактів важливі для відновлення довіри. Фахівець пояснює межі конфіденційності, можливі обов’язки щодо повідомлення про небезпеку та те, які послуги він здатний надати. Наявність спеціального плану не є доказом зниження ризику; оцінювати потрібно конкретні результати, включно з поведінковими змінами й добробутом (Lewis і Marsden, 2025). Підтримка ненасильницьких способів належності Освіта, професійні навички, значущі соціальні ролі та доступ до законної громадської діяльності можуть розширювати можливості життя поза групою. Розвиток таких можливостей ґрунтується на припущенні, підтверджуваному якісними дослідженнями виходу: люди частіше розглядають розрив, коли можуть уявити безпечне майбутнє. Однак окремий курс, робоче місце або наставництво не мають гарантованого впливу на поведінку; для конкретної програми потрібні власні результати оцінювання (Morrison та ін., 2021; Glazzard, 2025). Що відомо про ефективність програм Дослідження програм виходу, дерадикалізації та реінтеграції мають різну якість: від поглиблених інтерв’ю до спостережень за учасниками та обмеженої кількості порівняльних оцінок. Програми часто поєднують психологічну допомогу, наставництво, навчання, сімейну роботу, соціальний супровід і заходи безпеки, через що складно визначити дію кожного компонента окремо. Відсутність повторного правопорушення, зміна переконань, життєва стабільність і задоволеність послугами є різними критеріями успіху (Glazzard, 2025; Raets, 2024). Систематичний огляд Campbell Collaboration 2024 року не виявив досліджень, які відповідали б критеріям оцінки причинної ефективності інструментів індивідуального супроводу саме для протидії радикалізації до насильства. Він узагальнив дані про умови впровадження, а також про недоліки доказової бази; робити висновок «програми доведено працюють» із цих даних неможливо (Campbell Collaboration, 2024). Огляд Morrison та колег 2021 року виявив позитивні результати в багатьох описаних програмах, але автори підкреслили неоднорідність показників, переважання якісних досліджень і нестачу контрольних груп. Отже, свідчення учасників про користь, спостережувані зміни і строгий доказ ефективності потрібно розглядати на різних рівнях певності (Morrison та ін., 2021). Дослідження 2025 року, присвячене психологічним втручанням у програмах третинної профілактики, знайшло 34 програми у 22 країнах і доповнило огляд інтерв’ю з 18 практиками. Це свідчить про поширення різних форматів допомоги, але кількість програм не засвідчує їхньої порівняльної результативності (Savoia, 2025). Чи допомагає ув’язнення припинити участь Позбавлення волі може фізично перервати контакт із насильницькою групою та створити час для переоцінки попередньої участі. Проте ізоляція сама собою не встановлює зміни переконань, соціальної готовності чи стійкої відмови від насильства. Вплив залежить від умов утримання, безпеки, поваги до прав, підтримки після звільнення й конкретної ситуації. У дослідженнях виходу в’язниця з’являється як один із контекстів змін, а не як універсальний лікувальний механізм (Morrison та ін., 2021). Управління ООН з наркотиків і злочинності наголошує, що робота з людьми, засудженими за насильницький екстремізм, має ґрунтуватися на законності, гуманних умовах, повазі до основоположних прав, підготовці персоналу й продуманій підтримці повернення до суспільства. Ця професійна рамка спрямована на установи та державні служби; вона не є інструкцією для родичів або самостійної оцінки небезпеки (UNODC, 2016). Жінки, чоловіки й різні соціальні ролі Шляхи залучення, умови виходу та потреби у підтримці можуть відрізнятися через обов’язки щодо догляду, економічну залежність, досвід примусу, насильства чи доступ до послуг. У дослідженні UNDP зафіксовано відмінності між відповідями чоловіків і жінок про соціальний контекст виходу. Ці результати допомагають формулювати чутливі до обставин програми, але не дозволяють приписувати всім представникам певної статі однакові мотиви (UNDP, 2023). Особливо важливо враховувати, що статус учасника групи може поєднуватися з досвідом потерпілої людини, примусу, експлуатації або залежності. Правові оцінки вчинків та потреби в захисті повинні розглядатися окремо, з увагою до кожної конкретної історії. Неповнолітні: захист, розвиток і право на майбутнє Коли йдеться про дитину чи підлітка, першочерговими є найкращі інтереси дитини, її безпека, віковий розвиток, сімейні та освітні потреби, захист персональних даних і доступ до незалежної допомоги. Залучення неповнолітнього до озброєної групи або його використання може включати примус, експлуатацію й різні форми насильства. Дитині потрібні відповідні до віку послуги, а не навішування довічного ярлика за її попереднє оточення (UNICEF, 2022). Паризькі принципи та їхній практичний посібник адресовані захисту дітей, пов’язаних зі збройними силами або групами. Це ширша категорія, яка не тотожна насильницькому екстремізму. Проте наведені підходи — безпечне відокремлення, підтримка сім’ї, освіта, участь дитини у прийнятті рішень і довготривала реінтеграція — становлять релевантну правозахисну рамку. Використовувати їх потрібно з урахуванням українського законодавства та специфіки конкретного випадку (UNICEF, 2022). Припинення участі в цифрових мережах Участь у насильницькому середовищі може підтримуватися цифровими контактами, груповими повідомленнями, спільнотами й алгоритмічно організованими інформаційними потоками. Зміна онлайн-активності сама собою не дає повної картини припинення участі: припинення дописів не доводить розриву організаційних зв’язків, а перегляд радикального матеріалу не є доказом підготовки насильства. Такі висновки потребують контексту й професійної оцінки фактичної поведінки. Наукова література про вихід підкреслює роль соціальних контактів, довіри й альтернативних спільнот, але прямих високоякісних даних щодо того, які саме цифрові втручання забезпечують стійкий вихід, недостатньо. Тому цифрова частина допомоги може підтримувати безпечне спілкування та доступ до фахівців, без обіцянок автоматичного результату (Morrison та ін., 2021; Lewis і Marsden, 2025). Як оцінювати зміни, не створюючи хибних прогнозів Оцінювання у спеціалізованих програмах має розмежовувати фактичну насильницьку поведінку, організаційні контакти, підтримку насильства, соціальне функціонування та безпеку людини й оточення. Зміна відповідей на опитувальник не є тотожною зміні поведінки. Самоописи можуть залежати від контексту, страху, мотивації справити враження та юридичних обставин. Складні випадки потребують міждисциплінарної оцінки з документуванням невизначеності (Glazzard, 2025; Raets, 2024). Наявність певної політичної позиції, релігійних переконань, етнічної належності, психологічних особливостей або психіатричного діагнозу не становить надійного індивідуального прогнозу насильства. Спеціалізовані методи оцінювання загроз мають власні цілі, вимоги до кваліфікації та обмеження валідності. Рідним, педагогам і читачам не слід самостійно класифікувати людей за переліками «підозрілих ознак». За конкретної загрози насильства важливі перевірювані факти та звернення до уповноважених служб. Реінтеграція, інтереси потерпілих і межі примирення Повернення людини до законного громадського життя включає роботу з відповідальністю, безпекою та наслідками завданої шкоди. Потерпілі мають власні потреби, право на правосуддя, захист і можливість визначати межі контакту. Підтримка виходу з насильницької групи не передбачає обов’язкового примирення, пробачення або зустрічей із постраждалими. Громадські програми можуть сприяти поступовому відновленню передбачуваних соціальних зв’язків, коли для цього існують реальні умови. Релевантні принципи добровільності, взаємної безпеки й врахування нерівності становища висвітлені у статті «Контакти між групами після насильства: готовність та ризики». Загальна психологія переходу до нових громадських ролей розглядається в матеріалі «Реінтеграція після повернення в громаду: зв’язки й участь». Український контекст: психологічна допомога, безпека і право Для України важливо відрізняти академічне поняття насильницького екстремізму від конкретних юридичних складів кримінальних правопорушень. Терміни науки не замінюють правової кваліфікації. Кримінальний кодекс містить норми про терористичні акти, терористичні групи та організації, сприяння і фінансування тероризму. Наявність певних поглядів без встановлених законом ознак правопорушення не дорівнює визнанню людини винною (Верховна Рада України, Кримінальний кодекс). Якщо людина прагне припинити участь у групі, пов’язаній із насильством, конкретні питання безпеки, повідомлення уповноважених органів, захисту, правової допомоги та можливих наслідків її попередніх дій вирішуються індивідуально із кваліфікованими фахівцями. За безпосередньої загрози життю чи здоров’ю слід звертатися до екстрених служб. Необхідно уникати самостійних ризикованих контактів із озброєними особами, публічного поширення чутливої інформації та обіцянок правового імунітету, яких ніхто не уповноважений давати. Редакційний висновок для українського контексту: ефективна підтримка виходу потребує поєднання законності, захисту постраждалих, індивідуального оцінювання небезпеки, психологічної допомоги й реальних умов соціального відновлення. Це принцип організації допомоги, обґрунтований наявними міжнародними даними; його конкретні українські програми та результати потребують окремої емпіричної перевірки (Campbell Collaboration, 2024; UNODC, 2016). Як близьким говорити з людиною, яка хоче припинити участь Корисна розмова починається зі спокійного з’ясування безпеки й потреб людини. Доцільно вислухати, які зміни вона сама прагне здійснити, чого боїться, яку допомогу готова прийняти та чи потребує негайного професійного захисту. Повага до гідності поєднується з чіткою неприйнятністю насильства. Спроби принизити, провокувати або силоміць «переконати» людину можуть зруйнувати контакт. Близькі можуть сприяти зверненню до психолога, юриста чи соціальних служб, допомогти організувати звичайні потреби й підтримувати ненасильницькі форми належності. Якщо постає питання реальної загрози, пріоритет належить безпеці та компетентному реагуванню, а не продовженню особистої дискусії. Це обережні практичні рекомендації на основі тем, виявлених у дослідженнях, а не перевірений універсальний протокол виходу (Morrison та ін., 2021). Методологічні обмеження досліджень виходу Найпоширеніші джерела знань — інтерв’ю з колишніми учасниками, аналіз окремих життєвих історій, документи програм і матеріали кримінального правосуддя. Кожне джерело має обмеження. Люди можуть переосмислювати минуле, забувати деталі, приховувати небезпечний досвід або адаптувати розповідь до соціальних очікувань. До вибірок нерідко потрапляють ті, з ким дослідникам вдалося встановити контакт, тоді як досвід невідомих або недоступних колишніх учасників залишається поза спостереженням (Windisch та ін., 2017; Morrison та ін., 2021). Дослідження часто змішують різні середовища, епохи, правові системи, критерії виходу та тривалість спостереження. Навіть якщо певний фактор повторюється у багатьох описах, це не доводить, що саме він спричинив вихід. Для оцінювання програм потрібні зрозумілі визначення результату, порівняльні групи там, де це етично й методологічно можливо, довше спостереження, аналіз небажаних наслідків та незалежна перевірка (Glazzard, 2025; Lewis і Marsden, 2025). Поширені запитання Чи може людина залишити групу, зберігши частину своїх переконань? Так. Поведінкове припинення участі та переосмислення переконань можуть відбуватися у різній послідовності. Важливо окремо оцінювати відмову від насильства, фактичні контакти, правові обставини та зміну підтримки насильницьких методів (Raets, 2024). Чи завжди розчарування призводить до виходу? Ні. Розчарування може співіснувати зі страхом, залежністю, браком ресурсів і відсутністю реалістичної альтернативи. Саме поєднання мотивів і можливостей пояснює, чому частина людей залишається попри виражені сумніви (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014). Скільки часу триває вихід? Єдиного строку немає. Фактичне припинення насильницьких дій може передувати зміні переконань, а відновлення соціальних ролей і довіри тривати довше. Порівняння окремих випадків не дає надійної норми для кожної людини (Horgan та ін., 2017). Чи можна визначити за зовнішніми ознаками, хто знову вчинить насильство? Надійного побутового способу такого прогнозування немає. Особисті риси, світоглядні погляди й психічний стан не становлять готового «профілю» нападника. Конкретна загроза потребує професійної оцінки фактичної поведінки та обставин. Чи достатньо одного психолога? Допомога може потребувати різних спеціалістів залежно від стану здоров’я, загроз, сімейних обставин і правових питань. Наявні огляди підтримують багатовимірну організацію супроводу, водночас не доводять універсальної ефективності певного набору послуг (Campbell Collaboration, 2024). Чи означає підтримка реінтеграції відмову від відповідальності? Ні. Відновлення законних соціальних ролей, правовий розгляд попередніх вчинків та захист потерпілих можуть здійснюватися одночасно. Умови відповідальності визначаються законом, а зміст психологічної підтримки — професійними потребами та безпекою (Верховна Рада України, Кримінальний кодекс). Чи можна примусити людину змінити переконання? Сталі зміни не описуються простою формулою зовнішнього примусу. Фахова робота зосереджується на поведінці, відповідальності, доступних альтернативах, правах і безпеці. Стан доказів не дозволяє обіцяти, що будь-яка окрема програма гарантовано змінить світогляд або усуне ризик насильства (Lewis і Marsden, 2025). Що робити, якщо людина повідомляє про негайну загрозу? Пріоритет — збереження життя та здоров’я. Потрібно звернутися до екстрених або уповноважених служб відповідно до ситуації, повідомити перевірювані факти і дотримуватися їхніх вказівок. Самостійне з’ясування відомостей у небезпечному середовищі чи спроби особистого втручання можуть створити додаткову загрозу. Висновки Вихід із насильницької екстремістської групи є складним процесом поведінкових, соціальних і психологічних змін. Дослідження найпослідовніше описують взаємодію розчарування, доступних альтернатив, довіри, безпеки, ідентичності та можливості побудувати інше життя. Зміна переконань, припинення участі, відмова від злочинної поведінки й реінтеграція мають власні критерії та часові виміри (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Morrison та ін., 2021). Підтримка виходу передбачає законність, безпеку, повагу до прав людини, увагу до потреб потерпілих і реальні можливості соціального відновлення. Наукова база дозволяє описувати важливі механізми, але поки не дає підстав обіцяти гарантовану результативність конкретної програми або точно передбачати поведінку певної особи. Подальший розвиток доказів залежить від якісних порівняльних досліджень, прозорих критеріїв результату та тривалого спостереження (Campbell Collaboration, 2024; Glazzard, 2025). Пов’язані статті Реінтеграція після повернення в громаду: зв’язки й участь Контакти між групами після насильства: готовність та ризики Відновлення довіри й відчуття безпеки після насильства Соціальна ізоляція: що це, як виникає та чим відрізняється від самотності Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Дерадикалізація: зміна переконань, що підтримують насильство Дезангажування від насильницького екстремізму: поведінкова зміна Дерадикалізація та припинення участі: відмінності й результати Чому люди залишають екстремістські групи Соціальні зв’язки та нова ідентичність після виходу з екстремізму Реабілітаційні програми для учасників насильницьких рухів: доказовість Реінтеграція після екстремістського насильства: громада, праця й безпека Психологічна підтримка після виходу з насильницької групи Стійкість виходу й ризик повторного залучення до екстремізму Внутрішньогрупові сумніви та зміни лояльності в насильницькому русі Джерела Altier, M. B., Thoroughgood, C. N., & Horgan, J. G. (2014). Turning away from terrorism: Lessons from psychology, sociology, and criminology. Journal of Peace Research, 51(5), 647–661. https://doi.org/10.1177/0022343314535946. Campbell Collaboration. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Дослідницький огляд. Glazzard, A. (2025). Violent extremist disengagement and reintegration: A framework for planning, design and evaluation of programmatic interventions. Studies in Conflict & Terrorism, 48(4), 419–438. https://doi.org/10.1080/1057610X.2022.2098553. Horgan, J., Altier, M. B., Shortland, N., & Taylor, M. (2017). Walking away: The disengagement and de-radicalization of a violent right-wing extremist. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression, 9(2), 63–77. https://doi.org/10.1080/19434472.2016.1156722. Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102050. Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A Systematic Review of Post-2017 Research on Disengagement and Deradicalisation. Centre for Research and Evidence on Security Threats. Офіційна сторінка дослідження. Raets, S. (2024). Desistance, disengagement, and deradicalization: A cross-field comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology, 68(4), 389–426. https://doi.org/10.1177/0306624X221102802. Savoia, E. (2025). The use of psychological interventions in tertiary prevention programs for individuals engaged in violent extremism: A scoping review and interviews. National Institute of Justice. Офіційна публікація. United Nations Development Programme. (2023). Journey to Extremism in Africa: Pathways to Recruitment and Disengagement. Офіційний звіт. UNICEF. (2022). Paris Principles Operational Handbook. Офіційна публікація. United Nations Office on Drugs and Crime. (2016). Handbook on the Management of Violent Extremist Prisoners and the Prevention of Radicalization to Violence in Prisons. Офіційний посібник. Windisch, S., Simi, P., Scott Ligon, G., & McNeel, H. (2017). Disengagement from ideologically-based and violent organizations: A systematic review of the literature. Journal for Deradicalization, 9, 1–38. Каталог Національного інституту юстиції США. Верховна Рада України. (2001; чинна редакція). Кримінальний кодекс України, Закон № 2341-III. Офіційний текст.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Вербування до насильницьких екстремістських груп — це процес залучення людини до середовища, у якому підтримка ідеологічно мотивованого насильства може перетворюватися на групову належність, прийняття зобов’язань або безпосередню участь у протиправних діях. Психологічно він охоплює міжособистісні зв’язки, формування довіри й ідентичності, інтерпретацію образ і загроз, групові норми та обставини, у яких людина ухвалює рішення. Систематичний огляд Zitha та співавторів (2024) досліджує вербування, участь і вихід як пов’язані, але різні процеси. Важлива межа: радикальна думка, політичний протест, релігійна практика, гостра незгода з державою або належність до непопулярної спільноти не встановлюють готовності завдати насильства. У центрі цієї статті — залучення саме до середовищ, які виправдовують, підтримують або організовують насильницькі дії. Таке розмежування відповідає багаторівневому дослідженню чинників радикалізації, де світогляд, соціальні обставини та поведінка розглядаються окремо Pandey і Behera (2026). Стаття пояснює, чому контакт із небезпечним середовищем іноді розвивається в стійку участь, а іноді завершується відмовою; як відрізняти наукові висновки від припущень; що можуть зробити близькі, освітяни й сама людина, коли виникають реальні пропозиції вчинити насильство. Опис є освітнім і профілактичним та не замінює професійної оцінки конкретної загрози. Що означає вербування і чим воно відрізняється від радикалізації У науковій літературі немає одного універсального визначення вербування. Для дослідницької ясності доцільно розрізняти контакт із групою; пропозицію співпраці; засвоєння групових норм; фактичне приєднання; участь у насильстві. Людина може прийняти радикальні переконання й ніколи не долучитися до групи. Інша може брати участь у небезпечній діяльності під тиском чи з матеріальних мотивів, не поділяючи ідеологію організаторів. Саме тому огляд Zitha та співавторів (2024) розглядає вербування, афіліацію та припинення участі окремими дослідницькими категоріями. Радикалізація до насильства стосується змін у виправданні та прийнятності насильницьких засобів; вербування — соціального процесу залучення до мережі, організації чи діяльності. Підтримка насильства в опитуванні, намір діяти, підготовка конкретної дії та вчинене насильство є різними показниками. Дослідження моделей радикалізації часто вимірюють установки або декларовану готовність, тому результати не можна автоматично переносити на ймовірність реального нападу Da Silva та співавтори (2024). Поняття «насильницька екстремістська група» в цій статті використано аналітично: це мережа чи організоване середовище, яке схвалює або практикує насильство задля ідеологічних, політичних чи інших групових цілей. Юридична кваліфікація конкретного діяння визначається законом і доказами, а не самою психологічною назвою. Так само «вербувальник» може позначати різні ролі — від особи, що здійснює цілеспрямоване залучення, до учасника, який впливає на інших без формальної функції. Що показує дослідницька база Найбільш безпосереднім джерелом для цієї теми є систематичний огляд вербування, участі й виходу чоловіків із терористичних організацій (Zitha та ін., 2024). Він допомагає побачити взаємозв’язок особистісних і соціальних чинників, проте його фокус на чоловічих вибірках обмежує перенесення висновків на жінок, неповнолітніх і всі форми насильницького екстремізму. Дослідження осіб, які вже увійшли до організації, також не дають відповіді, скільки людей відхилили схожі пропозиції. Систематичний огляд Pandey і Behera (2026) структурує досліджувані зв’язки на особистісному, міжособистісному та суспільному рівнях. Його цінність полягає в багаторівневому поясненні; методологічне обмеження — різнорідні визначення результатів і дослідницьких груп. Наявність певної риси чи життєвої обставини у статистичних асоціаціях не означає, що вона є причиною насильства у конкретної людини. Метааналіз Da Silva та співавторів (2024) охопив 42 дослідження з 17 звітів і виявив статистичні зв’язки між компонентами моделі потреби, наративу та мережі й показниками насильницького екстремізму. Водночас значення зв’язків залежали від того, як дослідники вимірювали явища. Це підтверджує користь моделі як способу впорядкувати пояснення, але не робить із неї індивідуальний тест. Серед ключових обмежень усього поля — ретроспективні інтерв’ю, малі та вибіркові групи учасників, різниця між типами екстремізму, перевага даних про людей, які стали відомими правоохоронцям, а також труднощі встановлення причинності. Публікація про механізм залучення може спиратися на надійніший висновок про зв’язок двох явищ і водночас залишатися обережною щодо твердження, що один чинник неодмінно породжує інший. Психологічний процес: взаємодія мотивації, смислу та соціальних зв’язків Значущість, належність і переживання несправедливості Люди шукають визнання, соціальної близькості, зрозумілої ролі та відчуття впливу на своє життя. Ці потреби є звичайними психологічними явищами. В окремих обставинах насильницьке середовище може пов’язувати задоволення таких потреб із участю в колективній справі й виправданням шкоди іншим. Модель «трьох N» описує взаємодію потреби у значущості, ідеологічного наративу та соціальної мережі Kruglanski, Bélanger і Gunaratna (2019). Модель корисно читати як карту можливих процесів. Переживання приниження чи втрати статусу саме собою не веде до насильства. Важливим стає соціальний контекст, у якому хтось інтерпретує ці переживання, пропонує групову відповідь і визначає прийнятні засоби дії. Метааналіз Da Silva та співавторів показав неоднакову силу асоціацій для компонентів моделі; отже, зводити вербування до однієї «незадоволеної потреби» науково некоректно. Скарги на несправедливість можуть бути обґрунтованими, а прагнення соціальних змін — законним. Ризик виникає там, де людські втрати чи суспільні проблеми починають інтерпретувати як достатнє виправдання нападу на людей. Предмет психологічного аналізу тут — перетворення досвіду на переконання про припустимість насильства, а не оцінювання законності самих переживань чи ідентичностей. Групова ідентичність, довіра та норми Належність до групи впливає на те, чию думку людина вважає компетентною, кому довіряє та які вчинки сприймає як морально схвалювані. Систематичний огляд 75 кількісних досліджень ідентичності виявив підтримку для частини соціальних і контекстуальних пояснень радикалізації, водночас наголосивши, що різні форми ідентичності досліджені нерівномірно. Для вербування важлива якість зв’язку між людиною та оточенням. Довіра до друзів, родичів або авторитетної спільноти може полегшувати прийняття пояснень, які від сторонньої особи були б відхилені. Такий висновок стосується загального механізму соціального впливу, а не підозри щодо дружніх, родинних або релігійних зв’язків як таких. Ellenberg і Kruglanski (2024) розглядають, як мережа підтверджує норми й підтримує групову участь. У груповому середовищі важливу роль можуть відігравати очікування схвалення та осуду, вимоги лояльності й зміна відчуття особистої відповідальності. Суміжний механізм — групова поляризація: після певних видів обговорення початкова спільна позиція може посилюватися. Проте групова поляризація не є синонімом насильницького екстремізму, а інтенсивність групових дискусій сама по собі не доводить підготовки нападу. Ідеологічні пояснення та моральне виправдання Груповий наратив може поєднувати розповідь про спільне минуле, образ загрози, ідею відповідальності перед «своїми» та відповідь на питання, що слід робити. Для психології насильницької радикалізації вирішальним є спосіб, у який деякі наративи представляють насильство як необхідний, допустимий або морально виправданий засіб. Експериментальні й опитувальні дослідження моделі 3N демонстрували зв’язки між соціальним відчуженням, моральним виправданням політичного насильства та наміром приєднатися до радикальної групи, але не доводили фактичного вчинення насильства кожним учасником Bélanger та співавтори (2019). Моральне розмежування «своїх» та «чужих», знеособлення потерпілих або перекладання відповідальності на колектив можуть полегшувати виправдання шкоди. Однак ці механізми аналізують у контексті конкретних дій та висловлених виправдань. Сам факт емоційної, національної, політичної чи релігійної ідентифікації не має інтерпретуватися як доказ їх наявності. Соціальна динаміка залучення Участь може виникати через уже наявні знайомства, нове коло спілкування, контакт із цифровою спільнотою або цілеспрямований тиск. Частина людей сама шукає середовища, що відповідає їхнім переконанням; інших намагаються втягнути обманом або погрозами. Для окремих випадків є значущим матеріальний інтерес. Через це універсальна схема «спершу ідеологія, потім група, далі злочин» не описує всього розмаїття процесів Zitha та співавтори (2024). Залучення й утримання також різняться. Причини першого контакту не обов’язково збігаються з причинами, через які людина згодом залишається у небезпечному середовищі. Важливими можуть ставати соціальні зв’язки, страх втратити близьких, залежність від групи, внутрішній конфлікт або очікування санкцій. Розуміння цієї різниці має значення для безпечної допомоги й виходу, що окремо висвітлює огляд Ellenberg і Kruglanski (2024). Чи існує послідовність стадій вербування Для освітньої роботи зручно розрізняти потенційний контакт, налагодження зв’язку, появу ідеологічного або іншого пояснення участі, прийняття групових зобов’язань та можливу поведінкову участь. Це аналітичні стани, а не обов’язкові стадії кожної історії. Між ними можливі повернення, зупинка, відмова або вихід. У багатьох випадках людина залишається на рівні спілкування чи переконань і не переходить до насильства Pandey і Behera (2026). Таку схему корисно доповнювати питаннями про реальний досвід людини: що саме відбулося, чи були погрози, чи вимагають конкретної протиправної дії, наскільки безпечно припинити контакт і хто може надати підтримку. Психологічне розуміння процесу потрібне для допомоги та попередження шкоди, а не для приписування «стадії радикалізації» за однією фотографією, словом чи зміною настрою. Добровільне долучення, маніпуляція та примус У науковому аналізі важливо розмежовувати добровільне ідейне приєднання, прагматичну участь за винагороду, залежність від соціального оточення та примусове втягнення. Один випадок може поєднувати декілька мотивів, а інформована згода людини може бути суттєво обмежена обманом, шантажем чи погрозами. Відповідальність за вчинки й потреба захистити людину від примусу мають визначатися індивідуально й відповідно до права. Для України це розмежування особливо актуальне. Служба безпеки України у повідомленні від 16 лютого 2026 року описала випадки, коли представники спецслужб РФ видавали себе за українських правоохоронців, використовували погрози фіктивним кримінальним переслідуванням та схиляли громадян до протиправних дій. Це офіційно повідомлені випадки ворожої підривної діяльності; їх слід відрізняти від добровільної ідеологічної афіліації з екстремістським рухом. СБУ на сторінці «Як діяти, якщо вас вербують» згадує психологічний тиск, погрози, провокації, шантаж і матеріальні обіцянки. Ці явища описують небезпеку впливу та примусу, але відсутність очевидної погрози не дає підстав вважати будь-який контакт безпечним. У практичній ситуації важливі зміст звернення й конкретні вимоги, а не уявлення про типовий «портрет вербувальника». Цифрові середовища: що відомо про онлайн-залучення Інтернет полегшує доступ до різнорідних спільнот, інформації та приватного спілкування, тому він може бути середовищем як ненасильницької активності, так і поширення насильницьких наративів. Огляд 382 публікацій про онлайн-радикалізацію за 2000–2025 роки описує різні теоретичні підходи й неоднорідні результати: роль цифрового середовища залежить від взаємодії людей, контенту, платформ та офлайн-контексту. Цифровий контакт не визначає подальшу поведінку автоматично. Дослідження соціальних мереж часто оцінюють видимість повідомлень, мережеві зв’язки, поширення ідей або автоматизоване виявлення контенту. Це важливі, але інші показники, ніж реальні випадки вступу до насильницької організації. Огляд методів виявлення ідеологічного екстремізму в соціальних мережах (2024) звертає увагу на упередження даних, порівнянність платформ і методологічні межі автоматичного аналізу. Алгоритмічні рекомендації, повторна експозиція матеріалів і приватні цифрові зв’язки є предметами активних досліджень. Наявність відповідного механізму на платформі не доводить, що саме він спричинив конкретний злочин. Особливої обережності потребують твердження про генеративний штучний інтелект: сучасні теоретичні рамки описують можливі нові ризики, проте прямі довгострокові докази впливу на реальні насильницькі дії залишаються обмеженими огляд про радикалізацію в добу ШІ (2026). Для користувача практичне питання полягає в тому, чи містить повідомлення примус, вимогу нашкодити людям, пропозицію незаконної винагороди, прохання приховати небезпечну діяльність або погрозу за відмову. У разі такого контакту пріоритет мають припинення небезпечної взаємодії та звернення до уповноважених служб, а не самостійне розслідування акаунтів. Діти й підлітки: розвиток, права та захист Підлітковий вік є періодом активного формування самостійності, соціальних зв’язків та особистої ідентичності. Ці особливості нормального розвитку не роблять підлітка «потенційним екстремістом». Захист потрібен тому, що дорослі зловмисники можуть використати нерівність досвіду, тиск, обман або фінансову залежність неповнолітніх. Оцінювати слід конкретні загрози та обставини, а не вік, інтереси чи політичні погляди як самодостатні ознаки небезпеки. Міністерство освіти і науки України (31 березня 2025 року) і Кабінет Міністрів України опублікували рекомендації для родин і шкіл щодо протидії втягненню дітей у протиправні дії. Серед важливих заходів — довірливі розмови, цифрова грамотність, розуміння небезпеки швидких заробітків та взаємодія з відповідальними дорослими й службами. Поведінкові зміни дитини мають численні можливі пояснення: стрес, навчальні труднощі, конфлікт, особисті переживання чи звичайне бажання приватності. Тому поодинока замкнутість, нове захоплення політикою, інтерес до новин або нові знайомства не можуть бути «діагнозом вербування». Натомість повідомлення про конкретну вимогу вчинити злочин, погрози, шантаж чи небезпечне доручення потребують своєчасної допомоги та захисту. Розмову з підлітком доцільно починати зі спокійного запитання про те, що саме сталося і чи є загроза прямо зараз. Дорослому важливо вислухати дитину, уникати принизливих ярликів, не вимагати самостійного доказування «невинуватості» та не поширювати переписку публічно. Персональні дані й цифрові матеріали передаються лише тим, кому це потрібно для захисту дитини та законного реагування. Освітній омбудсмен України (2025) наголошує на значенні довірливого спілкування й співпраці батьків, педагогів та правоохоронців. Чому окремі люди відмовляються або виходять Результат контакту залежить не тільки від потенційних ризиків, а й від захисних зв’язків і доступних альтернатив. Людина може зберегти можливість критично обмірковувати твердження групи, отримати підтримку ззовні, побачити неприйнятність насильства або знайти безпечний спосіб відмови. Зміна переконань і припинення участі можуть відбуватися незалежно одне від одного: людина іноді залишає групу без повного перегляду ідей, а іноді змінює переконання, але має труднощі з виходом через залежність чи страх Zitha та співавтори (2024). Дослідження групових процесів Ellenberg і Kruglanski (2024) підкреслює важливість альтернативних стосунків і соціальної належності для припинення участі. З цього випливає практична редакційна інтерпретація: підтримка людини має відновлювати її доступ до безпечних відносин, освіти, соціальної допомоги й самостійних рішень, а не обмежуватися вимогою негайно змінити всі погляди. Необхідно також розрізняти ситуацію, де потрібен вихід із групи, і ситуацію, де людина стала об’єктом кримінального примусу чи шахрайства. У другому випадку першочерговими є безпека, фіксація загроз законними способами та звернення до компетентних органів. Для неповнолітніх пріоритетними залишаються права та найкращі інтереси дитини. Чому неможливо встановити небезпеку за психологічним профілем Немає достовірної єдиної сукупності особистісних рис, релігійних поглядів, соціальних характеристик чи психічних станів, яка давала б можливість передбачати участь у насильстві. Систематичний огляд зв’язку психічних розладів із радикалізацією та тероризмом не встановив переконливої загальної асоціації; результати істотно залежали від вибірки й методології. Психіатричний діагноз не повинен служити замінником оцінки конкретної поведінки. Оцінювання загроз — спеціалізована міждисциплінарна діяльність, що враховує встановлені факти, контекст, динаміку та можливі захисні чинники. Інструменти VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ використовують у відповідних фахових і службових середовищах як засоби структурованого професійного судження, що вимагають підготовки й перевірки даних. Систематичний огляд Campbell (Brouillette-Alarie та ін., 2025) не знайшов належних проспективних досліджень, які доводили б здатність таких інструментів точно прогнозувати майбутнє насильство. Переліки «ознак» із масових публікацій тим більше не є інструментами індивідуального прогнозу. Практичний критерій для неспеціаліста — не бал чи профіль людини, а наявність безпосередньої небезпеки, конкретних погроз, спроб примусити до протиправного вчинку або повідомлень про плановану шкоду. Такі ситуації передають компетентним службам без спроб самостійно класифікувати чи переслідувати підозрюваного. Профілактика: які підходи мають сенс і що доведено Профілактика насильницького вербування має кілька рівнів: доступна й безпечна освіта; розвиток навичок оцінювання інформації; включення в соціальні спільноти без насильства; своєчасна підтримка людей у кризах; спеціалізоване реагування на конкретні загрози. Це перелік напрямів роботи, а не твердження про однаково доведену ефективність кожного з них. Систематичний огляд оцінювань програм запобігання насильницькому екстремізму (2024) засвідчив неоднорідні результати, труднощі з показниками успіху та випадки небажаних наслідків, зокрема відчуження й стигматизації. Тому заяви на кшталт «короткий тренінг запобігає вербуванню» або «спростування пропаганди гарантує зміну поведінки» виходять за межі наявної доказової бази. Для оцінювання результату програми слід окремо вимірювати знання, ставлення до насильства, відчуття підтримки, реальну безпеку та поведінкові події. Збільшення правильних відповідей після заняття саме собою не доводить зменшення насильницьких дій у майбутньому. Надійний моніторинг потребує порівняльних даних, етичних процедур та уваги до того, кому програма може нашкодити. Шкільна профілактика має бути співмірною та підтримувальною: зрозумілі правила повідомлення про небезпечні пропозиції, педагогічна компетентність, конфіденційні канали звернення, робота з батьками й законні процедури захисту. МОН України рекомендує пояснювати дітям ризики цифрових контактів та звертатися по допомогу. Політичні й релігійні дискусії самі по собі залишаються сферою прав людини, освіти та мирної участі. Якщо є підозра на вербування: безпечний порядок дій Насамперед з’ясуйте, чи існує безпосередня загроза життю й здоров’ю, конкретні погрози або вимоги виконати протиправне завдання. Якщо небезпека невідкладна, звертайтеся до поліції за номером 102. Для повідомлень про вербування ворожими спецслужбами в Україні СБУ оприлюднила спеціальні канали звернення, зокрема телефон 0 800 501 482. Для дитини залучайте безпечного дорослого й відповідальних за захист дітей спеціалістів. Якщо до вас звернулися з вимогою завдати шкоди, не погоджуйтеся на дію, не виконуйте незаконних «перевірочних завдань» і не намагайтеся особисто виявити чи затримати організаторів. Обмежте небезпечний контакт, зверніться до поліції або СБУ та виконуйте законні рекомендації уповноважених фахівців. Збереження отриманих повідомлень для передання компетентним органам має відбуватися без поширення особистих даних у соціальних мережах. Якщо ви близька людина, починайте з фактів: «Мені стало відомо про конкретну погрозу або вимогу. Я хочу допомогти тобі залишитися в безпеці». Дайте можливість пояснити обставини; не погрожуйте викриттям та не організовуйте публічних конфронтацій. Якщо людина повідомляє про тиск або страх, важливо залучити професійну допомогу з урахуванням реальної небезпеки. У випадку неповнолітніх узгоджуйте дії із законними представниками й компетентними службами, враховуючи ситуації, коли самі дорослі можуть становити загрозу. Коли безпосередньої небезпеки немає, але людині складно припинити зв’язок із групою, корисними можуть бути консультація психолога, соціальна підтримка, правова допомога та безпечне відновлення стосунків за межами небезпечного середовища. Психолог не здійснює кримінальну експертизу за звичайною розмовою; питання реальних загроз потребує спеціального реагування. Що важливо враховувати в українському контексті В Україні поняття вербування до насильницького екстремістського середовища перетинається з питаннями національної безпеки, кримінального права, захисту дітей, освіти та соціальної допомоги. Офіційні повідомлення про втягнення громадян у диверсійні дії під час повномасштабної війни становлять конкретний контекст, але не охоплюють усіх науково відомих форм екстремістського рекрутування. Цю відмінність слід зберігати під час пошуку допомоги й інтерпретації досліджень. Національна поліція України, Міністерство освіти і науки та СБУ публікують прикладні рекомендації щодо небезпечних пропозицій, дитячої безпеки та звернення до правоохоронців. Їхні офіційні рекомендації є джерелом інформації про українські процедури й ризики, а міжнародні систематичні огляди — джерелом наукових висновків про психологічні механізми. Саме таке розділення захищає читача від підміни правових тверджень загальними психологічними інтерпретаціями. Окреме правило стосується законності: жодна психологічна схема не визначає склад злочину, відповідальність чи статус особи. Юридичні рішення належать компетентним органам і здійснюються за чинним законодавством із гарантіями прав та належних процедур. Часті запитання Чи означають радикальні погляди, що людину вже завербували? Ні. Вербування стосується взаємодії із середовищем або особами, що залучають до групової діяльності; радикальні погляди можуть існувати без такого контакту. Дослідження окремо вимірюють ідеологічні установки, декларовану підтримку насильства та реальну поведінку Da Silva та співавтори (2024). Чи можуть завербувати людину без переконання в ідеології? Такі випадки можливі, коли залучення пов’язане з примусом, обманом чи матеріальними обіцянками. СБУ описує ці способи втягнення до протиправних дій. Цей шлях не слід змішувати з добровільним ідеологічним вступом. Чи є соціальні мережі основною причиною насильницької радикалізації? Сучасні дані не підтримують такого універсального висновку. Великий огляд досліджень інтернет-радикалізації (2026) показує неоднорідність результатів і значущість взаємодії цифрових та соціальних чинників. Чи може психолог точно передбачити, хто стане небезпечним? Надійного універсального індивідуального прогнозу немає. Систематичний огляд Campbell (2025) виявив суттєві прогалини проспективної перевірки фахових інструментів оцінювання ризику. Психологи можуть підтримувати людину, працювати із кризами й брати участь у міждисциплінарній допомозі в межах компетенції. Що робити, якщо підлітку пропонують «заробіток» за незаконне завдання? Не виконувати завдання, повідомити безпечного дорослого та звернутися до поліції або СБУ. Дитині потрібні підтримка, захист персональних даних і законне реагування. Офіційні рекомендації МОН пояснюють безпечні кроки для родин і освітян. Висновок Вербування до насильницьких екстремістських груп є соціально-психологічним процесом, що формується в конкретних мережах, контекстах та обставинах ухвалення рішень. Значущість, належність, групові норми, переконання та матеріальні або примусові чинники можуть відігравати різну роль; жоден із них окремо не визначає майбутнє насильство. Найкраща основа профілактики — точне розмежування переконань і дій, наукова оцінка доказів, захист прав людини, довірливі способи звернення по допомогу та своєчасне реагування на конкретні загрози. Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — суміжний соціально-психологічний механізм, який допомагає зрозуміти вплив групової дискусії без ототожнення поляризації з насильством. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Належність і групова ідентичність в екстремістських рухах Особисті зв’язки та дружні мережі у вербуванні Лідерство і харизма в насильницьких екстремістських групах Груповий тиск і контроль у насильницьких екстремістських організаціях Індоктринація і примусове формування переконань Соціалізація всередині екстремістських груп Внутрішньогрупові сумніви та зміни лояльності в насильницькому русі Роль сімейних зв’язків у радикалізації Онлайн-вербування неповнолітніх до насильницьких рухів Джерела Bélanger, J. J., та співавтори. (2019). Radicalization Leading to Violence: A Test of the 3N Model. Frontiers in Psychiatry, 10, 42. DOI: 10.3389/fpsyt.2019.00042. Brouillette-Alarie, S., та співавтори. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. DOI: 10.1002/cl2.70080. Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of Countering Violent Extremism Programs: Linking Success to Content, Approach, Setting, and Participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI: 10.1016/j.ijlcj.2024.100674. Da Silva, C., та співавтори. (2024). Significance Quest: A Meta-Analysis on the Association Between the Variables of the 3N Model and Violent Extremism. Trauma, Violence, & Abuse. DOI: 10.1177/15248380231176056. Echelmeyer, L., Slotboom, A.-M., & Weerman, F. (2023). The Putative Effect of Identity on Extremist Radicalization: A Systematic Review of Quantitative Studies. Studies in Conflict & Terrorism. DOI: 10.1080/1057610X.2023.2247621. Ellenberg, M., & Kruglanski, A. W. (2024). Power of the Network and Power from the Network: Group Processes and Radicalization. Group Processes & Intergroup Relations, 27(5), 990–1001. DOI: 10.1177/13684302241240704. Kruglanski, A. W., Bélanger, J. J., & Gunaratna, R. (2019). The Three Pillars of Radicalization: Needs, Narratives, and Networks. Oxford University Press. DOI: 10.1093/oso/9780190851125.001.0001. Kunst, J. R., та співавтори. (2026). Intelligent Systems, Vulnerable Minds: A Framework for Radicalization to Violence in the Age of AI. Personality and Social Psychology Review, 30(3), 395–426. DOI: 10.1177/10888683261430089. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI: 10.1002/bsl.70064. Ravi, K., & Yuan, J.-S. (2024). Ideological Orientation and Extremism Detection in Online Social Networking Sites: A Systematic Review. Intelligent Systems with Applications, 24, 200456. DOI: 10.1016/j.iswa.2024.200456. Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the Internet: 25 Years of (Online) Radicalization Research. The Communication Review. DOI: 10.1080/10714421.2026.2658935. Trimbur, M., Amad, A., Horn, M., Thomas, P., & Fovet, T. (2021). Are Radicalization and Terrorism Associated with Psychiatric Disorders? A Systematic Review. Journal of Psychiatric Research, 141, 214–222. DOI: 10.1016/j.jpsychires.2021.07.002. Zitha, L. Z., Pinheiro, M. L., Gonçalves, R. A., & Caridade, S. (2024). Recruitment, Affiliation, and Disengagement Among Men in Terrorist Organizations: A Systematic Review. Social Sciences, 13(11), 609. DOI: 10.3390/socsci13110609. Міністерство освіти і науки України. (2025). Як розпізнати ознаки вербування дитини: рекомендації батькам і освітянам. Національна поліція України. (2025). Маніпуляції та вербування: як не потрапити в пастку та зрозуміти, що вас намагаються використати? Служба безпеки України. (б. д.). Як діяти, якщо вас вербують. Служба безпеки України. (2026). СБУ застерігає: ворог активізував спроби вербування українців «під чужим прапором». Служба освітнього омбудсмена України. (2025). Як батькам та педагогам запобігти вербуванню дітей.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Фактори ризику насильницької радикалізації — це обставини, досвід, настанови й соціальні процеси, які в досліджуваних групах статистично пов’язані з більшою імовірністю підтримки ідеологічного насильства, наміру його застосувати або участі в насильницьких діях. Їхня доказова сила залежить від того, який саме результат вимірювали, у якій популяції, яким методом і в якому історичному контексті. Жодний окремий чинник і жодна сукупність загальних ознак не дають надійного способу передбачити вчинок конкретної людини. Основний висновок систематичного огляду та метааналізу Wolfowicz та співавторів, що об’єднав 127 досліджень і понад 1300 оцінок зв’язків, полягає в тому, що найсильніші виявлені асоціації часто стосуються психологічних і криміногенних характеристик, тоді як демографічні ознаки зазвичай мають невеликі статистичні зв’язки. Цей висновок потребує уважного прочитання: значна частина наявних праць вимірювала погляди та готовність схвалювати насильство, а фактичні насильницькі дії вивчала значно рідше. Новий огляд Pandey і Behera 2026 року підтверджує потребу враховувати взаємодію індивідуальних, міжособистісних та суспільних умов. Що саме означає ризик насильницької радикалізації У дослідженнях важливо послідовно розділяти чотири явища: наявність радикальних чи непопулярних переконань, схвалення насильства як засобу досягнення цілей, намір або підготовку до насильства та реально вчинені насильницькі дії. Політичне несхвалення влади, релігійна відданість, участь у протесті чи критика суспільного порядку належать до сфери світогляду й суспільної участі; вони самі по собі не становлять доказу насильницької поведінки. Для наукового аналізу визначальне питання — за яких обставин людина починає виправдовувати заподіяння шкоди іншим або переходить до відповідних дій. Важливою методологічною подією став метааналіз Wolfowicz та співавторів, у якому результати розглядали окремо для радикальних настанов, намірів і поведінки. Автори ідентифікували 101 фактор для настанов, 45 для намірів і 33 для поведінки. Різниця між кількістю досліджених показників відображає проблему: поведінкові наслідки трапляються рідше та складніше вимірюються. Результат, пов’язаний із відповіддю на опитувальник, не можна автоматично перенести на ймовірність реального нападу. Термін «фактор ризику» в науковому контексті часто позначає статистичний корелят, а не доведену причину. Наприклад, належність до певного соціального середовища може супроводжуватися зміною поглядів, але самої цієї спостережуваної залежності недостатньо, щоб з’ясувати напрям впливу. Людина могла обрати середовище через уже сформовані переконання; третя обставина могла впливати одночасно на її поведінку й оточення. Тому важливо аналізувати часову послідовність, альтернативні пояснення та якість порівняльної групи. Які результати дають систематичні огляди Найповніший кількісний синтез: 127 досліджень Wolfowicz, Litmanovitz, Weisburd і Hasisi (2021) проаналізували 127 досліджень із 206 вибірками, переважно з країн Організації економічного співробітництва та розвитку. Переважали поперечні дослідження, у яких вимірювання факторів і результатів відбувалося приблизно в один час. За величиною зв’язків соціально-демографічні фактори загалом поступалися досвідним, ставленнєвим, психологічним і криміногенним. Більшість оцінених зв’язків мали малий або дуже малий розмір; окремі виявлялися помірними чи великими. Це дає підстави формувати дослідницькі гіпотези щодо механізмів, проте не встановлює індивідуальних порогів небезпеки. Автори також показали, що розмір деяких зв’язків відрізняється між географічними регіонами й ідеологічними контекстами. Отже, перенесення результатів із однієї країни, вибірки або організації на іншу потребує перевірки. Універсальна таблиця «найнебезпечніших рис» суперечила б і структурі даних, і фактичному розмаїттю шляхів радикалізації. Багаторівневий огляд 2026 року Огляд Pandey і Behera (2026) групує потенційні чинники на індивідуальному, міжособистісному й суспільному рівнях. У досліджуваній літературі фігурують ворожі установки, моральне виправдання шкоди, конспірологічні переконання, сімейні та групові процеси, переживання міжгрупової загрози, суспільні конфлікти й відчуття колективного позбавлення справедливості. Таке групування допомагає пояснити взаємодії, однак широта переліку не означає, що кожний пункт є однаково надійним предиктором насильства. Змішаність визначень «радикалізації», типів вибірок і результатів вимагає обережності щодо причинності. Цінність багаторівневої рамки полягає в тому, що індивідуальний досвід розглядають у реальних соціальних відносинах. Ті самі емоції образи або потреба в належності можуть мати різні наслідки залежно від близького оточення, доступних ненасильницьких способів участі, поведінкових норм групи та можливостей підтримки. Саме зміна цих контекстів має практичне значення для профілактики. Індивідуальні психологічні фактори Схвалення насильства та моральне виправдання шкоди Для розуміння переходу від незгоди до підтримки насильства найзмістовнішими є характеристики, безпосередньо пов’язані зі ставленням до заподіяння шкоди: легітимація насильства, ворожі судження щодо інших людей, виправдання жорстокості «вищою метою» та перенесення відповідальності на груповий авторитет. Синтез Wolfowicz та співавторів виділяє ставленнєві й криміногенні фактори серед статистично помітніших груп показників. При цьому висловлена підтримка насильства залишається окремим результатом вимірювання; вона не дорівнює підтвердженому наміру або факту дії. Моральне відсторонення може діяти через уявлення, що певні жертви нібито заслуговують на шкоду, або через применшення реальних наслідків насильства. У профілактиці доцільно вивчати конкретні способи виправдання шкоди й умови, у яких вони стають прийнятними всередині групи, водночас зберігаючи простір для законної гострої політичної полеміки. Сприйнята несправедливість, приниження та потреба у значущості Досвід приниження, дискримінації, втрати соціального становища або переживання колективної несправедливості може створювати емоційний матеріал для радикалізаційних наративів. Проте такі переживання широко поширені серед людей, які ніколи не підтримували насильства. Вони набувають специфічного значення тоді, коли насильство пропонується як морально допустимий або єдиний шлях відновлення гідності. Огляд Pandey і Behera включає відносну депривацію та міжгрупову загрозу до контекстних факторів, не встановлюючи їх як неминучі причини нападу. Психологічна потреба бути почутим, належати до спільноти й відчувати вплив на власне життя є загальнолюдською. Ризикова динаміка можлива тоді, коли близьке оточення систематично пов’язує задоволення цих потреб із виправданням агресії. Наявність самої потреби не характеризує людину як загрозу. Імпульсивність, попередня агресія та криміногенний досвід У частині вибірок зв’язки із загальними криміногенними факторами — настановами, сприятливими до насильства, антисоціальною поведінкою або попереднім правопорушницьким досвідом — виявляються сильнішими, ніж із загальними демографічними показниками. Саме такий порядок величин описаний у метааналізі 2021 року. Водночас ідеться про групові закономірності, причому не всі дослідження перевіряли той самий тип насильства. Історія агресії потребує розгляду у фаховому контексті, коли вже оцінюють конкретну загрозу. У повсякденному спілкуванні, школі чи на робочому місці перетворення розрізнених епізодів конфлікту на «профіль екстреміста» породжує хибні підозри й дискримінацію. Психічне здоров’я, травма й особистісні риси Психічні розлади, пережиті травматичні події, нейровідмінності та особистісні риси не становлять самостійного пояснення ідеологічного насильства. У різних вибірках можна виявляти окремі статистичні зв’язки, але вони залежать від способу добору учасників, визначення результату й супутніх соціальних умов. Огляд Pandey і Behera (2026) перелічує деякі клінічні та особистісні показники серед досліджених індивідуальних факторів; цей перелік не є клінічною діагностикою схильності до екстремізму. Дослідження Marchment, Clemmow і Gill (2025) спеціально розглядає несприятливий досвід дитинства та вразливість до насильницького екстремізму. Такі дослідження допомагають формувати точніші запитання щодо ролі травми, але потребують перевірки змішувальних чинників і того, чи вимірюється вразливість, намір або реальна поведінка. Наслідки травми потребують допомоги відповідно до клінічних потреб людини, а не прикріплення ярлика небезпеки. Соціальні зв’язки, сім’я та групова динаміка Близьке оточення і групові норми Радикалізаційні процеси відбуваються у стосунках: люди обговорюють події, надають значення власному досвіду, шукають схвалення та засвоюють норми соціального кола. Якщо група нормалізує виправдання шкоди й вимагає беззастережної лояльності, це може змінювати межі прийнятної поведінки. Разом з тим більшість тісних спільнот підтримують своїх учасників без насильства, а групова солідарність може слугувати ресурсом захисту. Загальнопсихологічний механізм групової поляризації пояснює, чому обговорення іноді зміщує позиції учасників до виразнішої версії початкової схильності; сам цей механізм не є достатнім поясненням екстремістського насильства. Важливо також відрізняти добровільну участь у спільноті, залежність від неї, примус і вербування. Одне й те саме членство може бути пов’язане з різними мотивами, а соціальний тиск або загроза покарання всередині групи інколи суттєво обмежують свободу вибору. Профілактичний підхід має враховувати можливість безпечного виходу та доступні альтернативні зв’язки. Що підтверджено про сімейні фактори Систематичний огляд Campbell Collaboration 2022 року синтезував 33 дослідження й 89 оцінок ефектів. Певні асоціації виявлено для сімейних конфліктів, наявності родичів з екстремістськими поглядами та упереджень щодо інших культур; в інших аналізах важливими могли бути згуртованість і підтримка родини. Кількість досліджень для кожного окремого фактора була невеликою. Огляд також не виявив придатних для включення досліджень, які б надійно оцінювали наслідки радикалізації для родин чи ефективність сімейних втручань. Отже, рекомендація підтримувати сімейний зв’язок і конструктивний діалог ґрунтується на загальних принципах психосоціального добробуту та правдоподібності захисних механізмів, а доведеність саме антекстремістського ефекту сімейних програм залишається обмеженою. Родичі не несуть автоматичної відповідальності за погляди чи вчинки іншої людини. Соціальна ізоляція і пошук належності Самотність і розрив значущих зв’язків інколи створюють обставини, у яких пропозиція спільноти, статусу чи підтримки стає привабливою. Але ізоляція сама по собі не передбачає насильства, а багато учасників радикальних середовищ мають широкі соціальні мережі. Багаторівневий огляд 2026 року розглядає недостатню соціальну підтримку як один із можливих контекстних факторів. Для практичної допомоги важливішими є конкретні потреби, наявні безпечні стосунки, ресурси громади та ризики примусу. Суспільні конфлікти, несправедливість і політичний контекст Політичне насильство завжди розгортається у певному суспільному середовищі. Війна, дискримінація, насильницькі репресії, слабкість інституцій, корупція, безкарність і порушення прав людини можуть ставати частиною контексту, у якому організації, що підтримують насильство, пропонують власні пояснення подій. Такі умови впливають на населення в цілому, тому їх не можна використовувати як персональні індикатори небезпеки. Дослідження ПРООН 2023 року охопило майже 2200 респондентів у восьми країнах Африки й показало вагу локальних обставин вербування та виходу з груп; результати цього регіонального дослідження не слід без перевірки переносити на Україну. Суспільний конфлікт може посилювати недовіру, травматизацію й міжгрупову ворожість, але можливі також солідарність, самоорганізація, захист прав і ненасильницька громадська дія. Редакційний висновок із сукупності досліджень полягає в тому, що безпека та громадянські свободи мають підтримувати одна одну: заходи, які стигматизують цілу групу населення, здатні послаблювати довіру й ускладнювати звернення по допомогу. Цифрове середовище: вплив вмісту, спільнот і алгоритмів Інтернет дає можливості швидко поширювати повідомлення, формувати спільноти, знаходити однодумців і посилювати емоційну реакцію на події. Проте просте перебування на певній платформі, читання суперечливих матеріалів чи підписка на політичний канал не засвідчують наміру застосовувати насильство. Огляд 382 публікацій про зв’язок радикалізації з інтернетом, оприлюднений 2026 року, наголошує на неоднорідності доказів і взаємопов’язаності онлайн- та офлайн-процесів. Для коректної оцінки цифрових факторів слід розрізняти доступ до вмісту, реальну взаємодію з групою, переконання користувача, схвалення насильства й конкретні дії. Алгоритмічна рекомендація матеріалів може збільшувати видимість певних повідомлень, але сама по собі не доводить причинного переходу до насильства. Дані з цифрових платформ часто не репрезентують населення загалом, а автоматичні моделі розпізнавання екстремізму можуть помилятися через іронію, цитування, контекст і мовні відмінності. Систематичний огляд методів виявлення ідеологічного екстремізму у соціальних мережах охоплює 110 публікацій і прямо вказує на проблеми упередженості та якості наборів даних. Для дітей цифрові ризики оцінюють через вік, стосунки з дорослими, можливість примусу й експлуатації, а не через політичні інтереси дитини. ЮНІСЕФ описує значення безпечних просторів, підтримки сім’ї, громадської участі й захисту дітей від маніпуляцій у цифровому та фізичному середовищі. Публічне таврування неповнолітніх може посилювати ізоляцію та порушувати їхні права. Чому не існує універсального профілю та єдиної траєкторії Радикалізацію часто подають як послідовні «сходинки», через які нібито проходить кожна людина. Емпірична картина складніша: у різних випадках відрізняються тривалість, інтенсивність участі, ідеологічний контекст, груповий примус, роль інтернету та значення попереднього насильницького досвіду. Саме тому Wolfowicz та співавтори розглядають різні результати радикалізації окремо, а Pandey і Behera описують багаторівневу взаємодію факторів. Профіль за віком, статтю, походженням, релігією, освітою або станом здоров’я даватиме велику кількість хибних припущень, оскільки відповідні характеристики поширені в популяції та мають слабку специфічність. Навіть статистично значуща кореляція не є точним способом визначити, хто здійснить насильство. Це особливо важливо для подій із низькою базовою частотою: за рідкісного результату навіть методика з прийнятною чутливістю може породжувати численні хибні позитивні оцінки. Що відомо про професійне оцінювання загроз У спеціалізованих установах використовують структуровані підходи до професійного судження, зокрема VERA-2R, TRAP-18 і ERG22+. Вони призначені для підготовлених фахівців, котрі працюють із належними матеріалами справи, визначеними завданнями та процедурами перевірки інформації. Зміст шкал залежить від цільової популяції й контексту застосування. Такі інструменти не є тестами для родичів, учителів, журналістів або широкого загалу. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) знайшов 20 придатних досліджень шести інструментів. У низці дослідницьких умов узгодженість оцінок між експертами була прийнятною, але польові результати виявлялися слабшими, а дослідження були переважно ретроспективними та часто спиралися на неповні відкриті дані. Для TRAP-18 описано зв’язок оцінок із уже відомими наслідками, проте жодне з включених досліджень не перевіряло справжньої перспективної здатності передбачати майбутнє насильство. Автори не знайшли підстав рекомендувати один із цих інструментів як універсально найкращий. VERA-2R зазвичай пов’язують з оцінюванням ризику насильницького екстремізму у професійному контексті, TRAP-18 — з аналізом загроз і поведінкових сигналів у випадках можливих нападів, ERG22+ — зі структурованим розглядом факторів залучення та участі. Межі їхньої емпіричної перевірки різняться. Застосування будь-якого з них вимагає навчання, нагляду за якістю оцінювання, належної правової підстави й усвідомлення ймовірності помилки; перелічення назв у відкритому матеріалі не створює інструкції для самостійної класифікації людей. Як наука перевіряє причинність і надійність результатів Надійна оцінка факторів ризику вимагає порівняння людей зі схожих середовищ, вимірювання показників до наслідку, контролю змішувальних змінних, повторення результатів в інших вибірках і прозорого визначення того, що вважається «радикалізацією». У поперечних опитуваннях причинний напрям часто невідомий. Ретроспективні біографії відомих нападників можуть створювати ілюзію передбачуваності, оскільки дослідник уже знає кінцеву подію. Опитування студентів про абстрактну згоду з насильством має іншу доказову силу, ніж спостереження за поведінкою людей упродовж років. Систематичні огляди також залежать від якості первинних праць. Порівнювати рівні кореляції між країнами та ідеологічними середовищами складно через різні формулювання питань, переклади шкал, критерії добору, доступність даних і приховані відмінності контексту. Метааналіз Wolfowicz та співавторів мав широкий охоплений матеріал, але значна його частина залишалася поперечною; огляд інструментів оцінювання додатково продемонстрував проблеми ретроспективної перевірки та обмеженої перспективної валідності. Практична різниця між «фактор пов’язаний», «фактор причинно впливає» та «вимірювання дає точний прогноз» має бути збережена в кожному публічному повідомленні. Висновок, що може допомогти пояснити статистичну закономірність, не обов’язково придатний для ухвалення обмежувальних рішень щодо конкретної особи. Захисні фактори й профілактика: що можна обґрунтовано рекомендувати Захисні фактори — це умови, які в певних дослідженнях асоціюються з меншою підтримкою або меншою ймовірністю насильницьких результатів. До можливих напрямів належать якісні довірливі стосунки, доступні ненасильницькі способи громадської участі, підтримка у кризі, навички розв’язання конфліктів і соціальна інтеграція. Однак підтвердження статистичного захисного зв’язку ще не доводить, що окрема програма, побудована на ньому, зменшує кількість насильницьких подій. Сімейний систематичний огляд Campbell прямо вказує на дефіцит якісних перевірок сімейних програм. Для профілактики важлива відповідність втручання потребі. Якщо людина переживає втрату, ізоляцію, травму або цькування, їй потрібна належна психосоціальна допомога незалежно від її поглядів. Якщо є підтверджені конкретні погрози насильством, потрібне законне залучення компетентних служб і фахівців, а не неформальне психологічне «тестування». Якщо проблема полягає у ворожій груповій нормі, громадські й освітні програми можуть підтримувати діалог, ненасильницьке врегулювання конфлікту та безпечні зв’язки. Ефект кожного підходу слід оцінювати окремо: за зміною настанов, поведінки, благополуччя та фактично підтверджених випадків шкоди. Підліткові програми мають ґрунтуватися на повазі до розвитку дитини, добровільності там, де це можливо, захисті персональних даних та інтересів дитини. ЮНІСЕФ пропонує розглядати вразливість дітей у зв’язку з оточенням, доступом до ресурсів і маніпуляціями з боку угруповань. Педагогічна чи психологічна підтримка не повинна перетворюватися на приховане спостереження за законними переконаннями учнів. Український контекст: законність, захист прав і межі перенесення даних В Україні юридичні значення тероризму, терористичного акту й терористичної діяльності визначає Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. Психологічний опис факторів ризику має іншу мету, ніж юридична кваліфікація діяння. Офіційна правова оцінка залежить від установлених законом ознак і компетенції уповноважених органів, а не від результату опитувальника або судження про політичну позицію людини. Закон містить гарантії прав і свобод та застереження щодо законної діяльності із захисту конституційних прав. Російська збройна агресія, бойові дії, переміщення населення та воєнні втрати створюють для українського суспільства особливі умови, які потребують окремих досліджень. Не можна автоматично переносити статистичні зв’язки, отримані в інших війнах або в інших типах екстремістських організацій, на цивільних, військовослужбовців, ветеранів, переселенців чи інші категорії людей в Україні. Пережита травма, законний захист держави, політичне обурення агресією та участь у мирному громадському житті мають власні правові й психологічні значення. Редакційний принцип полягає в тому, щоб оцінювати конкретну поведінку та реальні загрози в належному контексті, зберігаючи гідність і права кожної людини. Якщо існує безпосередня загроза життю чи безпеці, практичні дії мають бути спрямовані на захист людей і повідомлення компетентних екстрених служб відповідно до обставин. Якщо йдеться про занепокоєння щодо близької людини без конкретної загрози, доцільно підтримувати спокійний контакт, уникати приниження, звертатися по професійну психологічну допомогу за наявності потреби та поважати законні межі приватності. Самостійне стеження, публічні звинувачення чи збір чутливих даних за припущеннями є неприйнятними. Часті запитання Чи можна визначити насильницьку радикалізацію за релігією або політичними поглядами? Ні. Релігійні переконання, політична незгода, участь в активізмі чи належність до культурної спільноти не є достатніми показниками готовності заподіяти шкоду. Дослідження мають розділяти світогляд, підтримку насильства та фактичні дії. Загальні демографічні ознаки в метааналізі Wolfowicz та співавторів зазвичай демонстрували відносно невеликі зв’язки. Чи означає психічний розлад підвищений ризик терористичного насильства? Сам діагноз не є ознакою насильницького екстремізму. Питання про психічний стан вирішуються відповідно до потреб лікування й підтримки; питання конкретної загрози потребують окремої професійної оцінки. Багаторівневий огляд 2026 року описує різні клінічні показники як частину неоднорідної літератури, не створюючи підстав для стигматизації пацієнтів. Чи може інтернет сам по собі зробити людину небезпечною? Дані не підтримують такого прямолінійного висновку. Цифрові контакти взаємодіють із попередніми установками, соціальним оточенням та обставинами офлайн-життя. Огляд 2026 року показує різноманітність моделей і методологічну складність відокремлення цифрових механізмів. Чи існує надійний тест, який передбачає насильницьку радикалізацію? Станом на опрацьовані систематичні огляди немає підстав вважати якусь спеціалізовану шкалу універсально перевіреним інструментом прогнозу майбутнього екстремістського насильства. Огляд валідності 2025 року підкреслює відсутність перспективних досліджень справжньої прогностичної точності серед включених робіт. Професійна оцінка є контекстною процедурою управління ризиком, а не безпомилковим пророцтвом. Чи допомагає сімейна підтримка запобігати насильницькій радикалізації? Підтримувальні родинні зв’язки можуть бути корисними для загального добробуту й соціальної інтеграції. Для окремих сімейних чинників є статистичні зв’язки з радикалізаційними результатами, але систематичний огляд Campbell 2022 року не виявив належних експериментальних оцінок сімейних профілактичних програм. Тому ефективність конкретного втручання треба перевіряти окремо. Чим фактор ризику відрізняється від ознаки безпосередньої загрози? Фактор ризику — це дослідницький показник, пов’язаний зі статистичною частотою певного результату в групі. Ознака конкретної загрози стосується фактичних обставин можливої шкоди й потребує професійної перевірки з урахуванням правових процедур. Перенесення загальних кореляцій на конкретну особу створює ризик хибних обвинувачень. Висновок Сучасні дослідження пояснюють насильницьку радикалізацію через взаємодію психологічних настанов, особистого досвіду, соціальних зв’язків, групових норм, цифрових середовищ і суспільного контексту. Найнадійніший на сьогодні кількісний синтез свідчить, що демографічні ознаки мають переважно слабкі зв’язки, тоді як окремі психологічні та криміногенні чинники демонструють помітніші асоціації. Проте значна частина даних стосується ставлень, отримана з поперечних досліджень і не доводить причинності або точного індивідуального прогнозу. Для профілактики це означає необхідність діяти з урахуванням реальних потреб, конкретних фактів і прав людини, відокремлювати законне інакомислення від виправдання та здійснення насильства, забезпечувати доступну допомогу й перевіряти ефективність програм за поведінковими наслідками. Наука дає дедалі точнішу карту можливих механізмів, а відповідальні рішення потребують належного контексту та підтверджених даних. Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства Методологія психологічної науки: дослідження, статистика, причинність і відтворюваність Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель Чи існують стадії радикалізації: огляд моделей і доказів Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі Джерела Brouillette-Alarie, S., et al. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews. DOI: 10.1002/cl2.70080. Campbell Collaboration. (2022). Is radicalization a family issue? A systematic review of family-related risk and protective factors, consequences, and interventions against radicalization. Офіційний огляд. Marchment, Z., Clemmow, C., & Gill, P. (2025). Adverse Childhood Experiences and Susceptibility to Violent Extremism. Terrorism and Political Violence. DOI: 10.1080/09546553.2025.2557594. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI: 10.1002/bsl.70064. Ravi, K., & Yuan, J.-S. (2024). Ideological orientation and extremism detection in online social networking sites: A systematic review. Intelligent Systems with Applications, 24, 200456. DOI: 10.1016/j.iswa.2024.200456. Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. The Communication Review. DOI: 10.1080/10714421.2026.2658935. van Wieringen, L., Krüsselmann, K., Weggemans, D., & Liem, M. (2025). Inheriting Hatred? A Systematic Review of the Intergenerational Transmission of Extremist Ideologies. Journal of Child and Family Studies, 34, 2010–2023. DOI: 10.1007/s10826-025-03122-y. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. DOI: 10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (2003; чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. Офіційний текст. Програма розвитку ООН. (2023). Journey to Extremism in Africa: Pathways to Recruitment and Disengagement. Офіційне дослідження. ЮНІСЕФ. (2025). Protecting children from manipulation by radical ideologies. Офіційний матеріал.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Форми насильницького екстремізму розрізняють за ідеологією, проголошеною метою, організаційним середовищем, обраними жертвами та соціальним контекстом. До порівняльного аналізу входять праворадикальне, ліворадикальне, релігійно мотивоване, етнонаціоналістичне й сепаратистське насильство, а також насильство, пов’язане з окремими мережевими субкультурами чи вузькими ідеологічними вимогами. Межі цих категорій рухомі: реальні рухи можуть поєднувати кілька мотивів. Для психологічного пояснення вирішальне питання полягає в тому, як переконання, групові зв’язки, пережиті кривди, норми й конкретні обставини сприяють виправданню насильства та переходу до дії. Порівняльне дослідження Schuurman та співавт. (2026) показує, чому відмінності між ідеологічними таборами потребують емпіричної перевірки, а не припущення. Політична опозиційність, радикальні соціальні вимоги, мирний активізм, етнічна самоідентифікація та релігійне життя самі по собі залишаються в межах правомірної участі в суспільстві. Предмет цієї статті — психологія ідеологічно мотивованого заподіяння або схвалення насильства. У дослідженні Callahan і Rosenfeld (2025) сила радикальних переконань загалом виявилася слабким показником безпосередньої насильницької поведінки. Відтак порівняння різних форм екстремізму не є класифікацією «небезпечних людей» за їхнім світоглядом. Що саме порівнює психологія насильницького екстремізму Поняття «насильницький екстремізм» використовується в дослідженнях як широка аналітична рамка для випадків, коли політичні, релігійні, націоналістичні чи інші світоглядні цілі поєднуються з підтримкою, підготовкою або здійсненням насильства. Міжнародна наука не виробила повністю однакового визначення цього поняття, тому автори застосовують різні критерії включення випадків. Для зіставлення досліджень потрібно з’ясувати, чи вимірювалися переконання, наміри, участь у групі, підготовка нападу або фактичні насильницькі дії. Систематичний огляд багаторівневих чинників (2026) засвідчує широту дослідницьких підходів і неоднорідність чинників. Існують щонайменше чотири незалежні осі порівняння. Ідеологічна вісь описує уявлення про бажаний суспільний порядок і легітимність сили. Поведінкова вісь відділяє висловлену підтримку насильства від погроз, підготовки й уже скоєних нападів. Організаційна вісь розрізняє формальні організації, неформальні мережі, малі осередки та нападників, які діють без прямого оперативного керівництва. Контекстна вісь враховує конфлікти, політичні інституції, дискримінацію, цифрову інфраструктуру й можливості отримати допомогу. Змішування цих осей призводить до хибних висновків: одиночний нападник може поділяти ідеологію великої організації, а член радикального руху може ніколи не підтримувати насильство. Радикалізація, екстремізм, тероризм і злочин — різні предмети Радикалізацією дослідники називають процес змін поглядів, соціальних зв’язків та іноді поведінки. Насильницька радикалізація стосується переходів, у яких насильство набуває схвалення або стає засобом дії. Тероризм у правовому аналізі має власні склади правопорушень і цілі залякування або примусу, тому він не охоплює автоматично кожний випадок політично вмотивованої агресії. В Україні правове визначення тероризму містить Закон «Про боротьбу з тероризмом»; конкретну юридичну кваліфікацію визначають закон та компетентні органи, а не психологічний опис. Історії зміни поглядів не підпорядковуються єдиній послідовності стадій. Можливі короткі періоди мобілізації, тривала участь у мережі без насильства, припинення участі без повної зміни світогляду та повернення до повсякденного життя через сім’ю, працю й освіту. Порівняльна психологія досліджує, за яких умов відбуваються саме ці переходи. Праворадикальне насильство Праворадикальні насильницькі течії можуть використовувати уявлення про етнічну або расову ієрархію, міф про загрозливе «заміщення» населення, авторитарну модель порядку, ворожість до окремих груп чи змову як пояснення суспільних змін. Ці наративи мають різні історичні корені та неоднакові організаційні форми. Їхня психологічна функція може полягати в поясненні пережитої втрати статусу, конструюванні образу ворога й моральному виправданні агресії. Однак переживання статусної загрози зустрічається в широкого кола людей і не є самостійним показником насильницьких намірів. Огляд Kteily і Brandt (2025) розглядає як подібності, так і відмінності психологічних характеристик на ідеологічному спектрі. Для аналізу конкретного праворадикального випадку важливо відрізняти політичний консерватизм, виборчу праву політику, радикальні ненасильницькі рухи й осередки, де схвалення нападу стало груповою нормою. Належність до правого політичного спектра не дає підстав прогнозувати агресію. Дані про насильницьких учасників також не можна переносити на виборців чи прихильників легальних партій. Поглиблений аналіз цього ідеологічного контексту подано в статті «Праворадикальне насильство: психологічні процеси та контексти». Ліворадикальне насильство Ліворадикальні насильницькі течії історично пов’язували свої дії з революційними проєктами, антикапіталістичними цілями або боротьбою проти визначених ними структур панування. У різних середовищах такі пояснення набували форми підпільної організації, повстанської боротьби чи атак на символічні об’єкти. Центральне психологічне питання стосується перетворення уявлень про соціальну справедливість на норму допустимості примусу й заподіяння шкоди. Принципова відмінність між вимогою перерозподілу ресурсів і насильницькою практикою проходить через ставлення до тілесної недоторканності, прав інших людей і допустимих способів змін. Порівняння насильства, пов’язаного з лівими, правими та ісламістськими рухами (2022) виявило відмінності в досліджених масивах випадків, але результати залежать від вибірки, часу, географії та визначення насильства. Такі дані описують конкретні сукупності подій і не встановлюють властивостей усіх людей з лівими переконаннями. Релігійно мотивований насильницький екстремізм Релігійно обґрунтоване насильство виникає в певних рухах і конфліктних ситуаціях, коли вибіркове тлумачення священних текстів, претензія на виняткову істину, приписана групі священна місія або легітимізація вбивства поєднуються з конкретною організаційною діяльністю. Воно може бути пов’язане з різними релігійними традиціями. Вірування, релігійна практика та участь у громаді не становлять психологічних ознак схильності до нападу. У міжнародній літературі багато порівняльних баз зосереджені на салафітсько-джихадистських організаціях. Це відображає історію збору даних, а не універсальну модель релігійної поведінки. Schuurman, Carthy і Klein (2026) порівняли 39 можливих чинників насильницького та ненасильницького результату в двох ідеологічних середовищах і виявили статистично значущі розходження лише для трьох. Вибірка 206 осіб та обмеження спостережних даних не дозволяють робити висновок про повну тотожність механізмів або переносити результати на всі релігійні спільноти. Контекст впливає на форму вербування. Програма розвитку ООН (2023) узагальнила майже 2200 інтерв’ю у восьми африканських країнах, описавши роль інституційного досвіду, матеріальних очікувань, міжособистісних зв’язків і шляхів виходу. Ці дані допомагають зрозуміти конкретні конфліктні регіони, але їх не слід автоматично переносити на український або європейський контекст. Особливості релігійних обґрунтувань і наукових моделей окремо розглянуто в матеріалі «Релігійно мотивований насильницький екстремізм: наукові пояснення». Етнонаціоналістичне, сепаратистське й територіальне насильство У цих формах центральним об’єктом мобілізації стає група, яку описують через походження, спільну історію, мову, землю або політичне самовизначення. Гасла можуть поєднуватися з почуттям колективної образи, пам’яттю про втрати, міжпоколінними оповідями та переконанням, що силові методи є єдиним доступним шляхом. Науковий аналіз має враховувати реальність історичного конфлікту, правові умови та дії різних сторін, адже психологічні механізми не замінюють аналізу відповідальності за насильство. Національна ідентичність, прагнення автономії, підтримка права на самовизначення й законний захист від агресії не належать автоматично до насильницького екстремізму. Для відповідального аналізу потрібно з’ясувати конкретні дії, їхні цілі, контекст міжнародного гуманітарного права та фактичний правовий статус. Узагальнення за етнічною або мовною належністю підмінює предмет дослідження і породжує стигму. Психологію переходу від етнонаціоналістичних переконань до насильницьких практик докладніше висвітлено в статті «Етнонаціоналістична радикалізація до насильства». Мізогіністичне насильство й мережеві субкультури Деякі мережеві середовища поєднують ворожість до жінок із колективними поясненнями особистого відторгнення, фаталістичними переконаннями й виправданням помсти. Проте самотність, досвід відмови в близьких стосунках, самоназва учасника субкультури або проблеми психічного здоров’я не означають насильницьких намірів. Важливо розрізняти соціальну ідентичність, інтернет-риторику та специфічне схвалення заподіяння шкоди. Систематичний огляд досліджень інцельських спільнот (2024) охопив 78 праць і показав неоднорідність теоретичних, цифрових, поведінкових і психологічних аспектів явища. Нові концептуальні пропозиції Mohiyeddini (2026) розрізняють психологічний дистрес, ідеологічну самоідентифікацію та можливі шляхи шкоди. Такі моделі потребують подальшої незалежної емпіричної перевірки; вони не дають підстав прирівнювати всю спільноту до нападників. Антидержавні, конспірологічні та однопитальні насильницькі рухи Окремі рухи будуються навколо ворожості до державних інституцій, змовницьких пояснень подій або однієї політичної, екологічної чи соціальної вимоги. У таких випадках назва теми не визначає рівень насильства: прихильники критики влади, захисту довкілля або прав тварин можуть діяти законно й мирно. Психологічна межа проходить там, де насильство проти людей починають наділяти моральною необхідністю і на практиці готувати чи здійснювати. Конспірологічні переконання можуть створювати замкнену систему пояснень, у якій будь-яке спростування тлумачиться як додаткове підтвердження. Проте наявність конспірологічної думки в окремої людини не дозволяє прогнозувати напад. Систематичний огляд чинників радикалізації (2026) розглядає такі переконання серед багатьох контекстних корелятів, не як діагностичний критерій. Спільні психологічні механізми: що повторюється в різних формах Значущість, належність і групова ідентичність Досвід приниження або втрати статусу може посилювати потребу в значущості, визнанні й належності. Група здатна запропонувати зрозумілу картину світу, соціальну підтримку та відчуття місії. Відчуття належності саме по собі має звичайні адаптивні функції; ризики залежать від того, які саме норми, обов’язки й практики підтримує середовище. Огляд Pfundmair та співавт. (2024) пов’язує соціальне виключення з різними формами радикалізації, водночас наголошуючи на складності переходів від переживання до дії. Динаміка групи може посилювати переконаність через постійне соціальне підтвердження, поляризацію обговорень, розподіл ролей та очікування лояльності. Загальні механізми групової поляризації пояснено також у матеріалі «Групова поляризація», тоді як у випадках насильницького екстремізму окремо оцінюють схвалення конкретної шкоди й відповідну поведінку. Моральне виправдання та дегуманізація Насильство легше схвалюється всередині групи, якщо жертв позбавляють індивідуальності, зображують абсолютною загрозою або приписують їм колективну провину. Такі висловлювання слід вивчати в контексті реального групового тиску й дій. Моральне відсторонення та ворожі уявлення можуть бути компонентами ширших траєкторій, однак не складають універсального набору ознак, який дозволяє впізнати майбутнього нападника. Систематичний огляд чинників (2026) поміщає їх серед взаємопов’язаних індивідуальних і соціальних процесів. Загроза, страх, образа та пошук контролю Переживання несправедливості може мати реальні соціальні причини або підтримуватися спотвореними поясненнями. Дослідник має розділяти об’єктивну подію, її індивідуальне тлумачення, груповий наратив і подальше рішення щодо застосування сили. Той самий досвід втрати або дискримінації в різних людей веде до правозахисного активізму, пошуку взаємодопомоги, відсторонення чи іншої поведінки. Лінійна формула «образа спричиняє тероризм» суперечить багаторівневій природі процесу. Соціальні зв’язки, можливості та ситуаційні рішення Ідеологічна риторика може довго залишатися відокремленою від дії. Доступ до насильницького осередку, заохочення конкретної поведінки, значущі зв’язки, обставини особистого життя та відповідні рішення можуть змінювати поведінковий результат. У дослідженні Callahan і Rosenfeld (2025) ідеологічна відданість у сукупній вибірці не була надійно пов’язана з участю в насильницьких змовах або прямим насильством. Автори аналізували відкриті дані про осіб, уже пов’язаних з екстремізмом; ці висновки не є інструментом індивідуального передбачення. Що показують безпосередні міжідеологічні порівняння Порівнювати ідеології складно через різні бази подій, способи кодування та нерівне представництво країн і періодів. У дослідженні PNAS (2022) два набори даних дали відмінності між проаналізованими категоріями за насильницькими наслідками. Ці результати описують емпіричні вибірки та є чутливими до того, що саме було зараховано до політичного насильства й тероризму. Вони не утворюють сталої «таблиці небезпеки» політичних поглядів. У роботі Schuurman, Carthy і Klein (2026) більшість із 39 досліджених чинників не показали статистично значущої різниці між праворадикальним та салафітсько-джихадистським контекстами. Відсутність статистично значущої різниці в невеликій вибірці не доводить ідентичність усіх траєкторій. Висновок для практики: перевіряти конкретний механізм, а не автоматично підставляти «ідеологічний профіль» замість індивідуальної історії. Огляд Kteily і Brandt (2025) додатково показує, що психологічні подібності людей із різними політичними позиціями співіснують із розходженнями в цінностях, групових пріоритетах і певних способах сприйняття. Дослідження звичайних політичних переконань і дослідження виконавців ідеологічного насильства мають різні генеральні сукупності; переносити результати між ними слід лише за належного методологічного обґрунтування. Організоване насильство, мережі та одиночні нападники У формальних організаціях важливими можуть бути ієрархія, навчена дисципліна, групові санкції та доступ до ресурсів. У мережевих середовищах — слабкі зв’язки, швидке поширення символів, взаємне підсилення риторики й переходи між цифровим та офлайновим спілкуванням. Одиночні нападники можуть діяти без наказу групи, але споживати спільні ідеологічні матеріали або підтримувати соціальні контакти. Організаційний формат описує спосіб координації, а не окрему ідеологію. Для загальної профілактики важливо розглядати поведінкові факти, безпеку та наявність підтримки. Онлайн-активність, незвична мова, політична критика або інтерес до історії конфліктів окремо не означають загрози. Висновки про загрозливі наміри потребують спеціалізованої, контекстної та законної процедури, а не домашнього списку ознак. Чому не існує єдиного психологічного профілю Немає науково обґрунтованого універсального набору рис, станів здоров’я або біографічних ознак, що надійно вирізняє майбутніх виконавців екстремістського насильства серед населення. Дослідження часто спираються на ретроспективні справи, публічно доступні біографії та відібрані випадки відомих нападів. Такий добір створює ризик систематичного зміщення, а рідкісність подій — велику частку хибних позитивних прогнозів навіть для зовні переконливих алгоритмів. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавт. (2025) розглянув 20 досліджень інструментів оцінювання насильницького екстремізму. Для TRAP-18, ERG22+, VERA та інших підходів автори виявили істотні проблеми валідності й відсутність переконливої проспективної перевірки передбачення майбутніх насильницьких подій. Такі методики можуть структурувати роботу підготовлених фахівців у визначених умовах, але не слугують побутовими тестами й не дають права класифікувати людину за релігією, поглядами чи психічним станом. Діти та підлітки: психологія розвитку й захист прав Підлітковий вік включає активний пошук ідентичності, належності, визнання й автономії. Екстремістські наративи іноді намагаються прив’язати ці потреби до ворожості та виправдання насильства. Водночас експериментування з поглядами, незвичні жарти чи зміни кола спілкування є дуже неспецифічними явищами. Профілактика має спиратися на довіру, якісну освіту, безпечне спілкування та реагування на конкретні погрози, а не на покарання за світоглядну відмінність. Для освітнього середовища ЮНЕСКО пропонує керівництво із запобігання насильницькому екстремізму. Воно є практичною рамкою для педагогів, а не доказом того, що певна шкільна програма гарантовано запобігає нападам. Втручання щодо неповнолітніх повинно бути пропорційним, ураховувати найкращі інтереси дитини, приватність, захист персональних даних і можливість помилки. Профілактика: універсальні та адресні рішення Порівняльний підхід пропонує розрізняти суспільну профілактику, адресну допомогу людям у складній ситуації та фахову роботу з особами, уже залученими до насильницьких мереж. На загальному рівні обґрунтовані кроки включають підтримку правовладдя, недискримінаційні інституції, можливості безпечної політичної участі, якісну освіту й доступ до психологічної та соціальної допомоги. Для окремих ситуацій потрібна міжвідомча співпраця, захист прав і можливість добровільної підтримки. Докази ефективності специфічних програм залишаються нерівномірними. Систематичний огляд оцінок профілактичних програм (2024) виявив значну частку обмежених або неоднозначних результатів, а також приклади стигматизації. Огляд Lewis і Marsden (2025) показує, що ефективність індивідуального супроводу для зменшення насильницької радикалізації ще недостатньо встановлена. Показники на кшталт кращої обізнаності або зміни декларацій не можна автоматично прирівнювати до зменшення кількості нападів. Вихід із мережі, зміна переконань та повернення до суспільства Припинення насильницької діяльності, розрив зв’язків із групою й зміна світогляду можуть відбуватися в різній послідовності. Людина може відмовитися від насильницьких дій, зберігаючи частину політичних чи релігійних переконань. Реінтеграція передбачає практичні соціальні зв’язки, освіту, працю, безпечні стосунки та підтримку відповідно до потреб і правового становища. Дослідження ПРООН (2023) показує, що причини виходу часто пов’язані з досвідом усередині групи, невиконаними очікуваннями й соціальними альтернативами; ці результати контекстно обмежені. Як оцінювати успіх програми Надійна оцінка має вказувати, що саме змінилося: знання, ставлення до насильства, намір, підтверджена поведінка, повторне правопорушення, участь у мережі, соціальне функціонування чи безпека. Також потрібні група порівняння, достатня тривалість спостереження, повідомлення про негативні наслідки та оцінка приватності й недискримінації. Без цього красиві звіти про кількість охоплених людей говорять про виконані заходи, а не про доведену профілактику насильства. Український контекст: право, війна та обережність категорій Український контекст потребує окремого розрізнення між науковою типологією насильницького екстремізму, юридичними складниками тероризму й правилами міжнародного гуманітарного права під час збройного конфлікту. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає тероризм і терористичну діяльність для правових цілей. Психологічне пояснення мотивів учасника подій не встановлює правової кваліфікації його дій та не підміняє правосуддя. Окупація, агресія, захист держави, спротив і злочини проти цивільних мають конкретні історичні й правові обставини. Порівняльна наукова типологія повинна утримуватися від змішування законної оборони, мирного політичного самовираження та цілеспрямованого насильства проти цивільного населення. Використання слова «радикал» як побутового ярлика під час війни здатне приховати істотні розбіжності між фактами, правом і пропагандою. Це редакційний принцип точності, а не правовий висновок про окремі випадки. Що робити, якщо турбує можлива загроза Якщо хтось висловлює неприйнятні політичні чи релігійні погляди, першочерговим є спокійне розуміння змісту розмови, перевірка фактів і збереження меж у спілкуванні. Якщо виникають конкретні погрози людям, ознаки безпосередньої небезпеки або відома підготовка насильницьких дій, безпека людей має пріоритет: відійдіть від небезпечної ситуації й зверніться до відповідних служб. Не намагайтеся самостійно стежити за людиною, проникати до закритих спільнот, проводити «перевірки на екстремізм» або вступати в небезпечне протистояння. Коли йдеться про близьку людину без ознак негайної небезпеки, підтримуйте контакт, ставте відкриті запитання, уникайте приниження й пропонуйте доступні способи соціальної та психологічної допомоги. Звернення до фахівців визначається конкретними потребами, поведінкою й безпекою, а не етнічністю, вірою чи незвичністю поглядів. Для роботи з неповнолітніми враховуйте участь законних представників і принципи захисту дитини. Поширені запитання Які існують основні види насильницького екстремізму? У дослідницьких типологіях зазвичай виокремлюють праворадикальні, ліворадикальні, релігійно мотивовані, етнонаціоналістичні й сепаратистські, антидержавні та однопитальні рухи, а також деякі мережеві мізогіністичні середовища. Категорії можуть перетинатися. Сама тема політичної або релігійної вимоги не визначає насильницького характеру руху — його встановлюють за ставленням до насильства та поведінкою. Чи однакові психологічні причини в усіх формах? Потреба в належності, значущості, групове підкріплення та моральне виправдання насильства можуть зустрічатися в різних ідеологічних контекстах. Їхнє поєднання й відносна роль залежать від конкретних людей, організацій та обставин. Порівняльні дані 2026 року свідчать про значні перетини досліджуваних чинників, залишаючи питання перенесення результатів між культурами відкритим. Чи можна за переконаннями визначити майбутнього нападника? Ні. Ідеологічна відданість сама по собі виявилася слабким показником прямого насильства в аналізі 2025 року. Інструменти фахової оцінки загрози теж мають суттєві межі валідності, які описано в систематичному огляді 2025 року. Чи означає радикалізація психічний розлад? Радикалізація, екстремізм та політичне насильство не є самостійними психіатричними діагнозами. Психічні стани та потреби в лікуванні оцінюють окремо. Стан психічного здоров’я, як і політична позиція, не є достатньою підставою для висновку про небезпечність. Чи працюють профілактичні програми для всіх ідеологій? Деякі принципи захисту прав, підтримки соціальних зв’язків і роботи з конкретною поведінкою застосовні в різних умовах. Проте ефективність програми потрібно встановлювати для відповідної аудиторії, мети й вимірюваного результату. Оцінки втручань (2024) свідчать про змішані результати та можливі небажані наслідки. Висновок Порівняльна психологія насильницького екстремізму пояснює відмінні ідеологічні мови й організаційні контексти через спільні та специфічні соціально-психологічні процеси. Науково обґрунтоване порівняння починається з чіткого визначення насильницької поведінки, відокремлення переконань від дій, аналізу реального середовища й перевірки якості даних. Пріоритет профілактики — безпека, права людини, пропорційність втручання та можливості виходу з насильницьких практик. Пов’язані статті Праворадикальне насильство: психологічні процеси та контексти Релігійно мотивований насильницький екстремізм: наукові пояснення Етнонаціоналістична радикалізація до насильства Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Ліворадикальне насильство: психологічний контекст і межі узагальнень Мізогінія та ідеологічно мотивоване насильство в мережевих субкультурах Одиночні нападники: психологічні траєкторії та методологічні обмеження Гендер і насильницька радикалізація: шляхи, ролі та стереотипи Радикалізація неповнолітніх: розвиток, ризики та захист Радикалізація в місцях несвободи: механізми та профілактика Насильницький екстремізм: психологічні ознаки та науковий статус Радикалізація, екстремізм і тероризм: відмінності понять Джерела Aiolfi, I., Palena, N., Ó Ciardha, C., & Caso, L. (2024). The incel phenomenon: A systematic scoping review. Current Psychology. https://doi.org/10.1007/s12144-024-06236-6 Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., та ін. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.70080 Callahan, P. A., & Rosenfeld, B. (2025). Bridging the gap between radical beliefs and violent behavior. Law and Human Behavior, 49(4), 323–337. https://doi.org/10.1037/lhb0000604 Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674 Jasko, K., LaFree, G., Piazza, J., & Becker, M. H. (2022). A comparison of political violence by left-wing, right-wing, and Islamist extremists in the United States and the world. Proceedings of the National Academy of Sciences. https://doi.org/10.1073/pnas.2122593119 Kteily, N. S., & Brandt, M. J. (2025). Ideology: Psychological Similarities and Differences Across the Ideological Spectrum Reexamined. Annual Review of Psychology, 76, 501–529. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-020124-115253 Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102050 Mohiyeddini, C. (2026). The psychology of incels: a dual-pathways framework for mental health, ideology, and harm. Frontiers in Psychiatry, 17, 1936687. https://doi.org/10.3389/fpsyt.2026.1936687 Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064 Pfundmair, M., та ін. (2024). How social exclusion makes radicalism flourish: A review of empirical evidence. Journal of Social Issues. https://doi.org/10.1111/josi.12520 Schuurman, B., Carthy, S. L., & Klein, G. R. (2026). Does Ideology Influence Behavioral Radicalization Patterns? Comparing Right-Wing and Salafi-Jihadist Individuals. Terrorism and Political Violence. https://doi.org/10.1080/09546553.2026.2724407 UNESCO. (2016). A Teacher’s Guide on the Prevention of Violent Extremism. https://www.unesco.org/en/articles/teachers-guide-prevention-violent-extremism?hub=748 United Nations Development Programme. (2023). Journey to Extremism in Africa: Pathways to Recruitment and Disengagement. https://www.undp.org/publications/journey-extremism-africa-pathways-recruitment-and-disengagement Україна. (2003, зі змінами). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15#Text

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Оцінювання ризику екстремістського насильства — це фаховий процес збирання, перевірки й інтерпретації інформації для обґрунтованого рішення щодо можливої загрози ідеологічно мотивованого насильства та способів її зменшення. Його практичний результат — сформульований сценарій занепокоєння, пояснення рівня невизначеності, визначення потреб у захисті та план перегляду рішення. Сучасні інструменти допомагають упорядкувати професійне судження, однак жоден з них сьогодні не має доведеної здатності надійно передбачати, хто в майбутньому вчинить екстремістське насильство. Саме такий висновок випливає з систематичного огляду Campbell Collaboration 2025 року. Мета оцінювання полягає у своєчасному, пропорційному та правомірному управлінні конкретним ризиком. У дослідженнях тероризму, як наголошує John Monahan (2012), спершу потрібно точно визначити подію, часовий горизонт, групу осіб і практичне рішення, для якого потрібна оцінка. Без такої постановки питання навіть ретельно зібрані відомості створюють лише враження точності. Що саме оцінюють: погляди, поведінку, загрозу чи майбутній злочин Радикальне політичне переконання, релігійна практика, громадський активізм, критика державної політики та участь у законних протестах самі по собі не становлять доказу наміру завдати насильства. В аналітичній роботі необхідно окремо описувати систему переконань людини, її ставлення до насильства, конкретні висловлені наміри, поведінкові факти та дії, які можуть бути юридично значущими. Прямий перехід від неприйнятної для когось ідеї до висновку про небезпечність людини є методологічною помилкою. «Насильницька радикалізація» позначає процеси, у яких насильство починає сприйматися як прийнятний або необхідний спосіб досягнення певних цілей. Участь у групі, ідеологічна відданість, допоміжна діяльність, погроза й фізичне насильство описують різні результати. Вони вимагають різних джерел доказів і різних управлінських рішень. За Monahan (2012), оцінка ризику конкретної форми терористичної діяльності має іншу ціль, ніж оцінка участі в певній фазі радикалізації. Поняття «ризик» означає невизначеність щодо небажаного результату з огляду на наявні відомості та обставини. «Загроза» зазвичай конкретизує суб’єкта, можливу ціль, характер потенційної шкоди та ступінь її актуальності. «Оцінювання потреб» визначає, яку допомогу, супровід або зміну середовища доцільно запропонувати. В одному випадку ці три завдання поєднуються, проте висновки щодо них повинні бути розділені. Для чого застосовують оцінювання ризику У різних установах оцінювання служить різним рішенням: забезпеченню безпеки в місцях несвободи, організації пробаційного супроводу, розгляду конкретної повідомленої погрози, вибору інтенсивності підтримки або перегляду індивідуального плану роботи. Оцінка, створена для одного середовища, не набуває автоматично валідності в іншому. Інструмент, досліджений серед засуджених дорослих, не можна переносити на школярів, загальну популяцію або користувачів соціальних мереж без окремих доказів. Корисне професійне запитання формулюється так: «Які конкретні обставини можуть сприяти визначеному насильницькому результату, які можуть його стримати і що можна змінити законними засобами?». Відповідь потребує обґрунтованої оцінки достовірності інформації, альтернативних пояснень і ступеня невизначеності. Ретроспективне дослідження 119 випадків тероризму, здійсненого окремими особами, не виявило єдиного соціально-демографічного профілю та показало різнорідність передісторій (Gill, Horgan & Deckert, 2014). Це додатковий аргумент проти універсального психологічного шаблону. Принципи якісної професійної оцінки Чітко визначений результат і часовий горизонт Оцінювач має зазначити, який саме результат розглядається: безпосередня погроза конкретній людині, можливе заподіяння фізичної шкоди у визначеному контексті, продовження насильницької діяльності після звільнення чи інший результат. Короткострокове рішення щодо безпеки і довгостроковий супровід потребують різних часових масштабів. Загальна формула «особа радикалізована» не замінює такого опису (Monahan, 2012). Надійність даних і перевірка альтернатив Необхідно відрізняти документований факт від повідомлення третьої сторони, суперечливого переказу, припущення й неперевіреної цифрової активності. Контекст висловлювання, авторство повідомлення, час та джерело мають значення. Особливо обережно слід трактувати цитати, іронію, переказ чужих слів, дослідницьке обговорення насильства та матеріали без підтвердженого походження. Невизначеність джерела повинна залишатися видимою у висновку. Динаміка, контекст і захисні чинники Оцінка відображає стан доступної інформації на певний момент. Взаємини, поточні конфлікти, доступ до підтримки, життєві обставини й можливості безпечної зміни поведінки можуть змінюватися. Захисні чинники не є арифметичними «мінусами», які автоматично компенсують несприятливі обставини: фахівець обґрунтовує, за яких умов вони справді можуть стримувати насильство. Огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) розглядає інструменти передусім як засоби структурування релевантних ризикових і захисних обставин та планування втручань. Багатодисциплінарність і пропорційність Питання безпеки, психологічної допомоги, кримінального права й соціального супроводу мають різні професійні межі. Рішення можуть вимагати участі психологів, фахівців з оцінки загроз, соціальних працівників, юристів або уповноважених служб, але доступ до інформації й повноваження кожного учасника повинні мати законну підставу. Високі наслідки помилки потребують незалежної перевірки аргументів, документування підстав і можливості перегляду рішення. Підходи до оцінювання: від вільного судження до структурованого Неструктуроване професійне судження спирається на досвід експерта без визначеної процедури зіставлення факторів. Статистичні або актуарні методи використовують формальні правила для отримання кількісного прогнозу, валідність якого залежить від вибірки, кінцевої події та застосування до нової популяції. Структуроване професійне судження, або SPJ, задає набір релевантних питань і послідовність аналізу, залишаючи інтеграцію фактів за підготовленим фахівцем. У практиці роботи з насильницьким екстремізмом найвідоміші інструменти переважно належать до SPJ. За даними Campbell-огляду, така процедура може допомагати не пропустити важливі обставини, формулювати професійні пояснення й визначати цілі підтримки. Вона не перетворює неповні дані на достовірне передбачення. Професійне судження також залишається вразливим до помилок підтвердження, впливу попередніх ярликів, різної якості справ та інституційного тиску. VERA-2R: оцінка ризику насильницького екстремізму VERA-2R — переглянута версія протоколу структурованого професійного судження, що використовується в окремих кримінально-правових та безпекових середовищах для оцінювання контексту насильницького екстремізму. Її застосування потребує спеціальної підготовки, доступу до перевірених матеріалів справи й розуміння меж відповідного інституційного рішення. Це не анкета для самоперевірки або оцінювання сусідів і колег. Дослідження на австралійській вибірці з 50 осіб, виконане двома навченими оцінювачами, повідомило про добру узгодженість між ними, але низьку прогностичну валідність у застосованому дизайні. Автори прямо зазначили обмеження вибірки та методології (Cherney & Belton, 2024). Висновок означає, що однакове застосування протоколу фахівцями й коректне прогнозування майбутнього насильства є різними властивостями. Позитивний результат для першої не підтверджує другої. TRAP-18: структурована оцінка випадків цільового насильства TRAP-18 розроблявся насамперед для аналізу терористичних загроз, пов’язаних з окремими діячами; він орієнтований на професійне осмислення перебігу випадку та можливих змін. У систематичному огляді 2025 року найбільше первинних перевірок стосувалося саме цього інструмента — 13 досліджень. Об’єднаний результат ретроспективного порівняння був відносно вираженим, однак статистична неоднорідність залишалася високою, а всі відповідні роботи знали результат події під час кодування. Такий дизайн дає змогу досліджувати відповідність минулим випадкам, а не довести здатність передбачати майбутні напади (Brouillette-Alarie et al., 2025). TRAP-18 не є універсальним скринінгом для населення. Його застосування передбачає належну підготовку, повноваження, достатню якість фактів і можливість кваліфікованого перегляду професійного висновку. Високі оцінки узгодженості в спеціально організованих дослідженнях не гарантують такої самої якості щоденної практики. ERG22+: інструмент для роботи з правопорушниками ERG22+ розроблено в системі виконання покарань Англії та Уельсу для структурованого аналізу випадків осіб із правопорушеннями, пов’язаними з екстремізмом. Він використовується для формулювання професійного розуміння ситуації та рішень щодо роботи з людиною, незалежно від її ідеологічного середовища. Офіційне дослідження Міністерства юстиції Великої Британії 2023 року досліджувало психометричні властивості інструмента на новішій вибірці. Водночас дані попередніх досліджень узгодженості й структури вказують на залежність результатів від контексту застосування та професійної підготовки. Систематичний огляд 2025 року відзначає, що в одному дослідженні реальної практики узгодженість підготовлених оцінювачів була незадовільною, а емпірична будова окремих шкал не повторювала повністю початкову концептуальну структуру. Ці обмеження необхідно враховувати перед перенесенням інструмента до іншої юрисдикції. MLG-V2 та інші протоколи Multi-Level Guidelines, або MLG-V2, розглядають чинники на рівні людини, її взаємодії з групою, самої групи та ширшого суспільного контексту. Така рамка корисна для формулювання багаторівневих гіпотез, проте кількість незалежних перевірок залишається невеликою. У систематичному огляді 2025 року для MLG-V2 було знайдено лише два дослідження, а даних для впевнених висновків щодо прогностичної валідності бракувало. У науковій літературі також описано IVP guidance та інші методики з різною цільовою сферою. Дослідники не отримали достатніх підстав рекомендувати один із відомих інструментів як найкращий для всіх популяцій і умов. Вибір має починатися з нормативного призначення інструмента, доказів саме для потрібного контексту, кваліфікації оцінювачів і наслідків можливого помилкового рішення. Що насправді показують дослідження надійності та валідності Узгодженість оцінювачів не дорівнює здатності передбачати Надійність між оцінювачами означає, що різні фахівці за однаковими правилами та даними доходять до подібних оцінок. Змістова валідність стосується доречності питань інструмента до заявленої теми. Конструктна валідність перевіряє, чи відповідають емпіричні зв’язки передбачуваній теоретичній будові. Прогностична валідність потребує перевірки того, чи оцінка, зроблена до події, справді пов’язана з наступним результатом у визначеному часовому інтервалі. Огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) охопив 20 досліджень, описаних у 19 публікаціях, і сукупно 1106 учасників. У дослідницьких умовах узгодженість деяких інструментів була обнадійливою; у звичайній практиці результати виявилися менш сталими. Головний висновок: серед включених досліджень не було проспективного випробування, здатного підтвердити справжню прогностичну валідність відповідних інструментів. Пошук для основного синтезу завершувався 31 грудня 2021 року; автори окремо розглянули новіші роботи й зазначили, що вони не усувають центральної прогалини. Ретроспективне знання результату створює перевагу для інструмента У ретроспективній роботі дослідник часто вже знає, хто скоїв напад, і відшукує відомості про попередні події. Після результату окремі факти здаються промовистішими, ніж були в реальному часі. Відкриті джерела нерівномірно висвітлюють резонансні злочини та осіб, про яких мало відомостей. Тому здатність відрізнити вже відомий випадок насильства від іншого випадку в зібраній вибірці не доводить практичної здатності завчасно визначати небезпечних осіб у ширшому середовищі (Scarcella, Page & Furtado, 2016; Brouillette-Alarie et al., 2025). Рідкісні події, хибні позитивні результати та базова частота Екстремістське насильство є відносно рідкісною подією в загальній популяції. Навіть процедура, яка в умовному прикладі правильно виявляла б 80% майбутніх випадків і правильно відхиляла б 90% випадків без насильства, за припущення частоти події 1% дала б приблизно 7,5% справжніх випадків серед усіх позитивних позначок. Ці числа є суто математичною ілюстрацією, а не показниками ефективності VERA-2R, TRAP-18 або ERG22+. Причина полягає в базовій частоті: коли подія трапляється рідко, відносно невелика частка помилкових спрацювань серед дуже численних осіб без події може перевищувати кількість правильно виявлених випадків. Тому повідомляти лише про «точність» без частоти події, чутливості, специфічності, позитивної прогностичної цінності та умов перевірки — недостатньо. Ключову проблему визначення цільової події та масштабу передбачення системно аналізував Monahan (2012). У яких популяціях перевіряли інструменти У дослідженнях, включених до огляду 2025 року, переважали дорослі чоловіки, а вибірки часто були невеликими й відібраними за доступністю. Діти та підлітки не входили до цих вибірок. Представленість жінок і багатьох соціальних груп була обмеженою. Це означає, що результати не можна без окремої перевірки переносити на неповнолітніх, масове онлайн-спостереження, інші країни або установи з відмінними правовими та культурними умовами (Brouillette-Alarie et al., 2025). Які фактори враховують і чому їх не можна складати в «профіль екстреміста» Для професійного аналізу мають значення перевірені відомості про конкретну поведінку, характер насильницького наміру, ситуаційні умови, розвиток конфлікту, доступні способи підтримки, попередні релевантні дії та обставини, які можуть знижувати небезпеку. Але жодна окрема обставина не працює як діагноз, а статистична асоціація на рівні групи не визначає долю людини. Фактори можуть поєднуватися по-різному й мати різне значення залежно від часу та соціального контексту. Релігія, етнічність, національність, політична позиція, вік і психіатричний діагноз не є самостійними підставами для висновку про ризик екстремістського насильства. Оцінювати людину через належність до групи означає підміняти дослідження індивідуальних фактів груповим стереотипом. Дослідження поведінки окремих терористичних діячів показують значну різнорідність випадків, а не загальну модель особистості (Gill et al., 2014). Окреме питання — психічне здоров’я. Психологічні труднощі можуть бути важливими для забезпечення допомоги, оцінки потреб і здатності людини брати участь у процедурі. Вони не доводять ідеологічного мотиву або наміру застосувати насильство. Висновки про ризик мають спиратися на конкретні релевантні обставини, а рішення про діагностику чи лікування належать компетентним медичним фахівцям. Цифрове середовище: контекст без автоматичної підозри Онлайн-середовище може бути джерелом інформації про публічні заяви та соціальну взаємодію, але цифровий слід нерідко неоднозначний. Підписка, пошуковий запит, перегляд матеріалу або дискусія не свідчать самі по собі про готовність до насильства. Для оцінки важливі автентичність, час, контекст, зв’язок цифрового матеріалу з перевіреними діями та правові межі отримання й обробки відомостей. Автоматизовані системи можуть сортувати великі масиви даних, проте їхні сигнали не слід сприймати як встановлений факт небезпеки. Особливо необхідно перевіряти похибки вибірки, приховані упередження навчальних даних, зміни мови й контексту, а також непрозорість моделі. Враховуючи відсутність підтвердженої проспективної валідності навіть спеціалізованих інструментів, будь-яка теза про надійний прогноз насильства за «цифровим профілем» потребує окремих сильних доказів (Brouillette-Alarie et al., 2025). Оцінювання щодо дітей і підлітків Для неповнолітніх важливі віковий розвиток, контекст сім’ї та школи, якість стосунків, право на приватність, можливість безпечного звернення по допомогу й наслідки стигматизації. Розмови про насильство, експериментування з ідентичністю або контакт із провокативним контентом потребують розуміння ситуації, а не автоматичного внесення дитини до «групи ризику». Методи, досліджені лише на дорослих правопорушниках, не можуть вважатися валідованими інструментами для школярів (Brouillette-Alarie et al., 2025). Якщо виникає конкретна загроза життю чи здоров’ю, пріоритет мають негайна безпека та залучення уповноважених служб за законом. В інших випадках доречна міжфахова, мінімально інвазивна оцінка потреб із залученням відповідальних за захист дитини спеціалістів. Передавати персональні відомості можна лише на належній правовій підставі, з дотриманням цілі та пропорційності обробки, передбачених Законом України «Про захист персональних даних». Український правовий та інституційний контекст Наукові поняття «насильницький екстремізм» і «радикалізація» не слід механічно ототожнювати зі складом конкретного кримінального правопорушення. Юридична кваліфікація визначається чинним законодавством і встановленими обставинами, а наукова оцінка ризику описує невизначеність, можливі сценарії та потреби в управлінні безпекою. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» встановлює відповідні правові та організаційні засади; застосування цих норм належить до компетенції уповноважених органів. Законність, обґрунтована мета обробки, мінімізація відомостей та обмеження їх використання є умовами етичної практики. Стаття 6 Закону «Про захист персональних даних» вимагає відповідності обсягу даних визначеній меті та встановлює засади їх правомірної обробки. Редакційний висновок полягає в тому, що науково неперевірений ярлик «потенційний екстреміст» не може бути достатньою підставою для непропорційного збору даних або обмеження прав. Установам, які вирішують питання безпеки, доцільно письмово визначати мету оцінки, коло уповноважених фахівців, строк зберігання відомостей, спосіб оскарження помилок і порядок перегляду висновків. Такі рекомендації є редакційним практичним узагальненням принципів наукової обґрунтованості та законності, а не твердженням про існування в Україні єдиного затвердженого національного протоколу VERA-2R, TRAP-18 або ERG22+. Як оформити професійний висновок без хибної певності Якісна документація містить чітке визначення оцінюваної події та строку, перелік перевірених джерел із розмежуванням фактів і припущень, аналіз кількох правдоподібних пояснень, обставини, здатні посилювати чи послаблювати загрозу, а також межі застосованої методики. Окремо зазначають, на які саме рішення може впливати висновок, хто має повноваження їх ухвалювати, коли потрібна повторна перевірка й як виправлятимуть неточні дані. Корисніше сформулювати перевірюваний сценарій і причини занепокоєння, ніж привласнити людині незмінний ярлик. Якщо джерело суперечливе, експерт вказує це; якщо немає надійної базової частоти та калібрування, не створює удаваної точної ймовірності. Науковий огляд не підтримує використання жодної спеціальної шкали як самостійної підстави для рішень із серйозними наслідками (Brouillette-Alarie et al., 2025). Як оцінюють якість самого процесу Оцінка потребує аудиту не лише початкового висновку, а й практичних наслідків: наскільки обґрунтованими були рішення, чи переглядали їх після появи нових відомостей, чи захищено право людини на виправлення помилок, чи не було непропорційних втручань. Слід окремо вимірювати зміну поведінки, фактичні насильницькі результати, інтенсивність підтримки та шкоду від хибних рішень. Зміна поглядів, вихід із групи та відсутність повторного насильства — різні результати, які не можна підміняти один одним. Дослідження програм запобігання мають встановлювати релевантні порівняння, часові межі, незалежну перевірку результатів і реєстрацію небажаних наслідків. Там, де насильницькі результати надто рідкісні для статистично надійного висновку, слід прямо вказувати на обмеження доказів, а не подавати адміністративні позначки як підтверджену запобіжну ефективність. Коли потрібна допомога, а коли — реагування на конкретну загрозу Якщо людина або сім’я помічає тривожні зміни, доречний спокійний розгляд ситуації: чи є конкретна погроза заподіяння фізичної шкоди, чи відомості перевірені, чи потрібна негайна безпека або психологічна підтримка. Психолог може допомогти з конфліктом, стресом, ізоляцією та комунікацією у межах своєї компетенції, не ставлячи «діагноз екстремізму». Неспеціалістам не слід проводити приховане спостереження, збирати досьє за світоглядом або самостійно оцінювати людей за професійними протоколами. За наявності безпосередньої загрози життю чи здоров’ю необхідно насамперед убезпечити людей та звернутися до компетентних екстрених або правоохоронних служб. За відсутності безпосередньої загрози рішення має відповідати конкретним обставинам, законним підставам і принципу найменшого достатнього втручання. Поширені запитання Чи може психолог за однією розмовою визначити майбутнього терориста? Ні. Окрема розмова не дає перевіреного прогнозу такого результату. Професійне оцінювання потребує чіткої мети, незалежних джерел, контексту та належного обґрунтування. І навіть спеціалізовані інструменти поки не мають підтвердженої проспективної прогностичної валідності (Brouillette-Alarie et al., 2025). Чи означають радикальні переконання високий ризик насильства? Радикальність переконань і насильницька поведінка належать до різних категорій аналізу. Для конкретного висновку потрібні релевантні та перевірені дані про загрозу, намір, поведінку й обставини. Незгода із суспільною більшістю або законний протест не є діагностичними чи прогностичними ознаками. Чи можна довіряти високому результату VERA-2R або TRAP-18? Результат потребує інтерпретації підготовленим фахівцем у межах призначення інструмента. Узгодженість оцінювачів та здатність описати минулі випадки не дорівнюють підтвердженому прогнозу майбутнього насильства. Практична значущість залежить від якості інформації, контексту й можливих наслідків помилки (Cherney & Belton, 2024; Brouillette-Alarie et al., 2025). Чому за низької поширеності насильства виникає багато хибних спрацювань? Тому що навіть невеликий відсоток хибних позитивних позначок застосовується до великої кількості людей, які не вчинять насильства. Позитивна прогностична цінність залежить від базової частоти події у конкретній популяції, а не лише від умовної чутливості процедури. Чи підходять ці методики для школи або соціальних мереж? Наукове підтвердження їх використання для масового оцінювання школярів або інтернет-користувачів відсутнє. Доказова база переважно походить із невеликих дорослих вибірок, часто в кримінально-правових умовах; перенесення потребувало б окремої перевірки та правових гарантій (Brouillette-Alarie et al., 2025). Чим оцінювання ризику відрізняється від профілактики? Оцінювання створює обґрунтоване пояснення конкретної невизначеності й допомагає вибрати пропорційне рішення. Профілактика — це дії, мета яких знизити ймовірність шкоди чи її наслідки. Висновок про ризик сам собою не доводить, що обране втручання працює; ефективність заходу потрібно досліджувати окремо. Висновки Оцінювання ризику екстремістського насильства є відповідальною формою професійного аналізу невизначеності. Його якість визначається ясністю предмета, перевіркою фактів, контекстною інтерпретацією, розумінням меж методу, захистом прав людини та здатністю переглядати рішення. Інструменти VERA-2R, TRAP-18, ERG22+ і MLG-V2 можуть структурувати роботу підготовлених спеціалістів, однак наявні дослідження не підтверджують їх як універсальних чи самодостатніх засобів прогнозування майбутнього екстремістського насильства. Найкраще обґрунтоване практичне застосування сьогодні — документований, пропорційний, переглядний процес управління конкретними ризиками та потребами (Brouillette-Alarie et al., 2025). Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — про соціально-психологічний процес, який у певних умовах впливає на інтенсивність групових позицій. Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — про підтримку постраждалих та наслідки насильницьких подій. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Ознаки ризику насильницького екстремізму: чому списки недостатні Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства VERA-2R: інструмент оцінювання ризику насильницького екстремізму TRAP-18: протокол оцінювання загроз від одиночних нападників ERG22+: експертні настанови з оцінювання ризику екстремізму Хибнопозитивні висновки та стигматизація в оцінюванні радикалізації Чи можна передбачити терористичний напад за психологічним профілем Методи дослідження радикалізації: дані, вибірки та причинні висновки Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями Стійкість виходу й ризик повторного залучення до екстремізму Джерела Brouillette-Alarie, S., та співавт. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews. DOI: 10.1002/cl2.70080. Cherney, A., & Belton, E. (2024). Testing the reliability and validity of the VERA-2R on individuals who have radicalised in Australia. Australian Institute of Criminology. DOI: 10.52922/crg77345. Gill, P., Horgan, J., & Deckert, P. (2014). Bombing alone: Tracing the motivations and antecedent behaviors of lone-actor terrorists. Journal of Forensic Sciences, 59(2), 425–435. Ministry of Justice (UK). (2019). The Structural Properties of the Extremism Risk Guidelines (ERG22+): A structured formulation tool for extremist offenders. Ministry of Justice (UK). (2023). Extremism Risk Guidance 22+: An exploratory psychometric analysis. Monahan, J. (2012). The individual risk assessment of terrorism. Psychology, Public Policy, and Law, 18(2), 167–205. Scarcella, A., Page, R., & Furtado, V. (2016). Terrorism, radicalisation, extremism, authoritarianism and fundamentalism: A systematic review of the quality and psychometric properties of assessments. PLOS ONE, 11(12), e0166947. Верховна Рада України. (2003; чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. Верховна Рада України. (2010; чинна редакція). Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Коли людина, яку ви добре знаєте, починає виправдовувати напади на інших, говорить про необхідність «покарання ворогів» або виявляє зацікавлення участю в насильницькому русі, близькі опиняються перед складним вибором. Вони прагнуть зберегти контакт, зрозуміти зміни й водночас захистити людину та оточення. Практичний підхід полягає у спокійному з’ясуванні фактів, уважній розмові, підтриманні безпечних стосунків, своєчасному залученні фахівців і негайному реагуванні на конкретну загрозу насильства. Ця стаття призначена для батьків, партнерів, друзів, родичів і людей, які опікуються неповнолітніми. Вона розглядає саме ситуацію можливого руху до ідеологічно мотивованого насильства. Право на гостру політичну критику, мирний протест, релігійні переконання та непопулярні ідеї належить до звичайного демократичного життя. Підставою для занепокоєння стають обґрунтовані відомості про схвалення заподіяння шкоди, погрози, підготовку або участь у насильницьких діях. Британські міжвідомчі рекомендації прямо визнають відсутність універсальної траєкторії та єдиного профілю людини, яка може долучитися до тероризму. Що означає «можлива насильницька радикалізація» в сімейному житті Насильницька радикалізація — дослідницьке позначення процесів, у межах яких людина може поступово приймати виправдання ідеологічно мотивованого насильства або переходити до поведінки, пов’язаної з ним. У конкретному випадку можуть різнитися темп, мотиви, роль групи, інтернет-середовища, особистих переживань і зовнішніх подій. Сам термін не є психіатричним діагнозом і не дає підстави встановлювати чиюсь небезпечність за набором особистісних характеристик. Корисно розрізняти чотири різні предмети спостереження. Перший — зміна поглядів, яка може бути цілком мирною. Другий — моральне або політичне виправдання насильства; воно потребує уважного обговорення, але ще не означає наявності плану. Третій — висловлений намір або адресні погрози, які вимагають серйозної оцінки безпеки. Четвертий — конкретні дії, спрямовані на підготовку чи здійснення насильства; тут першочерговим стає захист людей та звернення до відповідних служб. Змішування цих рівнів породжує і пропущені загрози, і безпідставні звинувачення. