Коректна мова про інвалідність: назви, самовизначення та повага
Український психологічний ХАБ · 13 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Коректна мова про інвалідність починається з визнання людини суб’єктом власного життя. У розмові, новинах, психологічній практиці, освіті чи офіційних документах слова впливають на те, кого вважають компетентним ухвалювати рішення, чий досвід сприймають серйозно і чи помічають бар’єри довколишнього середовища. Повага передбачає точність назв, відмову від принизливих стереотипів і право кожної людини називати себе так, як вона вважає доречним.
Найбезпечніший загальний варіант для українського публічного мовлення — «людина з інвалідністю», у формально-правовому контексті — «особа з інвалідністю». Водночас у спільнотах нечуючих, незрячих, аутичних та інших людей можуть існувати власні назви, що виражають спільну ідентичність. Важливо зважати на самоозначення конкретної людини, мету висловлювання і національний мовний контекст. Такий підхід узгоджується з рекомендаціями ООН щодо інклюзивної мови, а різноманітність уподобань підтверджують дослідження мовних переваг.
Як правильно говорити про людей з інвалідністю: коротка відповідь
Коли уподобання людини невідомі, у загальному українському тексті доречно сказати «людина з інвалідністю» або «люди з інвалідністю». Якщо йдеться про офіційний статус, документи та нормативні акти, точним юридичним висловом буде «особа з інвалідністю». Якщо людина просить використовувати щодо неї іншу нейтральну самоназву, слід дотримуватися цього вибору. Якщо інвалідність для змісту повідомлення неважлива, згадувати про неї взагалі немає потреби.
Наприклад, у повідомленні про громадську зустріч достатньо написати: «У заході взяли участь мешканці громади». Якщо тема стосується доступності, точніше: «Організатори забезпечили безбар’єрний вхід для учасників, які користуються кріслами колісними». Якщо йдеться про конкретну учасницю, запитайте, яку назву вона використовує, чи хоче оприлюднення відомостей про інвалідність і як їй зручно комунікувати.
В Україні законодавець цілеспрямовано замінив низку попередніх формулювань терміном «особа з інвалідністю»: це зафіксовано в Законі України № 2581-VIII від 2 жовтня 2018 року. Правова термінологія створює спільний стандарт для документів; особисте самовизначення має значення у повсякденній взаємодії та при описі досвіду спільнот.
Чому слова мають психологічне й соціальне значення
Назва може зосередити увагу на участі людини в житті суспільства або звузити її образ до медичної характеристики. Вислови «страждає», «прикутий», «жертва» безпідставно приписують людині емоції чи стан безпорадності. Вислови «попри все переміг свою інвалідність» часто перетворюють звичайні досягнення на історію про надзвичайний героїзм. Мовні настанови ООН радять уникати як драматизації, так і поблажливих евфемізмів.
Психологічний механізм тут пов’язаний зі стереотипами та очікуваннями. Коли у повідомленні людина з інвалідністю постає передусім як об’єкт жалю або захоплення, її щоденні рішення, професійні компетенції, права й потреби в доступності лишаються на другому плані. Такі уявлення можуть підтримувати ейблізм, патерналізм і соціальне виключення. Водночас конкретний вплив окремого слова залежить від ситуації, мовця, стосунків і того, як його сприймає сама людина; жоден універсальний список слів не замінює уважної взаємодії.
Важлива й точність понять. МКФ Всесвітньої організації охорони здоров’я описує функціонування в контексті активності, участі та чинників середовища. Тому медичний стан, особливість функціонування, перешкода для участі, юридично встановлений статус інвалідності та необхідний формат підтримки — різні відомості. Одна назва не повідомляє, що саме людина може робити, якої допомоги потребує або які цілі обирає.
Мова, що ставить людину на перше місце, і мова ідентичності
Людина з інвалідністю: загальна українська норма
У мові, що ставить людину на перше місце, характеристику подають після назви людини: «людина з інвалідністю», «дитина з порушенням зору», «студентка з дислексією». Це поширена норма міжнародної правозахисної комунікації. Вона допомагає зберігати граматичну і смислову увагу до особи. Саме такий принцип рекомендований в офіційних мовних настановах ООН.