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) показав, що навіть спеціалізовані інструменти оцінювання насильницького екстремізму мають обмежену перевірку прогностичної валідності. В оглянутих дослідженнях не було проспективної перевірки здатності таких інструментів передбачати майбутнє насильство. Тим більше сімейні спостереження не можна перетворювати на «домашній тест на екстремізм». Що може насторожити, а що саме собою нічого не доводить Зміна зачіски, одягу, кола спілкування, релігійної практики, зацікавлень, політичної позиції або ступеня приватності є багатозначними життєвими подіями. У підлітковому віці вони можуть бути частиною пошуку ідентичності. Конфлікт із родиною, замкнутість, сильні емоції та перегляд суперечливих матеріалів також мають багато можливих пояснень. Сама наявність будь-якої такої ознаки не підтверджує насильницької радикалізації. Саме на ризику помилкової інтерпретації сімейних спостережень наголошує огляд Sporer і Buxton (2024). Більшу практичну вагу мають конкретні висловлювання й дії, пов’язані з насильством: погрози визначеним людям або групам, повідомлення про намір когось поранити, розмови про підготовку нападу, спроби залучити інших до насильницьких дій, прямі прохання приховати небезпечні плани. Значення має точний зміст, контекст і достовірність відомостей, а не зовнішній вигляд чи приналежність до спільноти. Офіційне британське керівництво для захисту людей рекомендує обговорювати помічені зміни та звертатися по фахову пораду, одночасно розрізняючи занепокоєння й реальну загрозу. Слід врахувати ще одну межу: навмисна провокація, гумор, повторення чужої фрази, повідомлення про чутки або висловлювання в емоційній суперечці потребують уточнення. З іншого боку, серйозна адресна погроза не стає безпечною лише через наступне пояснення, що це був жарт. Замість підрахунку «тривожних ознак» близьким доцільно відповідати на два питання: що ми точно знаємо і чи є підстави вважати, що комусь загрожує конкретна шкода? Чому саме близькі можуть допомогти Родина й друзі знають повсякденний контекст людини: її звичні способи говорити, переживати конфлікт, шукати підтримки. Така близькість дає можливість помітити зміни, підтримати діалог і запропонувати добровільну допомогу. Водночас сильні почуття, сором, страх і сімейні конфлікти можуть ускладнювати розуміння подій. Дослідники Sporer і Buxton (2024) описують саме такі труднощі сімей у розпізнаванні ризиків і зверненні по допомогу, а також значення зв’язку між сім’ями, освітніми закладами та службами. Систематичний огляд Zych і Nasaescu (2022) об’єднав 33 дослідження сімейних чинників і виявив статистичні зв’язки між окремими характеристиками сімейного життя та показниками радикалізації. Водночас загальний ризик систематичних похибок був переважно високим; причинних висновків зробити не вдалося. Огляд не знайшов досліджень сімейно орієнтованих втручань, які відповідали його критеріям включення. Тому порада «підтримуйте зв’язок» спирається на поєднання доступних даних, принципів безпечного спілкування та професійної практики, а не на доведений універсальний спосіб запобігти нападу. Близькі також потребують допомоги. Хронічне очікування конфлікту, почуття провини, небезпека для інших дітей, економічна залежність або власний досвід погроз можуть звужувати можливості сім’ї. Практичний посібник Sporer, Buxton і Brown (2024) написаний саме для родичів та інших близьких свідків тривожної поведінки; він підкреслює роль сторонньої фахової підтримки. Ніхто з членів сім’ї не повинен ставати єдиною особою, відповідальною за безпеку всіх. З чого почати: відділити спостереження від припущень Перший крок — коротко сформулювати, що саме сталося, без оцінювальних ярликів. Наприклад: «У вівторок він сказав, що напад на конкретну групу людей був виправданим», «Мені показали повідомлення з прямою погрозою», «Я почув слова про намір завдати шкоди». Далі визначте, що відомо вам особисто, що переказали інші, а що ви припускаєте. Час, обставини й точні слова допомагають мислити конкретно, а в разі звернення по допомогу — передати службам необхідні відомості. Доречно оцінити безпеку самої розмови. Якщо людина раніше застосовувала домашнє насильство, погрожувала вам, перебуває у стані гострого збудження або тепер говорить про негайний напад, особиста конфронтація може підвищити небезпеку. У таких випадках забезпечте фізичну дистанцію, подбайте про дітей та інших людей, зверніться по екстрену допомогу. Для України ДСНС наводить номери 112 та 102: 112 — єдина служба екстреної допомоги, 102 — Національна поліція. Якщо безпосередньої небезпеки немає, оберіть спокійний час, приватне місце та розмову без аудиторії. Публічне викриття, образи, погрози відлученням від сім’ї чи примусовий допит часто закривають можливість для взаєморозуміння. Мета початкової бесіди — краще зрозуміти переживання, значення насильницьких висловлювань і готовність прийняти підтримку, а не здобути негайне «правильне зізнання». Як говорити: конкретні формулювання і межі Почніть із власних спостережень Замість «ти став екстремістом» можна сказати: «Мені важливо поговорити про те, що ти вчора сказав про насильство. Я хвилююся за тебе й інших людей. Хочу зрозуміти, що ти мав на увазі». Це залишає людині можливість уточнити свою позицію та водночас називає сутність занепокоєння. Спокійний тон не означає схвалення небезпечних ідей. Запитання на кшталт «Що в цих подіях найбільше тебе обурює?», «Як ти розумієш слова про покарання?», «Що, на твою думку, відбудеться з людьми, про яких ти говориш?» допомагають з’ясувати значення висловлювань. Якщо звучить виправдання насильства, можна прямо, без приниження сказати: «Я готовий слухати про твою несправедливість і злість. Заподіяння шкоди людям для мене неприйнятне». Редакційно це рекомендація щодо безпечної комунікації, а не перевірена окремим клінічним випробуванням «техніка дерадикалізації». Слухайте почуття, уточнюйте факти Усвідомлення приниження, ізоляції чи гніву може бути важливою частиною історії людини; ці переживання заслуговують на розмову. Проте жодне з них не пояснює автоматично готовність до насильства. Необхідно давати простір для висловлення емоцій та одночасно прояснювати межу між обуренням і діями. Огляд сімейної радикалізації застерігає від перетворення окремих сімейних кореляцій на причинні пояснення конкретного випадку. Розмова може завершитися без згоди. Іноді варто запропонувати повернутися до теми згодом, якщо людина не висловлювала конкретної загрози. Зберігайте повагу, домовляйтеся про можливість повторного контакту, не беріть на себе обіцянок зберігати в таємниці наміри завдати шкоди. Під час безпосередньої небезпеки очікування наступної розмови неприпустиме. Залучайте людей, яким довіряють Другий дорослий, родич, наставник, шкільний психолог, соціальний працівник чи інший фахівець іноді може допомогти побудувати контакт, коли стосунки всередині сім’ї загострені. Важливо перевірити компетентність, конфіденційність і справжню здатність людини підтримувати безпеку. Не кожний лідер спільноти або знайомий є придатним посередником. Міжвідомчі рекомендації Channel підкреслюють індивідуальне визначення того, чи сім’я є захисним ресурсом, і можливість залучення різних служб залежно від потреб. Чого варто уникати Небезпечними є спроби самотужки перевіряти людину «на лояльність», організовувати приховану провокацію, поширювати її ім’я чи переписки у соціальних мережах, публічно таврувати сім’ю або вдаватися до насильницького «перевиховання». Це може порушувати права, збільшувати конфлікт і заважати належному розгляду реальної загрози. Для даних про переконання, здоров’я та особисте життя в Україні діють спеціальні правові гарантії: Закон «Про захист персональних даних» передбачає цільове й пропорційне використання персональних даних і особливі правила для чутливої інформації. Не слід ставити психіатричний діагноз, оголошувати людину терористом через переконання чи застосовувати спеціалізовані шкали з інтернету. Інструменти на кшталт VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ створено для відповідних професійних контекстів, і навіть їхня доказова база має суттєві обмеження. Систематичний огляд 2025 року не підтвердив проспективної точності прогнозування насильства за жодним з оглянутих інструментів. Домашнє заповнення таких анкет створює оманливе відчуття визначеності. Також не варто вимагати від близької людини негайно погодитися з усіма вашими політичними або моральними поглядами. Розмова має бути зосереджена на повазі до людського життя, конкретних погрозах і можливостях безпечної поведінки. Бажання перемогти в ідеологічній суперечці легко витісняє проблему, з якою потрібно працювати. Коли потрібна звичайна підтримка, а коли — допомога служб Є сумніви, але немає конкретної загрози Якщо є різка зміна висловлювань, зацікавлення агресивним контентом або конфліктні переконання без відомостей про намір нашкодити, почніть із розмови та підтримки. За потреби проконсультуйтеся з психологом чи соціальним працівником, описавши конкретні факти. Обговорюйте потреби людини у підтримці, соціальних контактах, навчанні, праці та вирішенні повсякденних труднощів. Це обережний практичний підхід, який співвідноситься з принципами індивідуальної допомоги, а не гарантує зниження насильства. Є прямі погрози або повідомлення про підготовку насильства Якщо людина погрожує визначеним людям, повідомляє про реальний намір нападу чи ви отримали достовірну інформацію про дії, що можуть поставити людей під загрозу, не намагайтеся самостійно розслідувати ситуацію. Зверніться до поліції за номером 102 або повідомте через 112; за екстреної небезпеки насамперед виведіть себе й інших із небезпечного місця. ДСНС визначає призначення цих служб. Передайте те, що вам відомо, відокремивши факти від припущень, і дотримуйтеся вказівок фахівців. Не потрібно чекати «певної кількості ознак» або ставати на заваді можливим діям власними силами. Професійна оцінка загрози враховує значно більше інформації, ніж може мати родина. Одночасно правоохоронне повідомлення повинно стосуватися справжніх обставин, а не політичної нелюбові чи релігійних відмінностей. Повага до прав людини й своєчасний захист від насильства є спільними вимогами належної реакції. Людина сама просить допомоги, щоб відмовитися від насильницького середовища Підтримайте цей крок. Уточніть, якої допомоги вона потребує для безпечного припинення участі, подолання тиску, відновлення соціальних зв’язків і доступу до професіоналів. За наявності погроз на її адресу або відомостей про можливі злочини потрібна індивідуальна консультація відповідних служб. Добровільне припинення участі, зміна переконань, психотерапія та соціальна реінтеграція — різні процеси, які можуть відбуватися з різною швидкістю. Підхід має бути добровільним, правомірним та зосередженим на безпеці. Якщо йдеться про дитину або підлітка Підліткам притаманні активний пошук належності, експериментування з поглядами, сильна реакція на несправедливість та значення ровесників. Через ці особливості важливо уникати автоматичного ототожнення гострої мови чи нової субкультури з реальним рухом до насильства. Водночас дорослі відповідають за доступ дитини до безпечного середовища і мають реагувати на спроби втягнення в заподіяння шкоди, погрози та експлуатацію. Огляд Sporer і Buxton (2024) обговорює роль сімей та інституційних бар’єрів, а офіційні рекомендації для освітян показують, як відрізняти підтримку добробуту від випадків, які потребують спеціалізованого реагування. Це приклади британської системи, а не перелік українських правових процедур. Поговоріть із дитиною мовою, відповідною її віку: що вона побачила, хто з нею спілкується, чи є погрози або тиск, кому вона може довіритися. Уточнюйте можливі ризики інтернет-спілкування без демонстративного сорому та публічного розголосу. Залучайте другого безпечного дорослого, шкільного психолога чи соціальні служби в межах їхніх повноважень. Якщо загроза стосується життя або здоров’я дитини, потрібне негайне реагування; офіційне роз’яснення Міністерства юстиції щодо захисту дітей від жорстокого поводження описує звернення до поліції та служби у справах дітей за таких обставин. Воно стосується саме ризику насильства або жорстокого поводження, а не самих переконань неповнолітнього. Дотримуйтеся принципу мінімально необхідного поширення інформації. Публікація фото, імені, приватного листування або шкільних подробиць дитини може заподіяти довготривалу шкоду. Доступ до чутливих відомостей і їх передання фахівцям слід співвідносити з конкретною метою захисту та українським законодавством про персональні дані. Якщо в сім’ї є домашнє насильство, захист дитини та безпека того, хто просить допомоги, мають окремий пріоритет. Онлайн-контент: як обговорювати побачене без цифрового стеження Людина може стикатися з насильницькими пропагандистськими матеріалами в мережі, у приватних чатах, у коментарях і в ігрових спільнотах. Сам факт перегляду певного відео не показує, чи вона підтримує насильство. Спробуйте з’ясувати, що саме її вразило, які твердження здалися переконливими, кому вона довіряє та як перевіряє інформацію. Обговорення маніпуляцій, дегуманізації й наслідків нападів допомагає перенести розмову з ярликів на зміст. Установлюючи сімейні правила для неповнолітніх, пояснюйте їх відкрито й співвідносіть із віком, безпекою та правами дитини. Таємний доступ до приватних акаунтів повнолітньої людини, публічне викладення переписок, злам і розсилання персональних даних можуть спричинити нові правові та психологічні проблеми. Якщо вам уже відома реальна загроза, повідомлення компетентним службам важливіше за домашній збір «доказів». Науково обґрунтовано було б відмовитися й від спрощеної історії, ніби якийсь алгоритм обов’язково «робить людину екстремістом». Шлях від цифрового матеріалу до насильницьких дій залежить від соціальних і особистих обставин; універсального механізму для кожного випадку не встановлено. Офіційні міжвідомчі настанови вимагають оцінювати індивідуальний контекст, а не профіль або одну категорію контенту. Якщо сім’я розділена конфліктом, страхом або соромом Близькі можуть одночасно любити людину, обурюватися її словами та боятися можливих наслідків. Ці почуття не означають, що вони зобов’язані терпіти погрози, приховувати протиправні дії чи погоджуватися на небезпечний контакт. Визначте практичні межі: за яких умов можливі зустрічі, як забезпечити безпеку дітей, де отримати підтримку та кому повідомляти про конкретну загрозу. Якщо людина живе окремо, підтримка може відбуватися дистанційно й за чіткими домовленостями. Іноді різні члени сім’ї оцінюють ситуацію по-різному. Замість взаємних звинувачень корисно повернутися до точних подій та спільного питання безпеки. Домовтеся, хто підтримує зв’язок, хто може проконсультуватися з фахівцями, а хто потребує окремої психологічної підтримки. Sporer, Buxton і Brown (2024) описують труднощі, з якими стикаються родичі, і необхідність доступного маршруту допомоги. Якщо самі родичі чинять насильство чи підтримують його, пріоритетом є захист постраждалих, а не формальне «об’єднання сім’ї». Принципи психологічної першої допомоги — уважно вислухати, допомогти зорієнтуватися в потребах, забезпечити доступ до практичної підтримки та поважати гідність — викладені в посібнику ВООЗ (2011). Вони корисні для підтримки людей у стресовій ситуації, хоча самі по собі не становлять спеціального випробуваного втручання проти насильницької радикалізації. Професійна допомога: кому й із чим звертатися Психолог або психотерапевт може допомогти людині та її близьким працювати зі стресом, міжособистісним конфліктом, травматичним досвідом і навичками саморегуляції. Соціальний працівник, освітній фахівець або служба захисту дітей можуть допомогти з доступом до відповідних послуг. Якщо постає питання конкретної загрози насильства, потрібні компетентні установи, а не припущення психолога за побутовим описом. Важливо попередньо з’ясувати кваліфікацію фахівця, правила конфіденційності та порядок реагування на небезпеку. Британська програма Channel, описана у державних настановах, поєднує підтримку різних служб відповідно до індивідуальних потреб. Її не можна представляти як доступну в Україні процедуру або як доведений універсальний спосіб усунення ризику. Огляд оцінювання профілактичних програм 2024 року виявив неоднакові результати, методологічні труднощі та потенційні негативні наслідки частини програм. Тому важливі ясні цілі підтримки, безпека, добровільність там, де вона можлива, і реалістична оцінка результатів. Питання приватності має бути обговорене на початку консультування. Закон України «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» та Закон «Про захист персональних даних» установлюють правові рамки захисту чутливої інформації. Конкретні межі розкриття відомостей залежать від обставин, виду послуг та законних підстав; автоматичного повідомлення поліції за кожну непопулярну думку ці норми не передбачають. Що відомо про ефективність сімейної підтримки Наявні дослідження дають підстави розглядати близьких як можливий ресурс захисту, але зберігають істотну невизначеність щодо причинного впливу конкретних сімейних дій. Zych і Nasaescu (2022) зафіксували асоціації між сімейними чинниками й радикалізацією, а водночас не виявили придатних для їхнього систематичного огляду оцінок ефективності сімейних втручань. Sporer і Buxton (2024) узагальнили дослідження ролі родичів та перешкод у зверненні по допомогу; оглядова карта літератури сама по собі не підтверджує ефективності певного способу розмови. Дані про програми запобігання насильницькому екстремізму також неоднорідні: огляд оцінювань 2024 року показав, що успіх залежав від змісту програми, середовища, учасників і способу вимірювання. Результат «людина менш схвалює певні гасла» не дорівнює результату «підтверджено зменшилася кількість насильницьких дій». Якість сімейних стосунків, безпечне спілкування, своєчасна професійна консультація та захист від погроз залишаються розумними орієнтирами, але жоден із них не гарантує конкретного результату. Український контекст: право, безпека й суспільна відповідальність В умовах війни, інформаційного тиску та різних форм політично мотивованого насильства особливо важливо не змішувати законне громадянське протистояння агресії, мирну політичну активність і поведінку, що реально загрожує людям. Правова оцінка подій залежить від конкретних дій та українського законодавства, а психологічні моделі можуть лише допомагати розуміти поведінкові процеси. Готовність людини говорити радикально або переживати сильний гнів не дає родині права самостійно встановлювати її правовий статус. Для невідкладного звернення використовуйте офіційні контакти ДСНС: 112 — єдиний номер екстреної допомоги, 102 — поліція, 103 — медична допомога. У повідомленні передавайте відомі факти, своє місцеперебування та відомості, потрібні для захисту людей; не поширюйте неперевірені звинувачення публічно. Питання обробки персональних даних регулює Закон № 2297-VI. За ризику щодо дитини звернення до служби у справах дітей може бути потрібним окремо від загальної підтримки сім’ї. Поширені запитання Чи варто негайно припиняти стосунки, якщо близька людина поширює екстремістські погляди? Рішення залежить від вашої безпеки та реальної поведінки цієї людини. Якщо немає погроз, можна спробувати спокійну розмову й окреслити межі. Якщо вона залякує, переслідує або застосовує насильство, першочерговими стають захист і зовнішня допомога. Підтримання контакту є можливістю, а не обов’язком за будь-яких умов. Чи означає агресивна риторика, що людина готує напад? Ні, сама риторика не встановлює наявності плану чи майбутньої поведінки. Адресні погрози та достовірні відомості про намір завдати шкоди потрібно оцінювати серйозно. Огляд спеціальних методик демонструє, наскільки обмежені навіть професійні інструменти прогнозування таких подій. Що робити, якщо людина вважає, що сім’я її зрадила? Сформулюйте свою турботу про безпеку, визнайте емоційні наслідки конфлікту й поясніть конкретні межі: ви готові розмовляти, але не готові приховувати погрози або наражати когось на небезпеку. Якщо конфлікт загострюється, залучіть кваліфікованого посередника чи психолога там, де це безпечно. Чи допоможе заборона інтернету підліткові? Універсального підтвердженого ефекту такої заборони саме щодо насильницької радикалізації немає. Потрібні віково відповідні, зрозумілі правила цифрової безпеки, регулярна розмова, увага до погроз і експлуатації та залучення дорослих, яким дитина довіряє. Реальна загроза потребує професійного реагування незалежно від технічних обмежень. Чи можна звернутися по консультацію, не називаючи людину небезпечною? Так. Почніть із опису конкретних висловлювань, подій і своїх запитань фахівцеві та обговоріть межі конфіденційності. Якщо є безпосередня загроза, відповідним маршрутом є екстрене повідомлення, а не лише планова консультація. Чи зобов’язані родичі самотужки переконати людину відмовитися від насильства? Ні. Безпека є спільним завданням сім’ї, професійних служб та установ у межах їхніх повноважень. Родичі можуть підтримати діалог і своєчасно повідомити факти, але вони не здатні контролювати всі рішення іншої людини. Доказова база не містить надійної «сімейної методики», яка гарантує дерадикалізацію. Підсумок: послідовність дій для близьких Реагування починається з уважного розрізнення думок і поведінки. Визначте конкретні факти, спокійно поговоріть там, де це безпечно, поясніть неприйнятність заподіяння шкоди, збережіть можливість звернення по підтримку та дбайте про власні межі. За наявності достовірних погроз або підготовки насильства захистіть людей і повідомте компетентні служби. Якщо йдеться про дитину, додатково врахуйте її розвиток, приватність та захист від експлуатації. Ця послідовність є орієнтиром для обережної, законної та пропорційної поведінки, а не алгоритмом передбачення терористичного насильства. Пов’язані статті • Групова поляризація: чому обговорення може посилювати погляди — про соціально-психологічний механізм посилення позицій у групі. • Конфіденційність у психолога і психотерапевта: правила, межі та винятки — про права й обов’язки під час звернення по допомогу. • Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — про підтримку людей, які вже постраждали від насильства. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Що робити, коли людина погрожує ідеологічно мотивованим насильством Підтримка сім’ї людини, залученої до екстремістської групи Як допомогти людині після виходу з насильницької групи Маршрути допомоги при ризику екстремістського насильства в Україні Конфіденційність і повідомлення про загрозу: межі роботи психолога Робота з людьми, які повертаються із зон діяльності екстремістських груп Співпраця громад та служб безпеки у профілактиці насильства Сімейна профілактика залучення до насильницьких груп Розмова з людиною, яка виправдовує ідеологічне насильство Джерела • Brouillette-Alarie, S., et al. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. DOI: 10.1002/cl2.70080. • Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A. M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI: 10.1016/j.ijlcj.2024.100674. • Home Office. (2026). Get help for radicalisation concerns. Government of the United Kingdom. Офіційні рекомендації. • Home Office. (2026). Channel duty guidance: protecting people susceptible to radicalisation. Офіційний документ. • Home Office. (2026). The Prevent duty: practical guidance for designated safeguarding leads. Офіційний документ. • Sporer, K., & Buxton, B. (2024). The role of family members in the prevention of violent extremism and terrorism: A scoping review of the literature. Aggression and Violent Behavior, 78, 101990. DOI: 10.1016/j.avb.2024.101990. • Sporer, K., Buxton, B., & Brown, N. (2024). Recognizing and Getting Help for Extremist Behavior: A Guide for Families. National Counterterrorism Innovation, Technology, and Education Center. Університетський репозитарій. • World Health Organization, War Trauma Foundation, & World Vision International. (2011). Psychological first aid: Guide for field workers. ВООЗ. • Zych, I., & Nasaescu, E. (2022). Is radicalization a family issue? A systematic review of family-related risk and protective factors, consequences, and interventions against radicalization. Campbell Systematic Reviews, 18(3), e1266. DOI: 10.1002/cl2.1266. • Верховна Рада України. (2010). Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI (чинна редакція). Офіційний текст. • Верховна Рада України. (2012). Закон України «Про систему екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112» № 4499-VI (чинна редакція). Офіційний текст. • Верховна Рада України. (2025). Закон України «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» № 4223-IX. Офіційний текст. • Державна служба України з надзвичайних ситуацій. (2026). Контакти екстрених служб. Офіційна сторінка. • Міністерство юстиції України. (2026). Насильство над дитиною в сім’ї: коли і як мають відреагувати оточуючі. Офіційне роз’яснення.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму — це особистісні, сімейні, освітні, міжособистісні та суспільні умови, які в певному контексті пов’язані з меншою підтримкою ідеологічно мотивованого насильства, нижчою ймовірністю участі в насильницьких групах або більшою здатністю відмовитися від небезпечних пропозицій. Їхня дія залежить від життєвих обставин, конкретного виду насильства та взаємодії з іншими чинниками. Найважливіший науковий висновок полягає в тому, що захист створюють цілі системи стосунків, можливостей і суспільних правил, а окремий «позитивний показник» не дає гарантії безпеки. Огляд доказів Marsden і Lee, 2022. У сучасних дослідженнях розглядають якість родинних стосунків, шкільне середовище, просоціальні зв’язки, міжгрупові контакти, справедливість процедур та можливість брати участь у суспільному житті мирними способами. Метааналіз 2025 року, що об’єднав 41 дослідження молоді та 49 незалежних вибірок із загальною кількістю 55 563 учасники, виявив статистичні зв’язки для шести груп чинників. Ці зв’язки вказують на напрями профілактики, хоча самі по собі не доводять, що зміна певного чинника обов’язково запобіжить конкретному акту насильства. Duindam, van Loon і Lösel, 2025. Що саме означає захист від насильницького екстремізму Насильницький екстремізм у цій статті означає підтримку або практику ідеологічно мотивованого насильства проти людей, а також процеси залучення до діяльності, яка виправдовує чи застосовує таке насильство. Для психологічного дослідження принципово важливо з’ясовувати, яке саме явище вимірювали: схвалення насильства в анкеті, намір діяти, участь у групі чи підтверджену насильницьку поведінку. Ці результати мають різний зміст і різну доказову силу. Marsden і Lee, 2022. Радикальні суспільні ідеї, вимоги глибоких реформ, активізм, релігійна практика та гостра політична критика є частиною багатоманітного громадського життя. Саме ставлення до застосування насильства, поведінка й обставини конкретної загрози визначають предмет цього дослідження. Підтримка законних форм протесту може бути одним із доступних мирних способів висловлювати незгоду. Огляд європейських підходів до причин і шляхів радикалізації, 2024. Поняття захисного чинника вживають щонайменше у трьох значеннях. Прямий захисний чинник статистично пов’язаний зі сприятливішим результатом незалежно від рівня наявного ризику. Буферний чинник послаблює зв’язок між небезпечною обставиною та результатом: наприклад, підтримка може змінювати те, як людина переживає соціальне відторгнення. Сприятливий для розвитку чинник підтримує здорове становлення людини й соціальні можливості, хоча його спеціальний вплив на насильницький екстремізм ще потребує перевірки. Lösel та співавтори, 2018; Marsden і Lee, 2022. Ці різновиди не можна ототожнювати з простою відсутністю ризиків. Людина може мати досвід дискримінації й водночас надійні стосунки, участь у громадських ініціативах і доступ до справедливих процедур захисту своїх прав. Захисний процес стосується того, як ці ресурси працюють у реальному житті й чи відкривають вони безпечні способи реагування на труднощі. Звідси випливає потреба досліджувати взаємодії, послідовність подій та зміни в часі. Програма розвитку ООН, 2020. Що встановив метааналіз досліджень молоді 2025 року Метааналіз Hanne M. Duindam, Amanda W. G. van Loon і Friedrich Lösel, опублікований у журналі Aggression and Violent Behavior, узагальнив 194 оцінки ефекту з 41 дослідження. Автори об’єднали можливі захисні чинники у дванадцять предметних груп. Статистично значущі зв’язки зі зниженими показниками екстремізму або насильницької радикалізації було виявлено для шести груп. Першоджерело та методологічний опис метааналізу. • Навчальні досягнення: узагальнена кореляція r = −0,21. Це найбільший за абсолютною величиною зв’язок серед шести виявлених груп у цій роботі; він не означає, що оцінки є безпосередньою причиною відмови від насильства. • Жіноча стать як демографічна ознака вибірок: r = −0,16. Така групова асоціація не є придатним інструментом для оцінювання окремої людини й не означає небезпечності чоловіків. • Просоціальна поведінка: r = −0,14. Йдеться про взаємодопомогу, соціальну відповідальність і поведінку, зорієнтовану на співпрацю. • Позитивна залученість батьків: r = −0,13. Важливі якість контакту, доступність підтримки та конструктивна участь у житті дитини. • Сприйняття процедурної справедливості: r = −0,11. Йдеться про досвід чесного, послідовного й поважного ставлення з боку інституцій. • Позитивні контакти між групами: r = −0,10. Досвід співпраці через межі соціальних груп може бути пов’язаний із меншою підтримкою насильницької ворожнечі. Кожна наведена величина описує середню кореляцію в сукупності досліджених вибірок, а не відсоток запобіглих випадків. Величина r = −0,21 не означає зниження ризику на 21 %. До того ж різні роботи використовували різні способи вимірювання екстремізму, що обмежує перенесення узагальненої оцінки на реальні насильницькі дії. Автори зафіксували відмінності за типом ідеологічного контексту й складом вибірок та наголосили на потребі довготривалих досліджень. Duindam та співавтори, 2025. Демографічні відмінності, зафіксовані в метааналізі, мають пояснювальне значення для дослідження населення. Вони не перетворюються на моральну оцінку статі, віку, походження, релігії чи іншої ідентичності. Практична профілактика зосереджується на умовах, які можна змінювати без порушення прав людей: доступності освіти, підтримці, справедливих процедурах, безпечній співпраці та можливостях звернутися по допомогу. Родина: підтримка, довіра та можливість говорити про складне Сімейні зв’язки можуть створювати місце, де людина переживає конфлікти й несправедливість, отримує допомогу та зберігає приналежність без вимоги виправдовувати насильство. Захисне значення має насамперед якість відносин: передбачуваність, готовність вислухати, емоційна доступність, спільне розв’язання проблем, повага до зростання автономії підлітка. Це практичний напрям, що узгоджується з оглядом сімейних чинників, хоча механізм причинного захисту для всіх контекстів поки не встановлений. Zych і Nasaescu, 2022. Систематичний огляд Campbell 2022 року включив 33 дослідження сімейних чинників із загальною кількістю 148 081 дорослих і підлітків. Вищу сімейну прихильність у досліджених вибірках було пов’язано з нижчими показниками радикалізації; сімейні конфлікти й наявність родичів із екстремістською залученістю асоціювалися з вищими показниками. Водночас авторки не знайшли досліджень, які відповідали критеріям огляду та перевіряли ефективність саме сімейних втручань. Отже, емпіричний зв’язок не дорівнює доведеному результату конкретної «програми для батьків». Zych і Nasaescu, 2022. Для родини корисними можуть бути регулярні неконфронтаційні розмови, спільне обговорення інформації, знайомство з важливими для дитини людьми та підтримка її законних інтересів. Підлітковий пошук ідентичності й критика авторитетів потребують уважного діалогу. Образливе таврування, тотальне стеження та припущення про небезпечність через незвичні погляди здатні руйнувати довіру й перешкоджати зверненню по підтримку. Профілактичні рішення слід оцінювати за їхніми наслідками для безпеки й добробуту дитини, а не за ступенем покори дорослим. Школа та освіта: безпека, досягнення і відчуття участі Навчальні досягнення виявили найбільший узагальнений захисний зв’язок у метааналізі 2025 року. За цим показником можуть стояти різні процеси: досвід власної компетентності, стосунки з учителями, життєві перспективи, якість шкільного середовища або ширші суспільні переваги. Тому не можна робити висновок, що примусове підвищення оцінок саме собою запобігає насильницькій радикалізації. Duindam та співавтори, 2025. Освітній захист має кілька рівнів. Перший — доступ до якісного навчання й реальна можливість досягти успіху. Другий — відчуття поваги, справедливості та безпеки, включно із запобіганням цькуванню. Третій — навички розуміння складних суспільних питань, аргументованої незгоди, мирного вирішення конфліктів та співпраці. ЮНЕСКО розглядає інклюзивну якісну освіту й розвиток відповідального громадянства як складники запобігання насильницькому екстремізму; документ є настановою для освітньої політики, а не експериментальним доведенням ефективності кожного запропонованого заходу. UNESCO, 2017. Навчання критичного мислення має підтримувати дослідження джерел, точність висновків і вміння змінювати позицію за нових доказів. Воно втрачає виховний сенс, коли перетворюється на тест політичної лояльності. Учень повинен мати можливість ставити незручні запитання та обговорювати історичну несправедливість без автоматичного підозрювання у насильницьких намірах. Відкрита культура дискусії створює простір, у якому гострі суперечності можна обробляти засобами аргументації, творчості й законної громадянської діяльності. Окреме значення має підтримка дітей, які пережили переміщення, втрату або насильство. Спочатку доречні безпека, стабільні стосунки й доступна психологічна допомога за потреби. Воєнний або травматичний досвід сам по собі не становить психологічного «профілю екстреміста». Змішування цих понять стигматизує постраждалих і відвертає увагу від реальних потреб та поведінкових загроз. Просоціальні зв’язки, дружба та міжгруповий контакт Соціальні відносини можуть зміцнювати здатність розв’язувати проблеми без насильства тоді, коли людина має кілька джерел підтримки й реальні можливості брати участь у житті спільноти. Просоціальна поведінка та позитивні міжгрупові контакти були двома статистично пов’язаними із захистом напрямами в метааналізі молодіжних вибірок. Проте соціальна належність сама по собі нейтральна: група може підтримувати взаємодопомогу або нормалізувати шкоду. Має значення характер групових норм та доступність альтернативних стосунків. Duindam та співавтори, 2025. Позитивний міжгруповий контакт означає досвід поважної взаємодії та співпраці між людьми, яких суспільство може відносити до різних етнічних, релігійних, політичних або соціальних груп. Для такого контакту важливі добровільність, безпечне середовище, відсутність приниження та справедлива організація спільної справи. Формальна зустріч груп без цих умов не є автоматично корисною. Дослідження групових зв’язків і суспільних ставлень підтримують увагу до якості соціального середовища, а характер причинного впливу в конкретних програмах потребує окремого оцінювання. Lösel та співавтори, 2018; UNDP, 2020. Важливо не плутати мирну групову солідарність з екстремізмом. Громадські організації, професійні спільноти, добровольчі ініціативи, молодіжні об’єднання та політичні рухи можуть давати людині відчуття значущості, компетентності й законної участі. Психологія групової динаміки пояснює, як встановлюються норми та розподіляється вплив; групова поляризація описує посилення початкових групових позицій після обговорення. Для висновку про ризик насильства потрібні додаткові докази щодо змісту норм і конкретної поведінки. Справедливість, довіра й можливості мирної участі У метааналізі Duindam та співавторів процедурна справедливість мала помірний за розміром статистичний зв’язок із нижчими показниками екстремізму й насильницької радикалізації. Процедурна справедливість означає зрозумілі правила, послідовне їх застосування, можливість бути почутим і повагу до гідності незалежно від результату рішення. Важливо відрізняти її від загальної задоволеності владою: людина може різко критикувати інституцію й водночас визнавати справедливість окремої процедури. Duindam та співавтори, 2025. Справедливі процедури мають практичне значення для шкіл, служб у справах дітей, громадських організацій, поліції та місцевого самоврядування. Вони створюють передбачувані способи домагатися змін, подавати скарги, отримувати пояснення та оскаржувати рішення. Наявність таких способів є обґрунтованою метою суспільної політики, навіть коли немає даних, які дозволяють кількісно обчислити їхню окрему дію на частоту екстремістського насильства. Європейська комісія, 2024. Важливим практичним ресурсом є мирна політична участь: петиції, громадські консультації, правозахисна робота, участь у місцевих рішеннях, виборчих процесах та законних акціях. Ці форми дають змогу висловлювати невдоволення й організовано впливати на рішення, не легітимуючи шкоду людям. Їх слід підтримувати як громадянські права і можливості, не приписуючи кожній формі діяльності недоведеного профілактичного ефекту. Психологічні ресурси та здатність витримувати невизначеність Дослідники вивчають самооцінку, почуття компетентності, психологічне благополуччя, життєві перспективи, емоційну регуляцію та здатність звертатися по підтримку. У систематичному огляді 2026 року індивідуальні, міжособистісні й суспільні чинники розглянуто як взаємопов’язані. Водночас складність вибірок і розбіжності у вимірюванні наслідків обмежують можливість побудувати універсальний психологічний портрет захищеної людини. Pandey і Behera, 2026. Окремі програми намагаються розвивати емпатію, позитивну самооцінку й здатність конструктивно долати труднощі. Наприклад, дослідження програми розвитку стійкості серед підлітків з подвійною ідентичністю оцінювало зміни цих психологічних змінних у часі. Такі роботи допомагають сформувати гіпотези про механізми, але їхні результати не доводять довгострокового запобігання терористичним актам. Feddes, Mann і Doosje, 2015. Тема психологічної стійкості також має етичну межу. Вимога «стати стійкішим» не може замінити усунення дискримінації, створення безпечних умов життя або відповідальності інституцій. Захисне середовище формується спільно: людина набуває навичок і підтримки, а школа, громада та держава забезпечують реальні можливості їх застосувати. Такий підхід узгоджується з багаторівневим розумінням профілактики. UNDP, 2020. Цифрове середовище: що може підтримувати безпечний вибір Інтернет дає доступ до інформації, спільнот і допомоги, але також може відкривати шлях до повідомлень, які романтизують або виправдовують шкоду. Захисними умовами в цифровому житті можуть бути кілька надійних джерел спілкування, навички перевірки фактів, безпечні механізми повідомлення про погрози та доступ до дорослих або фахівців, із якими можна обговорити тривожний контакт. Це обґрунтовані профілактичні напрями, тоді як їхній окремий вплив на фактичне насильство має обмежену експериментальну доказову базу. Європейська комісія, 2026. Медіаграмотність передбачає запитання про джерело повідомлення, доказову основу, маніпулятивне узагальнення та заклик до конкретної дії. Дитині корисно знати, що можна відмовитися від незнайомих прохань, припинити небажаний контакт і звернутися до довіреного дорослого. Освітні заходи мають бути віковідповідними, поважати приватність і розвивати здатність діяти безпечно. Практики масового стеження за школярами лише через політичні погляди або підписки створюють ризик помилкових звинувачень. Докази ефективності контрнаративів слід подавати окремо від доказів про захисні чинники. Систематичний огляд 19 досліджень виявив неоднорідні зміни деяких проміжних ставлень, але не встановив переконливого впливу на наміри застосувати насильство. Тому кількість переглядів просвітницького відео або покращення відповідей на тест не можна називати підтвердженим запобіганням екстремістським нападам. Carthy та співавтори, 2020. Взаємодія захисних чинників і життєвих обставин Захист може посилюватися, коли кілька рівнів підтримують одне одного: вчитель помічає складнощі з адаптацією; родина зберігає діалог; молодіжна організація пропонує добровільну участь; місцева установа забезпечує справедливу процедуру розгляду скарги. Цей приклад ілюструє багаторівневу логіку й не є описом експериментально перевіреної програми. Взаємодії між чинниками, їхню послідовність і тривалість необхідно досліджувати, а не виводити із простого списку рис. Marsden і Lee, 2022. Для людини може бути важливим конкретний ресурс у конкретний час: стабільний дорослий після втрати, належність до нового колективу після переїзду, справедливий розгляд конфлікту в школі, можливість легально висловити позицію або підтримка на виході з насильницької групи. Захисні механізми здатні змінюватися протягом життя. Їхнє вивчення потребує контексту, а не загальної формули «чим більше чинників, тим менший ризик». Lösel та співавтори, 2018. Чим захисний чинник відрізняється від профілактичної програми Захисний чинник — це спостережувана характеристика або процес, пов’язаний із певним результатом. Профілактична програма — організоване втручання, яке має мету, учасників, умови проведення та оцінку наслідків. Навіть коли чинник асоціюється з нижчими показниками радикалізації, програма, покликана його підсилити, може виявитися неефективною або мати непередбачені наслідки. Для підтвердження результату потрібне окреме оцінювання. UNDP, 2020. Виділяють загальну профілактику для широких спільнот, адресну підтримку людей у визначених складних обставинах і роботу з припиненням уже наявної насильницької залученості. Підхід має відповідати реальним потребам, добровільності там, де це можливо, правовим гарантіям і рівню загрози. Наприклад, програма безпечної шкільної співпраці має іншу мету й інші показники успіху, ніж спеціалізований супровід людини, що виходить із групи, пов’язаної з насильством. Національний інститут юстиції США: модель громадського здоров’я. Огляд Campbell щодо супроводу випадків у програмах запобігання радикалізації, опублікований 2024 року, не знайшов придатних досліджень, які дозволили б установити ефективність таких спеціалізованих підходів за обраними критеріями. Це не означає, що допомога марна; це означає, що якість наявних даних не дозволяє оголосити конкретну модель доведено дієвою. Campbell Collaboration, 2024. Як оцінюють, чи працює захист Вимірювання починається з визначення результату. Дослідник може вивчати прийнятність насильства в опитуванні, ставлення до інших груп, готовність застосувати насильство, фактичну участь у насильницьких діях або припинення такої участі. Різні результати не взаємозамінні. Якщо програма покращила шкільну належність, це цінний освітній результат, але він сам по собі не доводить запобігання тероризму. Marsden і Lee, 2022. Надійна оцінка враховує стан до втручання, порівняльну групу, часову послідовність, можливі відмінності між учасниками, втрати спостереження, небажані наслідки та умови перенесення результатів. Для рідкісної насильницької події особливо складно встановити причинний ефект: великі вибірки потрібні для виявлення змін у реальних діях, а дані можуть бути неповними. Довгострокові дослідження й прозорі критерії результату мають більшу доказову силу, ніж короткі опитування після заняття. Duindam та співавтори, 2025; UNDP, 2020. Для вимірювання стійкості на рівні спільнот потрібно враховувати доступ до допомоги, соціальні зв’язки, досвід справедливості й реальні можливості безпечної участі. Водночас один індекс «стійкості до екстремізму» може приховати сильні відмінності між групами населення та завищити впевненість у висновку. UNDP радить чітко визначати поняття, дбати про чутливість до конфлікту та окремо аналізувати обмеження вимірювання. UNDP, 2020. Чому ці дані не є тестом небезпечності людини Статистично захисні характеристики не утворюють придатної для побутового застосування шкали ризику. Навіть за відсутності багатьох ресурсів переважна більшість людей не вдається до ідеологічно мотивованого насильства. І навпаки, наявність освіти, друзів і родини не робить поведінку людини автоматично безпечною. Для індивідуальної загрози мають значення конкретні поведінкові відомості, обставини та професійна оцінка у відповідній правовій процедурі. Marsden і Lee, 2022. Спеціалізовані інструменти оцінювання насильницьких загроз створено для підготовлених фахівців у визначених ситуаціях. Вони мають обмеження валідності, залежать від якості інформації та не дають безпомилкового прогнозу. Їх не слід перетворювати на анкети для батьків або вчителів, застосовувати до дітей за списками «підозрілих» рис чи використовувати для оцінювання людей за етнічністю, релігією, громадянською активністю або станом психічного здоров’я. Права дитини та запобігання стигматизації Підлітковий вік є періодом активного пошуку приналежності та світоглядних орієнтирів. Підтримка має бути відповідною до розвитку: простір для запитань, наставництво, доступні дорослі, можливість помилятися й виправляти помилки, законні форми самовираження. Для шкіл особливо важливо відокремлювати незвичні погляди від конкретних погроз, примусу або планування шкоди. Так само слід захищати приватність повідомлень, уникати публічного таврування та збирати лише дані, необхідні для обґрунтованого захисного рішення. UNESCO, 2017. Європейська комісія у своїй політиці 2026 року описує посилення ранньої профілактики й розроблення спеціального набору інструментів для роботи з неповнолітніми, включно з інтеграцією освіти, соціальної підтримки та безпечної цифрової взаємодії. Це напрям державної політики, а не звіт про доведену ефективність кожного інструмента. Європейська комісія, 2026. У роботі з неповнолітніми будь-яке втручання має відповідати інтересам дитини та законодавству про освіту й захист персональних даних. Освітнє середовище в Україні має бути вільним від насильства, дискримінації та приниження; офіційні матеріали про право на освіту прямо пов’язують безпеку зі збереженням гідності та персональних даних. Урядовий контактний центр: право на освіту. Український контекст: підтримка, закон і реальні загрози Для України питання протидії насильницьким діям має конкретний правовий вимір. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV визначає організаційні засади державної протидії тероризму. Водночас його положення не можуть застосовуватися як підстава для переслідування громадян, які законно захищають свої конституційні права і свободи. Це важливе розмежування між законною громадською діяльністю та насильницькими злочинами. Офіційний текст закону на порталі Верховної Ради України. У воєнних умовах правоохоронні органи України документують конкретні спроби залучення людей до терактів, диверсій та інших злочинів. Служба безпеки України у квітні 2026 року повідомила про запровадження короткого номера 1516 для звернень громадян щодо підготовки таких дій і повідомлень про вербування. Це офіційний практичний канал для відомостей про конкретну небезпечну активність, а не спосіб повідомляти про людей лише через непопулярні переконання. СБУ: офіційна інформація про номер 1516. Редакційна інтерпретація доказової бази для українських громад полягає у пріоритеті доступної освіти, міжособистісної довіри, підтримки після втрат і переміщення, справедливого ставлення, соціальних можливостей та належного захисту дітей. Ці напрями узгоджуються з міжнародними дослідженнями, але наразі немає підстав переносити числові оцінки з іноземних вибірок на українське населення як готові показники ефективності. Необхідні дослідження з прозорими визначеннями насильницьких результатів і з урахуванням українського соціального та правового контексту. Коли відома конкретна погроза життю або підготовка насильства, першочерговими стають безпека людей, невідкладне звернення до компетентних служб і збереження достовірних відомостей. Психологічна підтримка може доповнювати професійне реагування, але не замінює його. За відсутності невідкладної загрози доречними є спокійна розмова, консультація з фахівцем, робота з потребами людини та підтримка доступних мирних альтернатив. Практичні принципи для родини, школи та громади • Зберігати доступний довірливий контакт. Вислуховувати переживання несправедливості й конфліктів та обговорювати способи дій, які захищають права й безпеку інших людей. • Підтримувати добровільні просоціальні зв’язки: наставництво, спільні проєкти, допомогу іншим і поважний контакт між групами. • Створювати чесні правила та процедури. Забезпечувати можливість подати скаргу, отримати відповідь і оскаржити рішення без приниження. • Давати підліткам навички цифрової безпеки та доступ до дорослих, які допоможуть розібратися із нав’язливими повідомленнями або небезпечними проханнями. • Оцінювати програми за конкретними результатами, порівняннями й небажаними ефектами, а не за кількістю проведених заходів. • При конкретній загрозі насильства користуватися законними каналами реагування та допомогою підготовлених фахівців; не проводити самостійних «розслідувань» і публічних кампаній проти людини. Ці принципи становлять практичне узагальнення наукових оглядів і нормативних настанов, а не універсальний алгоритм запобігання кожному випадку насильства. Їхня цінність полягає також у загальному добробуті, правах і можливостях дітей та дорослих. Duindam та співавтори, 2025; UNDP, 2020. Часті запитання Які захисні чинники мають найкращу емпіричну підтримку? Для молодіжних вибірок метааналіз 2025 року виявив зв’язки із навчальними досягненнями, просоціальною поведінкою, позитивною залученістю батьків, процедурною справедливістю та позитивним міжгруповим контактом. Також виявлено демографічну асоціацію зі статтю, яка не є предметом профілактичного втручання. Сила доказів стосується статистичних асоціацій у дослідженнях, а не безпомилкового прогнозу насильства. Duindam та співавтори, 2025. Чи достатньо дружної родини, щоб запобігти залученню до насильницької групи? Родинна підтримка може бути важливим ресурсом, але діє у взаємодії з іншими умовами. Систематичний огляд встановив статистичні зв’язки між низкою сімейних характеристик і показниками радикалізації; ефективність конкретних родинних програм залишалася невизначеною через брак відповідних досліджень. Zych і Nasaescu, 2022. Чи є критичне мислення доведеним способом профілактики тероризму? Освіта й робота з інформацією мають самостійну суспільну цінність. ЮНЕСКО рекомендує розвивати критичний аналіз, діалог і громадянські навички. Для твердження про зменшення конкретних терактів потрібні спеціалізовані дослідження поведінкових наслідків, і така доказова база обмежена. UNESCO, 2017. Чи можуть соціальні мережі одночасно бути ресурсом підтримки й джерелом небезпеки? Так. Цифрові простори відкривають доступ до співпраці, освіти та психологічної допомоги, а також до контактів, які нормалізують насильство. Профілактичний зміст має якість зв’язків, конкретний матеріал і здатність безпечно діяти, а не сам факт використання платформи. Європейська комісія, 2026. Чи можна за переліком захисних чинників визначити, хто становить загрозу? Ні. Наукові зв’язки між груповими показниками не забезпечують індивідуального прогнозу. Оцінка реальної загрози потребує конкретних даних про поведінку, обставини та спеціальної професійної підготовки. Marsden і Lee, 2022. Чи означає відсутність релігійної або політичної поміркованості вищий ризик насильства? Радикальні переконання та політична незгода мають власні соціальні значення. Ризик ідеологічно мотивованого насильства не визначається шкалою «поміркованості» поглядів. Потрібно окремо аналізувати ставлення до застосування насильства, фактичну діяльність та конкретні загрози. Європейська комісія, 2024. Що робити, коли дитина отримала пропозицію виконати небезпечне завдання? Першочергово забезпечити фізичну безпеку, не звинувачувати дитину й не залишати її наодинці із залякуванням. За наявності відомостей про підготовку теракту, диверсії чи іншого тяжкого насильства повідомити компетентні служби, зокрема СБУ через офіційний номер 1516. Підтримка родини й належна професійна допомога важливі після первинного реагування. СБУ, 2026. Висновок Найпереконливіше досліджені захисні чинники в молодіжних вибірках пов’язані з освітою, підтримкою, просоціальною поведінкою, справедливістю та міжгруповими контактами. Їхня дія формується в конкретних життєвих умовах, а статистичні зв’язки потребують перевірки причинних механізмів і довгострокових наслідків. Етична профілактика зміцнює можливості людини, її права, безпечні зв’язки й доступ до допомоги та водночас зберігає чітке розмежування мирної незгоди й реальної загрози насильства. Duindam та співавтори, 2025; Marsden і Lee, 2022. Пов’язані статті • Групова динаміка: що це, групові процеси, розвиток групи та роль Курта Левіна • Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди • Політична участь: голосування, активізм та інші способи впливу • Соціальна психологія: що це, що вивчає, основні теорії та дослідження Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями Сприйнята несправедливість та радикалізація до насильства Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи Джерела • Campbell Collaboration. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. • Carthy, S. L., Doody, C. B., Cox, K., O’Hora, D., & Sarma, K. M. (2020). Counter-narratives for the prevention of violent radicalisation: A systematic review of targeted interventions. Campbell Systematic Reviews. DOI: 10.1002/cl2.1106. • Duindam, H. M., van Loon, A. W. G., & Lösel, F. (2025). Protective factors against extremism and violent radicalization in youth: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 85, 102101. DOI: 10.1016/j.avb.2025.102101. • European Commission. (2024). The root causes of violent extremism. Directorate-General for Migration and Home Affairs. • European Commission. (2026). Prevention of radicalisation. Directorate-General for Migration and Home Affairs. • Feddes, A. R., Mann, L., & Doosje, B. (2015). Increasing self-esteem and empathy to prevent violent radicalization: A longitudinal quantitative evaluation of a resilience training focused on adolescents with a dual identity. Journal of Applied Social Psychology, 45(7), 400–411. DOI: 10.1111/jasp.12307. • Lösel, F., King, S., Bender, D., & Jugl, I. (2018). Protective factors against extremism and violent radicalization: A systematic review of research. International Journal of Developmental Science, 12, 89–102. DOI: 10.3233/DEV-170241. • Marsden, S., & Lee, B. (2022). Protective factors for violent extremism and terrorism: Rapid evidence assessment. Centre for Research and Evidence on Security Threats. • National Institute of Justice. A public health approach to addressing domestic radicalization and violent extremism. U.S. Department of Justice. • Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law. DOI: 10.1002/bsl.70064. • Security Service of Ukraine. (2026). СБУ запровадила новий короткий номер «гарячої лінії»: 1516. 2 квітня 2026 року. • UNESCO. (2017). Preventing violent extremism through education: A guide for policy-makers. • United Nations Development Programme. (2020). Measuring protective factors against violent extremism. • Zych, I., & Nasaescu, E. (2022). Is radicalization a family issue? A systematic review of family-related risk and protective factors, consequences, and interventions against radicalization. Campbell Systematic Reviews, 18(3), e1266. DOI: 10.1002/cl2.1266. • Верховна Рада України. (2003; чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. • Урядовий контактний центр. Право на освіту в Україні.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Профілактика насильницького екстремізму — це система суспільних, освітніх, соціальних, психологічних і правових заходів, спрямованих на зменшення ймовірності ідеологічно мотивованого насильства, своєчасну підтримку людей у складних обставинах, припинення залучення до насильницьких груп і запобігання повторному насильству. Її якість визначають чіткість цілей, повага до прав людини, відповідність втручання конкретному контексту та перевірка реальних результатів. Принципову основу цієї сфери становить розрізнення переконань, підтримки насильства, поведінкових намірів і вчиненого насильства: кожне з цих явищ потребує окремого аналізу та власних показників змін. Сучасні програми працюють на рівні всього суспільства, середовищ підвищеної вразливості та індивідуальної підтримки людей, які вже були залучені до насильницької діяльності. Систематичні огляди засвідчують, що оцінювання їхньої ефективності поки має суттєві методологічні обмеження. Зокрема, огляд 74 оцінювань програм виявив нерівномірність результатів, а огляд Campbell щодо ведення індивідуальних випадків не знайшов придатних для включення прямих оцінювань ефективності таких втручань у запобіганні насильницькій радикалізації. Тому доказовий підхід передбачає одночасно застосування найкращих доступних даних, захист людей від надмірного втручання й систематичне навчання на результатах. Що саме означає запобігання насильницькому екстремізму Поняття насильницького екстремізму описує контексти, у яких насильство або його свідоме виправдання пов’язане з ідеологічними, політичними, релігійними чи іншими колективними цілями. Його операційні визначення різняться між правовими системами й дослідницькими традиціями. Радикальні переконання можуть супроводжувати мирну участь у суспільному житті, політичні вимоги, протест, релігійну практику або критику влади. Профілактика має орієнтуватися на небезпеку насильницьких дій і на захист прав людини, а не на відповідність поглядів більшості. Дослідники онлайнової радикалізації у великому огляді 382 публікацій розглядають радикалізацію як багатофакторний процес, у якому взаємодіють особисті обставини, групові зв’язки, суспільні конфлікти й інформаційне середовище. Ця рамка допомагає пояснити, чому однаковий медійний вплив або життєва криза можуть мати різні наслідки. Звідси випливає і практичне правило: профілактику варто будувати довкола умов, дій та доступної підтримки, а не довкола припущення про єдиний психологічний тип «майбутнього екстреміста». У політиці протидії тероризму часто використовують скорочення для «запобігання та протидії насильницькому екстремізму». У цій статті під профілактикою розуміємо широку систему попередження шкоди, тоді як оперативні дії щодо конкретних злочинів належать до спеціальних компетенцій уповноважених органів. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає правову сферу антитерористичної діяльності; науковий термін «насильницький екстремізм» і правова кваліфікація терористичної діяльності не є тотожними. Три рівні профілактики: загальна, вибіркова та індивідуальна Поділ на рівні походить із логіки громадського здоров’я та профілактики насильства. Він описує, кому адресовано захід, у який момент він застосовується та як вимірювати його результати. У літературі використовують терміни «первинна, вторинна, третинна», а також «універсальна, вибіркова, індивідуально показана». Ці типології частково перетинаються, але не завжди збігаються; тому автор програми повинен окремо визначати цільову групу, критерії участі, механізм підтримки й результат. Протокол і огляд Campbell показують, що ведення випадків зазвичай належить до вибіркових та третинних втручань. Первинна, або універсальна, профілактика На цьому рівні підтримка доступна широкому колу людей незалежно від припущень щодо їхньої особистої небезпечності. До можливих напрямів належать інклюзивна освіта, навички ненасильницького розв’язання конфліктів, медіаграмотність, прозорі шкільні процедури, протидія дискримінації, громадська участь, доступні соціальні послуги та захист від мови ворожнечі. Рекомендації ЮНЕСКО для освітньої політики розглядають якісну освіту, діалог, права людини й залучення учнів як частини ширшої профілактики. Універсальний формат має важливу перевагу: школа або громада підтримує всіх учасників, не присвоюючи окремим дітям чи родинам ярлика «потенційно радикалізованих». Водночас корисні освітні зміни самі по собі ще не засвідчують зменшення кількості насильницьких нападів. Для таких висновків потрібні окремі вимірювання, достатній період спостереження й відповідний дослідницький дизайн. Вторинна, або вибіркова, профілактика Вибіркові заходи пропонують людям, які стикаються з конкретними труднощами, небезпечними груповими впливами, втягуванням у погрози чи ескалацією поведінкових конфліктів. Серед можливих форм — добровільне наставництво, підтримка родини, психологічна допомога за наявності відповідної потреби, посередництво, допомога з освітою, працевлаштуванням і безпечним виходом із деструктивного середовища. Підставою для допомоги стає описана потреба й достовірна поведінкова інформація, а не сама релігійна належність, етнічність, політичний погляд чи психологічний діагноз. Вибіркова профілактика особливо потребує прозорих правил: хто може звернутися, як отримують згоду, хто має доступ до інформації, за яких умов дані передають компетентним службам, як людина оскаржує рішення. Систематичний огляд індивідуального супроводу пов’язує якісне впровадження з міжвідомчою координацією, довірою, кваліфікацією фахівців та узгодженістю етапів роботи, але не доводить універсальної ефективності конкретної моделі. Третинна профілактика та запобігання повторному насильству Третинні програми працюють із людьми, які вже брали участь у насильницькому екстремізмі, перебувають у місцях несвободи або повертаються до громади. Завданнями можуть бути припинення участі в групі, відмова від насильницьких дій, формування стійких ненасильницьких соціальних зв’язків, житлова й професійна стабільність, підтримка сім’ї та законна реінтеграція. Індивідуальний план має враховувати безпеку постраждалих та потреби самого учасника програми. У науці розрізняють припинення участі в насильстві, зміну поглядів та повернення до повсякденних соціальних ролей. Людина може припинити насильницьку поведінку раніше, ніж перегляне політичні чи релігійні переконання; і навпаки, декларація про зміну поглядів не доводить зменшення ризику повторного насильства. Огляд Lewis та колег підкреслює обмеженість прямих оцінок впливу таких програм, попри поширеність індивідуального супроводу в різних країнах. На яких психологічних і суспільних механізмах ґрунтується профілактика Належність до спільноти, довіра і справедливі процедури Досвід відчуження, приниження, несправедливості та втрати можливостей може взаємодіяти з груповими зв’язками й виправданням насильства. Ці переживання не утворюють прямого причинного ланцюга й не дозволяють передбачати індивідуальну поведінку. Їхнє значення полягає в тому, що інклюзивні установи, чесні процедури, доступ до участі та підтримка соціальних зв’язків мають самостійну суспільну цінність і можуть формувати захисні умови. Метааналіз 41 дослідження молоді, що охопив 55 563 учасників, пов’язав із нижчими показниками екстремізму та насильницької радикалізації успішність навчання, просоціальну поведінку, позитивну участь батьків, процедурну справедливість і позитивні міжгрупові контакти. Розміри кореляцій переважно були невеликими або помірними, а самі автори наголосили на потребі довготривалих досліджень. Демографічні відмінності у вибірках, зокрема за статтю, не є підставою використовувати демографію для визначення небезпечності окремої людини. Детальніше про підтверджені асоціації, особливості захисних факторів і межі причинних висновків ідеться у статті «Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму». Критичне мислення, здатність до діалогу та ненасильницькі норми Освітні втручання можуть навчати розрізняти факти й припущення, оцінювати достовірність повідомлень, перевіряти власні висновки, витримувати незгоду та шукати ненасильницькі способи дії. ЮНЕСКО рекомендує підтримувати відкриті обговорення й атмосферу поваги у класі. Посібник УНЗ ООН для вчителів підлітків пов’язує такі практики з освітою для верховенства права. Програми повинні уникати ідеологічних тестів на «правильні» погляди. Учень може заперечувати офіційну політику, говорити про несправедливість, мати гостру політичну позицію чи складні релігійні запитання. Педагогічний результат полягає у здатності обговорювати конфлікт, поважати гідність людей та обирати законні ненасильницькі дії. Поширення навичок критичного мислення важливе саме по собі; його вплив на реальні насильницькі події потребує спеціального дослідження. Захисні зв’язки, сім’я та можливість отримати допомогу Універсальні й вибіркові програми можуть зміцнювати доступ людини до надійних стосунків, освітніх і професійних можливостей, психологічної допомоги та соціальних служб. Роль сім’ї залежить від конкретних стосунків: підтримка може сприяти відновленню, тоді як конфлікт, насильство або примус потребують окремого реагування. У відповідних випадках допомога в отриманні безпечного житла, продовженні навчання або лікуванні наявного психічного розладу обґрунтована власними потребами людини. Висновок про «профілактичний ефект щодо тероризму» потребує окремих даних. Що встановлено дослідженнями щодо ефективності програм Показовим є систематичний огляд Charkawi, Dunn і Bliuc (2024). Дослідники відібрали 74 оцінювання програм, опубліковані за період дослідження 2001–2020 років. У викладених авторами результатах 32 % оцінювань характеризували втручання як успішне, 55 % — як таке, що мало обмежений успіх, 8 % — як невдале; частина оцінювань фіксувала негативні наслідки, зокрема стигматизацію та відчуження. Це частки оцінювань із різними визначеннями успіху, а не відсоток людей, у яких «запобігли радикалізації». Сума наведених авторами часток також відображає особливості їхньої класифікації й округлення, тому її не слід інтерпретувати як точну розбивку всіх можливих результатів. Програма оглядів Campbell повідомляла про невелику кількість належних впливових оцінювань, нерівномірне географічне представництво та суттєві прогалини в перевірці програм, зокрема в місцях позбавлення волі й громадських службах. Систематичний огляд 2024 року не знайшов досліджень, які відповідали критеріям прямої перевірки ефективності індивідуального ведення випадків саме для запобігання насильницькій радикалізації. Висновок стосується стану доказової бази, а не твердження, що будь-яке індивідуальне втручання не працює. Ці результати означають, що практичні програми потрібно розглядати як перевірювані гіпотези. Навіть якщо втручання має переконливу логіку, добре сприймається учасниками й поліпшує їхні навички, ефективність щодо попередження насильства слід встановлювати окремо, зіставляючи реальні дані з альтернативними поясненнями змін. Освіта і шкільна профілактика: перспективи та межі доказів Школи мають широкий потенціал завдяки постійному контакту з учнями, можливості підтримувати соціальні навички й своєчасно помічати потребу в допомозі. Настанова ЮНЕСКО для вчителів рекомендує поважний діалог, розвиток критичного мислення та безпечне обговорення суперечливих питань. Огляд освітніх практик ЮНЕСКО описує позитивні зміни в навчанні, соціально-емоційних компетентностях, участі та взаємодії з громадою. Оцінка освітніх програм має розрізняти: чи засвоїли учасники навчальний матеріал; чи змінилася готовність визнавати право інших на гідність; чи зросла навичка ненасильницького розв’язання конфліктів; чи стали рідшими погрози та насильницькі дії. Останній результат потребує набагато складнішого дослідження. Дані про задоволеність учнів заняттями або результат тесту медіаграмотності не можна автоматично переносити на показники тероризму. Педагогам потрібні чіткі правила підтримки дітей, можливість конфіденційної консультації, навчання щодо реагування на погрози та розуміння компетенцій інших служб. Важливо розмежовувати невдоволення, протестну риторику, соціальну ізоляцію та конкретну поведінку, яка містить ознаки підготовки насильства. Персональні дані учня збирають для визначеної законної мети, у мінімально необхідному обсязі та із захистом його прав. Цифрові середовища, пропаганда і профілактика в інтернеті Цифрові спільноти можуть розширювати доступ до ідеологічних повідомлень, нормалізувати виправдання насильства й полегшувати контакт між учасниками груп. Водночас причинні висновки вимагають обережності. Огляд 382 праць, опублікований 2026 року, підкреслює переплетення онлайнових та офлайнових процесів і нестачу довготривалих досліджень. Метааналіз впливу медіа на молодь (2026) об’єднав 31 дослідження із 52 772 учасниками й виявив невеликий позитивний зв’язок між медійною експозицією та показниками насильницької радикалізації (r = 0,12). Самі автори вказали на потребу досліджень, здатних перевірити напрям причинності. Практичні напрями цифрової профілактики включають медіаграмотність, правила безпечної поведінки в мережі, доступні способи повідомлення про прямі погрози, підтримку постраждалих від цькування та прозоре управління платформами. Для молоді важливі цифрова приватність і можливість звернутися по допомогу без невиправданого розголошення особистої інформації. Питання алгоритмічного впливу, автоматизованих рекомендацій і породжуваних штучним інтелектом матеріалів потребують окремої перевірки конкретних платформ і механізмів. Контрнаративи й альтернативні повідомлення Комунікаційні кампанії можуть пропонувати альтернативні пояснення конфліктів, історії ненасильницьких змін та свідчення постраждалих. Проте систематичний огляд Carthy та колег (2020) виявив переважно невеликі й неоднорідні ефекти щодо проміжних психологічних показників та недостатні докази зменшення готовності до насильницьких дій. Огляд реальних кампаній Treacy, Reed і Glazzard додатково описав обмеження якості оцінювань. Отже, охоплення аудиторії, перегляди відео й схвальні відгуки вимірюють комунікаційний результат; вплив на насильницьку поведінку необхідно оцінювати окремо. Кампанії варто тестувати на можливі побічні наслідки, зокрема посилення стигми, поляризації, недовіри або небажаного поширення шкідливих матеріалів. Етичний підхід передбачає прозору мету, добровільну участь там, де це можливо, й відкритість до коригування програми за результатами оцінювання. Індивідуальний супровід: від потреби в допомозі до реінтеграції Робота з конкретною людиною часто складається з первинного звернення, уточнення потреб і безпекових обставин, узгодження плану, надання допомоги, перегляду результатів та завершення супроводу. Психолог, соціальний працівник, педагог, юрист, фахівець із захисту дітей та уповноважений орган мають різні завдання. Взаємодія між ними потребує законної підстави, визначеної відповідальності й принципу мінімального поширення даних. Lewis і Marsden (2025) виокремлюють довіру, досвід фахівців, узгоджену координацію та безперервність роботи як важливі умови впровадження програм. План допомоги може включати підтримку безпеки, роботу зі стосунками, освітою, працевлаштуванням, житлом і психічним здоров’ям, якщо в цих сферах існують підтверджені потреби. Саме поєднання послуг визначається людиною та професійною командою. Доцільно фіксувати цілі та очікувані зміни, регулярно переглядати згоду на участь і пропонувати механізм скарги або незалежного перегляду рішення. Оцінювання ризику: можливості, валідність та межі В індивідуальній безпековій роботі фахівці іноді застосовують інструменти структурованого професійного судження: VERA-2R, TRAP-18, ERG22+ та інші спеціальні методики. Вони призначені для контекстної роботи підготовлених спеціалістів, а не для самостійної перевірки знайомих, учнів або колег. Для їх застосування необхідні відповідна кваліфікація, достовірна інформація, урахування обставин конкретної справи та організаційні гарантії від упереджень. Систематичний огляд Campbell (2025) проаналізував 20 досліджень шести інструментів, зокрема TRAP-18, ERG22+, VERA та споріднених підходів. Для деяких методик описано прийнятну узгодженість оцінок між експертами в дослідницьких умовах. Разом із тим автори не виявили належних проспективних досліджень, які підтверджували б здатність інструментів точно передбачати майбутнє насильство. Значна частина результатів отримана ретроспективно, коли наслідок події вже був відомий. Тому шкала або перелік чинників може допомагати професіоналу впорядковувати інформацію в межах компетенцій, але жоден числовий показник чи набір побутових «ознак» не встановлює, чи здійснить конкретна людина напад. Оцінювання ризику, клінічна діагностика та встановлення складу правопорушення належать до різних професійних процесів. Захист дітей і молоді: розвиток, права та запобігання стигматизації Підлітковий вік пов’язаний із дослідженням ідентичності, випробуванням переконань, особливою роллю однолітків і поступовим розвитком самостійності. Наявність різких суджень або незвичного інтересу до суспільних конфліктів сама по собі не означає руху до насильства. Діти й молодь потребують безпечного простору для запитань, участі в ухваленні рішень і доступу до кваліфікованої допомоги. Метааналіз Duindam та колег (2025) підтримує значення позитивної батьківської участі, просоціальної поведінки, справедливого ставлення й міжгрупових контактів як статистично пов’язаних із нижчими показниками радикалізації чинників. Такі показники корисні для планування підтримувальних середовищ, але не створюють алгоритму індивідуального прогнозу. Програми для неповнолітніх повинні враховувати їхню згоду та участь відповідно до віку, найкращі інтереси дитини, конфіденційність, безпеку й можливість звернутися до незалежного фахівця. Український контекст: право, громади та безпека Для України ключовими є правові межі антитерористичної діяльності, захист цивільних, права дітей, конфіденційність і зміцнення суспільної стійкості. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» регламентує сферу боротьби з тероризмом. Закон «Про захист персональних даних» встановлює загальні засади обробки персональної інформації. Закон «Про основні засади молодіжної політики» визначає засади участі молоді й молодіжної політики. Ці правові норми слід застосовувати за їхнім предметом, без автоматичного перетворення на стандартизовану систему психологічного оцінювання небезпечності. Для українських освітніх закладів і громад особливо актуальні досвід війни, переміщення, втрат, ворожої інформаційної активності та потреба в довірі між людьми. Їхній вплив на конкретні траєкторії насильницької радикалізації в Україні потребує окремих емпіричних досліджень. Редакційна рекомендація полягає у розвитку доступної підтримки, прозорих процедур реагування на реальні погрози, підготовці вчителів і соціальних служб, а також у захисті прав громадян. Визнання пережитої травми чи стресу не означає припущення про підвищену небезпечність людини. За наявності безпосередньої загрози життю або конкретних достовірних відомостей про підготовку насильства слід звертатися до уповноважених екстрених і правоохоронних служб за чинною процедурою. Для ситуацій без негайної загрози належними шляхами можуть бути розмова з відповідальним фахівцем, шкільною службою підтримки, соціальним працівником або компетентною організацією. Самостійні розслідування, публічне оголошення людини «екстремістом» і поширення її персональних даних створюють додаткові ризики. Як створити програму, результати якої можна перевірити На першому етапі слід визначити проблему та контекст: яку саме насильницьку поведінку або умови програма покликана змінити, які установи мають законні повноваження, кого залучають до консультацій і як захищають права учасників. На другому — описати логіку змін: за допомогою яких ресурсів, взаємодій та послуг очікується конкретний результат. На третьому — узгодити показники результату й методи збирання даних до початку реалізації. На четвертому — оцінити виконання, ефекти, витрати й можливу шкоду; на п’ятому — переглянути програму на основі отриманих даних. Показники потрібно розташовувати за рівнями. Процес: кількість проведених заходів, якість підготовки фахівців, доступність послуг. Проміжні результати: покращення довіри, навичок діалогу, підтримки й ненасильницьких намірів. Поведінкові результати: припинення конкретних загроз, відмова від насильницького залучення, підтверджене зменшення повторних інцидентів. Для кожного показника потрібні джерело, часові рамки, застереження щодо похибок і механізм захисту інформації. За можливості використовують порівняльні групи, попередньо зареєстровані гіпотези, оцінювання до та після втручання з подальшим спостереженням, незалежну перевірку й аналіз небажаних наслідків. Рідкісність тяжких насильницьких подій, складність етичного добору груп і низька доступність даних створюють серйозні обмеження. Огляд Campbell щодо програм профілактики саме тому наполягає на кращих показниках насильницької радикалізації та більшій якості досліджень. Типові помилки, які послаблюють профілактику Перша помилка — вважати політичну опозиційність, релігійну практику, походження або психічний стан самодостатнім індикатором ризику. Друга — оцінювати успіх кількістю лекцій, переглядів чи учасників без аналізу подальших результатів. Третя — переносити висновки з однієї країни, ідеології або установи на інше середовище. Четверта — ігнорувати ризик приниження та відчуження людей, яких програма мала підтримати. П’ята — плутати зміну поглядів із припиненням насильницької поведінки. Огляд програм 2024 року описує випадки посилення стигматизації й недовіри після втручань; це нагадує про необхідність незалежних механізмів зворотного зв’язку та оцінювання шкоди. Систематичний огляд інструментів ризику також показує, чому навіть фаховим командам слід уникати надмірної впевненості у прогнозах. Практичні орієнтири для різних учасників Для освітніх закладів пріоритетом є безпечне навчальне середовище, розвиток критичного мислення, захист від цькування, чіткий порядок допомоги й реакція на конкретні погрози. Для громад — довіра, недискримінаційні послуги, підтримка сімей і молодіжної участі, прозора співпраця установ. Для соціальних служб та психологів — добровільність підтримки там, де це можливо, чіткі межі компетенцій, захист даних і консультації з профільними спеціалістами. Для відповідальних державних органів — законність, пропорційність, незалежний нагляд та використання перевірених показників результату. Для близьких людини, що висловлює дедалі більше ворожості або виправдовує насильство, корисно підтримувати спокійний контакт, ставити запитання про її переживання, обговорювати наслідки насильства та сприяти зверненню по допомогу. Якщо з’являються конкретні достовірні погрози, безпека постраждалих стає пріоритетом, а відповідь потребує компетентних служб. Погляди, емоції й незвичні висловлювання оцінюють у контексті, не підміняючи ними фактів про можливу підготовку шкоди. Поширені запитання Чи можна повністю запобігти насильницькому екстремізму? Жодна відома програма не гарантує повного усунення такого насильства. Профілактика може зменшувати окремі чинники вразливості, підтримувати ненасильницькі способи взаємодії, розширювати доступ до допомоги й допомагати реагувати на конкретні загрози. Масштаб впливу конкретної програми встановлюють дослідженням її фактичних результатів. Чим універсальна профілактика відрізняється від індивідуальної? Універсальна адресована широкій спільноті та розвиває підтримувальне середовище. Вибіркова працює з конкретними потребами та обставинами без стигматизації. Третинна допомагає припинити участь у насильстві й підтримати реінтеграцію. Кожен рівень потребує власних цілей, процедур і критеріїв успішності. Чи є радикальні політичні погляди ознакою майбутнього насильства? Радикальні погляди та участь у політичних рухах не дають надійного прогнозу насильства. Оцінювання конкретної безпекової загрози ґрунтується на достовірних фактах і професійних процедурах, а не на ідеологічному ярлику. Наукові методики оцінювання мають обмежену доказову прогностичну валідність. Чи доведено, що контрнаративи знижують кількість нападів? Наявні систематичні огляди описують неоднорідні ефекти на ставлення та проміжні психологічні показники. Достатніх доказів зниження фактичного насильства завдяки самим комунікаційним кампаніям немає. Тому програми потребують незалежного оцінювання поведінкових результатів і можливих побічних ефектів. Чи можна застосовувати спеціальні шкали вдома або в школі? VERA-2R, TRAP-18, ERG22+ та інші методики належать до сфери роботи підготовлених фахівців. Вони не є домашніми тестами й не дають гарантованого прогнозу майбутніх нападів. У школі доречно користуватися законними процедурами реагування на конкретні погрози та залучати компетентних спеціалістів. Що вважати доказом успіху профілактичної програми? Доказ залежить від заявленої мети. Для освітньої програми можуть бути важливими перевірені зміни знань і навичок; для індивідуального супроводу — підтверджене припинення небезпечної поведінки та стійка соціальна підтримка; для системної політики — надійні показники інцидентів і безпеки. У кожному випадку потрібні порівняння, часові рамки та врахування альтернативних причин змін. Висновок Доказова профілактика насильницького екстремізму поєднує три рівні дії: розвиток безпечних суспільних умов, своєчасну підтримку людей з конкретними потребами та професійний супровід припинення насильницької участі. Найміцнішими організаційними принципами залишаються повага до прав людини, інклюзія, чіткі межі компетенцій, законна обробка даних і незалежне оцінювання. Наукова база вже дозволяє розрізняти перспективні механізми, статистичні зв’язки й слабкі місця програм; перевірка реального запобігання насильству залишається пріоритетним завданням досліджень. Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — пояснення групових змін поглядів, важливе для розуміння частини механізмів радикалізації. Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — окремий напрям підтримки людей, які постраждали від насильницьких подій. Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму — систематичний огляд досліджень факторів захисту та їхніх практичних обмежень. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Первинна, вибіркова та індивідуальна профілактика насильницької радикалізації Профілактика насильницької радикалізації у школі Освіта для критичного мислення та запобігання екстремістському насильству Громадські програми профілактики насильницького екстремізму Сімейна профілактика залучення до насильницьких груп Профілактика онлайн-радикалізації дітей і підлітків Розмова з людиною, яка виправдовує ідеологічне насильство Міжвідомчий супровід у профілактиці насильницького екстремізму Роль психолога і психічного здоров’я в програмах профілактики Як оцінювати ефективність програм протидії насильницькій радикалізації Права людини, свобода переконань і межі превентивного втручання Співпраця громад та служб безпеки у профілактиці насильства Джерела Brouillette-Alarie, S., та ін. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.70080. Carthy, S. L., Doody, C. B., Cox, K., O’Hora, D., & Sarma, K. M. (2020). Counter-narratives for the prevention of violent radicalisation: A systematic review of targeted interventions. Campbell Systematic Reviews, 16, e1106. https://doi.org/10.1002/cl2.1106. Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674. den Elzen, J. I., Asscher, J. J., Lang, K. M., & Duindam, H. M. (2026). The association between media exposure and violent radicalization of young people: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 88, 102141. https://doi.org/10.1016/j.avb.2026.102141. Duindam, H. M., van Loon, A. W. G., & Lösel, F. (2025). Protective factors against extremism and violent radicalization in youth: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 85, 102101. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102101. Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102050. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20, e1386. https://doi.org/10.1002/cl2.1386. Neyroud, P., Aziz, A., & Kubicek, B. (2024). Update on Campbell’s Countering Violent Extremism programme. Campbell Systematic Reviews, 20, e1387. https://doi.org/10.1002/cl2.1387. Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. https://doi.org/10.1080/10714421.2026.2658935. Treacy, S., Reed, A., & Glazzard, A. (2024). A systematic integrative review of counter-messaging communication campaigns targeting terrorism or violent extremism. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression. https://doi.org/10.1080/19434472.2024.2419390. UNESCO. (2016). A teacher’s guide on the prevention of violent extremism. https://digitallibrary.un.org/record/3849452. UNESCO. (2017). Preventing violent extremism through education: A guide for policy-makers. https://doi.org/10.54675/BAUW5133. UNESCO. (2018). Preventing violent extremism through education: Effective activities and impact. https://www.unesco.org/en/articles/preventing-violent-extremism-through-education-works-policy-brief-effective-activities-and-impact. UNESCO. (2023). What you need to know about preventing violent extremism through education. https://www.unesco.org/en/articles/what-you-need-know-about-preventing-violent-extremism-through-education. UNODC. (2020). Secondary teaching guide: Terrorism and violent extremism. https://www.unodc.org/e4j/en/secondary/teaching-guide-terrorism-violent-extremism/introduction.html. Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15. Верховна Рада України. (2010). Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-17. Верховна Рада України. (2021). Закон України «Про основні засади молодіжної політики» № 1414-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1414-20.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Радикальні переконання стосуються того, які суспільні зміни людина вважає потрібними, наскільки глибоко вона критикує чинний порядок і які політичні принципи підтримує. Політичне насильство стосується застосування фізичної сили, заподіяння шкоди або погроз такого характеру задля політичної мети. Між переконаннями й насильницькими діями лежать окремі процеси: оцінка допустимості насильства, наміри, рішення, ситуаційні умови та поведінка. Саме тому радикальність поглядів сама по собі не свідчить про готовність людини нападати на інших. Цей висновок узгоджується з дослідженням зв’язку ідеологічної відданості та поведінки і сучасною концептуальною моделлю політизації, поляризації, радикалізації та мобілізації. Це розрізнення важливе одночасно для психології, суспільної дискусії, захисту громадянських свобод і профілактики насильства. Люди можуть виступати за докорінну реформу держави, радикальну зміну економічної системи чи переосмислення культурних норм і водночас послідовно відкидати насильницькі способи дії. Інші можуть підтримувати насильство ситуативно, не маючи цілісної радикальної ідеології. Наукове завдання полягає в тому, щоб досліджувати переконання, оцінки, наміри та фактичні вчинки як пов’язані, але самостійні явища. Що означають радикальні переконання Радикальними зазвичай називають погляди, які передбачають докорінну зміну суспільних інститутів, норм або розподілу влади. Зміст слова залежить від історичного періоду, політичної системи та того, які погляди прийнято вважати звичними. Ідея, що сьогодні сприймається як радикальна, згодом може стати частиною широкого політичного консенсусу. Тому радикальність характеризує відношення переконання до певного суспільного порядку, а не є сталою психологічною ознакою людини. У дослідженнях радикалізації нерідко змішували зміни переконань із переходом до насильницької поведінки. Пітер Нойманн описав цю проблему як розходження між когнітивним і поведінковим розумінням радикалізації: розвиток крайніх поглядів та участь у насильстві вимірюють різні явища, хоча в окремих випадках вони взаємодіють. Це впливає на визначення предмета, вибір дослідницьких показників і практичні висновки Neumann, 2013. Радикальні переконання можуть стосуватися рівності, національного самовизначення, соціальної справедливості, релігійних принципів, екології або інших суспільних питань. Вони можуть поєднуватися з прихильністю до виборів, мирного протесту, переговорів і громадської самоорганізації. Сам зміст політичної чи релігійної позиції не утворює психологічного діагнозу і не дає підстав робити індивідуальний висновок про майбутню небезпеку. Чому радикальність є контекстуальною Оцінка погляду як «крайнього» спирається на соціальні норми, владні відносини та історичну перспективу. Тому порівняння радикальності між країнами або періодами потребує чітких критеріїв. Якщо в одному дослідженні радикалізацією називають незгоду з політичним центром, а в іншому — виправдання нападів, їхні показники описують різні предмети. Така поняттєва невизначеність є одним із центральних обмежень досліджень Neumann, 2013. Для ясного аналізу варто окремо ставити три запитання: яку саме зміну підтримує людина, які способи її досягнення вона вважає допустимими і які дії справді вчиняє. Ці запитання можуть приводити до різних відповідей. Вимога глибоких змін не визначає способу їхнього досягнення. Що таке політичне насильство Політичне насильство охоплює дії, в яких фізичну шкоду людям або насильницький примус застосовують у зв’язку з політичною метою, конфліктом чи боротьбою за владу. До дослідницького поля можуть належати насильницькі напади, залякування фізичною розправою, переслідування та інші форми примусу, але конкретний обсяг поняття залежить від визначення, правового контексту й типу конфлікту. Тероризм є окремим правовим і дослідницьким предметом, який не можна автоматично ототожнювати з усіма видами політичного насильства. Дослідники відмежовують оцінку насильства як допустимого від участі в ньому. Підтримка насильства може бути виражена у висловлюваннях або відповідях на опитування, тоді як поведінка встановлюється за конкретними подіями та діями. Намір, підготовка й фактичне завдання шкоди також мають різний емпіричний статус. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів розглядає радикальні установки, наміри та поведінку як окремі результати дослідження. Поняття політичного насильства потребує уважності до контексту. Правомірна оборона від збройного нападу, застосування сили відповідно до міжнародного гуманітарного права, злочинне насильство проти цивільних, державний примус та громадянський протест оцінюються за різними правовими нормами. Сам політичний мотив не замінює юридичного аналізу конкретного діяння. Для українського контексту особливо важливо не переносити визначення з досліджень екстремістських груп на будь-який збройний конфлікт або законні форми оборони. Чотири окремі рівні: переконання, схвалення насильства, намір і поведінка Найкорисніше аналітичне розрізнення складається з чотирьох рівнів. Це схема дослідницьких понять, а не універсальна послідовність, яку обов’язково проходить людина. Перший рівень — зміст переконань Людина може вважати чинні суспільні інститути несправедливими й вимагати їх докорінної зміни. Такі оцінки характеризують політичні цілі, почуття належності та уявлення про бажаний лад. Вони самі по собі не визначають способів дії. Для розуміння їхнього значення необхідно розрізняти прагнення змінити суспільство та готовність спричинити шкоду людям. Другий рівень — нормативна оцінка насильства Інше запитання стосується того, чи вважає людина застосування насильства допустимим, виправданим або необхідним у певних обставинах. Така оцінка вже безпосередніше стосується насильницьких методів, проте відповідь в опитуванні, емоційна реакція або суперечлива фраза ще не встановлюють наміру діяти. Важливо з’ясовувати точний зміст твердження, ситуацію, адресата, часовий горизонт і рівень упевненості, а не перетворювати одну фразу на остаточний висновок. Третій рівень — намір і рішення діяти Намір описує спрямованість особи на певну дію. Його оцінюють з урахуванням контексту, конкретності та надійності інформації. Декларований намір може не реалізуватися, а поведінка іноді виникає без раніше висловленої послідовної ідеологічної програми. Наукова література пропонує вивчати умови мобілізації та доступні можливості, але такі моделі не дають готового індивідуального прогнозу Smith і Thomas, 2025. Четвертий рівень — спостережувані дії Фактичну поведінку описують конкретними подіями: мирним протестом, участю у громадській кампанії, загрозливими діями або насильницьким нападом. Дії оцінюють відповідно до їхнього змісту, наслідків і чинного права. Навіть коли певний вчинок має політичний мотив, його не можна пояснити однією рисою особистості або одним переконанням. Отже, дослідницький ланцюг «ідея — оцінка засобів — намір — дія» допомагає уникнути змішування понять. Він описує рівні спостереження та можливі зв’язки, а не неминучий розвиток подій. Що показують дослідження зв’язку ідеології та насильства У дослідженні Callahan і Rosenfeld, опублікованому 2025 року, автори проаналізували відкриту базу даних про 2103 осіб, залучених до різних форм екстремістської діяльності у США. Сильніша ідеологічна відданість була пов’язана з деякими показниками радикальної активності та громадянської непокори, але в загальній вибірці не виявила значущого позитивного зв’язку з участю в насильницькій змові або безпосередньому насильстві. Результати відрізнялися між ідеологічними підгрупами. Це дослідження важливе для розуміння меж психологічних висновків. Його вибірка сформована з відомих випадків участі в екстремістській діяльності, а дані закодовані за публічно доступною інформацією. Воно не описує всіх громадян із радикальними поглядами і не перетворює статистичні зв’язки на інструмент прогнозування в конкретній ситуації. Автори дійшли обережного, але суттєвого висновку: ідеологічна відданість часто є слабким показником майбутнього насильства Callahan і Rosenfeld, 2025. Ще ширшу картину подає систематичний огляд і метааналіз Wolfowicz та співавторів: до нього увійшли 127 досліджень, 206 вибірок і понад 1300 оцінок зв’язків між можливими чинниками та результатами радикалізації. Розглядалися окремо установки, наміри й поведінка. Для більшості досліджуваних чинників зв’язки були малими або дуже малими; соціально-демографічні характеристики загалом мали найслабші оцінки. Підсумок не дозволяє виділити універсальний психологічний профіль насильницької поведінки. Важлива методологічна обставина полягає в тому, що значна частина включених досліджень використовувала поперечні дані: установки та інші характеристики вимірювали одночасно. Подібні результати показують статистичний зв’язок, однак часто не встановлюють, що передувало чому, і не доводять причинного механізму. Крім того, показники «радикалізації» та «екстремізму» в окремих роботах відрізнялися. Саме тому не варто механічно переносити коефіцієнти групового дослідження на конкретну людину. Чому не існує єдиної траєкторії від поглядів до насильства Політична діяльність формується на перетині особистих оцінок, соціального оточення, можливостей діяти, організаційних ресурсів, життєвих обставин і подій. Навіть сильне невдоволення суспільним устроєм може завершитися участю у виборах, правозахисній кампанії, страйку, мистецькому висловлюванні, виході з групи або відмові від політичної активності. Єдиний шлях від радикальної ідеї до насильницького вчинку в наукових даних не підтверджений. Огляд Pandey і Behera 2026 року розглядає чинники радикалізації на мікрорівні особистих особливостей, мезорівні взаємин та груп і макрорівні суспільно-політичних умов. Такий підхід корисний для систематизації контексту. Водночас зведені переліки чинників описують неоднорідну літературу і не є доказом причинності кожного пункту; вони не дають підстав маркувати людину за походженням, віком, релігією чи психологічними особливостями. Smith і Thomas пропонують розрізняти політизацію, поляризацію, радикалізацію й активацію, тобто набуття можливостей для участі в колективній дії. Авторська модель стосується колективної мобілізації загалом і допомагає пояснювати також мирні демократичні дії. Її не слід трактувати як алгоритм переходу саме до злочинного насильства. Ресурси, соціальні зв’язки та відчуття спроможності можуть підтримувати і правомірну громадянську активність. Сприйнята несправедливість і групова ідентичність Люди долучаються до колективних дій із багатьох причин, серед яких сприйнята несправедливість, належність до групи, емоційна реакція та віра у можливість змін. Ці процеси притаманні й мирним соціальним рухам. Систематичний огляд Uysal, Saavedra і Drury показує, що навіть розмежування «нормативних» і «ненормативних» форм колективної дії потребує уточнення: конфронтаційність протесту, порушення звичних норм і насильство не становлять одного показника. Групове обговорення іноді посилює первинні погляди учасників. Це явище описує стаття про групову поляризацію. Однак групова поляризація не є синонімом насильницької радикалізації: обговорення може зміцнювати як конфронтаційні, так і послідовно ненасильницькі переконання. Для оцінки наслідків потрібні дані про конкретну взаємодію та поведінку. Соціальне середовище, примус і ситуаційні умови Участь у групі не обов’язково визначається лише ідеологією. Соціальна залежність, родинні стосунки, страх, економічні обставини, пошук належності або примус можуть впливати на дії. Коли оцінюють такі випадки, важливо відокремлювати добровільну підтримку насильства від вимушеної участі й враховувати доступні свідчення. Узагальнювати всі траєкторії в одну причинну схему було б методологічною помилкою Smith і Thomas, 2025. Радикальний активізм, мирний протест і громадянська непокора Активізм спрямований на суспільні зміни через організовану діяльність. Він може включати публічну аргументацію, просвітницькі кампанії, судове оскарження, участь у виборах, бойкот, страйк і мирні зібрання. Радикальність мети не визначає насильницького характеру засобів. Громадянська непокора також потребує окремого розгляду: свідоме порушення певної норми у формі відкритого протесту саме собою не означає фізичного нападу на людину. Натомість «мирний», «конфронтаційний», «незаконний» і «насильницький» — різні категорії. Їх змішування створює ризик помилкових дослідницьких результатів і суспільної стигматизації. Огляд колективних конфронтаційних дій 2024 року прямо ставить під сумнів спрощені поділи форм протесту, що не враховують змісту самої поведінки. Захист мирного протесту має правове підґрунтя. Стаття 34 Конституції України гарантує свободу думки, слова та вираження переконань, а стаття 39 — право громадян на мирні зібрання без зброї з передбаченим Конституцією порядком завчасного сповіщення. Конституція також установлює правові підстави й процедури можливих обмежень. Конкретні правила реалізації прав, особливо під час воєнного стану, потребують перевірки чинного законодавства та фактичних обставин. Коли мова про насильство змінює предмет оцінювання Заклики до фізичної розправи, прямі погрози й висловлені виправдання нападів відрізняються за змістом від вимоги політичної реформи. Вони можуть мати значення для психологічного розуміння ставлення до насильства та, залежно від конкретних обставин, для правової оцінки. При цьому наукове дослідження має розрізняти провокаційну риторику, образний вислів, систематичне схвалення насильства, конкретний намір і встановлену поведінку. Правовий висновок щодо погроз, публічних закликів, організації насильницьких дій чи інших діянь установлюють відповідно до складу правопорушення та доказів. Наприклад, Кримінальний кодекс України передбачає окремі положення щодо терористичних злочинів. Проте наявність радикальних поглядів, належність до громади, релігійні переконання або участь у законному протесті не є самі по собі доказом такого злочину. Для індивідуальної оцінки загроз фахівці використовують перевірені відомості про конкретну ситуацію, характер можливого заподіяння шкоди та поведінкові обставини, а не словник політичних поглядів. Спеціальні методики VERA, TRAP-18 та ERG22+ розроблялися для структурованої професійної оцінки ризиків у визначених контекстах; вони потребують навчання, перевірки даних і фахового тлумачення. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів 2025 року охопив 20 досліджень таких інструментів, виявив різнорідність показників надійності й валідності та брак проспективної перевірки здатності прогнозувати майбутні насильницькі події. Огляд не дає підстав рекомендувати один інструмент як безумовно кращий для конкретної популяції чи ситуації. Переліки ознак із професійних методик не призначені для самостійного класифікування людей без спеціальної підготовки. Психічне здоров’я, характер і соціальні ознаки Психічні розлади, нейровідмінності, особливості темпераменту, вік, етнічна належність і релігійна ідентичність не є психологічними мітками політичної небезпечності. Дослідження можуть виявляти певні групові кореляції залежно від вибірки та способу вимірювання, але вони не встановлюють причинного зв’язку для конкретної людини й не дають підстав для стигматизації. Метааналіз Wolfowicz та співавторів показав, що соціально-демографічні показники загалом пов’язані з досліджуваними результатами слабше за низку інших факторів. Психологічні характеристики також вивчалися в дуже різних контекстах. Ні один зведений перелік ознак, ні клінічне враження неспеціаліста не може замінити дослідження фактичних подій і професійної оцінки за належними стандартами. Так само різка емоційна реакція на війну, втрати або несправедливість не доводить схильності до насильства. В оцінюванні потрібно відрізняти переживання гніву, моральне засудження, бажання захистити інших, політичне висловлювання та конкретну загрозу заподіяти шкоду. Цифрове середовище: видимість переконань і реальні дії Соціальні мережі полегшують поширення політичних ідей, об’єднання прихильників і швидку мобілізацію. Вони також можуть посилювати доступність ворожих повідомлень та конфліктну взаємодію. Але перегляд гострих політичних матеріалів, перебування у груповому чаті чи висловлення радикальної думки самі по собі не показують, що людина прагне фізичного насильства. Smith і Thomas розглядають цифрові технології як один із чинників сучасної мобілізації та соціального впливу. Їхній аналіз підкреслює потребу розрізняти формування ставлень і практичну участь у діях. Зміст стрічки рекомендацій, інтенсивність перегляду або різкість коментарів не можна використовувати як самодостатній показник насильницького наміру. Для причинних висновків про вплив алгоритмів потрібні дослідження з належним дизайном і чіткими результатами. Підлітки та молодь Підлітковий вік пов’язаний із розвитком ідентичності, самостійності, критичного мислення й чутливості до групового прийняття. Експериментування з політичними поглядами не слід тлумачити як клінічний симптом або індивідуальний доказ загрози. У спілкуванні з неповнолітніми особливо важливі права дитини, приватність, підтримка довірливих стосунків і відмова від навішування ярликів. Систематичний огляд Lewis та співавторів 2025 року присвячений програмам протидії когнітивній та поведінковій радикалізації серед дітей і підлітків. Він виявив істотну нестачу досліджень, які дозволяли б достовірно встановити ефективність таких втручань. Тому обіцянки «виявити небезпечну дитину за ознаками» або «гарантовано усунути радикалізацію» не відповідають наявній доказовій базі. Практично корисніше обговорювати значення інформації, наслідки насильства, право на незгоду, межі поваги до інших і можливості мирної громадської участі. Коли виникають конкретні погрози чи ризик заподіяння шкоди, дорослим варто діяти відповідно до безпекових процедур, залучаючи компетентних фахівців і дотримуючись правил захисту персональних даних. Як досліджують переконання й поведінку та чому результати різняться Психологічні опитувальники вимірюють установки через відповіді на певні твердження. Інтерв’ю дозволяють уточнити контекст і значення слів. Дослідження поведінки можуть спиратися на документовані події, судові матеріали, спостереження чи інші джерела. Жоден окремий метод не є повним відображенням людини, а результати залежать від якості даних і операційного визначення понять. Коли автори поєднують під однією назвою підтримку різких реформ, схвалення насильства і фактичну участь у нападі, вони ризикують отримати оманливі зв’язки. Саме тому Neumann наголошує на відмінності когнітивної та поведінкової радикалізації, а Wolfowicz та співавтори відокремлюють установки, наміри й поведінку під час узагальнення емпіричних даних. Особливо складно досліджувати рідкісні насильницькі події: вони мають низьку частоту, неоднорідні обставини й часто неповну документованість. Навіть показник, який статистично пов’язаний з насильством у спеціалізованій вибірці, може призводити до великої кількості хибних підозр у загальній популяції. Публічні «психологічні портрети» й короткі списки тривожних слів тому становлять серйозний ризик помилкових висновків. Профілактика політичного насильства без стигматизації Профілактика має спиратися на конкретні ризики завдання шкоди, доступну допомогу, захист прав і відповідальне реагування на загрози. До перспективних напрямів належать розвиток ненасильницьких способів розв’язання конфліктів, медіаграмотність, доступ до психологічної та соціальної підтримки, можливість законної громадянської участі, робота з міжгруповою ворожістю та підтримка довіри до інституцій. Це змістовні напрями практики, але ефективність кожної конкретної програми потрібно доводити окремо. Огляд Lewis та співавторів щодо ведення випадків і протидії радикалізації вказує на обмеженість якісних оцінок таких втручань. Огляд програм для дітей і підлітків так само засвідчує, що наявних досліджень замало для впевнених висновків про зменшення реальних насильницьких дій. Зміна відповідей у короткому опитуванні, поліпшення ставлення до іншої групи та скорочення фактичного насильства — різні результати, які не можна підміняти один одним. Для родичів, педагогів і колег основою взаємодії є повага до гідності людини та увага до конкретного змісту ситуації. Замість припущень про «небезпечну ідеологію» варто з’ясовувати, чи йдеться про незгоду, заклик до мирної дії, конфліктну риторику або достовірну погрозу. За наявності конкретної безпосередньої небезпеки потрібні відповідні екстрені служби, безпекові процедури й фахова оцінка; самостійне розслідування чи публічне таврування можуть посилити шкоду. Як обговорювати суперечливі погляди Корисна розмова зосереджується на конкретних твердженнях і наслідках, а не на ярлику «радикал». Запитання про бажані зміни, прийнятні способи їх досягнення, ставлення до прав інших людей і готовність вирішувати конфлікти без фізичної шкоди допомагають зрозуміти позицію. Водночас жодна окрема відповідь на таке запитання не є психологічним тестом або оцінкою небезпеки. Критичне мислення має включати перевірку джерел, розрізнення факту й оцінки, уважність до емоційно насичених повідомлень і вміння визнавати складність політичних подій. Заохочення ненасильницьких форм участі підтримує можливість суспільних змін без нормалізації нападів і залякування. Приклади, які допомагають розрізнити поняття Приклад перший. Людина вимагає повної перебудови політичної системи, бере участь у мирному мітингу та виступає проти нападів на опонентів. Її позиція може бути радикальною за змістом запропонованих змін, а спосіб політичної участі залишається ненасильницьким. Оцінювати таку ситуацію як доказ насильницької радикалізації було б помилкою. Приклад другий. У розпалі суспільного конфлікту людина висловлює схвалення політично мотивованого нападу. Це висловлювання заслуговує на окрему етичну, соціальну і, за належних підстав, правову оцінку. Воно не тотожне доведеному наміру самій вчинити напад. Для висновків потрібні точне розуміння змісту вислову та належні фактичні дані. Приклад третій. Учасник громадської кампанії порушує певне адміністративне правило протесту, не застосовуючи фізичної сили. Правовий статус порушення потрібно оцінювати окремо, а факт громадянської непокори не слід автоматично називати політичним насильством. Приклад четвертий. Людина вчиняє політично мотивований насильницький напад, не залишивши послідовної ідеологічної програми. Факт насильницької поведінки є предметом оцінки незалежно від того, наскільки системними або «радикальними» були її переконання. Жоден із наведених прикладів не є діагнозом чи інструментом передбачення поведінки. Поширені запитання Чи всі радикальні погляди є екстремістськими? Ні. Радикальність указує на глибину запропонованих змін відносно певного порядку. «Екстремізм» має різні академічні й правові визначення, а насильницький екстремізм спеціально пов’язаний із підтримкою або практикою насильницьких засобів. Термінологічні межі потрібно визначати для кожного дослідження Neumann, 2013. Чи може радикальна людина бути послідовним прихильником ненасильства? Так. Політичні цілі та вибір засобів — різні виміри. Історично й психологічно суспільні рухи можуть прагнути масштабних змін через законні й мирні форми громадської участі. Дослідження колективних дій підтверджують необхідність аналізувати конкретні форми участі Uysal та співавтори, 2024. Чи доводить схвалення насильства готовність його застосувати? Схвалення насильства є окремою установкою, яка може становити предмет дослідження і професійної уваги в конкретному контексті. Воно не дорівнює доведеному наміру або дії. Дослідження свідчать про обмежену прогностичну цінність суто ідеологічної відданості для окремих насильницьких результатів Callahan і Rosenfeld, 2025. Чи є різкі політичні висловлювання ознакою психічного розладу? Ні. Політичні переконання, критика влади та участь у протесті не є психіатричними діагнозами. Якщо людині потрібна психологічна або психіатрична допомога, її стан оцінюють за відповідними клінічними критеріями, не підмінюючи їх політичними оцінками. Чи існує психологічний тест, який надійно визначає майбутнього терориста? Наявні наукові дослідження не обґрунтовують застосування короткого універсального тесту або списку рис для достовірного передбачення рідкісного насильницького вчинку. Оцінка конкретних загроз вимагає спеціальної підготовки та перевірених даних. Метааналіз чинників радикалізації показує переважно невеликі групові статистичні зв’язки. Що робити, коли у близької людини з’явилися незвичні політичні погляди? Почати з розмови про зміст її поглядів, зберігаючи повагу до права на незгоду й особисті кордони. Обговорювати факти, джерела й ненасильницькі способи участі. Якщо існують конкретні достовірні погрози завдання шкоди, слід звернутися до компетентних служб і фахівців. Самі незвичні переконання не є приводом для самостійного «діагностування» небезпечності. Висновок Радикальні переконання описують зміст і глибину суспільно-політичних змін, яких прагне людина. Політичне насильство описує застосування сили та заподіяння шкоди задля політичних цілей. Схвалення насильства, намір, організована участь і фактичні дії становлять окремі рівні аналізу. Дослідження підтверджують необхідність розрізняти ці явища і враховувати контекст, водночас наявні дані не дають підстав вважати радикальні погляди надійним індивідуальним провісником насильства Callahan і Rosenfeld, 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021. Відповідальна профілактика спирається на права людини, доказову оцінку конкретних загроз, мирні форми суспільної участі та пропорційне реагування на реальну небезпеку. Таке розуміння дозволяє одночасно захищати свободу політичного мислення та протидіяти насильству. Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — як взаємодія в групі впливає на переконання, та чому поляризація сама собою не означає насильства. Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Насильницький екстремізм: психологічні ознаки та науковий статус Радикалізація, екстремізм і тероризм: відмінності понять Джерела Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., Danis, E., Ousman, S., та співавтори. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. https://doi.org/10.1002/cl2.70080. Callahan, P. A., & Rosenfeld, B. (2025). Bridging the gap between radical beliefs and violent behavior. Law and Human Behavior, 49(4), 323–337. https://doi.org/10.1037/lhb0000604. Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. V. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1386. Lewis, J., Marsden, S., Stefaniak, A., & Hewitt, J. (2025). Non-criminal justice interventions for countering cognitive and behavioural radicalisation amongst children and adolescents: A systematic review of effectiveness and implementation. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70079. https://doi.org/10.1002/cl2.70079. Neumann, P. R. (2013). The trouble with radicalization. International Affairs, 89(4), 873–893. https://doi.org/10.1111/1468-2346.12049. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064. Smith, L. G. E., & Thomas, E. F. (2025). A primer on politicization, polarization, radicalization, and activation and their implications for democracy in times of rapid technological change. British Journal of Social Psychology, 64(3), e12903. https://doi.org/10.1111/bjso.12903. Uysal, M. S., Saavedra, P., & Drury, J. (2024). Beyond normative and non-normative: A systematic review on predictors of confrontational collective action. British Journal of Social Psychology, 63(3), 1385–1409. https://doi.org/10.1111/bjso.12735. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174. Верховна Рада України. (1996). Конституція України, № 254к/96-ВР. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр. Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України, № 2341-III. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Інтернет-меми здатні переносити складні політичні й соціальні твердження в короткі, легко впізнавані зображення, жарти та відео. Коли такий формат використовується для висміювання цілих груп, виправдання переслідувань або схвалення заподіяння шкоди, він може впливати на те, які висловлювання учасники цифрової спільноти вважають прийнятними. Для психології насильницького екстремізму головне питання полягає в тому, як гумористична форма змінює соціальне сприйняття ворожого змісту, як підтримуються групові норми та за яких обставин символічне схвалення насильства стає частиною ширшого процесу радикалізації. Дослідження Schmid, Schulze і Drexel показує особливості поширення таких повідомлень; аналіз Crawford, Keen і Suarez-Tangil описує їхню роль у цифрових середовищах, де насильство подають як розвагу. Мем сам по собі не є ознакою насильницьких намірів. Політична сатира, критика держави, антивоєнний гумор, протестна культура й навіть гостра провокація можуть мати принципово інший зміст та суспільну функцію. Предметом цієї статті є конкретне поєднання гумору з дегуманізацією, погрозами, схваленням нападів і нормалізацією насильства щодо людей або груп. Науково важливо розрізняти зміст повідомлення, реакцію аудиторії, стійкість переконань та фактичні дії. Що означає нормалізація насильницьких ідей через меми Нормалізація в цьому контексті означає процес, у якому висловлювання про бажаність, допустимість або виправданість шкоди поступово набувають вигляду звичайної частини повсякденної комунікації. Йдеться про соціальне сприйняття меж прийнятного, а не про автоматичну зміну особистості кожного глядача. Повторюваний жарт може повідомляти аудиторії: «тут про це дозволено сміятися», «ця група заслуговує на приниження» або «схвалення жорстокості є частиною нашої спільної мови». Це пояснення узгоджується з теорією упереджених норм Ford і Ferguson, хоча дослідження цієї теорії не дають підстав автоматично переносити результати на терористичну поведінку. Цифровий мем є відтворюваною одиницею мережевої культури: користувачі змінюють зображення, підписи й контекст, створюють варіації та впізнають спільний код. Сила формату полягає у стислості, можливості повторного використання та спільному культурному знанні. Один і той самий образ може використовуватися для доброякісної сатири, протесту проти дискримінації або для пропагування ненависті. Тому сенс визначають конкретні слова, зображення, попередній контекст, адресат висміювання та реакції спільноти. Наукові аналізи Farrand і Drexel та Schmid показують, чому кодування змісту й подвійне прочитання ускладнюють дослідження та модерацію. Чотири рівні, які варто розрізняти Перший рівень — гумористичне повідомлення, тобто певна картинка, підпис, відео або жарт. Другий — соціальна норма, яку може підтримувати обговорення: наприклад, схвалення приниження певних людей. Третій — переконання конкретної людини щодо прийнятності шкоди. Четвертий — її наміри, підготовчі дії або насильницька поведінка. Між цими рівнями немає встановленої універсальної послідовності. Навіть дослідження з високою точністю опису мережевого контенту зазвичай не мають даних, потрібних для доказу переходу конкретних читачів до насильства. Crawford та співавтори вивчали зображення й культурні практики, а не здатність мемів передбачати напад. Чому гумор здатен змінювати сприйняття ворожого повідомлення Гумор привертає увагу, створює емоційне полегшення, полегшує запам’ятовування короткого висловлювання та підтримує соціальний контакт. У мережі він також допомагає встановити, хто «розуміє жарт» і належить до кола посвячених. Таке групове розпізнавання саме по собі звичайне для будь-якої культури спілкування. Проблема виникає, коли винагородою за належність стає публічне схвалення приниження чи насильства. McSwiney і Sengul на матеріалі австралійської політичної анімації продемонстрували, як іронічна форма може робити мову виключення звичнішою та придатнішою для широкої аудиторії. Дослідження гумору, що принижує, дають важливе уточнення. Ford, Richardson і Petit у своєму огляді дійшли висновку, що такий гумор радше вивільняє або робить соціально допустимим уже наявне упередження, ніж обов’язково створює упередження в людини, яка раніше його не мала. Отже, твердження, ніби один жарт «перетворює» нейтрального глядача на прихильника насильства, виходить за межі доказів. Значення мають вихідні установки, місцеві норми, інтерпретація аудиторії та взаємодія між ними. Іронія та можливість заперечити серйозність наміру Іронія дозволяє повідомленню одночасно існувати як розвага й як соціально значуще твердження. Коли користувачі висловлюють погрози чи дегуманізують групу у формі жарту, вони іноді можуть відмахнутися від критики словами «це лише мем». Така невизначеність ускладнює віднесення повідомлення до певної категорії за одним зображенням. Farrand аналізує труднощі регулювання ворожих кодованих висловлювань у мережах. Проте подвійне прочитання не доводить прихованого злочинного наміру кожного автора: потрібно оцінювати контекст і фактичні обставини. Зворотна можливість також важлива. Іронію використовують для висміювання тоталітаризму, викриття расистських стереотипів, критики агресорів і підтримки постраждалих. Сатиричне зображення насильницького гасла може прямо засуджувати насильство. Автоматичне вилучення з контексту слова або символу призводить до помилкової класифікації. Дослідники Drexel і Schmid наголошують на значенні теми, контексту та обговорення навколо зображення. Знецінення жертв і дегуманізація Частина ворожих мемів використовує дегуманізацію і зображує людей як небезпечну однорідну масу, карикатурні об’єкти, загрозу існуванню своєї групи чи об’єкт, страждання якого нібито не заслуговують на співчуття. Така побудова сприяє моральному віддаленню від жертв: легше схвалити жорстокість, коли страждання виключене з кадру або перекодоване як смішний сюжет. Водночас між дегуманізувальним повідомленням та реальним нападом лежить ціла сукупність умов, а міцність причинних зв’язків для конкретних мемів залишається обмежено дослідженою. Аналіз Crawford та співавторів показує співіснування іронії та прославляння насильства в окремих онлайн-спільнотах. Групова належність і цифрові норми Мем виконує соціальну функцію, коли користувачі використовують його як знак участі у спільноті. Впізнавання персонажа, контексту або внутрішнього жарту створює відчуття близькості й спільного досвіду. У середовищі, де за принизливий коментар отримують схвалення, а за незгоду — насмішки, учасник може вивчати місцеві правила взаємодії. Поступово публічні реакції повідомляють, які позиції отримують увагу, а які залишаються на периферії. Це гіпотетичний соціально-психологічний механізм, конкретні прояви якого потребують емпіричного дослідження у кожній спільноті. Дослідження Drexel і Schmid 2026 року особливо цінне тим, що розглядає не тільки початкову картинку, а й відповідь аудиторії. Авторки дослідили 343 меми у тематичному каналі 9GAG та 636 коментарів під шістьма відібраними мемами. Аналіз виявив, що ворожі відповіді з’являлися навіть під суто гумористичними публікаціями. Отже, характер коментарів залежав не лише від рівня ворожості самого зображення: значення мали тема, згадані групи та комунікативні норми середовища. Це описове змішане дослідження конкретного сегмента платформи, а не експеримент щодо зміни переконань чи насильницької поведінки. Чому реакції аудиторії іноді важливіші за вихідний мем Два однакові зображення можуть виконувати різні функції в різних цифрових просторах. В одному випадку коментарі пояснюють сатиричний задум, засуджують дегуманізацію й захищають людей, на яких спрямовано напад. В іншому — коментарі додають погрози та схвалення реального насильства. Зміст соціального середовища виявляється через повторювані реакції, норми модерації та характер розмови. Drexel і Schmid показують потребу аналізувати меми разом із коментарями, а не оцінювати вплив за зображенням ізольовано. Сприйняття одностайності та ефект популярності Позначки схвалення, поширення та коментарі можуть створювати враження, що певне гасло або ставлення підтримують усі. Проте кількість реакцій відображає поведінку учасників конкретної платформи, обраний алгоритмом склад аудиторії та її звички. Вона не є репрезентативним виміром позиції суспільства. Дослідники Schmid, Schulze і Drexel розмежували поширеність дописів та їхній зміст; навіть високі показники переглядів нічого прямо не повідомляють про намір скоїти насильство. Що показують дослідження конкретних мережевих середовищ Телеграм-канали: гумор і поширення ворожих повідомлень Schmid, Schulze і Drexel виконали кількісний контент-аналіз 1200 мемів із німецькомовних ультраправих каналів Telegram за 2020–2021 роки. Меми з крайніми ідеологічними наративами окремо, як і меми з гумором окремо, набирали менше переглядів порівняно з іншими категоріями; натомість поєднання крайніх наративів та гумору було пов’язане зі статистично вищим охопленням. Це вагомий доказ того, що спосіб подання й зміст можуть взаємодіяти в межах виміряного інформаційного потоку. Дослідження не доводить, що гумористичний мем спричиняє підтримку насильства, що перегляд веде до вербування або що всі алгоритми платформ однакові. Охоплення — це показник розповсюдження, а не психологічної трансформації людини. Крім того, дані походили з визначеного набору каналів в окремі роки й не відображають усі мережі або всі політичні середовища. Анонімні форуми та меми, що прославляють насильство Crawford, Keen і Suarez-Tangil дослідили близько 135 тисяч зображень, зібраних із різних анонімних форумів у березні–червні 2020 року, поєднавши кількісне збирання даних з етнографією та візуальним аналізом. Вони описали культурні форми, у яких насильство висміюють, знецінюють або прославляють. Ця робота поглиблює розуміння субкультурної мови, але її матеріалом є зображення й практика спільнот, а не встановлений причинний шлях від контакту з мемом до особистої насильницької дії. Особливо важливо уникати сприйняття всіх учасників анонімних форумів як єдиної групи. Люди можуть переглядати однакові зображення з цікавості, для критичного дослідження, журналістської роботи, документування погроз або власне для підтримки ворожого змісту. Значення мають дії та контекст, а не сама присутність на платформі. Розважальна платформа: ворожі реакції на звичайні жарти У дослідженні Drexel і Schmid об’єктом був один німецькомовний сегмент 9GAG протягом одного тижня 2023 року. Авторки поєднали класифікацію 343 мемів та якісне читання коментарів під шістьма відібраними публікаціями. Ворожі відповіді виникали і після зображень із неекстремальним гумористичним змістом. Це спонукає дослідників враховувати тему розмови та локальну атмосферу майданчика, а також утримуватися від простої формули «що жорсткіший мем, то більша ворожість аудиторії». Відеосатира та межі публічно прийнятного McSwiney і Sengul досліджували 34 короткі анімаційні випуски австралійського політичного проєкту. Їхній якісний аналіз показав, як іронія та висміювання можуть пом’якшувати публічне звучання виключальних повідомлень. Такі дані допомагають описати риторичні прийоми, але не дають числової оцінки ризику реального насильства. Чи справді повторення знижує чутливість до насильства Теорія десенсибілізації припускає, що часте зіткнення з тривожним матеріалом може зменшувати емоційну реакцію на подібні стимули. У лабораторному дослідженні Fanti, Vanman, Henrich і Avraamides повторний перегляд сцен насильства був пов’язаний із короткочасним ослабленням співчуття до потерпілих. Цей результат стосується реакції на відеосцени у визначених експериментальних умовах. Його недостатньо, щоб стверджувати: регулярний перегляд політичних мемів зумовлює готовність нападати, а будь-яка іронія щодо насильства спричиняє довготривалу байдужість. Десенсибілізація, схвалення шкоди та реальне насильство — різні результати. Людина може перестати емоційно реагувати на повторюваний кадр і водночас чітко засуджувати завдання шкоди. Інша людина може висловлювати жорстокі переконання без переходу до дій. Саме тому якісні дослідження мають окремо вимірювати емоційні реакції, соціальні норми, установки, наміри й поведінкові наслідки. Меми як частина ширшого процесу насильницької радикалізації Насильницька радикалізація охоплює різні біографічні, міжособистісні, ідеологічні та суспільні обставини, пов’язані з легітимацією або практикуванням ідеологічно мотивованого насильства. Онлайн-контент може бути одним із джерел інформації та соціальної взаємодії. Проте жоден тип мему не є самодостатнім поясненням такої траєкторії. У дослідженнях Crawford та співавторів і Schmid та співавторок вимірювали медійні практики, а не універсальні стадії радикалізації. У різних випадках іронічний зміст може залишатися формою культурної участі, підсилювати вже наявні упередження, допомагати людині відчути належність до групи, співіснувати з конспірологічними уявленнями або брати участь у публічному виправданні насильства. Різниця між цими ситуаціями принципова. Навіть коли група схвалює агресивні гасла, з цього не випливає, що кожен її учасник має намір вчинити злочин. Що відомо про алгоритмічне поширення Алгоритмічні стрічки, рекомендовані дописи, перепублікації й соціальне схвалення впливають на видимість цифрового матеріалу. Однак механізм показу контенту, його емоційне сприйняття та подальша поведінка є окремими питаннями. Дані про популярність мемів не слід подавати як доказ того, що система рекомендацій цілеспрямовано радикалізує конкретну особу. Дослідження Schmid, Schulze і Drexel встановило зв’язок між характеристиками мемів та їхнім охопленням у досліджених Telegram-каналах, а причинну роль усіх можливих рекомендаційних систем у насильницькій радикалізації воно не перевіряло. Від жарту до схвалення реальної шкоди: наукові межі У публічній дискусії часто припускають лінійну схему: спершу жарти, потім жорстка ідеологія, далі напад. Для такого універсального переходу наукових підтверджень немає. Серед спостережуваних результатів можуть бути вища помітність контенту, ворожі коментарі, зміна сприйнятої норми, підтримка дискримінаційних дій або групова солідарність. Кожен із них потребує окремого способу вимірювання. Вивчення онлайн-дискурсу інформує профілактику, але не замінює обґрунтованої професійної оцінки конкретних загроз. Механізми, які потрібно розглядати окремо Згуртування через спільний сміх Спільний жарт створює відчуття взаєморозуміння. Цей ефект може підтримувати доброзичливі зв’язки, однак у ворожих групових середовищах інколи поєднується з приниженням сторонніх. Тлумачення такого гумору залежить від того, чи визнають учасники людську гідність адресатів жарту та як реагують на заперечення. McSwiney і Sengul описали зв’язок гумористичної форми з нормалізацією виключальних висловлювань у своєму матеріалі. Моральне виправдання через зменшення серйозності Жартівливе подання може відволікати від морального змісту повідомлення: насильницьку дію представляють як кумедний епізод, а жертв — як безіменні персонажі. Тут важливі моральне оцінювання й емпатія аудиторії. Теорія Ford і Ferguson допомагає зрозуміти, як гумор змінює відчуття допустимості упередженої поведінки. Водночас не кожне применшення серйозності є готовністю до насильства. Кодовані висловлювання та символічне розпізнавання У мережі зустрічаються символи, значення яких встановлює локальна спільнота. Звичайний образ може набути в ній ворожого змісту, а в іншій залишатися нейтральним. Farrand показує, чому ізольований символ є недостатнім для однозначного висновку про характер повідомлення. Під час публічної оцінки важливі конкретний зміст, контекст, повторюваність і зв’язок із прямими погрозами. Соціальне навчання через реакції групи Схвалення, сміх, осуд і мовчання можуть повідомляти, які висловлювання в середовищі виглядають прийнятними. Але ці сигнали нерівномірні: активна меншість здатна створювати враження широкої підтримки. Виявлені в дослідженні Drexel і Schmid випадки ворожих коментарів під звичайними гумористичними мемами показують, що соціальний контекст потрібен для пояснення обговорення. Як відрізняти політичну сатиру від схвалення насильства Під час інтерпретації має значення, що саме є предметом жарту. Критика державних рішень, чиновника, політичної партії, війни або ідеології належить до широкого поля суспільної дискусії. Ворожим за змістом може бути повідомлення, яке зображує людей такими, що заслуговують на фізичне знищення, закликає до нападу чи виправдовує вже завдану шкоду. Зв’язок з ідеологією або політичною суперечкою не є підставою ототожнювати сатиру з насильницьким екстремізмом. Наукові праці Farrand та McSwiney і Sengul засвідчують складність розмежування за жанром і тональністю. Уявімо умовний випадок: карикатура висміює рішення уряду, використовуючи саркастичні слова. Це політичний коментар, зміст якого оцінюють за конкретним висловлюванням. Інший умовний мем стверджує, що всіх членів певної групи треба фізично скривдити, і подає це як кумедний сюжет. Тут присутнє схвалення шкоди незалежно від комедійного оформлення. Між ними можуть існувати численні неоднозначні випадки, які потребують уважного читання контексту. Наведені приклади ілюстративні, а не юридична класифікація. Важливо також розуміти відмінність між використанням небезпечних символів для критичного розбору та їхнім прославлянням. Журналіст, дослідник або освітянин може цитувати ворожу мову, аби показати її шкідливість. Автоматичний висновок із самих символів здатен призвести до хибних звинувачень та обмеження законного обговорення. Підлітки, цифрова культура і ризики стигматизації Підліткові мережеві практики часто пов’язані з гумором, пробуванням стилів самовираження, бажанням належати до спільноти та перевіркою реакції ровесників. Це звичайні завдання соціального розвитку. Іронічні меми, темний гумор або інтерес до конфліктної тематики самі по собі не свідчать про насильницьку радикалізацію. Психологічно доцільніше з’ясовувати, що підліток вкладає у зміст, як він ставиться до реальної шкоди та чи існує конкретна загроза. Перенесення висновків із контент-аналізів дорослих онлайн-спільнот на всіх неповнолітніх було б науково неправомірним. Освітня розмова може починатися з простих запитань: «Що тут висміюють?», «Хто є адресатом жарту?», «Чи зміниться сенс, якщо уявити реальну людину на місці персонажа?», «Чому одні коментарі отримують схвалення?». Мета — розвиток здатності тлумачити медіа, аргументувати позицію та усвідомлювати наслідки слів. Погрози й безпосередню небезпеку, якщо вони з’являються, потрібно розглядати як окремі факти, а не як привід оцінювати небезпечність дитини за її списком підписок. Захист приватності має практичне значення. Приховане масове відстеження переписок, складання психологічних профілів за мемами й поширення скриншотів із персональними даними можуть заподіяти додаткової шкоди та підірвати довіру. Для освітян, батьків і служб підтримки пріоритетом є пропорційна, законна й конкретна реакція на наявні обставини, особливо коли йдеться про неповнолітніх. Як дослідники вивчають нормалізацію і що залишається невідомим Контент-аналіз допомагає класифікувати типи мемів: критику, знецінення, стереотипізацію, дегуманізацію або схвалення насильства. Етнографічне дослідження з’ясовує місцеві норми й особливості спілкування. Опитування вимірюють установки, експерименти — реакції на контрольовані стимули, а довготривалі спостереження можуть допомогти розрізнити послідовність змін. Кожен метод відповідає на своє питання. Schmid, Schulze і Drexel досліджували охоплення мемів, Drexel і Schmid — зміст і коментарі, Fanti та співавтори — короткочасні емоційні реакції на відеосцени. Головні методологічні обмеження По-перше, дослідники часто працюють із конкретними майданчиками та спільнотами. По-друге, дані про перегляди, поширення й коментарі не встановлюють реальних переконань кожного користувача. По-третє, іронія змінює значення залежно від культури, ситуації та попередньої розмови. По-четверте, самовідбір аудиторії створює проблему: люди, які вже поділяють певні погляди, частіше шукають відповідний контент. По-п’яте, надзвичайно рідкісні випадки реального тяжкого насильства складно вивчати на достатніх вибірках. Тому висновки про механізми комунікації не можна прирівнювати до надійних прогнозів нападу. Додаткове обмеження — культурна й мовна переносність. Висновки про німецькомовні канали, австралійські анімаційні ролики та міжнародні форуми пояснюють окремі механізми, але не доводять, що ті самі ефекти мають однаковий масштаб в українському цифровому середовищі. Україні потрібні незалежні дослідження власних аудиторій, тем, комунікативних норм і контекстів війни, проведені з етичним захистом учасників. Що працює для профілактики: розділяємо принципи й доведені результати Профілактика має починатися з розуміння того, яка саме проблема виникла: поширення ворожих висловлювань, цькування, дегуманізація, конкретна погроза, залучення до насильницької групи чи безпосередній ризик нападу. Одне повідомлення не вимагає однакової відповіді в усіх ситуаціях. Для повсякденного спілкування доречними можуть бути пояснення контексту, підтримка людей, яких принижують, узгоджені правила спільноти та медіаграмотність. Якщо виникає конкретна загроза життю, пріоритетом стає безпека й звернення до компетентних служб. Модерація, правила спільнот і допомога постраждалим Виразні правила, які пояснюють заборону погроз та цілеспрямованого переслідування, створюють зрозумілий порядок реагування. Практично важливо враховувати зміст повідомлення, контекст і повторюваність, передбачати можливість оскарження помилки, забезпечувати захист приватності та підтримку постраждалих від цькування. Ці підходи мають нормативне й організаційне обґрунтування; їхню ефективність саме для зменшення майбутнього ідеологічного насильства потрібно перевіряти окремо. Контрповідомлення і корекція сприйнятих норм Публічне пояснення, чому «жарт» знецінює людей або схвалює завдання шкоди, може допомогти аудиторії усвідомити зміст. Проте переконати людину змінити висловлювання, змінити її установку й зменшити підтверджений ризик насильства — три різні цілі. Систематичний огляд Treacy, Reed і Glazzard показує обмежену якість оцінювань багатьох реальних кампаній протидії насильницькому екстремізму. Огляд Campbell, представлений Neyroud, також вказує на нестачу переконливих доказів впливу контрнаративів на основні поведінкові результати, хоча окремі вторинні установки можуть змінюватися. Практична позиція полягає в тому, щоб не оцінювати профілактику лише кількістю переглядів, уподобань або видалених дописів. Цінними є також безпечне середовище, зрозумілі правила, доступ до підтримки й відсутність дискримінаційного поводження. Водночас жоден із цих показників самостійно не доводить запобігання насильницьким злочинам. Розмова без приниження Починати краще з конкретного змісту повідомлення: «У цьому жарті схвалюється заподіяння шкоди людям; я не підтримую таке ставлення». Далі можна запитати, що людина мала на увазі, і вислухати її відповідь, не перетворюючи коротку розмову на публічний допит. У родині та школі важливо зберігати можливість безпечного звернення по допомогу, якщо учасник групи відчуває тиск, страх або стикається з погрозами. Це загальні принципи підтримувального спілкування, а не валідована програма дерадикалізації з гарантованим результатом. Український контекст: безпека, свобода висловлювань і правова оцінка В умовах російської збройної агресії в українському інформаційному просторі циркулюють матеріали про війну, загибель людей, збройний опір, міжнародні злочини, пропаганду та сатиру. Їхнє психологічне значення й правова оцінка залежать від конкретних обставин. Підтримку законного захисту України, воєнну сатиру, документування злочинів та гуманітарне свідчення не можна автоматично прирівнювати до насильницького екстремізму. У науковій статті терміни використовуються для аналізу психологічних механізмів, а юридична кваліфікація окремого діяння належить компетентним органам на підставі чинного права. Якщо повідомлення містить конкретну й безпосередню погрозу життю або відомості про можливий злочин, діяти потрібно відповідно до ситуації: не підтримувати поширення небезпечного матеріалу, зберегти доступні фактичні відомості для передання компетентним службам, не вдаватися до самостійного переслідування людини й повідомити поліцію. Державна служба України з надзвичайних ситуацій підтверджує номери 102 для поліції та 112 для єдиної системи екстреної допомоги. Ця рекомендація стосується конкретної загрози, а не незгоди з поглядами чи оцінки особистості за мемами. Чого варто уникати під час реагування Поширення імен неповнолітніх, публічні звинувачення на підставі неоднозначного символу, створення неперевірених «списків небезпечних людей» та самовільне психологічне профілювання можуть завдати шкоди. Аналізуйте дії й контекст, забезпечуйте захист постраждалих, дотримуйтеся пропорційності та відмежовуйте факти від припущень. Для випадків реального насильства або погроз потрібна індивідуальна професійна оцінка відповідно до встановлених процедур. Поширені запитання Чи може звичайний мем радикалізувати людину? Сам перегляд мему не дозволяє зробити такий висновок. Наукові дослідження описують поширення ворожих повідомлень, реакції аудиторії та групові норми. Вони не підтверджують універсальної схеми, за якою конкретне зображення спричиняє насильницьку поведінку. Crawford та співавтори досліджували культурні практики, а Schmid та співавторки — охоплення контенту. Чим небезпечна фраза «це лише жарт»? Вона іноді приховує або зменшує видимість схвалення шкоди й ускладнює відповідальну розмову. Проте конкретне використання цієї фрази саме по собі не встановлює ані прихованого наміру, ані юридичної провини. Farrand пояснює труднощі тлумачення кодованого й іронічного контенту. Чи означає чорний гумор прихильність до насильства? Ні. Темний гумор може бути способом переживання стресу, творчим висловлюванням або критикою жорстокості. Оцінювати треба конкретне повідомлення, контекст, ставлення до реальних жертв і фактичні дії. Узагальнення за жанром жарту не має належної доказової основи. Чому в коментарях під нейтральними мемами виникає ненависть? Тому що реакції залежать також від теми, складу аудиторії та норм середовища. У дослідженні Drexel і Schmid ворожі коментарі траплялися й під суто гумористичними дописами. Це спостереження не дає підстав робити висновок про всіх користувачів платформи. Чи варто негайно заборонити всі політичні меми? Таке загальне рішення не випливає з досліджень. Потрібно розрізняти законну політичну дискусію, сатиру, документування насильства, переслідування та прямі погрози. Реакція має відповідати конкретному змісту й ризику та поважати права учасників спілкування. Що робити, якщо підліток поширює образливі або жорстокі меми? Спочатку з’ясуйте зміст, ситуацію та ставлення до реальної шкоди, підтримайте спокійну розмову й поясніть наслідки приниження. За наявності переслідування зверніться до відповідальних дорослих і служб підтримки. Конкретні погрози потребують окремої оцінки та належного реагування. Складання «психологічного профілю екстреміста» за одним дописом не має підстав. Чи можна оцінювати ефективність профілактики кількістю переглядів? Перегляди відображають помітність контенту, а не доведену зміну переконань чи зменшення насильницьких дій. Treacy, Reed і Glazzard вказують на методологічну слабкість значної частини оцінювань комунікаційних кампаній. Висновок Меми та іронія можуть впливати на поширення ворожих ідей, соціальні норми й відчуття належності до цифрової спільноти. Найкраще підтверджені результати стосуються характеристик повідомлень, їхнього охоплення та мови коментарів; значно слабше досліджено, за яких умов це перетворюється на довготривалу підтримку насильства і тим більше на фактичні напади. Для освіти, модерації й профілактики важливо бачити зміст і соціальний контекст, розрізняти свободу переконань і схвалення завдання шкоди, захищати права людей та реагувати на реальні загрози пропорційно й доказово. Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — загальний соціально-психологічний механізм зміни групових позицій. Дегуманізація: що це і до яких наслідків може вести — механізм відмови іншим людям у повній людяності. Мова ворожнечі: категоризація і дегуманізація в комунікації — межі та наслідки ворожих висловлювань. Соціальні норми: як вони формуються і впливають на поведінку — як виникає сприйняття того, що у групі дозволено. Кібербулінг: психологічні наслідки та що робити — допомога в ситуаціях онлайн-переслідування. Пропаганда: що це — ширший контекст впливу повідомлень на аудиторію. Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази Екстремістські цифрові спільноти та відчуття належності Онлайн-вербування неповнолітніх до насильницьких рухів Контрнаративи проти насильницького екстремізму: ефективність Джерела Crawford, B., Keen, F., & Suarez-Tangil, G. (2021). Memes, Radicalisation, and the Promotion of Violence on Chan Sites. Proceedings of the International AAAI Conference on Web and Social Media, 15(1), 982–991. https://doi.org/10.1609/icwsm.v15i1.18121. Drexel, A., & Schmid, U. K. (2026). It Doesn’t Take Extremes to Trigger Hate: A Mixed-Methods Study on Meme Extremity and User Comments on 9GAG. Social Media + Society. https://doi.org/10.1177/20563051261484469. Fanti, K. A., Vanman, E., Henrich, C. C., & Avraamides, M. N. (2009). Desensitization to media violence over a short period of time. Aggressive Behavior, 35(2), 179–187. https://doi.org/10.1002/ab.20295. Farrand, B. (2023). ‘Is This a Hate Speech?’ The Difficulty in Combating Radicalisation in Coded Communications on Social Media Platforms. European Journal on Criminal Policy and Research, 29, 477–493. https://doi.org/10.1007/s10610-023-09543-z. Ford, T. E., & Ferguson, M. A. (2004). Social consequences of disparagement humor: A prejudiced norm theory. Personality and Social Psychology Review, 8(1), 79–94. https://doi.org/10.1207/S15327957PSPR0801_4. Ford, T. E., Richardson, K., & Petit, W. E. (2015). Disparagement humor and prejudice: Contemporary theory and research. HUMOR, 28(2), 171–186. https://doi.org/10.1515/humor-2015-0017. McSwiney, J., & Sengul, K. (2024). Humor, Ridicule, and the Far Right: Mainstreaming Exclusion Through Online Animation. Television & New Media, 25(4), 315–333. https://doi.org/10.1177/15274764231213816. Neyroud, P. (2024). Update on Campbell's Countering Violent Extremism programme. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1387. Schmid, U. K., Schulze, H., & Drexel, A. (2025). Memes, humor, and the far right’s strategic mainstreaming. Information, Communication & Society, 28(4), 537–556. https://doi.org/10.1080/1369118X.2024.2329610. Treacy, S., Reed, A., & Glazzard, A. (2026). A systematic integrative review of counter-messaging communication campaigns targeting terrorism or violent extremism. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression, 18(3), 330–368. Published online 2024. https://doi.org/10.1080/19434472.2024.2419390. Державна служба України з надзвичайних ситуацій. Контакти екстрених служб України. https://bezpeka.dsns.gov.ua/contacts.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Належність до екстремістського руху може ставати важливою частиною уявлення людини про себе: група пропонує спільну назву, коло стосунків, пояснення подій, моральні орієнтири та відчуття значущості. Групова ідентичність визначає, кого людина називає «своїми», як тлумачить стосунки між спільнотами і яку роль відводить собі в колективних діях. За певних умов ці процеси можуть сприяти прийняттю насильства, але самі по собі належність, солідарність чи сильна ідентифікація з групою не означають прихильності до насильницького екстремізму. Центральне наукове запитання полягає в тому, за яких обставин звичайні механізми соціального зв'язку поєднуються з нормами, що виправдовують заподіяння шкоди. Систематичний огляд Echelmeyer, Slotboom і Weerman, який узагальнив 75 кількісних досліджень, виявив зв'язки окремих аспектів ідентичності з екстремістськими установками, водночас показав значні прогалини щодо причинності, особистісного розвитку й контексту. Тому пояснення має охоплювати властивості групи, характер зв'язків, соціальні обставини та конкретне ставлення до насильства. Що означають належність і групова ідентичність Належність — це переживання прийняття, включеності й взаємного зв'язку з іншими людьми. Вона може спиратися на дружбу, сім'ю, професійне середовище, громадянську участь або спільні цінності. Baumeister і Leary описали потребу в стабільних міжособистісних зв'язках як фундаментальний соціальний мотив. Участь у будь-якій згуртованій спільноті може частково задовольняти цю потребу. Групова ідентичність — частина самовизначення, пов'язана з усвідомленням членства, емоційним значенням групи та її уявними межами. Людина може мати багато одночасних ідентичностей: сімейну, професійну, національну, релігійну, громадянську, політичну. Огляд Klein та співавторів 2026 року пропонує розглядати соціальну згуртованість, соціальну ідентичність і злиття ідентичності як взаємопов'язані, проте окремі механізми групового зв'язку. У контексті насильницьких рухів важливе значення має зміст групових норм. Одна група може підтримувати взаємодопомогу, мирний протест і суспільну відповідальність; інша — перетворювати моральний обов'язок на вимогу шкодити визначеним «ворогам». Та сама психологічна потреба бути прийнятим набуває різних поведінкових наслідків залежно від цінностей і практик спільноти. Чотири різні явища, які потрібно розмежовувати Політична, релігійна чи світоглядна ідентичність стосується переконань і самовизначення. Радикальне переконання означає прагнення глибоких змін суспільного порядку. Підтримка насильства — окрема нормативна позиція, за якої шкода людям розглядається як прийнятний засіб. Реальна участь у насильстві — окремий поведінковий результат, який потребує власних доказів, контексту та правової оцінки. Ці рівні не утворюють обов'язкового послідовного ланцюга. Людина може поділяти радикальні погляди і послідовно відкидати насильство; вона може схвалювати агресивну риторику, але не здійснювати відповідних дій. Метааналіз Wolfowicz та співавторів окремо аналізував радикальні установки, наміри й поведінку, засвідчивши відмінності між пов'язаними з ними чинниками та обмежену прогностичну силу більшості зв'язків. Теоретичне підґрунтя: від соціальної ідентичності до злиття з групою Соціальна ідентичність і категорії «ми» та «вони» Теорія соціальної ідентичності пояснює, чому люди сприймають групове членство як частину власного «я», порівнюють спільноти та реагують на питання групового статусу. Усвідомлення «ми» забезпечує узгодження поведінки, спільні цілі та колективне представництво. Поділ на групи може супроводжуватися суперництвом, але не встановлює неминучості ворожості чи насильства. У межах моделі колективної дії значення мають щонайменше три взаємопов'язані елементи: сприйняття несправедливості, переконання у здатності групи впливати на ситуацію та ступінь групової ідентифікації. Метааналітичний синтез van Zomeren, Postmes і Spears демонструє їхню роль у колективній участі. Цей результат стосується широкого спектра суспільної активності та не дає підстав прирівнювати колективну дію до екстремізму. Злиття ідентичності: коли зв'язок стає особисто визначальним Злиття ідентичності — інтенсивний зв'язок, за якого особисте «я» і групове «ми» переживаються як надзвичайно близькі. Це спеціальний науковий конструкт, відмінний від загальної симпатії до спільноти або формального членства. Swann та співавтори описали, як особиста дієздатність і відчуття спільності можуть взаємно підсилювати участь у діях на користь групи. Метааналіз Varmann та співавторів об'єднав 90 досліджень із 36 880 учасниками й зафіксував позитивний, але вкрай неоднорідний зв'язок злиття ідентичності з крайніми формами готовності діяти на користь групи. Важливо, що значна частина показників описувала заявлену готовність боротися, жертвувати собою чи схвалювати певні дії, а не фактично вчинене насильство. Висока неоднорідність і переважання опитувань обмежують пряме застосування цих результатів до передбачення конкретних злочинів. Робота Ozkan, El-Astal і Cakal 2025 року порівнювала звичайну групову ідентифікацію та злиття у трьох контекстах. Ідентифікація послідовно корелювала з мирними діями на користь групи; злиття було сильніше пов'язане з декларованою готовністю до насильства, хоча в спортивному контексті водночас поєднувалося з вираженою мирною активністю. Самі автори застерігають від причинних висновків на підставі поперечного дизайну. Сильна близькість може підтримувати співпрацю Сила емоційного зв'язку не визначає його морального напряму. У п'яти дослідженнях Klein, Greenaway і Bastian пов'язали злиття ідентичності за відсутності загрози з довірою до членів інших груп і готовністю до соціального дослідження. Отже, контекст загрози, групові правила та доступні способи дії істотно змінюють те, як проявляється тісний зв'язок. Чому екстремістська спільнота може здаватися привабливою Психологічну привабливість руху потрібно аналізувати як взаємодію потреб і пропонованого групою досвіду. Відчуття видимості, визнання, спільної мети та впливу може набувати особливої ваги в періоди втрати значущих зв'язків, соціального відчуження, невизначеності або сприйнятого приниження. Ці обставини поширені у звичайному житті; переважна більшість людей у таких ситуаціях не долучається до насильницьких угруповань. Дослідження Jasko та співавторів у трьох країнах виявило, що соціальне середовище, в якому радикальні норми вже представлені, посилювало зв'язок між прагненням колективної значущості та підтримкою політичного насильства. Це підтримує контекстне пояснення: важливе значення має те, які саме відповіді на потребу у визнанні пропонує оточення. Привабливість може мати декілька складових. Спільнота пропонує знайомі обличчя й регулярні контакти; дає мову для опису образ або несправедливості; створює враження ясних правил та колективної ефективності; забезпечує визнання за участь і лояльність. Психологічно ці складові слід розглядати окремо від того, чи містять групові норми дозволи на примус і насильство. Особисті втрати й колективне приниження Сприйнята втрата статусу, несправедливість щодо власної групи та досвід відкидання можуть підвищувати чутливість до пропозицій, що обіцяють повернення гідності. Проте справедливе переживання дискримінації або опір репресіям саме по собі є незалежним громадянським досвідом і не свідчить про насильницьку радикалізацію. Огляд Pandey і Behera 2026 року класифікує пов'язані з радикалізацією чинники на індивідуальному, міжособистісному та суспільному рівнях; його результати підкреслюють багатофакторність, а не існування єдиного психологічного типу. Переживання спільних подій і колективні ритуали Емоційно насичені спільні переживання можуть поглиблювати зв'язок між учасниками. Reese і Whitehouse описали теоретичні шляхи формування злиття ідентичності, зокрема через спільні події. Дослідження учасників мирного культурного заходу 2024 року зафіксувало зростання показників злиття після колективної участі. Такий механізм має широке застосування — від благодійних ініціатив до громадянських кампаній. Висновок про небезпечність певного руху вимагає окремого аналізу його закликів і дій. Як групові норми впливають на ставлення до насильства Моральні межі та виправдання шкоди Група може формувати уявлення про допустимі засоби досягнення цілей. В одному середовищі правила передбачають відповідальність за безпеку людей та повагу до незгоди. В іншому можуть нормалізувати дегуманізацію опонентів, колективну провину чи безумовне виправдання заподіяння шкоди. Психологічно вирішальним стає поєднання групового зв'язку з конкретною системою дозволів і заборон. Окремі дослідження повідомляють про зв'язки між сприйнятою загрозою власній групі, виправданням насильства та інтенсивною ідентифікацією. Огляд Kristinsdottir, Ebner і Whitehouse пропонує інтегративну концептуальну модель цієї взаємодії, але її пояснювальні припущення й аналіз окремих випадків не становлять перевіреного алгоритму прогнозування. Дослідницька модель дає змогу формулювати запитання, а не видавати індивідуальні діагнози. Груповий тиск, схвалення та простір для незгоди Соціальний вплив може проявлятися через очікування лояльності, особливу роль внутрішньої аудиторії та страх втрати визнання. Ступінь свободи ставити питання, залишати групу, зберігати зовнішні стосунки й відкрито заперечувати насильство впливає на якість групового середовища. Це корисні етичні питання для розуміння стосунків, але вони не становлять контрольного переліку «ознак терориста» і не можуть використовуватися як автоматична система оцінки небезпеки. Групові норми змінюються в часі. Однакові гасла можуть набувати різного значення залежно від реальних практик, історії конфлікту й ставлення до цивільного населення. Аналітичний акцент на конкретному схваленні чи організації насильства зменшує ризик помилково оголосити небезпечними цілу політичну, релігійну або етнічну спільноту. Ідентичність і групова поляризація Коли люди багаторазово обговорюють важливі питання переважно з однодумцями, групові позиції за певних умов можуть посилюватися. Цей загальний процес докладніше висвітлює українська стаття «Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди». Для дослідження екстремістського руху важливо встановити, який зміст поляризується: інтенсивність громадянських переконань, непримиренність у суперечці чи схвалення насильства — це різні результати. Дружні зв'язки, мережі та реальна участь Група існує одночасно як уявна спільнота й мережа реальних взаємин. Участь може підтримуватися дружбою, довірою та взаємними зобов'язаннями. Висока залученість іноді пояснюється потребою залишитися серед значущих людей більше, ніж послідовним прийняттям усіх ідеологічних тез. Водночас конкретні шляхи входження різні: через знайомих, локальне середовище, онлайн-спілкування або зміну поглядів. Єдиної універсальної траєкторії немає. Огляд Echelmeyer та співавторів показує, що поняття соціальної ідентичності та контекстні характеристики представлені в кількісних дослідженнях значно ширше, ніж особистісні й вікові процеси становлення ідентичності. Ця нерівномірність дослідницької бази пояснює, чому добре описані групові кореляції не варто перетворювати на історії з наперед визначеним результатом. Важливий також часовий вимір. Знайомство з групою, прийняття окремих норм, участь у зустрічах, підтримка насильства й фактична протиправна дія є різними подіями. Дослідження, що вимірює лише одну з них, не підтверджує автоматично наступні. Саме тому в науковому тексті слід вказувати, який результат було виміряно — думку, готовність, повідомлену дію чи незалежно встановлений факт. Цифрові спільноти й переживання належності В інтернеті відчуття включеності може виникати без фізичної зустрічі: спільна символіка, повторні контакти, спільні обговорення й взаємне схвалення створюють соціальну близькість. Цифрове середовище водночас забезпечує доступ до альтернативних пояснень, підтримки та мирної громадянської участі. Його вплив залежить від змісту спілкування, модерації, характеру взаємин і ширших соціальних обставин. Моделі, що приписують платформам однозначну здатність «спричиняти радикалізацію», потребують ретельної перевірки. Перехресні дослідження можуть фіксувати зв'язок між участю в спільноті й ставленням до насильства, але часто не з'ясовують, що виникло раніше. Особливо складно розділити вплив алгоритмічного добору матеріалів, власний вибір користувача та рекомендації знайомих. Систематичний огляд Pandey і Behera підтверджує багаторівневу структуру чинників радикалізації, але не обґрунтовує простого технологічного пояснення для кожного випадку. Для профілактичної роботи доречніше досліджувати, чи має людина різноманітні соціальні зв'язки, можливості безпечного обговорення й перевірки тверджень, ніж вважати саме перебування в певному мережевому просторі доказом небезпечних намірів. Підлітки й молоді дорослі: ідентичність у розвитку У підлітковому віці активніше осмислюються належність, автономія, справедливість і соціальне визнання. Ці процеси є складовими розвитку та мають численні мирні прояви. Вікова категорія, експериментування з поглядами, зацікавленість політикою чи конфлікти з дорослими не становлять індивідуального свідчення екстремістської небезпеки. Коли дитину залучають до насильницької організації, особливо важливо враховувати примус, залежність від дорослих, можливу експлуатацію, потребу в захисті та право на реінтеграцію. Настанова Управління ООН з наркотиків і злочинності щодо дітей, завербованих та експлуатованих терористичними й насильницькими екстремістськими групами описує права дітей, підходи до запобігання залученню, правові гарантії та реінтеграцію. Її положення стосуються спеціалізованої державної й професійної роботи, а не самостійного «оцінювання підлітка» оточенням. Профілактика для неповнолітніх має підтримувати безпечну належність у сім'ї, школі й місцевій спільноті, доступ до кваліфікованих дорослих, право на приватність і можливість отримувати допомогу без приниження. Оброблення особистої інформації та повідомлення про реальні загрози повинні відповідати чинним нормам права, завданням захисту дитини та принципу пропорційності. Які емпіричні висновки достатньо надійні Найстійкіший висновок полягає в тому, що групова належність і соціальна ідентичність важливі для колективної поведінки. Метааналізи van Zomeren та співавторів і Varmann та співавторів стосуються відповідно колективної дії та крайніх орієнтацій на дії заради групи. Однак обидва результати потребують уважного розрізнення мирної мобілізації та схвалення насильства. Щодо насильницької радикалізації важливими є взаємодія індивідуального досвіду, міжособистісного оточення та суспільного контексту. Метааналіз Wolfowicz та співавторів узагальнив 127 досліджень, 206 вибірок і 1302 розміри ефекту. Більшість зв'язків виявилися малими, а демографічні показники загалом поступалися за силою більш спеціалізованим психологічним і поведінковим змінним. Це аргумент проти спрощеного профілювання за віком, релігією чи походженням. Огляд Echelmeyer, Slotboom і Weerman акцентує різнорідність визначень ідентичності та обмежену кількість досліджень її особистісного становлення. Огляд Klein та співавторів 2026 року пропонує інтегративну модель групового зв'язку, проте її потрібно розглядати як теоретичний розвиток, а не перевірену схему індивідуального прогнозу. Що обмежує дослідження У цій галузі часто застосовують опитування, поперечні зрізи, зручні студентські вибірки або дані про декларовану готовність до дії. Рідкісність реальних насильницьких подій ускладнює перевірку прогностичної точності. Учасники досліджень можуть по-різному розуміти слова «радикалізм», «насильство», «самопожертва» і «екстремізм». Культурні та політичні умови також впливають на відповіді. Звідси випливає принцип: статистична кореляція не дозволяє без окремої перевірки назвати конкретну людину майбутнім нападником. Метааналіз злиття ідентичності засвідчив велику неоднорідність між дослідженнями та застереження щодо публікаційного зміщення. Результат опитування про готовність жертвувати собою заради групи може описувати широкий спектр мотивів, включно з ненасильницькою взаємодопомогою; його не можна механічно прирівнювати до готовності вбивати або чинити терористичні акти. Varmann та співавтори прямо відокремлюють виміряні орієнтації від фактичних дій. Чи можна оцінити загрозу за належністю до групи Наявність сильних переконань, символіки, друзів у певному середовищі або інтенсивної групової ідентифікації не є самодостатньою підставою для висновку про загрозу насильства. Фахова оцінка конкретної загрози потребує перевірюваних обставин поведінки, правового контексту, доступної інформації та відповідної підготовки. Діагноз, релігійне походження, етнічність і політична незгода не замінюють фактів. Спеціалізовані інструменти професійного оцінювання, такі як VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+, створювалися для конкретних службових завдань і потребують компетентного використання та знання меж валідності. Ця стаття не надає інструкцій щодо їх застосування. Окрема обставина або перелік «попереджувальних ознак» не гарантують достовірного прогнозу рідкісної насильницької події. Надмірне профілювання може зашкодити людям, знизити довіру й відвернути увагу від реальних погроз. У випадку конкретних достовірних погроз чи підготовки шкоди пріоритет становить безпека: звернення до компетентних служб, збереження необхідних фактичних відомостей законним способом і відмова від самостійного втручання, яке може загострити ситуацію. Вихід із групи: ідентичність після участі Припинення участі у насильницькому русі, зміна переконань і довготривала соціальна реінтеграція — різні процеси. Людина може відійти від протиправної діяльності раніше, ніж переосмислить усі погляди; може змінити переконання, але втратити соціальні зв'язки; може прагнути нового життя й потребувати допомоги з працею, освітою та безпекою. Glazzard пропонує розділяти планування програм виходу, реінтеграцію та оцінювання їхніх результатів. Із цього випливає практично важливе розмежування: кількість учасників програми, їхні відповіді в анкетах, припинення контактів із групою та відсутність повторного насильства — різні показники ефективності, жоден з яких автоматично не замінює інших. Доступ до альтернативних спільнот, стабільних стосунків і гідних суспільних ролей може бути корисним напрямом індивідуальної підтримки, але силу ефекту кожного втручання потрібно підтверджувати окремими дослідженнями. Примусове розривання всіх соціальних зв'язків без плану безпеки або підтримки здатне поглибити ізоляцію. Для неповнолітніх першорядне значення мають права й інтереси дитини, захист від експлуатації та професійний супровід. Профілактика: безпечна належність і можливість мирної дії Профілактичні підходи, пов'язані з груповою ідентичністю, мають підтримувати середовища, у яких людину визнають, вислуховують і залучають до конструктивної діяльності. Це стосується шкільних і молодіжних спільнот, місцевої участі, міжгрупового діалогу та доступної психологічної підтримки. Позитивний зв'язок з власною спільнотою може співіснувати з повагою до інших груп. У аналітичному документі ЮНЕСКО про запобігання насильницькому екстремізму через освіту описано когнітивні, соціально-емоційні й поведінкові результати освітніх заходів, зокрема розвиток критичного мислення, відчуття належності до ширшої людської спільноти та можливостей мирної участі. Опис перспективних результатів не означає, що будь-яка освітня програма вже довела довгострокове зниження фактичної частоти насильства. Підтримка різноманітних зв'язків зменшує залежність самооцінки від однієї соціальної ролі. Можливість безпечно висловити незгоду й залишити групу захищає особисту автономію. Якісна профілактика спирається на права людини, добровільність там, де це можливо, обґрунтовану роботу з ризиком і перевірку наслідків кожного втручання, включно з небажаними ефектами стигматизації. Для родин, педагогів і близьких Корисно зберігати діалог, цікавитися досвідом людини та відрізняти суперечливі погляди від конкретних погроз. Спокійне запитання про те, чому спільнота стала важливою, допомагає краще зрозуміти потребу у зв'язку. Приниження, колективні ярлики й погрози покаранням за саму ідентичність можуть руйнувати довіру та перешкоджати зверненню по допомогу. За наявності реального насильства, примусу чи небезпеки потрібні заходи захисту, передбачені законом, а не лише дискусія про погляди. Для дітей доцільно залучати кваліфікованих фахівців із захисту дитини та психічного здоров'я, дотримуватися конфіденційності й уникати поширення неперевірених звинувачень. Для підтримки загального соціального зв'язку корисно прочитати матеріал «Відчуття належності: психологічні основи прийняття й участі». Український контекст: суспільний конфлікт, права та безпека В умовах війни, вимушеного переміщення, втрат і суспільної мобілізації групова належність може виконувати важливі функції підтримки, солідарності та захисту гідності. Патріотична ідентичність, громадянська активність, опір агресії та законна участь у захисті держави мають власні суспільні й правові значення. Їх не слід ототожнювати з насильницьким екстремізмом за психологічною ознакою сильної групової прихильності. Наукові моделі ідентичності описують можливі психологічні процеси, а правова кваліфікація конкретних дій визначається застосовним законодавством і встановленими обставинами. Редакційний висновок полягає в тому, що для українського суспільства особливо важлива повага до законної громадянської участі, захисту людей від насильства та протидії дискримінаційному профілюванню. Про ширший психологічний зміст громадянської належності й політичного самовизначення розповідають статті «Національна ідентичність» та «Політична ідентичність». Якщо ситуація містить правові питання, доступна система безоплатної правничої допомоги України; офіційний контактний номер — 0 800 213 103. За безпосередньої небезпеки потрібно діяти відповідно до обставин і звертатися до екстрених служб. Освітня стаття не замінює індивідуальної правничої консультації, професійної психологічної допомоги чи уповноваженої оцінки конкретної загрози. Поширені запитання Чи означає сильна групова ідентичність схильність до насильства? Ні. Сильна ідентичність може поєднуватися з довірою, взаємодопомогою та мирною активністю. Ключове значення мають конкретні групові норми, ставлення до застосування сили та контекст. Дослідження Klein та співавторів показує зв'язок тісної групової прихильності з міжгруповою довірою за певних умов. Чому важливо відокремлювати належність від злиття ідентичності? Належність позначає переживання зв'язку й прийняття, тоді як злиття ідентичності описує особливо інтенсивне поєднання особистого «я» з групою. Ці явища вимірюють різними підходами, і навіть сильний показник злиття не дає достовірного індивідуального прогнозу насильницької поведінки. Чи можуть ізоляція та відкидання спричинити радикалізацію? Соціальна ізоляція і пережите відкидання можуть бути пов'язані з пошуком нових зв'язків, проте їх недостатньо для пояснення насильницької радикалізації. Систематичні огляди демонструють багатофакторність процесів і вплив конкретного соціального середовища. Pandey і Behera, 2026. Чи є радикальні політичні погляди ознакою небезпечної людини? Ні. Радикальне прагнення суспільних змін, політичне несхвалення чи релігійні переконання не тотожні підтримці насильства або участі у злочинах. Потрібно розрізняти погляди, висловлені наміри та перевірені дії. Чи можна визначити майбутній напад за поведінкою в групі? Надійного універсального переліку ознак немає. Дослідницькі зв'язки описують групи спостережень і не забезпечують безпомилкового прогнозу для окремої особи. Професійні рішення про безпеку повинні спиратися на конкретні дані, законність і фахову оцінку. Що допомагає людині відновити життя після виходу з насильницького руху? Важливими напрямами можуть бути безпека, стабільне житло, освіта, робота, підтримувальні стосунки та можливість знайти нову ненасильницьку роль у спільноті. Результативність кожної програми потребує окремого оцінювання; припинення участі, зміна переконань і відсутність повторного насильства є різними показниками. Висновок Належність і групова ідентичність допомагають пояснити, чому люди формують відданість спільнотам, координують дії та надають колективним цілям особистого значення. Насильницький екстремізм виникає в неоднорідних соціальних умовах, коли групові зв'язки можуть поєднуватися з конкретними виправданнями насильства й поведінковими можливостями. Науково обґрунтована профілактика підтримує безпечні соціальні зв'язки, можливість мирної участі, права людини й професійну роботу з реальними загрозами. Відповідальне пояснення цих процесів починається з відокремлення ідентичності та переконань від доведених насильницьких дій. Пов’язані статті Відчуття належності: психологічні основи прийняття й участі Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Політична ідентичність: належність, самовизначення та поведінка Національна ідентичність: психологія належності, громадянства та спільної історії Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес Особисті зв’язки та дружні мережі у вербуванні Загроза ідентичності та групова образа в радикалізації Мізогінія та ідеологічно мотивоване насильство в мережевих субкультурах Джерела Baumeister, R. F., & Leary, M. R. (1995). The need to belong: Desire for interpersonal attachments as a fundamental human motivation. Psychological Bulletin, 117(3), 497–529. PubMed. Echelmeyer, L., Slotboom, A.-M., & Weerman, F. (2023, онлайн; 2026, том 49). The putative effect of identity on extremist radicalization: A systematic review of quantitative studies. Studies in Conflict & Terrorism, 49(5), 546–587. DOI. Glazzard, A. (2022, онлайн; 2025, том 48). Violent extremist disengagement and reintegration: A framework for planning, design and evaluation of programmatic interventions. Studies in Conflict & Terrorism, 48(4), 419–438. DOI. Jasko, K., Webber, D., Kruglanski, A. W., et al. (2020). Social context moderates the effects of quest for significance on violent extremism. Journal of Personality and Social Psychology, 118(6), 1165–1187. DOI. Klein, J. W., Greenaway, K. H., & Bastian, B. (2024). Identity fusion is associated with outgroup trust and social exploration: Evidence for the fusion-secure base hypothesis. British Journal of Social Psychology, 63(3), 1184–1206. DOI. Klein, J. W., Bingley, W. J., Hornsey, M. J., & Swann, W. B. (2026). Toward a unified theory of group connection. Annual Review of Psychology (онлайн-публікація). DOI. Kristinsdottir, G., Ebner, J., & Whitehouse, H. (2025). Extreme overvalued beliefs and identities: Revisiting the drivers of violent extremism. PubMed. Ozkan, Z., El-Astal, S., & Cakal, H. (2025). Paths to peaceful and violent action: Identity fusion and group identification. British Journal of Social Psychology, 64(3), e70002. DOI. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI. Reese, E., & Whitehouse, H. (2021). The development of identity fusion. Perspectives on Psychological Science, 16(6), 1398–1411. DOI. Swann, W. B., Jr., Gómez, Á., Seyle, D. C., Morales, J. F., & Huici, C. (2009). Identity fusion: The interplay of personal and social identities in extreme group behavior. Journal of Personality and Social Psychology, 96(5), 995–1011. DOI. Swann, W. B., Jr., Jetten, J., Gómez, Á., Whitehouse, H., & Bastian, B. (2012). When group membership gets personal: A theory of identity fusion. Psychological Review, 119(3), 441–456. DOI. UNESCO. (2018). Preventing violent extremism through education: Effective activities and impact. Офіційний документ. United Nations Office on Drugs and Crime. (2017). Handbook on Children Recruited and Exploited by Terrorist and Violent Extremist Groups: The Role of the Justice System. Офіційний документ. van Zomeren, M., Postmes, T., & Spears, R. (2008). Toward an integrative social identity model of collective action: A quantitative research synthesis of three socio-psychological perspectives. Psychological Bulletin, 134(4), 504–535. DOI. Varmann, A. H., et al. (2023). How identity fusion predicts extreme pro-group orientations: A meta-analysis. European Review of Social Psychology, 35(1), 162–197. DOI. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. DOI.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Онлайн-радикалізація до насильства — це процес, у якому цифрові комунікації, спільноти, інформаційні потоки та міжособистісні взаємодії можуть сприяти формуванню, посиленню або практичному втіленню готовності виправдовувати чи застосовувати насильство заради ідеологічної мети. Визначальною ознакою предмета є зв’язок із насильством. Радикальна політична позиція, релігійне переконання, громадянський протест, гостра полеміка або інтерес до суперечливих тем самі собою не означають наміру заподіяти шкоду. Сучасна доказова база описує інтернет як середовище, здатне змінювати швидкість поширення повідомлень, характер соціальних зв’язків і доступність екстремістського контенту. Вона не дає підстав виводити неминуче насильство з перегляду певних матеріалів або кількості часу в соціальних мережах. Огляд Rothut та співавторів (2026) охопив 382 публікації за 2000–2025 роки та показав, наскільки різними залишаються визначення, методи досліджень і висновки. Для аналізу потрібні одночасно психологічний, соціальний, технологічний і правовий виміри. Що означає онлайн-радикалізація до насильства Термін «онлайн-радикалізація» описує участь цифрового середовища у ширшому процесі зміни переконань, соціальних зв’язків, ставлення до насильства та поведінки. Він охоплює безліч ситуацій: від зустрічі з пропагандистським повідомленням до тривалого входження в замкнену мережу однодумців. Саме тому дослідники розрізняють контакт із матеріалом, зацікавлення, активну взаємодію, ідентифікацію з групою, схвалення насильства, підготовчу активність і фактичну участь у ньому. Ці стани мають різне значення та потребують різних способів перевірки. За Європейською комісією (2026), насильницька радикалізація є складним процесом прийняття ідей, які допускають або виправдовують насильство задля політичної чи ідеологічної мети. Це робоче визначення для політики профілактики; дослідницька література використовує і ширші визначення, які включають зміну ідей незалежно від подальших дій. У цій статті критерієм залишається перехід до виправдання, підтримки, підготовки чи застосування насильства. Радикалізація переконань може відбуватися без переходу до поведінкової мобілізації. Так само особа може чинити насильство за багатофакторних обставин, які неможливо звести до послідовного засвоєння єдиної ідеології. Узагальнювальний огляд Mutton, Lewis і Marsden (2023) наголошує на складності самого поняття та обмеженості досліджень, які дозволяють відстежити перехід від інтернет-активності до насильницької поведінки. Чому поділ на «онлайн» і «офлайн» часто спотворює пояснення Людина може познайомитися з ідеєю в мережі, обговорювати її наживо, отримувати підтримку в чаті, переживати конфлікт у родині та знову шукати цифрову спільноту. У цій послідовності немає двох незалежних світів. Платформи підтримують реальні зв’язки, а міжособистісні відносини спрямовують цифрову поведінку. Herath і Whittaker (2023) дослідили біографічні дані 231 учасника терористичної діяльності, пов’язаної з «Ісламською державою», і виділили чотири типи співвідношення цифрової та безпосередньої взаємодії. Дослідження демонструє різноманітність траєкторій, а не універсальні стадії радикалізації. Вибірка вже залучених до терористичної діяльності осіб також не дозволяє переносити результати на пересічних користувачів інтернету або розраховувати індивідуальну ймовірність майбутнього нападу. Краще формулювати дослідницьке запитання так: яку конкретну функцію виконує цифрове середовище в певному випадку? Воно може забезпечувати доступ до інформації, спілкування, підтвердження групової належності, суспільне схвалення, фінансові чи організаційні контакти. Наявність такої функції сама собою не доводить причинний зв’язок із насильницьким результатом. Психологічні та соціальні механізми Пошук належності, ідентичності та визнання Цифрові групи можуть надавати відчуття спільності, взаємного розуміння і значущості. Для людей, які переживають соціальну ізоляцію, конфлікт ідентичності чи втрату звичних зв’язків, така участь іноді набуває особливої ваги. У певних спільнотах належність поєднується з нормалізацією мови ворожнечі та виправданням насильства. Проте ці потреби є загальнолюдськими, а їхня наявність не визначає ідеологічного вибору чи небезпечної поведінки. Огляд Rothut та співавторів (2026) описує взаємодію чинників мікрорівня (особистий досвід), мезорівня (групи та мережі) й макрорівня (суспільні конфлікти та інформаційні умови). Таке багаторівневе пояснення дає змогу досліджувати контекст без створення стереотипного психологічного портрета «потенційного екстреміста». Групові норми та соціальне підкріплення У спільноті учасники можуть поступово сприймати риторику, яка раніше здавалася їм крайньою, як звичну частину групового спілкування. Коментарі, символи належності, жарти, схвалення з боку авторитетних учасників і санкції за незгоду можуть впливати на уявлення про допустиме. Ці процеси загалом відомі соціальній психології; їх застосування до насильницької радикалізації потребує перевірки на конкретних групах. Зокрема, часто згадувані «інформаційні бульбашки» варто розуміти як гіпотезу про зменшення різноманіття інформаційного середовища за певних умов. Платформи й користувачі відрізняються, а зустріч із одностороннім контентом не означає автоматичного засвоєння настанов. Огляд Rothut та співавторів показує важливість окремого аналізу повідомлення, відправника, платформи та отримувача. Емоції, моральні судження та сприйняття загрози Гнів, приниження, страх, переживання несправедливості та обурення можуть підсилювати увагу до емоційно насичених повідомлень. Ідеологічний контент іноді пропонує просте пояснення складних подій, приписує провину цілій групі та створює уявлення, що насильство є морально прийнятною відповіддю. Водночас переживання несправедливості часто є підґрунтям законного ненасильницького активізму. Для дослідження важливо встановлювати, як людина інтерпретує насильство та чи виникають конкретні дії, а не оцінювати її емоції ізольовано. Теоретичні моделі морального відсторонення, групової загрози або пошуку значущості можуть допомагати формулювати дослідницькі гіпотези. Жодна з них не є самодостатнім діагностичним інструментом. Звіт Національного інституту юстиції США (2024) підкреслює залежність висновків від індивідуального досвіду, ідеологічного контексту та специфіки цифрової взаємодії. Повторюваний контакт і звикання до мови насильства Повторювані повідомлення можуть робити певні формулювання впізнаваними та соціально звичними. Але впізнавання, згода, готовність діяти й реальне насильство є різними результатами. Частота переглядів не доводить, що людина схвалює зміст: вона може досліджувати проблему, вести журналістську роботу, перевіряти інформацію або сперечатися з авторами. Доказовий аналіз потребує відомостей про намір, зміст взаємодій, часову послідовність і альтернативні пояснення. Яку роль відіграють алгоритми рекомендацій Системи рекомендацій визначають, що люди бачать у стрічках, результатах пошуку й добірках відео. Умови їхньої роботи можуть сприяти повторному контакту з подібними матеріалами, особливо коли людина активно взаємодіє з ними. Твердження про універсальний «алгоритмічний конвеєр» від першого перегляду до насильства поки не підтверджене як загальний причинний закон. Систематичний огляд досліджень рекомендацій YouTube охопив 23 дослідження: 14 повідомили про шляхи до проблемного контенту, сім дали змішані висновки, два не виявили відповідного впливу рекомендацій. Однак дослідження мали обмежений доступ до внутрішніх систем платформи, а «проблемний контент» не завжди тотожний екстремістській пропаганді чи насильницькій поведінці. Потрібно розрізняти щонайменше чотири питання: чи може алгоритм показати матеріал; чи збільшує він загальну частоту контакту; чи змінює такий контакт переконання; чи впливає на підтверджені насильницькі вчинки. Позитивна відповідь на перше запитання не розв’язує наступних трьох. Додаткову складність становить самовибір: уже зацікавлена людина сама шукає матеріали й посилює сигнали, на які реагує рекомендаційна система. Що доводять кількісні дослідження Зв’язок медіавпливу з радикалізацією молоді Метааналіз den Elzen та співавторів (2026) об’єднав 31 дослідження, 29 незалежних вибірок, 52 772 учасників та 230 оцінок ефекту. Середній статистичний зв’язок між медіаконтактом і показниками насильницької радикалізації молоді був невеликим: r = 0,12. Сильніші асоціації спостерігалися для інтернет-контакту, екстремістського змісту та деяких способів вимірювання. Коефіцієнт кореляції r = 0,12 описує середню асоціацію у включених дослідженнях. Він не означає, що 12% молоді радикалізуються, що медіа спричиняють 12% нападів або що можна передбачити конкретну особу. Автори прямо наголошують на потребі в дослідницьких схемах, які краще встановлюють напрямок причинного впливу. Різниця між вимірюванням переконань за опитувальником, реакцією на вигадану ситуацію та реальним насильницьким вчинком є принциповою. Коли дослідження використовує широку шкалу схвалення агресії, його результати не можна автоматично прирівнювати до ймовірності терористичного злочину. Це одна з центральних причин наукової обережності. Чому контакт із радикальним матеріалом не є надійним прогнозом Австралійське дослідження Cubitt і Morgan (2024) показало значну поширеність контакту з матеріалами, які самі респонденти визначали як маргінальні, нестандартні або радикальні. Йдеться про широку категорію, що не дорівнює пропаганді насильства. Саме ця поширеність показує, наскільки хибним було б трактування будь-якого контакту як доказу загрози. Навіть у вузьких вибірках із відомими випадками екстремістської мобілізації складно відокремити причинну роль публікацій від уже наявних намірів. Для загальної популяції така проблема посилюється низькою базовою частотою тяжких насильницьких подій. Звідси випливає високий ризик помилкових звинувачень при спробі автоматично класифікувати людей за переглядами, словами чи підписками. Від переконань до поведінки: що реально можна дослідити У дослідженні Brown та співавторів (2024) порівнювали онлайн-повідомлення 26 осіб, які згодом перейшли до правоекстремістських дій, і 48 осіб зі схожими поглядами, які цього не зробили. У дослідженій вибірці поширення ненависницького або ідеологічного змісту саме по собі не було пов’язане з мобілізацією так, як обговорення насильницької дії та підготовчої активності. Це свідчить про важливість розрізняти ідеологічну експресію та поведінковий контекст. Цей результат має суттєві межі. Вибірка невелика й специфічна; ретроспективний аналіз публікацій не надає універсальної точності прогнозування; поведінкові ознаки можуть бути неоднозначними поза контекстом. Дослідження не створює публічного переліку «небезпечних фраз» для стеження за людьми. Конкретні повідомлення про намір заподіяти шкоду оцінюють компетентні фахівці з урахуванням достовірності, контексту, терміновості та законних процедур. Платформи, чати, відео, ігрові середовища та штучний інтелект Технології різняться за ступенем публічності, правилами модерації, способами пошуку матеріалів і тривалістю контактів. Публічний відеосервіс, приватне листування та невелика тематична група формують різні умови взаємодії. Докази, отримані на одній платформі, не слід механічно поширювати на всі цифрові середовища. Rothut та співавтори (2026) підкреслюють, що зміни цифрових платформ випереджають чимало довготривалих досліджень. Дослідники вивчають також можливості автоматизованого створення переконливих повідомлень, підроблення авторитету, масового поширення контенту та імітації суспільної згоди. Це правдоподібні механізми інформаційного впливу, але емпіричні дані щодо того, як саме генеративний штучний інтелект змінює частоту реальних випадків насильницької радикалізації, залишаються попередніми. Сценарії ризику потрібно відокремлювати від доведених наслідків. Ігрова діяльність, використання мемів, анонімність або інтерес до технічних інструментів не є самостійними показниками загрози. Зміст і мета спілкування, реальні обставини й конкретна поведінка значно важливіші за назву платформи чи формат культурного продукту. Вербування, участь у спільноті та зміна поведінки Цифрові середовища дають можливість швидко знаходити однодумців і підтримувати зв’язки незалежно від географії. Однак вербування є окремим процесом цілеспрямованого залучення людини до групи чи діяльності, тоді як радикалізація охоплює зміну орієнтацій, а насильницька мобілізація — перехід до дій. Вони можуть перетинатися, але одне не підтверджує іншого. Для психологічного пояснення важливо враховувати якість реальних соціальних відносин, досвід значущих подій, мережеві взаємодії та можливість безпечного виходу з групи. У звіті Aryaeinejad і Scherer (2024) цифрові механізми розглянуто разом із ширшими соціальними й ідеологічними чинниками, а не як окрему самодостатню причину. Припинення участі у спільноті, відмова від підтримки насильства, зміна ідеологічних поглядів та реінтеграція в суспільство — різні результати. Людина може припинити небезпечну поведінку, зберігаючи частину своїх переконань; зміна риторики в інтернеті також не завжди відображає реальну поведінку. Діти й підлітки: особливості розвитку та права Підлітковий вік пов’язаний з активним формуванням ідентичності, дослідженням ідей, підвищеною значущістю однолітків і поступовим розвитком саморегуляції. Це нормальні процеси розвитку. Вони можуть впливати на взаємодію з цифровими групами, але не роблять підлітка потенційним учасником насильства через сам факт його віку або активності в мережі. Метааналіз den Elzen та співавторів (2026) вказує на невелику середню асоціацію медіаконтакту з показниками насильницької радикалізації молоді. Він не встановлює універсального причинного механізму для дітей різного віку, культур і життєвих умов. В освітньому середовищі потрібні повага до приватності, пропорційність реагування й захист від необґрунтованого маркування. Підтримувальна розмова з підлітком починається із запитань про те, що він бачив, як розуміє повідомлення, чи відчуває тиск або страх, чи є люди, до яких можна звернутися. Корисно розглядати разом надійність джерел, маніпулятивні заклики та способи звернення по допомогу. Каральний контроль за всіма інтересами дитини може руйнувати довіру; втручання має відповідати конкретній ситуації. Психічне здоров’я та індивідуальна оцінка загрози Психічні розлади, нейровідмінності, травматичний досвід і психологічний дистрес не є діагнозом насильницької радикалізації. Зв’язки між окремими клінічними характеристиками та насильницьким екстремізмом залежать від вибірки, супутніх чинників і способів вимірювання; їх не можна використовувати для стигматизації. Потреба людини у психічній допомозі визначається її станом та добробутом, а питання загрози насильства — окремою професійною оцінкою конкретної поведінки. Інструменти спеціалізованої оцінки, зокрема VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+, створено для конкретних професійних контекстів і різних типів оцінювальних завдань. Їх застосування потребує підготовки, доступу до якісних даних, перевірки обґрунтованості висновків і врахування обмежень валідності. Жоден опитувальник або відкритий перелік ознак не забезпечує безпомилкового передбачення нападу. Для неспеціалістів такі інструменти не є методом оцінювання знайомих, дітей, студентів чи співрозмовників. Як вивчають онлайн-радикалізацію та чому висновки відрізняються Аналіз повідомлень і мереж Дослідники вивчають публічні записи, структуру взаємодій, часові послідовності та зміст повідомлень. Ці методи показують, як поширюється інформація і як змінюються дискусії, але часто не дозволяють надійно встановити особисті наміри та подальшу поведінку. Закриті групи, видалений контент і нерівномірний доступ до даних додатково обмежують результати. Опитування й експерименти Опитування допомагають вивчати переконання, самозвіти про контакт із контентом і соціальні обставини. Експерименти можуть перевіряти короткочасні реакції на повідомлення. Однак відповідь на умовну ситуацію відрізняється від поведінки в реальному світі, а самозвіти залежать від пам’яті та бажання справити певне враження. Метааналіз den Elzen та співавторів виявив залежність сили асоціацій від способу вимірювання. Ретроспективні дослідження випадків Дослідження людей, які вже вчинили насильницькі дії, можуть виявляти деталі певних траєкторій. Проте їм бракує надійного знаменника — відомостей про безліч людей зі схожими поглядами, які не вчинили насильства. Без відповідних контрольних груп і поздовжнього спостереження неможливо визначити точність індивідуального прогнозування. Herath і Whittaker демонструють корисність типологій саме для розуміння вже встановлених випадків. Похибки класифікації та автоматизованої модерації Автоматичне визначення «екстремізму» за мовними ознаками може помилково відносити до ризикових сатиру, академічні цитати, свідчення постраждалих, журналістські матеріали чи мовлення певних спільнот. Систематичний огляд методів виявлення ідеологічного екстремізму узагальнив 110 праць і звернув увагу на упередження даних та потребу в стандартизованій перевірці моделей. Точність класифікації текстів не дорівнює точності передбачення насильницьких учинків окремої людини. Чи працюють профілактика та протидія пропаганді Профілактика може охоплювати медіаграмотність, критичне осмислення інформації, безпечне обговорення конфліктних питань, підтримку соціальних зв’язків, професійну допомогу та роботу з конкретними загрозами. Мета цих заходів залежить від рівня втручання: підвищити навички оцінювання повідомлень, зменшити привабливість виправдання насильства, зберегти зв’язки з родиною або запобігти конкретній небезпечній дії. Важливо розрізняти переконливість повідомлення, зміну самооцінки чи ставлення в опитуванні, тривалі зміни поведінки та фактичне скорочення випадків насильства. Коротке експериментальне покращення відповідей на анкету не доводить зменшення реального терористичного ризику. Звіт UNESCO про молодь і насильницький екстремізм у соціальних мережах звертав увагу на слабкість доказів причинного впливу пропаганди та ефективності онлайн-втручань. Новіші дослідження розширили знання, але проблема довготривалої оцінки залишається. Контрнаративи й альтернативні повідомлення Матеріали, які заперечують насильницькі ідеологічні твердження або пропонують ненасильницькі способи дії, можуть бути одним з елементів профілактики. Їхній ефект залежить від аудиторії, довіри до відправника, культурного контексту та формату взаємодії. Універсальної доведеної ефективності контрнаративів щодо запобігання насильству немає. Недоречні або стигматизувальні кампанії можуть погіршувати відносини між групами. Професійний супровід і підтримка Систематичний огляд Lewis і Marsden (2025), присвячений веденню випадків у програмах протидії радикалізації до насильства, вказує, що ефективність таких підходів залишається недостатньо з’ясованою. Практичне впровадження залежить від кваліфікації, координації, довіри та доступних ресурсів. Тому професійні програми потребують прозорих цілей, незалежного оцінювання результатів і захисту прав учасників. Що можна робити на рівні платформи Поміркована модерація, прозорі правила, можливість оскарження, коректне повідомлення про загрози та оцінювання впливу рекомендаційних систем належать до можливих інституційних заходів. Водночас масове збирання персональних даних, приховане профілювання та автоматичне покарання за погляди створюють ризики для приватності й свободи висловлювання. Sullivan (2025) аналізує саме правові й управлінські проблеми алгоритмічних механізмів протидії терористичному та екстремістському контенту. Практичні рекомендації для близьких, освітян і фахівців Якщо ви помічаєте, що знайома людина дедалі частіше виправдовує насильство, важливо підтримувати можливість спокійної розмови, уточнювати зміст висловлювань і зважати на контекст. Обговорюйте конкретні твердження та наслідки заподіяння шкоди, а не приписуйте людині небезпечну ідентичність. Відкриті запитання й підтримка безпечних зв’язків можуть допомагати встановити діалог, хоча їх не слід подавати як гарантований спосіб запобігання екстремізму. За потреби можна залучати психолога, соціального працівника, шкільну команду підтримки або фахівців із безпеки відповідно до обставин та чинних процедур. Для неповнолітніх важливо забезпечити участь відповідальних дорослих, захист особистої інформації та врахування найкращих інтересів дитини. Не слід публічно поширювати підозри про людину або створювати неофіційні списки «радикалізованих». Якщо є конкретна достовірна погроза насильством, питання виходить за межі освітньої дискусії. Потрібно насамперед захистити людей, зберегти доступні законним способом повідомлення та звернутися до компетентних служб. Самостійні спроби проникнення до закритих груп, провокування співрозмовника або проведення «оперативної перевірки» можуть збільшити ризик та порушити права інших осіб. Український контекст: правові межі та звернення по допомогу У правовому полі України оцінюють конкретні діяння та обставини, а не саму наявність радикальних поглядів. Кримінальний кодекс України передбачає, зокрема, відповідальність за визначені законом дії, пов’язані з терористичною діяльністю, публічними закликами до відповідних діянь і визначеними формами розпалювання ворожнечі. Застосовність конкретної статті встановлюють за її чинною редакцією, складом правопорушення та обставинами справи. Психологічне поняття онлайн-радикалізації не є автоматичною юридичною кваліфікацією. Національна поліція України повідомляє, що у випадку події, яка потребує негайного реагування поліції, слід телефонувати 102. Для електронних звернень діють офіційні канали Національної поліції та система звернень кіберполіції. Доступність і належність каналу залежать від характеру події; повідомлення про насильницьку загрозу має містити фактичні відомості, а не припущення щодо особистості чи переконань. Рекомендація редакції для українських освітніх і громадських організацій полягає в розділенні трьох напрямів: навчання критичному сприйняттю цифрового контенту, добровільної психологічної й соціальної підтримки та правомірного реагування на конкретні загрози. Це практична організаційна пропозиція, а не твердження про доведену ефективність певної національної програми. Поширені запитання Чи може людина радикалізуватися лише через інтернет? Деякі індивідуальні історії містять переважно цифрові контакти. Однак навіть тоді дослідники враховують попередній досвід, соціальні обставини та поведінку поза платформами. Herath і Whittaker (2023) продемонстрували різні поєднання онлайн- і офлайн-взаємодій; їхня типологія не дає підстав говорити про єдину цифрову траєкторію. Чи спричиняють алгоритми соціальних мереж насильницький екстремізм? Алгоритми можуть змінювати видимість і повторюваність контенту. Наявні дослідження рекомендаційних систем мають змішані результати, а встановлення причинного впливу саме на насильницькі дії є значно складнішим завданням, ніж виявлення шляху до проблемного відео. Огляд 23 досліджень YouTube і огляд 382 публікацій підтримують такий розподіл висновків. Чи свідчить перегляд екстремістського матеріалу про небезпеку? Сам по собі перегляд не встановлює підтримки насильства, наміру чи поведінкової підготовки. Потрібні контекст, мета перегляду та достовірні фактичні дані. Наукові результати щодо вибірок учасників насильницьких подій не можна механічно використовувати для класифікації широкої аудиторії. Як говорити з підлітком, який поширює жорсткі висловлювання? Важливо з’ясувати значення висловлювання, перевірити, чи немає прямого тиску, погроз або залякування, підтримати довіру й разом обговорити наслідки насильства. За конкретної загрози потрібна фахова оцінка та відповідне реагування. Дитину слід захищати від публічної стигматизації та необґрунтованого втручання в приватність. Чи існує тест, який точно передбачає насильницьку радикалізацію? Надійного універсального тесту для передбачення конкретної насильницької дії немає. Спеціалізовані інструменти застосовують підготовлені фахівці у визначених професійних ситуаціях, а їхні висновки залежать від якості даних, цілі оцінювання та контексту. Які профілактичні заходи мають найкращі докази? Підходи відрізняються за цільовим результатом і групами учасників. Наявна література підтримує комплексне врахування цифрових і соціальних чинників, проте порівняльних доказів тривалого зниження фактичного насильства завдяки окремим онлайн-кампаніям і програмам поки бракує. Lewis і Marsden (2025) вказують на суттєві прогалини в оцінюванні програм ведення випадків. Висновки Онлайн-радикалізація до насильства є багаторівневим соціально-психологічним процесом, у якому цифрові технології можуть забезпечувати контакт із матеріалами, групову взаємодію, підкріплення переконань і швидкий обмін повідомленнями. Ступінь їхнього впливу залежить від конкретного середовища та життєвих обставин. Дослідження підтверджують наявність статистичних асоціацій і різних траєкторій залучення, але залишають відкритими багато питань причинності та індивідуального прогнозування. Науково й етично обґрунтований підхід спирається на відокремлення поглядів від насильницьких дій, оцінювання якості доказів, захист приватності, недопущення стигматизації та професійне реагування на конкретні загрози. Профілактика має вимірювати результати відповідно до поставленої мети, а українські практичні рішення — поєднувати підтримку людей із дотриманням чинного законодавства. Пов’язані статті Цифрове середовище: що це і як воно впливає на сприймання, поведінку та стосунки Цифровий громадянський активізм: участь, мобілізація та межі впливу Цифрове батьківство: що це і як сім’я формує правила, навички та безпеку в цифровому середовищі Цифрова грамотність дорослих: як навчатися цифрових умінь Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань Алгоритмічні рекомендації та ризик контакту з екстремістським контентом Екстремістські цифрові спільноти та відчуття належності Меми, іронія та нормалізація насильницьких ідей у мережі Онлайн-вербування неповнолітніх до насильницьких рухів Вплив екстремістського відеоконтенту: що відомо про причинність Контрнаративи проти насильницького екстремізму: ефективність Конспірологічні переконання та підтримка політичного насильства Профілактика онлайн-радикалізації дітей і підлітків Джерела Aryaeinejad, K., & Scherer, T. L. (2024). The Role of the Internet and Social Media on Radicalization: What Research Sponsored by the National Institute of Justice Tells Us. National Institute of Justice. Офіційний звіт. Brown, O., Smith, L. G. E., Davidson, B. I., Racek, D., & Joinson, A. (2024). Online Signals of Extremist Mobilization. Personality and Social Psychology Bulletin. DOI: 10.1177/01461672241266866. Cubitt, T., & Morgan, A. (2024). Exposure to and sharing of fringe or radical content online. Australian Institute of Criminology, Trends & Issues 705. Офіційна публікація. den Elzen, J. I., Asscher, J. J., Lang, K. M., & Duindam, H. M. (2026). The association between media exposure and violent radicalization of young people: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 88, 102141. DOI: 10.1016/j.avb.2026.102141. European Commission. (2026). Prevention of radicalisation. Офіційна сторінка. Herath, C., & Whittaker, J. (2023). Online Radicalisation: Moving Beyond a Simple Dichotomy. Terrorism and Political Violence, 35(5), 1027–1048. DOI: 10.1080/09546553.2021.1998008. Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. DOI: 10.1016/j.avb.2025.102050. Mutton, R., Lewis, J., & Marsden, S. (2023). Online Radicalisation: A Rapid Review of the Literature. Centre for Research and Evidence on Security Threats. Дослідницький звіт. Ravi, K., & Yuan, J.-S. (2024). Ideological orientation and extremism detection in online social networking sites: A systematic review. Intelligent Systems with Applications, 24, 200456. DOI: 10.1016/j.iswa.2024.200456 Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the internet: 25 years of (online) radicalization research. The Communication Review. DOI: 10.1080/10714421.2026.2658935. Sullivan, G. (2025). Algorithmic governance of ‘terrorism’ and ‘violent extremism’ online. London Review of International Law, 13(1), 47–75. DOI: 10.1093/lril/lraf005. UNESCO. (2017). Youth and violent extremism on social media: Mapping the research. Офіційний звіт. Yesilada, M., & Lewandowsky, S. (2022). Systematic review: YouTube recommendations and problematic content. Internet Policy Review, 11(1). DOI: 10.14763/2022.1.1652 Верховна Рада України. (2001, чинна редакція). Кримінальний кодекс України № 2341-III. Офіційний текст. Департамент кіберполіції Національної поліції України. Контакти та порядок звернення. Офіційні контакти. Департамент кіберполіції Національної поліції України. Система електронного звернення громадян. Офіційна форма.