Аутична людина, нечуюча людина: самоназва як частина ідентичності
Мова ідентичності ставить певну характеристику перед назвою людини: «аутична людина», «нечуюча людина», «незряча людина». Для частини людей це спосіб назвати важливу складову власного досвіду, належності до спільноти, мови чи культури. Таке самоозначення заслуговує на повагу. Переконання, що кожну характеристику обов’язково треба відділяти від людини, не відображає всіх індивідуальних уподобань.
У дослідженні Grech, Koller та Olley (2024) за участю 875 респондентів із різними станами здоров’я мовні вподобання відрізнялися між групами та залежно від того, чи люди говорили про себе, чи про інших. Вибірка формувалася переважно через інтернет і організації спільнот, тому її результати не можна автоматично переносити на все населення України.
Систематичний огляд Schuck та співавторів (2025) охопив 19 досліджень і дані 6350 аутичних дорослих. У багатьох дослідженнях учасники частіше обирали мову ідентичності, але водночас частина віддавала перевагу формулюванням на кшталт «людина з аутизмом». Усі включені дослідження проводили онлайн; мовні, культурні та вибіркові обмеження не дають підстав установити одну обов’язкову назву для всіх аутичних людей.
Звідси практичний принцип: використовуйте прийнятну для публічної української комунікації загальну назву, коли говорите про групу, і запитуйте конкретну людину, коли її вподобання мають значення. Не виправляйте самоназву людини лише тому, що вона відрізняється від редакційного словника. Так само не припускайте, що назва, яку обирає один представник спільноти, підходить усім іншим.
Слова і формулювання: що означають і як добирати
«Людина з інвалідністю» та «особа з інвалідністю»
«Людина з інвалідністю» звучить природно в сучасній українській розмові, освіті, журналістиці та інформаційних матеріалах. «Особа з інвалідністю» відповідає стилю нормативних актів, адміністративних рішень і юридичних документів. Обидві форми підкреслюють, що інвалідність не вичерпує особистість. У формальних текстах із юридичними наслідками зберігайте точність законодавчої назви, а в матеріалах для широкого кола читачів надавайте перевагу ясному живому мовленню.
«Інвалід», «неповноцінний», «каліка»
Слово «інвалід» як самостійний іменник в українській редакційній практиці доцільно замінювати на «людина з інвалідністю». «Неповноцінний», «каліка» та подібні оцінні найменування принижують гідність і не мають місця в нейтральному описі. У науковому історичному огляді або точній цитаті застарілий вислів іноді необхідно відтворити; тоді його слід виразно позначити як історичний, а не використовувати як сучасну назву людей.
«Людина з обмеженими можливостями», «особливі люди», «особливі потреби»
Фраза «людина з обмеженими можливостями» перебільшено узагальнює різні ситуації й переносить увагу з бар’єрів середовища на саму людину. «Особливі люди» і «люди з особливими потребами» часто маскують конкретні потреби в доступності та підтримці. Точніше називати те, що справді потрібно: доступний транспорт, інформація простою мовою, переклад українською жестовою мовою, персональна асистенція або пристосоване робоче місце. Довідник безбар’єрності, представлений українськими органами влади, послідовно рекомендує назву «людина з інвалідністю».
«Страждає на інвалідність», «жертва хвороби», «прикутий до візка»
Страждання — особистий досвід, про який може повідомити сама людина; його не слід виводити з наявності інвалідності. У нейтральному описі достатньо сказати «має певне захворювання», якщо це медично доречно, або «людина з інвалідністю», якщо йдеться про соціальний контекст. Людина, яка пересувається за допомогою крісла колісного, «користується кріслом колісним»; воно часто розширює її свободу пересування, тому метафора «прикутий» є змістово хибною. У розмовній українській уживають «крісло колісне», а конкретні назви засобів пересування слід уточнювати відповідно до ситуації.
«Нормальні люди» і «здорові люди» як протилежність
Коли треба порівняти групи за наявністю інвалідності, використовуйте «люди без інвалідності». «Здорова людина» описує стан здоров’я і не є логічним антонімом до «людини з інвалідністю»: інвалідність може поєднуватися з добрим самопочуттям, а людина без інвалідності може мати захворювання. Слова «нормальні» й «звичайні» у такому зіставленні створюють невиправдану оцінку людської повноцінності.