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Особисті стосунки впливають на те, як люди дізнаються про групи, кому довіряють, із ким обговорюють суперечливі переконання та які форми колективної діяльності вважають прийнятними. У дослідженнях насильницької радикалізації дружба, родинні контакти, романтичні стосунки й неформальні кола знайомств описуються як частина соціального середовища, у якому іноді відбувається залучення до груп, що схвалюють або застосовують ідеологічно мотивоване насильство. Вплив зв’язків залежить від конкретних взаємодій, норм групи, життєвих обставин і можливостей людини діяти самостійно. Національний інститут юстиції США, 2023; della Porta, 2018. Головне питання цієї статті — як соціальні зв’язки можуть сприяти вербуванню до насильницьких екстремістських середовищ, які висновки справді підтверджують дослідження та як підтримувати безпеку й автономію людини. Дружба, релігійна участь, політична активність і належність до спільноти є звичайними формами суспільного життя. Жодна з них сама собою не встановлює наміру вчинити насильство. Wolfowicz та співавт., 2021. Що означають особисті зв’язки та дружні мережі у вербуванні Особистий зв’язок — це стосунок між конкретними людьми, який може ґрунтуватися на дружбі, спорідненості, партнерстві, спільному навчанні, роботі або тривалій взаємодії в інтернеті. Дружня мережа охоплює взаємопов’язані стосунки: близьких друзів, приятелів, спільних знайомих і кола, у яких людина регулярно проводить час. У соціології та психології мережу аналізують за характером стосунків, взаємністю, частотою контактів, різноманіттям середовищ і позиціями учасників. Важливо, що однакова кількість знайомих може відповідати цілком різним соціальним ситуаціям. van Nassau та de Poot, 2024. Вербування в контексті цієї статті означає процес схиляння людини до участі в групі або діяльності, пов’язаній із виправданням, підготовкою чи застосуванням ідеологічно мотивованого насильства. Встановлення знайомства, зацікавлення ідеями, прийняття групових норм, вступ до спільноти, підтримка насильства та вчинення насильницьких дій є різними подіями. Дослідники розрізняють переконання, наміри й поведінку, оскільки їхні чинники та емпіричні показники не збігаються. Wolfowicz та співавт., 2021. Мережеве залучення може починатися з попередніх особистих стосунків, формуватися вже всередині середовища або відбуватися через інституційні й цифрові контакти. Присутність приятелів в одній групі не доводить, що саме вони ініціювали вербування. У мережевих дослідженнях важливо розділяти соціальну близькість, ідеологічну згоду, реальну організаційну участь та причетність до насильницької поведінки. van Nassau та de Poot, 2024. Чому тема належить до соціальної психології Соціальна психологія вивчає, як міжособистісна взаємодія, групові норми, соціальна ідентичність і сприйняття інших впливають на рішення. Дружні стосунки можуть забезпечувати підтримку, відчуття прийняття, інформацію, приклади поведінки й зворотний зв’язок. Ці звичайні функції набувають особливого значення тоді, коли група обговорює моральне виправдання шкоди або очікує від учасників незаконних дій. Теоретична модель пошуку особистої значущості розглядає соціальну мережу як один із компонентів взаємодії мотивації, ідеологічних пояснень і поведінки. Kruglanski та співавт., 2014; Webber і Kruglanski, 2018. Соціальна довіра робить повідомлення знайомої людини емоційно значущим. Групова належність може впливати на те, що вважають прийнятним, кого сприймають авторитетом і за яких умов учасник готовий заперечувати рішення друзів. Водночас ці механізми широко діють і в мирних спільнотах: їх наявність пояснює міжособистісний вплив, але не визначає політичного або кримінального характеру групи. della Porta, 2018. Складність полягає у взаємному впливі. Люди іноді обирають друзів через уже наявні подібні погляди, а регулярна взаємодія згодом може підсилювати спільні норми. Якщо дослідження фіксує схожість учасників, воно має відрізнити початковий добір соціального кола від змін, що виникли після спілкування. Для цього потрібні часові дані, порівняльні групи й спостереження за контекстом, яких у багатьох дослідженнях бракує. van Nassau та співавт., 2025. Що показують емпіричні дослідження Попередні дружні та родинні зв’язки У дослідженні одинадцяти нідерландських мереж із 273 учасниками за матеріалами поліційних справ за 2001–2014 роки Casper S. van Nassau і Christianne J. de Poot виявили, що в багатьох мережах існували родинні та дружні зв’язки ще до утворення відповідних контактів у радикалізованому середовищі. Водночас автори зафіксували відмінності між мережами й винятки із загальної картини. Це описове дослідження мереж певного типу, яке показує контекст виникнення зв’язків, але не встановлює універсальної моделі вербування. van Nassau та de Poot, 2024. Огляд Національного інституту юстиції США узагальнює дослідження, за якими однолітки, друзі й близькі можуть впливати і на залучення, і на припинення участі. Навіть у випадках, які прийнято описувати як діяльність «одинака», цифрові спільноти або особисті контакти іноді залишаються частиною соціального середовища людини. Проте ступінь і напрям цього впливу змінюються залежно від обставин. Національний інститут юстиції США, 2023. Мережеві позиції та реальна поведінка Дослідження однієї нідерландської мережі, що охоплювала 80 осіб, з яких 20 були пов’язані з підготовкою або вчиненням терористичних дій, виявило статистичні зв’язки між такими діями та контактами з лідерами, людьми, причетними до нападів, спільною участю в певних середовищах і більшою включеністю в мережу. Автори також виявили особистісні й контекстуальні чинники, які можуть пояснювати частину відмінностей. Ця вибірка не є репрезентативною для населення, а її результати не дають інструменту індивідуального передбачення. van Nassau та співавт., 2025. Тут важлива відмінність між кореляцією та причинністю. Якщо люди, залучені до насильства, частіше контактують із певними членами мережі, це ще не встановлює, коли саме виникли стосунки, хто впливав на кого і які інші фактори супроводжували зміни. Вивчення лише учасників викритих мереж також створює ризик упередження вибірки: незалучені, ті, хто відмовився від пропозицій, і люди поза полем уваги правоохоронців представлені нерівномірно. van Nassau та співавт., 2025. Що свідчать систематичні огляди У систематичному огляді 127 досліджень, понад 1300 величин ефекту та 101 потенційного чинника когнітивної й поведінкової радикалізації більшість зв’язків виявилися малими або дуже малими. Важливо, що результати розрізняють підтримку радикальних поглядів, наміри та поведінку, а також підкреслюють ризики стигматизації через некритичне використання «профілів ризику». Це обмежує будь-які спроби робити висновки про небезпеку людини за дружніми контактами. Wolfowicz та співавт., 2021. Систематичний огляд сімейних чинників проаналізував 33 дослідження з вибірками, які загалом охоплювали понад 148 тисяч дорослих і підлітків. Автори виявили низку асоціацій між характеристиками сімейних стосунків та різними вимірами радикалізації, але більшість первинних досліджень мали високий ризик систематичної похибки. Причинний напрям таких зв’язків встановити не вдалося, а досліджень, придатних для оцінювання ефективності сімейних втручань, до огляду не потрапило. Zych і Nasaescu, 2022. Отже, дані послідовно підтверджують значущість соціального оточення як предмета дослідження. Вони дають значно скромніші підстави для тверджень про конкретну послідовність подій у житті окремої людини або про дієвість одного універсального способу запобігання вербуванню. Як відбувається міжособистісний вплив: пояснювальні механізми Довіра та достовірність у близькому колі Повідомлення від знайомої людини часто розглядається в ширшому контексті попередніх стосунків: спільного досвіду, підтримки й взаємних очікувань. Саме тому довіра може збільшувати готовність вислухати пропозицію, а не обов’язково погодитися з нею. У випадку небезпечної пропозиції проблема полягає у змісті вимоги та пов’язаному з нею тиску, а не у самому факті близькості. Реляційний підхід пропонує вивчати взаємодію людей, організацій та обставин у часі. della Porta, 2018. Потреба в належності та визнанні Дружнє коло задовольняє потребу бути поміченим, підтриманим і причетним до спільної справи. За певних умов група, яка виправдовує насильство, може поєднувати соціальне визнання з вимогою прийняти відповідні переконання. Теорія пошуку значущості описує мотивацію, ідеологічне пояснення та соціальну взаємодію як взаємопов’язані складники; це теоретична модель, яку потрібно відрізняти від експериментально доведеної послідовності для всіх випадків. Kruglanski та співавт., 2014. Норми групи та оцінка насильства Групи виробляють очікування щодо допустимої поведінки, відповідальності перед іншими та реакції на незгоду. Якщо середовище починає заохочувати приниження інших людей, виправдання шкоди або незаконні дії, такі норми можуть стати предметом взаємного підкріплення. Особистий контакт сам собою не визначає переходу до насильства; важливі також ідеологічні виправдання, доступні альтернативи, ситуаційні обставини та індивідуальні рішення. Webber і Kruglanski, 2018; Wolfowicz та співавт., 2021. Емоційні зобов’язання та страх утратити стосунки Іноді людина стикається з конфліктом між бажанням зберегти дружбу й небажанням брати участь у небезпечних діях. Соціальний тиск може проявлятися через очікування лояльності, образу на незгоду чи заохочення розривати стосунки з іншими. Це можливі форми впливу, а не типовий обов’язковий етап вербування. Для оцінки ситуації важливі конкретні вимоги, ступінь свободи відмовитися та ознаки примусу. Національний інститут юстиції США, 2023. Які типи зв’язків досліджують окремо Дружба й кола однолітків Друзі можуть допомагати осмислювати події, підтримувати під час кризи й пропонувати нові групи спілкування. Вони можуть також першими помітити зміни в поведінці або отримати повідомлення про небезпечні наміри. Дослідження звернення по допомогу через близьке оточення вказує на особливу роль друзів як людей, яким може стати відома проблема; з цього не випливає, що на них слід покладати обов’язки професійної оцінки загроз. Williams, Horgan і Evans, 2016. Родинні стосунки Родина здатна надавати стійку підтримку, але сімейні зв’язки можуть бути неоднозначними: у частині випадків вони створюють можливості для допомоги, в інших — супроводжуються конфліктом або впливом членів родини, причетних до насильства. Систематичні дані не дозволяють визначити «небезпечну родину» за окремою ознакою, а виявлені асоціації не доводять причинності. Zych і Nasaescu, 2022. Романтичні стосунки та близькі партнерства Романтичний партнер може бути важливим джерелом соціальних норм, взаємної підтримки та спільних рішень. У дослідженнях і оглядах описуються різні ролі партнерських зв’язків у залученні, продовженні участі та виході з екстремістського середовища. Напрям впливу залежить від конкретних стосунків; сам факт партнерства з людиною, яка дотримується радикальних поглядів, не свідчить про намір іншого партнера чинити насильство. Національний інститут юстиції США, 2023. Слабкі зв’язки та спільні знайомі Знайомі, колеги й учасники різних громадських середовищ можуть з’єднувати раніше не пов’язані кола спілкування. Дослідження формування екстремістських мереж показують, що контекст зустрічей і ролі окремих людей відрізняються навіть усередині однієї ідеологічної категорії. Ці спостереження пояснюють, чому просте протиставлення «близький друг — випадковий незнайомець» не вичерпує соціального механізму залучення. van Nassau та de Poot, 2024. Чим різняться офлайн- і онлайн-зв’язки Цифрові середовища можуть підтримувати вже сформовані дружні стосунки, допомагати людям знайомитися, об’єднувати розрізнені кола та створювати відчуття регулярної взаємодії без фізичної присутності. Водночас відомості про онлайн-контакти не тотожні даним про особисту довіру, організаційну участь або фактичні дії. Спостереження за повідомленнями й підписками може показувати інформаційні зв’язки, але не встановлює їхньої причинної ролі. Bowman-Grieve, 2013. Дослідження медійних чинників нагадують про важливість вимірювання конкретних результатів: простий перегляд контенту, послідовне спілкування з іншими учасниками, підтримка насильства та участь у незаконних діях мають різні значення. Систематичний огляд медіа й радикалізації виявив для звичайного користування різними медіа дуже слабкі асоціації з відповідними результатами, а ефекти поодинокого експериментального впливу були невеликими. Тому саму цифрову присутність не можна прирівнювати до вербування. Campbell Collaboration, 2022. Особисті зв’язки й цифрові комунікації часто взаємодіють: онлайн-розмова може підтримувати знайомство з реального життя, а цифрова спільнота може перерости в особисті контакти. Конкретний напрям змін з’ясовують лише за матеріалами окремого дослідження або професійної оцінки ситуації. Національний інститут юстиції США, 2024. Чому немає універсальної траєкторії вербування У дослідженнях трапляються різні послідовності: люди знайомляться з групою через приятелів, знаходять однодумців після формування переконань, змінюють соціальне оточення в процесі політичної активності або поступово залишають групу. Частина людей підтримує радикальні ідеї та принципово відмовляється від насильства. Частина бере участь у незаконній діяльності з мотивів, які потребують окремого розслідування. Спроба звести ці процеси до єдиної «сходинки» створює хибну точність. della Porta, 2018; Wolfowicz та співавт., 2021. Одна й та сама група може містити людей із різним ступенем залучення. Позиція в мережі описує структуру контактів, а моральне схвалення насильства та практична участь потребують окремих доказів. Навіть кореляції, виявлені в дослідженнях мереж, не перетворюють математичні характеристики зв’язків на достовірний персональний прогноз. van Nassau та співавт., 2025. Як відрізняти звичайне спілкування від ситуації, що потребує уваги Безпечне спілкування допускає незгоду, можливість припинити контакт, зберегти інші соціальні зв’язки та відмовитися від пропозицій. Предметом серйозного занепокоєння стають конкретні погрози, примус, шантаж, спонукання до заподіяння шкоди, вимоги здійснити протиправні дії або повідомлення про реальний план насильства. Оцінювання таких ситуацій ґрунтується на перевірюваній поведінці та обставинах, а не на одязі, вірі, походженні, емоціях чи колі законних політичних інтересів. Національний інститут юстиції США, 2023. Навіть повідомлення про радикальні погляди саме по собі не є підставою ставити клінічний діагноз або прогнозувати напад. Якщо є конкретна загроза життю та безпеці, потрібна термінова реакція відповідних служб. Якщо ситуація незрозуміла, доцільно відокремити те, що людина справді сказала чи зробила, від припущень про її мотиви й погляди, а за потреби звернутися до компетентних фахівців. Wolfowicz та співавт., 2021. Підлітки, дружні кола та захист прав дитини Підлітковий період пов’язаний із розвитком автономії, розширенням дружніх мереж та експериментуванням із соціальними ролями. Ці звичайні вікові зміни не є доказами радикалізації. Для профілактики важливі довірливі взаємини з дорослими, можливість без страху розповісти про погрози або небезпечну пропозицію та доступ до підтримки без приниження й публічного таврування. Дослідження сімейних чинників свідчать про необхідність якісніших даних щодо того, які саме втручання допомагають. Zych і Nasaescu, 2022. Департамент кіберполіції України окремо попереджає про спроби втягування неповнолітніх у протиправні дії через інтернет-спілкування. Офіційні матеріали радять говорити з підлітками про небезпеку пропозицій, не передавати незнайомцям особистих даних, обговорювати тривожні повідомлення з дорослими та повідомляти правоохоронців про фактичні спроби вербування. Це рекомендації щодо безпеки у конкретному українському контексті, а не експериментальне підтвердження ефективності певної психологічної програми. Департамент кіберполіції України, 2024. Батькам і педагогам варто пояснювати правила безпеки зрозумілою мовою, підтримувати приватність особистого життя дитини й розрізняти дружнє спілкування та прохання виконати незаконне завдання. За наявності реальної загрози слід насамперед подбати про фізичну безпеку дитини, зберегти вже отримані повідомлення без поширення їх серед сторонніх осіб та звернутися до уповноважених органів. Департамент кіберполіції України, 2026. Український контекст: окремі явища й правові межі Під час війни українські правоохоронні органи повідомляють про спроби іноземних спецслужб залучати громадян, зокрема неповнолітніх, до диверсій, терористичних злочинів та інших протиправних дій. Служба безпеки України описує, зокрема, випадки, коли вербувальники представляються працівниками державних органів і використовують погрози або вигадані обвинувачення. Ці офіційні повідомлення підтверджують наявність конкретних загроз національній безпеці; вони не є репрезентативною психологічною вибіркою для встановлення частоти окремих механізмів у населенні. Служба безпеки України, 2026. Редакційне розмежування полягає в тому, що вербування іноземною спецслужбою, злочинний примус, шахрайство, маніпуляція довірою та залучення до насильницького екстремізму можуть перетинатися, але не є тотожними юридичними або психологічними категоріями. Кваліфікація конкретної події належить компетентним органам і визначається обставинами та законодавством. Психологічна стаття пояснює міжособистісні процеси, не встановлюючи винуватості будь-якої людини. СБУ оприлюднює рекомендації для громадян, які зіткнулися зі спробами вербування, зокрема щодо звернення до уповноважених структур. За наявності такої спроби корисно користуватися офіційними каналами, а не вступати в самостійне протистояння з особою, яка висуває погрози. Служба безпеки України: «Як діяти, якщо вас вербують». Профілактика: що можна рекомендувати на підставі доказів Підтримувати зв’язки за межами одного кола Доступ до різних джерел соціальної підтримки допомагає людині зберігати простір для власних рішень. Друзі, сім’я, освітні середовища, місцеві спільноти й професійна допомога можуть виконувати різні функції; практичний сенс полягає у збереженні безпечних альтернатив та можливості звернутися по підтримку. Дослідження соціальних мереж вказують, що зв’язки можуть бути як чинником залучення, так і ресурсом припинення участі, залежно від ситуації. Національний інститут юстиції США, 2024. Підтримувати розмову без стигматизації Якщо близька людина висловлює незвичні або різкі політичні погляди, доречно обговорювати конкретні твердження й ставлення до насильства, вислуховувати її досвід та зберігати можливість подальшої розмови. Погрози, приниження і приписування небезпечності за світоглядом можуть посилювати соціальну дистанцію. Такі рекомендації мають етичне та практичне обґрунтування; їх не слід подавати як гарантований метод запобігання злочину. Національний інститут юстиції США, 2023. Дозволяти людям звертатися по допомогу Друзі іноді першими отримують інформацію про конкретні небезпечні наміри, але можуть вагатися через страх нашкодити стосункам або втратити довіру. У дослідженні Williams, Horgan і Evans це розглядається через звернення по допомогу від імені іншої людини. Результати вказують на значущість доступних і зрозумілих каналів підтримки; вони не підтверджують, що кожен друг здатен самостійно оцінювати серйозність загрози. Williams, Horgan і Evans, 2016. Оцінювати програми за поведінковими результатами Профілактичні втручання потрібно оцінювати за чітко визначеними результатами: зміною уявлень, готовністю звернутися по допомогу, зниженням підтримки насильства та реальними поведінковими наслідками. Вплив на ставлення не доводить автоматичного скорочення злочинності. Систематичні огляди програм протидії радикалізації та сімейних втручань описують суттєві прогалини в надійних оцінках їхньої ефективності. Campbell Collaboration, 2020; Zych і Nasaescu, 2022. Допомога близькій людині: послідовність безпечних рішень Насамперед з’ясуйте, що відомо безпосередньо: чи висловлювала людина загальні ідеї, чи отримала конкретну пропозицію незаконної дії, чи зазнає погроз, чи повідомила про підготовку насильства. Зберігайте спокійний контакт і пояснюйте, що турбота про безпеку сумісна з повагою до автономії й гідності людини. Не намагайтеся проводити приховане розслідування, перевіряти чужі пристрої без законних підстав або самостійно «випробовувати» її на небезпечність. Національний інститут юстиції США, 2023. За безпосередньої загрози життю чи насильства звертайтеся до екстрених служб. В Україні для повідомлення про підозрілу спробу вербування та загрозу безпеці доступні офіційні канали поліції й СБУ; кіберполіція вказує номер 102, а СБУ публікує власні способи звернення. Якщо йдеться про дитину, залучайте відповідального дорослого та компетентні служби з урахуванням безпеки, конфіденційності й найкращих інтересів дитини. Департамент кіберполіції України, 2024; Служба безпеки України, 2026. Коли немає невідкладної загрози, може бути корисною консультація компетентного психолога, соціального працівника, фахівця із захисту дитини або професійної міждисциплінарної команди — відповідно до ситуації. Психологічна підтримка допомагає працювати зі стресом, ізоляцією та конфліктом, але сама собою не замінює оцінювання конкретної загрози насильства. Наукові обмеження та відкриті питання Доступ до досліджуваних насильницьких мереж обмежений. Частина даних походить із завершених кримінальних проваджень, інтерв’ю, ретроспективних життєписів і відкритої онлайн-комунікації. Це породжує упередження відбору, неоднакову повноту інформації та складність перевірки послідовності подій. Різні праці також неоднаково визначають «радикалізацію», «вербування», «екстремістську групу» та сам результат, який потрібно пояснити. van Nassau та de Poot, 2024; Wolfowicz та співавт., 2021. Дослідження окремої ідеологічної мережі не дає права переносити результат на всіх прихильників певної релігії, етнічної групи чи політичної течії. Важливо, що більшість людей із радикальними поглядами не бере участі в терористичному насильстві; розрізнення когнітивних і поведінкових результатів є основним методологічним принципом. Навіть докладний соціальний граф відтворює лише частину контексту, тому індивідуальні прогнози вимагають значно сильніших підстав, ніж близькість між учасниками мережі. van Nassau та співавт., 2025. Подальшим дослідженням потрібні порівняльні вибірки, тривалі спостереження, розрізнення процесів добору друзів та їхнього взаємовпливу, а також перевірка профілактичних програм за поведінковими показниками. Це дозволить точніше встановити, за яких обставин соціальні зв’язки підтримують стійкість до насильницького залучення і допомагають безпечно припинити участь. Поширені запитання Чи може друг завербувати людину до насильницької групи? Так, у досліджених випадках існували мережі, де попередні дружні або родинні зв’язки були частиною історії залучення. Проте дружній контакт не доводить самого факту вербування. Для такого висновку потрібні дані про зміст взаємодії та конкретні дії. van Nassau та de Poot, 2024. Чи означає нове коло друзів, що людина радикалізується? Ні. Зміна соціального кола є звичайним явищем у навчанні, роботі та особистому житті. Якщо виникає занепокоєння, предметом розмови мають бути конкретні заклики до насильства, погрози, примус або фактична підготовка шкоди, а не сам факт нових знайомств. Wolfowicz та співавт., 2021. Чи захищає міцна родина від вербування? Підтримка близьких може бути корисним ресурсом, проте гарантованого захисного ефекту немає. Сімейні чинники різні, а причинність більшості спостережуваних асоціацій залишається невстановленою. Zych і Nasaescu, 2022. Чи відрізняються онлайн-друзі від знайомих поза інтернетом? Спілкування в цифровому середовищі може бути значущим та тривалим. Для дослідника важливі характер зв’язку, реальна взаємодія й контекст, а не лише спосіб зв’язку. Дані про участь у цифровій спільноті не прирівнюються до участі в насильницьких діях. Bowman-Grieve, 2013. Що робити, якщо знайомий просить виконати небезпечне або незаконне завдання? Не погоджуйтеся на завдання, не пересилайте конфіденційні дані та не вступайте в небезпечне протистояння. За можливості збережіть уже отриману комунікацію й повідомте про подію через офіційні канали. Якщо є безпосередня небезпека — зверніться до екстрених служб. Служба безпеки України: «Як діяти, якщо вас вербують». Висновок Особисті зв’язки та дружні мережі є важливою частиною соціального середовища, у якому можуть виникати пропозиції участі в насильницьких екстремістських групах. Емпіричні дослідження підтверджують різноманітність мережевих зв’язків, а систематичні огляди показують обмеження причинних висновків та індивідуального прогнозування. Для профілактики визначальними залишаються конкретна поведінка, повага до прав людини, підтримка безпечних стосунків і доступ до компетентної допомоги. Національний інститут юстиції США, 2024; Wolfowicz та співавт., 2021. Пов’язані статті Групова динаміка: що це, групові процеси, розвиток групи та роль Курта Левіна Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Соціальна психологія: що це, що вивчає, основні теорії та дослідження Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес Належність і групова ідентичність в екстремістських рухах Лідерство і харизма в насильницьких екстремістських групах Самотність і соціальна ізоляція в траєкторіях радикалізації Соціальні зв’язки та нова ідентичність після виходу з екстремізму Джерела Bowman-Grieve, L. (2013). A psychological perspective on virtual communities supporting terrorist & extremist ideologies as a tool for recruitment. Security Informatics, 2, 9. https://doi.org/10.1186/2190-8532-2-9. Campbell Collaboration. (2020). Counter-narratives for the prevention of violent radicalisation: A systematic review of targeted interventions. Огляд. Campbell Collaboration. (2022). What are the effects of different elements of media on radicalization outcomes? Систематичний огляд. della Porta, D. (2018). Radicalization: A relational perspective. Annual Review of Political Science, 21, 461–474. https://doi.org/10.1146/annurev-polisci-042716-102314. Департамент кіберполіції України. (2024). Вербування підлітків ворогом для скоєння диверсій: кіберполіція попереджає про небезпеку в інтернеті. Офіційне повідомлення. Департамент кіберполіції України. (2026). Онлайн-загрози для дітей: як кіберполіція протидіє кібербулінгу та вербуванню. Офіційне повідомлення. Kruglanski, A. W., et al. (2014). The psychology of radicalization and deradicalization: How significance quest impacts violent extremism. Political Psychology. https://doi.org/10.1111/pops.12163. Національний інститут юстиції США. (2023). Five things about the role of social networks in domestic radicalization. Офіційний науковий огляд. Національний інститут юстиції США. (2024). The role of social networks in facilitating and preventing domestic radicalization: What research sponsored by the National Institute of Justice tells us. Офіційний науковий звіт. Служба безпеки України. (2026). СБУ застерігає: у 2026 році рф масово намагається вербувати українців «під чужим прапором». Офіційне повідомлення. Служба безпеки України. (б. д.). Як діяти, якщо вас вербують. Офіційні рекомендації. van Nassau, C. S., & de Poot, C. J. (2024). The relational dimension of radicalization: Context and tie formation in Dutch Salafi-Jihadi networks. Terrorism and Political Violence, 36(3), 366–381. https://doi.org/10.1080/09546553.2022.2158083. van Nassau, C. S., Diviák, T., de Poot, C. J., & Weerman, F. M. (2025). Radical networks and terrorist action: The importance of social relationships and network positions. Global Crime, 26(1), 30–49. https://doi.org/10.1080/17440572.2024.2437379. Webber, D., & Kruglanski, A. W. (2018). The social psychological makings of a terrorist. Current Opinion in Psychology, 19, 131–134. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2017.03.024. Williams, M. J., Horgan, J. G., & Evans, W. P. (2016). The critical role of friends in networks for countering violent extremism: Toward a theory of vicarious help-seeking. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression, 8(1), 45–65. https://doi.org/10.1080/19434472.2015.1101147. Wolfowicz, M., et al. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174. Zych, I., & Nasaescu, E. (2022). Is radicalization a family issue? A systematic review of family-related risk and protective factors, consequences, and interventions against radicalization. Campbell Systematic Reviews, 18(3), e1266. https://doi.org/10.1002/cl2.1266.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Релігійно мотивований насильницький екстремізм — це форма ідеологічно мотивованого насильства, у якій учасники або організатори посилаються на релігійні ідеї, символи, приписи чи уявлення про священний обов’язок для обґрунтування заподіяння шкоди іншим людям. Психологічне дослідження цього явища зосереджується на тому, як релігійна інтерпретація взаємодіє з груповою належністю, переживанням несправедливості, моральними судженнями, соціальними зв’язками, політичним конфліктом та можливостями діяти. Висновок сучасної науки полягає в багатопричинності: релігійна мотивація може бути значущою частиною конкретного випадку, однак жодна релігія, інтенсивність особистої віри або релігійна практика сама по собі не визначає участі в насильстві. De Graaf і van den Bos (2021); Dawson (2018); Milla і Yustisia (2025). Ця стаття пояснює наукові механізми та межі доказів. Її предмет — перехід до підтримки чи застосування насильства під релігійним обґрунтуванням. Віра, богословський консерватизм, мирне місіонерство, незвичні обряди, зміна конфесії, критика влади й законна громадська діяльність належать до інших питань. Для точності важливо послідовно розрізняти переконання, виправдання насильства, поведінкову участь і юридичну відповідальність. Vergani та ін. (2020); Конституція України, статті 34–35. Що саме означає релігійна мотивація насильницького екстремізму Термін має два компоненти. Перший — насильницька практика або її свідома підтримка як способу досягнення ідеологічної мети. Другий — релігійний зміст, яким учасники пояснюють, санкціонують або наділяють цю практику моральним сенсом. У межах конкретних рухів релігійні посилання можуть бути центральною метою, засобом мобілізації, мовою ідентичності, способом легітимації вже наявного політичного конфлікту або поєднанням цих функцій. Визначити їхню питому вагу можна лише шляхом дослідження відповідного історичного середовища, інтерв’ю, документів і реальної поведінки. Dawson (2018); Rogers та ін. (2007). Слово «екстремізм» у суспільних дебатах часто має ширший, оціночний зміст. Для наукового аналізу визначальне уточнення «насильницький»: йдеться про заподіяння шкоди чи її виправдання, а не про ступінь відмінності переконань від поглядів більшості. Радикалізація також не обов’язково завершується злочином. Дослідники окремо вимірюють когнітивну радикалізацію — зміну поглядів і ставлень — та поведінкову радикалізацію, пов’язану з діями. Це два різні результати, зв’язок між якими залежить від обставин. Vergani та ін. (2020). Релігійний фундаменталізм, ортодоксальність, висока релігійність та насильницький екстремізм також потребують окремих визначень. Фундаменталізм зазвичай пов’язують із певним способом ставлення до авторитету, істини й меж спільноти; ортодоксальність — із дотриманням нормативного віровчення; релігійність — із багатовимірним досвідом віри, практики та належності. Їхні психологічні вимірювання неоднакові, а змішування створює хибні узагальнення щодо віруючих людей. Milla і Yustisia (2025); Demmrich і Hanel (2024). Чому релігійного пояснення недостатньо Релігійні тексти не діють незалежно від тих, хто їх тлумачить, поширює та використовує. Одна і та сама традиція може надавати своїм прихильникам підстави для миру, допомоги, солідарності, захисту прав, самообмеження чи, за специфічного тлумачення і конфліктного контексту, для виправдання жорстокості. Тому пояснення на кшталт «людина стала небезпечною, бо вона релігійна» пропускає власне дослідницьке питання: хто сформулював насильницьке тлумачення, чому воно стало переконливим, які відносини його підкріпили та як воно перейшло в поведінку. De Graaf і van den Bos (2021); Dawson (2018). У науковій літературі точиться змістовна дискусія про те, наскільки релігійні переконання є самостійним мотивом порівняно з дружніми мережами, груповою ідентичністю, образою, політичними цілями та досвідом насильства. Dawson показує, що в частині інтерв’ю з людьми, пов’язаними з іноземними бойовиками, значення релігійної мотивації не можна звести до групових зв’язків. Водночас соціально-психологічні дослідження демонструють, що зміст переконань набуває сили в конкретних соціальних взаєминах. Обидві лінії досліджень вимагають аналізу випадку, а не універсальної формули. Dawson (2018); Rogers та ін. (2007). Багаторівнева модель: особа, група й суспільний контекст Систематичні огляди об’єднують фактори в три взаємопов’язані площини: індивідуальну, міжособистісну та групову, а також суспільно-політичну. У межах першої досліджують потребу в значущості, особисті інтерпретації подій, почуття загрози й невизначеності. Друга охоплює родину, друзів, лідерів, мережі та соціальні винагороди. Третя стосується конфліктів, дискримінації, інституційної довіри та умов, у яких поширюються ідеологічні наративи. Фактори взаємодіють; їхній перелік не є шкалою небезпеки окремої людини. Pandey та ін. (2026); Vergani та ін. (2020). Огляд Vergani та співавторів охопив 148 емпіричних рецензованих праць, опублікованих у межах визначеного авторами періоду. Дослідники описали фактори тиску, привабливості та індивідуальні чинники; особливо часто в різних контекстах з’являлися механізми привабливості групи. Цей результат підтримує важливість соціальних взаємин, але не доводить, що саме вони в кожному конкретному випадку спричинили насильство. Vergani та ін. (2020). Огляд 2026 року деталізує особистісний, груповий і макросоціальний рівні та водночас демонструє давню проблему цього поля: окремі дослідження застосовують різні визначення радикалізації, вибірки та показники результату. Категорії ризику переважно пояснюють статистичні зв’язки на рівні груп і теоретичні механізми, а не дають способу наперед визначити, хто здійснить напад. Pandey та ін. (2026). Переживання несправедливості та колективної загрози Відчуття приниження, нерівного ставлення чи загрози власній спільноті може створювати емоційний матеріал для насильницького наративу. Вирішальним стає процес інтерпретації: хто названий винним, як описано «нашу» групу, чому мирні способи дії оголошено марними та хто пропонує насильство як нібито моральний вихід. Люди можуть стикатися з тією самою несправедливістю й обирати цілком різні форми реакції, зокрема правозахисну або ненасильницьку громадську діяльність. De Graaf і van den Bos (2021); Milla і Yustisia (2025). Потреба в значущості та сенсі Модель прагнення значущості описує ситуації, в яких втрата статусу, приниження, особиста криза або обіцянка героїчного визнання підвищують привабливість дій, які група трактує як гідні поваги. У схемі «потреба — наратив — мережа» людина шукає значущості, наратив представляє насильство як засіб її здобуття, а мережа підтримує це тлумачення і винагороджує прихильність. Метааналіз 42 досліджень, представлених у 17 звітах, знайшов статистичні зв’язки між елементами моделі й показниками насильницького екстремізму; він перевіряє узгодженість моделі з даними, а не гарантує прогноз для окремої особи. Da Silva та ін. (2024); Molinario та ін. (2025). Для релігійно забарвлених рухів особливо важливо, що потреба в сенсі може бути оформлена через розповідь про духовне відновлення, покликання чи жертву. Але релігійна мета сама по собі нічого не говорить про використання насильства: вирішальним є те, які дії визнаються допустимими, хто їх санкціонує та що відбувається в соціальному середовищі. De Graaf і van den Bos (2021). Належність, ідентичність і соціальні винагороди Релігійна спільнота може забезпечувати турботу, моральні орієнтири, дружбу та відчуття приналежності. У насильницьких мережах схожі потреби іноді використовують для зміцнення закритої групової лояльності, де схвалення однодумців залежить від дедалі більшого прийняття агресивних поглядів. Дослідники описують не «небезпечну груповість» як рису віри, а умови, за яких мережа підкріплює конкретні насильницькі норми. Ellenberg і Kruglanski (2024); Rogers та ін. (2007). У цьому контексті корисно відрізняти загальну групову поляризацію від переходу до насильства. Посилення початкових поглядів після групового обговорення може відбуватися в безлічі мирних соціальних ситуацій. Для екстремістського насильства потрібні додаткові процеси легітимації шкоди, соціального схвалення й поведінкових можливостей. Vergani та ін. (2020). Релігійні переконання, фундаменталізм і готовність підтримати насильство Найкращою перевіркою популярних узагальнень є дослідження того, що саме вимірюють як «релігійність» і що саме вважають «насильством». Дослідження Demmrich і Hanel 2024 року розрізняло ортодоксальну та фундаменталістську релігійність і пов’язувало ці конструкти з прийнятністю різних форм насильства. Автори описали статистичні асоціації в конкретній вибірці та закликали обережно тлумачити результати щодо активного насильства через низький рівень його схвалення. Саме тому ці дані не можна використовувати як твердження, що певний тип віри автоматично веде до нападу. Demmrich і Hanel (2024). Оглядовий розділ Milla і Yustisia 2025 року показує складнішу картину: зв’язки між фундаменталізмом і насильницьким екстремізмом опосередковують міжгрупова ворожість, ідеологічне відчуття переваги, групові норми та середовище екстремістських мереж; їхню вираженість змінюють переживання несправедливості й загрози. Фундаменталістська орієнтація не створює універсальної траєкторії до насильства. Milla і Yustisia (2025). Водночас науково неправильно вважати релігійний зміст лише маскою «справжніх» соціальних причин. Якщо конкретні учасники описують свої дії в термінах богословських приписів, спасіння, духовного обов’язку чи священної боротьби, дослідник повинен аналізувати ці мотиви разом із матеріальними, політичними та соціальними чинниками. Співвідношення складників залишається емпіричним питанням, яке може відрізнятися навіть усередині однієї мережі. Dawson (2018). Священні цінності, моральна абсолютність і виправдання шкоди «Священні цінності» в соціально-психологічних дослідженнях — це цінності, які люди вважають такими, що їх не можна обміняти на матеріальну вигоду. Вони можуть бути релігійними або світськими: дослідження цієї категорії стосуються також території, національної гідності й інших групових ідеалів. Священний статус цінності не рівнозначний прихильності до насильства; він описує особливості морального зобов’язання та компромісу. Atran і Ginges (2012); Ginges та ін. (2007). Модель відданого діяча поєднує переживання священних цінностей зі злиттям особистої та групової ідентичності. В окремих дослідженнях такі поєднання асоціювалися з готовністю до дорогої особистої жертви за групу та її цінності. Але готовність, висловлена в опитуванні чи експерименті, відрізняється від фактичної участі в нападі. Ці результати пояснюють можливий психологічний механізм без перетворення його на інструмент індивідуального прогнозування. Sheikh, Gómez і Atran (2016). На межі переходу до насильства важливу роль може відігравати моральне переозначення: завдання шкоди оголошують захистом невинних, самопожертвою або виконанням вищого обов’язку. Наукове завдання полягає у вивченні того, як здійснюється така зміна морального судження, які групові авторитети її підкріплюють та які бар’єри проти насильства залишаються дієвими. Релігійні етичні системи водночас здатні містити власні сильні приписи захисту життя й утримання від агресії. Rogers та ін. (2007); Atran і Ginges (2012). Лідери, інтерпретаційні спільноти та соціальні мережі Участь у насильницькій мережі передбачає соціальну взаємодію: люди отримують інтерпретації подій, символічні зразки, схвалення, запрошення до колективної дії та пояснення, чому звичайні моральні межі нібито можна відкинути. Роль конкретного лідера залежить від легітимності, яку йому надають учасники; харизма сама по собі не є причиною тероризму. Rogers та ін. (2007); Ellenberg і Kruglanski (2024). Особливе значення має групова можливість поставити під сумнів насильницьке тлумачення. Там, де інакомислення карають соціальним відторгненням, а належність пов’язують із беззаперечною підтримкою агресивної програми, критичне обговорення ускладнюється. Однак закритість групи чи авторитет духовного наставника самі по собі не підтверджують злочинного наміру; предметом оцінювання мають бути конкретні заклики, погрози, дії та контекст. Milla і Yustisia (2025). Індивідуальні траєкторії: чому універсального шляху немає У дослідженнях зустрічаються різні послідовності: людина може спочатку знайти коло друзів, потім прийняти його інтерпретації; може прийти через вже сформовані переконання; може поступово виправдовувати насильство без практичної участі; може брати участь у діяльності групи з прагматичних причин; може відмовитися від насильства, зберігаючи багато початкових релігійних поглядів. Ці можливості пояснюють, чому наукові огляди розрізняють когнітивні та поведінкові результати й підкреслюють взаємодію факторів. Vergani та ін. (2020); Ellenberg і Kruglanski (2024). Психічні розлади, особистісні особливості, вік, етнічне походження, стать або релігійна належність не становлять діагнозу «екстремізму». Окремі дослідження виявляють групові статистичні кореляції з деякими характеристиками, однак їхня наявність у конкретної людини не визначає наміру вчинити насильство. Насильницький екстремізм не є клінічним діагнозом, а психіатрична допомога не повинна перетворюватися на форму оцінювання політичних або релігійних переконань. Pandey та ін. (2026); Vergani та ін. (2020). Релігійно обґрунтоване насильство й цифрове середовище Цифрові платформи дають можливість поширювати ідеологічні тексти, відео, спільнотні інтерпретації та емоційні свідчення серед людей, які фізично не перебувають в одному місці. Соціальна взаємодія онлайн може підтримувати відчуття належності, зокрема в насильницьких мережах; водночас сам факт перегляду суперечливих релігійних матеріалів не є доказом радикалізації до насильства. Загальні механізми мережевої підтримки описані в соціально-психологічній літературі, але їхній розмір і причинна роль залежать від платформи, групи та способу вимірювання. Ellenberg і Kruglanski (2024); Pandey та ін. (2026). Твердження, ніби рекомендаційний алгоритм неминуче «веде» кожного користувача від релігійного відео до тероризму, виходить за межі представлених тут доказів. Для перевірки такого причинного ланцюга потрібні дослідження реальної експозиції, алгоритмічного добору, попередніх переконань, міжособистісних впливів і подальшої поведінки. Редакційний висновок полягає в необхідності оцінювати конкретні цифрові механізми, уникаючи припущення про автоматичний вплив технології на насильницьку поведінку. Vergani та ін. (2020). Підлітки й молодь: розвиток, належність і захист прав Підлітковий вік є періодом розвитку особистої та соціальної ідентичності, але належність до вікової групи не може використовуватися як ознака насильницького ризику. Освітні та родинні ініціативи мають підтримувати здатність розрізняти переконання й насильство, критично працювати з інформацією, шукати допомогу та зберігати стосунки, у яких можливе безпечне обговорення складних тем. UNESCO розглядає освіту в контексті запобігання насильницькому екстремізму через діалог, повагу до прав людини й розвиток ненасильницьких способів розв’язання конфліктів. UNESCO. Для батьків та педагогів важливо оцінювати поведінку й конкретні загрози без навішування ярликів за одягом, віруваннями, мовою, захопленнями або політичними судженнями. Якщо дитина повідомляє про залякування, примус, загрози життю або вимоги брати участь у протиправній діяльності, першочерговими стають її безпека, підтримка дорослого, фахове реагування і мінімізація поширення персональних даних. Такий підхід узгоджується з правозахисною логікою освітньої профілактики. UNESCO; Конституція України, стаття 35. Як наука досліджує релігійно мотивований екстремізм Наукові методи охоплюють інтерв’ю з людьми, які були учасниками насильницьких мереж або припинили участь, історичні документи й матеріали судових справ, порівняльні опитування, експерименти з моральними судженнями, аналіз соціальних зв’язків і систематичні огляди. Кожний метод висвітлює окрему частину питання. Інтерв’ю дають доступ до пережитої мотивації, але залежать від пам’яті, контексту й добору співрозмовників; експерименти краще ізолюють окремі механізми, однак не відтворюють повністю ситуацію реального злочину. Dawson (2018); Sheikh, Gómez і Atran (2016). Чим відрізняються вимірювані результати Прийнятність насильства в анкеті є показником ставлення. Намір діяти — інша змінна; контакт із групою — ще інша; документована участь у насильстві — поведінковий результат. Дослідження, яке виявило зміну відповідей у шкалі прийнятності насильства, не доводить зменшення кількості нападів. Ця відмінність принципова як для інтерпретації релігійності, так і для оцінки профілактики. Demmrich і Hanel (2024); Vergani та ін. (2020). Чому психологічний «профіль екстреміста» не працює як тест Перехресні фактори, низька частота тяжких нападів, змішані траєкторії та відмінні контексти заважають переносити середньогрупові асоціації на конкретну людину. Психологічні опитувальники, переліки поведінкових ознак і спеціалізовані інструменти структурованого професійного судження не слід використовувати як самодіагностику або універсальну систему передбачення злочину. Професійна оцінка конкретної загрози потребує належних повноважень, підготовки, обґрунтованих фактів, аналізу ситуації та захисту прав людини. Pandey та ін. (2026); Концепція боротьби з тероризмом в Україні (2026). Профілактика: що випливає з досліджень Науково обґрунтована профілактика виходить із реальних механізмів і практичних потреб: підтримує ненасильницькі способи участі в суспільстві, розвиває навички критичного обговорення, зменшує дискримінацію та соціальну ізоляцію, допомагає людям отримувати підтримку й забезпечує законне реагування на конкретні погрози. Для релігійних громад додатково важливі можливості відкритої богословської дискусії, незалежної допомоги та співпраці без колективної підозри. Це напрямки профілактичної роботи, обґрунтовані багатофакторним аналізом і рекомендаціями UNESCO; їхню фактичну ефективність потрібно оцінювати для кожної програми окремо. UNESCO; Milla і Yustisia (2025). Результати систематичного огляду Campbell Collaboration, опублікованого 2024 року, задають важливу межу впевненості: під час аналізу програм індивідуального супроводу для протидії радикалізації до насильства автори не знайшли придатних для включення оцінок ефективності. Отже, обіцяти гарантоване зниження насильства лише на підставі популярності певного підходу науково некоректно. Важливо розрізняти здійсненність програми, зміни ставлень, припинення участі й доведене скорочення насильницьких подій. Campbell Collaboration (2024); Lewis і Marsden (2025). Контрнаративи, дискусійні зустрічі, цифрові освітні програми та міжконфесійний діалог можуть бути складниками профілактики, але кожний із них потребує належного визначення цілей, етичної оцінки, контекстної адаптації та дослідження реального результату. Редакційний висновок: перш ніж назвати програму дієвою, необхідно відповісти, що саме змінилося, порівняно з чим, як довго тривала зміна й чи пов’язана вона зі зменшенням підтвердженого насильства. Campbell Collaboration (2024). Вихід із насильницької групи та реінтеграція Припинення участі означає поведінковий розрив із насильницькою діяльністю. Дерадикалізація зазвичай стосується зміни переконань, що виправдовували насильство. Реінтеграція охоплює відновлення зв’язків, навчання, працевлаштування, безпеки та участі в суспільстві. Ці процеси можуть відбуватися з різною швидкістю й не обов’язково збігаються. Людина може відмовитися від насильства, зберігши релігійну самоідентифікацію; інша може змінити частину ідей, але залишитися залежною від колишньої мережі. Ellenberg і Kruglanski (2024); Lewis і Marsden (2025). Фахова підтримка може стосуватися реальних життєвих потреб, безпечного виходу з примусових взаємин, відновлення довіри та пошуку альтернативних соціальних зв’язків. Докази ефективності окремих моделей залишаються обмеженими; їх не можна прирівнювати до доведеного запобігання повторному насильству без належних досліджень. Campbell Collaboration (2024). Український правовий та суспільний контекст Свобода світогляду і законні межі реагування Стаття 35 Конституції України гарантує свободу світогляду і віросповідання, зокрема право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Стаття 34 захищає свободу думки та вираження переконань у визначених законом межах. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлює спеціальні правила в цій сфері. Релігійна ідентичність та практика не можуть бути замінником доказів протиправної діяльності. Конституція України; Закон № 987-XII. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає тероризм і терористичну діяльність як юридичні категорії, пов’язані з передбаченими законом діями. Науковий термін «релігійно мотивований насильницький екстремізм» застосовується тут для аналізу психологічного механізму і не замінює встановлення складу злочину відповідно до чинного права. Закон № 638-IV. Державна стратегія 2026 року Концепцію боротьби з тероризмом в Україні затверджено Указом Президента України № 492/2026 від 11 червня 2026 року. Документ виокремлює запобігання, захист, реагування та переслідування причетних до терористичної діяльності, а серед принципів називає системність, пропорційність і захист прав людини. Це чинний правовий і політичний контекст, а не емпіричне свідчення ефективності якоїсь психологічної програми. Указ Президента України № 492/2026. Для України суттєві виклики війни, ворожої пропаганди, злочинної діяльності та загроз безпеці. Водночас аналітичні категорії релігійно мотивованого насильства, воєнних злочинів, державного тероризму, злочинів на ґрунті ненависті та законної військової діяльності мають різні правові й фактичні підстави. Редакційна інтерпретація цієї статті полягає в необхідності досліджувати мотиви конкретної діяльності, а не переносити будь-які висновки про релігійну радикалізацію на групи населення чи на всі форми насильства воєнного часу. Концепція боротьби з тероризмом в Україні (2026); Закон № 638-IV. Практичні принципи безпечної допомоги Коли близька людина висловлює категоричні релігійні або політичні судження, корисно починати з розмови про зміст її переживань, безпеку стосунків та можливість мирного обговорення. Зміна світогляду, посилення релігійної практики чи конфлікт у родині самі по собі не є підставою називати людину небезпечною. Якщо натомість з’являються конкретні погрози заподіяти шкоду, прямий примус до участі в насильстві або відомості про підготовку протиправного діяння, пріоритетом стає фактична безпека людей та звернення до компетентних служб відповідно до ситуації й закону. Конституція України; Закон № 638-IV. Не варто збирати та поширювати приватні списки «підозрілих віруючих», самостійно проводити психологічне профілювання чи перевіряти людину через провокації. Розумні межі допомоги передбачають повагу до приватності, відсутність дискримінації, документування лише необхідних відомостей та передавання інформації уповноваженим фахівцям за належної підстави. За безпосередньої небезпеки потрібно звертатися до екстрених служб. Конституція України, статті 34–35; Концепція боротьби з тероризмом в Україні (2026). Часті запитання Чи може релігія бути самостійним мотивом насильства? Так, у певних випадках люди прямо пов’язують свою участь у насильстві з релігійними ідеями та духовними зобов’язаннями. Науковий аналіз має враховувати цю мотивацію разом із соціальними відносинами, політичними подіями й особистим досвідом. Питома роль кожного чинника залежить від конкретного випадку. Dawson (2018). Чи означає фундаменталізм схильність до тероризму? Ні. Дослідження виявляють контекстні асоціації деяких форм фундаменталістської орієнтації з прийнятністю насильства, але не доводять, що всі люди з відповідними переконаннями підтримують або здійснюють насильство. Milla і Yustisia (2025); Demmrich і Hanel (2024). Чи можна визначити потенційного нападника за релігійними поглядами? Ні. Релігійна належність, стиль одягу, молитва, релігійна освіта, зміна поглядів чи навіть радикальні ненасильницькі заяви не є надійним способом передбачити індивідуальну насильницьку поведінку. Оцінювання конкретної загрози пов’язане з доказовою інформацією про дії та обставини й належить підготовленим фахівцям. Pandey та ін. (2026). Чим відрізняються припинення участі й дерадикалізація? Припинення участі — зміна поведінки та зв’язків із насильницькою діяльністю. Дерадикалізація — зміна переконань, що її виправдовували. Ці процеси можуть взаємодіяти, але збігаються не завжди. Ellenberg і Kruglanski (2024). Чи доведено ефективність програм профілактики? Ефективність залежить від типу програми й показника результату. Систематичний огляд індивідуального супроводу не знайшов придатних оцінок ефективності для відповідних програм протидії радикалізації до насильства; отже, для частини поширених практик наукова певність залишається низькою. Campbell Collaboration (2024). Висновок Релігійно мотивований насильницький екстремізм виникає у взаємодії світоглядних тлумачень, соціальної належності, моральних виправдань, індивідуальних переживань і конкретного історико-політичного середовища. Сила наукового пояснення полягає у здатності простежити цю взаємодію та відрізнити підтримку насильства від звичайної релігійної практики. Профілактика повинна захищати життя й права людей, підтримувати ненасильницьку участь у суспільстві та перевіряти результати втручань за реальними даними. De Graaf і van den Bos (2021); Milla і Yustisia (2025); Campbell Collaboration (2024). Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Релігійна ідентичність: як віра, практика і спільнота стають частиною Я Релігійна спільнота і психічне здоров’я: підтримка та ризики Релігійна маніпуляція: страх, авторитет і психологічний тиск Форми насильницького екстремізму: порівняльна психологія Праворадикальне насильство: психологічні процеси та контексти Етнонаціоналістична радикалізація до насильства Сакралізація цінностей і готовність до політичного насильства Джерела Atran, S., & Ginges, J. (2012). Religious and sacred imperatives in human conflict. Science, 336, 855–857. https://doi.org/10.1126/science.1216902. Campbell Collaboration. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. https://www.campbellcollaboration.org/review/case-management-interventions-seeking-to-counter-radicalisation-to-violence-and-related-forms-of-violence-a-systematic-review/. Da Silva, C., Trottier, D., Amadio, N., Domingo, B., Sarg, R., & Benbouriche, M. (2024). Significance quest: A meta-analysis on the association between the variables of the 3N model and violent extremism. Trauma, Violence, & Abuse, 25, 1184–1200. https://doi.org/10.1177/15248380231176056. Dawson, L. L. (2018). Debating the role of religion in the motivation of religious terrorism. Nordic Journal of Religion and Society, 31, 98–117. https://doi.org/10.18261/issn.1890-7008-2018-02-02. De Graaf, B. A., & van den Bos, K. (2021). Religious radicalization: Social appraisals and finding radical redemption in extreme beliefs. Current Opinion in Psychology, 40, 56–60. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2020.08.028. Demmrich, S., & Hanel, P. H. P. (2024). The relative role of religiosity in radicalization: How orthodox and fundamentalist religiosity are linked to violence acceptance. Frontiers in Social Psychology, 2. https://doi.org/10.3389/frsps.2024.1406688. Ellenberg, M., & Kruglanski, A. W. (2024). Power of the network and power from the network: Group processes and radicalization. Group Processes & Intergroup Relations. https://doi.org/10.1177/13684302241240704. Ginges, J., Atran, S., Medin, D., & Shikaki, K. (2007). Sacred bounds on rational resolution of violent political conflict. PNAS, 104, 7357–7360. https://doi.org/10.1073/pnas.0701768104. Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102050. Milla, M. N., & Yustisia, W. (2025). Religious fundamentalism and violent extremism. In M. Obaidi & J. Kunst (Eds.), The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism (pp. 142–165). https://doi.org/10.1017/9781009407892.010. Molinario, E., Webber, D., Jasko, K., & Kruglanski, A. W. (2025). Quest for significance and violent extremism. In M. Obaidi & J. Kunst (Eds.), The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism. https://doi.org/10.1017/9781009407892.009. Pandey, N., та ін. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law. https://doi.org/10.1002/bsl.70064. Rogers, M. B., Loewenthal, K. M., Lewis, C. A., Amlôt, R., Cinnirella, M., & Ansari, H. (2007). The role of religious fundamentalism in terrorist violence: A social psychological analysis. International Review of Psychiatry, 19, 253–262. https://doi.org/10.1080/09540260701349399. Sheikh, H., Gómez, Á., & Atran, S. (2016). Empirical evidence for the devoted actor model. Current Anthropology, 57(S13). https://doi.org/10.1086/686221. UNESCO. (без дати). Preventing violent extremism. https://www.unesco.org/en/preventing-violent-extremism. Верховна Рада України. (1991). Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», № 987-XII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/987-12. Верховна Рада України. (1996). Конституція України, статті 34–35. https://www.president.gov.ua/ua/documents/constitution/konstituciya-ukrayini-rozdil-ii. Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15. Президент України. (2026). Указ № 492/2026 «Про Концепцію боротьби з тероризмом в Україні». https://www.president.gov.ua/documents/4922026-59865.