Як розрізняти діагноз, порушення функцій, бар’єри та статус інвалідності
Медичний діагноз називає певний стан здоров’я відповідно до клінічних критеріїв. Порушення функцій означає особливості фізіологічних, сенсорних, когнітивних або інших функцій. Обмеження активності стосується труднощів виконання дій, а обмеження участі — можливості реалізувати життєві ролі в конкретному середовищі. Юридичний статус інвалідності встановлюють у визначеному правом порядку; він не є синонімом будь-якого з названих понять. Міжнародна класифікація функціонування ВООЗ допомагає чітко розділяти ці виміри.
Наприклад, труднощі зі слухом можуть мати медичний опис, тоді як можливість навчатися залежить також від доступного спілкування, перекладу, субтитрів і ставлення викладачів. Участь людини в освіті не визначається одним лише медичним записом. Про розмежування функціонування, активності й участі докладніше йдеться в нашій статті «МКФ: функціонування, інвалідність, активність, участь і контекст».
Коли пишете «потребує допомоги», назвіть конкретну дію, формат і контекст. Потреба в допомозі під час евакуації, у доступі до інформації чи при заповненні документів не означає загальної нездатності ухвалювати рішення. Підтримка має враховувати волю, уподобання й компетенції людини.
Нечуючі люди, незрячі люди та мовна ідентичність
У повідомленнях про слух корисно відрізняти медичний аспект («людина з порушенням слуху») від спільнотної та мовної ідентичності («нечуюча людина», «глуха людина», якщо це власна назва). Для частини нечуючих людей українська жестова мова та належність до спільноти є центральними елементами ідентичності. Слуховий стан не повідомляє автоматично, як людина воліє спілкуватися: хтось використовує жестову мову, хтось письмову, усне мовлення, слухові технології або їх поєднання.
У контексті зору можна сказати «незряча людина», «сліпа людина» або «людина з порушенням зору», залежно від ситуації та самоозначення. Слова «сліпа» і «глуха» самі по собі можуть бути нейтральними описовими назвами; їхня доречність визначається також контекстом, тоном та індивідуальними вподобаннями. ООН прямо визнає варіативність назв, зокрема в різних мовах і спільнотах.
Пишучи про спосіб комунікації, називайте його точно: «українська жестова мова», «субтитри», «текстовий формат», «шрифт Брайля», «аудіоопис», «програма зчитування з екрана». Не ототожнюйте мову жестів із пантомімою та не припускайте, що кожна незряча людина читає Брайлем. Попросіть людину вказати зручний формат.
Аутизм, нейрорізноманіття та інтелектуальні порушення
У темах аутизму використовують і «аутична людина», і «людина з аутизмом». Для частини аутичних спільнот перша назва є значущим самоозначенням, а для інших людей прийнятнішою буде друга. Доречно запитати про вподобання або дослівно зберегти самоназву автора особистої історії. «Нейровідмінна людина» — ширший описовий вислів, який за змістом і колом людей не завжди тотожний діагнозу аутизму чи РДУГ.
«Людина з інтелектуальною інвалідністю», «людина з порушеннями інтелектуального розвитку» — назви, вибір між якими залежить від конкретного правового, клінічного або соціального контексту. Вислови на кшталт «розумово відсталий» у сучасному нейтральному публічному мовленні є стигматизувальними. Важливо також не плутати інтелектуальні порушення з труднощами навчання, психічними розладами чи потребою в доступній інформації.
Звертайтеся до людини відповідно до її віку, підтримуйте можливість висловити вибір, використовуйте зрозумілі запитання, альтернативну й додаткову комунікацію за потреби. Здатність спілкуватися певним способом не є достатньою підставою для висновків про загальний інтелект або правоздатність. Якщо комунікація відбувається через помічника чи перекладача, адресуйте запитання самій людині.
Психосоціальна інвалідність і психічне здоров’я
Вислів «психосоціальна інвалідність» описує контекст обмежень участі та бар’єрів, пов’язаних із психічним здоров’ям, і має власне правозахисне використання. Його не слід автоматично прирівнювати до будь-якого психіатричного діагнозу. Не кожна людина з психічним розладом ідентифікує себе як людину з психосоціальною інвалідністю, а формальний статус залежить від відповідних процедур. Для ширшого пояснення дивіться «Психосоціальна інвалідність: визначення, права та соціальні бар’єри».
Уникайте назв, які пов’язують психічний стан із небезпекою, некомпетентністю або безумовною залежністю від інших. У сфері допомоги важливі доступність, конфіденційність, інформована згода та підтримка рішень; це докладно пояснює стаття «Інформована згода для людей з інвалідністю».
Діти, підлітки та родини: як не позбавляти дитину голосу
У повідомленнях про дітей краще писати «дитина з інвалідністю» або використовувати конкретну, справді необхідну назву стану чи потреби. Не зводьте дитину до слова «особлива», не описуйте її лише через навантаження на батьків і не використовуйте вислови, що підміняють особистість діагнозом. Універсальні історії про «трагічне дитинство» не відображають розмаїття реального досвіду.
Запитуйте дитину про її вподобання у формах, відповідних віку та способу комунікації; враховуйте думку законних представників без заміщення голосу самої дитини. Питання «як тобі зручніше?» можна поставити словами, зображеннями, жестами або засобами альтернативної комунікації. Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю, зокрема стаття 7, передбачає увагу до поглядів дітей з інвалідністю відповідно до їхнього віку й зрілості.
Коли йдеться про родинний досвід, визнавайте різні життєві обставини: дехто переживає виснаження через складність догляду, а дехто зосереджується на доступі до школи, дружбі дитини, спільній діяльності чи незалежності. Не приписуйте кожній родині обов’язкової психологічної послідовності «шок — заперечення — прийняття». Такі схеми не є універсальним описом життя з інвалідністю.
Набута інвалідність, війна та публічні історії
У матеріалах про ветеранів, поранених людей, цивільних постраждалих від війни та людей із набутою інвалідністю особливо важливо розмежовувати подію, травму, стан здоров’я, потреби у реабілітації й особисту ідентичність. Не кожна травмована людина отримує статус інвалідності; не кожна людина з інвалідністю хоче публічного опису обставин її появи. Слова «постраждала людина» й «людина з інвалідністю» не взаємозамінні.
Розповідаючи історію відновлення, запитайте, який аспект сама людина вважає головним: доступність житла, повернення до роботи, спорт, сім’ю, стосунки, громадську діяльність або власний досвід лікування. Уникайте шаблонів «герой, який переміг своє тіло» і «жертва, яка втратила майбутнє». Зміст історії визначають її конкретні обставини, а згоду на оприлюднення діагнозу, зображень чи особистих подробиць потрібно отримувати окремо.
Як спілкуватися без патерналізму
Повага виявляється у звичних діях: розмовляйте безпосередньо з людиною, слухайте її відповідь, не нав’язуйте допомогу, не торкайтеся крісла колісного чи допоміжного обладнання без дозволу. Замість «Я вам зараз допоможу» краще запитати: «Чи потрібна вам допомога? Якщо так, яка саме?». Відмова від допомоги є відповіддю, яку слід прийняти.
Якщо людина користується перекладачем жестової мови, асистентом або іншими засобами підтримки, звертайтеся до неї, а не розмовляйте про неї в третій особі. Під час тривалішого діалогу зі співрозмовником, який користується кріслом колісним, можна обрати комфортний для обох рівень погляду, однак правила особистого простору залишаються загальними. До дорослих звертайтеся як до дорослих, без інфантилізації, зменшувальних назв і перебільшеної похвали за звичайні дії.
У робочій, освітній та психологічній практиці запитуйте про необхідні умови участі: «У якому форматі вам зручно отримувати інформацію?», «Чи потрібен доступний вхід?», «Чи є пристосування, які варто передбачити?». Запит має стосуватися завдання, а не зайвих медичних подробиць. Обираючи підтримку, залишайте людині контроль над рішеннями й можливість відмовитися.
Доступність комунікації важливіша за словник
Навіть найкращі назви не забезпечать участі, якщо людина не може прочитати оголошення, записатися на прийом або зрозуміти умови послуги. Коректне спілкування охоплює доступний сайт, можливість користуватися клавіатурою чи програмою зчитування з екрана, субтитри, переклад українською жестовою мовою, чітку структуру тексту, альтернативний текст зображень і прості пояснення складних процедур. Практичні технічні рішення описані в матеріалі про доступність цифрових інтерфейсів.
У медичній або психологічній консультації доступність інформації є умовою осмисленого вибору. Пояснюйте можливі варіанти, перевіряйте, як людина зрозуміла інформацію, пропонуйте зручний канал відповіді, дбайте про приватність. Перешкоди в приміщенні, в записі на прийом чи в дистанційному консультуванні описані в статті про доступність допомоги у сфері психічного здоров’я.