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Праворадикальне насильство охоплює дії та погрози насильством, у яких напад на людей, групи або інституції обґрунтовують ідеями расової, етнічної, національної чи іншої ієрархії, уявленнями про виняткові права «своєї» спільноти, авторитарне очищення суспільства або необхідність силового усунення визначених «ворогів». Для психологічного дослідження вирішальне значення має зв’язок між ідеологічним виправданням, конкретною ситуацією, соціальними взаємодіями та поведінкою. Людина може мати радикальні погляди й водночас відкидати насильство; небезпека постає там, де насильство починають вважати припустимим засобом досягнення політичних або групових цілей. У спеціальному огляді чинників праворадикального насильства дослідники наголошують на їхній багаторівневості й значному перетині з чинниками інших форм насильницької поведінки (Knäble та співавт., 2025). У цій статті розглянуто психологічні механізми саме праворадикального насильства: утворення образу ворога, сприйняття міжгрупової загрози, пошук значущості, групову належність, дегуманізацію, виправдання агресії, роль цифрових середовищ, контекстні чинники, межі оцінювання ризику та підходи до профілактики. Це окремий предмет поряд із загальною психологією радикалізації, дослідженням злочинів на ґрунті ненависті та правовими визначеннями тероризму. Що означає праворадикальне насильство Термін «праворадикальний» у порівняльних дослідженнях охоплює різні рухи, ідеологічні середовища та історичні контексти. До них можуть належати расистські й неонацистські течії, рухи білої переваги, етнонаціоналістичний насильницький екстремізм та інші форми політичного насильства, що утверджують нерівноцінність груп і силове підпорядкування. Межі категорії залежать від операційного визначення конкретного дослідження й національного контексту. Саме тому порівнювати поширеність, психологічні характеристики або динаміку таких явищ між країнами слід із урахуванням того, кого і за якими ознаками включали до вибірки (Knäble та співавт., 2025). Праві політичні переконання, консерватизм, національна ідентичність, релігійність, патріотизм, прихильність до жорсткої політики чи участь у законному політичному протесті самі собою не визначають насильницького екстремізму. У науковому аналізі необхідно окремо встановлювати зміст переконань, схвалення насильства, участь у насильницькій діяльності та факти завдання шкоди. Психологічний механізм, юридична кваліфікація й політична самоідентифікація становлять різні аналітичні площини (Wolfowicz та співавт., 2021; ОБСЄ/БДІПЛ, визначення злочинів на ґрунті ненависті). Праворадикальне насильство перетинається з насильством на ґрунті упереджень, політично мотивованими нападами й тероризмом, проте ці категорії не тотожні. Злочин на ґрунті ненависті у визначенні ОБСЄ має два складники: кримінальне правопорушення та мотив упередження щодо дійсної або приписуваної групової належності потерпілої людини. Терористичний злочин установлюють за конкретними правовими ознаками. Один випадок може підпадати під кілька описів, а інший — лише під один із них (БДІПЛ ОБСЄ; Кримінальний кодекс України). Що показують сучасні дослідження Наукові результати вказують на взаємодію індивідуальних, міжособистісних і суспільних процесів. Огляд, спеціально присвячений праворадикальному насильству, узагальнює чинники ризику й захисту на мікро-, мезо- та макрорівнях і застерігає від перенесення загальних закономірностей насильства на якусь одну ідеологію без додаткової перевірки. Значна частина доказів отримана з неоднорідних вибірок, різних визначень екстремізму та ретроспективних описів (Knäble та співавт., 2025). Метааналіз досліджень когнітивної та поведінкової радикалізації охопив 127 досліджень і 206 вибірок. За його результатами демографічні ознаки загалом демонстрували слабші зв’язки з досліджуваними наслідками, ніж певні переживання, установки, психологічні й криміногенні чинники. Водночас аналіз об’єднував різні ідеології та різні показники: підтримка радикальних ідей, наміри й насильницькі дії не можна автоматично звести до єдиного результату. Переважання поперечних досліджень істотно обмежує причинні висновки (Wolfowicz та співавт., 2021). Новий систематичний огляд чинників радикалізації також виділяє індивідуальні, соціально-групові й макросуспільні виміри. Він корисний для побудови багаторівневих пояснень, але його висновки стосуються ширшого спектра радикалізації та насильницького екстремізму. Для праворадикального насильства вони слугують контекстом, який потрібно співвідносити зі спеціалізованими дослідженнями цієї форми насильства (Pandey і Behera, 2026). Ідеологія, групова загроза та образ ворога Як формується сприйняття загрози Колективну ідентичність людина вибудовує через уявлення про належність, спільну історію, цінності й соціальні межі. У насильницьких праворадикальних наративах загрозу власній групі можуть зображувати як тотальну, навмисну й неминучу, а складні соціальні зміни — пояснювати діями персоніфікованого ворога. Таке пояснення надає просту причину різним проблемам і здатне перетворювати страх, гнів чи приниження на моральне схвалення агресії. Це аналітичний опис можливого механізму, а не твердження, що відповідні емоції закономірно ведуть до насильства (Kruglanski та співавт., 2022; Atran, 2021). Важливу роль може відігравати різниця між реальним конфліктом інтересів і суб’єктивним відчуттям, ніби існування, статус або культурне майбутнє своєї спільноти опинилися під загрозою. У групових середовищах це відчуття підтримується через повторювані історії про втрату, приписування колективної провини й трактування компромісу як зради. Емпіричні огляди пов’язують сприйняття міжгрупових загроз і ворожі установки з радикалізацією, однак напрям цих зв’язків у багатьох дослідженнях залишається відкритим (Pandey і Behera, 2026). Дегуманізація та моральне виправдання агресії Дегуманізацією називають способи сприйняття й опису інших людей, що послаблюють визнання їхньої повноцінної людяності. У пропагандистських наративах це може поєднуватися з колективними звинуваченнями, уявленнями про «очищення» та приписуванням жертвам відповідальності за спрямоване проти них насильство. Відповідний психологічний механізм допомагає пояснювати, як учасники групи можуть переосмислювати агресію як обов’язок або «самооборону», хоча сам зміст повідомлень ще не доводить наявності наміру діяти (Atran, 2021; Kruglanski та співавт., 2014). Моральне відсторонення охоплює виправдання шкоди «вищою метою», применшення її наслідків, перенесення відповідальності на авторитет або групу та звинувачення потерпілих. Для доказової оцінки важливо досліджувати не окрему образливу фразу, а ширший зв’язок між установками, конкретними рішеннями й фактичною поведінкою. Ненависницьке висловлювання, реальна погроза, підготовка нападу та вчинений злочин потребують різних реакцій і різних способів перевірки (БДІПЛ ОБСЄ; Knäble та співавт., 2025). Пошук значущості, приниження та потреба належати Модель «потреба — наратив — мережа» пояснює одну з можливих траєкторій насильницької радикалізації. Відчуття втрати значущості, приниження чи прагнення визнання створюють мотиваційний запит; ідеологічна історія пропонує причину проблем і спосіб відновити гідність; соціальна мережа надає схвалення й закріплює норми. Ця модель спирається на емпіричні дані, але залишається теоретичною рамкою, яку слід перевіряти щодо конкретних популяцій, контекстів та типів поведінки (Kruglanski та співавт., 2014; Molinario та співавт., 2025). У групах, які схвалюють насильство, людині можуть пропонувати статус, дружбу, ясні правила й відчуття особливої місії. Для одних учасників важливішою є ідеологія, для інших — особисті зв’язки, соціальна підтримка, пригодницька мотивація чи емоційна причетність. Такі відмінності пояснюють, чому історії входження до насильницьких рухів не вкладаються в один психологічний профіль. Міжособистісні зв’язки можуть як підтримувати участь, так і допомагати безпечно її припиняти (Atran, 2021; Raets, 2024). Особисте невдоволення, безробіття, самотність або соціальна відчуженість не перетворюють людину на носія загрози. Психологічно значущим стає те, як переживання інтерпретується, з ким обговорюється, які засоби дій отримують моральне виправдання та які можливості доступні для конструктивної участі в суспільстві. Широкі соціальні обставини можуть впливати на середовище можливостей, але не дають індивідуального прогнозу (Wolfowicz та співавт., 2021; Knäble та співавт., 2025). Групова динаміка й нормалізація насильства У згуртованій спільноті учасники орієнтуються на групові норми: що вважається героїчним, за які слова винагороджують, що засуджують і кому довіряють. Взаємне підтвердження поглядів здатне посилювати впевненість, а змагання за репутацію — заохочувати дедалі різкіші демонстрації лояльності. Проте групова поляризація має значно ширше застосування в соціальній психології, тому її наявність сама по собі не свідчить про насильницький екстремізм. Поглиблений виклад цього загального механізму подано в окремому матеріалі про групову поляризацію. Дослідження «відданого учасника» та злиття особистої й групової ідентичності показують, що глибоко пережита спільна місія іноді пов’язана з готовністю до надзвичайних самопожертв. Такі висновки отримані в різних конфліктах та не означають, що висока групова ідентифікація за будь-яких умов породжує праворадикальне насильство. Спрямованість поведінки залежить, зокрема, від норм групи та її ставлення до людської гідності й застосування сили (Atran, 2021). На рівні конкретної організації значення мають способи схвалення агресії, взаємне спонукання, реакції оточення та можливості виходу. Організовані групи, неформальні мережі та люди, які діють самостійно, мають різні соціальні контексти. Огляд факторів праворадикального насильства підтримує багаторівневий підхід, але не дозволяє впевнено вивести єдиний порядок подій для кожної людини (Knäble та співавт., 2025). Конспірологічні уявлення, пропаганда та інформаційна ізоляція Конспірологічні пояснення можуть надавати складним політичним процесам образ таємного керівного центру, а окремим подіям — вигляд доказів масштабної змови. У деяких насильницьких середовищах такі уявлення допомагають персоніфікувати ворога й подавати насильство як вимушену відповідь. Огляд, заснований на моделі трьох складників радикалізації, аналізує можливі зв’язки між конспірологічними переконаннями, прагненням значущості та легітимацією агресії; він не встановлює, що кожен носій конспірологічних переконань готовий до насильства (Kruglanski та співавт., 2022). Ключове запитання полягає в переході від хибного або ворожого пояснення подій до схвалення шкоди конкретним людям. Цей перехід залежить від переконань, соціального контексту, особистих рішень і доступних можливостей. Спостереження за інформаційною поведінкою в дослідженнях допомагає виявляти типові патерни впливу, проте історія переглядів чи участь у суперечливій дискусії не дає надійної індивідуальної оцінки загрози (Knäble та співавт., 2025). Інтернет, платформи та цифрові мережі Цифрові платформи полегшують пошук однодумців, обмін ідеологічними матеріалами, публічне схвалення агресії та підтримання транснаціональних зв’язків. Проте інтернет є сукупністю різних комунікаційних середовищ, а досліджувані ефекти залежать від платформи, користувацької поведінки, контенту й соціального оточення. Великий огляд 2026 року, який охопив 382 публікації за 2000–2025 роки, виявив неоднорідність понять, методів і висновків щодо цифрової радикалізації. Наявність радикального контенту в мережі не дорівнює доведеному причинному впливу на конкретну людину (Rothut та співавт., 2026). Систематичний огляд досліджень рекомендацій YouTube, що відібрав 23 праці, зафіксував як результати, які вказували на можливі шляхи до проблемного контенту, так і змішані чи негативні висновки. Доступ дослідників до внутрішньої логіки систем обмежений, а поняття «проблемний контент» не завжди тотожне насильницькому праворадикальному матеріалу. Тому твердження, ніби рекомендаційний алгоритм автоматично перетворює глядачів на нападників, науково необґрунтоване (Yesilada і Lewandowsky, 2022). Генеративні системи штучного інтелекту здатні здешевлювати масове створення переконливих текстів, зображень та синтетичних відео. Управління ООН із боротьби з тероризмом визначає ці можливості як нові виклики для профілактики й водночас наголошує на необхідності захисту свободи вираження поглядів і підзвітності цифрового врядування. Оцінка реального внеску конкретних технологій у праворадикальне насильство потребує окремих перевірок та зіставлення із базовими рівнями впливу (Управління ООН із боротьби з тероризмом). Молодь, розвиток і ризики стигматизації Підлітковий і ранній дорослий вік є періодами активного формування ідентичності, соціальної належності та політичних переконань. Деякі молоді люди можуть зустрічати насильницькі наративи в онлайн-спільнотах або групах однолітків; значущість такого контакту визначають характер спілкування, підтримка дорослих, доступні можливості й конкретні прояви поведінки. Вік не є достатньою підставою для висновку про небезпеку. На рівні політики ЮНЕСКО пропонує працювати з діалогом, критичним мисленням, повагою до прав людини та безпечним освітнім середовищем (ЮНЕСКО). Звернення по допомогу щодо підлітка має починатися з перевірки конкретних обставин, поважного обговорення і захисту прав дитини. Публічне таврування, приписування небезпечності на підставі стилю одягу, субкультури, національності або випадкової інтернет-активності може погіршувати довіру й відносини з дорослими. Профілактика повинна поєднувати вікову відповідність, конфіденційність, недискримінацію та пропорційність реакції (ЮНЕСКО; ООН, План дій із запобігання насильницькому екстремізму). Психічне здоров’я, особистість і межі психологічного пояснення Психічні розлади не є синонімом праворадикального насильства. Систематичний огляд досліджень психіатричних діагнозів у групах радикалізованих осіб і причетних до тероризму виявив значну неоднорідність показників та слабку методологічну якість багатьох робіт. Автори не встановили переконливого загального зв’язку між психіатричними розладами й радикалізацією чи тероризмом; особливості деяких підгруп потребують окремого вивчення (Trimbur та співавт., 2021). Інший систематичний огляд показав широкий розкид оцінок поширеності проблем психічного здоров’я залежно від вибірки, визначення діагнозу й методів дослідження. Це підтверджує необхідність розрізняти клінічну потребу людини в допомозі та кримінологічну оцінку конкретної поведінки (Gill та співавт., 2021). Не існує загальновалідного психологічного портрета праворадикального нападника, який дозволяв би за рисами характеру, тестом, діагнозом, віком або політичними словами достовірно передбачити насильство. Групові статистичні асоціації не є індивідуальною діагностикою. Навіть якщо деякі ознаки частіше трапляються у певній вибірці, вони можуть бути поширеними і серед людей, які ніколи не вчиняють правопорушень (Wolfowicz та співавт., 2021; Knäble та співавт., 2025). Як відрізняють переконання, підтримку насильства та реальну загрозу Для змістовної оцінки потрібно розділяти щонайменше чотири рівні: переконання й ідентичність; загальне схвалення насильства; висловлені наміри або конкретні погрози; фактичні дії та підтверджену підготовку до заподіяння шкоди. Людина може демонструвати один із цих рівнів без переходу до наступного. Наукові дослідження насильницької радикалізації часто вимірюють різні кінцеві показники, через що узагальнення «ризику радикалізації» може приховувати суттєві відмінності (Wolfowicz та співавт., 2021). Оцінювання конкретних погроз проводять уповноважені й підготовлені фахівці на підставі перевірених фактів, поточної поведінки, контексту, доступних законних відомостей і процедур оцінки загрози. Дослідницькі інструменти та структуровані професійні підходи мають різну сферу застосування й межі валідності; їхні результати не перетворюють ймовірності на певність. Побутова спроба «вирахувати екстреміста» за списком психологічних ознак створює ризик хибних звинувачень і дискримінації (Knäble та співавт., 2025; ООН, підхід на основі прав людини). Під час безпосередньої небезпеки пріоритетом є фізична безпека: залишити небезпечне місце, не провокувати можливого нападника, викликати відповідні екстрені служби і передати їм конкретні відомості про загрозу. У ситуаціях без негайної небезпеки доречні фахова консультація, документування реальних погроз у законний спосіб та звернення до компетентних установ. Ці рекомендації стосуються спостережуваної небезпечної поведінки незалежно від політичної самоідентифікації особи. Профілактика: що є обґрунтованим і що потрібно перевіряти Профілактика праворадикального насильства має охоплювати умови, за яких групова ворожість перетворюється на виправдання шкоди, та забезпечувати законні шляхи участі, підтримки й вирішення конфліктів. План дій ООН поєднує безпекові заходи із соціальною інклюзією, освітою, залученням громад, захистом прав людини та належним урядуванням. Це програмна політична рамка; її рекомендації не слід плутати з доказом ефективності кожного окремого втручання (ООН, План дій). На рівні школи й громади доцільно створювати можливості для змістовного діалогу, медіаграмотності, реагування на цькування та безпечного обговорення складних питань ідентичності. Для людини, яка вже контактує з насильницьким середовищем, цінними можуть бути доступ до надійних соціальних зв’язків, індивідуальна підтримка, допомога у відновленні навчання або праці й безпечний вихід із групових відносин. Ці підходи узгоджуються із загальними принципами ЮНЕСКО та ООН, але потребують оцінювання конкретних результатів, зокрема зниження підтвердженої насильницької поведінки, а не лише зміни анкетних відповідей (ЮНЕСКО; ООН, програма профілактики). Контрнаративи й інформаційні кампанії можуть змінювати обізнаність, ставлення або сприйняття соціальних норм, однак їхня ефективність щодо запобігання реальним нападам не випливає з кількості переглядів, позитивних відгуків чи короткочасних змін установок. Якісна оцінка повинна враховувати контрольну групу, тривалість спостереження, безпеку учасників, побічні наслідки та вимірюваний поведінковий результат. Висновок про доведене зменшення насильства потребує відповідних емпіричних даних (Wolfowicz та співавт., 2021; ООН, програма профілактики). Вихід із насильницького середовища та реінтеграція Припинення участі в насильницькій групі, зміна переконань і відмова від злочинів становлять різні процеси. Людина може припинити участь у насильстві, зберігаючи частину попередніх ідей; інша може змінити погляди до фактичного виходу з групи. На цьому розрізненні ґрунтується класична концептуальна робота про відмежування припинення участі й дерадикалізації (Horgan, 2009). Сучасний міждисциплінарний огляд зіставляє припинення злочинної діяльності, вихід із екстремістських груп і зміни ідеологічних позицій. Він підкреслює значення соціальних умов, тривалості процесу та підтримки реінтеграції. Для оцінювання програм слід окремо перевіряти поведінкову безпеку, соціальне функціонування, повторні правопорушення, добровільність і стійкість змін (Raets, 2024). Вихід може ускладнюватися страхом втратити друзів, репутацію, житло або соціальну підтримку. Важливо мати доступні правомірні шляхи допомоги, збереження безпеки та відновлення зв’язків із суспільством. Конкретні рішення потребують індивідуального оцінювання ризиків, а програми не варто оголошувати успішними лише на підставі декларованого відречення від колишніх поглядів (Horgan, 2009; Raets, 2024). Український контекст: право, війна та захист потерпілих В Україні юридичне оцінювання конкретних дій здійснюють за чинним законодавством. Кримінальний кодекс передбачає, зокрема, відповідальність за діяння, визначені статтею 161 щодо порушення рівноправності та розпалювання окремих форм ворожнечі, а також за терористичні злочини, передбачені статтями 258 та пов’язаними нормами. Застосовність статті визначають склад правопорушення, докази й компетентний орган, а не загальна психологічна характеристика особи (Кримінальний кодекс України, чинна редакція). Методологія БДІПЛ ОБСЄ щодо злочинів на ґрунті ненависті розрізняє офіційно обліковані злочини та інциденти, про які повідомили громадські організації. Це принципово важливо під час читання статистики: кількість повідомлень не є ні повним масштабом проблеми, ні автоматично кількістю доведених злочинів. У матеріалах щодо України БДІПЛ окремо відзначає обмеження реєстрації та необхідність уважного ставлення до постраждалих. Умови війни додатково вимагають відокремлення злочинів на ґрунті упереджень від порушень міжнародного гуманітарного права та насильства, пов’язаного з бойовими діями (БДІПЛ ОБСЄ: Україна; БДІПЛ ОБСЄ: методологія). Праворадикальний мотив не можна встановити лише за символікою, заявленою національною позицією чи конфліктом навколо історичної пам’яті. У кожному випадку потрібні конкретні дані про дії, мотив, потерпілих та контекст. Редакційне застосування міжнародних психологічних висновків до України повинно враховувати збройну агресію проти країни, ризики воєнної пропаганди, відмінність законного захисту держави від нападів на цивільних і наукові обмеження порівнянь із мирними західними вибірками. Для практичної роботи поліції й прокуратури БДІПЛ видало спеціальні рекомендації щодо кваліфікації й розслідування злочинів на ґрунті ненависті в Україні (БДІПЛ ОБСЄ, посібник для України). Постраждалі від нападів і погроз потребують поваги, фізичної безпеки, доступу до правового захисту та за потреби психологічної допомоги. Психологічну підтримку після масового насильства докладніше розглянуто в українській статті «Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства». Як читати наукові результати критично Окремі дослідження аналізують переконання в загальній популяції, інші — учасників груп, засуджених осіб, матеріали відкритих джерел або повідомлення у цифрових мережах. Такі вибірки відповідають на різні запитання. Самозвіт про готовність до насильства є психологічним показником, але не дорівнює факту нападу; архіви правопорушень дають інший вид свідчень, однак також залежать від способів виявлення та правової класифікації (Wolfowicz та співавт., 2021; Knäble та співавт., 2025). Статистичний зв’язок між чинником і результатом не доводить причинності. Дослідження після насильницької події можуть переоцінювати ті риси біографії, які здаються значущими заднім числом. Рідкісність тяжких нападів істотно обмежує позитивну прогностичну цінність навіть формально точних ознак. До того ж екстремістські середовища історично змінюються, а моделі, створені в одній країні або на одному масиві інтернет-даних, потребують окремої перевірки в інших умовах (Pandey і Behera, 2026; Rothut та співавт., 2026). Поширені запитання Чи всі праворадикальні погляди ведуть до насильства? Ні. Для розуміння небезпеки потрібно розділяти зміст поглядів, схвалення заподіяння шкоди, конкретні погрози й насильницьку поведінку. Наявні огляди не підтримують уявлення про універсальний і неминучий шлях від радикальних переконань до нападу (Knäble та співавт., 2025). Чи можна визначити майбутнього нападника за психологічним тестом? Надійного універсального тесту для такого передбачення немає. Для професійної оцінки конкретної загрози потрібні факти, контекст, спеціальна підготовка й урахування меж методу. Самостійна класифікація людей за поглядами, емоціями чи станом здоров’я методологічно й етично неприйнятна (Wolfowicz та співавт., 2021). Яку роль відіграють соціальні мережі? Вони можуть полегшувати зв’язки й поширення пропаганди, але ступінь впливу залежить від платформи, людини, оточення і дослідницького визначення радикалізації. Встановити самостійний причинний вплив рекомендаційних алгоритмів на реальне насильство складно (Rothut та співавт., 2026). Чи є праворадикальне насильство наслідком психічних розладів? Наукові огляди не встановили загальної причинної моделі, яка пояснювала б тероризм або радикалізацію психіатричним діагнозом. Людина з психічним розладом може потребувати клінічної допомоги, а оцінка загрози має ґрунтуватися на окремих поведінкових відомостях (Trimbur та співавт., 2021). Що робити, якщо знайома людина погрожує комусь насильством? Слід поставитися до конкретної погрози серйозно, дбати про власну безпеку, не вступати в небезпечну конфронтацію й звернутися до компетентних служб. Повідомляти варто перевірені факти: що саме сталося, коли й щодо кого висловлено загрозу. Політичні ярлики й психологічні здогади не замінюють цих даних. Чим відрізняються дерадикалізація та припинення участі? Припинення участі означає вихід із насильницької діяльності або відповідної групи; дерадикалізація стосується зміни переконань і виправдань насильства. Ці процеси можуть відбуватися в різній послідовності, а їхні результати потрібно вимірювати окремо (Horgan, 2009; Raets, 2024). Висновки Праворадикальне насильство виникає в конкретних поєднаннях ідеологічного виправдання, міжгрупових конфліктів, особистих мотивацій, соціальних мереж та можливостей діяти. Окремі психологічні процеси — пошук визнання, страх втрати статусу, групова поляризація, дегуманізація чи конспірологічні пояснення — допомагають досліджувати такі поєднання, але жоден із них не визначає неминучої поведінки. Науково обґрунтований підхід зосереджується на підтверджених діях, правах людини, різних рівнях контексту, захисті потерпілих і ретельному оцінюванні профілактичних програм. Для України особливо важливе чітке розмежування психологічних пояснень, чинного права та історично специфічних умов війни. Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — загальний соціально-психологічний механізм групового обговорення й посилення початкових позицій. Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — наслідки насильства для постраждалих і організація психологічної підтримки. Форми насильницького екстремізму: порівняльна психологія Релігійно мотивований насильницький екстремізм: наукові пояснення Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп Джерела Atran, S. (2021). Psychology of Transnational Terrorism and Extreme Political Conflict. Annual Review of Psychology, 72, 471–501. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-010419-050800. Gill, P., та співавт. (2021). Systematic Review of Mental Health Problems and Violent Extremism. The Journal of Forensic Psychiatry & Psychology, 32(1), 51–78. https://doi.org/10.1080/14789949.2020.1820067. Horgan, J. (2009). Deradicalization or Disengagement? A Process in Need of Clarity and a Counterterrorism Initiative in Need of Evaluation. International Journal of Social Psychology, 24(2), 291–298. https://doi.org/10.1174/021347409788041408. Knäble, J., Breiling, L., Brodführer, A., Sadowski, F., Heil, L., & Rettenberger, M. (2025). A Scoping Review of Risk and Protective Factors for Right-Wing Extremist Violence. Aggression and Violent Behavior, 85, 102098. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102098. Kruglanski, A. W., та співавт. (2014). The Psychology of Radicalization and Deradicalization: How Significance Quest Impacts Violent Extremism. Political Psychology, 35(S1), 69–93. https://doi.org/10.1111/pops.12163. Kruglanski, A. W., Molinario, E., Ellenberg, M., & Di Cicco, G. (2022). Terrorism and Conspiracy Theories: A View from the 3N Model of Radicalization. Current Opinion in Psychology, 47, 101396. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2022.101396. Molinario, E., Webber, D., Jasko, K., & Kruglanski, A. W. (2025). Quest for Significance and Violent Extremism. In The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism. https://doi.org/10.1017/9781009407892.009. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors Influencing Radicalization Process at Micro, Meso, and Macro Levels: A Systematic Literature Review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064. Raets, S. (2024). Desistance, Disengagement, and Deradicalization: A Cross-Field Comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology, 68(4), 389–426. https://doi.org/10.1177/0306624X221102802. Rothut, S., Schulze, H., Hohner, J., Greipl, S., & Rieger, D. (2026). Radicalization and the Internet: 25 Years of (Online) Radicalization Research. The Communication Review. https://doi.org/10.1080/10714421.2026.2658935. Trimbur, M., Amad, A., Horn, M., Thomas, P., & Fovet, T. (2021). Are Radicalization and Terrorism Associated with Psychiatric Disorders? A Systematic Review. Journal of Psychiatric Research, 141, 214–222. https://doi.org/10.1016/j.jpsychires.2021.07.002. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and Behavioral Radicalization: A Systematic Review of the Putative Risk and Protective Factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174. Yesilada, M., & Lewandowsky, S. (2022). Systematic Review: YouTube Recommendations and Problematic Content. Internet Policy Review, 11(1), 1652. https://doi.org/10.14763/2022.1.1652. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Бюро демократичних інститутів і прав людини. (2019). Categorizing and Investigating Hate Crimes in Ukraine: A Practical Guide. https://odihr.osce.org/odihr/419891. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Бюро демократичних інститутів і прав людини. Hate Crime — Definition. https://odihr.osce.org/hate-crime. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Бюро демократичних інститутів і прав людини. Ukraine Hate Crime Reporting. https://hatecrime.osce.org/ukraine. Організація Об’єднаних Націй. (2016). Plan of Action to Prevent Violent Extremism. https://www.un.org/counterterrorism/en/plan-of-action-to-prevent-violent-extremism. Організація Об’єднаних Націй. Artificial Intelligence and Preventing Violent Extremism. https://www.un.org/counterterrorism/en/artificial-intelligence-and-preventing-violent-extremism. Україна. (2001, редакція від 18 вересня 2026 року). Кримінальний кодекс України, Закон № 2341-III. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14. ЮНЕСКО. Preventing Violent Extremism. https://www.unesco.org/en/preventing-violent-extremism.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Чорно-біле мислення та нетерпимість до невизначеності можуть робити однозначні ідеологічні пояснення психологічно привабливими, особливо коли людина переживає загрозу, втрату контролю, приниження або нестабільність власної ідентичності. У дослідженнях радикалізації ці процеси розглядають як можливі складники взаємодії між особистими переживаннями, переконаннями, груповими зв’язками та соціальним середовищем. Водночас радикальність поглядів, догматизм, схвалення насильства, намір його застосувати й фактичне насильство є різними результатами, які потребують окремого пояснення. Масштабний систематичний огляд 127 досліджень показує, що жоден із досліджуваних психологічних чинників сам собою не дає надійного індивідуального прогнозу насильницької поведінки. У цій статті розглянуто, що саме психологи називають дихотомічним мисленням, нетерпимістю до невизначеності та потребою в когнітивній визначеності; які зв’язки з радикальними переконаннями й підтримкою насильства підтверджено емпірично; за яких обставин механізми можуть посилювати один одного; як їх оцінюють дослідники та які висновки обґрунтовано для освіти, профілактики і безпечного спілкування. Що означає чорно-біле мислення у психології радикалізації Чорно-біле, або дихотомічне, мислення — це спосіб інтерпретації інформації переважно через взаємовиключні категорії: правильне або хибне, своє або чуже, добрий або поганий, перемога або поразка. У звичайному житті категоризація допомагає швидко орієнтуватися. Проблеми виникають тоді, коли складні події та люди послідовно оцінюються лише через полярні ярлики, а суперечлива інформація перестає змінювати початкову оцінку. Для психології радикалізації суттєвими є не самі категорії, а спосіб їх використання. Вислів про те, що певна політична програма є неприйнятною, належить до звичайної сфери переконань і суспільної суперечки. Ідеологічне пояснення, за яким цілу групу зображають суцільною загрозою, позбавляють індивідуальних відмінностей і проголошують насильство допустимим засобом розв’язання конфлікту, поєднує поляризацію суджень із додатковими механізмами морального виправдання. Витоки дослідження цього стилю сягають роботи Ельзи Френкель-Брунсвік про нетерпимість до неоднозначності. У статті 1949 року вона описувала прагнення до однозначних оцінок, передчасне завершення судження та труднощі з прийняттям суперечливих характеристик людей. Це історичне теоретичне джерело, а не сучасна шкала визначення ризику екстремістського насильства. Категоричність думки, догматизм і підтримка насильства Людина може впевнено відстоювати моральний принцип, політичну реформу чи релігійне переконання й водночас відкрито обговорювати факти, визнавати складність інших людей та відкидати насильство. Догматизм точніше описує небажання переглядати певні висновки за наявності відповідних доказів. Насильницька радикалізація вимагає окремого аналізу того, як формується прийнятність заподіяння шкоди. Огляд Зміґрод про когнітивну ригідність та ідеології показує зв’язки між негнучкістю мислення, догматизмом і крайністю ідеологічних позицій у різних політичних та позаполітичних середовищах. Це не означає, що жорстка позиція у суспільній дискусії автоматично засвідчує готовність до насильства. Нетерпимість до невизначеності: психологічний зміст Нетерпимість до невизначеності — це схильність оцінювати відсутність ясної інформації, передбачуваності чи гарантованого результату як особливо обтяжливу або загрозливу. Вона може виявлятися у надмірному пошуку запевнень, труднощах із рішенням за неповних даних, прагненні контролювати майбутнє або переживанні безсилля перед відкритими питаннями. Огляд факторної структури шкали нетерпимості до невизначеності розрізняє два взаємопов’язані виміри: активне прагнення передбачуваності й визначеності та утруднення мислення й дії за умов невизначеності. Ці реакції можуть існувати в однієї людини одночасно або проявлятися залежно від обставин. У політичному або груповому контексті невизначеність часто стосується не лише завтрашніх подій. Під питанням можуть опинитися власна гідність, безпека близьких, приналежність до спільноти, пояснення пережитої несправедливості та уявлення про майбутнє. Саме тому просте, емоційно насичене пояснення складної ситуації іноді дає короткочасне відчуття порядку. Таке полегшення психологічно зрозуміле, але не доводить правильності відповідного пояснення. Три близькі, але різні поняття Нетерпимість до невизначеності стосується негативної реакції на невідомий перебіг або результат подій. Нетерпимість до неоднозначності — труднощів із ситуаціями, для яких одночасно можливі кілька інтерпретацій. Потреба в когнітивній визначеності — мотиваційне прагнення якнайшвидше отримати чітку відповідь і зберегти її як завершений висновок. Когнітивна ригідність — відносна складність перемикання правил, перспектив або способів розв’язання завдання. Ці явища частково перетинаються, але вимірюють різні психологічні процеси. Систематичний концептуальний огляд Карлтон та співавторів прямо відмежовує нетерпимість до невизначеності від нетерпимості до неоднозначності й потреби в когнітивній визначеності. Тому дослідження одного конструкта не слід автоматично представляти як доказ властивостей іншого. Чому невизначеність може посилювати потяг до простих ідеологічних пояснень Один із досліджуваних механізмів виглядає так: людина переживає незрозумілу або загрозливу подію, прагне зменшити невизначеність, знаходить пояснення, яке чітко позначає причину проблеми та обіцяє відновлення порядку, після чого може активніше захищати знайдену схему від суперечностей. Це можливий психологічний процес, а не обов’язкова послідовність подій для кожного випадку радикалізації. Важливо, що зменшення невизначеності може відбуватися й через конструктивні шляхи: наукове навчання, надійну інформацію, підтримувальні стосунки, професійну допомогу, громадську участь та вироблення реалістичних планів. Вплив конкретного пояснення залежить від його змісту, групових норм, доступних альтернатив і соціального контексту. Потреба в остаточній відповіді Потреба в когнітивній визначеності посилює суб’єктивну привабливість повідомлень, які створюють враження абсолютної ясності: хто винен, хто має рацію, чому все відбувається і що слід зробити. Особливо важливим стає момент, коли складний світ пропонується звести до єдиної причини й універсального засобу її усунення. У серії шести досліджень Обайді та співавторів, проведених у різних країнах і вибірках, сприйнята культурна загроза була пов’язана з показниками насильницького екстремізму через підвищення потреби в когнітивній визначеності. Два попередньо зареєстровані експерименти з маніпулюванням сприйняттям загрози та ще один експеримент із впливом на мотиваційний посередник додали причинні аргументи для окремих частин моделі. Основні наслідки оцінювали за відповідями й намірами учасників; експеримент не доводить, що конкретна людина вчинить насильство. Самоневизначеність і групова ідентичність Теорія невизначеності та ідентичності пояснює, чому ясна групова належність може допомагати людині впорядковувати уявлення про себе. Коли статус, соціальна роль або місце у спільноті стають непевними, чіткі групові межі та впізнавані норми інколи набувають особливої ваги. Гоґґ і Адельман розглядають емпіричні дослідження цього механізму в контекстах радикальних груп, авторитарного лідерства та готовності підтримувати групові дії. Сама потреба належати до спільноти є загальнолюдською. У кожній спільноті існують власні норми: одні підтримують мирне співіснування, взаємодопомогу й демократичні процедури; інші можуть нормалізувати ворожість і схвалення примусу. Отже, зміст групових норм і ставлення до насильства мають самостійне пояснювальне значення. Роль втрати значущості, приниження й загрози Потреба відновити значущість власного життя може загострюватися після приниження, соціального відкидання, втрати ролі або гострого переживання несправедливості. У такі моменти людина іноді гостріше потребує пояснення подій і способу повернути відчуття впливу. Але схожий досвід може вести до дуже різних шляхів: громадянської солідарності, мирного протесту, особистісного зростання, відсторонення або конфлікту. Веббер та співавтори досліджували, як переживання втрати значущості може впливати на екстремістські настанови через потребу в когнітивній визначеності. Польові та експериментальні дані підтримали модель мотиваційного посередництва, однак їх слід оцінювати з урахуванням конкретних вибірок, вимірюваних настанов і соціальних обставин. Переживання несправедливості саме по собі може бути обґрунтованим. Науковий аналіз зосереджується на наступних процесах: як людина інтерпретує подію, кому приписує відповідальність, які способи відновлення справедливості вважає прийнятними, чи визнає права інших та як її рішення змінюються у взаємодії з групою. Когнітивна негнучкість і крайність переконань: що показують дослідження Дослідження Зміґрод, Рентфроу та Роббінса охопило 1047 учасників із Великої Британії та США. Автори використали поведінкові завдання на когнітивну гнучкість і моделі статистичних зв’язків. Менша гнучкість була пов’язана зі схваленням готовності завдавати шкоди задля захисту своєї групи й із самозвітом про готовність пожертвувати собою заради неї. Цей результат важливий з двох причин. По-перше, вимірювання не зводилося до запитання «чи вважаєте ви себе гнучкою людиною?». По-друге, йшлося про настанови, відповіді на завдання й умовні сценарії, а не про спостереження за реальними нападами. Статистична модель може пояснювати частину відмінностей між учасниками, залишаючись непридатною для висновку про майбутню поведінку конкретної людини. У сучасному огляді Деверсона, Дельфаббро та Балзана розрізнено когнітивну, емоційну, психологічну гнучкість і гнучкість переконань. Огляд охоплює різні типи досліджень, але має характер узагальнювального огляду сфери, а не метааналізу, який визначає точний універсальний розмір ефекту. Автори також підкреслюють необхідність відмежовувати мислення у нейтральному завданні від ухвалення рішень за умов сильних емоцій. Чи притаманна когнітивна ригідність лише одній ідеології Спроби пов’язати негнучкість виключно з певним політичним табором стикаються з проблемами визначення крайності, вибору вибірок, вимірювання переконань і соціального контексту. Огляд 2020 року обговорює зв’язки між ригідністю, догматизмом, партійністю та крайніми поглядами в різних ідеологічних середовищах. Практичний висновок полягає в тому, що психологічну якість мислення оцінюють за процесом роботи з інформацією, а ставлення до насильства — за змістом намірів і дій. Політична ідентичність, релігійність, етнічне походження й належність до мирних рухів не є тестами на можливість насильства. Як дихотомічне мислення взаємодіє з груповими процесами Людина формує переконання в соціальному середовищі: обговорює події, порівнює аргументи, отримує схвалення, стикається з незгодою та вчиться розрізняти межі допустимого. У деяких групах обговорення може посилювати початкові позиції. Цей окремий феномен детально розкрито в матеріалі «Групова поляризація». Коли групова належність стає центральною для самооцінки, незгода із загальноприйнятим поясненням іноді переживається як загроза статусу або лояльності. Тоді прості описи «своїх» і «чужих» можуть підтримувати соціальний зв’язок усередині групи. Проте групи відрізняються: вони можуть винагороджувати як жорстку одностайність, так і сумлінну дискусію, вміння змінювати погляд і співпрацю з іншими. Механізми соціальної ідентичності та тиску групових норм є предметом соціальної психології. Дослідження радикалізації додають до цього питання про те, як саме групи пояснюють конфлікт, легітимують або засуджують насильство та визначають моральні межі дії. Емоційне підкріплення категоричних пояснень Гнів, страх і відчуття приниження здатні звужувати увагу до загрози, підвищувати привабливість швидких висновків і робити суперечливі факти важчими для опрацювання. Відчуття полегшення після отримання однозначної відповіді може посилювати прихильність до неї. Ця інтерпретація узгоджується з мотиваційними моделями когнітивної визначеності, але не означає, що будь-який сильний емоційний стан спричиняє радикалізацію. У дослідженні культурної загрози й потреби у визначеності перевірено конкретну модель зв’язку загрози з екстремістськими настановами. Чому просте пояснення може бути переконливим, навіть коли воно помилкове У кризовій ситуації коротка історія з одним винуватцем, зрозумілим наміром і неминучим наслідком може сприйматися як більш цілісна за складний опис із кількома причинами й невідомими змінними. Суб’єктивна ясність підвищує відчуття орієнтації, але істинність твердження визначають докази, якість перевірки та можливість відтворити результат. Саме тому слід розрізняти психологічну привабливість пояснення, впевненість у власній позиції та його емпіричну обґрунтованість. У дослідженнях радикалізації така відмінність важлива ще й тому, що людина може прийняти простий наратив і водночас відкидати насильницькі засоби. Додаткове вивчення потребують групові норми, моральні дозволи, конкретні наміри та доступні альтернативи. Практична навичка критичного мислення полягає в тому, щоб бачити різницю між фактом, оцінкою, припущенням і прогнозом. Коли даних бракує, коректною відповіддю часто стає визнання відкритого питання та план його перевірки. Від радикальних ідей до насильницьких дій: межі пояснення Систематичний огляд Вольфовіца та співавторів узагальнив 127 досліджень, понад 1300 оцінок зв’язків і 101 потенційний чинник. Дослідники розділяли радикальні переконання, радикальні наміри й радикальну поведінку. Для більшості досліджуваних змінних зв’язки були малими або дуже малими. Це підкреслює важливість оцінювання конкретного результату, а не загальної етикетки «радикалізований». Інший систематичний огляд емпіричних досліджень, представлений Європейською комісією, охопив 707 праць і підкреслив, що сприйнятливість до екстремістських переконань та участь у насильстві формуються через взаємодію чинників на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях. У систематичному огляді Пандей і Бегери 2026 року також представлено багаторівневу картину: когнітивні стилі, сприйнята загроза, моральне виправдання, соціальна ізоляція, групові процеси та суспільний контекст можуть поєднуватися різними способами. Такі узагальнення допомагають будувати пояснювальні моделі, але не встановлюють однієї необхідної послідовності для всіх людей. Чотири різні рівні, які важливо не змішувати Перший рівень — переконання: людина вважає певне політичне або соціальне пояснення правильним. Другий — нормативне ставлення: чи вважає вона насильство допустимим у певній ситуації. Третій — поведінковий намір: чи висловлює конкретний намір заподіяти шкоду. Четвертий — дії, які можна документувати та перевіряти. Наукові роботи часто вимірюють перші три рівні анкетами або експериментальними сценаріями. Результати цих вимірювань не можна безпосередньо переносити на прогноз реального правопорушення. Професійне оцінювання конкретної загрози має інший предмет, інші джерела даних і визначені вимоги до компетентності фахівців. Вимірювання: як досліджують невизначеність і гнучкість мислення Для вивчення нетерпимості до невизначеності використовують валідовані опитувальники, зокрема різні версії шкали нетерпимості до невизначеності. Вони відображають те, як людина описує власні реакції на непередбачуваність, і мають психометричні переваги та межі. Біррелл та співавтори показали, що важливо враховувати факторну структуру шкал, а не вважати одну підсумкову цифру простим описом усієї особистості. Потребу в когнітивній визначеності вимірюють окремими інструментами, зорієнтованими на прагнення певності, передбачуваності та завершеного судження. Когнітивну гнучкість можуть оцінювати за поведінковими завданнями на зміну правил і стратегій, тоді як гнучкість переконань — за здатністю переглядати висновки після нової інформації. Огляд 2026 року пояснює, чому ці види гнучкості потребують окремих операційних визначень. Результати залежать від мови й адаптації інструмента, віку, ситуації тестування, освітнього та культурного контексту, способу набору вибірки. Опитувальник нетерпимості до невизначеності призначений для дослідницьких і відповідних психологічних цілей. Він не є тестом на тероризм або насильницький екстремізм. Чому окремі «ознаки» не дозволяють оцінити небезпеку людини Категоричне висловлювання, сильна тривога, недовіра до інституцій або бажання зрозумілого порядку трапляються в багатьох життєвих обставинах. Люди можуть демонструвати ці реакції без підтримки насильства, а окремі особи з агресивними намірами можуть зовні не відповідати популярним описам «ригідного» мислення. Саме тому шкали рис, побутові спостереження й типології не замінюють професійної оцінки конкретних погроз, поведінки, доступних перевірюваних фактів і безпосередніх обставин. Для неспеціалістів принципово важливо уникати психологічного маркування знайомих, колег або учнів за списками начебто небезпечних характеристик. Роль цифрового середовища Цифрове середовище може змінювати частоту контакту з певними поясненнями, швидкість їхнього поширення та соціальне підкріплення. Коли людина постійно бачить однакові оцінки подій, альтернативні інтерпретації можуть здаватися менш помітними. Обговорення в однорідних колах інколи сприяють поляризації, але наслідки залежать від структури спільноти, типу повідомлень, поведінки учасників і контексту. Зв’язок між повторним контактом з категоричними повідомленнями та реальним насильством лишається багатоступеневим дослідницьким питанням. Дані про алгоритмічні рекомендації, охоплення дописів або зростання часу перегляду не дають автоматичного доказу зміни переконань, готовності до насильства або причинної ролі конкретної платформи. Доцільніше вивчати зміст повідомлень, їхню доказову якість, наявність прославляння шкоди, можливості для міжгрупового спілкування та індивідуальний контекст. Узагальнювальні огляди чинників радикалізації показують необхідність врахування взаємодії соціальних, психологічних і поведінкових змінних. Підлітки, школа й особливості вікового розвитку У підлітковому віці питання належності, самостійності, справедливості та пошуку власної позиції набувають значної ваги. Категоричні судження можуть бути частиною звичайних дискусій і становлення світогляду. Вони не дають підстав позначати учня як потенційно небезпечного чи поширювати відомості про його психологічні особливості. Огляд Горґана та співавторів про запобігання насильницькому екстремізму в школах наголошує на специфіці освітнього середовища, захисті молодих людей і професійній співпраці під час роботи з конкретними загрозами. В освітній практиці важливі підтримувальна атмосфера, право на запитання, розвиток аргументованої незгоди й безпечні канали звернення по допомогу. У школі цінно навчати розрізняти сильну переконаність і виправдання заподіяння шкоди; вислуховувати кілька пояснень однієї події; перевіряти джерело твердження; відстоювати власну позицію з повагою до прав інших. Водночас будь-які індивідуальні рішення щодо безпеки, обміну персональними даними чи залучення зовнішніх служб мають бути законними, обґрунтованими й пропорційними. Профілактика: що випливає з доказів Перспективним напрямом є робота з когнітивною складністю: здатністю утримувати кілька можливих пояснень, розрізняти факт і припущення, помічати власну емоційну реакцію, змінювати судження за новими даними та витримувати ситуацію, у якій остаточної відповіді поки немає. Ці навички мають широку освітню цінність незалежно від тематики радикалізації. Однак загальна користь критичного мислення не дорівнює доведеній здатності конкретного навчального курсу знижувати кількість насильницьких нападів. У систематичному огляді 74 оцінювань профілактичних програм лише частину втручань визначено як успішні, результати часто були обмеженими, а окремі програми супроводжувалися стигматизацією чи відчуженням. Оцінювання успіху нерідко спиралося на суб’єктивні показники. Підтримка здатності жити з відкритими питаннями Коли людина говорить про невизначеність, корисним може бути обговорення того, що відомо, що перевіряється і які питання залишаються відкритими. Це допомагає відокремити реальну потребу в безпеці від вимоги негайної абсолютної відповіді. Освітній розвиток когнітивної гнучкості передбачає вправляння у зміні перспектив, оцінюванні альтернатив і перегляді припущень. Підтримка соціальних зв’язків, доступ до перевірюваної інформації, участь у мирному вирішенні конфліктів і повага до людської гідності створюють умови, за яких складні питання можна розглядати без примусу до негайного вибору між двома крайніми позиціями. Це обґрунтовані загальноосвітні та соціально-психологічні цілі. Їхній специфічний вплив на насильницьку радикалізацію потребує якісного довготривалого оцінювання. Розмова з людиною, яка висловлює категоричні погляди Спокійна розмова може починатися з уточнення фактів: що саме людина вважає встановленим, звідки походить інформація, яких подій вона боїться і як розрізняє допустимі та недопустимі засоби дії. Корисно відокремлювати переживання образи від тверджень про цілу групу людей та від ідеї завдавати комусь шкоди. Діалог спирається на здатність зберігати контакт, називати конкретні суперечності, визнавати перевірені факти та чітко підтримувати ненасильницькі межі. Якщо з’являються конкретні погрози, підготовка заподіяння шкоди або безпосередня небезпека, пріоритетом стає безпека й звернення до відповідних професійних та екстрених служб згідно з обставинами. Особисте переконування в такій ситуації не замінює реагування на загрозу. Що дослідження поки не дозволяють стверджувати Немає підстав вважати, що всі люди з радикальними переконаннями мають високі показники нетерпимості до невизначеності. Так само немає підстав виводити насильницьку поведінку з одного когнітивного стилю, окремого опитувальника або політичної, релігійної чи етнічної ідентичності. Моделі, що пов’язують загрозу, прагнення визначеності та екстремістські установки, підкріплюються емпіричними дослідженнями, але охоплюють лише частину різноманітних життєвих траєкторій. Зміни у відповідях на анкети, готовності підтримати насильство в уявному сценарії та поведінка в реальному світі мають різний доказовий статус. Огляд факторів когнітивної та поведінкової радикалізації і багаторівневий огляд 2026 року показують необхідність розрізняти ці рівні. Профілактичні заняття, тренування гнучкості мислення й програми зміцнення спільнот слід оцінювати за заздалегідь визначеними результатами, із достатньою тривалістю спостереження, відповідними контрольними умовами та урахуванням небажаних наслідків. Підтримка прав людини, довіри й відкритого обговорення є важливими самостійними суспільними цілями. Особливості українського контексту Для українського суспільства тривала війна, вимушене переміщення, втрати та загрози безпеці створюють об’єктивні підстави переживати невизначеність. Психологічна реакція на такі обставини може включати тривогу, потребу в прогнозованості та гостру оцінку загроз. Ці переживання слід розглядати в конкретному життєвому контексті, з повагою до досвіду людей. Відстоювання державної незалежності, підтримка захисту цивільного населення, політична активність і принципова позиція щодо агресії не є психологічними ознаками насильницького екстремізму. Юридична оцінка конкретних дій здійснюється за чинним законодавством і належними процедурами. Наукові психологічні конструкції, описані у міжнародних дослідженнях, не утворюють автоматичної правової класифікації. Редакційний висновок для української профілактичної практики полягає в необхідності поєднувати психологічну підтримку за умов невизначеності з громадянською грамотністю, правами людини, медіаграмотністю та професійним реагуванням на реальні погрози. Ефективність конкретних програм в Україні слід встановлювати за якісними місцевими даними; не можна механічно переносити ефекти досліджень з інших країн. Поширені запитання Чи означає чорно-біле мислення схильність до екстремізму? Ні. Дихотомічні оцінки трапляються у багатьох звичайних ситуаціях. Для дослідження насильницького екстремізму важливо окремо розглядати ставлення до заподіяння шкоди, контекст групової взаємодії, конкретні наміри й поведінку. Одне висловлювання або стиль мислення не визначають майбутніх дій. Систематичний огляд підтверджує багатофакторність пояснень. Чи є нетерпимість до невизначеності психічним розладом? Це психологічний конструкт, який описує індивідуальні відмінності в реакції на невідоме й непередбачуване. Його вивчають, зокрема, у психології тривоги та прийняття рішень. Сам показник нетерпимості до невизначеності не встановлює психіатричного діагнозу й не засвідчує ризику насильства. Огляд психометричних досліджень пояснює його багатовимірність. Чому категоричні пояснення іноді приносять полегшення? Вони тимчасово зменшують переживання невизначеності, створюючи відчуття завершеності та контролю. Цей механізм досліджували в межах потреби в когнітивній визначеності. Полегшення є суб’єктивною реакцією, а достовірність пояснення залежить від доказів. Експериментальні дослідження підтверджують значення прагнення визначеності в окремих контекстах екстремістських настанов. Чи може критичне мислення запобігти насильницькій радикалізації? Здатність перевіряти інформацію й розглядати альтернативи має освітню цінність. Проте ефективність профілактики насильства не встановлюється лише тим, що учасники краще виконали навчальне завдання після курсу. Огляд оцінювань профілактичних програм показує змішані результати та потребу в надійних критеріях успіху. Чи можна за цими рисами визначити небезпечну людину? Ні. Нетерпимість до невизначеності й когнітивна ригідність не є інструментами індивідуального прогнозу нападів. Оцінювання конкретних загроз спирається на професійні процедури та перевірювані обставини, а не на побутові психологічні типології. Метааналітичні дані не підтримують просту схему «одна риса — одна поведінка». Висновки Чорно-біле мислення, нетерпимість до невизначеності й потреба в когнітивній визначеності допомагають пояснювати, чому за деяких обставин однозначні ідеологічні відповіді стають привабливими. Емпіричні роботи виявляють зв’язки цих процесів із жорсткістю переконань, сприйняттям загрози та окремими показниками підтримки ідеологічного насильства. Узагальнення досліджень засвідчують багаторівневу взаємодію психологічних, соціальних і ситуаційних факторів. Для профілактики важливими є розвиток здатності працювати зі складною інформацією, підтримка належності без ворожості до інших, правомірне реагування на реальні погрози та оцінювання втручань за доказовими результатами. Відкритість до невизначеності й готовність переглядати судження допомагають зберігати інтелектуальну точність, людську гідність і простір для ненасильницького розв’язання конфліктів. Пов’язані статті Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Когнітивна гнучкість: що це і як розвивати гнучкість мислення Критичне мислення: що це, як перевіряти інформацію і як його розвивати Групова динаміка: що це, групові процеси, розвиток групи та роль Курта Левіна Соціальна психологія: що це, що вивчає, основні теорії та дослідження Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп Конспірологічні переконання та підтримка політичного насильства Джерела Birrell, J., Meares, K., Wilkinson, A., & Freeston, M. (2011). Toward a definition of intolerance of uncertainty: A review of factor analytical studies of the Intolerance of Uncertainty Scale. Clinical Psychology Review, 31(7), 1198–1208. https://doi.org/10.1016/j.cpr.2011.07.009 Carleton, R. N., et al. (2014). Differentiating intolerance of uncertainty from three related but distinct constructs. Anxiety, Stress, & Coping, 27(1). https://doi.org/10.1080/10615806.2013.815743 Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674 Deverson, S., Delfabbro, P., & Balzan, R. (2026). The role of flexibility in the formation and maintenance of extreme beliefs: A narrative scoping review. Scandinavian Journal of Psychology. https://doi.org/10.1111/sjop.70110 European Commission, EU Knowledge Hub on Prevention of Radicalisation. Extremist thinking and doing: A systematic literature study of empirical findings on factors associated with (de)radicalisation processes. https://home-affairs.ec.europa.eu/networks/eu-knowledge-hub-prevention-radicalisation/welcome-package/learning-resources/extremist-thinking-and-doing-systematic-literature-study-empirical-findings-factors-associated_en Frenkel-Brunswik, E. (1949). Intolerance of ambiguity as an emotional and perceptual personality variable. Journal of Personality, 18(1), 108–143. https://doi.org/10.1111/j.1467-6494.1949.tb01236.x Hogg, M. A., & Adelman, J. (2013). Uncertainty–identity theory: Extreme groups, radical behavior, and authoritarian leadership. Journal of Social Issues, 69(3), 436–454. https://doi.org/10.1111/josi.12023 Horgan, J., Lorig, C., Borum, R., Allely, C. S., & Herrenkohl, T. I. (2024). Understanding and preventing violent extremism in school settings. Journal of School Psychology, 106, 101346. https://doi.org/10.1016/j.jsp.2024.101346 Obaidi, M., Anjum, G., Bierwiaczonek, K., Dovidio, J. F., Ozer, S., & Kunst, J. R. (2023). Cultural threat perceptions predict violent extremism via need for cognitive closure. Proceedings of the National Academy of Sciences, 120(20), e2213874120. https://doi.org/10.1073/pnas.2213874120 Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064 Webber, D., et al. (2018). The road to extremism: Field and experimental evidence that significance loss-induced need for closure fosters radicalization. Journal of Personality and Social Psychology, 114(2), 270–285. https://doi.org/10.1037/pspi0000111 Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174 Zmigrod, L., Rentfrow, P. J., & Robbins, T. W. (2019). Cognitive inflexibility predicts extremist attitudes. Frontiers in Psychology, 10, 989. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2019.00989 Zmigrod, L. (2020). The role of cognitive rigidity in political ideologies: Theory, evidence, and future directions. Current Opinion in Behavioral Sciences, 34, 34–39. https://doi.org/10.1016/j.cobeha.2019.10.016

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства — це спосіб експертного аналізу конкретної можливої шкоди, за якого фахівці систематично збирають перевірювані відомості, оцінюють їх у контексті, формулюють кілька пояснень розвитку ситуації та визначають пропорційні заходи безпеки й підтримки. У міжнародній літературі цей підхід називають structured professional judgment (SPJ) — структурованим професійним судженням. Його практична мета полягає в ухваленні обґрунтованих рішень за умов неповної інформації, а результатом стає документована оцінка конкретних сценаріїв загрози, невизначеності та можливостей її зменшення. Систематичний огляд Campbell Collaboration (2025) і дослідження Clemmow та співавторів (2025) описують концептуальні підстави цього підходу та водночас його емпіричні обмеження. Коли предметом оцінювання стає ідеологічно мотивоване насильство, фахівці розглядають можливу загрозу життю й безпеці у зв'язку з конкретними діями, намірами, обставинами, ресурсами, соціальним середовищем і змінами поведінки. Власне переконання людини, її релігія, політична позиція, законний протест, належність до спільноти або різка риторика без додаткового контексту не становлять достатньої основи для висновку про готовність до насильства. Зв'язок між ідеями, залученням до руху та фактичним насильством потребує окремого емпіричного й індивідуального аналізу. Brouillette-Alarie та співавт. (2025). Що означає структуроване професійне судження Структурованість означає, що експерт послідовно ставить визначені запитання, розглядає релевантні групи обставин, перевіряє походження інформації, записує аргументацію й переглядає висновок за зміни даних. Професійне судження означає, що остаточне рішення спирається на підготовку, компетенцію, відповідальність і пояснювану оцінку конкретного випадку. Важливу роль відіграє формулювання ситуації: які саме види шкоди розглядаються, чому та за яких умов вони можуть виникнути, що вже відомо та які обставини стримують розвиток небезпеки. Такий зміст підходу описаний у дослідженні «Risk of What and Why?». Центральна відмінність від механічного підрахунку «ознак небезпеки» полягає у способі пояснення інформації. Дві обставини з однаковими назвами можуть мати різне значення в різних життєвих ситуаціях, а однакова кількість позначених пунктів може супроводжувати цілком різні сценарії. Фахівець оцінює взаємодію чинників, їхню часову послідовність і можливі шляхи змін. Висновок у форматі SPJ має бути перевірюваним за логікою та відкритим до перегляду, коли з'являються нові дані. Clemmow та співавт. (2025). Оцінка загрози, оцінка ризику й прогнозування Оцінка загрози зосереджується на можливій конкретній шкоді, значущих поведінкових фактах, часовій динаміці та рішеннях щодо захисту. Оцінювання ризику часто має ширшу рамку: воно розглядає чинники, пов'язані з імовірністю небажаних подій у певній популяції та контексті, а також потреби в управлінні ризиком. У професійній практиці ці завдання частково перетинаються. Прогнозування в строгому статистичному значенні передбачає доведену здатність оцінки розрізняти майбутні результати в належному проспективному дослідженні. Систематичний огляд 2025 року наголошує, що для спеціалізованих інструментів насильницького екстремізму ця остання вимога поки не була продемонстрована в дослідженнях, які відповідають його критеріям. Оцінка загрози має практичну цінність навіть тоді, коли точний числовий прогноз недоступний: вона може допомогти обрати законну та своєчасну дію, уточнити відповідальність установ і задокументувати підстави рішення. Проте твердження «фахівці використали структурований підхід» саме собою ще не підтверджує, що обраний інструмент точно прогнозує насильство або що запропоновані заходи доведено зменшують частоту нападів. Це різні питання, і для кожного потрібні власні дані. Чому ідеологічно мотивоване насильство становить окреме завдання Насильницька радикалізація може включати поступові або швидкі зміни поглядів, стосунків і поведінки, а в частини випадків її траєкторія не є послідовною. Мотиви бувають змішаними: ідеологічне виправдання насильства може переплітатися з особистими конфліктами, почуттям загрози, груповою динамікою, прагненням визнання або індивідуальними життєвими подіями. Науково виправдана оцінка розглядає ці складники без припущення про єдиний обов'язковий шлях від переконань до нападу. Огляд Campbell Collaboration і емпірична робота на матеріалах британської програми Channel підтримують багатофакторне розуміння проблеми. Один і той самий термін «радикалізація» в суспільній дискусії може позначати зміну ідей, підтримку протиправних дій, долучення до організації або підготовку насильства. Для професійного оцінювання необхідно називати результат точно. Людина може мати радикальні погляди, але відмовлятися від насильства; може схвалювати насильство абстрактно, проте не виявляти наміру діяти; може припинити участь у групі, зберігаючи деякі переконання. Ці стани не становлять взаємозамінних показників. Brouillette-Alarie та співавт. (2025). Підхід, спрямований на запобігання шкоді, потребує також розрізнення реальної погрози, фантазування, цитування чужих висловлювань, журналістського аналізу, художнього контексту та сатири. Інформацію слід тлумачити в межах фактичної ситуації, законодавства і можливості незалежної перевірки. Редакційне застосування цього принципу полягає в тому, що жодна ізольована фраза або культурна ознака не замінює контекстуальної оцінки поведінки. Які питання розв'язує професійне оцінювання 1. Який саме небажаний результат розглядається Фахівці уточнюють предмет: погрози конкретним людям, переслідування, насильницьке залякування, повторну участь у злочинній діяльності чи інший юридично визначений різновид шкоди. Ця конкретизація важлива, оскільки свідчення, придатні для аналізу одного результату, не обов'язково придатні для іншого. Саме постановку питань «ризик чого?» і «чому?» дослідники вважають важливою для побудови індивідуальної оцінки й плану управління випадком. Clemmow та співавт. (2025). 2. На чому ґрунтується інформація Має значення походження кожного повідомлення: безпосередній достовірний факт, офіційний документ, свідчення очевидця, повідомлення самої людини, непідтверджене припущення або інтерпретація з відкритих джерел. Слід відрізняти факт від висновку, перевірену подію від повторення чутки. Методологічні проблеми досліджень, які кодували відомості лише з публічних матеріалів, детально описані в систематичному огляді 2025 року. 3. Яка динаміка ситуації Оцінювання враховує, чи з'явилися нові достовірні факти, як змінюється контекст і чи змінилися чинники, що стримують можливе насильство. Поточна оцінка стосується певного моменту та визначених умов. Її слід переглядати за значущих змін ситуації, а не вважати безстроковою характеристикою особистості. Динамічний і контекстуальний характер управління ризиком становить один із мотивів застосування структурованого судження. Clemmow та співавт. (2025). 4. Які захисні ресурси та альтернативні пояснення існують Фахівець досліджує, чи є переконливі альтернативні тлумачення фактів, які обставини підтримують безпечну поведінку, хто може допомогти та як конкретні заходи вплинуть на ситуацію. Захисні чинники не слід трактувати як гарантовану «протиотруту», а чинники ризику — як автоматичний доказ наміру. Вони набувають значення в цілісній картині випадку. Новіші британські підходи навіть окремо підкреслюють роль чинників, що зменшують ризик: це відображено в описі ERG-R (Kenyon та співавт., 2025), хоча незалежна прогностична валідність оновленого підходу ще потребує досліджень. 