Медійні тексти, фото, відео та публічні виступи
У новині називайте інвалідність лише тоді, коли вона справді допомагає зрозуміти подію. Не перетворюйте діагноз на обов’язкову частину представлення героя матеріалу. Замість «Незважаючи на інвалідність, вона працює лікаркою» можна написати «Лікарка працює в міській лікарні», а якщо сюжет стосується бар’єрів працевлаштування — точно описати ці бар’єри та вжиті рішення.
Підпис до зображення має пояснювати зміст фото, а не приписувати людині переживання. Наприклад: «Учасниця обговорення виступає біля трибуни; до зали веде пандус» замість «Мужня дівчина долає обмеження». За можливості узгоджуйте зображення й цитати з учасниками. Не публікуйте медичні відомості, які людина не дозволяла розкривати; участь у відкритому заході не означає згоди на повідомлення діагнозу.
Під час інтерв’ю уточнюйте, як представити співрозмовника, які займенники й назви використовувати, чи потрібні запитання заздалегідь, який формат інтерв’ю зручний і як можна виправити фактичну неточність. Для соціальних мереж і коротких відео передбачайте змістовні субтитри та доступні текстові описи. Рівноправне представлення означає також участь людей з інвалідністю як авторів, експертів і редакторів.
Наукові дані та межі мовних рекомендацій
Правозахисні документи встановлюють нормативні принципи гідності, рівності й участі; дослідження мовних уподобань з’ясовують, які назви обирають опитані люди. Ці два типи джерел мають різну доказову роль. Конвенція ООН і рекомендації організацій задають орієнтири відповідальної комунікації. Опитування Grech та співавторів і систематичний огляд Schuck та співавторів демонструють неоднорідність індивідуальних і спільнотних переваг.
Дослідження переваг не доводять, що використання одного слова саме по собі спричиняє визначений клінічний ефект або однаково покращує добробут усіх груп. Частина робіт спирається на нерепрезентативні онлайн-вибірки, а результати залежать від мовного середовища та способу постановки запитань. Тому для української редакційної практики найобґрунтованіше поєднання — нейтральна термінологія в загальних матеріалах, уважність до самоозначення та перевірка реальної доступності комунікації.
Практичний алгоритм для психолога, викладача, журналіста й редактора
Почніть із питання, чи потрібна згадка про інвалідність для мети тексту. Якщо потрібна, оберіть точне, зрозуміле позначення: інвалідність, стан здоров’я, особливість функціонування, бар’єр доступності чи потреба в певному форматі підтримки. Для опису групи використовуйте «люди з інвалідністю»; у юридичних формулюваннях дотримуйтеся чинної нормативної назви. У розмові з конкретною людиною запитайте про бажану назву та форму звертання.
Потім перечитайте матеріал із погляду автономії: чи залишається людина учасником подій і джерелом власного досвіду, чи не приписано їй безпорадності, героїзму або обов’язкового страждання? Переконайтеся, що з контексту зрозумілі бар’єри середовища, а поради не зводяться до вимоги «подолати себе». Додайте потрібні доступні формати й узгодьте використання особистої інформації.
У випадку невизначеності краще сказати: «Хочу правильно вас представити. Як вам зручно, щоб я назвав цю частину вашого досвіду?» Така фраза залишає рішення за людиною. Якщо ви помилилися, коротко виправте назву і продовжуйте розмову, не перекладаючи на співрозмовника обов’язок вас заспокоювати.
Поширені запитання
Як правильно: «інвалід» чи «людина з інвалідністю»?
Для сучасної нейтральної української комунікації використовуйте «людина з інвалідністю». В офіційних документах — «особа з інвалідністю», відповідно до чинного юридичного контексту. Окремі історичні терміни можна наводити тільки з поясненням їхнього походження та статусу.
Чи можна сказати «людина з особливими потребами»?
Краще назвати конкретну потребу або умову: «потребує інформації простою мовою», «користується перекладом українською жестовою мовою», «потребує безбар’єрного маршруту». Загальний евфемізм «особливі потреби» часто приховує реальний зміст і створює зайву відокремленість.
Як правильно говорити про людину, яка користується кріслом колісним?
Використовуйте опис «людина, яка користується кріслом колісним» або іншу назву, яку вона обирає. «Прикута до візка» створює хибне уявлення про неможливість руху й про допоміжний засіб як покарання. Якщо потрібно, уточнюйте доступність простору, транспорту та послуг.
Чи є слова «глуха», «незряча» або «аутична» образливими?
У багатьох контекстах це нейтральні назви, а для частини людей — власне самоозначення. Їхня прийнятність залежить від значення, тону, контексту й побажань людини. Не замінюйте самоназви автоматично евфемізмами та не припускайте однакових уподобань усієї спільноти.
Чи треба завжди питати, як людина хоче, щоб її називали?
У загальному довідковому тексті достатньо прийнятної української нейтральної термінології. Якщо ви пишете особисту історію, ведете тривалу роботу, представляєте спікера або говорите про культурну ідентичність спільноти, уточнити назву доцільно. Запит має бути природним і не перетворювати людину на постійний об’єкт пояснень.
Як розмовляти з людиною з інвалідністю, якщо поряд асистент чи перекладач?
Звертайтеся безпосередньо до людини, залишайте їй час на відповідь і використовуйте зручний їй канал комунікації. Асистент може підтримувати процес, а перекладач — передавати зміст висловлювань; обидва не стають заміною голосу людини.
Чи варто вживати слово «інвалідність» у позитивних матеріалах?
Так, коли воно має фактичне значення. Інвалідність є законним і соціально значущим поняттям; приховувати її за вигаданими «позитивними» назвами немає сенсу. У позитивному матеріалі доречно називати досягнення, досвід, проблеми доступності й права так само точно, як і в будь-якому іншому.
Чи можна з фото або опису труднощів зробити висновок, що людина має інвалідність?
Ні. Зовнішність, використання допоміжної технології, особливості спілкування або окрема складність не підтверджують діагнозу чи юридичного статусу. Якщо інформація справді необхідна для матеріалу, використовуйте дані, які людина добровільно повідомила або які належним чином підтверджені в відповідному контексті.
Висновок
Коректна мова про інвалідність спирається на точність, повагу до самоозначення, приватність і рівноправну участь. У загальному українському мовленні використовуйте «людина з інвалідністю», в офіційному правовому — «особа з інвалідністю», а в персональному спілкуванні враховуйте обрану людиною назву. Описуйте конкретні бар’єри та засоби підтримки, не приписуйте досвіду, якого людина не повідомляла, і забезпечуйте доступну комунікацію. Саме в такому поєднанні слова стають дієвим інструментом поваги.
Пов’язані статті
Для точного розуміння наукових понять: МКФ: функціонування, інвалідність, активність, участь і контекст.
Про індивідуальний досвід і підтримку: Психологічна адаптація до інвалідності: автономія, участь і якість життя.
Про психосоціальні особливості й права: Психосоціальна інвалідність: визначення, права та соціальні бар’єри.
Про етичні рішення: Інформована згода для людей з інвалідністю: доступність і підтримка рішень.
Про доступ до послуг: Доступність допомоги у сфері психічного здоров’я для людей з інвалідністю.
Про технічні умови участі: Доступність цифрових інтерфейсів.
Про рівність в організаціях: Різноманіття та інклюзія на роботі.
Джерела
Grech, L. B., Koller, D., & Olley, A. (2024). Person-first and identity-first disability language: Informing client centred care. Social Science & Medicine, 362, 117444. https://doi.org/10.1016/j.socscimed.2024.117444.
Schuck, R. K., Chetcuti, L., Dwyer, P., та ін. (2025). Preferences for Identity-First and Person-First Language: A Systematic Review of Research With Autistic Adults/Adults With Autism. Journal of Autism and Developmental Disorders. https://doi.org/10.1007/s10803-025-07174-3.
Верховна Рада України. (2018, зі змінами). Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування терміна «особа з інвалідністю» та похідних від нього: Закон № 2581-VIII. Офіційний текст.
Всесвітня організація охорони здоров’я. (2001, з оновленнями). International Classification of Functioning, Disability and Health (ICF). Офіційна сторінка МКФ.
Організація Об’єднаних Націй. (2006). Конвенція про права осіб з інвалідністю. Офіційний український текст.
Офіс ООН у Женеві. (б. р.). Disability Inclusive Language Guidelines. Рекомендовані назви та назви, яких варто уникати.
Офіс ООН у Женеві. (б. р.). Disability Inclusive Language Guidelines: Annex II. Термінологічні роз’яснення.
Рівненська обласна державна адміністрація. (б. р.). Словник безбар’єрності: людина з інвалідністю. Офіційне пояснення українських формулювань.