5. Які заходи є законними, пропорційними та потрібними Відповідальне рішення визначає, які установи мають компетенцію діяти, яка підтримка доречна, які відомості справді необхідно передавати та коли відбудеться перегляд рішення. Психологічна оцінка сама собою не дає підстав порушувати приватність, вводити покарання або обмежувати конституційні права. Організаційний процес має містити належну правову підставу та механізми виправлення помилок. Ці засади особливо важливі за низької частоти цільових подій, коли невірні позитивні висновки можуть зачепити багатьох непричетних осіб. Brouillette-Alarie та співавт. (2025). Звідки беруться ризикові та захисні чинники Наукові роботи вивчають біографічні, поведінкові, соціальні й ситуаційні обставини, які частіше трапляються в певних досліджених групах. Однак зв'язок на рівні групи ще не доводить, що окремий чинник є причиною насильства в конкретної людини. Вибірки осіб, уже засуджених за екстремістські злочини, відрізняються від населення загалом, а результати таких вибірок не можна прямо переносити на всіх прихильників радикальних поглядів. Систематичний огляд Campbell Collaboration. Поширена методологічна помилка полягає в доборі характеристики після відомого випадку нападу з подальшим трактуванням її як раннього передвісника. Для перевірки прогностичної придатності потрібно дослідити, чи справді характеристика розрізняє осіб з різними майбутніми результатами, включно з тими, хто ніколи не вчинить насильства. Проблему ретроспективного добору випадків, низьких базових частот і нестачі належних груп порівняння описано в огляді 2025 року. Психічне здоров'я розглядають у межах відповідної клінічної компетенції, коли є конкретні медичні підстави й потреби в допомозі. Діагноз не є синонімом небезпечності, а його наявність або відсутність не може автоматично встановлювати мотив, ідеологію, намір чи майбутню поведінку. Так само вік, релігійність, етнічне походження й законні політичні погляди не слід перетворювати на самостійні позначки потенційного злочинця. Висновки щодо обмеженої зовнішньої валідності наявних вибірок підкреслено в систематичному огляді. Як улаштований процес структурованої оцінки Визначення завдання та повноважень Спочатку професійна команда визначає, з якою метою проводиться оцінювання, які рішення вона має обґрунтувати, хто відповідальний за них, на якій правовій підставі працює і яку частину інформації необхідно отримати. Оцінювання в пенітенціарній системі, за судовим рішенням, у межах захисту дитини або в міжвідомчій роботі має різні рамки. Відповідність інструмента конкретній популяції, умовам і результату має встановлюватися окремо. Огляд Campbell Collaboration (2025). Збирання й критична перевірка відомостей Фахівці використовують лише доступні їм на законних підставах джерела і фіксують, які твердження мають незалежне підтвердження. Нестача інформації повинна залишатися позначеною як нестача, а суперечності — як суперечності. Коли дані одержані від різних інституцій, потрібні правила конфіденційності, мінімізації даних, строків зберігання та доступу. У дослідженнях спеціалізованих шкал саме повнота джерел і спосіб кодування виявилися істотними методологічними обмеженнями. Brouillette-Alarie та співавт. (2025). Формулювання пояснювальних гіпотез Зібрані факти співвідносять із можливими механізмами, перевіряючи також ті пояснення, які суперечать першому враженню. У документованій формулі випадку зазначають, які саме припущення мають доказову опору, що залишається невідомим і які факти могли б змінити висновок. Це знижує небезпеку підміни обґрунтування інтуїтивним ярликом. У роботі Clemmow та співавторів (2025) структуроване формулювання розглядається як місток між дослідженням чинників і плануванням управлінських рішень. Узгодження пропорційного плану та перегляд Підсумковий документ має пояснювати не лише можливу шкоду, а й те, чому запропоновані кроки доречні, хто відповідає за виконання, за яких обставин рішення слід переглянути й як контролювати небажані наслідки. Іноді пріоритетом стає термінова фізична безпека, в інших випадках — координація соціальних, освітніх або психологічних служб у законних межах. Результативність конкретного плану потрібно перевіряти окремо від якості заповнення оцінювальної форми. Які спеціалізовані інструменти застосовують Інструменти структурованого професійного судження розробляли для різних груп, умов і службових завдань. Їхні назви часто сприймають як взаємозамінні, хоча вони мають різні призначення, процедури та дослідницькі бази. Систематичний огляд Campbell Collaboration порівнює шість систем оцінювання, з яких п'ять належать до підходів структурованого судження. VERA-2R VERA-2R — спеціалізований інструмент структурованої оцінки ризику насильницького екстремізму, призначений для підготовлених фахівців. Його застосування залежить від наявності релевантних відомостей, відповідної підготовки оцінювача й придатності до конкретного контексту. Дослідження VERA та VERA-2R не слід механічно об'єднувати: версії інструмента і вибірки мають значення. Опубліковані дані щодо VERA-2R неоднорідні, а огляд 2025 року окремо вказує на праці після періоду основного пошуку, які ставлять запитання до психометричних властивостей цієї версії. Впевнене індивідуальне прогнозування за VERA-2R емпірично не встановлене. TRAP-18 TRAP-18 розроблено для професійного аналізу загроз, пов'язаних із можливими одиночними нападниками; він привернув значну дослідницьку увагу до аналізу цільового насильства. У метааналітичному узагальненні, включеному до огляду 2025 року, ретроспективний зв'язок із відомими результатами був помітним, проте неоднорідним, а всі дослідження такої перевірки мали ретроспективний дизайн. Отже, статистична здатність відтворити відомий результат залишається іншою властивістю, ніж доведена здатність передбачати майбутню подію. TRAP-18 призначений для спеціалізованого застосування, а не для самостійної оцінки знайомих за публічним переліком ознак. ERG22+ та оновлений ERG-R ERG22+ використовувався у в'язницях і пробації Англії та Уельсу для структурованої оцінки людей, засуджених за злочини, пов'язані з екстремізмом. Британське Міністерство юстиції (2023) оприлюднило психометричне дослідження його структури й надійності; ця робота не прирівнюється до доказу точності передбачення майбутніх нападів. У 2025 році описано ERG-R, оновлену рамку з ширшим охопленням сучасних обставин, зокрема цифрових середовищ, молодшого віку та захисних чинників. Сам факт оновлення інструмента не означає завершеної незалежної перевірки його прогностичних властивостей. Інші рамки та загальні інструменти оцінювання насильства У науковій літературі розглядають також MLG-V2, IVP guidance та інші спеціалізовані системи. Деякі підходи створювалися в загальній кримінології або судовій психології для оцінювання інших видів насильства; їхні емпіричні результати не можна без окремої перевірки переносити на ідеологічно мотивовані випадки. У порівняльному огляді Campbell Collaboration показано обмежену кількість прямих перевірок для більшості спеціалізованих інструментів і складність вибору між ними на основі сучасної доказової бази. Наскільки точні ці інструменти: що встановлено дослідженнями Найважливішим сучасним узагальненням залишається систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів, оприлюднений у грудні 2025 року. Автори відібрали 19 публікацій із 20 придатними дослідженнями на основі матеріалів приблизно 1106 учасників. Переважну частину вибірок становили дорослі чоловіки, а багато робіт спиралися на ретроспективні відомості з публічних джерел. Основний систематичний пошук охоплював праці до 31 грудня 2021 року; пізніші роботи автори розглянули окремо в обговоренні. Тому публікація огляду в 2025 році не означає, що всі дослідження 2022–2025 років увійшли до його кількісного синтезу. У дослідницьких умовах деякі шкали демонстрували високу узгодженість висновків різних оцінювачів, але в умовах звичайної практики результати були слабшими й неоднорідними. Узгодженість між двома оцінювачами означає, що вони подібно кодують інформацію; вона не встановлює правдивості висновку щодо майбутньої поведінки. Автори також зафіксували проблеми з підтвердженням теоретичної структури окремих шкал та різною внутрішньою узгодженістю їхніх складників. Brouillette-Alarie та співавт. (2025). Для TRAP-18 в огляді наведено об'єднаний ретроспективний коефіцієнт зв'язку приблизно r = 0,62, проте міждослідницька неоднорідність була високою (I² = 86 %). Це показник постдикції — відтворення вже відомого минулого результату — за відповідними вибірками, а не гарантія індивідуального прогнозу. Жодна з включених робіт не перевірила справжню проспективну прогностичну валідність спеціалізованого інструмента. У підсумку огляд не дозволяє науково рекомендувати один інструмент як найточніший для певної популяції або ситуації. Оригінальна публікація Campbell Collaboration. Окремі новіші дослідження, зокрема дослідження формулювання ризику на вибірці програми Channel та опублікований опис ERG-R (2025), розширюють розуміння складних траєкторій і професійної практики. Вони не усувають потреби в проспективній перевірці точності рішень та в незалежних дослідженнях серед різних популяцій. Наукове розрізнення концептуальної корисності та доведеної прогностичної спроможності є центральним висновком сучасної літератури. Чому виникають хибнопозитивні та хибнонегативні висновки Події ідеологічно мотивованого насильства є порівняно рідкісними щодо широких груп населення, а досліджені базові частоти значно відрізняються між конкретними вибірками. За таких умов навіть оцінка з привабливими показниками чутливості та специфічності може давати багато хибнопозитивних висновків при використанні в широкій популяції. Це загальна властивість статистики рідкісних подій, а не свідчення про небезпечність певної групи. Систематичний огляд Campbell Collaboration окремо називає низьку базову частоту одним з основних ускладнень оцінювання. Хибнопозитивний висновок може спричиняти стигматизацію, необґрунтоване втручання в життя, погіршення довіри та зайве навантаження на служби. Хибнонегативний висновок означає, що реальна небезпека залишиться без належної уваги. Мінімізація обох видів помилок вимагає чіткого визначення результату, незалежної перевірки джерел, можливості перегляду суджень і поваги до прав людини. Наукова доцільність структурованого підходу полягає у підзвітності такого аналізу, а не в обіцянці нульової помилки. Приклад для розуміння статистики: якщо в умовній групі з 10 000 осіб подія трапляється в 10, а гіпотетична система має чутливість і специфічність по 90 %, вона позначить 9 із 10 майбутніх випадків, проте також приблизно 999 із 9990 людей без такої події. Із приблизно 1008 позитивних результатів лише 9 відповідатимуть події. Це ілюстративний математичний приклад, а не показник ефективності VERA-2R, TRAP-18, ERG22+ чи будь-якої реальної системи. Він демонструє, чому числова оцінка без базової частоти події та контексту може вводити в оману. Проблеми упередженості, справедливості та підзвітності Оцінювач може надмірно покладатися на першу версію подій, шукати переважно підтвердження власної гіпотези, перебільшувати значення яскравого медійного прикладу або неправильно тлумачити культурний контекст. Структурована форма допомагає зафіксувати міркування, але сама собою не усуває когнітивних упереджень. Обмеження людської інтуїції у сфері консультування щодо насильницького екстремізму обговорює Koehler (2026); ця робота має теоретичний характер і не є експериментальним доказом переваги конкретного інструмента. Справедливе оцінювання вимагає чітко розмежувати перевірені факти, припущення, культурні особливості та правовий статус поведінки. Потрібно документувати джерела, зберігати можливість незалежного професійного перегляду, обмежувати доступ до чутливої інформації та забезпечувати пропорційність реакції. Такий набір вимог є редакційною нормативною інтерпретацією принципів професійної відповідальності; він не видається за результат одного експерименту. Особлива небезпека виникає, коли установи використовують формалізований бал як підставу для адміністративного рішення без пояснення того, що саме вимірюється, за якої популяції шкалу перевіряли й які можливі наслідки помилки. Формальна впорядкованість не замінює зовнішньої валідності: висновки, одержані серед засуджених дорослих чоловіків певної країни, не можна автоматично переносити на дітей, людей без кримінального минулого або інші правові системи. Brouillette-Alarie та співавт. (2025). Неповнолітні та цифрове середовище Для підлітків особливо значущими є вікові особливості розвитку, контекст спілкування, можливість експериментування з ідентичністю, рівень розуміння наслідків і потреба в захисті особистих даних. Онлайн-висловлювання молодої людини потрібно розглядати відповідно до контексту, а не перетворювати на автоматичне підтвердження наміру застосувати насильство. Ризики стигматизації та надмірного нагляду мають самостійне значення, навіть якщо програма називається профілактичною. Британські автори оновлення ERG-R прямо називають збільшення ролі інтернету й молодших осіб серед змін контексту, на які реагує нова рамка. Це обґрунтовує необхідність досліджувати сучасні канали взаємодії та розвиткові відмінності, але не доводить існування універсального цифрового шляху від перегляду контенту до насильства. Kenyon та співавт. (2025). У випадках, що стосуються дитини, потрібні компетентні фахівці, правова підстава збирання даних, захист найкращих інтересів дитини й механізми підтримки. Школа, батьки або громадська організація можуть звернути увагу на конкретну небезпечну ситуацію та звернутися по компетентну допомогу, проте не повинні самостійно застосовувати інструменти судово-психологічного оцінювання як приховані тести на «екстремізм». Такий підхід відповідає розмежуванню професійної оцінки та громадського реагування на безпеку. Український контекст: право, безпека й компетенція В Україні юридичні поняття тероризму, терористичної діяльності, компетенцію уповноважених органів і рамки протидії визначає Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. Психологічний термін «ідеологічно мотивоване насильство» має дослідницький характер і не замінює правової кваліфікації конкретних дій. Питання про правопорушення та повноваження відповідних органів вирішуються за чинним українським законодавством, а не за результатом психологічного опитувальника. Українське середовище воєнного часу містить специфічні реальні загрози й досвід насильства. Психологічне оцінювання має розрізняти законну оборонну діяльність, громадянську позицію, повідомлення про воєнні злочини, емоційну реакцію на травматичний досвід і достовірні погрози протиправного насильства. Це редакційне розмежування застосовує загальні принципи доказовості й законності до українського контексту та не претендує на окрему валідовану українську шкалу. Якщо існує безпосередня загроза життю, повідомлення про підготовку насильства або інша ситуація, яка потребує негайного втручання, належним кроком є звернення до компетентних екстрених служб. Державна служба України з надзвичайних ситуацій указує номер 112 для надзвичайних ситуацій та 102 для повідомлень, які потребують втручання поліції. Під час звернення потрібно передавати факти, якими людина реально володіє, і чітко відокремлювати їх від припущень. Самостійно проводити слідство, провокувати конфронтацію або публічно оголошувати когось небезпечним за непрямими ознаками не слід. Професійне впровадження спеціалізованих методик в Україні потребувало б окремої перевірки правових підстав, підготовки користувачів, наявності надійних даних, відповідності інструмента реальним завданням, а також локальної наукової перевірки. Іноземні дослідження з пенітенціарних систем не надають автоматичного дозволу застосовувати ті самі висновки до населення України. Це практичний висновок із обмеженої переносності наявної доказової бази. Систематичний огляд 2025 року. Як оцінювати якість професійного висновку Якісний висновок має чітко називати мету оцінювання, правову та організаційну компетенцію, джерела даних, відомі й невідомі факти, визначений небажаний результат, релевантні альтернативні пояснення, можливі захисні чинники й підстави рекомендованих рішень. Важливо також зазначати, наскільки дані інструмента справді придатні для саме цієї людини та ситуації і коли має відбутися повторний перегляд. Це критерії прозорості й професійної відповідальності, а не перевірений універсальний алгоритм передбачення нападу. Під час наукової оцінки методики варто окремо ставити запитання про міжоцінювальну узгодженість, змістову та конструктну валідність, перенесення результатів у звичайну практику, проспективне передбачення, вплив на рішення й наслідки для прав людини. Кожне з цих питань вимагає окремого типу досліджень. Саме розмежування психометричних показників дозволило авторам систематичного огляду Campbell Collaboration дійти висновку про суттєву незавершеність доказової бази. Що можуть робити близькі, освітяни та громади Коли виникає занепокоєння через конкретну погрозу, важливо передати достовірні відомості компетентним службам і не перетворювати власні припущення на публічне обвинувачення. У ситуаціях без безпосередньої загрози доречні спокійне спілкування, пошук допомоги у відповідних фахівців і підтримка доступу до безпечних соціальних зв'язків. Слова, повідомлення та контекст мають значення; формальні шкали VERA-2R, TRAP-18 або ERG22+ не є домашніми діагностичними засобами. Відповідальне профілактичне середовище створює зрозумілі маршрути звернення по допомогу, захищає приватність, розрізняє законне інакодумство та конкретну загрозу безпеці, а також перевіряє наслідки втручань. Оцінювання ефективності програм повинне вивчати реальні результати — безпечну поведінку, зменшення шкоди, добровільність і стійкість змін, — а не лише кількість проведених розмов чи форм. Методологічна обережність щодо вимірювання результатів обґрунтована оглядом Campbell Collaboration (2025). Поширені запитання Чи може психолог передбачити терористичний напад? Сучасні спеціалізовані інструменти допомагають організувати професійну оцінку відомостей, але наявні дослідження не підтвердили їхню проспективну здатність достовірно передбачати майбутні напади для окремої людини. Це висновок систематичного огляду 2025 року, з урахуванням обмежень часової межі його основного пошуку. Чи означають радикальні погляди високий ризик насильства? Ні. Погляди, схвалення насильства, конкретні наміри та фактична поведінка становлять різні дослідницькі результати. Оцінювання має стосуватися конкретних фактів і можливих сценаріїв шкоди. Brouillette-Alarie та співавт. (2025). Чи однаково працюють VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+? Ці системи створювали для різних завдань і умов. Прямих порівняльних доказів недостатньо, щоб надійно обрати один універсально найкращий інструмент; їх застосування потребує спеціальної підготовки та відповідної компетенції. Campbell Collaboration (2025). Чому висока узгодженість оцінювачів ще не доводить точності? Двоє навчених фахівців можуть однаково позначити певний пункт, проте це ще не свідчить, що пункт точно відділяє майбутні випадки насильства від випадків без насильства. Надійність вимірювання та прогностична валідність є різними властивостями. Brouillette-Alarie та співавт. (2025). Чи можна застосовувати спеціалізовані інструменти до підлітків? Потрібна перевірка придатності інструмента до віку, правового й культурного контексту та окреме обґрунтування захисту прав дитини. Результати досліджень, зосереджених переважно на дорослих чоловіках, не можуть автоматично обґрунтовувати таке застосування. Огляд Campbell Collaboration. Що робити, якщо загроза здається безпосередньою? Зверніться до компетентних екстрених служб і передайте перевірювані факти. Для України офіційно зазначені номери 112 та 102. Контактні дані ДСНС України. Висновки Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства є способом відповідального аналізу та управління невизначеністю. Її якість визначається точністю поставленого питання, перевіркою джерел, професійною компетенцією, контекстуальним формулюванням ситуації, правовою пропорційністю та готовністю переглядати рішення. Наукові джерела підтверджують користь систематизації професійного аналізу, водночас доведена точність прогнозування майбутнього екстремістського насильства за наявними спеціалізованими шкалами залишається обмеженою. Цей висновок відповідає систематичному огляду Campbell Collaboration (2025) та роботі Clemmow та співавторів (2025). Пов’язані статті • Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — про один із соціально-психологічних процесів, який потребує контекстуального пояснення. • Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства — про допомогу постраждалим і наслідки насильства. Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі Ознаки ризику насильницького екстремізму: чому списки недостатні VERA-2R: інструмент оцінювання ризику насильницького екстремізму Джерела • Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., Danis, E., Ousman, S., Madriaza, P., та ін. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. https://doi.org/10.1002/cl2.70080. • Clemmow, C., та співавт. (2025). Risk of what and why? Disaggregating pathways to extremist behaviours in individuals susceptible to violent extremism. Behavioral Sciences & the Law, 43(2), 228–247. https://doi.org/10.1002/bsl.2710. • Kenyon, J., Carter, A. J., Watson, S., & Farr, J. (2025). Adapting risk assessments to a changing terrorism landscape: Revising the extremism risk guidance. Journal of Forensic Sciences. https://doi.org/10.1111/1556-4029.70101. • Koehler, D. (2026). The limits of instinct in countering violent extremism counseling: A theoretical discussion on the development of professional intuition. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression. https://doi.org/10.1080/19434472.2026.2700188. • Ministry of Justice. (2023). Extremism Risk Guidance 22+: An exploratory psychometric analysis. Government of the United Kingdom. https://www.gov.uk/government/publications/extremism-risk-guidance-22-an-exploratory-psychometric-analysis. • Верховна Рада України. (2003; чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15. • Державна служба України з надзвичайних ситуацій. (б. д.). Екстрені служби: контакти. https://bezpeka.dsns.gov.ua/contacts.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Ознаки ризику насильницького екстремізму — це спостережувані обставини, висловлювання або зміни поведінки, які в певному контексті можуть обґрунтовувати потребу в уважнішому вивченні ситуації та заходах запобігання насильству. Окрема ознака не встановлює наміру вчинити напад, а її наявність не перетворює людину на «потенційного терориста». Оцінювання потребує розрізнення переконань, поведінкових намірів, конкретних погроз, можливостей завдати шкоди, ситуаційних обставин і наявних захисних ресурсів. Головна причина, через яку списки ознак не працюють як самостійний прогноз, полягає в тому, що насильницьке екстремістське діяння є рідкісним і складним результатом взаємодії чинників. Більшість людей, які поділяють радикальні погляди, не вчиняють ідеологічно мотивованого насильства; однакове висловлювання в різних ситуаціях може мати різний зміст. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025), що узагальнив 20 досліджень спеціалізованих інструментів, не виявив жодного проспективного дослідження їхньої справжньої прогностичної валідності щодо майбутнього екстремістського насильства. Практичне правило таке: занепокоєння слід прив’язувати до конкретних дій, їхнього змісту та динаміки, а рішення про безпеку — до перевіреної інформації й компетентної оцінки. Реальна погроза вимагає належної реакції навіть за відсутності «типового набору» рис; незвичні погляди та особистісні особливості самі по собі не є підставою для звинувачень. Що саме називають ознакою ризику У дослідженнях радикалізації поняття «ризик» може стосуватися різних результатів: підтримки крайніх поглядів, схвалення насильства, готовності сприяти насильницькій групі, участі в підготовці нападу або фактичного вчинення насильства. Це різні події, і фактор, статистично пов’язаний з однією з них, не обов’язково передбачає іншу. На необхідності наперед визначати конкретний результат оцінювання наголошує Monahan (2012); розмежування переконань, намірів і поведінки є також основою метааналізу Wolfowicz та співавторів (2021). Ознака може бути описовим фактом, непрямим свідченням, чинником, статистично пов’язаним із певним результатом, або підставою для перевірки повідомлення. Усі ці значення потребують різного рівня доказовості. Наприклад, повідомлення про конкретну погрозу є фактом комунікації, який необхідно розглядати серйозно й перевіряти. З цього факту ще не випливає точна ймовірність нападу. Так само участь у суперечливих політичних дискусіях свідчить про громадянську або світоглядну активність, а не автоматично про готовність завдати шкоди. Окремо розрізняють оцінювання загрози й оцінювання ризику. Перше зосереджене на конкретній ситуації, можливому адресаті погроз, поведінці та запобіжних діях; друге намагається систематично сформулювати ризик певного результату за визначеного горизонту й за наявності певних умов. Підходи можуть доповнювати один одного, але їхні висновки мають різну мету. Загальний поведінковий контекст пояснює окрема українська стаття «Оцінювання загроз цілеспрямованого насильства: поведінковий підхід і межі прогнозу». Чому радикальні погляди не тотожні небезпеці Радикальні політичні погляди, гостра критика влади, активізм, релігійні переконання й принципове світоглядне несхвалення суспільного порядку самі по собі описують позицію людини. Насильницький екстремізм стосується виправдання, підтримки або здійснення насильства в ідеологічному контексті; навіть підтримка насильства як абстрактної ідеї потребує відокремлення від реального планування й поведінки. Для запобігання помилковій класифікації дослідники спеціально аналізують когнітивну та поведінкову радикалізацію як різні результати Wolfowicz та співавтори (2021). Немає єдиного психологічного профілю людини, яка вчинить ідеологічно мотивоване насильство. Різноманітність мотивацій і шляхів вимагає враховувати соціальні обставини, особисту історію, стосунки, кризові події, доступ до підтримки та ситуацію, у якій виникло занепокоєння. ОБСЄ у посібнику з громадоорієнтованої протидії тероризму (2014) пов’язує ефективну профілактику з правами людини, довірою та співпрацею з громадами. Вік, стать, етнічна належність, мова спілкування, релігія, політична орієнтація, спосіб одягу, особливості нервової системи або психіатричний діагноз не утворюють самодостатньої ознаки майбутнього насильства. У систематичному огляді Wolfowicz та співавторів (2021) соціально-демографічні чинники загалом мали найменші величини зв’язку з дослідженими результатами радикалізації. Використання таких характеристик як короткого шляху до ярлика створює ризик дискримінації та відволікає від фактичної поведінки. Сім методологічних причин, через які контрольний список вводить в оману 1. Низька базова частота події Терористичні напади та інші форми ідеологічно мотивованого насильства порівняно рідкісні. Коли подія трапляється рідко, навіть метод із хорошою чутливістю й специфічністю може створювати значну кількість хибнопозитивних висновків. Це закономірність умовної ймовірності, а не недолік окремого дослідника. Проблему низьких базових частот та хибнопозитивних рішень докладно розбирає Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Умовний математичний приклад допомагає побачити масштаб помилки. Уявімо 10 000 осіб, серед яких протягом певного часу насильство вчинять 100, тобто 1%. Припустімо суто для ілюстрації, що тест виявляє 80% майбутніх випадків і правильно виключає 90% людей без такого результату. Він визначить 80 справжніх випадків, але водночас помилково позначить 990 інших людей. Серед 1 070 позитивних результатів справжніх буде приблизно 7,5%. Це навчальний розрахунок з вигаданими характеристиками тесту, а не оцінка реальної поширеності екстремістського насильства чи ефективності будь-якої методики. 2. Кореляція не встановлює причину У статистичному дослідженні певна характеристика може частіше траплятися в одній групі, ніж в іншій. Звідси не випливає, що вона спричиняє насильство, що втручання саме в неї запобігатиме нападу або що її можна використовувати для індивідуального прогнозу. Переважання поперечних досліджень у літературі про радикалізацію обмежує причинні висновки Wolfowicz та співавтори (2021). 3. Дослідження відомих нападників створюють ретроспективну ілюзію Після насильницької події дослідник може знайти в історії нападника попередні висловлювання, конфлікти або зміни поведінки. Заднім числом вони здаються послідовністю чітких попереджень. Для доказу прогностичної цінності потрібно порівняти їхню поширеність серед людей, які в схожих обставинах нападів не вчиняли, і перевірити передбачення до настання результату. Scarcella, Page і Furtado (2016) та новіший систематичний огляд 2025 року вказують на недостатність такого типу валідизації. 4. Однакові ознаки мають різне значення в різних контекстах Соціальна ізоляція може бути наслідком переїзду, втрати близької людини, конфлікту, дискримінації або захворювання. Гнів може виникати як відповідь на несправедливість. Посилення інтересу до релігії може бути формою духовного пошуку. Навіть висловлювання, пов’язані з насильством, необхідно розглядати з урахуванням адресата, контексту, повторюваності, достовірності джерела та супровідних дій. Контрольний список без таких відомостей підмінює аналіз припущеннями. 5. Ознаки не обов’язково додаються механічно Складання балів передбачає, що кожна ознака має певну вагу, а сума відповідає ризику. Для насильницького екстремізму така модель повинна бути спеціально перевірена на відповідних групах і результатах. Огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) наголошує, що ризик може не мати простої накопичувальної структури. Дві людини з однаковою кількістю позначок можуть перебувати в принципово різних ситуаціях. 6. Оцінки залежать від джерела інформації та кваліфікації оцінювача Соціальні мережі, перекази знайомих, відкриті матеріали й службові дані мають різну повноту й надійність. Висновок залежить також від визначень, досвіду та підготовки фахівця. Огляд 2025 року виявив, що узгодженість оцінювачів у контрольованих дослідницьких умовах часто була вищою, ніж у практичних умовах. Добра узгодженість між двома оцінювачами ще не доводить точності передбачення Brouillette-Alarie та співавтори (2025). 7. Ознаки змінюються разом із ситуацією Загроза залежить від поточного конфлікту, доступних ресурсів, нових подій, можливостей звернутися по допомогу та змін у поведінці. Один знімок стану не передає динаміки. Оцінювання потребує повторного перегляду після суттєвих змін і плану дій, співмірного з реальною ситуацією. Такий підхід узгоджується з професійною концепцією структурованого судження, описаною в Monahan (2012). Чотири різні рівні інформації, які часто змішують Переконання й ідентичність До цього рівня належать ідеї, релігійні чи політичні самоозначення, гострі оцінки суспільних процесів і належність до законних громадських рухів. Вони описують світогляд і соціальні зв’язки. Їх не можна механічно перетворювати на свідчення підготовки насильства. Ставлення до застосування насильства Людина може виправдовувати насильство в абстрактній суперечці або поширювати матеріали, де воно подається як прийнятне. Це вже предмет окремого занепокоєння й розмови про межі дозволеного, особливо коли є пряме підбурювання чи погрози. Проте висловлена підтримка насильства і готовність особисто вчинити напад залишаються різними результатами Wolfowicz та співавтори (2021). Конкретні погрози та поведінкове занепокоєння Значення має конкретний зміст погрози, кому вона адресована, чи є ознаки її повторення або посилення, чи підтверджують інші джерела пов’язані дії, чи виникла безпосередня небезпека. У такій ситуації відкладати реакцію до «накопичення достатньої кількості пунктів» було б помилкою. Рішення про перевірку й безпеку має спиратися на факти, а не на політичне або релігійне маркування. Вчинене насильство та безпосередня загроза Якщо напад триває, особа повідомляє про намір негайно заподіяти шкоду або наявні інші переконливі дані про безпосередню загрозу, пріоритетом стають безпека людей та звернення до компетентних екстрених служб. За офіційним довідником Державної служби України з надзвичайних ситуацій, в Україні працюють номери 112 для надзвичайних ситуацій і 102 для звернення до поліції. Чи існують науково підтверджені чинники ризику Дослідження виявляють статистичні зв’язки між певними психологічними, соціальними та поведінковими характеристиками й різними наслідками радикалізації. Але їхня сила неоднакова, а значна частина результатів стосується ставлення або намірів, а не фактичного насильства. У метааналізі Wolfowicz та співавторів (2021) було об’єднано 127 досліджень і 206 вибірок, що охоплювали понад сотню потенційних чинників. Переважна більшість оцінених зв’язків була малою або дуже малою; величини й релевантність різнилися залежно від результату, який вимірювали. Особливо важливо, що соціально-демографічні ознаки мали загалом слабші зв’язки, ніж частина кримінологічних і психологічних характеристик. Це групові статистичні закономірності, які самі по собі не дозволяють оцінити майбутню поведінку конкретної особи. Крім того, більшість включених досліджень були поперечними, тому узагальнювати їх як причинні механізми слід обережно Wolfowicz та співавтори (2021). У професійному формулюванні випадку корисно враховувати взаємодію обставин: історію поведінки, актуальні конфлікти, значення повідомлень, доступні можливості безпечного втручання, чинники підтримки та перешкоди для допомоги. Це аналітична рамка для кваліфікованої роботи, а не рецепт самостійного підрахунку небезпечності. Чим відрізняються чутливість, специфічність і прогностична цінність Чутливість означає частку осіб із досліджуваним результатом, яких інструмент правильно виявляє. Специфічність — частку осіб без цього результату, яких він правильно визначає. Позитивна прогностична цінність відповідає на практичне запитання: яка частка позитивних результатів справді відповідає події? Вона залежить також від базової частоти події в популяції. Тому однакові чутливість і специфічність можуть давати різну кількість хибнопозитивних висновків у різних умовах. У сфері насильницького екстремізму пряме вимірювання цих характеристик утруднене через рідкісність подій, малі вибірки, відмінності між досліджуваними групами та обмежений доступ до достовірних результатів подальшого спостереження. Огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) звертає увагу, що ретроспективна статистика розрізнення відомих випадків ще не розв’язує питання хибнопозитивних рішень у повсякденній практиці. Прогностична валідність перевіряється тоді, коли оцінку роблять до настання події, а потім незалежно спостерігають, чи відбулася саме визначена подія за визначений час. Ретроспективне відновлення балів за матеріалами вже відомих випадків — це інший дизайн. Обидва можуть давати наукові відомості, але лише проспективна перевірка відповідає на питання, як метод працює при реальному передбаченні. Що відомо про спеціальні інструменти оцінювання VERA-2R VERA-2R — спеціалізований інструмент структурованого професійного судження для оцінювання пов’язаних з екстремізмом чинників ризику, контексту й захисту, який застосовують навчені оцінювачі, зокрема в системах виконання покарань і супроводу. Він не є тестом для батьків, учителів або користувачів соціальних мереж. У дослідженні Австралійського інституту кримінології на вибірці 50 осіб два підготовлені фахівці продемонстрували добру узгодженість, але низьку прогностичну валідність Cherney і Belton (2024). Підсумковий огляд 2025 року підтверджує потребу в ширших незалежних перевірках. TRAP-18 TRAP-18 призначений для професійного розгляду загроз, пов’язаних передусім з індивідуальними нападниками, у визначених умовах і за наявності відповідних даних. Його індикатори часто досліджували за відомими біографіями та матеріалами вже завершених випадків. Метааналітичний ретроспективний зв’язок у систематичному огляді був помітним, але результати сильно відрізнялися між дослідженнями; справжнє проспективне прогнозування не було перевірене Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Висновки не можна переносити на довільну людину без професійного контексту. ERG22+ ERG22+ — підхід структурованого професійного оцінювання, що використовувався в пенітенціарному контексті Великої Британії для аналізу чинників, пов’язаних із залученням до екстремістської діяльності. Дослідження його узгодженості та конструкції дають змішані результати; у практичних умовах оцінки не завжди збігалися належним чином. Наявні результати не обґрунтовують використання ERG22+ як самостійного прогнозу нападу Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Спільна риса цих підходів — потреба в спеціальній підготовці, надійних даних, чітко визначеній меті та постійній перевірці висновків. Їхня практична корисність як структури фахового аналізу не дорівнює доведеній здатності точно передбачати окремий майбутній напад. Систематичний огляд Scarcella та співавторів (2016) показав давні проблеми вимірювання; огляд 2025 року засвідчив, що вони залишаються суттєвими. Як діяти, коли щось викликає занепокоєння Коли є дивні погляди або зміни в спілкуванні, але немає погроз Спочатку з’ясуйте, що саме вас непокоїть: зміст висловлювання, поведінка, конкретна подія чи припущення про людину. Відокремлюйте факти від інтерпретацій. Підтримуйте спокійний контакт, слухайте пояснення, цікавтеся життєвими труднощами й доступними джерелами підтримки. Намагайтеся уникати публічного таврування, необґрунтованих звинувачень і поширення особистих даних. Для близьких важливими є довіра й можливість звернутися до відповідних фахівців без страху бути автоматично названими небезпечними. Коли є висловлена погроза Сприймайте її як конкретне повідомлення, яке потрібно перевірити. Визначайте лише безпечні для себе дії: не провокуйте конфронтації, не обіцяйте зберегти таємницю щодо безпосередньої небезпеки, повідомляйте відповідальним особам або службам достовірні відомості без перебільшень. Релевантними є точне формулювання погрози, час, кому вона була адресована, доступні докази та обставини, що вказують на невідкладність. Висновок про рівень небезпеки й необхідні заходи належить компетентним службам. Коли небезпека безпосередня Насамперед захистіть себе й інших у доступний безпечний спосіб. Не намагайтеся самостійно перевіряти наміри особи або проводити «тест» її готовності до насильства. В Україні звертайтеся по екстрену допомогу за номером 112 або до поліції за 102, повідомляючи конкретні факти й місце події. Номери та призначення служб підтверджені офіційним довідником ДСНС України. Коли інформація надходить із мережі Публікація, зображення, цитата або допис можуть бути вирваними з контексту, іронічними, застарілими чи приписаними не тій людині. Для належного повідомлення важливо зберегти достовірну інформацію про джерело й час, не поширюючи небезпечний вміст повторно. Уникайте самостійного стеження, втручання в приватне листування, публікації звинувачень та будь-яких незаконних способів збирання даних. Чому профілактика має орієнтуватися на потреби та безпеку Якщо допомогу пропонують лише за формальним списком «підозрілих рис», люди можуть втрачати довіру до шкіл, психологів, громадських організацій та служб, від яких залежить раннє звернення по підтримку. Натомість профілактична робота має включати зміцнення стосунків, можливості ненасильницького розв’язання конфліктів, доступ до психосоціальної допомоги й механізми безпечного реагування на фактичні погрози. Це практичний висновок редакції, узгоджений із принципами громадоорієнтованої профілактики ОБСЄ (2014). Оцінювати ефективність заходів слід за визначеним результатом. Поліпшення обізнаності, зміна відповідей на анкету, зменшення підтримки насильства, припинення контактів з насильницькою групою та відсутність подальших злочинів — різні показники. Можливість однієї зміни не доводить автоматично іншої. Коли високоякісних довгострокових спостережень бракує, висновки щодо запобігання реальному насильству повинні залишатися обмеженими. Особливості роботи з дітьми й підлітками У підлітковому віці пошук ідентичності, гострі суперечки, експерименти з ролями та сильна потреба належати до групи можуть бути частиною розвитку. Учитель чи батьки мають оцінювати безпеку конкретної ситуації, а не виводити небезпечність зі стилю спілкування, музики, одягу, поглядів чи відмінностей у поведінці. За наявності погроз необхідні належне реагування й фахова допомога, з урахуванням віку, стану дитини та її права бути вислуханою. Конвенція ООН про права дитини захищає свободу думки, совісті й релігії, право висловлювати погляди та право на приватність, а також вимагає надавати належну вагу позиції дитини відповідно до її віку й зрілості. Профілактичне втручання має бути законним, співмірним та орієнтованим на найкращі інтереси дитини. Збирання й передавання персональних даних потребує визначених підстав і захисту від необґрунтованого поширення. Для закладу освіти корисно мати зрозумілий порядок реагування на конкретні погрози, канали звернення по підтримку, визначених відповідальних осіб і процедуру перевірки інформації. Публічні «переліки підозрілих учнів», шкільні рейтинги радикалізації та автоматичні висновки за дописами в мережі не відповідають стандарту індивідуального, доказового й правозахисного підходу. Помилки, яких потрібно уникати в професійному оцінюванні Перша помилка — підміняти поведінку ідентичністю. Друга — застосовувати шкалу поза тією групою, для якої її досліджували. Третя — вважати узгодженість оцінювачів доказом точного прогнозу. Четверта — сумувати кореляти без підтвердженої математичної моделі. П’ята — ігнорувати захисні чинники, невизначеність джерела або зміни в ситуації. Шоста — не визначати наперед, який саме результат і в який проміжок часу оцінюється. Докладний методологічний аналіз цих проблем наведений у Brouillette-Alarie та співавторів (2025) і Monahan (2012). Висновок має бути перевірюваним формулюванням конкретного занепокоєння, наявних і відсутніх фактів, невизначеності, можливих захисних заходів і потреби повторного оцінювання. Категоричні ярлики «екстреміст», «небезпечний» або «загрози немає» без належних підстав здатні спричинити значні помилки. Поширені запитання Чи можна виявити майбутнього терориста за ознаками поведінки? Надійного універсального списку або психологічного профілю для цього немає. Сучасні спеціалізовані інструменти можуть структурувати професійну роботу, але проспективна прогностична валідність щодо майбутнього екстремістського насильства залишається суттєвою прогалиною Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Чи означає радикальна політична позиція, що людина схильна до насильства? Ні. Політичні погляди й насильницькі дії потрібно розрізняти. Для оцінювання конкретної загрози потрібні поведінкові факти, обставини та фаховий аналіз, а не ідеологічна етикетка Wolfowicz та співавтори (2021). Чи є замкнутість, гнів або захоплення певними відео доказом радикалізації до насильства? Такі прояви мають багато можливих пояснень. Окрема характеристика не встановлює наміру вчинити насильство. Якщо виникають конкретні погрози, оцінюють насамперед їхній зміст і ситуацію; за відсутності погроз доцільніше розпочати розмову та запропонувати підтримку. Чи можна самостійно застосувати VERA-2R або TRAP-18? Це спеціалізовані професійні підходи, для застосування яких потрібні підготовка, визначене завдання й доступ до достатньої перевіреної інформації. Самостійне оцінювання друзів, учнів чи сусідів за оприлюдненими фрагментами методик створює ризик помилкових висновків Brouillette-Alarie та співавтори (2025). Що робити, якщо хтось прямо погрожує людям? Поставтеся до повідомлення серйозно, оберіть безпечне місце та повідомте компетентним службам факти без домислів. У разі безпосередньої загрози в Україні телефонуйте 112 або 102 ДСНС України. Не проводьте самостійної «перевірки» людини та не вступайте у небезпечну конфронтацію. Висновок Ознаки ризику насильницького екстремізму мають сенс лише тоді, коли відомо, який результат оцінюють, звідки походить інформація, як вона пов’язана з конкретною ситуацією та які безпечні дії можуть знизити загрозу. Наукові дослідження дають корисні знання про групові зв’язки й професійні підходи, але вони не створили універсальної формули передбачення нападу. Найвідповідальніша практика поєднує увагу до конкретної поведінки, перевірку фактів, повагу до прав людини, належну професійну підготовку та своєчасне реагування на реальну небезпеку. Пов’язані статті Оцінювання загроз цілеспрямованого насильства: поведінковий підхід і межі прогнозу Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Ескалація насильства: як розпізнати посилення загрози Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства Джерела Belton, E., & Cherney, A. (2024). Testing the application of violent extremism risk assessment to individuals who have radicalised in Australia: The case of the VERA-2R. Australian Institute of Criminology, Trends & Issues No. 690. Офіційне видання. Brouillette-Alarie, S., та співавтори. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.70080. Cherney, A., & Belton, E. (2024). Testing the reliability and validity of the VERA-2R on individuals who have radicalised in Australia. Australian Institute of Criminology. https://doi.org/10.52922/crg77345. Monahan, J. (2012). The individual risk assessment of terrorism. Psychology, Public Policy, and Law, 18, 167–205. https://doi.org/10.1037/a0025792. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2014). Preventing terrorism and countering violent extremism and radicalization that lead to terrorism: A community-policing approach. Офіційне видання ОБСЄ. Scarcella, A., Page, R., & Furtado, V. (2016). Terrorism, radicalisation, extremism, authoritarianism and fundamentalism: A systematic review of the quality and psychometric properties of assessments. PLOS ONE, 11(12), e0166947. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0166947. UNICEF. (1989). Конвенція ООН про права дитини (офіційний текст). Текст Конвенції. Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17, e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174. Державна служба України з надзвичайних ситуацій. (б. д.). Екстрені служби: контакти. Офіційний довідник.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 · Редакційна політика Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики Лідерство в насильницьких екстремістських групах пояснює, як організаційна влада, авторитет, групова ідентичність і міжособистісні зв’язки впливають на колективні рішення та ставлення до насильства. Харизма в цьому контексті означає особливий тип авторитету, який виникає у взаєминах між лідером і прихильниками: послідовники визнають винятковість особи та надають їй право визначати смисли, норми й напрями дії. Дослідження показують, що керівники, структури груп і соціальні мережі можуть мати значення для насильницької поведінки, проте сам факт харизматичного лідерства не визначає, чи вдасться група до насильства. Гофман і Доусон (2014), Феддес та співавтори (2023). Варто відразу розділити кілька різних явищ. Сильний політичний або релігійний лідер, переконливий промовець, згуртована спільнота й радикальні переконання самі по собі не свідчать про насильницький екстремізм. Предмет цієї статті — психологічні та організаційні процеси в групах, які підтримують, готують або здійснюють ідеологічно мотивоване насильство. Відмінності між прихильністю до ідеї, схваленням насильства, наміром і реальною дією є принциповими для дослідження та профілактики. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023). Що означають лідерство, влада і харизма Лідерство — процес впливу на спільне визначення цілей, групових норм, розподіл відповідальності та координацію колективної діяльності. Формальний керівник може контролювати ресурси й обіймати посаду, не користуючись особливою особистою довірою. Неформальний лідер здатний впливати через авторитет, досвід, зв’язки або сприйняття його як представника групи. Харизматичний авторитет є окремим різновидом легітимності: послідовники визнають особу винятковою та вважають її судження особливо значущими. Гофман (2015), ван Кніппенберг і Гоґґ (2003). Соціологічна традиція Макса Вебера розглядає харизматичну владу як відносини визнання, а не постійну властивість обличчя, голосу, темпераменту чи особистості. Саме тому вираз «харизматичний терористичний лідер» потребує конкретизації: необхідно з’ясувати, хто саме приписує особі надзвичайний авторитет, за яких умов і як це відбивається на поведінці організації. Гофман і Доусон застерігають від змішування популярності, публічної відомості та харизматичної влади у дослідженнях тероризму. Гофман і Доусон (2014). Для наукового аналізу доцільно розрізняти чотири рівні: особисте сприйняття лідера його прихильниками; реальний обсяг його повноважень; неформальні механізми групового впливу; і результати рішень та дій організації. Людина може бути публічним символом руху й водночас мати обмежений контроль над окремими осередками. І навпаки, малопомітний координатор може суттєво визначати внутрішні правила. Це аналітичне розрізнення допомагає уникнути пояснення складних подій самими лише рисами однієї особи. Гофман (2016). Чому прихильники визнають лідера авторитетом Групова ідентичність і відчуття представництва Теорія соціальної ідентичності лідерства пояснює, чому авторитет залежить від сприйняття людини як виразника цінностей та характерних рис спільноти. Лідерові можуть довіряти, коли він здається втіленням того, «хто ми є», і його дії сприймають як служіння груповим інтересам. Дослідження цієї моделі проводили переважно в організаційних та звичайних соціальних середовищах; переносити її висновки на насильницькі угруповання можна як теоретичну рамку, що потребує спеціальної емпіричної перевірки. ван Кніппенберг і Гоґґ (2003). Тут виникає важливе співвідношення: прихильність до колективу може посилювати готовність слухати людину, яку група вважає «своєю», але належність до будь-якої етнічної, релігійної чи політичної спільноти не дозволяє робити висновки про схвалення насильства. Систематичний огляд 75 кількісних досліджень показав неоднорідність зв’язку між груповою ідентифікацією та показниками екстремізму; результати залежать від способу визначення ідентичності й супутніх умов. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023). Невизначеність, потреба в ясності та авторитарна визначеність Модель невизначеності й ідентичності припускає, що за умов особистісної або соціальної невизначеності деякі люди активніше шукають групи з чіткими межами, простими поясненнями та впевненими керівниками. Експериментальні й кореляційні дослідження, узагальнені Гоґґом і Адельман, виявили зв’язки між невизначеністю, підтримкою авторитарного лідерства та окремими проявами радикальних групових установок. Це контекстна психологічна модель, а не правило про поведінку конкретної людини. Гоґґ і Адельман (2013). Обіцянка однозначного порядку може бути привабливою, коли людина переживає нестабільність, приниження або втрату належності. Проте джерела невизначеності різноманітні, а можливі відповіді включають освіту, громадську активність, співпрацю та інші мирні шляхи. Наявність кризи чи пошук визначеності не є підставою вважати людину потенційно небезпечною. Пандей і Бегера (2026). Персоніфікація групи та злиття ідентичності Іноді лідер стає символічним уособленням спільноти: особисту відданість йому учасники переживають як відданість усій групі або справі. Дослідники називають особливо тісне переживання єдності особистої та групової ідентичності «злиттям ідентичності». У кількісній літературі цей конструкт пов’язаний із декларованою готовністю до крайніх дій заради групи чи лідера, зокрема у вибірках, що досліджували політичне насильство. Водночас показник готовності, отриманий з анкети, не тотожний здійсненому нападу. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023), Шейх, Гомес і Атран (2016). Це дозволяє точніше описати психологічну роль харизми: важливо досліджувати, наскільки прихильники пов’язують власне «я» з групою та її представником, як оцінюють моральну допустимість насильства й чи існують внутрішні межі послуху. Жоден із цих вимірів окремо не встановлює особистої небезпечності. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023). Як лідерство взаємодіє з насильницькою радикалізацією Вплив складається з взаємодій, а не одного наказу Дослідження взаємодії керівників і послідовників на матеріалах справи про вибухи на Балі описує радикалізацію як процес, у якому важливі міжособистісні зв’язки, інтерпретації подій, обставини середовища та групові очікування. Автори запропонували стадійну модель для дослідженого випадку. Ці стадії не становлять універсального маршруту, який обов’язково проходять усі учасники інших рухів. Мілла та співавтори (2013). У групі керівники можуть визначати, які події вважаються несправедливістю, які пояснення сприймаються переконливими та як інтерпретуються розбіжності з іншими. Відповідний психологічний процес відбувається в ширшому полі суспільних конфліктів, цифрових взаємодій, дружніх зв’язків і особистих біографій. Систематичний огляд Феддеса та колег відносить міжособистісні й групові фактори до важливих складників досліджуваних шляхів радикалізації, але застерігає від механічного передбачення насильства за окремими чинниками. Феддес та співавтори (2023). Норми групи, моральні межі та відповідальність Підтримка насильства може зміцнюватися там, де насильницькі дії отримують схвалення, а критичні голоси втрачають вплив. З погляду групової психології важливо вивчати не лише слова керівника, а й те, як інші учасники підтверджують або оскаржують його позицію, які правила діють у спільноті та чи допускається відкрите заперечення. Загальні механізми групової динаміки й конформності допомагають описати ці процеси, хоча насильницький контекст потребує додаткових спеціалізованих даних. Феддес та співавтори (2023). Групова поляризація є окремим явищем: після обговорення спільна позиція може зміститися до сильнішої версії початкової тенденції. Саме по собі обговорення не спричиняє насильство. Для аналізу екстремістської організації слід окремо встановлювати ідеологічний зміст висловлювань, суспільні умови, особисті наміри, наявні дії та перевірені факти заподіяння шкоди. Гоґґ і Адельман (2013), Пандей і Бегера (2026). Лояльність, залежність і контроль Висока довіра до лідера інколи співіснує з нерівномірним доступом до інформації, заохоченням безумовної слухняності або покаранням за незгоду. Такі практики потрібно аналізувати через фактичні відносини контролю, обмеження автономії та конкретну поведінку, а не через оцінку «сильного характеру» керівника. Залежність від організації може формуватися також через соціальні контакти, матеріальні умови чи страх втратити значущі взаємини. Гофман і Доусон (2014), Феддес та співавтори (2023). Важливе наукове розрізнення полягає у тому, що підкорення груповим правилам, підтримка конкретного лідера та безпосередня участь у насильницьких діях становлять різні змінні. Вони можуть збігатися, але їхня відповідність потребує окремого дослідження в кожній вибірці. Ясько і ЛаФрі (2020). Хто фактично керує насильницькими групами Образ єдиного всесильного керівника часто спрощує організаційну реальність. Угруповання можуть поєднувати формальну ієрархію, місцеві автономні осередки, неформальних авторитетів та взаємопов’язані соціальні мережі. У такій структурі вплив на колективну ідентичність, контроль ресурсів та ухвалення конкретних рішень можуть належати різним людям. Дослідження мережевої структури екстремістської організації, опубліковане у 2025 році, підкреслює значення різних типів онлайн- і офлайн-зв’язків. Віппелл і Гейні (2025). Для читача корисна така аналітична карта. Символічний лідер формує відчуття спільної мети та уособлює групу; організаційний керівник забезпечує правила й узгодження дій; неформальний авторитет впливає завдяки довірі та особистим зв’язкам; учасники й локальні осередки мають власну здатність приймати рішення. Ці ролі можуть поєднуватися в одній особі або розподілятися. Карта є редакційним узагальненням досліджень організаційного лідерства та екстремістських мереж, а не типовою схемою кожного угруповання. ван Кніппенберг і Гоґґ (2003), Віппелл і Гейні (2025). Що показують емпіричні дослідження Харизматичне керівництво й відмінності між групами Чермака, Фрейліха та Саттмеллера цікавили організаційні відмінності між насильницькими й ненасильницькими ультраправими групами США. В їхньому дослідженні наявність харизматичних керівників була серед організаційних характеристик, пов’язаних із вищою ймовірністю насильства. Це спостережний результат для конкретного набору організацій: він не означає, що харизма є достатньою причиною насильства, а тим паче не поширюється автоматично на будь-які політичні, громадські чи релігійні спільноти. Чермак, Фрейліх і Саттмеллер (2013). У дослідженні 30 міжнародних терористичних організацій Гофман запропонував емпірично оцінювати зв’язок харизматичної влади з організаційними рішеннями та результатами насильницьких дій. Праця демонструє можливості кількісного аналізу цього явища, але невелика й неоднорідна вибірка, спосіб вимірювання харизми та історична специфіка організацій обмежують силу загальних причинних висновків. Гофман (2016). Лідери й учасники: чи однакова їхня поведінка У дослідженні 1331 особи, засудженої за ідеологічно мотивовані політичні злочини у США, Ясько і ЛаФрі виявили, що керівники частіше демонстрували високу ідеологічну відданість, але рідше були безпосередньо залучені до насильницьких дій, ніж послідовники. Це важливий висновок для розуміння різниці між ідеологічною роллю, організаційною позицією та особистою участю у нападі. Він залежить від складу дослідженої вибірки й способів класифікації ролей; він також не визначає юридичну відповідальність конкретних осіб. Ясько і ЛаФрі (2020). Дані спростовують просте уявлення, що найбільше насильство завжди чинить найбільш помітний чи переконливий лідер. Дослідники мають окремо вивчати ініціювання, схвалення, організацію, заохочення й фактичне виконання дій, не ототожнюючи їх із одним показником лояльності. Ясько і ЛаФрі (2020). Соціальні зв’язки та організаційна центральність Дослідження, засновані на мережевому аналізі, показують, що значення має не тільки ставлення до керівника, а й розташування людини в системі контактів. Ролі учасників, їхні зв’язки та місце в організації можуть істотно відрізнятися. Такі дослідження корисні для розуміння групової структури, хоча результати окремої мережі не є універсальним алгоритмом прогнозування індивідуального насильства. Віппелл і Гейні (2025). Систематичний огляд психологічних чинників насильницької радикалізації, опублікований 2026 року, також підтримує багаторівневий підхід: особистісні переживання, міжособистісні відносини та суспільний контекст слід досліджувати у взаємозв’язку. Звести феномен до харизматичного керівника або до одного психологічного профілю неможливо. Пандей і Бегера (2026). Чому харизма не є поясненням усіх випадків насильства Харизматична влада є одним із можливих організаційних чинників. Деякі насильницькі осередки мають виразного символічного лідера, інші діють на основі розподілених контактів, локальної взаємодії або обмеженої координації. Ідеологічні цілі, сприйняті загрози, соціальні зв’язки, життєві події, групові практики та політичний контекст здатні змінювати зв’язок між авторитетом і поведінкою. Феддес та співавтори (2023), Пандей і Бегера (2026). Також не кожний випадок публічної підтримки радикальної ідеї означає участь у насильницькій організації. Мирний протест, критика влади, нетрадиційна релігійна практика або сильна політична самоідентифікація не становлять самі собою свідчення підготовки насильницьких дій. Уважне розмежування поглядів, намірів, організаційних зв’язків і підтвердженої поведінки потрібне і науковцям, і редакціям, і фахівцям із безпеки. Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023). Чи змінюється група після втрати або відходу лідера У харизматичних спільнотах відхід центральної постаті може викликати боротьбу за легітимність, переосмислення ідентичності, появу нових авторитетів або зміну зв’язків між учасниками. Однак реакція організації залежить від її структури, ресурсів, групових норм та обставин. Тому смерть, арешт або добровільний вихід керівника не гарантують автоматичного припинення насильства. Дослідження харизматичної влади спеціально розглядають такі організаційні питання як напрям подальшого емпіричного аналізу. Гофман і Доусон (2014), Гофман (2015). Дослідження соціальних зв’язків в індонезійській спільноті, опубліковане 2026 року, зафіксувало, що відхід та зміна поглядів провідних діячів не призвели до одночасного виходу всіх прихильників. Для частини людей припинення участі ставало можливим завдяки довірчим відносинам та іншим обставинам. Це якісний контекстно обмежений випадок, який ілюструє складність групових змін. Рахма (2026). Окреме інтерв’ю-дослідження 38 колишніх учасників насильницьких угруповань в Індонезії пов’язує процес відмежування від групи з переосмисленням попередньої участі, розчаруванням і побудовою інших життєвих зв’язків. Такі результати пояснюють, чому підтримка виходу потребує уваги до ідентичності й соціального середовища та чому зміна поглядів керівника й зміна поведінки послідовників можуть відбуватися в різний час. Сяфік (2026). Як відрізнити науковий висновок від популярного міфу Твердження «харизматичні люди створюють екстремістів» є надмірним узагальненням. Дослідження фіксують окремі зв’язки між типом організаційного керівництва й поведінкою, але вони не дозволяють робити висновок про насильство за манерою мовлення, популярністю, зовнішністю чи особистою впевненістю керівника. Гофман і Доусон (2014), Чермак, Фрейліх і Саттмеллер (2013). Твердження «послідовники виконують будь-який наказ» так само не відповідає складності спостережуваних процесів. Учасники мають різний ступінь переконаності, зв’язків, можливостей вибору та реальної участі. Емпіричне порівняння керівників і послідовників показує відмінності, що їх неможливо побачити через один стереотип. Ясько і ЛаФрі (2020). Твердження «достатньо прибрати лідера, щоб група зникла» також суперечить багаторівневому розумінню груп. Соціальні зв’язки, ідентичність, локальні авторитети й організаційні відносини можуть зберігатися після зміни керівництва. Доступні спостережні роботи описують різні результати, а не універсальний сценарій. Рахма (2026), Віппелл і Гейні (2025). Як науковці досліджують лідерство в таких угрупованнях Основні підходи включають порівняння організацій, вивчення судових матеріалів і документів, інтерв’ю з колишніми учасниками, мережевий аналіз та дослідження групової ідентичності. Кожний метод відповідає на частину запитань. Описи конкретних подій дають глибину контексту, але мають обмежену переносимість; великі спостережні вибірки виявляють закономірності, але складніше встановлюють причинність; опитування про готовність до насильства вимірюють заявлені установки, а не автоматично підтверджені вчинки. Гофман (2016), Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023). Особливо складно надійно виміряти харизму. Дослідник має пояснити, за якими ознаками встановлюється визнання авторитету, чи є джерела незалежними, чи не виникає упередження заднім числом через відомий результат і наскільки точно можна відділити роль лідера від характеристик групи. Гофман запропонував спеціальну концептуальну рамку, але її використання потребує подальших перевірок. Гофман (2015). Важливе обмеження — доступність даних. Зазвичай науковцям легше дослідити відомі випадки, учасників кримінальних проваджень та осіб, що погодилися на інтерв’ю, ніж невидимі внутрішні процеси всіх організацій. Звідси випливає ризик помилкового перенесення висновків із засуджених учасників, конкретного регіону чи історичного періоду на будь-яку сучасну групу. Ясько і ЛаФрі (2020), Пандей і Бегера (2026). Профілактика: які висновки справді випливають із науки Профілактична робота має враховувати відносини довіри та групової належності. Захисне значення можуть мати доступність безпечних соціальних зв’язків, можливість обговорювати складні суспільні питання без приниження, критичне осмислення закликів до насильства й підтримка людей у періоди втрати значущих стосунків. Систематичний огляд Феддеса та колег описує соціальну інтеграцію, різноманітні контакти та інші чинники як потенційно пов’язані зі стійкістю до екстремістського впливу. Це підґрунтя для обережного розроблення програм, а не гарантія ефективності конкретного втручання. Феддес та співавтори (2023). Для сім’ї, освітян і фахівців важливі перевірювані факти та поведінка, а не ярлики. Доцільно підтримувати відкритий контакт, цікавитися станом і потребами людини, розрізняти незвичні переконання та конкретні погрози, захищати приватність неповнолітніх і не застосовувати публічне таврування. Коли є конкретна достовірна загроза насильства, пріоритетом стає безпека та звернення до уповноважених служб. Наукові огляди не підтримують використання поверхових психологічних «портретів» як точного способу передбачити індивідуальний напад. Пандей і Бегера (2026), Ехельмаєр, Слотбом і Верман (2023). В оцінюванні профілактики треба розділяти три результати: зміни в установках щодо насильства, фактичне припинення участі в групі та підтверджене зменшення насильницьких дій. Покращення першого показника не доводить автоматично досягнення третього. Програми мають оцінюватися за прозорими критеріями, з урахуванням можливих наслідків стигматизації й порушення прав людини. Феддес та співавтори (2023). Практичні запитання Чи кожний харизматичний лідер здатен радикалізувати людей до насильства? Ні. Харизма — характеристика відносин авторитету, яка зустрічається в багатьох мирних спільнотах. Для пояснення насильницьких дій необхідно окремо вивчати зміст групових норм, організаційний контекст, індивідуальні рішення та підтверджену поведінку. Гофман і Доусон (2014). Чи можуть учасники чинити насильство без прямого наказу лідера? Можуть. Організаційна роль керівника, ступінь ідеологічної прихильності та безпосереднє насильницьке діяння не збігаються автоматично. Порівняльні дані вказують на важливість окремого аналізу ролей керівників і послідовників. Ясько і ЛаФрі (2020). Чи існує психологічний тест, що виявляє небезпечного лідера? Надійного універсального тесту за харизмою, манерою спілкування або типом особистості немає. Наукові дослідження вимірюють окремі психологічні й організаційні характеристики, а оцінювання реальної загрози вимагає професійної роботи з конкретними перевіреними фактами. Гофман (2015), Пандей і Бегера (2026). Чи припиняється радикалізація після розчарування в лідері? Розчарування може бути частиною перегляду групової належності, але подальший шлях залежить від соціальних зв’язків, життєвих умов і особистих рішень. Вихід із групи, зміна переконань і зменшення ризику насильства слід оцінювати окремо. Сяфік (2026), Рахма (2026). Висновок Лідерство в насильницьких екстремістських групах є взаємодією авторитету, групової ідентичності, організаційних можливостей, соціальних зв’язків і конкретних рішень. Харизматичний авторитет здатний відігравати суттєву роль у тому, як учасники розуміють себе та свою спільноту, але його вплив змінюється залежно від контексту. Найбільш обґрунтований науковий підхід вивчає керівника разом із групою та середовищем і послідовно відокремлює погляди, підтримку насильства й фактичні дії. Гофман і Доусон (2014), Феддес та співавтори (2023). Пов’язані статті Групова динаміка: що це, групові процеси, розвиток групи та роль Курта Левіна. Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди. Конформність і конформізм: що це, як працює груповий вплив і що показує наука. Соціальна психологія: що це, що вивчає, основні теорії та дослідження. Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес Особисті зв’язки та дружні мережі у вербуванні Груповий тиск і контроль у насильницьких екстремістських організаціях Підкорення авторитету та моральна відповідальність в екстремістських групах Джерела Chermak, S., Freilich, J., & Suttmoeller, M. (2013). The organizational dynamics of far-right hate groups in the United States: Comparing violent to nonviolent organizations. Studies in Conflict & Terrorism, 36(3), 193–218. DOI. Echelmeyer, L., Slotboom, A.-M., & Weerman, F. (2023, опубліковано онлайн). The putative effect of identity on extremist radicalization: A systematic review of quantitative studies. Studies in Conflict & Terrorism. DOI. Feddes, A. R., Nickolson, L., van Bergen, N. R. J., Mann, L., & Doosje, B. (2023). Extremist thinking and doing: A systematic literature study of empirical findings on factors associated with (de)radicalisation processes. DOI. Hofmann, D. C., & Dawson, L. L. (2014). The neglected role of charismatic authority in the study of terrorist groups and radicalization. Studies in Conflict & Terrorism, 37(4), 348–368. DOI. Hofmann, D. C. (2015). Quantifying and qualifying charisma: A theoretical framework for measuring the presence of charismatic authority in terrorist groups. Studies in Conflict & Terrorism, 38(9), 710–733. DOI. Hofmann, D. C. (2016). The influence of charismatic authority on operational strategies and attack outcomes of terrorist groups. Journal of Strategic Security, 9(2), 14–44. DOI. Hogg, M. A., & Adelman, J. (2013). Uncertainty–identity theory: Extreme groups, radical behavior, and authoritarian leadership. Journal of Social Issues, 69(3), 436–454. DOI. Jasko, K., & LaFree, G. (2020). Who is more violent in extremist groups? A comparison of leaders and followers. Aggressive Behavior, 46(2), 141–150. DOI. Milla, M. N., et al. (2013). The impact of leader–follower interactions on the radicalization of terrorists: A case study of the Bali bombers. Asian Journal of Social Psychology. DOI. Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI. Rahmah, U. (2026). Social relations, radicalisation, and disengagement in the pro-Islamic State group in Bima. Counter Terrorist Trends and Analyses, 18(2), 25–30. Офіційна публікація. Sheikh, H., Gómez, Á., & Atran, S. (2016). Empirical evidence for the devoted actor model. Current Anthropology, 57(S13). DOI. Syafiq, M. (2026). Disengagement from religious extremist groups: Identity change and group disidentification. Journal of Community & Applied Social Psychology, 36(6), e70331. DOI. van Knippenberg, D., & Hogg, M. A. (2003). A social identity model of leadership effectiveness in organizations. Research in Organizational Behavior, 25, 243–295. DOI. Wippell, J. G. R., & Haynie, D. L. (2025). A multiplex network approach to understanding extremist organizations: A case study of the Proud Boys. Journal of Criminal Justice, 96, 102353. DOI.